Особливості і перспективи цивілізаційного підходу в культурологічних дослідженнях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Комунальний заклад «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради

Елеонора Мараховська,

кандидат філософських наук, доцент, старший викладач

Анотація

Оновлення методологічного апарату культурології уможливлюється завдяки синтезуванню традиційних і нетрадиційних для тієї науки методів. Цивілізаційний підхід як репрезентант кризи лінійно-прогресистських схем культурно-історичного процесу до сьогодні є підґрунтям багатьох наукових дискусій. У статті узагальнено сучасні думки науковців стосовно цивілізаційної методології і визначено, що така методологія сприяє утвердженню в науці концепції багатоваріантного розвитку людства.

Ключові слова: гуманітаристика, культура, методологія, цивілізація, цивілізаційний підхід, синергетика.

Основна частина

Постановка проблеми. В сучасному світі активізуються процеси гуманізації й гуманітаризації, що знаходить яскравий відбиток у розвиткові культурологічного дискурсу, який потребує постійного оновлення своїх методологічних принципів задля більш репрезентивного аналізу культурної реальності. Вітчизняна культурологічна наука є порівняно новою, проте останні три десятиліття засвідчили її спроможність давати значні наукові результати, виражені в розмаїтті монографічних праць, наукових статей, навчальних посібників і підручників. В Україні створені значні культурологічні осередки, які розробляють проблеми фундаментальної і прикладної культурології, історії української і світової культури. Проте можна зазначити, що в культурології існує певна методологічна криза, пов'язана з ускладненням культурної реальності сьогодення, дослідження якої потребує нових підходів. Думки дослідників щодо методологічної кризи в культурології розділилися. Є прихильники цього підходу, наявні й його опоненти, котрі вважають, що застосування традиційної загагальної і специфічної гуманітарної наукової методології є оптимальним і не вимагає радикального оновлення. «Методи аналізу культуротворчості, які вже давно стали традиційними… зовсім не втратили актуальності та навіть зберегли власний евристичний потенціал в сучасних умовах» [10, с. 189]. Відомі українські культурологи В. Шейко та Ю. Богуцький навпаки зазначають, «старі методи і принципи наукового пошуку і аналізу не завжди спрацьовують у сучасних цивілізаційно-глобалізаційних

умовах» [13, с. 104]. Дійсно, реальність сучасної цивілізації настільки складна, що потребує втілення нових методологічних принципів її культурологічного осмислення, водночас творчо розвиваючи традиційні. На сьогодні науково значущим є уточнення, розвиток і вирішення проблеми перспектив цивілізаційної методологічної парадигми у культурологічних дослідженнях, висвітлення питання наскільки застосування цієї методології може оптимзувати процес розвитку вітчизняної культурологічної науки.

Мета статті. Метою розвідки є узагальнення підходів сучасних українських науковців до проблеми методологічного оновлення культурології, у тому числі можливостей цивілізаційного підходу, визначення перспектив цього підходу у вирішенні культурологічних завдань.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У останні десятиліття активізувався процес осмислення ролі і перспектив культурологічної науки, який відтворився у низці наукових статей і монографій. Методологічне оновлення культурології розглядається саме у контексті загального розвитку цієї науки. Так, узагальнення процесу формування культурології представлено у монографії В. Шейка та Ю. Богуцького, надрукованій у 2005 році [13], на сторінках якої представлені думки щодо необхідності оптимізації культурологічного методологічного апарату. Усебічний аналіз культурологічної методології поданий у статтях Б. Парахонського, К. Кислюка, О. Кравченка, О. Кравченко, С. Ликової та інших науковців. Цивілізаційний культурологічний підхід, проблеми співвідношення культури і цивілізації аналізується у розвідках І. Возного, Г. Кутузової, Т. Метельової, Ю. Павленка, К. Степаняна, В. Шейка та інших. Цивілізаційному підходу в історичних дослідженнях присвячена монографія В. Гончаревського [2], який доходить висновку, що цей підхід має значні перспективи в площині прогнозування історичного розвитку окремих держав і народів. І. Возний, характеризуючи різні методи культурології, зазначає, що сутність цивілізаційного підходу «полягає в осмисленні історії розвитку людства через інтегровані галузі спеціалізованих гуманітарних і природничих знань у контексті культурної епохи» [1, c. 26]. Проте перспективи цивілізаційної культурологічної методології потребують подальшого дослідження й моделювання, що й обумовлює наукову значущість публікацій з цієї проблематики.

Виклад основного матеріалу дослідження. На сьогодні перед культурологічним дискурсом постає проблема, спричинена складністю і неоднозначністю сучасної культурної реальності. Ця проблема полягає у спроможності (чи неспроможності) усталеної культурологічної методології виявляти сутність сучасних культурних явищ, прогнозувати тенденції розвитку культури. Питання часто ставиться так, чи достатньо специфічно культурологічних методів дослідження, чи необхідно залучати інші. В. Шейко орієнтується на так би мовити синтетичну модель, у якій поєднуються різні методи: «…ми не поділяємо традиційну думку, згідно з якою самостійна галузь соціально-гуманітарних знань, зокрема культурологія, має виробити власну методологію і лише нею обмежити свої дослідження. Ми погоджуємося з тими вченими, котрі стверджують, що для визнання тієї чи іншої дисципліни як науки власні підходи чи методи не є обов'язковими. Адже кожна галузь, як і культурологія, здатна здобути їх з інших наук, пристосувавши до власної специфіки та вирішення власних завдань» [12, с. 8]. Прихильниками так званого системного методу в культурології, який синтезує класичну й некласичну методологію є В.А. Федь, С.С. Ликова, К. Кислюк, Олександр і Олена Кравченки та інші дослідники. Таке поєднання виступає як оновлення культурологічної методології, яке давно вже назріло. Більш того, «започатковані у 90-х роках ХХ ст. канони культурології, які тиражовані в освітній практиці, лише закріплюють її факультативність у сучасній науковій парадигмі» [4, с. 448]. Іншими словами, щоб уникнути наукової другорядності, культурології необхідно оновлюватися, у тому числі й у площині методології. Водночас, на думку В. Федь і С. Ликової «Методи аналізу культуротворчості, які вже давно стали традиційними… зовсім не втратили актуальності та навіть зберегли власний евристичний потенціал в сучасних умовах» [10, с. 189]. Дійсно, ці методи працюють, проте застосування тільки їх може суттєво обмежити можливості культурологічної науки. Виходом з методологічної кризи на думку Федь і Ликової може стати системний метод, який «підсумовує розвиток методологій…і виступає логічним висновком з цих методологій» [10, с. 189]. В. Шейко і Ю. Богуцький пропонують активно залучати до культурологічних досліджень цивілізаційно-циклічні концепції, теорії цивілізаційно-інноваційних циклів, синергетичну парадигму. Так, синергетичний підхід або концепція самоорганізації, розвиток якого спричинений девальвацією ідеї прогресу, здатний на думку багатьох дослідників подолати методологічну кризу гуманітарного знання. Ця загальнонаукова парадигма посткласичного рівня, актуалізує дослідження системи (в тому числі й культури) з боку її внутрішньої активності і саморозвитку, що гальмує поширення думок про деградацію культурних інститутів і загальний занепад культури.

Провідною темою цивілізаційних теорій є різноманіття цивілізацій як характерна особливість культурного розвитку людства і явище сучасної цивілізації, його інтегративна і комунікативна роль у межах людської спільноти. Осмислення культурних процесів, що притаманні як історичному розвитку людства, так і сучасності, оптимізується виділенням особливих соціокультурних утворень - цивілізацій. «.необхідність розуміння особливостей генезису цивілізації і зародження в її межах феномену культури стає в сучасних умовах дедалі актуальнішою» [13, с. 38]. Цивілізаційна парадигма в культурології має довгу і цікаву історію, активізація її втілення у гуманітаристику припадає на ХІХ - першу третину ХХ століття, а дискусії щодо природи й шляхів розвитку цивілізації, її відмінності від культури тривають ще з античних часів. У ХІХ столітті провідними представниками еволюціонізму Е. Тайлором, Л. Морганом, які вивчали первісне суспільство і на базі цього визначали закономірності розвитку культури, цивілізація визначалася як вищий щабель розвику людства, порівняно з дикістю і варварством. Цивілізація, згідно еволюціонізму, починається з винаходження писемності й триває донині, це прогресивний інтелектуальний і соціальний розвиток, який включав і матеріальну культуру. Принципи еволюціоністської культурології утілені й у традиційному поділі розвитку людства на давню, середньовічну, нову й новітню стадії. Як відомо, на противагу еволюціонізму було розроблено принаймні дві найзначніші концепції - функціоналізм і цивілізаційні теорії. У контексті цивілізаційної теорії піддавався критиці прогресизм еволюціонізму, зверталася увага на те, що еволюціонізм не може пояснити факти занепаду держав і цивілізацій. Цю проблему можна вирішити в межах цивілізаційного підходу, визначаючи, що кожна локальна цивілізація має свої стадії розвитку, що призводять урешті решт до її кризи і занепаду. Розроблялася прихильниками цивілізаційних теорій і проблема цілісності людства, яку вони позбавили рис європеоцентризму і звернули увагу на культурну значущість незахідних цивілізаційних типів. Особливо активізувалися дискусії щодо цілісності світу в другій половині ХХ століття, коли посилилися процеси глобалізації і інтеграції сучасних культур. Незважаючи на велику кількість визначень і сьогодні поняття сучасної культури є дискусивним. В. Шейко і Ю. Богуцький так визначють сучасну культуру: «Сучасною будемо називати ту частину культури, що функціонує в конкретному суспільстві на даний час і найбільш наочно відбивається в матеріальній, духовній і політичній сферах.» [13, с. 7]. Проблема визначення сучасної культури полягає у виокремленні в ній історичного, етнокультурного й технологічно - цивілізаційного аспектів. «…будь-які історичні типи культур у своїй конкретності містять немов би дві складових, два шари, два компоненти. Це так звана сучасна культура і минулі культури.» [13, с. 7]. У межах цивілізаційного підходу

розробляється й проблема циклічності культурно-історичного процесу. «. механізм циклічних змін історичного процесу має характер періодичного повтору хронометрично визначених періодів, кожний з яких разом з відтворенням деяких ознак минулого, несе в собі інновації, які багато в чому обумовлюють майбутній розвиток суспільства» [13, с. 22]. Так, розвиток культури - це поєднання трациційногопідгрунтя і іноваційних елементів, цей постулат правильно пояснює різноманіття культур і водночас їх входження в єдину світову цивілізацію. Цінним і водночас дискусивним для сучасної культурології є постулат С. Хандингтона про зіткнення цивілізацій. Міжнародні конфлікти Хандингтон пояснює виходячи з цивілізаційної ідентичності певного суспільства, показує процес повернення мас до основ власної культури. Показовою для цього підходу є й відмова від еталонного статусу західної культури, що уможливлює легітимізацію незахідного культурного досвіду, і, як наслідок, сприяє уникненню схематизації культурно-історичного процесу.

Актуалізується сьогодні й процес пошуку духовного підґрунтя цивілізацій, яке визначає систему їх морально-етичних настанов, традицій і звичаїв, менталітету. Практично всі прихильники цивілізаційних теорій (у тому числі й С. Хандингтон) основоположним началом цивілізаційної ідентичності вважають релігійну традицію. На її основі формуються великі цивілізаційні комплекси. У А. Тойнбі це двадцять одна цивілізація, з яких залишилися західна християнська, православна християнська, ісламська, далекосхідна, індуїстська. Цивілізація, за Тойнбі, це атомарна одиниця вимірювання світової історії, яка проходить стадії генезису, росту, надламу й розпаду. Розпад - це не обов'язково зникнення, старі цивілізації можуть дати життя новим (так, завдяки християнству еллінська породила західну й православну цивілізації). Цивілізація на думку Тойнбі не є неподільною сутністю, це скоріше спосіб інтеграції індивідів у певну спільноту, механізм взаємодії між ними. С. Хандингтон виділяє західну (атлантичну), православну (східнослов'янську), ісламську, китайську, індуїстську, латиноамериканську, африканську, японську, буддистську, найважливішими з яких є західна, ісламська, китайська і східнослов'янська. Хандингтон цивілізацією уважав універсальне явище, яке об'єднує людей і створює їх культурну самобутність. Об'єднуючі елементи цивілізації, наприклад мова і релігія, сприяють суб'єктивній самоідентифікації людей. У сучасному світі, на переконання американського вченого, цивілізаційна ідентичність не нівелюється, а, навпаки, відіграє значну роль. Подальший розвиток світу, за Хандингтоном, буде обумовлений взаємодією головних цивілізацій і водночас зростанням протиріч між ними. Історичний розвиток сьогодення свідчить про наявність тенденцій суперництва між великими цивілізаційними комплексами сучасного світу, що не виключає посилення інтеграційних процесів між ними.

У межах цивілізаційної методології продовжує розвиватися тема про взаємодію культури і цивілізації, яка знаходиться у площині філософії і культурології. Багато дослідників констатують складність термінологічного визначення цих понять, підкреслюючи, що «спроби подати найбільш розповсюджені в сучасному науковому дискурсі визначення поняття «культура» може привести лише до перелічення великої кількості його існуючих варіантів» [6, с. 47]. Констатує також змістовну розмитість поняття «цивілізація» і Т. Метельова [7, с. 7]. Вона ж, дотримуючись шпенглерівського підходу до співвідношення культури і цивілізації зазначає, що «культуротворчість, на відміну від будьяких інших форм людської діяльності, не підпорядкована системному законові панування загального над одиничним (цивілізаціі - Е.М.), а ґрунтується на протилежному принципі генерування загального одиничним» [7, с. 9]. Іншими словами, цивілізація і культура протилежні одне одному в сенсі опозиційності загального і і специфічного. А В. Гончаревський окреслює цю проблему так: «більшість з тих науковців, і, тим більше, політиків, які користуються такими поняттями як «загальнолюдська цивілізація», «європейська цивілізація», «цивілізоване суспільство», «цивілізаційні цінності» тощо, навряд чи зможуть пояснити їхній зміст або, принаймні, методологічні основи їхнього застосування в своїх роботах» [2, с. 6]. Підходи до співвідношення культури й цивілізації на сьогодні є доволі різноманітними - від синонімізації до протиставлення цих явищ. «Останнім часом з'являється багато публікацій, у яких цивілізація розглядається як профанований негатив культури, з чим не можна беззастережно погодитися» [13, с. 51]. В. Шейко також зазначає, що в дослідженнях процесу розвитку і взаємодії культури та цивілізації є недоведені положення і догми, від яких необхідно відмовлятися. Догматичний характер, на думку Шейка, мають постулати про прискорення темпів розвитку, ускладнення і вдосконалення культурного процесу, постійний рух від нижчого до вищого. Історія, стверджує дослідник, демонструє і періоди стагнації, повернення назад, а то і прямого занепаду цивілізацій і культур. У сучасній гуманітаристиці доволі поширеними є й ідеї про тотожність культури і цивілізації. В. Шейко спростовує ці твердження, репрезентуючи співіснування сучасної цивілізації і традиційних культур: «…звернемо увагу на те, що «цивілізація» і «культура» - не синоніми (система сучасної цивілізації, характерна для розвинених країн Західної Європи, США та Японії, однакова, хоча культури в усіх країнах різні» [13, с. 35-36]. Дослідник висловлює доволі скептичне ставлення до можливостей цивілізаційного підходу до осмислення культури, «оскільки у різних дослідників, які вивчали питання людського розвитку, саме поняття «цивілізація» набуває різних визначень [13, с. 51]. Це означає, що термінологічне розмаїття і як наслідок термінологічна невизначеність поняття цивілізації не сприяють широкому залученню цивілізаційної методології у культурологічні дослідження. Проте, це не означає, що цивілізаційний підхід має несуттєве значення у культурології. По-перше, його продуктивність доведена у дослідженні культурних регіонів, окремих країн, стародавніх цивілізацій, які і сьогодні потребують осмислення їхнього місця й значення у загальнолюдській цивілізації. По-друге, в культурології важливою є орієнтація на специфічний характер окремих культур, що може пояснити особливості їхнього політичного, економічного і соціального розвитку, світобачення і світосприйняття. І як наслідок, культурологія за допомогою цивілізаційного підходу зможе уникнути схематичних уявлень про однолінійність розвитку людства. Орієнтація на специфіку культур приводить до розуміння процесу розвитку людства як багатолінійного багатоваріантного і складного, що унеможливлює спрощення і схематизацію культурно-історичного процесу.

Висновки. Цивілізаційний підхід, який репрезентує кризу лінійно - формаційної методології, своєю основою зробив поняття цивілізації.

Особливості культурно-історичного розвитку суспільств можливо усвідомити через їх приналежність до певного цивілізаційного простору. Цивілізаційний підхід тяжіє до універсальності і в поєднанні з іншими підходами може оптимізувати культурологічну методологію.

Список використаних джерел

[1] Возний І.П. Вступ до спеціальності культурологія. Конспект лекцій. Частина 2. Теорія культури. - Чернівці: Чернівецький національний ун-т, 2016. 280 с.

[2] Гончаревський В. Цивілізаційний підхід до історії: сучасний український досвід (1991-2009). - К.: Логос, 2011.220 с.

[3] Кислюк К.В. Метод соціокультурної каузальності в процесах розбудови культурології як науки // Вісник ХНУ ім. В.Н. Каразіна. Серія: Теорія культури і філософія науки: збірник наукових праць. Вип. 59. Харків, 2019. С. 5-11.

[4] Кравченко О.В., Кравченко О.В. Культурологія в пострадянському освітньому дискурсі // 29 Дринівський збірник. Т. ХІ. С. 440-449.

[5] Кравченко О.В. Методологічна редукція сучасної культурології // Вісник ХНУ ім. В.Н. Каразіна. Серія: Теорія культури і філософія науки: збірник наукових праць. Вип. 37. Харків, 2010. С. 121-128.

[6] Кутузова Г.І., СулацковаО. Ф., Барсук Я. Є. До питання співвідношення понять

«культура» та «цивілізація» в сучасному науковому дискурсі // Філософська

антропологія і культурологія. №8. 2007. С. 47-50.

[7] Метельова Т. Цивілізація і культура: контраверза чи спільний родовід // Віче. №22. Листопад 2010. С. 6-9.

[8] Парахонський Б.О. Методологічні аспекти культурології // Магістеріум. Вип. 5.

[9] Культурологія. Національний університет «Києво-Могилянська академія». - К.: Стилос, 2000. С. 4-11.

[10] Степанян К. Культура vsцивілізація: протистояння ціннісних парадигм

 //https://www.prostranstvo.media/uk/kultura-vs-czyvilizacziya-protystoyannya-czinnisny h-paradygm/.

[11] Федь В.А., Ликова С.С. Методологічний апарат культурології та перспективи його застосування в розв'язанні проблем культуротворчості // «Молодий вчений». Серія Культурологія. №9 (49). Вересень 2017. С. 186-190.

[12] Шейко В.М. Культура та цивілізація: аналіз джерел і літератури // The Culturology ideas. 2016. №10. С. 45-51.

[13] Шейко В.М. Методологічні засади культурології: історіографічний аспект // Культура України. Вип. 75. С. 7-15.

[14] Шейко В.М., Богуцький Ю.П. Формування основ культурології в добу цивілізаційної глобалізації (друга половина ХІХ - початок ХХІ ст. Монографія. К.: Генеза, 2005.592 с.

Размещено на Allbest.ru