Мистецтво однієї сім’ї - одна сім’я в українському мистецтві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Мистецтво однієї сім'ї - одна сім'я в українському мистецтві

Кузнець Тетяна Володимирівна

доктор історичних наук, професор,

завідувачка кафедри історії України

Присяжнюк Юлія Анатоліївна

студентка 3 курсу історичного факультету

Анотація

Актуальність теми дослідження. «Урядовий кур'єр» [1] від 31 грудня 2021 року опублікував матеріал про те, що у 2022 році у всесвітньовідомому Опішному на Полтавщині знову розпалять найстаріше в Україні гончарне горно, яке було збудоване 1916 року. Підготовка до відродження цієї реліквії актуалізує звернення до історії гончарства в Україні, до мистецької спадщини когорти гончарів, серед яких осібне місце займає самобутній майстер - Олександр Дорофійович Ганжа (1905 - 1982). Його син Петро Ганжа працював головним художником на Опішнянському керамічному заводі «Художній керамік», що ще одним сюжетом актуалізує життєпис родини Ганжів.

Постановка проблеми. Завдяки сім'ї жорнищенського гончара Олександра Дорофійовича Ганжі та його синів Петра і Степана, українська культура отримала дорогоцінний доробок майстрів народного мистецтва. Мистецька спадщина Ганжі велика та різноманітна і заслуговує, як на ґрунтовне вивчення, так і на ознайомлення широкого загалу.

Мета роботи полягає у висвітленні життя та творчого доробку батька О. Д. Ганжі та його синів - Петра і Степана в українській культурі.

Ключові слова: українська культура, мистецька спадщина, гончар, художник-кераміст, танцюрист, килимар, поет.

Усіх сучасних народних майстрів, за характером їхньої творчості, можна поділити на дві групи: митців, роботи яких в концентрованому вигляді передають всю своєрідність мистецтва їхнього рідного краю, та майстрів, які відхиляючись від традиційного мистецтва починали робити зовсім нові речі, стаючи родоначальниками нових традицій. Саме до таких майстрів можна віднести талановиту сім'ю подільського гончара - Олександра Ганжі.

Сам Олександр Дорофійович Ганжа народився 18 червня 1905 року в селі Жорнище, Жорницької волості Липовецького повіту Київської губернії, нині Вінницький район, Вінницька область. Зростав у звичайній селянській родині, де з діда-прадіда всі чоловіки гончарували [2]. До 16 років Олександр знав усі гончарні премудрості, вмів готувати глину: товк, просіював її крізь решето, добавляв глею і підглею. Навчився будувати горна, працювати на гончарному крузі. Це було найважче. Бо тут важлива не зорова пам'ять, а пам'ять рук, найменший натиск пальців [3].

У молоді роки Олександр особливим талантом не виділявся і зазвичай виготовляв вироби для себе. Найбільше молодому майстрові подобалося після закінчення роботи прикрашати накривки горщиків, ринок і макітер невеликими ліпними фігурками [2]. Найчастіше це були фігурки постаті чоловіка з люлькою. У вільний час потроху робив також фігурні посудини у вигляді левів і скульптурні зображення чоловіків та жінок. Усі ранні твори Ганжі (1930 - 1940-х рр.) невеликі за розміром. Це були більші чи менші погруддя, які справляли враження своєю масивністю, примітивним, грубуватим моделюванням. Зберігся один з найраніших «автопортретів» майстра: невелика скульптура, близько 20 см заввишки, зроблена з червоної глини.

З роками збагачувалися прийоми роботи майстра над скульптурою, ускладнювався характер моделювання. Він все частіше використовував ліпні деталі. У скульптурах Ганжі часто траплялися зображення жінок. До образу матері з дитиною він звертався неодноразово. Це його болюча і глибоко особиста тема, адже Олександр Дорофійович залишився удівцем. Не дивно, що найбільш вдалим твором Ганжі кінця 1950-х - початку 1960-х років є скульптурна група «Сім'я» [4] з виразним центральним образом жінки-матері. Ця композиція є своєрідним груповим портретом сім'ї гончара, де можна легко впізнати самого майстра, його дружину та дитину [4]. Часто майстер ліпив свійських тварин: півня, козу, волів, невідомих звірів, посуд у вигляді левів [5].

Популярності Олександр Ганжа став набувати на початку 1970-х років. Перша згадка про нього у пресі з'явилася 1970 року в одному з періодичних мистецтвознавчих видань. Стаття мала назву «Жорніцкій чарівник», а автором її був Кочережко Нарцис, який знайомив читачів з старим гончарем, що ліпить «чудесні химери». Про творчість Олександра Дорофійовича був відзнятий документальний фільм «Круг», що присвячувався українським гончарам, та створена телепередача про його діяльність, під час якої він демонстрував виготовлення скульптурного посуду.

Вироби Ганжі почали з'являтися на художніх виставках. Глядачі і мистецтвознавці вперше змогли побачити роботи Олександра Ганжі на республіканській виставці народного декоративного мистецтва, присвяченій 50-річчю створення СРСР (14.12.1972 - 24.01.1973). У павільйоні в Києві тоді експонувалися 4 двійнят і 3 леви, виготовлених, як значилося в каталозі, у 1971 році. У 1973 році у залі Харківського художнього музею відбулася перша персональна виставка гончара, яка тривала майже пів року, з перервами, з 28 липня 1973 року до 15 січня 1974 року. На ній експонувалося близько 40 виробів. Друга персональна виставка була організована вже в Москві, на ній експонувалися близько 25 творів подільського гончара, переважно ті, що й на виставці в Харкові [6]. Упродовж серпня-вересня 1975 року 5 творів Олександра Ганжі експонувалися на всесоюзній виставці «Кераміка СРСР-2» (Вільнюс, Литва). Окремі вироби Олександра Ганжі експонувалися ще й у складі українських художніх виставок у Варшаві (1975), Празі (1975), Белграді (1976) і Парижі (1976) [4].

Багато витворів майстра Ганжі - шедеврів фігуративної кераміки Поділля не збереглися. Олександр Фисун пише: «Зустрівши у Києві його сина Петра, я був прибитий звісткою: твори батька він повіз у Москву на виставку, а «Художфонд СССР», побачивши таке багатство художності, закупив усі 80 скульптур. В Україну вони не повернулись, а стали, скоріше всього, вигідним товаром на продаж. Задля «магущєства імперії». Ось тоді й засіла в моїй голові думка: все виліплене Олександром Ганжею сфотографувати. Ганжа більшість своїх скульптур на ту виставку ліпив, перебуваючи в хаті Олександри Селюченко в Опішному (туди привіз його син Петро), - обоє майстри були у великій приязні межи собою» [7].

Останні роки життя Олександра Ганжі виявилися дуже насиченими. Робота над скульптурами, виставки, зустрічі займали у нього багато часу. Така напруга на старості років дала про себе знати. Олександр Дорофійович часто хворів, а на 77 році життя, у вересні 1982 року, відійшов у вічність.

Хист до художньої творчості успадкували обидва сини гончара - Петро і Степан. Кожен із них протоптав власну стежку в образотворчому мистецтві. Вони обидва були творчими особистостями. Старший син - Ганжа Петро Олександрович закінчив Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва, став українським художником та мистецтвознавцем, а менший син - Ганжа Степан Олександрович став заслуженим майстром народної творчості України, майстром килимарства.

Старший син - Ганжа Петро Олександрович народився 15 липня 1939 року в селі Жорнище, що на Вінниччині, і його життєва дорога починалася у родині тоді нікому невідомого гончара Олександра Ганжі. Замолоду Петро Ганжа проявив себе в мистецтві як малювальник. Він розписав церкву в рідному селі й саме живописними творами торував свою дорогу при вступі до художнього інституту у Львові, на перший курс якого був зарахований у 1962 році. В інституті склалось його особисте розуміння значимості народного мистецтва. Петро Ганжа, завершуючи навчання, підготував дипломну роботу у вигляді серії фаянсових тарелей, розписаних сіро-голубими фарбами. Провідна тема його мальовок - український фольклор. На тарелях зображено декоративно вирішені постаті бандуристів, молодиць, дівчат. Уже за цими творами помітно як формувалися мистецькі вподобання й творчий стиль молодого художника-кераміста. Згодом на тарелях з'явилася фігура козака з бандурою, а іноді ще й з люлькою [6].

У 1968 році П. Ганжа закінчив інститут і отримав направлення на Опішнянський керамічний завод, де працював головним художником. Близько п'яти років майстер докладав зусиль до розвитку підприємства, підвищення мистецького рівня продукції та підтримки творчого потенціалу його художників [8].

У 1976 році Петро Ганжа очолив відділ художніх промислів у Музеї народної архітектури та побуту України, а 1987 року його обрали головою комісії декоративно-прикладного і народного мистецтва Спілки художників України. Талановитий і творчий організатор, він відразу перейнявся проблемою розвитку народних майстрів і професійних художників на засадах багатих традицій етнічної автентичної культури українців. Показовим у цьому аспекті став пленер у Седневі 1987 року. Саме цей захід започаткував орієнтування професійних художників і народних майстрів на основі автентичної національної культури. З 1992-го майже десять років П. Ганжа був секретарем Спілки художників України з питань народного та декоративного мистецтва. Він завжди прагнув до створення нових виробів, пов'язаних із українською історією, фольклором, які виявляють свою спорідненість із трипільською і скіфською культурами.

Петро Ганжа працює в різних видах образотворчості. Основні твори майстра - цикл тарелей за фольклорними мотивами (1968), гобелен «Похід козаків» (1995), порцелянова ваза «Козацький вихор» (1993); таріль, присвячена фундації ім. О. Ольжича (1995); монументально-декоративне оформлення станцій метро: у Харкові - «Левада» (1974, знищено), «Київська» (1979, співавтори з Н. Черновою); «Оболонь» у Києві (1981, композиція з кованого металу «Театральна Україна»), готелю «Україна» в Москві (1980, керамічне панно «Лукаш» і «Мавка») [9]. До портретних робіт Петра Ганжі належать: «Портрет Оксани» (1997), «Портрет Антона Штепи» (1998), «Портрет Віталія Ханка» (1998), «Портрет бандуристки зі США - Оксани Родак» (2001), «Дочка арабського шейха» (2002), «Портрет Павла Муравського» (2003, 2012), «Портрет Вільямса Моргана» (2005), «Портрет Гурама Петріашвілі (2009), «Портрет Володимира Юрчишина» (2010) та ін. Якщо говорити про вибір портретованих, то, передусім, можна сказати, що все це друзі або добрі знайомі автора, які залюбки приходили до його невеликої майстерні в Лаврі.

У серпні 2015 року в Харкові в творчому клубі «Вітальня на Дворянській» і в січні 2016 року в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві відбулися виставки під назвою: «Твої таланти, Україно», де експонувалися твори мистецької династії Чернова-Ганжі. Виставка містила 160 робіт живопису, кераміки, зразків декоративного мистецтва представників роду. Відкривали експозицію витвори родоначальника династії Олександра Ганжі - «Лев», «Вершник», «Жінка з дитиною», «Сусідка Галя», «Я і моя жінка». Петро Ганжа був представлений творами живопису («Полтавка», «Марія Сметанська», «Каріма», «Чому наша Галя смутна»), художнім текстилем та керамікою [10]. На виставці також перебували роботи дружини Петра Олександровича - Наталії Чернової - сучасної української художниці та їх сина Тараса Ганжі. Виступаючи на виставці від родини, як представник її третього покоління, Тарас зазначив, що у цій сім'ї всі вчаться мистецтва один в одного, не дивлячись на вік і досвід. Напевне, саме у цьому один із секретів її успіху.

Петро Ганжа, хоч має вже не молоді літа, продовжує займатись культурницькою діяльністю, створювати чудові мистецькі речі, я кі стають новим надбанням української культури.

Як і старший Петро, так і молодший син Олександра Дорофійовича - Степан, змолоду був також творчою особистістю. Народився Степан Олександрович Ганжа 18 квітня 1942 року в селі Жорнище, Вінницького району Вінницької області. У 1963 році він навчався в студії при ансамблі танцю України ім. П. П. Вірського в м. Києві. Протягом 1963 - 1966 років проходив військову службу в ансамблі пісні і танцю при Київському Військовому Окрузі м. Києва [11]. Випускникові хореографічного училища 1966 року поталанило: він потрапив у знаний на весь світ колектив - Український народний хор імені Григорія Верьовки [12]. У 1966 - 1983 роках працював у хорі артистом балету [11 ]. Разом з колективом подолянин об'їхав чи не весь світ.

В артистів балету творчий вік закороткий, рано виходять на пенсію. Настала пора завершення хореографічної кар'єри й для Степана. З 1972 року він почав займатися малюванням і поезією. Друкувався в журналах: «Театральний Київ», «Україна», «Дніпро», «Ранок», має авторські друковані збірки [13]. З 1984 року почав працювати в образотворчому мистецтві, а з 1988 року захопився килимарством.

З часом Степан Олександрович почав брати участь у всеукраїнських та регіональних виставках. У 1991 році він став членом Національної Спілки майстрів народного мистецтва України [11]. Особливо висвітлив свій талант у творчих майстернях Седнева. У Седневі 1993 року майстер власноруч виткав килими «Рости, дерево України» і «На світанні» [14]. А його «Козак Мамай» став окрасою мистецької колекції професора Миколи Гавриша (Канада) [14]. Усі авторські килими Степана Ганжі просякнуті колоритом Поділля, кожен елемент неповторний.

У 2007 році у Національній спілці майстрів народного мистецтва відбулася виставка килимів Степана Ганжі «Як були ми козаками» [15]. На його килимах - осяяні сонцем першоцвіти («А вже весна»), чудернацькі півні, що віщують день («Ще треті півні не співали»), козаки, герби, козацькі чайки, на яких січовики досягали Стамбула, Кафи, Константинополя, визволяючи братів-запорожців з турецької неволі («Із-за гори, з-за лиману»). Все в яскравих кольорах [16].

У 2012 році відбулася виставка «Килимовий світ Степана Ганжі» [13], що була приурочена до 70-літнього ювілею майстра. На виставку ювіляра завітали Євген Шевченко, Микола Жулинський, Володимир Прядка, Василь Перевальський, Дмитро Степовик та інші. Гості відзначили великий талант, відчуття стилю, кольору, декоративності майстра. «На моїх очах із танцюриста народного танцю виріс неймовірно унікальний митець, який стрімко увійшов у наше національне мистецтво. Такої цілеспрямованої людини у творчості годі пошукати. Його родина геніальна... Степана тричі поцілував Господь, він має унікальний талант танцюриста, килимара і поета» [17], - так привітав ювіляра Володимир Прядка. Василь Перевальський відзначив, що Степан Ганжа з особливою стилістичною чистотою тче килими. Митець опрацював силу - силенну матеріалів з усіх областей України, освоїв і старе килимарство, і новітнє, об'єднавши їх і по-особливому огранивши у своїй творчості.

Колись у Музеї Михайла Грушевського на виставці власних килимів і картин друга-побратима Олеся Доріченка, що називалася «Ще як були ми козаками.», Степан Ганжа сказав: «Людину треба возвеличувати, надихати красою» [12]. І він це робить ось уже понад двадцять років. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (за мистецьку серію килимів, 2010 рік) створив більш як півсотні дивовижних килимів і гобеленів, що зберігаються в музеях та приватних колекціях.

А 24 вересня 2021 року в Національному музеї літератури України відбулося урочисте відкриття виставки народного мистецтва села Жорнище Жорнищенського старостинського округу Іллінецької міської ради Вінницького району Вінницької області в рамках Всеукраїнської культурно-мистецької акції «Мистецтво одного села» [18]. Поряд із живописними картинами місцевих художників (Валентини Когут, Аліни Шмигори, Тамари Колесник та ін.), соломоплетіння, вишивок, писанок, декоративного розпису також були представлені роботи талановитої сім'ї Ганжів, яка прославила рідне село [18].

Мистецькі вироби талановитої сім'ї гончара - нове, вагоме і самобутнє художнє слово в сучасному народному мистецтві з глибокими національними традиціями, які вона застосовувала у власній інноваційності. Унікальні твори Олександра, Петра та Степана Ганжів переконують у тому, що гончарство, кераміка, живопис, килимарство є високохудожнім мистецтвом, яке зібрало в собі міфологію, народну пісенну творчість, відлунює героїчні сторінки історії, краси рідного Поділля і вабить нас у світ Краси і Любові.

Висновки

ганжа гончарство народне мистецтво

Отже, талановита сім'я жорнищенського гончара має особливу місію - творити культуру. Батько та його сини через усе своє життя і творчість пронесли любов до рідного краю та народних традицій, створюючи, попри всі перепони, чудові твори мистецтва, які можна зустріти у музеях та на виставках. їх постаті у вітчизняній культурі масштабні й унікальні. Своїми неповторними мистецькими прийомами вони суттєво збагатили розуміння краси і величі людського духу. Гончарні скульптури Олександра Дорофійовича мають свій вплив на художників, мистецтвознавців, людей, що прагнуть відкриттів та пізнання у чомусь новому. Обидва сини - Петро та Степан, успадкувавши хист до художньої творчості, відкривши у собі таланти кераміста та художника, танцюриста та килимара, продовжують до сьогодні збагачувати українську культуру та надихати молодих митців.

Своєю творчою діяльністю Ганжі прославили своє рідне, мальовниче село Жорнище. Вихідці із бідної селянської сім'ї, де праця була головною запорукою життя, вони пережили чимало випробувань тих важких років. Батько пережив голод, довоєнне дитинство та обпалену війною юність, але тримався, завжди допомагав дітям чим міг. Вони пішли у світ і стали людьми з великої літери, які приносять Україні талант і славу. Це люди гарні ділами, славні працею, люди, які вкладають у свої справи душу, живуть і творять для України!

Список використаних джерел

[1] Данилець, О. (2021). Відродження легенди. Урядовий кур'єр, (252). Вилучено з: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/vidrodzhennya-legendi/

[2] Михайленко, І. (2015). Пам'яті Олександра Ганжі (1905 - 1982). Альманах Світлиця, (3), 37-39.

[3] Рудник, О. Г. (2021). Надсобський край. Іллінецький район. Вінниця: ФОП «Тарнашинський О. В.».

[4] Ганжа, О. Д. (1982). Олександр Ганжа: Альбом. О. С. Данченко (авт. вступ. статті та упоряд.). Київ: Мистецтво.

[5] Бабенко, І. Д. (2001). Іллінеччина в глибині століть і в наш час. Іллінці.

[6] Пошивайло, О. (2005). Анатомія гончарського суперміфа України. Український керамологічний журнал, (1-4), 9-70.

[7] Коваль, Р. М. (2011). Тиха війна Рената Польового. Київ: Холодний Яр.

[8] Загаєцька, О. (2014). Український пантеон Петра Ганжі. Образотворче мистецтво, (3), 136-137.

[9] Ханко, В. М. (2016). Ганжа Петро Олександрович. Енциклопедія сучасної України.

Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. Вилучено з: https://esu.com.ua/search_articles.php7ick28573

[10] Підлужна, А. (2016). Династія Чернова-Ганжі. День. Вилучено з:

https://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/dynastiya-chernova-ganzhi

[11] Шевченко, Є. І. (2009). Степан Ганжа. Килимарство: альбом. Київ: Народні джерела.

[12] Козацькі килими Степана Ганжі. Всеукраїнська громадська організація «Українське Реєстрове Козацтво». Вилучено з: http://www.kozatstvo.net.ua/ua/publications/uk_r.php?d=a&i=2895

[13] Виставка тканих килимів Степана Ганжі. Рукотвори: народне мистецтво online.

(2012). Вилучено з: https://rukotvory.com.ua/nevdovzi/vystavka-tkanyh-kylymiv-stepana-hanzhi/

[14] Ганжа, П. О. (1996). Таємниці українського рукомесла. Київ: Мистецтво.

[15] Яремчук, А. (2007). Килим вишив - зірку засвітив. Українська культура, (5), 1.

[16] Кульова, В. (2007). Козацькі візії. Хрещатик, (20), 9.

[17] Воліковська, У. (2012). Немає загадки таланту... Слово Просвіти, (17), 14-15.

[18] Романов, М. (2021). Іллінецька громада представлена у столиці. Трудова слава, (39), 5.

Размещено на Allbest.ru