Авторська інтерпретація концепції "виродження": проєкт "анти-Нордау"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет театру, кіно і телебачення

Авторська інтерпретація концепції «виродження»: проєкт «анти-Нордау»

Оніщенко Олена Ігорівна, заслужений діяч науки і техніки України,

Анотація

Ключові слова: авторська інтерпретація, концепція «виродження», «негативна» психологія, культурологічний аналіз, натуралізм, еготизм, символізм, метамодернізм.

Olena Onishchenko

Author's interpretation of the concept of «degeneration»: the «anti-Nordau» project

Abstract

Key words: author's interpretation, concept of «degeneration», «negative» psychology, cultural analysis, naturalism, egoism, symbolism, metamodernism.

Вступ

Постановка проблеми та її актуальність. Проблеми, що стають предметом дослідження у даній статті, актуалізують застосування культурологічного аналізу, оскільки саме у цій площині продуктивно «працюють» ті чинники, що дають змогу полемізувати з засадними положеннями теорії М. Нордау. Насамперед, йдеться про її міждисциплінарне підґрунтя, потенціал біографічного методу і принцип діалогізму, які зумовили дискусійний формат авторської інтерпретації концепції «виродження», що, власне, і спричинило ідею проєкту «анти-Нордау».

Саме в умовах ХХІ століття переосмислення теоретичної позиції М. Нордау спонукає вихід у площину метамодернізму, одним з основоположних чинників якого є «quirky - нова естетична чуттєвість», що стимулює зміну ракурсу дослідження феномену «виродження». Специфіка його «чуттєвого начала» актуалізує неабиякий інтерес до художньої інтерпретації цього складного психологічного стану, що його на початку ХХІ ст. прагнуть осмислити представники різних видів мистецтва, які до того ж реалізують свій творчий потенціал у нових мистецьких видовищних формах.

У процесі написання статті активно використовувався і потенціал літературознавства, адже переважна більшість «фігурантів» дослідження М. Нордау працювала на теренах французької прози та поезії. Аналізуючи причини руйнування психічної норми, науковець доволі чітко визначив часові кордони, що стали своєрідним поштовхом у його розвідці - «Кінець століття» («Fin de sie- cle»). Саме ця обставина спонукала М. Нордау розпочати своєрідну «селекцію» талантів і геніїв, що зумовила своєрідну типологізацію: містики, демоністи, еготисти, символісти, декаденти. Проте, у контексті концептуальної логіки дослідника, така систематизація спричинила вельми несподівані, а за великим рахунком страшні наслідки - жорстке і безжальне навішування ярликів на визнаних «кумирів» (термін М. Нордау - О.О.), значна частина яких була до того ж сучасниками відомого психіатра.

Аналіз сучасних досліджень і публікацій. Слід констатувати, що у просторі української гуманістики останніх десятиліть концепція «виродження», фактично, не ставала предметом дослідження ані з боку культурологів, ані з боку представників інших гуманітарних наук. Саме тому ми змушені обмежитися власними напрацюваннями, адже і постать М. Нордау, і його - відверто парадоксальні ідеї - доволі часто опинялися у полі наших теоретичних розвідок. Передусім, ідеться про монографії «Художня творчість у контексті гуманітарного знання» (2001) та «Культурологічні виміри інтелектуальної прози: від художньої творчості до “ігор розуму” (2021), а також навчальний посібник «Історія та теорія художньої творчості» (2023).

Оскільки розгляд концепції М. Нордау передбачає звернення до низки дотичних, передусім культурологічних питань - біографізм, діалогізм, інтерпретація творчого процесу, естетико-літературознавча оцінка спадщини «кумирів», художні орієнтири метамодернізму, - ми, зокрема, орієнтувалися на наукові розвідки В. Даренського, Л. Левчук, В. Менжуліна, І. Петрової, Ю. Сабадаш, В. Федя, С. Холодинської.

Мета статті. Спонукати інтерес науковців до засадних положень теорії «виродження», окреслити її дискусійні моменти, артикулювати наріжні чинники проєкту «анти-Нордау» і доцільність переосмислення ідей психіатра у контексті метамодернізму.

Виклад основного матеріалу

Як відомо, М. Нордау вважав себе учнем видатного італійського психіатра, професора судової медицини, засновника антропологічного напряму в криміналістиці Чезаре Ломброзо (1835-1909), з яким перебував у постійному науковому контакті. Однак, це виявиться згодом, теоретичні ідеї М. Нордау не були суголосними засадам «ломброзології» - саме цим терміном сьогодні активно оперують у царині європейської гуманістики. Проте до відомого дослідження «Геніальність та божевілля» (1863), на сторінках якого, зокрема, представлені наріжні тези Ч. Ломброзо щодо проблеми художньої творчості та феномена творчої особистості, М. Нордау поставився вельми позитивно. Він доволі активно цитує монографію «Геніальність та божевілля» у різних розділах своєї книги «Виродження», демонструючи відверте захоплення розмислами свого вчителя. Проте у тих випадках, коли у ставленні до певних діагнозів чи психологічних проблем у тандемі «Ч. Ломброзо - М. Нордау» виявляються розбіжності, це дає можливість зануритися у дискусійне поле, сформоване двома непересічними ученими межі ХІХ - ХХ ст.

У «розгортанні власного життя» - вислів самого М. Нордау - вчений доволі високо оцінював 1892 р., коли він успішно працював у Парижі, оприлюднив свою найбільш резонансну наукову працю «Виродження» і побачив на сцені власну п'єсу «Право кохати». Вистава мала не лише глядацький успіх, позитивну оцінку театральних критиків, а й стала приводом для доволі широкої дискусії щодо сутності кохання та його похідних - вірність, родина, відповідальність, обов'язки, стосунки «чоловік - дружина». Увага літературно-мистецької спільноти Парижа до п'єси «Право кохати» дає змогу в проєкції часу пов'язати драматургічні експерименти відомого психіатра з двома його ранніми дослідженнями - «Звичайна неправда культурного людства» (1873) та «Парадокси звичайної правди» (1875).

Враховуючи нормативи статті, ми змушені корегувати матеріал доволі об'ємної - близько 400-сот сторінок - праці «Виродження» і, виокремлюючи представників французької літератури, зосередитися тільки на деяких «діагнозах» психіатра. Монографія «Виродження» складається з п'яти самостійних частин - «Кінець століття», «Містицизм», «Еготизм», «Реалізм», «Двадцяте століття», у кожній з яких представлені конкретні постаті, що їх М. Нордау включає до відповідної рубрики, зважаючи на поставлений ним діагноз.

Розглядаючи «Кінець століття» як факт «Загибелі народів», психіатр робить загальні припущення щодо «симптомів», які призвели до «загибелі» не лише окремих персоналій, а й «цілих народів». Важливим фактом, який привертає увагу, є лист, що його з огляду на оприлюднення свого дослідження, М. Нордау написав Ч. Ломброзо і який фактично виконав функцію чи то «вступу», чи то «передмови» до монографії «Виродження». Щирий, довірливий стиль листа, що зумовлений «оповідальним» викладом думок - така манера «епістолярного спілкування» простежувалася на французьких теренах від часів видатного новеліста Проспера Меріме - в символічний спосіб з'єднувала двох психіатрів, один з яких завершував життя, а другий - був у розквіті сил. Отож виникає враження, що М. Нордау прагнув, аби Ч. Ломброзо саме йому передав «теоретичну естафету» у царині «негативної психології». Наше припущення підтверджує дещо демонстративна щирість, яка «прихована» в уклінному визнанні, що сам він (М. Нордау) не може конкурувати із своїм вчителем - «творцем могутньої розумової течії нашого століття», проте здатний брати приклад з «дорогого вчителя» і рішуче рухатися уперед, не зважаючи ані на нерозуміння, ані на злобу, ані на умисне спотворення.

У першій частині книги «Виродження», що має назву «Кінець століття», М. Нордау намагається дати загальну характеристику тій морально-психологічній атмосфері, яка склалась у середовищі французької літературно-мистецької еліти наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. Поняття «еліта» наразі вкрай важливе для розуміння позиції ученого, згідно з якою загальна «сила-силенна» суспільства наслідує «еліту», дублюючи її дії. Окрім цього, Нордау як професійний психіатр, поділяє суспільство за статевими ознаками, стверджуючи, що найбільш уразливими щодо моди, змін стилю життя, копіювання поведінки «еліти» є жінки. Чоловіча частина суспільства, на його думку, до певного часу, поводиться більш стримано, проте врешті решт стрімкий потік «суцільного божевілля» захоплює і їх. Копіювання «еліти», неконтрольована емоційність, психічна збудженість, втрата контролю над власною поведінкою - ось той стан суспільства, який, за твердженням М. Нордау, визначає «симптоми хвороби», що охопила європейський простір у переддень нового - ХХ ст.

Це століття, на думку психіатра, має риси очевидного спотворення, що вирує в «атмосфері», якою просякнуте суспільне життя і завершується у вигляді якогось «живого створіння», що народжується як тварина чи людина, проходячи усі «фазиси земного існування». Здавалося б, подібне уявлення про певний історичний період може народитися в свідомості чи то дитини, чи то дикуна, однак і на європейських теренах чимало тих, кому подобаються подібні метафори. При цьому, такі «цивілізовані шари суспільства» не враховують фактор часу. Тож, випереджаючи презентацію своїх ідей, М. Нордау нагадує про «розбіжності часу», за яким живуть навіть ті народи, що вважаються культурними. Так, «християнство атрибутує себе з кінцем дев'ятнадцятого століття», тоді як «магометанський світ» ототожнює суспільство із сучасниками чотирнадцятого століття, а євреї прославляють п'ятдесят сьоме століття» (Нордау, ЕР).

Оскільки матеріал статті ґрунтується на авторській інтерпретації концепції «виродження», логічно зосередитися на відповіді, яку - максимально відверто - запропонував М. Нордау, призначивши Еміля Золя (1840-1902) першим винуватцем усіх «європейських негараздів». Оцінка творчості видатного французького прозаїка з боку М. Нордау настільки брутальна і неприпустима - «смердюча поезія Золя і його учнів знаходить собі читачів тільки серед відсталих народів або суспільних класів. Вишукане ж суспільство затикає ніс перед помийною ямою не зм'якшеного натуралізму...», - що породжує думку про якусь особистісну образу чи упередженість психіатра до письменника. Ставлення до засновника натуралістичного методу, автора славетного 20-томного циклу романів «Ругон-Маккари», впливового громадського діяча та його послідовників («учнів» - за іронічним визначенням психіатра) з боку М. Нордау настільки негативне, що все, пов'язане з натуралізмом автоматично зараховується як до прикладів «виродження», так і до винуватців «загибелі народів».

Враховуючи, що сам М. Нордау був досить відомим драматургом, він вважав за можливе виступити і в ролі літературознавця, проте його свавілля як теоретика і критика - подекуди - не знає меж. Так, він ототожнює реалізм з натуралізмом та романтизмом, називаючи і один, і другий, і третій метод «формою виродження», різко негативно оцінює роман «Людина-звір», стверджуючи, що «такі книги, так само як і вид творчості, якою вони навіяні, здаються нам віджилими, більш застарілими, ніж найбезглуздіші твори романтичної школи». З особливою категоричністю М. Нордау виступає проти тієї манери, з якою Е. Золя інтерпретує «панорамність» людських почуттів, оскільки саме свобода як представлення, так і обговорення людської почуттєвості перетворює романи Е. Золя на твори, що, на думку ученого, викликають гидливість.

Затаврувавши увесь «натуралістичний рух», психіатр звертає увагу на «еготистів», виокремлюючи, передусім, творчість Шарля Бодлера (18211867), який найвиразніше, на думку М. Нордау, ілюструє це психічне збочення. Розглядаючи природу «еготистів», учений артикулює відмінність цього поняття від поняття «егоїст», відділяючи в такий спосіб моральнісний аспект проблеми від психіатричного. «Еготизм - від англ. egotism - самозакоханість - перебільшена оцінка самого себе та перебільшене почуття власної значущості» (Еготизм, ЕР), тоді як егоїзм має, сказати б, більш «заземлений» характер і, насамперед, спонукає людину здобути певний зиск.

Відштовхуючись від означених загальних положень, М. Нордау не лише розглядає поетичну спадщину Ш. Бодлера у контексті «еготизму», а й практично у кожному абзаці своїх теоретичних розмислів знаходить привід для звинувачень великого поета. При цьому вони, на нашу думку, ґрунтуються на помилкових вихідних моментах. Конкретизуючи нашу позицію, зазначимо, що М. Нордау вважає провиною Ш. Бодлера глузливо-іронічне ставлення поета до Парижа, переважну більшість жителів якого він називає «непотрібними людьми», котрі марно витрачають свій життєвий час і нічого не розуміють у мистецтві. Безапеляційно зарахувавши поета до «еготистів-психопатів», М. Нордау використовує його позицію задля висміювання бодлерівської манери «римування» і проголошує її «тупоумним набором однозвучних слів».

Другий блок звинувачень ученого, що стає приводом для включення поета до категорії «еготистів-психопатів», ґрунтується на ставленні Ш. Бодлера до моральності загалом, та специфіки її втілення в поетичних творах зокрема. Так, образливою для М. Нордау видається теза митця, що для «поезії, <...> немає іншої мети, окрім самої поезії». Психіатра дратує відвертість Ш. Бодлера, який проголошує «насолоду заради насолоди», а «творчість заради творчості», вважаючи, що він має право на самопізнання, самооцінку та самовираження.

Наступна низка звинувачень М. Нордау спирається на його переконання в існуванні численних збочень, що «керують» як спрямуваннями його «поетичної музи», так і щоденними життєвими вчинками. Науковець доволі детально реконструює ті поетичні рядки, які просякнуті мотивами смерті: почуття насолоди, що породжує «жирна земля», адже саме в ній буде вирита могила поета, людська плоть, що смердить і поступово розпадається, потворні танці мерців, слимаки, які повільно заповнюють могилу. Усі ці емоційно-образні зображення, що їх яскраво поетизує Ш. Бодлер, дають можливість, на думку М. Нордау, артикулювати три моменти: 1. Психо-фізіологічну збоченість поета. 2. Близькість Ш. Бодлера до ідей містицизму. 3. Специфічність оточення поета, яке формували «психопати» та «збоченці».

Як відомо, Ш. Бодлер надавав перевагу запаховим враженням, що посідають важливе місце в контексті так званої, «низової естетики», яка є підґрунтям естетичного почуття. «Низова естетика», до структури якої, зокрема, входять запахові враження - це вкрай важливий сегмент естетичного знання. До того ж, науковці вважають, що в процесі художньої творчості один з подразників «низової естетики» може виступати стимулятором творчого процесу. Це ніколи не вважалося збоченням митця, а відтак - М. Нордау демонструє свідому упередженість і тенденційність в оцінці спадщини видатного французького поета. Водночас, не можна оминути і того факту, що більшість прикладів, які використовує М. Нордау, запозичені зі збірки поезій «Квіти зла» (1857), що мала для Бодлера особливе значення та була своєрідним експериментом в осмисленні тих станів людини, якими займається «негативна психологія».

На нашу думку, і Готьє, і Бодлер, який поділяв позицію очільника «парнасців», змогли змінити традиційний підхід європейців до мистецтва як засобу виконання численних функцій і, сфокусувавши увагу на його естетичній природі, спрямувати зусилля митців на «розкріпачення» почуттєвості і актуалізації «естетичного наповнення» твору. Це, вочевидь, вплинуло на зміну теоретичної парадигми в умовах ХІХ століття щодо предмету естетики і врешті-решт спричинило наступне визначення, яке з'явилося наприкінці століття ХХ: «Естетика - від грецьк. aisthetokos - чуттєвий, здатний відчувати - наука про становлення й розвиток почуттєвої культури людини» (Левчук, 2010, с. 4-32). Відтак корегування у визначенні предмета естетики значною мірою були підготовлені, зокрема, і художніми шуканнями Ш. Бодлера та Е. Золя на теренах людської почуттєвості, що ми вважаємо доволі потужним аргументом у розгортанні проєкту «анти-Нордау».

Оскільки творчо-теоретична спадщина Ш. Бодлера входить у простір наших наукових інтересів - йдеться про статті «Теоретична спадщина Шарля Бодлера» у перспективі часу» (2019), «Проблемне поле французької гуманістики: досвід другої половини ХІХ століття» (2020), «''Тандем” як активізатор культуротворення: досвід французької гуманістики другої половини ХІХ століття» (2022) та монографію «Культурологічні виміри інтелектуальної прози: від художньої творчості до “ігор розуму” (2021) - ми більш-менш вільно оперуємо матеріалом, що дає нам змогу висловити свої контраргументи позиції М. Нордау, спираючись при цьому на наріжні концептуальні положення теорії його вчителя - Ч. Ломброзо.

Порівняно із працею «Виродження» дослідження Ч. Ломброзо «Геніальність і божевілля» (Lombroso, 1877), теоретична проблематика якого більш ніж провокативна, є доволі коректним. Італійський психіатр констатує діагноз «божевілля» після розмислів щодо «геніальності», а відтак - відпрацьовує її «чинники», серед яких, зокрема, є й божевілля. До того ж італійський учений намагається охопити увагою творчий процес того чи іншого митця як цілісне явище, а не «висмикує», як це робить М. Нордау, зокрема, на прикладі творів Ш. Бодлера окремі їх образи та мотиви. Це, вочевидь, не лише руйнує, а й вульгаризує вкрай складну, вишукану художньо-емоційну пластичність бодлерівської поезії.

Слід визнати, що глузлива, нищівно-брутальна, а головне - абсолютно не аргументована - оцінка доробку Ш. Бодлера з боку М. Нордау є відвертим дисонансом абсолютно іншому «образу» «проклятого поета», до створення якого долучилися провідні представники французької культури. Так, «...сучасник Бодлера, відомий поет, драматург та критик Теодор де Банвілль (1823-1891), який після його смерті опікувався перевиданням «Квітів зла», залишив наступні рядки, в яких був представлений досить показовий портрет двадцятилітнього поета: «Якщо можна назвати людину чарівливою, то найбільшою мірою це стосується Бодлера <...> Погляд його повний життя і думки <.> Упродовж того, як я слухав його швидку, витончену промову, мову справжнього парижанина, мені здавалося, що з очей моїх спадає пов'язка, що переді мною відкривається світ мрій, образів, ідей, величних пейзажів» (Оніщенко, 2021, с. 139).

Водночас ніхто не заперечує того факту, що від 20 до 40 років Ш. Бодлер помітно змінюється, що підтверджують його портрети, написані видатними сучасниками поета: Курбе, Мане, Дом'є, Фантен-Латуром. Однак до останніх років життя він інтенсивно працює і як поет, і як теоретик мистецтва, «залишивши після себе кільканадцять зразків естетико-мистецтвознавчих статей та есе, зміст яких атрибутує його як знавця живопису і критика, котрий здійснює глибоко персоналізований розгляд полотен різних авторів» (Оніщен- ко, 2021, с. 140).

Сьогодні відомо, що у другій половині життя поет страждав нестерпними «нервовими нападами», які мали не психічний, а фізичний характер, що врешті-решт призвело його до вживання наркотиків. Останніми роками Ш. Бодлер постійно перебував у Бельгії й тільки вже у стані паралічу та втрати пам'яті мати перевезла його до Парижа. Про це М. Нордау міг знати виключно на рівні пліток, оскільки безпосередніх контактів з пацієнтом у нього не було, але якби й були, як лікар, М. Нордау, вочевидь, мав дотримуватися лікарської етики, тим більше, що етична проблематика, як вже наголошувалося, дуже цікавила його. Отож він мусив бути коректним і толерантним і не міг оприлюднювати жахливі діагнози, навіть якщо вони і відповідали реальному стану речей.

Перших символістів М. Нордау звинувачує в авантюризмі, оскільки, за його твердженням, вони не мали жодного уявлення про «естетичні закони» та «художню мету». Єдине, що їх цікавило, - це наробити якомога більше галасу й привернути до себе увагу. Як і в інших розділах праці «Виродження» М. Нордау доволі чітко персоналізує учасників символістичного руху, даючи кожному з них «авторської характеристики». Так, його критика фактично знищує книгу Шарля Моріса «La litterature de tout-a-l'heure», який негативно ставиться до науки, оскільки вважає її нездатною виправдати сподівання людей. Важко сказати, наскільки сам М. Нордау компетентний у питаннях розвитку наукового знання, проте працю Ш. Моріса він, за великим рахунком, знищує.

Далі М. Нордау виокремлює постать С. Малларме, доробок якого так само піддає нищівній критиці. Він відверто глузує над його обґрунтуванням символізму і специфікою символістичних віршів. Як відомо, початок літературної творчості С. Малларме припадає на 1858-1860 рр. Отже у 16-річному віці, написавши 64 тексти, він - пізніше - видав збірку «У чотирьох стінах». Її поетичні рядки були навіяні доволі нещасливим дитинством митця: рання смерть матері, самотність у чотирьох стінах - обмеженому просторі, якого хлопець всіма силами прагнув уникнути. Бунтарська поведінка С. Малларме зумовлювала необхідність постійної зміни шкіл, аж поки - в 16 років - він не відкрив для себе простір літературної творчості.

Залучаючи до аналізу творчий досвід інших символістів - Поль Верлен, Поль Адам, Гюстав Кан, Анрі де Ріньє, - М. Нордау виокремлює і тих митців та критиків, які підтримують їхні творчі шукання. Називаючи символістів «недоумками», психіатр наполягає, що вони здатні викликати інтерес до себе лише у такої самої «недоумкуватої» публіки, якій подобається навмання рухатися серед «туманного простору» символістичної поезії.

Слід констатувати, що М. Нордау доволі детально реконструює біографію С. Малларме, наводячи кумедні випадки, що траплялися упродовж його публічних зустрічей і в процесі спроб поета пояснити суть теоретичних ідей символістів. На сторінках «Виродження» М. Нордау зацікавлено торкається тих питань, які - безпосередньо чи опосередковано - стосуються проблеми «чуття - почуття - почуттєвість».

Предметом для глузування і підтвердження «недоумкувості» символістів для М. Нордау стає «низова естетика» - визначення, що увійшло в теоретичний ужиток на початку ХХІ ст. Цей термін у статті «Reflections on an Aestnetics of Touch, Smell and Taste» (2006) використала Мадаліна Діакону - румунсько-австрійський естетик, яка назвала три вродженні «чуття» людини - дотик, нюх, смак - «низовими почуттями». На її думку, вони сприяють руйнації обмеженої та надмірно раціоналізованої європейської естетики, представники якої поділяють почуттєвість людини на вроджені «зовнішні чуття» - зір, слух, дотик, нюх, смак (фізіологічний) - та «внутрішні почуття» - дружба, любов, ненависть, вірність та ін. На підґрунті трьох «зовнішніх чуттів» - зір, слух, дотик, які відкривають можливість сприйняття кольору, звуку та форми, починає поступово формуватися естетичне почуття, своєрідною вершиною якого є сприймання художньо-образної структури мистецтва.

Така (класична) структура не влаштовувала М. Діакону, саме тому вона акцентувала увагу на фізіологічних чинниках, вважаючи за необхідне «наблизити» людину до тваринних інстинктів, що допомагають орієнтуватися, зокрема, у запахових враженнях. Взагалі, ця проблема має стати предметом окремого дослідження, адже не можна не враховувати, що, випереджаючи М. Діакону більш ніж на сто років, у подібному напрямі працював англійський науковець Аллен Грант (1848-1899), що зумовило появу його відомої праці «Фізіологічна естетика» (1877).

Важко сказати чи знали С. Малларме і М. Нордау про цю розвідку, і, звісно ж, вони нічого не знали про концепцію румунсько-австрійської дослідниці, тож в оцінці «запахових» вражень рухалися, так би мовити, власним шляхом. Міркування про природу людської почуттєвості справді посідають неабияке місце у теоретичних нотатках фундаторів символізму. Натомість М. Нордау відверто знущається над їхніми експериментами на теренах можливостей зорових, слухових, дотикових чи запахових вражень. Зокрема, він глузує над бажаннями Малларме і його колег «насолоджуватися музикою за допомогою очей, а архітектурою - завдяки вухам», не розуміючи велику «прогностичну місію», яку взяли на себе символісти, фактично закладаючи підвалини синестезії - міжчуттєвим асоціаціям, на яких ґрунтуватимуться культуротворчі пошуки ХХ-ХХІ ст. Тож іронізування М. Нордау над символістами та їхніми мріями «обійняти вірші», а живопис «спробувати на смак», насправді працює проти самого психіатра, який, прагнучи реалізувати себе у галузі художньої творчості, закритий, проте, для будь-яких новацій і експериментів, а відтак порушує найвищий творчий критерій - створення принципово нового.

Слід зазначити, що у «випадку Малларме», так само як і в інших частинах розвідки «Виродження», М. Нордау відверто переходить всі можливі кордони, називаючи С. Малларме «недоумкуватим євнухом», а образно-емоційні визначення поета - «словесна музика», «оркестр, що має передавати філософські ідеї та геометричні теорії», «мова як простий гіпнотичний чи колихаючий звук, а не засіб передачі думки» - відносить до психопатичних ознак, які - згодом - трансформуються у божевілля.

Відповідь на це запитання, нам видається, дає назва відомої праці Ф. Ніцше - «людське, занадто людське». Відтак ми не випадково зафіксували факт, що упродовж свого життя М. Нордау вважався доволі популярним драматургом. А отже - у тій брутальності, зневазі, презирстві, з якими у своїй розвідці він поставився до митців, ним, цілком імовірно, «керувала» відверта заздрість - почуття, яке, на думку З. Фрейда, часто-густо визначає життєво-творчі позиції багатьох людей, серед яких митці посідають чи не перші позиції.

Завершуючи аналіз піднятих у статті питань, відповіді на які спричинили і нашу інтерпретацію концепції «виродження», і проєкт «анти-Нордау» загалом, запропонуємо авторську гіпотезу щодо своєрідного перехрестя між ідеями М. Нордау та метамодернізмом. Це перехрестя лише починає окреслюватися, але вже сьогодні воно спирається на доволі міцне підґрунтя - феномен «quirky», який, з одного боку, атрибутується як «нова естетична чуттєвість» (Дж.МакДауелл), а з іншого, - актуалізує звернення до розмислів М. Нордау, який з хворобливою скрупульозністю констатував усі приклади, що «працювали» на підсилення змісту такого ланцюга: «чуття - почуття - почуттєвість» як «характеристичної» (термін М. Нордау - О.О.) ознаки індивідуальної манери творчості.

Сьогодні метамодернізм робить спроби втілити ідею «нової естетичної чуттєвості» на теренах різних видів мистецтва, зокрема - кінематографа. Підтвердженням цього є фільм «Вавилон» (2022), сценаристом і режисером якого виступив Демьєн Шазелл (р. нар. 1985) - один з провідних представників сучасного американського кінематографа, який володіє чи не всіма найвищими професійними нагородами, зокрема, премією «Оскар» в номінації «За кращу режисуру» за стрічку «Ла-Ла Ленд».

Оскільки життєво-творчий шлях самого Д. Шазелла припадає на період трансформаційного руху американської культури від «постмодернізму» через «пост+постмодернізм» до «метамодернізму», він доволі добре відчуває специфічну атмосферу, яку стимулює естетика «метамодернізму». Стрічка «Вавилон», реконструюючи події, що супроводжували життя голлівудської еліти 20-х років минулого століття (період переходу німого кінематографа до звукового) з максимальною силою використовує принцип «хаотичності», який є одним з чинників «quirky» - нової естетичної чуттєвості.

Висновки

Підсумовуючи матеріал статті, слід констатувати, що концепція, запропонована М. Нордау на сторінках монографії «Виродження», існує у полі європейської гуманістики вже 125 років і сьогодні здатна стимулювати науковця до розробки авторської інтерпретаційної моделі. Нове ставлення до ідей відомого психіатра, що значною мірою мали, так би мовити, медичний характер, вочевидь, мусить спиратися на естетичний (феномен чуттєвого начала), культурологічний (міждисциплінарність, біографізм, діалогізм) та морально-етичний (дозволене і недозволене в межах лікарської етики) підходи, що, власне, і доводить правомочність та актуальність проєкту анти-Нордау.

Джерела та література

Еготизм. - [Електронний ресурс ] - Режим доступу: https: //ru. wikipedia org > wiki > еготизм

Левчук, Л.Т (2010). Предмет естетики / Л. Левчук // Естетика: підручник; колект. автор. за заг. редак. Л.Т. Левчук. 3-тє видан. допов. і перероб. К.: Центр учбової літератури. С. 4-32.

Lombroso, Cesare. Genio e follia prelezione ai corsi di an- tropologia e clinica. Psycnatrica presso la R Universi- ta ' di Pa - Milano: U. Hoerli, 1877 - via - vill. 194 p.

Нордау, Макс. - [Електронний ресурс] - Режим доступу: https: // elevyn. то. il > zioninism > precursors - emergence

Оніщенко, О.І. (2021). Культурологічні виміри інтелектуальної прози: від художньої творчості до “ігор розуму»: монографія. К.: Ін-тут культурології НАМ України. 352 с.

References

Egotizm. - [Elektronniy resurs] - Retrieved from: https: // ru. Wikipedia org > wiki > egotizm

Levchuk, L.T. (2010). Predmet estetiki [Subject of aesthetics] / L. Levchuk // Estetika: pidruchnik; kolekt. avtor. za zag. redak. L.T. Levchuk. 3-te vidan. dopov. i pererob. K.: Tsentr uchbovoi literaturi. S. 4-32. [in Ukrainian]

Lombroso, Cesare. Genio e follia prelezione ai corsi di an- tropologia e clinica Psycnatrica presso la R Universita ' di Pa - Milano: U. Hoerli, 1877 - via - vill. 194 p.

Nordau, Maks. - [Elektronniy resurs] - Retrieved from: https: // elevyn. so. il > zioninism > precursors - emergence

Onischenko, O.I. (2021). Kulturologichni vimiri intelektu- alnoi prozi: vyd hudozhnoi tvorchosti do <dgor rozu- mu»: monografiya [Cultural dimensions of intellectual prose: from artistic creativity to «mind games»]. K.: In-tut kulturologiy NAM Ukraini. 352 s. [in Ukrainian]

Размещено на Allbest.ru