Документалістика Л. Большакова в контексті життєписної прози

Размещено на http://www.allbest.ru/

Документалістика Л. Большакова в контексті життєписної прози

Акіншина Ірина Миколаївна

Кандидат філологічних наук, доцент

Державний заклад «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»

Стаття присвячена висвітленню питання осмислення життєвого й творчого шляху видатних постатей української історіїй культури великими жанрами художньої біографії. Проаналізовано романи Л. Большакова «Бувальщина про Тараса» та «Повернення Григорія Вінського» як приклад пошуків жанрово-стилістичних прийомів еклектичних форм життєписів та заповнення лакун у діяльності відомих і призабутих українських діячів. Досліджено специфіку жанрово-стильових вирішень художньо- біографічної романістики на прикладі указаних творів. Ключові слова: художньо-біографічна проза, життєпис, роман, історична постать.

Останнім часом у художніх життєписах усе частіше застосовується прийом проведення паралелей у зображенні подій історичного минулого (через дії та роздуми головного героя) та сьогодення. У романі як великому за обсягом жанрі епосу відтворюються широкомасштабні історико-біографічні картини, що якнайяскравіше розкривають духовно-психологічну індивідуальність відомої особистості.

За останні десятиліття збільшились авторські пошуки нових перехідних, суміжних форм реалізації біографічного матеріалу. З 80-х років ХХ століття в українській літературі поширюються форми біографічного роману-хроніки, роману-есе (М. Слабошпицький «Марія Башкирцева» (1987), М. Попович «Микола Гоголь» (1989), Р. Горак «За для празника» (1989), «У сутінках» (1990)). Домінантною ознакою подібних творів є фрагментарність оповіді, що дозволяє зменшити обсяг життєпису й одночасно підвищити значущість окремих сцен і епізодів. Загальний сюжетний розвиток зберігає свою внутрішню цілісність, твердо опираючись на суто документальну основу. Таким чином, перед реципієнтом постає скорочений варіант традиційних романів і повістей. Читача приваблює лаконічність і динамізм оповіді подібних життєписів. Одночасно це сприяє активному пошуку нових форм зображення долі історичної особи, її діянь, подій у суспільстві, у якому вона жила.

Мета статті - на прикладі творів Л. Большакова про видатних українських діячів показати пошуки жанрово-стилістичних вирішень у царині художньо-біографічної прози.

Особливо цікаво спостерігати такі пошуки на прикладі численних творів про одну всесвітньо відому видатну історичну постать.

Такою особистістю є Т. Г. Шевченко. Відразу по його смерті один з приятелів поета, художник Лев Жемчужников, писав: «Життя Шевченка, все разом взяте, є пісня. Це - печальний високохудожній твір. Вирваний з народу, він являє собою найпоетичніший його взірець» [1, с. 336].

Власне художня шевченкіана почалася відразу після смерті Кобзаря. Спочатку поезія, а потім і проза заклали підвалини потрактування смерті, а пізніше й життя одного з видатних письменників ХІХ століття. Нариси І. Нечуя-Левицького «Шевченкова могила» (1881), М. Коцюбинського «Шевченкова могила» (1890), І. Труша «Враження з могили Шевченка» (1900) з'явилися не випадково в перехідний період історії і, як наслідок, літератури. У ХХ ст. немає жодного покоління письменників, які не зверталися б до особистості Шевченка, причому його особа, Т. Шевченка, хвилювала митців не тільки в Україні, але й за її межами. Літературі відома різноманітна за жанровим складом проза про видатного сина українського народу: романи-есе «Тарас Шевченко» М. Шагінян, «Тарас Шевченко» Б. Чайковського, романи «Поетова молодість» Л. Смілянського, «В степу безкраїм за Уралом» З. Тулуб, «Тарасові шляхи» О. Іваненко, «Переяславські дзвони» В. Дарди, повісті «У бур'янах» С. Васильченка, «Петербурзька осінь» О. Ільченка, «Тарасові світанки» Д. Красицького, «За морями, за горами» А. Костенка, «При лихій годині» М. Будника, «Кам'янецькими шляхами» М. Магера, «Його кохана» В. Дарди, дилогія «Син волі», «Терновий світ» Вас. Шевчука, оповідання «Легенди Шевченка» С. Васильченка, «Дитинство Тараса» В. Чемериса, «Обмін на хорта» Д. Красицького, «Сильніше долі» В. Дарди, «На пароплаві» П. Байдебури, «Айра Олдридж» С. Скляренка, «Доля поета» Д. Міщенка, «Поет і актриса» О. Десняка, «Остання ніч» М. Олійника та ін. Ці твори різні за змістом і формою. У кожного автора свій погляд на життя і творчість поета. Хтось намагався відтворити весь шлях Шевченка, хтось - лише один значний епізод з його життя, а хтось відображав душу письменника.

У 1993 році в Оренбурзі вийшла ще одна книга, присвячена сторінкам біографії Т. Г. Шевченка - «Бувальщина про Тараса» Л. Большакова. Понад п'ятдесят років письменник досліджує життя й творчість Великого Кобзаря. Раніше були написані повісті «Скарб комісара», «Десь на Уралі», «Слідами оренбурзької зими», «Глави з життя», «Літа невольничі», «Шлях «Кобзаря»» (у співавторстві з В. Бородіним), «Їхав поет із заслання», «Іду до джерела», «Добро найкращеє на світі», «Шляхами великої долі»,«Пошук заповітного», «Все він випробував, все пізнав...», «Повість про вічне життя», поетичний краєзнавчий збірник «Устепу безкраїм за Уралом», створено словник «Тарас Шевченко та його оточення періоду Оренбурзького заслання», що вміщений у книзі «Літа невольничі». Не всі ці твори художні. Більшість із них заснована на документальних свідченнях і фактах життя Т. Шевченка та є наслідком творчих пошуків сучасного автора.

За жанром «Бувальщина про Тараса» - це роман-есе (автор називає його «роман-пошук») у трьох книгах, присвячений перебуванню Т. Г. Шевченка на засланні в перші три роки солдатчини. Автор не вперше й не перший звертається до цих років життя поета. Тема заслання наявна в літературі про Кобзаря й раніше (М. Будник «Прилихій годині», М. Шагінян «Тарас Шевченко», Б. Чайковський «Тарас Шевченко», В. Собко «Кос-Арал», Я. Кочура «Рядовий Шевченко»). Однак, твір Л. Большакова має велике значення для шевченкознавства, бо заснований на нових архівних документах, на невідомих і маловідомих джерелах. Книга внесла впрозаїчну шевченкіану нове осмислення образу Кобзаря.

Роман побудовано в чіткій хронологічній послідовності за сюжетно-подієвим принципом. Книга перша «Яман-Кала» написана в 1988 році. У ній мова йде про долю Шевченка з моменту виїзду з Петербурга на заслання в Оренбург 1 червня 1847 року і до прибуття його в Раїм у складі Аральської описової експедиції 17 червня 1848 року. Книга друга «На Аралі» із самого початку й до кінця присвячена перебуванню Шевченка на Аральському морі та його узбережжі. Уперше з такою повнотою й скрупульозністю поступово розкривається історія Аральської описової експедиції О. І. Бутакова, місце в ній Т. Г. Шевченка й охоплює часовий проміжок з червня 1848 року (прибуття в Раїм і збори експедиції) до переправи Кобзаря в Оренбург (31 жовтня 1849 року). Книга третя «Оренбург» (1990-1991) дає нам, можливо, найповніші свідчення про життя поета в Оренбурзі після повернення з Аральської експедиції, другий арешт у квітні 1850 року, повернення в п'ятий лінійний батальйон, службу там, слідство під час перебування на Орській гауптвахті й початок шляху в невідоме - на Мангишлак, де пройшли наступні сім років солдатчини. большаков художня біографія жанр

Оскільки, за словами О. Іваненко, «душа людини-письменника найбільше виявляється в творчості» [7, с. 54], розповідь про життя Т. Г. Шевченка на засланні в перші три роки нерозривно пов'язана з творчою історією багатьох віршів, поем, повістей, замальовок, малюнків поета й художника. У деяких епізодах роману, особливо краєзнавчих (історія міста Оренбурга, побудова Орської фортеці, Раїмського укріплення, побуту казахів і т. ін.), оповідь виходить далеко за межі 1847-1850 років.

На відміну від суто художньої прози в романі немає художнього вимислу. Увага автора сконцентрована на життєвій правді, фактичному матеріалі, підтвердженому документально. 1981 року Л. Большаков писав: «Сподіваюся, що читач не ремствуватиме на мене за численне цитування. Давно оцінивши силу й значення документів, а до того ж зрозумівши, як важко розшукувати їх у старих виданнях, давніх газетних підшивках, архівних лабіринтах, я наводжу в книжці цілі сторінки й упевнений, що вони тут не зайві. У будь-якому документі відбивається доба: її тенденції, її колорит, її мова... Отже, і це є засобом досягнення художньої переконливості» [5, с. 142].

На початку твору письменник ставить за мету (і протягом усього роману нагадує нам про це) відобразити життя Шевченка якомога правдивіше:«Домисел не повинен перетворюватися у вимисел» [2, с. 21]. Наголошуючи на значущості документа, автор пише: «Роблячи вибір між художнім вимислом, літературним і справжнім документом, я віддаю перевагу документу. Сам, можливо, написав би краще, але мені там бути, те бачити і пережити не судилось, так де вже тягатись з викладеним (хай казенно) безпосереднім учасником подій...» [3, с. 103]. У такий спосіб майже через двісті років по життю Шевченка Л. Большаков здійснює письменницьке розслідування, пошук слідами героя.

Головною ланкою, яка зв'язує всі сюжетні лінії та всі образи твору, є особистість Тараса Шевченка. Показуючи геніальність мужичого сина, колишнього кріпака, Л. Большаков ставить за мету змалювати його як людину, відтворити його індивідуальність: «А він був, як усі ми, людиною, і ніщо людське не було йому чуже» [4, с. 97]. Зберігаючи цілісність авторської ідеї, епіграфом до першої книги узяті слова Й. -В. Гете: «І велика людина - усього лише людина» [2, с. 5].

Змальовуючи «портрет у інтер'єрі», а інтер'єром виступають - «час і край, люди і звичаї» [3, с. 25], Л. Большаков насичує роман багатьма реальними історичними особами. Деякі мають безпосередній зв'язок із Шевченком, деякі - дуже побічний, наче існують «самі по собі». Тут і ті, хто співчував поету й художнику, підтримував його (родини Гернів, Цейзиків, Чернишових, брати Лазаревські, О. І. Бутаков, М. Александрійський, М. В. Ладиженський, Є. М. Матвєєв,З. Сєраковський та ін.), і тирани Кобзаря (граф Орлов, генерал В. Обручев, прапорщик-зрадник М. Г. Ісаєв, капітан Мєшков...).

Твір насичений документальними свідченнями про начебто давно відомі риси характеру Т. Шевченка, що в кожному окремому випадку набувають нового значення, розкриваються з новою силою: чесність і відвертість (епізод, у якому доброзичливці умовляють його погодитись на «уловку з тижнями в лазареті» [2, с. 52] замість від'їзду в Орську фортецю), доброта, співчуття людському горю (спогади людей, батьки й прадіди яких спілкувалися з Кобзарем [2, с. 70-72]), душевність, відкритість, чутливість, щедрість, патріотизм.

Говорячи про українського поета, Л. Большаков уміщує у твір наступні слова петрашевця М. Момбеллі: «Шевченко завжди виказував велику прихильність до своєї батьківщини - Малоросії... Усе малоросійське його веселило й захоплювало. Мотив або пісня малоросійська викликали сльозу з очей патріота»[4, с. 79]. Відправляючи на заслання, забороняючи писати й малювати, судді Кобзаря хотіли зробити з нього манкурта (людину, насильно позбавлену історичної пам'яті й перетворену в раба). Але саме цю історичну пам'ять свого народу більше за все беріг син України.

У романі особистість Тараса Шевченка змальовано як приклад справжнього інтернаціоналіста, люблячого свій український народ і співчуваючого народу казахському. Уромані описані спогади людей, що зустрічали на своєму життєвому шляху Кобзаря, яких він учив читати й писати, яких малював, про яких писав. Неодноразово Л. Большаков акцентує на таланті Шевченка-живописця. Навіть тоді, коли зображував такі непривабливі місця, як Орська фортеця, Раїмське укріплення, пустинні степи. Автор роману в книзі першій підмічає: «Ніхто не створив більш достовірного, колоритного, психологічно глибокого портрета Орської фортеці, ніж той, що залишив нам Тарас Шевченко» [2, с. 99]. Досить складна ситуація складалась для художника з краєвидами Новопетровського форту. В. Яцюк у монографії, присвяченій малярській спадщині Кобзаря, зазначає: «... ніхто з професійних художників до Шевченка на Мангишлаці, здається, не бував і не малював цього «Богом і людьми забутого краю», де пройшло сім літ поетового заслання» [11, с. 175].

У творі вперше опубліковані документи й витяги з них, вилучені у радянський час. Це примітки Ф. М. Лазаревського про М. І. Герн, її спогади про Шевченка; спогади сина Адольфа Герна; листи О. І. Бутакова до батьків, Ф. Лазаревського до М. К. Чалого, А. В. Орлова до С. П. Левицького; уривки з книги М. М. Новицького «Шевченко і його час», що вийшла ще у 1925 році й майже одразу стала бібліографічною рідкістю. Зміст її доступний лише тим, хто вхожий у архівні фонди Державного музею Т. Шевченка в Києві [4, с. 249-251]. Уперше друкується лист-прохання Шевченка Дубельту. Лист увійшов до солідного тому документів і матеріалів до біографії Кобзаря, але з нього було вилучено два речення: «Я вполне сознаю мое преступление и от души раскаиваюсь. Командир мой, капитан-лейтенант Бутаков, ежедневный свидетель моего поведения в продолжении двух лет, подтвердит истину слов моих, ежели будет угодно вашему превосходительству спросить у него» [4, с. 96]. Вилучено, щоб не скомпрометувати поета-борця.

Л. Большаков неодноразово наголошує, що Шевченко був, перш за все, людиною, «міг підлестити, міг злукавити, прикинутися слабким, вдатися до хитрощів» [4, с. 97]. Це був лише маневр, щоб дозволили йому хоча б малювати. Його життєве кредо: «Караюсь, мучусь... але не каюсь!» Автор роману поруч з листом до Дубельта цитує й коментує лист Шевченка до В. Жуковського. «Обидва ці листи - Дубельту й Жуковському - з одних днів, з одного стану. І читати їх слід разом, не розділяючи» [4, с. 100]. Л. Большаков наголошує на великій різниці між ними: у першому - хитрощі заради справи, у другому - відвертість і жодного натяку на покірність.

У романі багато нових імен: диякон Григорій Щитов, церкву якого відвідував Тарас, штаб-лікар Антон Іванович Коллишко, старший ординатор шпиталю Гілярій Михайлович Богаткевич, головний лікар Яків Іванович Громов, 26-річний ветеран Людвиг Липський, якого малював Шевченко, студент Казанського університету - Олександр Васильович Орлов - приятель Кобзаря. Про знайомство Василя Андрійовича Головинського та Петра Григоровича Шапошникова, біографії яких подані у творі, з Т. Шевченком нічого не відомо. Але були вони в одному місті (Оренбурзі) в один і той самий час, мали спільних знайомих (Макшеєв та ін.) [4, с. 84]. Теоретично можливо, що мало місце й знайомство їх із Шевченком.

Л. Большаков тлумачить питання, що гостро повсталона межі 80-90-х рр. ХХ ст., - «Шевченко і релігія». Розвінчуючи атеїзм, який приписували Кобзарю раніше, автор роману підкреслює: «Був він людиною своєї епохи - таким, що випередив її, але з неї не вирвався» [2, с. 69]. Біблія була тією підтримкою, у якій поет мав потребу. У листі до В. Рєпніної від 1 січня 1850 року Т. Шевченко зазначає: «Я теперь, как падающий в бездну, готов за все ухватиться - ужасна безнадежность!... так ужасна, что одна только христианская философия может бороться с нею... Единственная отрада моя в настоящее время - это Евангелия. Я читаю ее без изучения, ежедневно і ежечасно» [9, с. 61].

А в листі від 7 березня 1850 року поет робить зізнання: «Новий завет я читаю с благоговейным трепетом» [10, с. 66]. З біографії Т. Шевченка відомо, що він з дитинства знав Біблію, багато цитував її напам'ять. О. Кониський у есеїстичній біографії «Тарас Шевченко-Грушівський: хроніка його життя» (1898) писав про чотирирічного Тараса: «І не було в селі поховано ні одного мреця, над яким Тарас не читав би Псалтиря» [8, с. 45]. Отже, поет вбачав у Біблії могутній заряд для духовного життя, підтримки людини у важких умовах.

Протягом усього твору Л. Большаков, доводячи факти з життя українського поета, вносить уточнення в академічну біографію Шевченка 1984 року (час виїзду з Петербургу, прибуття в Оренбург, виходу з Раїма експедиції О. Бутакова, повернення в Оренбург, переїзд в Орськ, про коменданта Орської фортеці, про ніч, проведену в Тагайській етапній в'язниці, яка насправді не мала місця в біографії Кобзаря).

На завершенні триптиха про перші три роки солдатчини Т. Г. Шевченка (1847-1850), який має заголовок «Загадки залишаються. Слово у кінці», Л. Большаков наголошує на особливому тяжінні пересічної людини до особистості визначної в історії, зазначає, що «генії у всі часи притягують до себе, і притягувати не перестануть», тому «пошук припинятися не може, він тим і прекрасний, що безкінечний» [4, с. 296].

Ліквідація «білих плям» історії літератури, заповнення їх відомостями про життя й творчість людей відомих і невідомих є найголовнішими завданнями літературознавців сьогодення. До таких книг належить біографічний твір Л. Большакова «Повернення Григорія Вінського» (1999). Для вираження власних творчих ідей автор обирає досить складний жанровий різновид - роман-пошук. Через двісті років після смерті Г. Вінського Л. Большаков проводить письменницьке розслідування слідами героя. Автор не дає чіткого визначення жанру твору, лише користується словами Е. Хемінгуея: «Якщо читач побажає, він може вважати цю книгу романом» [6, с. 3]. А в передмові дає зрозуміти, що проблема жанру його взагалі не хвилює й оповідь присвячена виключно Г. Вінському: «Для тих, хто прагне монографії, нехай вона буде монографією. Для прибічників «читабельних» оповідей - «просто повістю». Не жанрові позначення власної роботи хвилюють автора - Вінський і тільки Вінський» [6, с. 5].

Книга створювалась поступово. Частина перша «Творчість»написана в 1979-1983 роках, а частина друга «Життя» - у 1995. Суть твору - у його назві. Це «воскресіння з мертвих» [6, с. 6] мемуариста і перекладача, сина військового канцеляриста, вихідця з дрібного українського дворянства - Григорія Степановича Вінського (1752-1818).

Композиція роману обумовлена логічним поєднанням двох частин, причому специфіка архітектоніки першої структурної частини визначається уведенням поняття «крок» (в оригіналі - «шаг» - І. А.), що символізує процес пошуку й вивчення документів, пов'язаних з життям і творчістю письменника на межі ХУГІІ - ХІХ ст. Указуючи на причиново-наслідкові зв'язки між кроками, Л. Большаков пише, що «наступний крок є продовженням попереднього...» [6, с. 81].

Побудова другої частини більш традиційна. Вона складається із семи розділів. Автор роману вдається до такого поділу згідно мемуарів Г. Вінського «Мій час», що залишилися в історії літератури, призабутих, але таких, що дійшли до нас і знаходяться у спецфондах. Л. Большаков, використовуючи архівні матеріали, пропускаючи їх через власну свідомість, намагається зрозуміти й пояснити нам ряд життєвих колізій призабутого письменника.

У книзі Л. Большакова зображено романтичні стосунки Г. Вінського та Елеонори Карлівни Фродінг. Автор поступово й детально досліджує історію їх зустрічі, кохання й одруження. Молода Лорхін, як називає її Вінський, їде з ним на довічне заслання в далекий Оренбург без усякої надії на повернення. Цей подвиг через дванадцять років повторять дружини декабристів: «Подвиг її, і тільки її. У ній, шістнадцятирічній, виявилось стільки кохання, стільки мужності, що ніякі перепони зупинити могутні поривання душі не могли.

Дві із зайвим тисячі верст шляху вони провели разом. І скільки негод подолали разом ще!..» [6, с. 220].

Єдиним твором Г. Вінського, що дійшов до сьогодення, є збірка мемуарів «Мій час». У романі Л. Большаков зазначає, що її читали Л. Толстой, М. Горький, представники суспільної думки ХІХ століття, імена яких пов'язані з О. Пушкіним, О. Герценим, М. Чернишевським. Тобто думки українського мемуариста й перекладача Г. С. Вінського здійснили вплив на формування свідомості тогочасної російської прогресивної інтелігенції. «Нехай же одні добрі люди мене читають...» [6, с. 324] - бажав Г. Вінський. І думки його здійснились, бо він «думав про тих, кому жити багато десятиліть і навіть століть потому. Про нас думав. Нас бачив» [6, с. 324], - підсумовує автор.

Твори Л. Большакова цінні своєрідністю стилістичного вирішення: суб'єктивним підходом до зображуваних подій. Усі факти й документи, пов'язані з життям тієї чи іншої особи, письменник сприймає своєю свідомістю й почуттями, усіма порухами душі, доводить до нас, розшифровує, висуває іноді декілька версій, інтерпретує по-своєму, узагальнює й конкретизує. А найголовніше - відкриває нові сторінки життя видатних осіб, до кінця відновлює, «реконструює по крихітці» [6, с. 130], повертає й відкриває широкому колу читачів не менш визначних, але невідомих загалу людей. Сам Л. Большаков писав: «Завжди цікаво заштриховувати «білі плями»» [6, с. 119]. Виділяючи те, що «і у творчості, і у біографії немає сторінок і рядків незначних» [6, с. 119], письменник не зупиняється на досягнутому. Його творча уява завжди еволюціонує, роблячи «і крок уперед, і крок назад, і крок убік», підкреслюючи, що «перегляду підлягає навіть те, що сьогодні здається «остаточним»» [6, с. 119].

Аналіз спадщини Л. Большакова свідчить про зростання в літературі художніх життєписів, освоєння художньо-біографічною прозою нових імен, переосмислення діяльності відомих постатей. Як і в будь-які переломні періоди історії, стан сьогоднішньої духовності суспільства спонукає пересічних громадян, діячів мистецтва, зокрема письменників, до заповнення окремих лакун («білих плям») в історії та культурі народу, до пошуків сильної, вольової, непересічної особистості, позитивного прикладу для наслідування й відродження національної ментальності, патріотизму української спільноти.

Поступальний розвиток суспільства викликає появу нових форм художніх біографій,усе більше з'являється творів суміжних жанрів, зростає їх еклектичність: роман-сповідь, роман-пошук, роман-есе тощо.У життєписній літературі відбуваються процеси поглибленої психологізації, інтелектуалізації оповіді, застосування умовних і асоціативних прийомів. Це сприяє якнайглибшому розкриттю психологічної сутності й характеру видатної історичної особи - головного героя біографічного твору.

Фрагментарність оповіді дозволяє зменшити обсяг таких творів і одночасно акцентувати увагу на окремих епізодах і сценах. Спираючись на документальні матеріали, подібна архітектоніка художніх життєписів не порушує їхньої внутрішньої цілісності. Подібні твори інтригують реципієнта своєю лаконічністю та динамізмом оповіді.

Усе це вказує на активні творчі пошуки представників красного письменства в лакуні життєписної прози.Отже, художня біографія займає одне з провідних місць у літературному процесі межі ХХ - ХХІ століть.

Джерела

1.Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників. Упоряд. В. Х. Косян та ін. Київ: Вид-во АН УРСР, 1958. 438 с.

2.Большаков Л. Быль оТарасе. Книга первая. Яман-Кала. Москва - Оренбург: Кора, 1993. 438 с.

3.Большаков Л. Быль оТарасе. Книга вторая. На Арале. Москва - Оренбург: Кора, 1993. 448 с.

4.Большаков Л. Быль о Тарасе. Книга третья. Оренбург - Москва - Оренбург: Кора, 1993. 299 с.

5.Большаков Л. Вождь і поет. Вітчизна 1981. № 4. С. 100-142.

6.Большаков Л. Возвращение Григория Винского. Оренбург : Печатный Дом «Димур», 1999. 336 с.

7.Іваненко О. Завжди в житті: Спогади. Київ : Рад. письменник, 1985. 383 с.

8.Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. Київ : Дніпро, 1991. 702 с.

9.Шевченко Т. Лист доВ. М. Рєпніної від 1 січня 1850 року. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У6 т.Київ, 1964. Т.5.С.61.

10.Шевченко Т. Лист доВ. М. Рєпніної від 7 березня 1850 року. Шевченко Т. Повне зібрання творів:У 6 т. Київ,1964.Т.5.С. 66.

11.Яцюк В. Живопис - моя професія: Шевченкознавчі етюди. Київ : Рад. письменник, 1989. 302 с.

Размещено на Allbest.ru