Романтизм в інтонаційній репрезентації: ритмомелодика Володимира Самійленка

професор кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури

Волинського національного університету імені Лесі Українки

Ключові слова: романтичне світовідчуття, лірика, поетика, інтермедіальність, жанр, версифікація, звукопис.

Key words: romantic worldview, lyrics, poetics, intermediality, genre, versification, sound pattern.

Вступ

Романтизм як творчий метод, а особливо світогляд, суголосний українській ментальності. Типологічні риси романтизму - протиставлений пересічності культ виняткової особистості, емоційна домінанта, посилений інтерес до історичної звитяжності й фольклору, одухотворення природи - в контексті українського кордоцентризму та постійної національної-визволь- ної боротьби увиразнюються у своєрідних художніх формах упродовж тривалого часу в різні періоди розвитку національної літератури. Письменницькі пошуки доби реалізму висунули на перший план прозу і частково драму; поезія залишилася під впливом романтичного світогляду, оскільки романтизм - це естетика, яка стала усвідомленою основою для ліричної творчості. Пісенність поезії романтиків укорінена в процес творчості, залежний від натхнення та емоційного піднесення. Тому для них особливо плідними були уроки народного мелосу. На початку ХХ ст. українські поети саме досягли вершин засвоєння і літературної (силабо-тоніка), і народної (пісня) традицій, а тому не були готові відмовитися від цього надбання на користь модерністським інноваціям. Насамперед вправні віршувальники, серед них і В. Самійленко, виявилися більш залежними від фольклорно-романтичної тенденції і подовжили явище романтизму, хоча кожен на свій лад, в дещо оновленому вигляді (за рахунок впливу народництва чи реалізму, наприклад).

Мета статті - показати вплив романтичного світогляду і відповідного типу творчості В. Самійленка на ритмомелодику його поезії. Дослідницькі завдання - встановити зв'язок між настроєм поезії й віршувальною формою; простежити риси неоромантизму в поетиці. Методи дослідження - віршознавчий і жанрово-стильовий аналіз.

1. Між народництвом і модернізмом: критична рецепція

Поетична творчість В. Самійленка представлена ліричними та ліро-епічними творами різного змісту та ідейно-стильового наповнення, а також перекладацькими інтерпретаціями чужоземних текстів.

Уже в прижиттєвій критиці звучали думки про європейський модерністський вектор творчості В. Самійленка (В. Дорошенко, С. Єфремов). Стильову парадигму поета в радянський період українського літературознавства вписано в рамки народництва (А. Каспрук). Розвиваючи тези І. Франка й М. Рильського про європейські зацікавлення письменника, В. Погребенник відзначав «непідробну народність і фольклоризм» його творів (Погребенник, 1988: 4). На думку Л. Голомб, естетичні пошуки митця наближаються до художніх практик «межі ХІХ-ХХ ст., коли зростає увага до внутрішнього світу людини, до проблем духовності» (Голомб, 1988: 99). У передмовах до зібрань творів 1989, 1990 і 1992 років проблему творчого методу В. Самій- ленка порушено опосередковано, а у відповідних розділах академічних видань історії української літератури за редакцією М. Яценка (1995-1997 рр.) та М. Жулинського (2006 р.) - маргінально. В історико-літературній праці за редакцією О. Гнідан постаті письменника присвячено окремий підрозділ, а новаторські тенденції художньої спадщини підсумовано так: «Творчість В. Самійленка, глибока й самобутня, становить значну сторінку української класичної літератури, збагачує її жанрово й стилістично, засвідчує перехід до нових ідейних і естетичних рівнів, які окреслились в цілому в літературі на межі ХІХ і ХХ ст.» (Гнідан, 2003: 419).

Повертаючись згодом до осмислення творчості В. Самійленка в критичній рецепції, Л. Голомб обґрунтовує висновок, що його доробок репрезентує «етап змін української поетичної свідомості від громадянської лірики народницького спрямування до модерного художнього мислення та неокласичної ясності» (Голомб, 2008: 46). Тут варто дещо уточнити. Громадянська лірика народницького спрямування - це теж, переважно, романтична лірика, оскільки реалізм, до якого тяжіло народництво, з ліризмом поєднати складно. Що стосується неокласичної ясності, то ця теза могла би бути доведена (неокласики 1920-х років дбали про вироблення літературного силабо-тонічного вірша, вважаючи, що його треба очистити від надмірного фольклоризму), втім, на заваді стане надмірна залежність В. Самійленка від народно-пісенного спадку. Що ж стосується модернізму, то рух до нього визначають не стільки формалістичні пошуки, скільки переформатування свідомості. В. Самійленко надто занурений у народне життя, аби набути необхідного суб'єктивізму, основоположного в модерністському типі творчості (самовираження).

2. Інтермедіальні аспекти романтичних інтенцій

Однією з визначальних рис естетики романтизму є розуміння поезії як ословленої музики. Ритм, гармонія, інтонаційні інструментовки - дуже важливі для поетів романтичного світосприйняття усіх часів, починаючи від трубадурів і завершуючи неоромантиками початку ХХ ст. Утім, пісенність наголошували й ранні модерністи, а саме символісти («найперше музика у слові»), але якраз вони різко змінили ієрархію поетичних засобів, надавши перевагу мовному образу (тобто символу) над віршуванням. Це й дало їм можливість зробити перші кроки до некласичного віршування. Самодостатня пісенність, так чи інакше, тримає поета в полоні фольклору.

У поетичних текстах В. Самійленко часто повторює музичні терміни музика, струни, акорд, а також вживає слова голос, глас, звуки, дисонанс, співи тощо. Один із його багатьох псевдонімів - Стаккато Стакато (італ. staccato - уривчастий, відокремлений) - уривчасте, коротке виконання звуків голосом або на музичних інструментах, один з основних прийомів звуковидобування.. Чимало творів В. Самійленка мають музичне забарвлення, виражене не тільки на рівні образів чи композиції, але й відтворене засобами звукового інструментування.

Дослідники неодноразово звертали увагу на особливості віршованих текстів В. Самійленка у музичному аспекті. М. Чорнопиский обґрунтовано наголошує, що сатирично-гумористичні твори «Соловейків спів», «Російська серенада», «Дума-цяця», «Міністерська пісня» мають музичну структуру, а такі, як «Розмова», «Весняний спів», «Пісня про свободу», «Duettino» написано в оперетковому стилі (Чорнопиский, 1990: 16). Зауважимо, що чимало заголовків чи жанрових означень містять слова пісня, спів, романс, марш, серенада, канцона, які викликають музичні асоціації або ж передбачать пісенне виконання. Відомо, що сам В. Самійленко майстерно виконував солоспіви на власні вірші, зокрема «Пісню».

І освітив земну темницю (Самійленко, 1990: 43).

В скарбницю любові твоєї мови... (Самійленко, 1990: 59).

Ритмомелодика Самійленкових текстів відкривала можливості пісенного побутування. Для «Весняних пісень» К. Стеценко написав хор без супроводу для мішаного складу, а також солоспів для тенора або сопрано на відому «Вечірню пісню»; музику до маршу «Україна» створили кілька композиторів, у тому числі й сам В. Самійленко; М. Лисенко написав кантату для баритона, тенора і мішаного хору на слова творів циклу «Вінок Тарасові Шевченку в день 26 лютого», а також музику на твір «Горе поета». Блискуча сатира В. Самійленка «Щасливий край» отримала нове дихання у виконанні легендарного рок-гурту «Кому вниз» під назвою «Ельдорадо» (вперше прозвучала на фестивалі «Червона рута - 89»). Сатиричні акценти цього твору актуалізуються на кожному етапі української історії, от хоча б такі слова: «а пани всі мови знають, - крім своєї, крім своєї».

В. Самійленко писав і вірші на музику, як-от «Гей, за наш рідний край» на маршову мелодію М. Лисенка. Серед музичних зацікавлень поета - майже дев'ятилітня праця над поетичною драмою про легендарну піснярку Марусю Чурай. Тексти «До душі», «Україна (Марш)» у зібраних творах В. Самійленка супроводжено нотами.

3. Переклад як джерело художньо-ритмічних інновацій

Письменницький талант - достатня підстава для творення оригінальних текстів, але для майстерного перекладу віршів, очевидно, потрібен вроджений музичний слух, бо ж як в інший спосіб можна адекватно й точно відтворити не тільки зміст, але й мелодію першотвору. Для багатьох письменників переклад - це творча лабораторія, вироблення власного стилю через наслідування кращих зразків світової словесності.

В. Самійленко займався перекладами зі шкільних років, знав до десятка іноземних мов, а головне, мав проникливе відчуття мовно-звукового колориту оригіналу, що й уможливлювало оптимальне відтворення чужоземних текстів рідною мовою. Серед його перекладацьких зацікавлень на чільному місці - гумор і сатира (Беранже, Мольєр, Бомарше, Лашамбоді), а також твори романтиків і символістів - Байрона, Верхарна. Одним із перших, до кого ще в юності звернувся В. Самійленко, був французький поет-пісняр Беранже, зі спадщини якого перекладено п'ять пісень. На текст перекладу українською «Царя Гороха» К. Стеценко написав солоспів для баритона.

Французька література стала особливою сторінкою в перекладацькій практиці В. Самій- ленка, предметом його постійної уваги та джерелом тем і образів, у тому числі й музичних асоціацій. Насамперед притягувала епоха Французької революції з її основними подіями. На думку М. Чорнопиского, падіння Бастилії відлунює у мотивах громадянської лірики 1889-1893 рр. (Чорнопиский, 1990: 19). Під впливом перекладу «Поступу» О. Барб'є український письменник залучає до власного жанрового репертуару ямби - дошкульні в давньогрецькій традиції, а в новому часі написані ямбом сатиричні вірші. Саме в цей період в оригінальній творчості поета з'явився цикл «Ямби». Музичну алюзію Французької революції містить «Пісня про свободу» - В. Самійленко згадує «Марсельєзу», найвідомішу пісню боротьби, що сьогодні стала державним гімном.

Переклади творів англійського романтика Дж. Ґ. Байрона входили в програму гуртка «Плеяда». В. Самійленко переклав два твори всесвітньо відомого барда «Мій дух, як ніч...» (My Soul is Dark) та «О, плачте над тими, що плачуть край рік Вавілону.» (We sate down and wept by the waters of Babel). Ключові образи першої поезії в оригіналі - арфа, ноти, звук, пісня - перекладач подав майже точно, у нього - арфа, спів, звук, гра; упустивши, щоправда, звертання менестреле (minstrel), дуже важливе для розуміння авторського задуму. Другий текст - переспів твору з «Єврейських мелодій» лорда Байрона, що відповідно є віршованим перифразом псалма 137 із Книги псалмів. Він став частиною єврейської, католицької, православної та протестантської літургій, його часто клали на музику та перефразували в гімнах і попмузиці (найпоширеніша версія Boney M. - Rivers of Babylon). «Єврейські мелодії» були створені Байроном для музики Ісаака Натана, яка звучала в синагогах.

4. Поетичний звукопис і проблеми евфонії

Милозвучність Самійленкових віршів зумовлена великою мірою його філологічною культурою, в основі якої, за висловом самого письменника, була народна мова «нашої Тоскани» - «центрального, найкращого фонетичного діалекту», який має фонетику, «цілком подібну до тосканської в Італії» (Самійленко 1990: 504).

Ідіостиль В. Самійленка був гідно поцінований ще класиками вітчизняного літературознавства - від І. Франка до М. Зерова. Перший зазначав: «Від першого свого виступу на літературнім полі він послуговується мовою чистою, ясною, наскрізь народною і при тім наскрізь інтелігентною. <.> вона ллється у нього як природне джерело» (Франко, 1982: 204).

Сучасні дослідники також відзначають мелодійність та логічну стрункість Самійленко- вої лірики. Зокрема, М. Чорнопиский зауважує, що його «твори, присвячені Т Шевченкові, Україні, рідній мові, не випадково входили до репертуару читців, звучали на різних зібраннях. У них впадає в вічі чітка градація думки, відшліфовані, часто афористичні рядки. Водночас у ній нема і сліду претензійної риторики, бо всі її формальні ознаки - це органічний вираз щирості думок і почуттів автора» (Чорнопиский, 1990: 17). Дослідник акцентує на природності поетичних висловлювань В. Самійленка навіть у зумисне формалізованих віршових формах, як-от акростих. Зауважимо, що органічність, природність - невід'ємні риси світогляду романтиків, головні принципи відображення у їхніх творах єдності світу й людини в ньому.

Чутливий до слова та переконаний у необхідності національного літературного розвитку, В. Самійленко написав статті, які стосуються питань культури рідної мови. Зокрема, привертає увагу праця «Дбаймо про фонетичну красу мови» (вперше надруковано в журналі «Шлях» за 1917 р.), де автор пояснює природну милозвучність української мови якістю й співвідношенням голосівок (vocalis) і шелестівок (consonans), наявністю спеціальних засобів до «урівноваження вокалізму з консонантизмом <...> в цілях більшої евфонічності» і закликає берегти цю оригінальність (Самійленко 1990: 496-497). Без сумніву, що поет застосовував філологічні знання у власній творчості.

Надзвичайну музичність вірша створює алітерація сонорних в, л, м, н у поєднанні з повторюваністю шумних глухих с, ч та дзвінкого ж. Алофони шумних і сонорних фонем розташовані майже рівномірно на тлі асонансу голосних середнього підняття е, о та низького а. Завдяки лексичному складові твору виникає повтор сонорних і голосних звукосполук, що формує високий коефіцієнт вокалізму. Пісенна гармонія підтримується строфічно - поет використав восьмирядник із повтором у кожній з чотирьох строф останніх чотирьох рядків. Ця своєрідна епіфора-приспів містить риторичні звертання, запитання та оклик:

Іще не лягай! (Самійленко, 1990: 86)

Простота, безпосередність та ніжність колискової пісні, яка передає найкращі почуття, властиві матері, батьку, взагалі людині, спонукали до стилізації жанру багатьма письменниками. Визначальним для колисанки, принаймні в її народно-родинному варіанті, коли головним завданням було приспати дитину, є не змістовий, а ритмо-мелодійний компонент. Часо- простір цього давнього жанру створює ясний світ, що ідеалізується. У варіації В. Самійленка колискові мотиви набули космічного звучання, бо ліричний герой звертається до сонця. Поетично-пісенний витвір Самійленка - Стеценка щовечора звучав на українських телеканалах у 1990-х роках, а сьогодні має продовження в сучасних аранжуваннях, що свідчить про його популярність. Музично-ритмічна легкість твору зумовлена, безсумнівно, його образно-лексичними та віршувальними якостями. Метрична схема поезії - двостопний амфібрахій з усіченою стопою в четвертому й восьмому рядках; римування - bddalhha У буквенному позначенні римування користуємося схемою: 1) малими латинськими літерами, що не підносяться над умовною лінією тек- сторядка (а, с, е), позначаємо 1-складові клавзули; 2) підносяться над умовною лінією тексторядка (в, d, h) - 2-складові; 3) нижче тексторядка (j, q, p) - 3-складові; 4) обабіч тексторядка (f) - 4-складові..

5. Риторичні прийоми в контексті жанрового репертуару

Поетичний синтаксис В. Самійленка насамперед представлений різноманітними повторами, паралелізмом, риторичними конструкціями, які виявляють його естетико-світоглядні засади. Лірика - це діалог поета зі світом і собою, що відповідно активізує комунікативно- синтаксичні форми. У контексті романтичного світосприйняття автор звертається до душі («не сумуй ти, душе»), космічних об'єктів («О небо, злотом заткане блаките...», «О сонечко, <.> благе небеснеє проміння», «О земле пишная, тебе питаю!»), явищ і атрибутів природи («Люба веселко! ... Люба веселочко»; «О весно, весно.», «О чарівнице, лікарко чудова», «красо моя»), до самої природи («О хутко, хутко вже тебе побачу, / Красо-природо, в шлюбному убранню, / тебе, утіхо кожному диханню!»), творчості («Розкажи ти, моя Музо»), представників цивілізацій («Давні елліни! Як шкода.»), міфічних істот («богине ясна», «О Мойра, Мойра!»), персоніфікованих станів («Моя ти смерте») тощо.

Зважаючи на патріотичну тематику більшості віршів поета, знаходимо чимало форм звертань до України: Вкраїно, Вкраїно-мати, краю коханий мій, нещасний краю мій, краю мій розіп'ятий, о бідний, бідний краю мій.

Як долю колишню лучче завернути (Самійленко, 1990: 48).

Фольклорна форма звертання до вітру з використанням традиційного прикметника буйний у поєднанні з чотирикратною анафорою поглиблює прохання ліричного героя про творче натхнення для оспівування славної минувши й заклику до звитяжності у визвольній боротьбі.

Активність риторичних конструкцій, зокрема звертань, почасти зумовлена жанровим репертуаром поета. У «Посвяті Зінаїді Р-ській» двічі використано звертання «О, зірко!», а також «ти, моя зоре», «мій ти раю», що створює ілюзію живого монологу-звертання до об'єкта юнацької закоханості. Розмовної природності текстові додають анафори, риторичні запитання, оклики, паралелізм.

Риторичні запитання та звертання, а також нестягнена форма прикметників як ознака фольклорного стилю використано в циклі «Елегії».

Чистеє небо! Високеє, пренепорочнеє небо! (Самійленко, 1990: 46)

Цитований твір не тільки версифікаційно наслідує античну форму - елегійний дистих, але й розвиває одну з провідних концепцій естетики цієї епохи про гармонію як музику небесних сфер. У піфагорійській і платонівській філософських традиціях сформувалося вчення про музично-математичне влаштування космосу під назвою гармонія сфер, гармонія світу (латин. harmonia mundi), або світова музика (латин. musica mundana).

Чує величний акорд. Хай же він слуха його!

Той дисонанс, що дає цар всіх істот - чоловік (Самійленко, 1990: 47).

Поетичний цикл «Елегії» не так здивував тогочасного читача використанням канонічного елегійного дистиха, як рішення поєднати античну строфу й злободенну тематику, що, на думку О. Старости, «свідчить про прогресивну орієнтацію автора на кращі зразки європейської класики» (Староста, 2019: 163).

Досліджуючи українську класичну елегію, О. Ткаченко в ряду її видатних авторів називає й В. Самійленка. Науковиця простежила динаміку жанру, визначивши період його активності: «романтизм - це елегійна доба, бо найповніше його філософія здобуває втілення саме в жанрі елегії» (Ткаченко, 2004: 5, 107).

У творчості В. Самійленка знайшли місце елегії на смерть, в українській традиції - помен- ники, яких у поета чимало (в пам'ять І. Котляревського, Т Шевченка, Лесі Українки, Л. Глібова, Т Зіньківського). Беззастережно можемо твердити, що В. Самійленко вписав яскраві сторінки в національну шевченкіану саме в цьому жанрі. Вірш «На роковини смерті Шевченка» вирізняє ритмомелодика, яку формують риторичні оклики та запитання, епіфора, анафора, інверсія. Насамперед звертає увагу окличне речення «Умерпоет!» на початку першої строфи, яке в першому рядку третьої трансформовано у твердження «Поет живе!». Посилює думку про невмирущість генія строфічна епіфора: «Поет живе в серцях свого народу!». Перша строфа містить, окрім того, стилістично забарвлену фразу з лексичним повтором: «Але чи справді вмер він? Ні, не вмер!» (Самійленко, 1990: 48). Традиційно звучать у вірші романтичні мотиви творчості- пісні - зі смертю поета «струни голосні / порвалися, замовкли навіки», «його душа в святих його словах /одбилася акордами смутними» (Самійленко, 1990: 49).

Пам'яті Т. Шевченка присвячений відомий вірш В. Самійленка «Українська мова», композиційною основою якого став паралелізм. Беручи початок у фольклорі, паралелізм досить широко використовують у писемній літературі, і не тільки в стилізаціях під фольклор або у проведенні уподібнень із природою. Класичний приклад - вірш В. Самійленка «Українська мова», де скарб рідної мови прирівнено до дорогого діаманту. У творі спостерігаємо не тільки образний паралелізм, а й лексико-синтаксичний, що пов'язаний з однаковою побудовою речень, та композиційно-строфічний: у першій строфі йдеться про загублений на битій дорозі коштовний камінь, у другій - про занедбану мову, яка теж вимагає обробки. Ритміко-інтонаційну структуру вірша формують чотиристопний анапест, глибоке співзвуччя суміжних рим, анафора сполучника і, ампліфікація емоційно забарвлених мовообразів зі значенням сяяти. В аналізованій поезії В. Самійленко продемонстрував фонетично-лексичні можливості української мови й домігся блискучого ефекту в прямому та метафоричному смислах.

З існуванням душ без ліку? (Самійленко, 1990: 93)

6. Версифікаційні інкрустації поетичних текстів

Насамперед актуалізуємо тезу про суголосність етапів розвитку літератури та віршувальних інтенцій. Сумлінна дослідниця українського віршування Н. Костенко цілком аргументовано зауважила: «Тенденції розвитку метрики і ритміки співвідносяться з динамікою історико- літературного процесу, з розвитком літературних напрямків, течій, стилів, родів і жанрів» (Костенко, 2006: 63).

У контексті тенденцій та періодів європейської версифікаційної культури романтики вражають легкістю і природністю віршованої мови, яку вони (в руслі органічної концепції творчості) вважали продовженням природної музичної стихії. Але навіть серед них знаходимо чимало прикладів усвідомленої копіткої праці над формою.

У критичному розгляді Самійленкових поезій М. Зеров наголошував на їхній версифікаційній гармонійності: «вірш у нього тече рівним та погожим струмком, не бурхаючи, завжди в берегах» (Зеров, 1990: 527). Незважаючи на позірну простоту та природність звучання, лірика В. Самійленка дивує розмаїттям строфіки (цикли сонетів, канцон, секстин; різні римовані сплети двовіршів, катренів, п'яти-, шести- та восьмирядників) та метрики (гекзаметр, олександрійський вірш, елегійних дистих, варіації силабо-тонічного вірша).

Лірика та ліро-епос В. Самійленка у віршувальному аспекті - це класичний вірш, представлений основними розмірами силабо-тоніки. А втім, у віршах поета вони набули цілком оригінального й у кожному конкретному випадку свіжого звучання. При цьому В. Самійленко використовує різні ритмічні засоби - повтори на різних рівнях; enjambement; чергування одно-, двоскладових клавзул; зміна анакрузи і, нарешті, широко вживаний прийом іпостасування. Водночас поет застосовує переважно точні та глибокі рими.

Ямб - найпоширеніший метр світової поезії. Простота чергування ненаголошеного й наголошеного складів найбільш природно імітує ритм життя, повно виражає багатство почуттів і думки. Розміри одного і того ж самого метра різняться між собою: чотиристопний ямб найчастіше використовують для ліричної оповіді, п'ятистопний - для епічної чи драматичної, шестистопний - для роздумів. В. Самійленко в ямбічних віршах слідує цій тенденції. Чотиристопним ямбом написані ліричні поезії «Пісня», «Непевність», «Зорі», «Посвята Зінаїді Р-ській»; п'ятистопним - «На роковини смерті Шевченка», «Україні», «Над руїнами», сонети; шестистопним - «Грішниця», «Зимовий діалог», «Не вмре поезія», «Людськість» тощо. Часто поет використовує в одному різні розміри ямба, одне з улюблених поєднань - шести- й чотиристопний розміри («Ямби», «26 лютого», «Невже для нас...», «Пам'яті Л. І. Глібова»). У творі «Думка (На смерть Трохима Зіньківського)» два рядки чотиристопного ямба чергуються з рядком шестистопного. Схожа версифікаційна схема у віршах «Весняної елегії» - спаровані рядки двостопного ямба перемежовано версом чотиристопного з відповідним римуванням aaceec.

Подібна ритміко-композиційна структура «Весняних пісень»: перша частина написана двостопними анапестичними двовіршами, розмежованими рядком тристопного анапеста з римуванням аавссв; у другій частині використано чотиристопний ямб із перехресним римуванням. Частини відповідно різняться емоційно-настроєвим малюнком: у першій оспівано радісне пробудження природи весною, у другій - важка весняна праця хлібороба на чужій ниві. Завдяки відмінним в обох частинах лексико-виражальним й інтонаційно-віршувальним прийомам передано контраст «свято - будень», «власне - чуже».

Чотиристопним хореєм написані такі ліричні вірші, як «Найдорожча перлина», «Розкажи ти, моя Музо», «Дві планети», «Україна (марш)», «Заспівав би я»; переважна більшість сати- рико-гумористичних творів, як-от: «Ельдорадо», «Горе поета», «Патріота Іван», «Фармакологія», «Гостра стаття», «Собаки», «Разгаворы», «Патріотична праця», «Всеросійське свято (Коронація)» та інші. Також цей розмір увійшов у ритмічні сполуки з іншими у віршах «Гей, за наш рідний край» (Х46), «Мандрували, мандрували» (Х43) тощо.

Віршів, написаних трискладниками, у доробку В. Самійленка менше, бо в українській метриці взагалі вони менш популярні, ніж двоскладові. Звернувшись до трискладників, поет залишається традиційним у виборі розмірів - три- та чотиристопники переважають. У віршуванні В. Самійленко апробував усі різновиди трискладової стопи. Амфібрахій застосовано у віршах «Ридання душі» (4-стопний), «Сумна наша пісня» (4), «До неньки» (4), «Орел (4), «Пісня про віщого Василя» (34), «Пригода» (3); анапест у поезіях «До душі» (2-стопний), «Весняні співи» (23), «Як то весело жить» (3) тощо. Дактиль використано для імітації гекзаметру в елегійних дистихах («Елегія», «Веселка», перша частина «Дум буття» «Символ віри»). Примітно, що античну метричну сполуку поет використав насамперед для творів філософського змісту з метою навіть на версифікаційному рівні показати важливість порушених тем.

Активно застосовуючи трискладники, В. Самійленко підтримував метричну практику І. Франка й Лесі Українки, які саме в той період прищеплювали цю віршувальну традицію українській поезії.

Висновки

Поезії В. Самійленка властиві саме ті риси, які асоціювалися у неокласиків із сентиментальністю і хуторянством, сформованих внаслідок надмірної залежності від фольклору. Тому вони агітували українських поетів учитися в парнасців. Але такі поети, як П. Тичина чи В. Свідзинський, змогли саме з допомогою фольклору модернізувати свою поезію, підпорядкувавши його індивідуальному самовираженню. Для В. Самійленка ж найбільш привабливими лишилися типово романтичні гасла: слово - зброя, творчість - пісня, природа - величний храм. І все ж його поетичний доробок вартий гідної оцінки саме з огляду на віршувальну техніку й ритмомелодику загалом. В. Самійленко розширив традиції української пісенно- романсової лірики. Увага поета до форми вірша, його ритмічної та строфічної побудови, до вироблення вишуканих жанрових форм лірики вирізняють його версифікацію. Створюючи поезії, митець прагнув надати їм довершеності, гармонійності, використовуючи найбільш пісенні двостопні розміри силабо-тоніки. Ритмо-мелодійна основа поезій В. Самійленка суголосна романтичним тенденціям: використання народно-пісенних засобів, врівноважена ритмічна структура, різноманітність поетичної лексики й синтаксису (насамперед риторичні конструкції), емоційна піднесеність мови тощо. Але надмірна залежність від фольклорної традиції не дозволила йому зануритися глибше в літературну, піти до модернізму, скажімо, через дольник як невимушений перехід до некласичного віршування. Отже, ритмічна структура поезії В. Самійленка засвідчує його укоріненість у романтичний тип творчості - натхненна пісня.

Література:

1. Голомб Л. Особа і суспільство в українській ліриці кінця ХІХ - початку ХХ ст. Львів : Вид-во при ЛНУ «Вища школа», 1988. 146 с.

2. Голомб Л. Поезія Володимира Самійленка у сучасній рецепції. Новаторські тенденції в українській літературі кінця ХІХ- перших десятиліть ХХст. Ужгород : Гражда, 2006. С. 35-47.

3. Зеров М. Твори. У 2 т. Т 2: Історико-літературні та літературознавчі праці. Київ : Дніпро, 1990. 601 с.

4. Історія української літератури ХіХ ст. (70-90 роки). У 2 кн. / за ред. О. Гнідан. Київ : Вища школа, 2003. Кн. 2: Українська поезія 70-90-х років ХІХ століття (Тенденції розвитку). 439 с.

5. Костенко Н. Українське віршування ХХ століття. Київ : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. 287 с.

6. Погребенник В. Володимир Самійленко: до 125-річчя з дня народження. Київ : Товариство «Знання» УРСР, 1988. 47 с.

7. Самійленко В. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. Київ : Наукова думка, 1990. 608 с.

8. Староста О. Цикл «Елегії» В. Самійленка: на шляху від народництва до модернізму. Науковий вісник Ужгородського університету. Серія «Філологія». 2019. Вип. 2(42). С. 162-167.

9. Ткаченко О. Українська класична елегіям : монографія. Суми : Видавництво СумДУ, 2004. 256 с.

10. Франко І. Зібрання творів. У 50 т. Т 37: Літературно-критичні праці (1906-1908). Київ : Наукова думка, 1982. 690 с.

11 Чорнопиский М. Володимир Самійленко. Самійленко В. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. Київ : Наукова думка, 1990. С. 5-33.

References:

1. Holomb L. (1988). Osoba i suspilstvo v ukrainskii lirytsi kintsia ХІХ - pochatku ХХ st. - [Person and society in Ukrainian lyrics of the late 19th and early 20th centuries]. Lviv : Vyd-vo pry LNU “Vyshcha shkola”. 146 s. [in Ukrainian]

2. Holomb L. (2006). Poeziia Volodymyra Samiilenka u suchasnii retseptsii - [Poetry of Volodymyr Samiylenko in modern reception]. Novatorski tendentsii v ukrainskii literaturi kintsia ХІХ - pershykh desiatylit ХХ st. Uzhhorod : Hrazhda. P 35-47. [in Ukrainian]

3. Zerov M. (1990). Tvory. U 2 t. [Works. In 2 volumes] T. 2: Istoryko-literaturni ta literaturoznavchi pratsi. Kyiv : Dnipro. 601 p. [in Ukrainian]

4. Hnidan, O. (ed.) (2003). Istoriia ukrainskoi literatury ХХ st. (70-90 roky) - [History of Ukrainian literature of the 19th century. (70-90 years)]. In 2 vols. Kyiv : Vyshcha shkola. Kn. 2: Ukrainska poeziia 70-90-kh rokiv ХХ stolittia (Tendentsii rozvytku). 439 p. [in Ukrainian]

5. Kostenko N. (2006). Ukrainske virshuvannia XX stolittia - [Ukrainian poetry of the 20th century]. Kyiv : Vydavnycho-polihrafichnyi tsentr “Kyivskyi universytet”. 287 p. [in Ukrainian]

6. Pohrebennyk V (1988). Volodymyr Samiilenko: do 125-richchia z dnia narodzhennia - [Volodymyr Samiylenko: to the 125th anniversary of his birth]. Kyiv : Tovarystvo “Znannia” URSR. 47 p. [in Ukrainian]

7. Samiilenko V. (1990). Poetychni tvory. Prozovi tvory. Dramatychni tvory. Perespivy ta pereklady. Statti ta spohady - [Poetry. Prose works. Dramatic works. Re-singings and translations. Articles and memories]. Kyiv : Naukova dumka. 608 p. [in Ukrainian]

8. Starosta O. (2019). Tsykl “Elehii” V Samiilenka: na shliakhu vid narodnytstva do modernizmu - [The cycle “Elegy” by V. Samiylenko: on the way from populism to modernism]. Naukovyi visnyk Uzhhorodskoho universytetu. Seriia “Filolohiia”. Vol. 2(42). P 162-167. [in Ukrainian]

9. Tkachenko O. (2004). Ukrainska klasychna elehiia : Monohrafiia - [Ukrainian classical elegy : Monograph]. Sumy : Vydavnytstvo SumDU. 256 p. [in Ukrainian]

10. Franko I. (1982). Zibrannia tvoriv. U 50 t. [Collection of works. In 50 volumes]. T. 37: Literaturno-krytychni pratsi (1906-1908). Kyiv : Naukova dumka. 690 p. [in Ukrainian]

11. Chornopyskyi M. Volodymyr Samiilenko - [Volodymyr Samiylenko]. Samiilenko V. Poetychni tvory. Prozovi tvory. Dramatychni tvory. Perespivy tapereklady. Statti ta spohady. Kyiv : Naukova dumka, 1990. P 5-33. [in Ukrainian]