Культурна дипломатія та інституціональні традиції європейського гуманізму доби Середньовіччя і Раннього модерного часу: креативний, політико-дипломатичний і трансформаційний дискурси

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин

Культурна дипломатія та інституціональні традиції європейського гуманізму доби Середньовіччя і Раннього модерного часу: креативний, політико-дипломатичний і трансформаційний дискурси

Ціватий Вячеслав Григорович

Кандидат історичних наук, доцент

Заслужений працівник освіти України

Анотація

відродження бокаччо політико-дипломатичний практика

Проаналізовано в контексті інституціональних гуманістичних традицій та інституціональної історії культурної дипломатії основні напрями політичної, дипломатичної та літературної діяльності видатного сучасника доби Відродження - флорентійця Джованні Бокаччо (1313-1375), оскільки його практичний досвід, креативна харизма і літературно-поетична спадщина не втратили своєї актуальності й до сьогодні, а його ім'я й творчість міцно пов'язують Італію та Україну через віки й тисячоліття європейської історії, гуманізму та культурної дипломатії.

Ключові слова: дипломатія, гуманізм, інституціоналізація, доба Відродження, Джованні Бокаччо, Італія, Україна.

Серед зовнішньополітичних постулатів доби Середньовіччя та Ранньомодерного часу вже стало традицією вважати Італію, з її містами-державами, фаворитом втілення й просування політико-дипломатичних ідей та традицій європейської дипломатичної практики, яка актуальною залишається й на сьогодні. Тому цілком можна погодитися з твердженням, що Італія є прабатьківщиною сучасної дипломатії, культурної дипломатії та гуманізму, а тому кожній освіченій пересічній і непересічній особистостям не завадить долучитися до історії дипломатії, і знати причинно-наслідкові зв'язки в європейській інституціональній моделі дипломатії [1, с. 2-18; 13].

Цьому пріоритетові сприяли й ті обставини, що в Італії знаходилася резиденція папи - центр католицтва, з незліченними міжнародними зв'язками і стосунками, а також у цей час формувалася (інституціоналізувалася) перша європейська система міжнародних відносин, а провідними державами-акторами виступали Франція, Італія та Іспанія. У цей час в Європі вирували перша всеєвропейська війна з узагальнюючою назвою - Італійські війни (1494-1559 рр.) [4, с. 26-31]

Італійські міста-держави Венеція, Генуя, Піза, Флоренція й Мілан забезпечували захист інтересів своїх громадян за кордоном шляхом організації консульської служби. У довгому й блискучому списку видатних флорентійців-дипломатів зустрічаються такі всесвітньо відомі імена, як Данте Аліґ'єрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо в XIV столітті, Нікколо Макіавеллі і Франческо Гвіччардіні на початку XVI століття. Серед дипломатів інших італійських держав також зустрічалося чимало відомих постатей. Так, у Мілані в середині XV століття на чолі дипломатичної служби стояв Франческо Сфорца - наставник Людовіка ХІ в таємниці італійського дипломатичного мистецтва. Найбільш блискучими дипломатами серед пап були Григорій VII і Інокентій III [10].

Венеціанський дож Енріко Дандоло, енергійний 90-річний старий, примудрився перетворити четвертий хрестовий похід у блискучу торгову операцію. Однак для республіки святого Марка характерні не окремі дипломати, як би талановиті вони не були, а вся система, вся організація дипломатичного справи, яка створила з Венеції, як тоді говорили, «школу дипломатії для всього світу». З нею й конкурувала на той час флорентійська дипломатична школа. Флорентійській і венеційській дипломатіям були властиві як дух таємниці й ревносної недовіри, так і професійність, майстерність, витонченість, інституційність, системність й цілеспрямованість, якими виявилося перейнято та інституційовано все державне управління цих міст-держав. Перейнявши у Візантії методи й прийоми її дипломатії, Венеція й Флоренція підняли їх до ступеня мистецтва. Усі способи зваблювання, підкуп, лицемірство, зрада, віроломство, шпигунство в дипломатичному відомстві Венеції та Флоренції були доведені до віртуозності. Флорентійці та венеціанці вирізнялися особливими уміннями використовувати в дипломатичних цілях своїх купців. Нерідко флорентійські й венеціанські посольства отримували інформацію і від приїжджих іноземних купців і навіть іноземних студентів. Одним із перших гуманістів і славним представником когорти відомих флорентійських дипломатів епохи Відродження був Джованні Боккаччо (1313-1375) (італ. Giovanni Boccaccio), друг Франческо Петрарки. У біографії Джованні Боккаччо є прогалини, що їх не змогли заповнити багаторічні пильні дослідження істориків й філологів. Є в ній відомості, відносно яких серед науковців досі нема одностайної думки. Лише приблизно можна встановити дати деяких подій його життя [2, с. 193-200; 8].

У ранніх творах Джованні Боккаччо під корою літературної моди, крізь намул умовностей і шаблонів, можна помітити й особисті переживання, глибинну течію дуже інтенсивного внутрішнього і політико-дипломатичного життя. Перший (неаполітанський) період творчості Боккаччо майже цілком поетичний, у ньому домінує середньовічна традиція. У цей період він створив ліричні сонети, роман «Філоколо» («Filokolo», 1336-1341), поему в октавах «Філострато» («Filostrato», 1338), потім «Тезеїду» («Teseida»). Не зважаючи на принади міського життя й хорошої освіти, його продовжує захоплювати тільки поезія. Гроші й становище батька відкрили йому доступ в великосвітське суспільство і відчинили двері літературно-наукового гуртка гуманістичного спрямування, що збирався при дворі короля Роберта Анжуйського. У ці роки до Неаполя стали доходити вірші Петрарки і чутки про його незвичайну навченість. Прочитавши петрарківські сонети, Джованні Боккаччо спалив всі свої юнацькі віршовані досвіди [3, с. 3-26].

До гуманістичного відкриття світу й людини Дж. Боккаччо прийшов своїм шляхом - не стільки в результаті нового прочитання класиків, скільки під впливом сприйняття самої дійсності анжуйського Неаполя. Саме Неаполь допоміг Джованні Боккаччо по-новому задуматися над роллю, яку відіграє в житті людини розум, великодушність, мужність, доля, випадок, а також прищепив йому, синові розважливого флорентійського купця, ту любов до романтики, яка становить одну з найбільш привабливих рис його кращих творів. Повне естетичне розкриття ідеали гуманіста Боккаччо отримали в «Декамероні» (1351). Ця книга стала першою великою перемогою ренесансного реалізму. У «Декамероні» Боккаччо обігнав століття і навіть самого себе [7].

Доля милостиво визначилася так, що Джованні Бокаччо оселився при дворі короля Неаполітанського Роберта, де значно розширилося його коло політико-дипломатичних знайомств того часу. А вже з 1341 року Флоренція стає його основною домівкою. Молодий поет, повернувшись у Флоренцію, став одним з авторитетних дипломатів флорентійської комуни. Боккаччо служив їй не за страх, а за совість. Флоренція призначила Джованні Боккаччо своїм скарбником, доручила придбати в Неаполі місто Прато і щонайменше сім разів посилала його з важливими дипломатичними дорученнями, з них тричі - до різних середньовічних інституцій. За обов'язком служби він об'їздив усю Італію, побував у Авіньйоні та, ймовірно, у Тіролі. Саме флорентійський народ допоміг Джованні Боккаччо прийти до ренесансного гуманізму, яким проникнуті майже всі твори, створені ним вже у Флоренції: «Амето, або Комедія про флорентійських німф» («Commedia delle ninfe fiorentine»), «Любовне видіння» («Amorosa visione»), «Елегія мадонни Фьяметти» («L'Elegia di madonna Fiammetta»), «Фьезолінські німфи» («Ninfale fiesolano») [3, с. 3-26].

Флоренція - це найбільший середньовічний політико-дипломатичний, культурний, торговельний і фінансово-економічний центр в Європі. Остаточно пов'язавши свою долю з Флоренцією, Джованні Бокаччо повністю поринає в дипломатичну діяльність й освоює віртуозність флорентійської дипломатичної школи. Головний твір Боккаччо - «Декамерон» («Decameron»), задуманий у 1348 і створений у 1351-1353 pоках [3, с. 3-26; 7; 11]. У флорентійський період Джованні Бокаччо виконує багаточисленні дипломатичні доручення співвітчизників: то є посланцем Астарро ді Поленто, то відправляється у грудні 1351 - січні 1352 року в Тіроль до Людвіга Бранденбурзького (Баварського) в якості прохача допомоги та укладення угод проти міланських Вісконті, то з цією ж місією проти Вісконті Бокаччо відвідує Форлі й Равенну, а в 1354 році бере участь в організації дипломатичного побачення між Інокентієм VI і Карлом IV, то в червні 1359 року, можливо, відвідав Ломбардію з місією, про яку джерела не зберегли точних відомостей, і так далі й тому подібне.

Але ні вдала дипломатія, ні гарна поезія, ні майстерні письменницькі праці не дали йому досить коштів для тогочасного існування, що змушує його оселитися наприкінці свого життя в маленькому маєтку в Чертальдо й жити на мізерні підробітки та збереження. Там він написав нові твори на латині (у числі яких «Genealogia deorum gentilium» - Генеалогія язичницьких богів) і на вольгарі (народній італійській мові) («Corbaccio»). Проте час від часу він все ж повертався у Флоренцію, здійснив також поїздки в Равенну (взимку 1361-1362 рр.), Неаполь (взимку 1362-1363 рр.) і до Петрарки у Венецію (навесні 1363 р.) [6; 9]. Хоча Боккаччо високо цінував латинську мову й гарно нею володів, проте сам він користувався нею в літературній діяльності набагато менше, ніж його інші сучасники, зокрема - Франческо Петрарка. Крім наукових праць, він написав латиною ще 16 еклог (у 1348-1363 роках), цікавих тільки в біографічному відношенні. У цілому латинські твори Джованні Боккаччо мають незрівнянно менше значення, ніж латинські роботи того ж Франческо Петрарки. Цицеронова латинь була перетворена Джованні Бокаччо на зброю дипломатії [9].

В організації посольської служби флорентійська дипломатія створила власну дипломатичну школу. Її суперницею можна вважати лише венеційську дипломатичну школу. Інші італійські держави лише наслідували їх приклад. Збереглися джерела, які дозволяють судити про те, що вже з XIII століття почалося видання низки постанов, в яких до дрібниці регулювалася поведінка та діяльність закордонних представників республіки. У день повернення у Венецію чи Флоренцію посол повинен був з'явитися в державну канцелярію і занести в особливий реєстр, яким завідував великий канцлер, повідомлення про своє прибуття. Після повернення посол зобов'язаний був представити звіт про здійснені ним витрати. Винагорода послів було досить скромним і далеко не відповідала витратам, які їм доводилося нести за посадою. У своїх донесеннях посли гірко скаржилися на цю обставину. Як зазначається в повідомленні одного з них, не дивно, що багато громадян воліють залишатися у Венеції чи Флоренції, та жити там приватними особами, а не вирушати послами в чужі краї [5, с. 103-107; 6].

Зі зміцненням дипломатичних зв'язків термін перебувания в країнах послів поступово подовжувався. У XV столітті було постановлено, що час перебування посла за кордоном не повинен перевищувати двох років. У наступному столітті цей термін був продовжений до трьох років. Посли зобов'язані були інформувати уряд своєї республіки про стан справ держави їх перебування. З цією метою вони регулярно, спочатку раз на тиждень, а, з поліпшенням засобів зв'язку, значно частіше - відправляли на батьківщину депеші. Ці донесення, які надходили від послів з усіх держав, давали як би миттєвий знімок політичного та дипломатичного становища у Європі та світі.

Частина депеш або навіть цілі депеші нерідко були зашифровані. Дипломатичні шифри завжди були об'єктом посиленої уваги флорентійських і венеційських правителів, які надто ревнісно ставилися до таємниць власної дипломатичної кореспонденції. Інші держави Італії також почали застосовувати шифр у своїх дипломатичних посланнях. У канцелярії папи римського шифри застосовувалися вже в першій половині XIV століття і спочатку укладалися в заміні одних слів іншими, умовними. Так, замість «гвельфи» писалося «сини Ізраїлю», замість «гибелліни» - «єгиптяни», замість «Рим» - «Єрусалим».

Добре розроблені системи шифрів застосовувалися вже в XV столітті й у Мілані. Шифрована дипломатична переписка викликала незадоволення, а іноді протести й репресії з боку зацікавлених дворів. Так, султан Баязид II, дізнавшись, що венеціанський байюло Джероламо Марчелло посилає своєму уряду шифровані листи, наказав йому протягом трьох днів покинути країну. Султан заявив, що він взагалі не має наміру терпіти в себе при таких умовах венеціанського байюло [9].

Тим часом політико-дипломатична ситуація під впливом модернізаційних процесів у сфері комунікації в Європі різко змінилася: у 1365 р. Флоренція вступила в новий період міжнародних і політико - дипломатичних відносин, і Джованні Боккаччо отримав нові посади: йому було доручено нагляд над найманими військами. Дуже важливою була його дипломатична поїздка в Авіньйон у серпні-листопаді 1365 р., у ході якої він запропонував папі Урбану V підтримку Флоренції для перенесення папського престолу в Рим, а пізніше - у листопаді 1367 р., Боккаччо був у Римі з дипломатичним дорученням, щоб привітати понтифіка з вдалим завершенням всього заходу. Будучи великим представником італійської культури та дипломатії, Джованні Боккаччо вніс важливий внесок у зовнішню політику й дипломатію уряду Флоренції, яка була спрямована насамперед проти імперії та проти будинку Вісконті; надав йому допомогу в цьому плані ще й написанням кількох дипломатичних послань. Письменник став одним з основних авторитетів у розвитку нових поколінь громадян міста [4 с. 26-31; 6].

Останній період життя й творчості Боккаччо пройшов під знаком дружби з Франческо Петраркою. Він пише латинською мовою твори і разом з Петраркою закладає основи гуманістичних «наук про людяність», які в кінці XV - початку XVI ст. стануть важливою ідейною передумовою для розквіту ренесансної літератури національною мовою не лише у Флоренції, але й у всій Італії. Вплив Джованні Боккаччо на літературу Відродження був значним, він став школою для майже всіх прозаїків Італії, його учнями і послідовниками були Ф. Саккетті, П. Браччоліні, М. Гуардаті, А. Фіренцуола, М. Банделло, Дж. Чінтіо, в Англії його послідовником був Дж. Чосер, який самобутньо потрактував сюжети «Декамерона» у своїх «Кентерберійських оповіданнях»; у Франції його шанувальницею була Маргарита Наваррська, яка написала «Гептамерон»; в Іспанії - Лопе де Вега і Мігель де Сервантес. «Декамерон» значно вплинув на німецьку антиклерикальну новелу епохи Реформації. Боккаччо справив великий вплив на подальший розвиток реалізму в літературі Відродження й пізніше - у XVII та XVIII ст. [1, с. 2-18].

В Україні наприкінці XVII - початку XVIII ст. з'явився перший український віршований переказ дев'ятої новели четвертого дня, здійснений з віршованої польськомовної переробки. Боккаччо серед інших італійських поетів Відродження згадує герой повісті Тараса Шевченка «Варнак». У 1879 р. у львівській газеті «Правда» було опубліковано переклад фрагменту твору. Повністю «Декамерон» вийшов друком 1928 р. у перекладі Л. Пахаревського і П. Майорського, а в 1964 р. - у неперевершеному перекладі Миколи Лукаша [12; 13].

Отже, ураховуючи особливості модернізаційних і трансформаційних процесів у Середньовічній та Ранньомодерній Європі, варто акцентувати увагу на тому, що Джованні Боккаччо (1313-1375) був одним із когорти перших гуманістів і одним з найосвіченіших людей Італії та Європи. Джованні Боккаччо - один із перших видатних представників гуманізму не лише в італійській, а й у всій європейській літературі. Приналежністю Боккаччо до гуманістичного руху визначаються не лише риси його творчості, не лише характер його політико-дипломатичної та літературної діяльності, а й деякі факти та особливості його суспільно-політичного життя. У його дипломатичній діяльності втілилася тогочасна практика й найкращий дипломатичний інструментарій флорентійської школи дипломатів, яку уособлював саме Джованні Бокаччо. У добу його дипломатичної діяльності - добу Середньовіччя - в Європі формуються основи національних моделей дипломатичних служб держав цього регіону. Дипломатичний інструментарій та прийоми італійської - особливо флорентійської й венеціанської дипломатії - здійснили значний вплив на дипломатію, моделі дипломатії, органи зовнішніх зносин, які формувалися в цей час в Європі, дипломатію держав - Іспанії, Англії, Франції, Швеції та Австрії.

Інституціональна історія європейської культурної дипломатії та гуманістичних традицій Європи потребує своїх подальших наукових досліджень.

Джерела

1. Бистрицький Є. Вступ. Є. Бистрицький, Р. Зимовець, С. Пролеєв. Комунікація і культура в глобальному світі. К.: Дух і Літера, 2020. С. 2-18.

2. Киридон А.М. Музеї як інституції пам'яті. Україна-Європа-Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. 2015. Вип. 16(1). С. 193-200.

3. Кочур Г. Джованні Бокаччо: Вступна стаття до видання Декамерону 1964 року у перекладі Миколи Лукаша. Дж. Боккаччо. Декамерон. Х.: Фоліо, 2004. С. 3-26.

4. Ціватий В.Г. Данте Аліґ'єрі: політичний діяч, поет і дипломат. Зовнішні справи. 2016. № 2. С. 26-31.

5. Ціватий В.Г. Культурна спадщина і міжнародні аспекти інноваційних досліджень в археології: експериментальний, освітньо-науковий та інституціональний аспекти. Археологія Північно-Східної України: здобутки, сучасний стан та перспективи. Збірник наукових праць. Суми: СумДПУ імені А.С. Макаренка, 2022. С. 103-107.

6. Boccaccio G. Trattatello in laude di Dante. Introduzione, prefazione e note di L.Sasso. Milano: Garzanti, 2009. 135 p.

7. Boccaccio Giovanni. Decameron. Milano, 2017. 996 р.

8. Branca V. Boccaccio medievale. Firenze: Sansoni, 1970. 349 p.

9. Branca V. Giovanni Boccaccio. Profilo biografico. Firenze: Sansoni, 1977. 228 p.

10. Daria Perocco, Boccaccio (comico) nel teatro (comico) di Machiavelli, in Quaderns d'Italia). 2009. N. 14.

11. Giovanni Boccaccio. Decameron. Edizione Integrale, R. Marrone, edizioni Newton, 2010. 266 р.

12. Modern Diplomacy in Practice. Written and Edited by Robert Hutchings, Jeremi Suri. Springer Nature Switzerland AG, 2020. 260 р.

Размещено на Allbest.ru