Художньо-критичні праці Василя Хмурого у видавництві "Рух"

Размещено на http://allbest.ru

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Художньо-критичні праці Василя Хмурого у видавництві «Рух»

Полякова Юліана Юріївна

Стаття присвячена художньо-критичним працям Василя Хмурого, які виходили друком у харківському видавництві «Рух». Проаналізовано книги критика в контексті біографії митця, досліджено внесок Хмурого у формування мистецтвознавчої думки в України. Ключові слова: Василь Хмурий, видавництво «Рух», мистецтвознавство, художня критика, театр, живопис. український мистецтво рух хмурий

Важливу роль у популяризації українського мистецтва серед різних верств населення відігравало видавництво «Рух». Воно було засновано 1917 р. у м. Вовчі (зараз Вовчанськ), а потім, у грудні 1919 р., його перевели до Харкова. «Рух» спеціалізувався на виданнях творів українських письменників, випускав їх здебільшого у серіях, призначених для масового читача («Бібліотечка української літератури для селянських і робітничих книгозбірень», «Ілюстрована бібліотека для дітей», «Франківська бібліотека», «Театральна бібліотека»). Але тут виходили також зібрання творів українських класиків, у тому числі І. Франка (в 30 томах, 1924-1931), О. Кобилянської (у 9 томах, (1927-1929), Б. Грінченка (у 10 томах,1926- 1930), Г. Хоткевича (у 8 томах, 1928-1932). Метою видавництва було й поширення власних видань серед широких верств населення з метою підвищення його освітнього та культурного рівня. Видавництво існувало до 1933 р., після чого було ліквідовано разом із своєю книготорговельною мережею.

Діяльності цього видавництва присвячено книгу Надії Подоляки «Харківське кооперативне видавництво «Рух» (1921-1933)» [7]. Разом із тим, окремі напрямки роботи видавництва висвітлені в цій монографії недостатньо, зокрема - питання підготовки і випуску книг з історії та теорії мистецтва.

Зокрема, в анотованому каталозі видавництва «Рух» 1929 р. вміщено відомості про книги з серії «Бібліотека «Український театр», присвячені історії української сцени й написані відомими театрознавцями: «Карпо Соленик» О. Кисіля (1928) та «Марія Заньковецька» П. Руліна (1929). Випускав «Рух» і мемуари видатних діячів, зокрема спогади Панаса Саксаганського «Життя і театр» (1932), спогади О. Сластьона про Порфирія Мартиновича (1931).

На початку 1930-х років видавництво зосередилось на розкритті здобутків сучасного українського мистецтва. Тому до співпраці були запрошені критики і мистецтвознавці, що друкувалися на шпальтах спеціальних видань (Микола Бурачек, Кость Буревій, Валеріан Поліщук, Євген Холостенко).

Серед авторів видавництва був і Василь Хмурий (Бутенко), який на той час вже проявив себе як театральний та художній критик. Його статті друкувалися на шпальтах таких часописів, як «Нове мистецтво», «Сільський театр», «Життя й революція», «Всесвіт», «Декада», а також у газеті «Вісті ВУЦВК» і в тижневому додатку до неї («Культура і побут»).

Особа та творчість Василя Хмурого неодноразово привертала до себе увагу дослідників образотворчого мистецтва та театру. Біографія його досліджена, зокрема, у статтях Лариси Брюховецької [1], Тетяни Дениско [3], Валентини Чечик [17].

З цих статей ми дізнаємося, що Василь Онисимович Хмурий (Бутенко) народився у 1896 р. у с. Рашівка Гадяцького повіту Полтавської губернії в селянській родині. У 1910 р. закінчив Рашівське міністерське двокласне училище (з п'ятирічним навчанням), у 1915 р. - учительську семінарію у селищі Великі Сорочинці. Ймовірно, батько Василя, який мав 12 дітей (вижили 7) не належав до сільської бідноти, бо зміг дати освіту всім дітям (вчительками стали й п'ятеро його дочок). Треба зауважити, що на той час учительські семінарії з 4-річним курсом навчання були єдиними закладами освіти для підготовки вчителів початкових шкіл. Але зрозуміло, що семінарія не давала ґрунтовної освіти, особливо у галузі літератури та мистецтва. Тому все, що Василь Бутенко знав з цього приводу, було результатом самоосвіти.

Після закінчення семінарії у 1915 р. Василь Бутенко був призваний до армії, попав до Чугуївського військового училища. Навесні 1916 р. він опинився на австрійському фронті. Після Лютневої революції 1917 р. перейшов до українізованого 34-го корпусу 2-го українського полку, що був розташований на Вінниччині, а потім передислокувався на станцію Бобринську (Дарниця). У лютому 1918 р., коли у Києві йшли бої між військами Центральної Ради і більшовиками, Бутенко покинув військову частину і перейшов до штабу Симона Петлюри, де займав посади коменданта ставки, командира куреня та начальника канцелярії Головного отамана. Після відступу війська Петлюри опинився у таборі для інтернованих у Калиші (Польща), де читав лекції з історії української літератури, видавав таборовий журнал. Через півроку, у квітні 1922 р. повернувся в Україну. Працював страховим агентом в селах на Полтавщині, потім переїхав у Ромни, де був звільнений з посади агента як людина з непевною репутацією.

В лютому 1925 р. Василь Бутенко переїхав до Харкова. Влаштуватися на державну службу він не зміг, тому спробував зайнятися журналістикою. У 1925-1928 рр. Хмурий працював секретарем журналу «Нове мистецтво», офіційним редактором якого був давній знайомий Бутенка , Микола Федорович Христовий (1894-1938) - есер, боротьбист, журналіст, мистецтвознавець, науковий співробітник ВУАН, на той час - завідувач відділу мистецтв у Наркоматі освіти редактор перших україномовних газет «Боротьба», «Вісті ВУЦВК», журналу «Кіно» та ін. Юрій Смолич у своїй книзі «Розповідь про неспокій» згадував: «Журнал «Нове мистецтво» робив Василь Хмурий (Бутенко) - один «за все». Микола Христовий, начальник відділу мистецтв, числився відповідальним редактором, але часу на журнал, звісно, не мав, і Хмурий діяв одноосібно і самочинно: писав, редагував, верстав, правив коректуру і навіть здійснював експедицію - у ті часи так працювали майже у всіх журналах» [8, с. 436]. Мабуть, саме в той час виникає псевдонім «Хмурий», яким (або частинами цього слова, наприклад, Рум) він підписував свої статті. «Нове мистецтво» було цікавим та авторитетним журналом, з ним залюбки співпрацювали Микола Хвильовий, Яків Мамонтов, Юрій Смолич, Петро Козицький, Ісаак Туркельтауб та інші критики. Часто журнал виходив в оформленні Анатоля Петрицького, з яким Хмурий познайомився ще в Кам'янці в 1920 р.

Можна припустити, що в той час Хмурий підтримував зв'язки з ще одним своїм давнім знайомим - колишнім міністром праці та інформації Української Центральної Ради Іваном Лизанівським. Іван Миколайович Лизанівський (1892-1934) - український громадсько-політичний діяч, видавець та літературознавець, редактор першого багатотомного зібрання творів Івана Франка. Він на той час був редактором і видавцем у «Русі» (потім його засудили у справі «Українського національного центру»).

1928журнал «Нове мистецтво» припинив існування, тому у 1929 р. Василь Хмурий поступив на службу в Українафільм, де був призначений асистентом режисера О. Довженка на Київській кінофабриці. Довженко тоді саме знімав картину «Земля». Василь Хмурий, достатньо відомий критик, дозволяв собі на зйомках фільму дискутувати з Довженко з різних питань, зокрема з питань колективізації, яку вважав передчасною та ризикованою. Пізніше, коли Бутенко-Хмурий був репресований, його прізвище було вилучено із титрів стрічки «Земля».

Після праці на кінофабриці Хмурий деякий час перекладав технічну літературу. А на початку 1930-х років почав плідно співпрацювати з видавництвом «Рух». Як підкреслює Надія Подоляка, на той час навколо «Руху» склався гурток однодумців - літераторів, критиків, редакторів, ілюстраторів [7, с. 85]. Зокрема редактором перших випусків із серії «Українське малярство» був Стефан Таранушенко. А оформляли видання «Руху» Микола Самокиш, Василь Кричевський, Анатоль Петрицький, Сергій Боровий, Порфирій Жалко-Титаренко, Вадим Меллер, Ярослав Фартух-Філевич, Микола Глущенко, Петро Лапін, Ісак Хотінок та інші талановиті художники.

На той час Хмурий вже брав участь у деяких збірках з питань мистецтва, що виходили в інших видавництвах. Зокрема, його стаття «Перший український фільм» була надрукована у збірці «Звенигора» (1928), цілком присвяченій фільму Довженка [15].

1929р. у Державному видавництві України вийшла книга «Анатоль Петрицький. Театральні строї», до якої Хмурий написав вступну статтю [6]. В основу цієї праці лягли дописи Хмурого, присвячені художнику, які були раніше надруковані на шпальтах журналів «Нове мистецтво» (1925, № 1) та «Життя й революція» (1928, № 7). У своїй статті критик спочатку подає стислу характеристику доби, в контекст якої намагається вписати творчість Петрицького-сценографа. Хмурий розглядає важливі етапи розвитку вітчизняного декораційного мистецтва - від реалістично-побутового оформлення сцени у виставах корифеїв (Кропивницького, Старицького, Садовського) до конструктивістського переосмислення сценічного простору в театрах Леся Курбаса та Гната Юри. З притаманною його стилю афористичністю Хмурий зауважує: «Анатоль Петрицький пірнув у футуризм, сміючись із віками освячених канонів краси, і з усім молодим завзяттям почав доводити, що мистецтво зовсім не для краси є на світі. Одночасно він зарився в музейні скарби - шукав духу того мистецького стилю, що двісті років тому піднісся був до справді героїчної патетики українського бароко» [6, с. 9]. Далі критик підсумовує: «Так по-різному підходить художник до того чи іншого театрального матеріалу, завжди гостро відчуваючи його театральну функціональність. В жодній своїй роботі він не повторює себе, жодного принципу й методи не визнає за універсальну чи непогрішиму, а використовує для кожного конкретного завдання найвідповідніші з -поміж них, і ніколи не зупиняється в шуканні все нових і нових способів театрального оформлення. Позавчора Петрицький на театрі виступав послідовним конструктивістом в оформленні до «Пухкого пирога» й «Мандата» на сцені державного драматичного театру ім. Франка й поруч із цим зробив в опернім театрі «Корсара». Вчора він ішов від конструкції до декорації. Сьогодні ж у «Тарасі Бульбі» надав конструктивній деформації органу декоративних функцій. З чим завтра виступить Петрицький на театрі, сказати дуже трудно, але з певністю можна сказати, що буде він і завтра таким театральним, яким почав свою кар'єру на сцені «Молодого Театру», і таким глибоко реальним, як виступає він у станковій живописі» [6, с. 15]. Розглядаючи декорації та костюми, створені Петрицьким для окремих драматичних, оперних та балетних вистав, критик доходить висновку, що «образотворча культура Анатоля Петрицького - гордість молодого українського мистецтва пореволюційних років. В ній бо з глибокою національною природою та тією оригінальністю образів і форм, що різнять культуру однієї нації від іншої, схрестилося високого рівня майстерство» [6, с. 15].

У 1930 р. у видавництві «Рух» вийшла книга самого Василя Хмурого «Нотатки про театр, кіно та просторове мистецтво», що складалася з невеличких статей, вірніше, етюдів [14]. Обкладинку до цього видання, а також заставки та кінцівки зробив Анатоль Петрицький.

Ця збірка художньо-критичної публіцистики була своєрідним відображенням мистецького процесу 1920-х років. Її можна вважати досить вдалим взірцем міждисциплінарного підходу до вивчення мистецтва, бо вона мала розділи, присвячені кіно, театру, скульптурі, живопису, сценографії. Прихильник імпресіонізму в живописі, Хмурий нібито наслідував цей стиль у власних дописах, де намагався передати свіжі враження від побаченого. Але при цьому маленькі нариси, ескізи, фейлетони легко й непомітно привчали читача до малознаної мистецтвознавчої термінології.

На наш погляд, невеличкі ескізи Хмурого підкорювали читача саме невимушеною ерудицією та особливою іронічною інтонацією. Валентина Чечик у своїй статті про В. Хмурого-критика слушно відзначала: «Слід зауважити, що есе з його індивідуалізованим баченням і відчуттям теми, Хмурого особливо приваблював. (У 1930-му році вийшла його книжка «Нотатки про театр, кіно та просторове мистецтво», де було зібрано в трьох розділах 26 замальовок про українське мистецтво.) Тут легко можна було виходити за межі чіткої композиції, розсувати строгі естетичні рамки, бути розкутішим у стилі, нарешті, спробувати трактувати матеріал суб'єктивно і неупереджено» [17].

Хмурий подає аналіз репертуару харківських театрів, розповідає про постановки «Березоля», «Веселого Пролетаря», музичної комедії, про фільми Олександра Довженка «Звенигора» та «Арсенал» та про інші кінострічки вітчизняних та зарубіжних режисерів, робить огляд виставок українських художників, торкається питань акторської майстерності (зокрема встає на захист Марії Заньковецької, про яку зверхньо та зухвало написав один із критиків «Молодняка»).

Про особливості цієї збірки пише Віктор Собіянський у своїй статті «З історії театрально-критичної публіцистики та есеїстики України другої половини 1920-х років»: «Зібравши під одною палітуркою вишукано написані нариси та фейлетони, автор м'яко називає їх нотатками, не претендуючи на серйозні узагальнення. Крім того, перед нами яскравий приклад, коли міждисциплінарний підхід закладений критиком як принцип - у полі зору автора уже не лише театр, але й кіно та сценографія. <... > На теренах України це чи не перший зразок театрально-критичної збірки такого обсягу (115 сторінок), з оригінальним дизайном у твердій обкладинці. До збірки увійшли тексти, опубліковані в часописах «Нове мистецтво» та «Сільський театр»» [9, с. 181]. Свої тексти В. Хмурий подає як «щиру й приязну розмову автора з читачем про сучасне українське мистецтво, про критику і про цю книжку». У передмові він вказує: «Нотатки я писав, дошукуючись форми газетного чи журнального фейлетону на мистецькі теми, що міг би заступити скучну і нікому непотрібну стандартну рецензію» [14, с. 13].

В. Собіянський вважає, що В. Хмурий був «передовсім майстром «короткого» жанру - найбільш вдалими були його сконденсовані в одне-два речення дотепні «незачесані» думки, сповнені недомовок та асоціацій. Натомість у текстах великого обсягу критикові часто не вистачало «енергії» і до середини статті, а головна думка концентрувалася в назві, підзаголовку або першому абзаці. Зловживання трикрапками та членування публікацій на невеличкі абзаци та «розділи» теж це засвідчує» [9, с. 181].

З цим ми не зовсім згодні, бо в своїх статтях, присвячених образотворчому мистецтву, він викладає матеріал достатньо глибоко та переконливо. Інша річ, що й там Хмурий не втримується від дотепів та прагне до афористичності: «Ми проминули полотна, що в них західноєвропейські напрямки та течії одсвічувались так, як одсвічує криве люстерко обличчя колишньої красуні, зауважили тут же, серед «неорганізованих», кількох небожів бойчукізму, примружились на портрети під німецький експресіонізм, що до болю різали очі колоритом, схожим на випотрошені тельбухи...» [14, с. 154]. Але таку манеру можна вважати даниною епохи та підсвідомим протестом проти надмірного академізму деяких мистецтвознавців.

Характеризуючи театрально-критичні дописи Хмурого, В. Собіянський виділяє його прагнення не тільки проаналізувати творчість окремого актора як найважливішу складову театрального мистецтва, але й вписати її в контекст доби: «Інший, дуже важливий для нас аспект міркувань В. Хмурого - зацікавленість, навіть у жанрі замітки-фейлетону, не конкретним фактом чи якоюсь прем'єрою, а спроба охопити контекст, відчути певну тенденцію. Разом з тим «Нотатки.» відкривають іще один малознану сторінку В. Хмурого як поборника акторського мистецтва. <...> У середині ж «театрального розділу», як своєрідна його кульмінація, вміщена стаття «Джіммі», опублікована свого часу на шпальтах «Нового мистецтва» під псевдонімом Рум. У ній В. Хмурий лише коротко згадує про режисуру та сценографію вистави «Джіммі Гіґіінз», яка вразила багатьох його колег. А фактично присвячує текст другому (після А. Бучми) виконавцеві ролі Джіммі - Йосипові Гірняку» [9, с. 181]. Хмурий пише: «Артист Йосип Гірняк так тонко вирисовує всі зломи його психіки і трагедію його, що виходить не Джіммі Гіґґінз, а Джіммі. Пастельний портрет усіх Джіммі, Гансів, Жанів, Янтеків...» [14, с. 28].

Зацікавлення Хмурого процесом акторської творчості знайшло продовження у нових виданнях «Руху». 1931 р. побачили світ дві книги критика, присвячені акторам-березільцям Йосипу Гірняку та Мар'яну Крушельницькому.

В етюді, присвяченому Гірнякові, Хмурий характеризує «Березіль», вбачаючи в ньому майбутнє української сцени: «Цей театр виховав нового українського актора. Він дає йому перспективи невпинного росту й поширення арсеналу фахових прийомів без кінця. Словом дає все те, що може дати система, облічена по всіх лініях роботи на інтереси розвитку українського театру, оперта на активний світогляд, система послідовна, аж до самозаперечення завтра сьогодняшньої своєї методи» [12, с. 16]. А сам Гірняк, за думкою Хмурого, у п'єсах Куліша «приходить до заперечення натуралізму і виступає в мові та принципах рисунку персонажів з експресивними прийомами» [12, с. 40]. Безпосередні враження обізнаного глядача, безцінні для істориків театру, у книзі Хмурого подані у невимушено-художній формі, яка була своєрідною ознакою нової української театральної критики. Значущість цієї праці Хмурого підтверджено й тим, що її було перевидано у 1948 р. у Німеччині, у збірці, присвяченій творчості Гірняка [11].

Розповідаючи про творчий шлях Крушельницького, Хмурий подає характеристику галицького та наддніпрянського театру, показує відмінності акторської гри в цьому театрі. Повертаючись до самого Крушельницького, критик у властивій йому імпресіоністичній манері декількома штрихами передає особливості створення того чи іншого сценічного образу, наприклад образу Малахія Стаканчика з вистави «Народний Малахій» за п'єсою Миколи Куліша: «Від того моменту, коли появляє він Малахія глядачам, приходить на сцену тінь журби української, сантиментального ліризму й мрійництва. На сутуловатих плечах приносить їх Малахій. Надзвичайно просто. Звичайний прийом, прийом асоціятивно шабльонний навіть (в поштаря сутулість професійна риса) Мар'ян Крушельницький робить фізичним центром образу Малахія, максимально розкриваючи його змислову суть підпорядкуванням усіх інших. Уся річ в тому, що жестикуляція, мовна гама та тональний кольорит, обличчя та очі певними моментами відміняються, а лінія плечей переходить через увесь акт...» [13, с. 41 -42].

Обидві книги багато ілюстровані фотографіями акторів у різних ролях. Додаються також переліки ролей, зіграних ними на кону українських театрів.

Виходячи з оформлення книжок, можна припустити, що це мала бути серія, присвячена творчому складу «Березоля». Прізвище художника ніде не позначено. Але типову обкладинку до серії міг за замовленням видавництва зробити будь хто, хоча б Вадим Меллер, який інколи працював у подібній манері.

Поки що вдалося знайти єдину (і то несхвальну) рецензію на ці дві брошури в журналі «Молодняк», з яким у Хмурого були постійні зіткнення [18]. Її автор Іван Юрченко закидає автору, по-перше, саме те, що він починає розповідь про становлення актора Крушельницького з розлогого огляду театрального життя в Україні на початку ХХ століття (Юрченко, звичайно, мав власну точку зору на цей процес). До того ж, характеристика акторської творчості в дописі Хмурого видається йому невиразною, неконкретною. Але основний гріх - захоплення п'єсою «Народний Малахій» та взагалі драматургією Миколи Куліша, яка була визнана на театральному диспуті 1929 р. дрібно-буржуазною і ворожою, та грою Крушельницького ролі Малахія [18, с. 133].

Хоча проблеми театру посідали центральне місце в художній критиці Хмурого, він багато уваги приділяв також образотворчому мистецтву: робив огляди художніх виставок АРМУ (Асоціація революційного мистецтва України) і АХЧУ (Асоціація художників Червоної України), писав про різні жанри живопису (історичний нарис «Український портрет»), подавав творчі портрети митців.

Як пізніше слушно зауважував C. Гординський, Хмурий «базував свою теорію сучасного мистецтва на «з одного боку - лінії набуття техніки живописної культури, з другого - по лінії відтворення загубленого в колоніальній неволі національного мистецького стилю»» [2]. Взагалі, для Хмурого, як і для багатьох його сучасників, питання художньої майстерності, опрацювання досягнень європейської художньої культури стояли особливо гостро. Саме в цьому він бачив проблему розвитку сучасного українського мистецтва: воно повинно було створити свій стиль - національний за змістом, європейський за формою.

На початку 1930-х років видавництво «Рух» започаткувало серію під назвою «Українське малярство». Оформлення серії належить художнику В. Кричевському. В ній вийшли такі книги, як «М. Бойчук» (1930, зі вступною статтею О. Сліпка-Москальцева), монографія М. Бурачека про М. Самокиша (1930), «Василь Єрмилов» В. Поліщука (1931), «Микола Рокицький» та «Зіновій Толкачов» Є. Холоденка (обидві 1933 р.) та ін. З текстами Хмурого побачило світ три видання: «Новаківський» (1931), «Іван Труш» (1931), «Український революційний плакат» (1932).

Перша книга була присвячена художнику та педагогу, засновнику Львівської художньої школи, краківському постімпресіоністу Олексі Новаківському (1872-1935) [5]. Хмурий у своїй статті «Між Ібсеном і Франком» розглядає творче становлення митця на тлі доби, вплив тогочасного польського мистецтва на Новаківського, як на живописця. Аналізується його техніка, манера письма, ідея деяких творів. Зокрема, Хмурий торкається питань символізму в Новаківського: «Символізм цей не дійшов соціальної активності, ставши на перманентнім роздоріжжі поміж замірами й практикою - еклектичні стилі переходових часів Одначе той факт, що Новаківський творив цей стиль, формуючи всі здобутки свого часу в певну стилістичну систему, назавжди лишиться документом його ролі в розвитку українського просторового мистецтва» [5, с. 35].

У додатку подані репродукції робіт живописця, на жаль, чорно-білі та не дуже якісні. Тому про малюнок Олекси Новаківського з цієї книжки ми ще можемо скласти уявлення, а щодо барв, колориту - то вже треба дивитися інші видання.

Того ж року вийшла книга, присвячена творчості галицького художника-імпресіоніста Івана Труша, де репродукціям передувала стаття Хмурого «Художник соняшного смутку» [10]. В ній він наголошував на вагомості творчого доробку Івана Труша для українського мистецтва: «Ліричні пейзажі Труша емоційно- акцентованими живописними феноменами проклали стежку майбутньому стилеві української живописі, що не з їхньої вини й досі не народилася. Вони українізацією імпресіонізму зближували відстань поміж двома світоглядами доби, поборюючи назадництво одного й пропагуючи сучасний світогляд, під усіма оглядами за даної ситуації і на данім щаблі розвитку національної культури, прогресивний» [10, с. 27].

У 1932 р. в «Русі» побачила світ книга Хмурого «Український революційний плакат» [16]. На жаль, її нема у найбільших бібліотеках Харкова. Тому наразі ми можемо подати лише одну цитату з неї, наведену у п'ятому томі «Історії українського мистецтва» [4, с. 170]. Хмурий писав: «Натомість радянський революційний плакат на кожнім ступні міської вулиці, на кожнім вокзалі. Скрізь майорів чіткою класовою спрямованістю, дотепністю думки й бив у вічі яскравими барвами. <...> Радянський революційний плакат вбирав у себе всі форми й засоби психічного впливу на маси - від гумору народної картинки до рафінованої барвової тами супрематистів» [16, с. 11].

Між тим, діяльність «Руху» згорталась разом із політикою коренізації. У 1933 р. видавництво перестало існувати. Разом із цим йшли масові арешти діячів культури. Ця ж участь спіткала й Василя Хмурого. У 1937 р. його заарештували, звинувативши за статтями 54-10, ч.1, 54-6, 54-11 КК УРСР (антирадянська пропаганда і агітація, шпигунство, участь у контрреволюційній організації). У грудні 1937 р. Василя Бутенка було засуджено до 10 років ув'язнення. 27 січня 1940 р. він помер у Самарі. Реабілітовано його у 1989 р.

Всі дослідники, які аналізували критичні статті Хмурого та використовували їх в якості матеріалу для власних праць, відзначали, що він завжди намагався не просто передати своє враження від мистецької події, але й вписати його в контекст доби, в історично-мистецьке середовище, простежити витоки цього явища - будь-то картини художників Труша, Новаківського, сценографія Петрицького чи гра акторів Гірняка та Крушельницького. Мистецтвознавчі та критичні праці Василя Хмурого стали особливою сторінкою художньої критики Харкова і цікавим доробком видавництва «Рух».

Джерела

1. Брюховецька Л. Критик і дослідник мистецтва // Кіно-Театр. - 2018. - № 4. - С. 34.

2. Гординський С. Справжнє обличчя українського мистецтва Совітської України // Діло. - 1937. - 1 трав. (№95)

3. Дениско Тетяна. Трагічна доля Василя Хмурого (Бутенка) / Т. Дениско // Кіно-Театр. - 2018. - № 4. - С. 35-38.

4. Історія українського мистецтва: в 5 т. Т. 5 / НАН України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. - Київ, 2007. - 1048 с.

5. Новаківський / [ст. В. Хмурого]. -- Харків: Рух, 1931. -- 37, [2] с.: портр., [25] арк. іл. -- (Українське малярство).

6. Анатоль Петрицький. Театральні строї / текст В. Хмурого. - Харків: Державне видавництво України, 1929. - 85 с.

7. Подоляка Н. С. Харківське кооперативне видавництво «Рух» (1921-1933): монографія. - Суми: Панасенко І. М., 2019. - 108 с.

8. Смолич Ю. Рильський / Ю. Смолич // Твори : у 8 т. / Ю. Смолич. - Київ, 1986. - Т. 7 : Розповіді про неспокій.- С. 425^58.

9. Собиянський В. Д. З історії театрально-критичної публіцистики та есеїстики України другої половини 1920-х років // Мистец твознавчі записки. - 2014. - Вип. 25. - С. 176-183.

10. Іван Труш / текст В. Хмурого. - Харків: Рух, 1931. - 37 с. - (Українське малярство).

Размещено на Allbest.ru