Володимир Крайниченко: портрет режисера на тлі епохи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

Володимир Крайниченко. Портрет режисера на тлі епохи

Полякова Юліана Юріївна

Анотація

Стаття присвячена творчості видатного українського режисера Володимира Крайниченка (19251964). На основі аналізу рецензій та наукових статей виявлено основні прийоми режисури майстра (епічність, психологізм, поетичність). Зроблено висновки щодо внеску режисера у розвиток вітчизняного театру. Ключові слова: український театр, Харківський театр ім. Т. Г. Шевченка, Володимир Крайниченко, режисерська майстерність, інсценізація.

Творчість режисера Володимира Крайниченка - яскрава сторінка історії Харківського театру імені Т. Г. Шевченка. Зараз можна говорити про те, що, якби не його передчасна смерть, можливо, розвиток цього театру пішов би в іншому напрямку.

До сих пір режисерська діяльність Крайниченка майже не досліджена. Окремі вистави стисло проаналізовано у статті Ю. Станішевського «Український театр у перші повоєнні десятиліття» [17]. Ольга Дорофєєва згадує Крайниченка у зв'язку з педагогічною діяльністю М. Крушельницького, учнем якого він був [3]. Побіжний огляд основних вистав режисера подано у дисертаційному дослідженні В. Мізяка «Культурологічні виміри режисерських практик у драматичних театрах Харкова другої половини ХХ - початку ХХІ ст.» [9]. До роковин від дня народження Крайниченка вийшло декілька статей, зокрема - стаття режисера і педагога Я. Рєзникова [14]. Але все це не створює повної картини діяльності майстра.

Біографія Володимира Гавриловича Крайниченка є типовою й водночас знаковою для митців його покоління. Він народився 6 серпня1925 у с. Верхнє (нині у складі м ЛисичанськЛуганської області). Був учасником 2-ї світової війни, танкістом. Мав бойові нагороди (орден Червоної Зірки, Слави ІІІ ступеню, медалі). У 1952 р. він закінчив Харківський театральний інститут. Це був режисерський курс, який керував Мар'ян Крушельницький. Ось як згадує про Крайниченка Т. К. Ольховський, тоді - викладач театрального інституту: «Восени цього ж [1947] року було створено режисерський факультет, який очолював М. М. Крушельницький. Випустив він цей курс у 1952 році. Серед його випускників був В. Крайниченко - чоловік обдарований і як актор, і як режисер. Після того, як із театру ім. Шевченка пішов його колишній керівник Норд Б. Н., Крайниченко його очолив і успішно продовжував ту творчу лінію, яку сформував у свій час Крушельницький, лінію «революційної романтики». Він поставив такі вистави: «Повія» за романом П. Мирного, яку сам і інсценізував разом з М. А. Чеботарьовою, «Кров людська не водиця» М. Стельмаха, відновив «Гайдамаки» Шевченка в інсценізації Курбаса... Блискуче він показував себе в капусниках. Але прожив недовго, бо з фронту повернувся з підірваним здоров'ям, і давні хвороби вкоротили його життя. <...> Він, Крайниченко - студент режисерського курсу, Володя Борисенко, а також Лерман і Табаровський - учні Крамова - ця група капустнярів завжди таке витворяла, що зал глядачів конав від сміху. Були і після них гарні капусники, але таких уже більше не було» [11]. режисер театр героїчний традиція

Після закінчення інституту Крайниченко в 1957-1964 рр. викладав в інституті акторську і режисерську майстерність. Водночас від 1952 р. він працював у Харківському українському драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка (від 1963 - в якості головного режисера).

Як і багато його сучасників, на початку 1950-х Володимир Крайниченко займався альпінізмом. Це його захоплення пізніше знайшло втілення у фільмі «Мандрівка в молодість», який він зняв у 1956 р. на кіностудії імені О. П. Довженка у співавторстві з Григорієм Ліпшицем. Фільм вийшов не дуже вдалий, але цінний хоча б тим, що у головній ролі директора заводу, який іде в гори разом зі своєю дочкою і там, так би мовити, перевиховується, знявся актор театру ім. Т. Г. Шевченка Євген Бондаренко. До речі, в одному з епізодів фільму можна побачити й самого Крайниченка, який, працюючи у театрі як режисер, залюбки грав невеликі, зазвичай характерні, ролі у своїх та чужих виставах, такі, як Василь Плахотня («Тиха українська ніч» Є. Купченка), Довбня («Повія» П. Мирного), Міліціонер («День народження» М. Печенізького), Іван Грамофонов («Мій друг» М. Погодіна). До речі, він знявся й у ролі Карпа у фільмі «Лимерівна» (1954, режисер Василь Лапокниш).

Крайниченко працював у різних жанрах, але найбільш вдало розвивав саме народно-героїчні традиції українського національного театру, пильно розглядаючи крізь призму загальнолюдськоголірико -поетичну складову людських відношень. У своїх кращих виставах він тяжів до високої епічності, притаманній кращим зразкам класичної та сучасної йому української прози.

Саме тому дипломною виставою Крайниченка, здійсненою на кону театру ім. Т. Г. Шевченка, стала «Лімерівна» за драмою П. Мирного. Згадуючи про це, О. Дорофєєва підкреслює роль М. Крушельницького у становленні Крайниченка як режисера: «М. Крушельницький, як ми можемо зрозуміти, вимагав від своїх студентів в Харківському театральному інституті постановки дипломної вистави на сцені театру. Відомо, що вистава «Лимерівна» з'явилася на сцені Харківського театру імені Т. Г. Шевченка в червні 1952 р. саме як дипломна робота В. Крайниченка. Після цього молодий режисер влився в колектив шевченківців, де працював до самої смерті; своєю діяльністю він визначив певний етап в творчому шляху театру 1950 - початку 1960 рр.» [3, с. 190].

В цій виставі Крайниченкові вдалося передати головне - своєрідність авторської інтонації. Після прем'єри критик В. Романенко відзначав: «Здійсненню постановки п'єси П. Мирного на сцені театру імені Шевченка передували глибокий і всебічний аналіз численних сценічних редакцій «Лимерівни», справжня науково-літературна праця режисера. В. Крайниченко разом з акторами поглибив соціальні характеристики дійових осіб п'єси, надав основному конфліктові більшої гостроти. В спектаклі успішно переборюються властиві творові елементи мелодраматизму, підсилюється лінія критичного реалізму. <...> В жодному випадку постать режисера не виступає на перший план, не підмінює собою актора, і все ж в усьому, в кожній акторській роботі глядач відчуває його безпосередню участь, його вдумливу спрямовуючу волю, свідоме прагнення створити цільний, монументальний спектакль, художнє полотно великих, узагальнюючих ідей. «Лімерівна» - це продовження тієї лінії, яка була розпочата виставою «Дай серцю волю - заведе в неволю»у постановці народного артиста СРСР М. Крушельницького» [15]. Як вже відзначалося, саме після успіху «Лімерівни» Крайниченка запросили до уславленого театру, з яким він залишився до кінця свого не дуже довгого життя.

Невдовзі важлива для режисера тема поетичного кохання, жіночої відданості, вірності стала підґрунтям для нетрадиційного трактування п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля» (1953 р). В своїй виставі молодий режисер намагався знайти компроміс між мелодраматичним звучанням п'єси та традиційними вимогами показати Назара як українського національного героя. Тому на роль Назара був призначений Борис Ставицький, який за всіма ознаками амплуа був не «героєм», а «неврастеніком», і, на думку режисера, міг втілити романтичні хитання Назара - від гніву до відчаю і розпачу. Саме це здалося основним недоліком художній раді театру і деяким критикам. Зокрема режисер Р. Черкашин підкреслював: «Назар - це центральний персонаж, він повинен нести не тільки лінію Ромео і Джульєтти, це представник українського народу, наділений позитивними рисами - ідейними і моральними, тобто рисами позитивного, як тепер кажуть, героя, які треба наслідувати» [13, арк. 1]. Він же вказує, що образ Хоми Кичатого вийшов «здрібненим», що актор О. Романенко розкрив його лише «по лінії зовнішнього характеру» [13, арк. 1]. Пізніше критик В. Айзенштадт вказував на такі режисерські недоліки вистави, як неглибока праця з виконавцями центральних ролей та недбала постановка масових сцен [10]. Але самеспроба змінити жанр п'єси, наблизити її до мелодрами була сприйнята як приниження творчості Шевченка і не знайшла підтримки ані серед старшого покоління акторів театру, ані серед критики.

Зовсім по-іншому була вирішена режисером теж мелодраматична по своїй сутності, але подана на тлі широкої картини життя народу у пореформеній Україніісторія падіння та загибелі Христі Притики, героїні роману П. Мирного «Повія». Роман був перетворений режисером на п'єсу «Загублене життя» (друга редакція вистави носила вже назву «Повія»). У спектаклі В. Крайниченка 1954 р. загубленим було не лише життя Христі Притики. Перед нами мов би проходив цілий натовп загублених доль (стара Притичиха, подруга Христі Марина, Олена Загнибіда та ін.). Спочатку і п'єса, і вистава за нею були перенасичені жанровими сценами, причому для кожного персонажу знаходилася жвава й доволі яскрава характеристика [7]. Все це додавало спектаклю колориту, але водночас переобтяжувало та затягувало дію, що було відзначено на обговоренні вистави на художній раді театру [12, арк. 2].

Професійний детальний аналіз вистави подав у своїй статті режисер Роман Черкашин [20]. Зокрема, він пише, що «режисер вміє знаходити точні сценічні засоби, щоб створити потрібну атмосферу, допомогти акторові в розкритті психології персонажу, донести ідейну суть дії. Виразні мізансцени фіналів кожної картини. Г либоко хвилює епізод, коли стара Пріська Притичиха, ставши вдовою, довідується, що її єдину дочку віддано в найми. Мабуть, найсильніша в усій виставі фінальна сцена другої дії - арешт Христі і смерть матері. Надовго запам'ятовується і момент, коли вигнана на вулицю з подвір'я Рубців Христя опиняється під самотнім ліхтарем, а десь з нічної темряви вулиці долітають п'яні заводи скрипки» [20]. Але Черкашин закидає режисерові, що в деяких сценах традиціоналізм переходить у копіювання, що у вирішенні масових сцен Крайниченкові не вистачає глибини: «Трафаретно розроблені масові сцени в першій та другій діях. Не можна погодитись з поверховим режисерським розв'язанням однієї з найважливіших сцен вистави - першої картини четвертої дії, надто схематичної, а в окремих місцях розтягненої. Не все до кінця знайдено і в характеристиках персонажів». Ця трафаретна сентиментальність, на думку Черкашина, була присутня й в роботі першої виконавиці головної ролі - Ольги Валуєвої [20]. Також і деякі інші актори (зокрема Л. Криницька, Г. Козаченко, Я. Геляс) не змогли втриматися від вживання штампів: їхні ролі в значній мірі повторювали звичні образи театру корифеїв.

За роки існування вистави роль головної героїні, Христі Притики, виконувало декілька актрис (О. Валуєва, Н. Радзієвська, Л. Попова, Л. Стілик, О. Місевра). Але тільки після введення до вистави Людмили Попової ця вистава стала справді знаковою для театру. У своїй монографії Анатолій Горбенко відзначав: «Актриса знаходила свої задушевні тони, світлі барви, зображуючи безпосередність сільської дівчини. Дзвінко сміялася Христя-Попова, пустуючи з сільськими дівчатами, гарячими сльозами вмивалася вона, дізнавшись про своє сирітство. З внутрішнім високим драматизмом проводила актриса сцену повернення додому від Загнибіди. Безпорадна наївність, придушені сльози образи, страх перед несподіваною загрозою арешту і тюрми сповнювали ще дитячу душу Христі -Попової великим людським болем і тривогою. Артистка зуміла створити і виразний зовнішній малюнок ролі. Здавалося, що лютий вітер справжнім морозом опікав вкриту якимось драним ганчір'ям зіщулену тремтячу постать Христі, коли вона, втративши останній притулок знову опинялася під рідною, але тепер уже не своєю хатою» [2, с. 171]. Попова грала людину більш глибоку, більш чуйну, з тонкою психікою, яка взагалі непритаманна героїням українського театру корифеїв (тільки у грі Заньковецької, за свідоцтвом сучасників, можна було побачити схожі прийоми). Саме у грі Людмили Попової був втілений новий підхід до втілення української класики. Ця вистава тривалий час зберігалася в репертуарі шевченківців, незмінно користуючись успіхом у глядачів.

Тяжіння до епічності, прагнення простежити, як великі події відбиваються у долях простих людей знайшло відбиток і у зверненні В. Крайниченка до сучасної драматургії. Разом із Михайлом Стельмахом було зроблено інсценізацію роману письменника «Кров людська - не водиця». Драматургія п'єси за романом Стельмаха захоплювала напруженістю подій: біднота Новобугівки вела боротьбу за поділ куркульської землі, заможні селяни чинили спротив... Як зауважував Ю. Станішевський у «Нарисах з історії театрального мистецтва України ХХ століття»: «В. Крайниченко в інсценізації роману М. Стельмаха відтворив драматичну атмосферу класової боротьби бідняцьких верств українського селянства з жорстокими куркулями. Образ непохитного Мірошниченка, який очолив боротьбу незаможників села Новобугівки за справедливий поділ куркульської землі, змалював О. Сердюк. С. Федорцева піднесено грала роль матері Мірошниченка, скромної жінки трудівниці. Зворушливу постать незаможника Тимофія Горицвіта, якому громада доручила відповідальну і дуже небезпечну справу -- поділ між селянами куркульської землі, створив Є. Бондаренко. З цікавою режисурою В. Крайниченка пов'язане доволі успішне продовження традицій «шевченківців» і розвиток постановочних принципів М. Крушельницького...» [17, с. 522].

У 1961 р. нове звернення режисера та театру до творчості Т. Шевченка стало спробою продовження традицій «Березоля». Тоді, у період «відлиги», стало можливим поставити «Гайдамаків» до ювілею Кобзаря саме в інсценізації Л. Курбаса. Режисерами були учень Курбаса О. Сердюк і В. Крайниченко.

У спектаклі шевченківців були зайняті актори, які грали у «Гайдамаках» Курбаса і добре пам'ятали ту виставу (Д. Антонович, Ф. Радчук, О. Сердюк, В. Гавришко). З цього приводу режисер О. Скибневський слушно зауважував: «Перед колективом театру було два шляхи. Можна було реставрувати старий спектакль. Або створити новий, сучасний, який увібрав би в себе все краще що було в художній тканині попереднього, ідейно переосмислити цілий ряд подій і явищ, що характеризували інсценіровку Шевченкової поеми Л. Курбасом.».[16]. Скибневський відзначає вдалу постановку масових сцен: «Особливо добре вдалося режисерам «по-курбасівськи» поновити масові народні сцени. Вони скульптурні і водночас динамічні. Кожний учасник їх - жива людина із своєю біографією і точною соціальною характеристикою. Гайдамаки в спектаклі - не анархічна ватага, а зцементований єдиною метою, спільною боротьбою з панами озброєний народ. Ця думка пронизує всю виставу, об'єднує її залізним ритмом, стрімкою і гарячою, як вогонь, дією» [16]. Критичні зауваження О. Скибневського стосуються насамперед художнього оформлення В. Греченка: «Нам тільки здається надмірно ілюстративним захоплення світовими напливами фігур і пам'ятника. Такі «туманні картини» вносять стильовий різнобій у строгу художню форму вистави.» [16]. Критик Ю. Головашенко, в цілому схвально поставившись до роботи театру, робить слушні зауваження:«Можливо, деякі елементи сучасного спектаклю застаріли. Якщо у артистки Є. Снопкової - першої корифейки Хору - своєрідний коментар до подій, що відбуваються, звучить насичено та переконливо, то прийом колективної декламації, одностайне виголошення всім Хором деяких строф здається архаїчним» [1]. Зауважимо, що Ю. Головашенко критикував виставу обережно, бо поновлення курбасівської інсценізації було в той час справою принциповою, особливо для учнів репресованого реформатора українського театру.

Сьогоднішні дослідники театру, зокрема Ю. Станішевський, оцінюють цю роботу театру стримано: «Реставрований шедевр режисури 1920-х рр. і його нові варіанти в контексті шукань сучасної театральної образності виявилися подекуди претензійно старомодними, часом наївно ілюстративними і з особливою гостротою розкрили суперечності і складності у процесі розвитку режисерського мистецтва» [17, с. 527528]. Як відомо, швидше за все застарівають саме ті прийоми, які здавалися найбільш авангардними та сміливими.

Взагалі це були не найкращі часи театру. Але Ю. Станішевський в іншій статті, згадуючи про творчу кризу, яка спіткала шевченківців, виділяє «здійснені в традиціях М. Крушельницького масштабно- мальовничі, епічно-багатопланові, збагачені народними звичаями вистави В. Крайниченка, зокрема «Кров людська - не водиця» за М. Стельмахом.» [18, с. 166].

Можливо, саме вміння ставити масштабні, значні у змістовному плані твори визначило те, що у 1962 р., після від'їзду до Москви Б. Норда, Крайниченко став головним режисером театру ім. Т. Г. Шевченка.

Але Крайниченко не тільки малював, так би мовити, епічні полотна. Він звертався і до сучасних п'єс, написаних на злобу дня. Ці відгуки на події сьогодення мали підкреслити зв'язок театру з життям. Це, наприклад, інсценізація твору Г. Ніколаєвої «Повість про агронома та директора МТС», яка стала виставою «Перша весна», комедія М. Вінникова «Коли цвіте акація» (1957), присвячена студентам, або не дуже вдала комедіїМ. Печенізького «День народження» про життя сучасного села. Більш цікавою була постановка характерної для тих часів час п'єси В. Розова «В шуканні радості» (1957), де головну роль грав Л. Биков. Схожа за проблематикою була вистава за п'єсою чеського драматурга В. Блажека «Щедрий вечір», в якій теж проводилася лінія підтримки молоддю революційних традицій та комуністичних ідеалів та тема протистояння тим, хто бачив сенс буття в індивідуальному розвитку, в спробах створити власний світ, не пов'язаний з будь-якою ідеологією.

Крім твору Блажека, у Крайниченка були й інші звернення до іноземної драматургії. У 1961 р. він поставив «Дуенью» Р. Шерідана - яскраву, життєрадісну виставу, в якій вдало виступила театральна молодь. Критик Юрій Іванов відзначав: «Спектакль «День чудесних обманів» радує чіткістю, своєрідністю режисерського задуму і прекрасним ансамблем виконавців. Постановник В. Крайниченко побачив у п'єсі не тільки комедійні положення, блиск фарб, жвавий ритм. Спектакль відзначається глибоким соціальним звучанням, сміх в ньому є зброєю, націленою проти людських пороків.» [4].

Близька режисерові тема жіночої відданості, духовної краси та переваги жіночого погляду на життя стала головною у виставі «Двоє на качелях» В. Ґібсона (1963). Роль танцівниці Гітель Моска грала Людмила Попова, роль Джеррі Райяна - Леонід Тарабаринов. Це була чи не перша дуетна вистава в історії театру. На жаль, ми поки що знайшли єдину рецензію на цю виставу, яка мала ущипливу назву «Одна на качелях». За думкою критика В. Харченко герой Тарабаринова виглядав невиразним на тлі блискучої гри Л. Попової: «Засліплений ревнощами, Джеррі б'є Гітель згорнутим журналом по обличчю. Актриса тільки на мить закрила очі від болю. В наступну секунду очі широко розкрилися. Очі, повні сліз і щастя, розгублено дивляться на Джеррі. Світло очей заповнює все обличчя... Воно сяє! Сяє від щастя, від почуття, що він ще кохає її. Актриса не говорить жодного слова. Але така гамма почуття вкладена в цей погляд! Маленька, зібрана в клубок, страждаюча від хвороби, Гітель здається прекрасною квіткою, скошеною під корень, але живою, випромінюючою світло і красу. І як жаль, що Тарабаринов-Джеррі нічого цього не бачить.» [19].

Перед початком свого останнього сезону Крайниченко писав у газеті «Красное знамя» про творчі плани театру, до яких входили постановки за творами «Правда і кривда» М. Стельмаха, «Марина» за творами Т. Г. Шевченка, твори Шекспіра та Брехта [6].

Але цим планам не судилося здійснитися повною мірою: далася взнаки тяжка контузія років війни, і 2 травня 1964 р. Володимир Крайниченко помер.

Його останньою режисерською роботою стала постановка у 1964 р. п'єси М. Зарудного «Марина», написаної за мотивами творів Т. Шевченка «Марина», «Княжна», «Слепая» і «Петрусь» (режисери В. Крайниченко і Є. Кіншина, композитор П. Майборода, художник В. Греченко). Сюжет п'єси, до речі, був досить традиційним для українського театру: пан Вистемпольський розлучає Назара з молодою дружиною Мариною, намагаючись зробити її своєю коханкою. Марина мужньо захищає свою честь: вбиває пана і підпалює маєток, але стає божевільною. Після цього кріпаки, згуртовані другом Назара Денисом Вартою, постають проти пана-крівдника. Критик М. Миценко відзначає роботу виконавиці головної ролі Л. Попової: «Зовнішньо беззахисна, безпорадна, схожа на загнану в клітку пташку, але незламна духом, горда і безстрашна - такою постає перед глядачем Марина у виконанні Л. Попової.» [8]. На відміну від неї, А. Свистунова у ролі подруги Марини Оксани приваблювала «безпосередністю, молодечим завзяттям і душевною снагою». Менш вдалим було виконання Л. Тарабариновим ролі Назара, хоча актор працював «з величезним напруженням і старанністю». Критик вважав, що образ Назара в п'єсі «художньо невиразний», хоча «акторська гра та режисерські знахідки зробили його повнокровнішим» [8]. Колоритно й соковито грали виконавці епізодичних ролей - шинкаря Лейби (Ф. Радчук і Р. Свистунов), дяка (Є. Бондаренко), матері Марини (Л. Криницька). У іншого критика, Л. Козлова, були певні претензії й до режисера вистави: «На жаль, масові сцени, які грають у «Марині» велику роль, неможливо вважали вдалими: воно малолюдні й режисерські вирішені одноманітно» [5].

Ми бачимо, що режисерські пошуки В. Крайниченка у виставі «Марина» загалом пролягали у руслі реалістичного театру, в якому від акторів вимагали психологічної виправданості, свободи від штампів побутового театру, поглиблення образів за рахунок чіткої вмотивованості дій та характерів. Епічність та своєрідна театральність спектаклю поєднувалася з глибоким психологізмом у вирішенні сценічної поведінки героїв.

Підсумовуючи, відмітимо, що всім виставам В. Крайниченка були притаманні поетична образність, пристрасність почуттів, справжня патетика. Романтично-лірична лінія, підкреслена українським колоритом, ставала у його спектаклях символічною, а створені акторами образи - знаковими для своєї доби.

Джерела

1. Головашенко Ю. Героическая поэма / Ю. Головашенко // Совет. культура. - 1962. - 9 июня.

2. Горбенко А. Харківський театр імені Т. Г. Шевченка / А. Горбенко. - Київ : Мистецтво, 1979. - 200 с.

3. Дорофєєва О. Ю. Педагогічна діяльність Мар'яна Крушельницького / О. Ю. Дорофєєва // Проблеми взаємодії мистецтва, педагогіки та теорії і практики освіти. - 2018. - Вип. 48. - С. 177-194.

4. Іванов Ю. Весело і цікаво: «День чудесних обманів» у театрі імені Т. Г. Шевченка / Ю. Іванов // Соціаліст. Харківщина. - 1961. - 14 січня.

5. Козлов Л. Кожний образ - характер / Л. Козлов // Радян. культура. - 1964. - 26 квіт.

6. Крайниченко В. Начиная сезон / В. Крайниченко // Крас. знамя. - 1963. - 28 сент.

7. Лебедева В. Пьеса и спектакль: Новая постановка театра имени Шевченко: «Загублене життя» / В. Лебедева // Крас. знамя. - 1954. - 21 окт.

8. Миценко М. «Не забудьте пом'янути. »: «Марина» в театрі ім. Т. Г. Шевченка / Микола Миценко // Соціаліст. Харківщина. - 1964. - 18 лют.

9. Мізяк В. Д. Культурологічні виміри режисерських практик у драматичних театрах Харкова другої половини ХХ - початку ХХІ ст.: дис. канд. мистецтвознавства: 26.00.04 / В. Д. Мізяк. - Харків, 2018. - 224 с.

10. Николаев В. На пути к мастерству : (Заметки о спектаклях молодых режиссеров) / В. Николаев // Крас. знамя. - 1953. - 28 июня.

11. Ольховський, Т. К. Згадуючи минуле [Електронний ресурс ]: (спогади) / Т. К. Ольховський. - Харків, 2014.

12. Протокол засідання художньої ради театру ім. Шевченко 10/Х 1954 р. з приводу обговорення вистави «Загублене життя». - Харків, 1954. - 6 арк. - Музей театру ім. Т. Г. Шевченка.

13. Протокол обговорення генеральної репетиції постави «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка разом з представниками художньої ради Обласного відділу в справах мистецтв від 13 березня 1953 р. - Харків, 1953. - 4 арк. - Музей театру ім. Т. Г. Шевченка.

14. Резников Я. Він прагнув висоти: До 60-річчя з дня народження В. Г. Крайниченка / Я. Рєзников // Вечір. Харків. - 1985. - 19 верес.

15. Романенко В. Творчий успіх : «Лимерівна» П. Мирного в театрі імені Шевченка // Соціаліст. Харківщина. - 1952. - 1 липня.

16. Скибневський О. Іспит часом витримано / О. Скибневський // Соціаліст. Харківщина. - 1961. - 29 берез.

17. Станішевський Ю. Український театр у перші повоєнні десятиліття / Юрій Станішевський // Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ століття. - Київ, 2006. - С. 501-532.

18. Станішевський Ю. Шляхи і проблеми розвитку національного режисерського мистецтва в контексті історії українського драматичного театру / Юрій Станішевський // Сучасне мистецтво. - Київ, 2004. - Вип. 1. - С. 154-170.

19. Харченко В. Одна на качелях / В. Харченко // Ленін. зміна. - 1963. - 25 жовт.

20. Черкашин Р. Новий спектакль Харківського театру імені Т. Г. Шевченка / Р. Черкашин // Соціаліст. Харківщина. - 1954. - 5 листоп.

Размещено на Allbest.ru