Інституціоналізація народно-пісенних практик Полтавщини в Україні та діаспорах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституціоналізація народно-пісенних практик Полтавщини в Україні та діаспорах

Шершова Тетяна Вікторівна

Доктор філософії з культурології Полтавська обласна філармонія

Українська народна пісня пронизує всю історію нації. Вона є першоджерелом самобутності українського народу, його колискою. Народнопісенне виконавство багате піснями календарно-обрядового циклу, думами, баладами, билинам, соціально-побутовими піснями та романсами. У них оспівана нелегка жіноча доля, безмежна краса українського краю, мужність духу народу, його походження та місце у соціокультурному середовищі. Особливо виділяється пісенна спадщина Полтавщини, яка має свої особливості та унікальність. Процес інституціоналізації народнопісенних практик Полтавщини в Україні та діаспорах відбувається на різних рівнях та включає багато цікавих аспектів [1].

Чеський вчений, професор Празького університету М. Грох виділив три головні етапи націєтворення: етнографічний (академічний), літературний (культурний) і, власне, політичний. Перший етап характеризується дослідженням та публікацією вченими народної творчості - пісень, легенд, звичаїв та вірувань, тобто "окремі інтелігенти "віднаходять" національність і окреслюють контури свідомості" [2].

На другому етапі предметом вивчення стає національна мова, яка вводиться до загального обігу, вона вживається в науці, літературі, політиці та побуті, у процес відродження включається населення. І лише на третьому етапі нація, яка об'єднана спільною мовою, висуває вимоги до автономного існування, з'являється масовий національний рух із політичними наслідками. У кінці ХІХ - початку ХХ століття в Україні відбувається перехід від етнографічного до культурницького. Ці три фази націєтворення використовує також Р Шпорлюк [3, с. 41-54].

П. Магочий теж виділяє три стадії, які називає:

• стадією збирання спадщини - збирання фольклорних, історичних першоджерел;

• організаційною стадією - відбувається формування культурних організації - бібліотек, театрів, музеїв, які поширюють зібрану спадщину;

• політичною стадією - формуються партії та організації, які роблять можливою участь у політичному процесі [4, с. 81-82].

Появу перших записів українських пісень датують XVI століттям, коли вони з'явилися у граматці чеського вченого Яна Богослова у східній Словаччині. Історичне минуле змальоване у працях Генделя "Історія українських козаків", Гердера, який захоплювався українською поезією та музикою, науково обґрунтував роль народної творчості в історії та культурі народів світу. Українські мотиви використовують у своїй творчості видатні композитори - Й. Бах, Л.В. Бетховен, А. Моцарт.

Формування пісенної культури Полтавщини почалося ще в козацьку добу, коли власне творилася українська держава та закладалися підвалини національно-культурної ідентичності нації. Саме у цей період складаються українські народні думи, історичні та побутові пісні, які прославляють патріотизм, мужність, волелюбність та героїзм українського народу, його боротьбу за державність. Одним із перших здійснив класифікацію пісень Д. Яворницький, який присвятив своє життя збиранню та дослідженню першоджерельного історичного матеріалу, зокрема фольклору. Дослідник виокремлює: думи та пісні соціального значення, культові пісні та пісні про особисте та родинне життя [5, с. 80].

Пісня завжди була присутня у побутовому житті українців, піснею супроводжувалися козацькі походи, всі цикли життєвого шляху людей ознаменовувалися обрядовими піснями - від моменту народження до смерті. Поза увагою народної пісенності не залишається жодна грань людського життя. Такі пісні привертають увагу дослідників і вже у 1648 році з'являються перші публікації народних дум і пісень (у рукописному збірнику Кондрацького зберіглося аж чотири зразки української думової творчості: "Козак Нетяга", дума про козака Голоту, гумористичні думи "Про тещу", "Про вівчаря". Слід зазначити, що "Смерть Корецького" і два зразки жартівливих пародій на думи), які пробуджують інтерес у збирачів народного фольклору - І. Котляревського, О. Павловського, К. Рилєєва, М. Цертелєва, який згодом видав збірку "Досвід збирання старовинних малоросійських пісень" ("Опыт собрания старинних малороссийских песен"), стала першим друкованим виданням українських пісень. Підкреслимо, що більшість дум записані на Полтавщині, у Хоролі [6].

Український народний побут змальований у збірках історика, письменника та фольклориста М. Максимовича - "Малоросійські пісні" ("Малороссийские песни"). Це перший науково обґрунтований збірник українських народних пісень, який мав великий вплив на подальший розвиток літератури та фольклористики. Серед інших - "Збірник українських пісень" ("Сборник украинских песен"), "Українські народні пісні" ("Украинские народные песни") та ін. М. Гоголя, Т Шевченка. Михайло Максимович справедливо вважається засновником української фольклористики, саме він, аналізуючи українські та російські народні пісні, доводив, що українці та росіяни різні, хоча й братні народи. Він також один із перших став використовувати термін "українці" замість офіційної назви "малороси". Дослідник, розглядаючи фольклор як засіб пізнання народу та його культури, а твір Максимовича "Сподівалися Шевченка сей год на Вкраїну" став народним, увійшовши у репертуар народних співаків-бандуристів.

Т. Шевченко теж відіграв чималу роль у формуванні української незалежної нації, зокрема заклав основи сучасної літературної української мови, використовуючи елементи народних пісень, книжкову мову старих авторів та селянське просторіччя. У своїх творах він зобразив українців величною, незалежною нацією, яку полонили поляки, а потім росіяни [7, с. 64-66]. Пропагували та збирали козацький фольклор також В. Антонович, О. Барь, М. Вовчок, М. Драгоманов, Ф. Колесса, М. Лисенко, А. Метлинський, Л. Українка, І. Франко, П. Чубинський та інші. Отже, доба козаччини істотно збагатила пісенний спадок українських народних пісень, зокрема, Полтавського краю.

Широко у світі розповсюдились козацькі, історичні пісні та думи. Саме утворення козацької держави започаткувало нову українську ідентичність, яка не скасовувала панівну стару руську ідентичність. Проте. вже на початок 1670-х років, про що знаходимо підтвердження у Літописі Самовидця, "поняття України та українська ідентичність уже міцно вкоренилися у свідомості козацької старшини - мало того, вони усунули майже всі зовнішні елементи руської ідентичності з неї" [8, с. 355-359]. Вже у XV столітті кобзарі та народні бояни завойовують прихильність у Європі, особливо в Італії та Франції, що популяризує народну пісню у світі. Європейські філологи XVI століття вважають українську пісню високорозвиненою та багатою на образи та символіку.

Кобзарство завжди було вагомою частиною національної культури України, а кобзарі - живими носіями української історії. Народні співці несли в собі високу моральність та духовність, оспівуючи героїчне минуле країни та закликаючи до визвольної боротьби. Полтава недарма була "столицею новочасного кобзарського мистецтва" [9, с. 53]. Одним із таких представників-співців був Федор Данилович Кушнерик - уродженець із Полтавщини. Його діяльність визначали М. Грінченко, М. Рильський, О. Сластіон, П. Тичина, а пам'ять про нього від 27 травня 1994 року увіковічена в назві Великобагачанської школи мистецтв Полтавської області. Окрім того, з 1989 року на Полтавщині проводиться обласне свято кобзарського мистецтва "Взяв би я бандуру".

Найдавніша кобзарська наука уходить коріннями на полтавські землі, у село Комишня Миргородської волості, перша письмова згадка про яке датована 1618 роком. Комишанська наука була створена у 1775 році, саме від неї пішли Зінківська та Миргородська науки, а кобзарство поширилося у міста Гадяч, Лохвицю, Пирятин і Слобіщину. Серед представників цієї науки відомими є: Д. Кочерга, І. Кравченко-Касьян, А. Курочка, Й. Харченко, І. Хміль та інші. культура пісенний кобзарство

Сучасні дослідження, присвячені кобзарському мистецтву відображені у монографії Ірини Зінків "Бандура як історичний феномен". У книзі викладено складні шляхи історичної еволюції бандури у ХХ - на початку ХХІ століть. На основі аналізу археологічних писемних та іконографічних джерел Євразії (IV ст. до н. е. - ХХ ст.) встановлено вихідні прототипи бандури, здійснено порівняльну характеристику її будови. Авторкою виявлено міру впливу кожного з видів бандури на етапи її формування, проаналізовано спосіб гри та манеру тримання інструмента як визначальних ознак національної інструментальної традиції, досліджено походження назви "бандура". Вагоме наукове значення відіграє унікальний ілюстративний матеріал, розміщений у додатках монографії. І. Зінків наголошує, що першим охарактеризував будову, стрій та способи тримання кобзи Микола Лисенко. Він дослідив творчість Остапа Вересая і на основі спостережень описав відмінності між кобзою та бандурою, які до певного часу вважалися синонімічними інструментами. Дослідження строю бандури та виявлення специфіки регіональних виконавських шкіл продовжив Ф. Колесса. Становлення бандурного виконавства та етапи його розвитку висвітлені у працях С. Грици, І. Дружги, О. Дубас, Ф. Лаврова, А. Литвиненко, Р Лоцмана, Т. Слюсаренко.

Завдяки виконавцям із середовища народна пісня розширювала сферу свого побутування, також практикувався запис народних пісень від "вторинних носіїв". Робота з народною піснею у різних її проявах та формах тривала протягом першої третини ХХ століття. Важлива увага приділялася саме обробкам народних пісень, які власне і формували український національний стиль, який дослідники прагнули піднести до рівня загальнолюдської значущості.

У 1918 році, за ініціативою полтавців, у Києві було створено Національну заслужену капелу бандуристів України ім. Г Майбороди. Вона у 1935 році об'єдналася з уже відомою на той час Полтавською капелою, створеною у 1925 році, під назвою "Українська державна зразкова капела бандуристів". У 1951 році колектив отримав почесне звання "заслуженої", а з 1997 року - "національної". У репертуарі капели - українські народні пісні, думи, твори полтавських композиторів. З великим успіхом капела гастролює у Болгарії, Іспанії, Канаді, Німеччині, Польщі, Росії, Франції та Японії (Ф. 664, Оп. 1, Т 3, арк.. 2-3).

Однією з перших на Полтавщині, у Великих Сорочинцях в 1919 році, була створена самодіяльна капела бандуристів, яка чинила опір більшовицькому режиму. Вона активно пропагувала українську культуру, виконуючи українські історичні пісні та думи, національний гімн та "Заповіт" Т. Шевченка. Проте у 1929 році учасників було заарештовано та засуджено до смертної кари. Бандуристів звинуватили в тому, що вони "протягом близько чотирьох років проводили на території Лубенської округи контрреволюційну роботу, спрямовану на створення єдиної контрреволюційної організації, намагаючись усіма можливими способами насильно відірвати від Союзу радянських соціалістичних республік його основне ядро - УРСР - для відновлення влади Української Народної Республіки" (14, Спр. 1618, С. Т 3. Арк. 505). Після розправи над бандуристами, Великосорочинська капела припинила своє існування. Така доля спіткала і Миргородську капелу бандуристів.

Трохи згодом, у 1925 році була створена капела бандуристів, яку надихнув Гнат Хоткевич - композитор, письменник та фольклорист, який приділив багато уваги дослідженню кобзарства, писав твори для цього інструмента. У 1935 році наказом Народного комісаріату освіти капелу було переведено до Києва і на її основі створено Капелю бандуристів Української радянської соціалістичної республіки (РСР). Саме капела Хоткевича надихнула невідомого на той час кобзаря Григорія Китастого до занять бандурою [10, с. 13].

У 1920-1930-х рр. влада заборонила діяльність мандрівних сліпих кобзарів і вже у 1934 році, в жовтні, було ліквідовано Полтавську та Київську капели, арештовано патріотично налаштованих музикантів та заборонено оспівувати героїчний український епос. Дерусифікація забороняла будь-які прояви українського національного життя. Офіційно існуючі, "затверджені" владою капели, перетворилися на "музичні колгоспи", які пропагували апарат радянської влади.

П.Й. Шафарик, основоположник україністики у колишній Чехословаччині підніс значення української пісні в європейському просторі, обґрунтував місце української мови серед інших слов'янських народів. Український фольклор стрімко поширюється світом, видаються збірки "Україна співає", "Козацькі думи", "Голоси народів у піснях", "Поетична Україна" та інші.

В енциклопедичному довіднику Івана Лисенка "Співаки України" [11] міститься інформація щодо виконавців, родом з Полтавщини, які зробили вагомий внесок у розвиток культури досліджуваного регіону. Відомості про деяких із них досі не досліджені, наприклад Федір Александров, дати народження та смерті якого невідомі з с. Божок, що на Полтавщині, Опанас Тимченко, Василь Обід, Сава Осипов (1730 р. н., м. Голтва). Діяльність перелічених співаків припадає на XVIII ст. Відомо, що вони співали у Придворній капелі в Петербурзі. Відзначимо також полтавських співаків: Михайла Житовського (з 1936 року - фон Рогген), народженого 1887 року; Дениса Драча (1903 р. н.) - с. Ковалівка Зіньковського повіту Полтавської губернії - виступав на Полтавщині; Віктора Будневича (1891 р. н.), із с. Мечеть Полтавської губернії, який у 1912 році записав на польській фірмі "Сирена" кілька українських народних пісень, зокрема - "Ой не шуми, луже", "Без тебе, Олесю", "Ой я нещасний", "Сонце низесенько" [11, с. 72].

З-поміж інших імен - Дмитро Рознатовський (1878 р. н.) - блискуче виконував романси Лисенка та народні пісні; Семен Бутовський (1886 р. н.) - пропагував твори Лисенка, Стеценка, Степового, Гулака- Артемовського, Січинського, українські народні пісні. З 1944 року емігрував до Німеччини, потім - у США. Григорій Внуковський (Внученко) - широковідомий як пропагандист української музики, зокрема, народних пісень та романсів Лисенка ("По діброві вітер виє", "Удосвіта встав я"). У 1903 році брав участь у відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві, де виконував українські народні пісні. У 1907-1914 роках - учасник концертів "Бояна", "Просвіти", "Українського клубу" та Шевченківських концертів. Він першим виконав соло тенора в кантаті "На вічну пам'ять Котляревському" М. Лисенка у 1903 році в Полтаві [11, с. 93].

В енциклопедичному довіднику відзначається Римма Разумова (1908 р. н.) - солістка Полтавської капелі, співачка та вокальний педагог; Михайло Швець - блискуче інтерпретував українську музику, зокрема народні пісні, одним із перших записався на грамплатівки, у США знімався у фільмах "Наталка Полтавка" та "Запорожець за Дунаєм" [11, с. 604]; Наталія Остроградська (1885 р. н.), Лідія Телюк (1902 р. н., с. Диканька), Тимофій Піддубний (1880 р. н.); Микола Середа (1890 р. н., с. Старі Санжари, тепер с. Решетники Новосанжарської територіальної громади).

Відомим є ім'я Андрія Кікотя - 1929 р. н.) - з с. Кам'янка, тепер - Диканський р-н, українські народні пісні, ним наспівані, звучать на грамплатівках - "Взяв би я бандуру", "Дівчино кохана", "Ой поїхав за снопами", "Дивлюсь я на небо", "Удовицю я любив", "Як засядем браття коло чари" та інші.

У рамках нашого дослідження на особливу увагу заслуговує постать Нестора Городовенко, який здійснив вагомий внесок у культуру та мистецтво, заснувавши у 1919 році хорову капелу "Думка". Вона одна з перших колективів СРСР, які виступали за кордоном. Того часу саме "Думка" могла передати чуттєвий дух української народної пісні - понад 500 пісень, які входили до репертуару колективу. 12 травня 1927 року капелу мали відправити на Міжнародний фестиваль до Франкфурта-на- Майні, проте поїздка залишилася лише на папері. У зв'язку зі складним фінансовим станом "Думки", багато солістів почали шукати іншу роботу та залишали колектив, від чого він був на грані розпаду. Але, в результаті переговорів із Москвою, капелі дозволили виїжджати за кордон, отже колектив почав готуватися до поїздки у Францію - шити концертні костюми, виготовляти паспорти та візи, підбирати репертуар.

7 січня 1929 року капеляни виїхали до Парижа, куди прибули лише 12 січня у зв'язку із затриманням "Думки" залізничниками. Концерти у Парижі з одночасною трансляцією по радіо у Франції виявились справжнім тріумфом для хорової капели. "Художній керівник Нестор Городовенко і його капела "Думка" здобули нову славу безсмертній українській пісні" [12, с. 8]. Н. Городовенко виїхав до Німеччини у 1944 році, організувавши там у 1945 хор "Україна" у м. Авгсбург. До колективу Городовенко зібрав найкращі національні співочі сили. Недарма І. Шибанов писав: "Україна" - "солідний хоровий колектив, подібного якому серед українських хорів у Німеччині не буде" [13, с. 145]. Репертуар хору налічував понад 500 композицій. Тріумфальним виступом хору став концерт у 1948 році під час Тижня української культури в Мюнхені та Франкфурті, разом із капелою бандуристів Григорія Китастого, яку, згодом, примусово було вивезено з Німеччини.

Вагомий внесок у розвиток бандурного мистецтва в Україні та за кордоном зробив Григорій Іванович Бажул (сценічне ім'я - Келеберда, на честь сліпого кобзаря Павла Келеберди, якого почув у Харкові, з тих пір зацікавився бандурним мистецтвом), уродженець Полтави, учень славнозвісного Гната Хоткевича. Під час еміграції до Німеччини - учасник, згодом - адміністратор Капели бандуристів ім. Т Г Шевченка, керівник ансамблю Братства кобзарів ім.. О. Вересая. Трохи пізніше - основоположник кобзарських колективів в Австралії (ним створено Ансамбль бандуристів ім. Г. Хоткевича) та школи гри на бандурі, куди емігрував у 1948 році. Є також фундатором Катедри Українознавства та Фундації Українознавчих студій в Австралії [14].

Початки кобзарського мистецтва в Австралії Григорій Бажул започаткував у 1957 році, проте у 1964 році капела припинила свою діяльність. Того ж року було організовано ансамбль бандуристів, яким Г. Бажул прокерував до 1970 року та передав керівництво своєму учневі - Петру Деряжному.

Шевченківська капела бандуристів, заснована на окупованих землях України, емігрувала до Німеччини (1941-1949 роки), згодом - до США (м. Детройт), де випустила серію платівок та гастролює Канадою, Європою та навіть Австралією. Її мистецький керівник - Григорій Китастий, послідовник Гната Хоткевича, уродженець Полтавщини с. Кобеляки - був визнаний найвизначнішим бандуристом діаспори. Л. Шанта зазначає: "це Сеговія у світі бандури: він спопуляризував бандуру й українську хорову музику, як мало хто з сучасників" [15, с. 46]. Завдяки Григорію Китастому бандура популяризувалась у Німеччині, Канаді, Америці, Австралії, Бразилії та інших країнах.

Григорій Трохимович завжди пишався своїм походженням, навіть коли нацисти запроторили його до концентрату та запитали хто він і звідки, музикант, співак та диригент гордо відповів: "Я народився в м. Кобеляках, син козацького роду Китастих, я є керівник і диригент Української Капелі бандуристів ім. Т Шевченка" [16, с. 15]. Бандурист- віртуоз був настільки відданий своєму інструментові, що висловлювався: "У мене є дві жінки: перша - бандура, друга - Галина" [17, с. 10]. Недарма існує стародавня кобзарська традиція - одруження з бандурою, який включає в себе ритуали з хлібом і сіллю та словами: "Чи ти обіцяєш бути вірним своїй бандурі, як своїй дружині?..." [18, с. 2].

Капела успішно об'єднувала українців світу, являючись візитівкою української культури. Що цікаво, модель бандури, названа "Полтавкою", розроблена братами Гончаренками, стала базовою для вдосконалення в Україні та діаспорі [19, с. 212]. Після перебудови власне ця бандура була завезена в Україну з-за кордону Юліаном Китастим, Віктором Мішаловим і Павлом Писаренком, яку вони отримали "від батьків і дідів, яких лиха доля закинула далеко від України" [9, с. 54].

Творчий доробок Григорія Китастого містить обробки українських народних пісень, авторські транскрипції та сольні вокально- інструментальні твори - "Нагадай, бандуро" (записана на платівці Г Ширай), "Гомін степів", "Гей, там на горі та женці жнуть" (ввійшла до збірки найкращих пісень, які виконувались у 1917 році у США). Варто зазначити, що пісня "Гей там на горі та женці жнуть" відома в Україні та за кордоном давно, оскільки зустрічається у збірках "Збірник українських народних пісень" ("Сборник украинских народных песен") (1882), "Українські народні пісні" (1961) та інші.

Серед творів Китастого - "Гей, не дивуйте, добрії люди", "Марш молоді", "Поема про Конотопську битву", "Жито мати", "Дударик", "Готя", "Дума про вдову, що мала трьох синів", "Музичний момент" та інші. Його обробка народної пісні полтавського походження "Ой там чумак сірі воли пасе" виконувалась неодноразово капелою бандуристів у різних куточках світу. У концертних програмах та на грамплатівках можна зустріти такі твори, як: "Дозволь мені, мати", "Їхав козак за Дунай", "Ой, із-за гори", "Ой, з-за гори кам'яної", "Ой, весела річенька", "Вставай, народе", марш "Україна". У творах Китастого відчувається туга за Батьківщиною, за рідною Полтавщиною - "Нагадай, бандуро", "Як давно", "Лебеді". Д-р Соневицький на ювілейному концерті творів Г Китастого 3 квітня 1977 року в Детройті охарактеризував твори Китастого так: "в них відчувається широке дихання, просторонь, що до болю нагадує безкрає море українських степів і лагідний, пастельний кольорит соняшних пейзажів Полтавщини..." [20, с. 14].

І. Марусич до 60-річчя віртуоза написав вірша, в якому теж підкреслював тугу Китастого за Батьківщиною:

"Чарував ти піснею своєю

І на струнах ніжних вигравав, Ти тужив за рідною землею, Її славу й велич оспівав" [21, с. 14].

На похороні видатного бандуриста Китастому склали вінок, у який вплели колоски пшениці з Полтавщині та калину з могили І. Франка, адже кобзар до останнього подиху працював для українського народу, звеличував і збагачував національну культуру, прославляв народну пісню. Окрім творчої діяльності, Григорій Трохимович успішно проводив роботу з молоддю - навчав, давав поради, заохочував та координував, відкривав табори, організовував семінари та інструкторські курси, проводив проби гри на бандурі в Прудентополі, Куритибі (Бразилія), Парагваї та інших країнах. За роки творчої діяльності цей геніальний митець виступав на рідній землі, на Волині, їздив з концертами по таборах "Переміщених осіб", у ЗСА (З'єднані Стейти Америки), провів тур Європою, містами Америки та Канади. При роботі з молоддю Китастий завжди наголошував на важливості української мови для кобзаря, оскільки саме нею несуться у світ історичні пісні та думи.

Григорій Китастий завжди вірив у вільну Українську Державу, вважав, що мовою бандури, музикою та піснею можна передати все і ця мова буде зрозумілою не лише для українців, а й для будь-якого народу. Влучно зауважила Марія Гарасевич про особистість Китастого: "Кажуть, що Григорій Китастий розуміє українську пісню, відчуває її душу. Повна правда є та, що Григорій Китастий і українська пісня - це одна цілість" [22, с. 13]. У 1976 році Капела Бандуристів імені Тараса Шевченка в Детройті під редакцією У Самчука видала книгу "Живі струни". А у 1977 році з'явилося цінне видання з нагоди 70-річчя з дня народження Г Китастого "Збірник на пошану Григорія Китастого", видане Музикологічною Секцією УВАН (Українською вільною академією наук) в США. Збірка містить 80 сторінок творів видатного бандуриста.

Н. Кононенко детально описує етапи навчання кобзарів, визначає окремі складові, які впливали на вибір їхнього репертуару. Дослідниця також звертає увагу на жебрацький спосіб життя виконавців, їхні стосунки з вчителями при цехових організаціях, ставлення до жінки, пошук територій для заробітків та інше. Ансамблі бандуристів створювались із метою популяризації бандури, як українського народного мистецтва, прищеплювали любов до кобзарства, залучали молодь до української культури та пісні. Їхній репертуар складають переважно народні пісні, релігійні, історичні та маршові, деякі танцювальні мелодії, колядки та канти. З приїздом перших українських емігрантів до Канади, тут широко розвинулося хорове мистецтво, центром якого став Вінніпег. На думку Валентини Родак: "ця пісенна творчість наших земляків зробила чималий внесок у скарбницю канадської культури, а ансамблі сприяли не лише популяризації народних пісень і творів українських композиторів, а й познайомили англомовне населення з кобзарським мистецтвом" [23, с. 50].

У збірнику "Полтавщина" за редакцією М. Криворотченко зазначається, що цей регіон багатий народними піснями, також тут записано найбільше дум, проте вони потребують нових форм, оскільки поступово відмирають. У текстах побутових пісень простежується концепт "матері", "дівчини в наймах", "дівчина, яка йде проти волі матері" [24, с. 359-365].

Зберегти життя народній пісні вдалося співачці з Полтавщини Ганні Шерей, яка у 50-70 роки блискуче виконувала українські народні пісні в Сполучених Штатах Америки та Канаді, прославляючи пісню рідної землі на далеких еміграційних теренах. Любов до народної пісні Ганні привив Нестор Городовенко, керівник хору "Думка", солісткою якого була дівчина. Згодом він став її чоловіком. В ансамблі вона проспівала до 1937 року, проте Друга Світова війна внесла свої корективи у життя співачки - сім'я Городовенків розпалася, Ганна виїхала в Західну Україну, де зустріла свого другого чоловіка Василя Шерея, з яким опинилася в Німеччині в таборі ДП, а у 1950 році емігрували до США, де Г Ширай з 1950 року розпочала концертну діяльність, у нью-йоркському Літературно-мистецькому клубі. За життя Ганна Шерей встигла записала дві платівки з чудовим виконанням народних пісень та романсів українських композиторів.

Аналізуючи "культурно-генетичний код націй" (під культурно - генетичним кодом ми розуміємо стійкі культурно-генетичні ознаки приналежності до певного етносу), як приклад - українські колядки, ми з'ясували, що канадські емігранти (їх ще називають "духовним українським депозитарієм"), які століття тому емігрувати і по сьогодні зберігають народно-обрядові традиції хоча повністю асимілювались.... Їх не переслідували за мову, обряди, тому змогли зберегти, передати нащадкам своє самоусвідомлення (код нації).

У середині та другій половині ХХ століття вивчення мистецтва Полтавщини - особливо пісенного та хореографічного - триває й активізується. Зокрема, на початку 90-х у світ виходить збірка, упорядкована Михайлом Фісуном, - близько двохсот зразків народної творчості, записаних на Полтавщині. Загалом, фольклористом зібрано близько 600 народних пісень.

Фольклористка, професорка фольклору у відділі Сучасних мов і культурних студій при факультеті гуманітарних наук Університету Альберти в Едмонтоні в Канаді Наталія Кононенко провела ряд фольклорних експедицій у селах Центральної України, де збирала та записувала українські народні пісні, які вмістила у монографіях - "Українські епічні виконавці: і сліпий заспіває" (Армонк, Нью-Йорк, Лондон, 1998) та "Хрестоматія слов'янського фольклору" (Вестпорт, Лондон, 2007). Найновіша праця вийшла 2019 року - "Українська епічна та історична пісня: в контексті фольклору" ("Ukrainian Epic and Historical Song: Folklore in Context"), у якій розповідає про українських кобзарів і лірників періоду ХІХ-ХХ ст., підкреслює, як історична пісня транслює реальність. Книга отримала декілька міжнародних нагород.

Вагомим внеском для становлення музично-пісенного виконавства на Полтавщині є діяльність кобзарів, які давно вийшли за межі регіонального статусу, набувши світової слави. Найвидатнішими представниками слід вважати Остапа Вересая, Платона Кравченка, Явдоху Пилипенко, Михайла Кравченка та Івана Скубія. Саме творчий потенціал полтавського кобзарського мистецтва став основою для формування й розвитку кобзарської школи в Україні. Мистецтво полтавських кобзарів зробило значний внесок не лише в історію розвитку культури даного регіону, але й культуру загалом, ставши загальнонаціональним явищем.

У середині 20-х років ХХ століття кобзарі почали об'єднуватися в капели - найпершою була Полтавська капела. Керував нею талановитий бандурист, співак, педагог і диригент В.А. Кабачок. Володимир Андрійович є також основоположником тріо, квартетів та інших малих ансамблів бандуристів. Практичну і методичну допомогу капелі бандуристів надавав Гнат Хоткевич. У 1952 році В. Кабачок створив перше тріо бандуристок, до якого входили Т Поліщук, В. Третякова та Н. Павленко. Відомий Володимир Кабачок також і своєю друкованою працею "Школа гри на бандурі" - першим підручником у сфері. На Полтавщині, у місті Миргороді щороку відбувається Регіональний огляд-конкурс бандуристів імені Володимира Кабачка учнів початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів. Метою конкурсу є виявлення та підтримка талановитої молоді та популяризація бандурного мистецтва.

Важливе значення для історичного становлення пісенної культури Полтавщини відіграло домашнє музикування, внаслідок якого у 1910 році утворилася Полтавська спілка камерної музики. Традиція навчання грі на музичних інструментах виховало та подарувало світу цілі родини визначних музикантів - Зайцевих, Головні, Милорадовичів, Кошевських, Старицьких, Родзянко, Лісовських, Ашраумових та інших.

Активно представляли суспільно-культурне життя Полтавщини оркестри, які часто супроводжували поміщицькі бали, благодійні концерти. Найвідомішими були капела миргородського поміщика Галицького, кріпацький оркестр П. Булюбаша, оркестр Раковича й оркестр поміщиків Галаганів, який був відомий по всій Україні. Помітним у культурному середовищі був також гурток камерної музики під керівництвом Григорія Мясоєдова. Розвивалося і хорове виконавство - товариство "Боян", аматорський хор під керівництвом М. Костенка.

Музичну культуру українців важко уявити без хорового співу, він пронизує всю історію вітчизняного мистецтва. У період національного відродження (визначення, запроваджене на початку ХХ століття Михайлом Грушевським. Зокрема, період, який передував козацьким повстанням (злам XVI і XVII століть), історик називав першим національним відродженням, а злам XIX і XX століть, тобто свою епоху, - періодом другого національного відродження. Тож, наприкінці 1980-х років говорили про третє відродження) [25, с. 95].

З 1997 року в проектах відродження української ідентичності Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, велика увага приділялася ліквідації білих плям, тобто реставруванню пам'яті, відродження історичної пам'яті прирівнювалося до відродження майбутнього. Центральне місце відводилося мові, оскільки вона вважалася підґрунтям ідентичності.

Отже, потреба в музиці з кожним роком зростала. Інтелігенція прагнула задовольнити власні внутрішні потреби, піднести свій духовний розвиток, достойно виглядати в світському товаристві. Таким чином, українська народно-пісенна творчість пройшла три етапи свого розвитку: архаїчний (родовий), класичний (зруйнований радянською владою) та постфольклорний (із періоду отримання Україною незалежності). Постфольклор, у вузькому значенні, розуміємо як аматорсько-професійне явище народних мас, яке поступово виходить за межі закритих спільнот завдяки комунікативному середовищу. Для його побутування не потрібно дотримуватись умови передачі від покоління до покоління (природнім шляхом), все відбувається віртуально, що послаблює варіативність української пісні.

Полтавщина - мальовничий пісенний край, що є Батьківщиною багатьох талановитих співаків, які вражають своєю піснею, талантом та майстерним виконавством. Тут не лише народжуються вокальні самородки, але розквітають нові імена, якими ми маємо змогу пишатися сьогодні. Так склалася доля Діани Гнатівни Петриненко, яка народилася на Черкащині, але дитячі та юнацькі роки провела саме на Полтавщині, звідки й черпала любов до народної пісні та пронесла її крізь усе життя та прививає любов до неї у своїх вихованців.

Варто згадати Івана Семеновича Козловського - найвидатнішого тенора сучасності, який теж став співаком саме у Полтаві. Він народився поблизу Білої Церкви, але доля розпорядилася так, що славу він здобув саме на Полтавській землі, звідки його ім'я ввійшло в історію світової культури. У 1922 році Козловський блискуче виконав партію Фауста в Полтавському оперному театрі, співав в операх "Наталка-Полтавка", "Майська ніч", "Запорожець за Дунаєм". Протягом життя Іван Семенович неодноразово приїздив до Полтави з виступами.

Родом із Полтавщини народна артистка України, виконавиця народних пісень Раїса Опанасівна Кириченко. Її спів був особливий, ним захоплювалися не лише українці, але й всі ті, кому поталанило її почути. Сьогодні на честь знаменитої співачки названа вулиця у Полтаві, Мала академія мистецтв, відкрито пам'ятник та шкільний музей в с. Землянки Глобинської територіальної громади Полтавської області. Творчу постать Кириченко досліджували Н. Баландіна, Г. Кудряшов, В. Осадча.

Перелік видатних співаків, які завдячують своєю творчістю Полтавщині досить великий - від легендарної співачки-поетеси Марусі Чурай до сучасників: Ярослави Руденко, Наталії Май, Наталії Сулаєвої, Тетяни Садохіної, Марини Ткаченко, Олени Білоконь, Ігоря Години, Лідії Кретової. Серед сучасних гуртів найвідомішими є: "Краяни", "Ревізор", "Ренесанс", концертний ансамбль "Чураївна", тріо бандуристок "Вишиванка", "Веселі Солохи", "Фрістайл" та "Діти Фрістайла", "O. Torvald", "The ВЙО", "Стрибожі внуці", "Жабокрюківські дядьки", "Яворина", "Черемшина", "Жива вода", "Чисті роси" та багато інших.

Не менш відомими виконавцями українських народних пісень є хор "Калина" та ансамблі "Полтава" та "Лтава", ансамбль народної пісні "Коза-Дереза". Це далеко не повний перелік талановитих імен, якими славиться Полтавська земля. Заслужений ансамбль пісні і танцю України "Лтава" імені В. Міщенка, який заснував цей колектив та керував ним протягом 37 років, давно відомий за межами своєї держави - в Італії, Франції, Австрії, Чорногорії, Болгарії, Німеччині, Туреччині, Греції, Кіпрі, Мальті. Сирії, Єгипті. Міщенко також започаткував хорове мистецтво на Полтавщині. З 2011 року колективом керує Наталія Іванова. Візитівкою ансамблю є саме Полтавські народні пісні. В репертуарі ансамблю присутні стародавні українські мелодії, врятовані від забуття його керівником - В. Міщенком та В. Юхимовичем - "Я й калину ламала", "Санжарівка", "Любив Пилип Яриноньку", "Ой на ставу", "Чоботи ви мої", "Василечки", "Полтавські галушки" та багато інших, записаних із різних куточків полтавського краю [26, с. 4]. Ансамбль неодноразово ставав переможцем Всеукраїнських та Міжнародних фестивалів-конкурсів, зокрема у 2018 році у м. Маріуполь на Всеукраїнському фестивалі фольклорних колективів "Українська пісня єднає нас" "Лтава" отримав Гран-прі. Репертуар пісенно-танцювального колективу "Лтава" складається досить різноманітний - від українських народних пісень до фольклорних програм "Полтавські вечорниці" та "Сорочинський ярмарок".

Щороку Полтавщина відкриває для себе нові імена у пісенному мистецтві, завдяки проведенню різноманітних фестивалів та конкурсів, таких, як: Міжнародний конкурс вокалістів "Пісенні крила Чураївни", Обласний фестиваль мистецтв "Полтавська ліра", фестиваль мистецтв "Полтава музична", Міжнародний фестиваль-конкурс "Стежками Гоголя", Міжнародний фестиваль-конкурс "Діти сонця і миру", Всеукраїнський конкурс мистецтв "Зимовий калейдоскоп", фестиваль-конкурс "Різдвяна коляда", Міжнародний фестиваль "Полтавська галушка", етнофестиваль "Зберемося, Роде" та інші. В умовах війни, більшість фестивалів проходять у дистанційному чи змішаному форматі.

Так були відкриті молоді таланти, які продовжують свій творчий шлях на теренах України та за кордоном, наприклад, український рок-гурт "O. Torvald", який був створений у Полтаві в 2005 році, як і всі молоді гурти, брали участь у конкурсних фестивалях, зокрема таких, як: GBOB, Червона Рута, Перлини Сезону, Таврійські ігри. Одночасно гурт записував свої пісні, багато з яких так і залишились у демо-варіантах. У 2017 році "O. Torvald" представив Україну на Євробаченні-2017 в Києві з композицією "Час" ("Time"), проте зайняв лише 24 місце.

Ще одними вихідцями із Полтавщини є гурт "The ВЙО", створений у 1991 році в с. Кобеляки Полтавської області у складі гітариста Сергія Підкаури та соліста Мирослава Кувалдіна. В 1995 році "The Вйо" стали лауреатом фестивалю "Червона рута" із задиркуватою піснею "Ґанджа". Гурт зайняв третє місце в жанрі танцювальної музики. Учасники гурту декілька разів припиняли свою діяльність, змінювали музикантів, але продовжують свою фестивальну та концертну діяльність.

Отже, розглядаючи інституціалізацію народнопісенного виконавства Полтавщини на вітчизняних теренах, ми виявили, що народнопісенне виконавство виникло у сфері фольклорної традиції й на сьогодні являє собою розмаїття виконавських форм (визначається здебільшого через ритм) та стилів, поширених у пісенно-виконавській практиці на різних рівнях побутування від аматорського до професійного. Значущість інституціоналізації народно-пісенних практик полягає у збереженні та популяризації унікальної пісенної спадщини, що рясніє мудрістю, красою та духовністю наших предків. Завдяки зусиллям багатьох людей, вона жива й плекана у серцях наступних поколінь, продовжуючи звучати вічними мелодіями на всіх континентах.

Джерела

1. Шершова Т.В. Народнопісенна культура Полтавщини: джерелознавчий пошук // Гуманітарні студії НАКККіМ - 2017: матеріали Міжнар.. наук.-теор. конф. (м. Київ, 23 листопада 2017 р.). Київ: НАКККіМ, 2017. С. 266-269.

2. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад. Львів: Вид-во Укр. Катол. Універ, 2005. С. 166-167.

3. Шпорлюк Р. Формування модерних націй: Україна-Росія-Польща. Пер. з англ.. Г. Касьянова, М. Климчука, М. Рябчука, Я. Стріхи, Д. Матіяш та Х. Чушаак. Вид. друге. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА. 2016. 552 с.

4. Magocsi Paul R. Nationalism and National Bibliography: Ivan E. Levyts'kyi and Nineteenth-Ccntury Galicia // Harvard Library Bulletin. T.28 (1). USA, Cambridge, 1980. P. 81-82.

5. Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укладачі: Лобач О.О., канд. пед. наук, доцент кафедри музики Полтавського державного педагогічного університету імені

6. Г. Короленка; Халецька Л.Л., методист Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М.В. Остроградського. Полтава: ПОІППО, 2009. 365 с.

7. Шершова Т.В. Регіоніка та соціокультурний розвиток Полтавщини // Теорія і практика сучасних наукових досліджень: матеріали ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 28-29 вересня 2018р.) Херсон: Видавничий дім "Гельветика", 2018. Ч. 1. С. 103-105.

8. Єкельчик С. История Украины. Становление современной нации. Киев: Издательство "К.И. С." ММХ. 400 с.

9. Плохій С. Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі. Авторизований переклад з англійської. Київ: Критика, 2015. 445 с.

10. Дениско Г. Бандура - "Полтавка" ... з Детройта. Музично-літературний журнал "Бандура". №31-32. Січень-квітень, 1990. Нью-Йорк. С. 53-61.

11. Коновал О. Григорій Китастий та його творчість (В 30-тиліття його кобзарської діяльності) // Молода Україна. Журнал української демократичної молоді. Вересень, 1963. Ч. 107. С. 12-14.

12. Лисенко Іван. Співаки України. [Текст]: енциклопедичне видання. К.: Знання, 2012. 640 с.

13. Семенко Л. Тріумфальний виступ капели "Думка" у Франції // Газета День. №147-148, 2019. https://day.kyiv.ua/uk/article/poshta-dnya/triumfalnyy-vystup-kapely-dumka-u-franciyi1 Дата доступу: 5.08.2023 р.

14. Шершова Т.В. Національна культуротворча ідентичність в умовах сучасності (на прикладі народнопісенного виконавства) // Сучасні тенденції розвитку науки: матеріали ІІІ Міжнар. наук.- практ. конф. (м. Львів, 27-28 липня 2018) Херсон: Издательский дом "Гельветика", 2018. С. 36-38.

15. Зінків І. Бандура як історичний феномен: монографія. Західно-Український Консалтинг Центр (ЗУКЦ). 2013. 448 с.

16. Шанта Л. Ми і наше минуле // Пластовий шлях. Ч. 2 (71), червень-серпень, 1984. Торонто. С. 46-52.

17. Махиня Г. Грай, кобзарю // Нові дні. Український універсальний журнал. Ч. 10 (392). Жовтень, 1982.

18. 13-17. Канада. Торонто.

19. Нові дні. Універсальний ілюстрований місячник. Травень, 1980. Ч. 5 (363). Канада. Торонто.

20. Пошиваник О. Прощання з кобзарем // Молода Україна. Журнал української демократичної молоді. Ч. 333. Травень, 1984. Канада. Торонто.

21. Енциклопедія Українознавства: Словникова частина [Текст] [гол. ред. проф. д-р В. Кубійович]. Перевидання в Україні - Львів: Молоде життя. 1993-2000. Т.1-10; Т.11. Доповнення і виправлення. 2003.

22. Соневицький І. Вшанування мистця (Слово д-ра І. Соневицького на ювілейному концерті творів Григорія Китастого 3. IV. 1977 р. в Детройті) // Молода Україна. Журнал української демократичної молоді. Червень, 1977. Ч. 257. Канада.

23. Марусенко І. До 60-річчя Григорія Китастого // Молода Україна. Журнал української демократичної молоді. Травень, 1967. Ч. 146. Канада. Торонто.

24. Китастий Г. Слідами кобзарського мистецтва від Остапа Вересая по сьогодні (Нарис) // Молода Україна. Журнал української демократичної молоді. Ч. 253. Лютий, 1977. Канада. Торонто.

25. Родак В. Кобзарське хорове мистецтво в Канаді. Музично-літературний журнал "Бандура". №31-32. Січень-квітень, 1990. Нью-Йорк. С. 49-52.

26. Збірник. Т. 2. Полтавщина / упоряд. М. Філянський; ред. М. Криворотченко. Полтава: [б. и.], 1927. 419 с.

27. Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність. Авторизований переклад з польської. Київ: Вид-тво "Часопис "Критика"". 2005. 529 с.

28. Український фольклорний ансамбль із Полтави // Полтавський вісник. 1999. 23 квітня. С. 4.

Размещено на Allbest.ru