Поняття, ознаки та особливості розвитку інноваційної економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Виникнення

2. Базові принципи, ознаки та індикатори інноваційної економіки

2.1 Заміщення капіталів

2.2 Надмірність і конкуренція

2.3 Ініціація нових ринків

2.4 Принцип різноманітності ринків

3. Інфраструктура інноваційної економіки

Висновки

Бібліографія

Вступ

Інноваційна економіка (економіка знань, інтелектуальна економіка) - тип економіки, заснованої на потоці інновацій, на постійному технологічному вдосконаленні, на виробництві та експорті високотехнологічної продукції з дуже високою додатковою вартістю і самих технологій. Передбачається, що при цьому в основному прибуток створює інтелект новаторів і вчених, інформаційна сфера, а не матеріальне виробництво (індустріальна економіка) і не концентрація фінансів (капіталу).

Деякі дослідники ( Е. Тоффлер, Ф. Фукуяма, Д. Белл, Дж. Нейсбітт та ін.) вважають, що для більшості розвинених країн у сучасному світі саме інноваційна економіка забезпечує світове економічне перевага країни, яка її втілює. В даний час розвиток інноваційної економіки обговорюють лідери багатьох розвинутих країн (США, Фінляндія, Ізраїль, Швеція та ін.)

1. Виникнення

Інноваційна економіка вперше з'явилася в США. Відомий американський футуролог Е. Тоффлер вказує її початок - 1956 р. "перший символічний показник зникнення економіки труб, що димлять Другий Хвилі і народження нової економіки Третьої Хвилі:" білі комірці "та службовці чисельно перевершили заводських робітників з" синіми комірцями "" (Е. Тоффлер "Третя хвиля ").

Зародження інноваційної теорії відображене в працях західноєвропейських учених. Але питання, пов'язані з науково-технічним прогресом та його впливом на розвиток (трансформацію) суспільства, вивчали й вивчають в економічних теоріях, починаючи від класичної політекономії.

З точки зору економічних наук інновація відноситься до додаткових факторів, які можуть вплинути на приріст ВВП, що визначається такими основними виробничими факторами, як праця і капітал.

Англійський економіст Адам Сміт (1723-1790) вважав, що винайдення машини є дуже корисним, особливо з точки зору споживання і виробничої потужності, але економічний ріст, в основному, залежить від вкладених у сферу економіки грошей і людино-годин. У 1803 році француз Ж.Б. Сей (1767-1832) висловив у цьому сумнів, стверджуючи, що економічний ріст залежить від ідей та особливої поведінки підприємця. Англійський економіст Д. Рікардо (1772-1823) дотримувався думки, що машини справді можуть позитивно впливати на прибуток, торгівлю і ін. Інший англійський економіст Джон Стюарт Міль (1806-1873) підкреслював значення інновацій в організаційно-управлінській діяльності. У 1895 році Габріель Тард (1843-1904), французький соціолог, не отримав підтримки щодо своєї думки про те, що основним фактором економічного росту потрібно вважати ідеї, новаторство і поширення цих ідей у виробничій сфері. Перелом у значенні інновацій принесли праці австрійського економіста Йозефа Шумпетера (1883-1950), який використовував термін „інновація” як виразник технічного прогресу шляхом введення і освоєння новин. Під новиною він розумів не принципово щось нове, а нову комбінацію старих виробничих факторів. Але навіть таке „широке” розуміння фактора інновацій було прийняте за суттю на озброєння економічною наукою не в 1912 році, коли ця теорія була опублікована, а в 1960-х роках, коли темпи інноваційного розвитку США та СРСР, а також Японії перевершили всі очікування, а праці Роберта Солоу показали величезне значення цього „додаткового” в економіці фактора. Саме тоді об'єктивні передумови сприяли народженню нового напрямку економічної теорії, спрямованого на вивчення закономірностей науково-технічного прогресу.

Економічний ріст ВВП розраховується з 1928 року на основі модифікованої функції Кобба-Дугласа:

Q=A L^б K^(1-б),

де обсяг виробництва Q є функцією від вкладеної праці L і капіталу К; б і (1-б) називаються еластичностями, які мають значення коефіцієнтів гнучкості до змін темпів приросту кожного з основних факторів при сталості іншого. Якщо постійну А взяти не за сталу, а за величину, що залежить від часу (t) та від фактору приросту (л), що не залежить від „основних факторів" L і К, то можна припустити, що А=е^лt виражає відсоток технічного прогресу в загальному економічному прирості. Саме цим шляхом пішов Роберт Солоу, американський економіст, який у 1957 році підрахував, що 88% економічного приросту США за 40 років (з 1909 по 1949 рік), та (до 1957р.) за минулі 15 років більше 40% економічного приросту можуть і повинні бути віднесені на рахунок технічного прогресу. У 1984 році Солоу був нагороджений за це Нобелівською премією.

Сьогодні значення інноваційних факторів в економічному зростанні визнано всіма. Теорії інноваційного розвитку у їх сучасному вигляді є результатом праці тих, хто, досліджуючи економічний розвиток суспільств та економік, виявив нерівномірність темпів економічного зростання і поставив за мету визначити причини цього. Результатом цих досліджень стали теорії циклічного економічного розвитку.

Теорія циклічних економічних криз cформульована в 60-ті роки XIX ст. німецьким економістом К. Марксом (1818-1883). Маркс доводив, що невпинне розширення виробництва вимагає вкладення капіталу в основні засоби і що циклічний рух економіки пояснюється середнім терміном життя основного капіталу, вкладеного у засоби виробництва (на той час - 10ч13 років). Засоби праці постійно удосконалюються, тому кожен новий середньостроковий цикл - це новий ступінь науково-технічного прогресу і розвитку продуктивних сил.

Маркс, як і більшість його послідовників, вважав причинами циклічності економічного розвитку зовнішні події. Технічний прогрес він пояснював результатом наукової роботи винахідників, які розробляють нові конструкції суто на основі бажання матеріалізувати свій талант, пізнаючи закони природи. А. Гельфанд (псевдонім - Парвус), економісти Я. ван Гель-дерен і С. де Вольф, український економіст М. Туган-Барановський (1865-1919) також схилялися до думки, що причинами коливань є екзогенні (зовнішні) фактори: війни та революції, поява нових ринків, збільшення запасів золота, введення нових технологій тощо. Поза тим С. де Вольф основою періодичності циклічного руху економіки вважав середній термін життя основного капіталу, вкладеного не лише у засоби виробництва (як у Маркса), а й у транспортну інфраструктуру, оборот капіталу в якій триває приблизно 40 років. Він припускав, що існує фіксоване співвідношення між середньостроковими і тривалими циклічними кризами: в одному довгому циклі виникає п'ять циклічних криз. Дещо відрізнялась від позиції голландських економістів точка зору М. Туган-Барановського, який зауважував, що перешкодою для безперервного розвитку виробництва є не так зовнішні, як внутрішні особливості економічної системи, які, власне, і породжують циклічність її розвитку - зростання виробництва обумовлює зростання споживання.

Запропоноване Марксом і підтримане його послідовниками пояснення причин циклічних коливань економіки перенакопиченням капіталу розвивають у своїх концепціях й інші вчені.

Автор теорії довгих хвиль, російський економіст Микола Кондратьєв (1892-1938), стверджував про існування довгого циклу економічної кон'юнктури тривалістю 50-55 років. Основними причинами виникнення довгих хвиль М. Кондратьєв вважав нововведення, війни та революції, відкриття нових ринків, збільшення запасів золота тощо. Він також вказав на зв'язок довгих хвиль з науково-технічними відкриттями, винаходами та їх упровадженням, зазначаючи, що оновлення „основних матеріальних благ” відбувається не плавно, а стрибками, і є матеріальною основою великих циклів кон'юнктури (циклів Кондратьєва). Вчений наголошував на ендогенному (внутрішньому) характері довготривалих коливань і до причин технологічних змін відносив запити виробництва та створення таких умов, за яких упровадження нових технічних засобів, використання винаходів стає можливим. Це передусім достатній рівень накопичення ресурсів у грошовій формі й низький позичковий відсоток, що дає змогу здійснювати інвестиції в радикальні нововведення.

Однак М. Кондратьєв не зумів повною мірою пояснити причини інтересу підприємців до нових технологій у певні періоди, з'ясувати мотивацію залучення радикальних нововведень у виробничу діяльність суб'єктів господарювання. Відсутність цієї ланки в механізмі циклічних коливань економічного розвитку спонукала до подальших досліджень, результатом яких стали інноваційні теорії технологічних змін.

Імпульсом до виникнення інноваційних теорій економічного розвитку послужила теорія економічного розвитку Й. Шумпетера, у якій він вперше вжив термін „інновація” і пояснив роль інновацій в економічному розвитку. Послідовники Й. Шумпетера - С.-С. Кузнець (1883-1950), Г. Менш, А. Кляйкнехт, Дж. ван Дейн, Р. Фостер, С. Глазьєв та інші поглибили своїми дослідженнями зроблені ним висновки щодо причин економічного зростання.

Й. Шумпетер запропонував власну концепцію циклічного розвитку. Причиною довгих хвиль він вважав концентрацію важливих нововведень в окремих галузях, внаслідок чого кожне базове нововведення спричинює вторинні нововведення, які вдосконалюють уже існуючі продукти (товари), формуючи вторинну хвилю. Й. Шумпетер висловив припущення, що нововведення з'являються в економічній системі нерівномірно, а у вигляді майже одночасно освоюваних поєднаних новацій - кластерів - сукупності базисних нововведень, що визначають технологічний устрій економіки протягом тривалого часу.

Й. Шумпетер розробив класифікацію хвиль, визначивши ключовий фактор кожної хвилі, що дав імпульс її поширенню, і сформував відповідний технологічний устрій:

1) 1790-1840 рр. (в її основі - механізація праці в текстильній промисловості);

2) 1840-1890 рр. (її виникнення пов'язане з винаходом парового двигуна та розвитком залізничного транспорту);

3) 1890-1940 рр. (активізована глобальною електрифікацією та розвитком чорної металургії);

4) 1940-1990 рр. (поштовхом був розвиток нафтової промисловості і продуктів органічної хімії).

5) 90-ті роки ХХ ст. (розвиток мікроелектроніки і комп'ютерної техніки);

6) розвиток нанотехнологій і біотехнологій.

Принциповим положенням теорії Й. Шумпетера є те, що нове, як правило, не виростає зі старого, а з'являється поряд із ним і витісняє його. Подальший розвиток - це не продовження попереднього, а новий виток, породжений іншими умовами і іншими людьми.

Основні положення теорії Й. Шумпетера стали підґрунтям усіх інноваційних концепцій, розроблених західними економістами. Вони полягають у тому, що рушієм прогресу у формі циклічного руху є не будь-яке інвестування у виробництво, а лише інновації, тобто введення принципово нових товарів, техніки, форм виробництва та обміну; кожна інновація має життєвий цикл, який можна розглядати як „процес творчого руйнування”; численні життєві цикли окремих нововведень зливаються у вигляді пучків або згустків (кластерів); різні види інновацій спричиняють порушення статичної і формування динамічної рівноваги.

Отже, економічна теорія визнала, що інновації є ключовим чинником економічного зростання. На цьому висновку ґрунтуються інші інноваційні теорії, серед яких - дослідження С. Кузнеця, Г. Менша, Д. Львова, С. Глазьєва, Р. Фостера, П. Ромера та ін.

С.-С. Кузнець (1901-1985) полемізував з Й. Шумпетером щодо причин циклічності економічного розвитку, стверджуючи, що в бажанні підприємців інвестувати принципово нові види техніки чи товари немає ніякої закономірності. На його думку, революційні інновації виникають переважно випадково, під впливом певних зовнішніх обставин (зміни в політиці, економіці, поява нових відкриттів тощо). Тобто, визнаючи існування економічних циклів, він пов'язує їх із циклами інноваційних технологій, наголошуючи водночас на випадковості появи інновацій.

Німецький вчений Г. Менш, аналізуючи показники стану ринку праці і капіталу на початку 70-х років, розпізнав наближення нової економічної кризи, хоча ознак стагнації ще не було. Він назвав її „технологічним патом”, тобто закономірною паузою у поступальному розвитку економіки, до того ж такою, що виникає регулярно. Г. Менш зауважив, що кожна країна у певний період свого розвитку опиняється в кризі, вихід з якої неможливий за наявної техніки, відсутності революційних (базисних) нововведень.

Вчений вважав, що довгий економічний цикл має форму S-подібної логістичної кривої, в основі якої - життєвий цикл певного технічного способу виробництва. На завершальній стадії старої технологічної бази виникає нова. Проте попередня S-подібна крива не плавно переходить у нову. Їх накладання породжує нестабільність і навіть турбулентність. Момент зіткнення двох послідовних життєвих циклів і є „технологічним патом” (часом структурної перебудови чи кризи), вихід з якого можливий лише за появи принципово нових технологій.

Інноваційні технології Г. Менш поділив на дві групи - базисні (сукупність таких виробничих процесів, які потенційно можуть створювати велику кількість нових робочих місць, що потребують іншої кваліфікації) і вдосконалені (розкривають усі можливості базисних). Обидві форми інновацій перебувають у постійній конкуренції, яка і спричиняє періодичні S-подібні хвилі, що відповідають циклам Кондратьєва.

Нерівномірність інноваційної активності Г. Менш пояснює особливостями функціонування ринкової економіки. Орієнтуючись на поточний прибуток, підприємці керуються економічною кон'юнктурою, незважаючи на довгострокові альтернативи технічного розвитку і надаючи перевагу вдосконаленим інноваціям, оскільки вони менш ризиковані і дешевші. Впроваджувати радикальні інновації вони починають тільки після різкого зниження ефективності інвестицій у традиційних напрямах, коли вже накопичено надлишкові потужності і уникнути сповзання економіки у фазу глибокої затяжної депресії не вдається. У фазі депресії впровадження базисних інновацій стає єдиною можливістю прибуткового інвестування. Незважаючи на те, що прибуток у фазі депресії малий, власники вважають, що вкладати капітал в інновації менш ризиковано, ніж у стару продукцію і технологію. Зрештою інновації переборюють депресію. Отже, згідно з Г. Меншем, генератором умов для появи інновацій, які становлять технологічний базис нової довгої хвилі, є депресія. Найбільша кількість базисних інновацій припадає на важкі і тривалі депресії.

Г. Менш дійшов висновку, що технічний прогрес відбувається не безперервно, а дискретно. Гіпотеза дискретності пояснила протиріччя між періодами надлишку інновацій та їх нестачею: динаміка потоків, припливи і відпливи базисних інновацій визначають зміни у періодичності зростання і стагнації економіки.

Концепція технологічних устроїв Д. Львова і С. Глазьєва. Вони є прихильниками інноваційної концепції циклічного економічного розвитку: досліджували міжгалузеві технологічні ланцюги поєднаних виробництв, які виникають унаслідок процесів кооперації та спеціалізації і мають зазвичай стійкий характер. Сукупність таких технологічних ланцюгів вчені називають технологічним укладом, який належить одній техніко-технологічній парадигмі і утворює стабільний елемент відтворювальної структури економіки. У кожному технологічному укладі, на думку авторів, можна виділити ядро, в якому зосереджені базисні технології, що відповідають цьому укладу. При послідовній зміні технологічних укладів відбуваються довготривалі коливання економічної кон'юнктури.

Згідно з дослідженнями Р. Фостера в процесі переходу від однієї технології до іншої має місце технологічний розрив. Технологічний розрив характеризує розбіжності у потенціалах (ефективності) нової і старої технологій, а також обсяг коштів, необхідних для вкладання у нову технологію з метою досягнення нею результативності, яку має стара технологія.

При назріванні технологічних змін необхідно з'ясувати, якому саме відрізку S-подібної логістичної кривої відповідає наявна технологія чи продукція, чи не настав час, коли вкладення у вдосконалення виробничих процесів та продукції не даватимуть очікуваних результатів через наближення межі об'єктивного розвитку відповідної наукової, інженерної або організаційної ідеї. У цьому разі кошти слід спрямовувати на розроблення та впровадження нових ідей, на підготовку, освоєння і випуск виробів нових поколінь, оскільки після подолання технологічного розриву вкладати кошти в нову технологію значно вигідніше, ніж у вдосконалення старої (ремонт, модернізацію тощо). Тому процес заміни однієї технології іншою є незворотним.

Отже, інноваційні теорії технологічних змін сформували концептуальні засади розвитку суспільств та економік, які ґрунтуються на постійному оновленні технологічної бази виробничої діяльності, зміні технологій, технологічних устроїв. Спонукає до таких змін - прагнення підприємців до підвищення норми прибутковості.

На хвилі розвитку інформаційних технологій, які забезпечували високу швидкість, виникли теорії управління знаннями як основи інноваційного розвитку, які досліджували можливості прискорення темпів економічного зростання завдяки активному використанню суб'єктами підприємництва нових знань.

Теорія інтелектуальної технології обґрунтована австрійським економістом Ф.-А. Хайєком (1899-1992). Розглядаючи ринок як глобальну інформаційну систему, що містить величезне «неявне, розсіяне знання» про потреби і виробничі можливості людей, Хайєк запропонував взяти за основу розвитку цивілізації інформаційну концепцію „порядку, що розширюється”. Врахування інформації, яку надає ринок, і дії відповідно до неї подовжують „ланцюжки” людей, які працюють одне для одного (підприємців та споживачів), і дають можливість експериментувати, ризикувати, домагатися максимальних результатів за мінімальних витрат.

Ф.-А. Хайєк стверджував, що всі підприємницькі ідеї ґрунтуються на знаннях, які дають імпульс розробленню інновацій. Він пояснив, чому економіка одних країн є сприятливою до інновацій, а інших - ні, і довів, що вирішальну роль у цьому відіграють інституційні основи суспільства - формальні (сформовані державою закони, що регламентують економічну діяльність) і неформальні (усталені правила, звичаї, традиції, норми поведінки, мораль).

Теорію інноваційної економіки і підприємницького суспільства розробив американський економіст П. Друкер у працях „Інновація та підприємництво” і „Посткапіталістичне суспільство”. Головною рисою економіки 90-х років вчений вважає нові ідеї, які заперечують традиційні рішення, товари, послуги і виробництва. Їй притаманні такі характеристики:

1) головною продукцією і головною „начинкою” усіх товарів і послуг є нові рішення; саме зростання економіки є безпосереднім результатом безперервних інноваційних змін;

2) провідна роль в економіці належить мільйонам малих і середніх підприємств, очолюваних підприємцями, що діють на свій страх і ризик;

3) знання є основним, пануючим фактором продуктивності і в масовому виробництві; тепер вони стають головним предметом і головним результатом праці, що зумовлює реорганізацію галузей навколо створення знань і реструктуризацію всієї економіки країни навколо сфери накопичення інформації;

4) інтелектуалізація праці є основним процесом розвитку виробництва, а витрати на нього і поширення знань - головною формою інвестицій; завдання науки - сприяння інноваціям, що зароджуються; системне, організоване застосування знань у створенні самих знань;

5) головна форма власності - інтелектуальна власність, що структурує суспільство і визначає його розвиток;

6) метою оподатковування є підтримання усього необхідного для довгострокових інвестицій, а головною ознакою податків, важливою для всієї інноваційної економіки, - їх передбачуваність;

7) для розуміння найважливіших економічних процесів, крім мікро- і макроекономіки, необхідна мегаекономіка, що враховує вплив демографії, освіти, нових технологій, екології, рівня культури тощо. Водночас і у взаємодії з інноваційною економікою формується підприємницьке суспільство („суспільство знань”, „інформаційне суспільство”), яке характеризується тим, що інновації та підприємництво охоплюють значну частину суспільства, стають щоденною практикою. Це дає змогу працювати навіть жінкам, які мають маленьких дітей, зміцнює віру людей у себе.

Отже, сучасні теорії інноваційного розвитку змістили акценти у поведінці людей, сформували у них прагнення до накопичення знань. Стало очевидним, що економічне зростання країн значною мірою залежить від інноваційної активності підприємницьких структур, від їх прагнень, зусиль і здатності використовувати у своїй діяльності новітні технології, творчо підходити до визначення способів задоволення потреб споживачів, на основі чого вдосконалювати та оновлювати продукцію, отримуючи більші доходи і зміцнюючи свої ринкові позиції.

інноваційний економіка ринок капітал

2. Базові принципи, ознаки та індикатори інноваційної економіки

Інноваційна економіка характеризується наступними базовими принципами, які ми розглянемо далі:

· Заміщення капіталів

· Надмірність інновацій і, як наслідок, забезпечення ефективності частині з них за рахунок конкуренції

· Ініціація нових ринків

· Принцип різноманітності ринків

Основні ознаки інноваційної економіки. Економіка є інноваційною, якщо в суспільстві:

- будь-який індивідуум, група осіб, підприємств в будь-якій точці країни і у будь-який час можуть отримати необхідну інформацію про нові або відомі знання, інновації (нові технології, матеріалах, устаткування, організації і управління виробництвом і тому подібне), інноваційну діяльність, інноваційні процеси;

- проводяться, формуються і доступні будь-якому індивідуумові, групі осіб і організаціям сучасні інформаційні технології, що забезпечують виконання попереднього пункту;

- є розвинені інфраструктури, що забезпечують створення національних інформаційних ресурсів в обсязі, необхідному для підтримки постійного НТР і інноваційного розвитку;

- відбувається процес прискореної автоматизації і комп'ютеризації всіх сфер і галузей виробництва і управління, здійснюються радикальні зміни соціальних структур, наслідком яких виявляється розширення і активізація інноваційної діяльності в різних сферах діяльності людини;

- доброзичливо сприймають нові ідеї, знання і технології, готові до створення і впровадження в широку практику в будь-який необхідний час інновацій різного функціонального призначення;

- є розвинені інноваційні інфраструктури, здатні оперативно і гнучко реалізувати необхідні в даний момент часу інновації, засновані на високих виробничих технологіях, і розвернути інноваційну діяльність;

- є чітко налагоджена гнучка система випереджаючої підготовки і перепідготовки кадрів-професіоналів в області інноваційної діяльності, що ефективно реалізовують комплексні проекти відновлення і розвитку вітчизняних виробництв і територій.

Основними індикаторами інноваційної економіки є:

· Високий індекс економічної свободи

· Високий рівень розвитку освіти і науки

· Висока і конкурентоспроможне якість життя

· Висока якість людського капіталу в його широкому визначенні

· Висока частка інноваційних підприємств (понад 60-80%) і інноваційної продукції

2.1 Заміщення капіталів

Заміщення капіталів відбувається на кожному етапі інноваційного процесу. Держава фінансує фундаментальну науку через наукові гранти, вкладення в інноваційну інфраструктуру. Це привертає різного роду наукові колективи, які конкурують між собою за отримання фінансування всіляких досліджень і розробок. Завдання цього етапу - отримати надлишок інноваційних ідей, розуміючи, що більшість з них не увінчаються успіхом, але це дозволяє створити умови для заміщення капіталу. Патенти і винаходи купуються приватними фірмами, чиї акції купують інвестори в надії на отримання надприбутку. Таким чином інноваційна економіка отримує наступний приплив фінансування вже не за рахунок держави, а за рахунок приватних інвесторів.

Як тільки розробки досягають наступного рівня, інноваційні компанії виростають до стану коли стають цікавими для більш великих корпорацій, інноваційних і венчурних фондів та інших організацій. Таким чином ще до етапу доведення майбутніх розробок до досвідчених зразків, ринок розігрівається, починають залучатися іноземні інвестори, виробничі компанії, що купують розробки на основі яких вони зможуть запустити технологічні новинки. Наприклад, корпорація Інтел оголошуючи, що до 2015 вона створить комп'ютер на основі нанотехнологій, вже сьогодні забезпечує зростання своїх акцій. В кінці процесу йде заміщення капіталу кінцевим споживачем виробів, в яких зібрані найрізноманітніші розробки, про які він знає тільки те, що міститься в їх рекламі. При цьому ніхто не фінансує весь ланцюжок від наукової ідеї до кінцевого виробу.

Заміщення капіталів відбувається на декількох ринках одночасно. На кожному наступному етапі інноваційного процесу заміщення відбувається з усе більшою вигодою. Інноваційна економіка побудована на тому, що ще неіснуючі розробки чи ідеї, більшість з яких не мають практичного значення самі по собі, вже зараз закладаються в основу нових ринків інноваційних продуктів. Заміщення капіталів відбувається кілька разів.

В інноваційній економіці - основний процес заміщення капіталів - заміщення фізичного та природного капіталів людським капіталом ^[2]. Національний людський капітал Росії відстає у рості своєї вартості і якості від провідних країн світу і конкурентів ^[3].

2.2 Надмірність і конкуренція

Інноваційна економіка передбачає надмірну кількість агентів на кожній стадії інноваційного процесу: надлишок знань, ідей, розробок, патентів, компаній, підприємців, інфраструктур. Існує відмінність інноваційної економіки від впроваджувальної ланцюжка: наука - НДДКР - виробництво - споживач. Інноваційна економіка передбачає одночасне зростання різного роду ринків, який забезпечується у випадку, якщо є різного роду надлишки. Надлишок наукових відкриттів та ідей ініціюється незалежно від того, чи будуть вони коли або доведені до виробництва і споживача. Незалежно від цього відбувається стимулювання освіти різних компаній - розробників. Це робиться за рахунок будівництва центрів колективного користування науковим обладнанням, технопарків, особливих податкових зон, пільг і дотацій. Одночасно з цим повинен створюватися надлишок фінансових інститутів, задіяних в інноваційній економіці, щоб інвестори конкурували між собою за купівлю акцій стартапів.

2.3 Ініціація нових ринків

Інноваційна економіка будується через утворення нових ринків. На нових ринках ідей, розробок, інтелектуальної власності, інноваційних продуктів розбираються старі структури економіки і переводяться в нову якість. В якості окремого ринку створюється ринок всіляких розробок нових організаційних форм для компаній і структур інноваційної економіки. Використовуються такі організаційні форми, як технопарки при університетах, корпоративні навчальні центри, кластери малого бізнесу, бізнес-інкубатори для інноваційних компаній, центри трансферу технологій при дослідницьких інститутах, спеціальні торговельні майданчики для інноваційної сфери.

2.4 Принцип різноманітності ринків

1. Ринок споживчих і продуктивних очікувань.

2. Ринок інтелектуальної власності.

3. Ринок інвестицій.

4. Ринок знань та ідей.

5. Ринок нових організаційних форм інноваційної економіки.

6. Ринок інтелектуальної та управлінської сили.

7. Ринок послуг. Експлуатація, лізинг і оренда складного наукового та високотехнологічного обладнання.

3. Інфраструктура інноваційної економіки

Для розвитку інноваційної економіки та стимулювання процесу формування нових ринків необхідно створювати особливу інноваційну інфраструктуру та інститути підтримки інноваційного процесу:

1. Незалежна експертиза дослідницьких проектів, напрямків досліджень, а також наукових і інженерних колективів.

2. Законодавство, що регулюють відносини у сфері інноваційної економіки.

3. Форсайт -центри, форсайт -проекти, створення дорожніх карт, які дозволяють знизити ризики впровадження нових продуктів і координувати зусилля колективів-розробників.

4. Різноманітні експертні та футурологічні спільноти і мережі, які дозволяють формувати бачення майбутнього.

5. Спеціалізовані освітні центри (наприклад, Массачусетський технологічний інститут, Стенфордський університет), інститути та школи, що дозволяють готувати не лише вчених та інженерів, але й підприємців, здатних до просування інноваційних проектів.

6. Центри комерціалізації технологій і розробок.

Інноваційна інфраструктура об'єднує організації різних видів: фірми, інвесторів, посередників, наукові та державні установи, які своєю діяльністю охоплюють увесь інноваційний цикл -- від генерації науково-технічної ідеї до реалізації нововведення. Метою створення інфраструктури є забезпечення як комплексної інноваційної діяльності, так і збереження та розвиток науково-технічного потенціалу країни в інтересах суспільства, включаючи подолання спаду виробництва, його структурну перебудову, зміни номенклатури виробів, створення нової продукції, нових виробничих процесів. Відповідно до цілей інфраструктура інноваційної діяльності включає такий комплекс взаємопов'язаних систем:

- систему інформаційного забезпечення, яка дає доступ до баз і банків даних для всіх зацікавлених, незалежно від форм власності;

- експертизи (включаючи державну) інноваційних програм, проектів, пропозицій,заявок; фінансово-економічного забезпечення інноваційної діяльності, використовуючи різні джерела надходження коштів (ресурси підприємницьких структур, інвестиції інших країн, кошти інвестиційних фондів тощо);

- сертифікації наукової продукції, відповідні послуги у сфері метрології, стандартизації, контролю якості;

- просування нововведень на регіональні, міжрегіональні, іноземні ринки, включаючи виставкову, рекламну, маркетингову діяльність, патентно-ліцензійну роботу, захист інтелектуальної власності;

- підготовку кадрів для інноваційної діяльності в умовах ринкової економіки.

Кадровий потенціал для інноваційної діяльності має особливе значення: він є підґрунтям для формування всіх Інших необхідних ресурсів. Особливо це відчувається в науково-технічній діяльності. Тому зважена державна політика стосовно збереження кадрового науково-технічного потенціалу є запорукою успіху держави на світових ринках, бо інноваційна інфраструктура забезпечує темпи (швидкість) розвитку економіки країни і зростання добробуту населення. Досвід розвинених країн свідчить, що в умовах глобальної конкуренції на світовому ринку виграє той, хто має розвинену інфраструктуру реалізації нововведень, хто володіє найефективнішим механізмом інноваційної діяльності і використовує увесь діапазон технологій створення та реалізації інновацій.
Отже, інноваційна інфраструктура охоплює діяльність у рамках інноваційного процесу (науку -- техніку -- виробництво -- споживання) і їй мають бути притаманні такі властивості:

1. Поширеність у всіх регіонах, дасть змогу вирішувати на місцях задачі функціонально повного інноваційного циклу: від маркетингу і техніко-економічного обґрунтування до впровадження у виробництво новацій з кадровим забезпеченням та сервісним обслуговуванням.

2. Універсальність, що забезпечить реалізацію будь-якого проекту під ключ у будь-якому секторі економіки чи виробництва.

3. Професіоналізм, який базується на сумлінному і якісному обслуговуванні замовника, об'єктивному і зацікавленому ставленні до «чужих» знань, наукових технологій, обладнання і систем.

4. Конструктивність, яка забезпечить орієнтацію на кінцевий результат.

5. Фінансова та інформаційна забезпеченість.

6. Гнучкість, яка забезпечить адаптивність інноваційної інфраструктури до змін вимог ринку

Висновок

Для успішного формування інноваційної економіки повинен бути виконаний комплекс таких заходів:

1. Розробка концепції розвитку інноваційної діяльності і інноваційної інфраструктури з визначенням довготривалих стратегічних цілей і засобів їх досягнення в рамках формування інноваційної економіки.

2. Розробка програми інноваційного розвитку, яка повинна бути адресним документом, який вказує на ресурси, виконавців і терміни здійснення заходів, направлених на досягнення цілей інноваційного розвитку.

3. Організація практичної діяльності уряду країни щодо реалізації та ухваленні відповідних нормативних актів і законів, які дозволили б реалізувати програму інноваційного розвитку.

Створивши умови для розвитку в країні інноваційної економіки, можна забезпечити її конкурентоспроможність серед інших країн світу і економічний суверенітет та незалежність. Тільки інноваційна економіка забезпечить успіх країни, створить умови для реалізації інтересів громадян, забезпечить майбутнє країни.

Бібліографія

Белл Д. Майбутнє постіндустріальне суспільство: Досвід соціального прогнозування. Пер. з англ. / Іноземцев В.Л. (Ред. і вступ. Ст.). М.: Academia, 1999.

Нейсбіт Дж. мегатрендом. М.: АСТ, 2003.

Тоффлер Е. Третя хвиля. М.: АСТ, 2004.

Шумпетер Й. Теория економического развития / Й. Шумпетер. - М.: Прогрес, 1982. - 456 с.

Федулова Л. І. Інноваційна економіка: Підручник / Л. І. Федулова. - К.: «Либідь», 2006. - 480 с.

Баляснікова Є.В. Передумови створення інноваційної моделі розвитку економіки України / Є.В. Баляснікова // Актуальні проблеми економіки. - 2004. - №10. - С.127-134.

ISBN 978-5-222-14027-7 Корчагін Ю. А. Сучасна економіка Росії. - Ростов-на-Дону: Фенікс, 2008. З: 403.

Нестеров Л., Ашірова Г. Національне багатство та людський капітал. / / ВЕ, 2003, № 2. - historyofeconomics.narod.ru/vopreco/16.09.02-23.06.03/2024666.htm

Корчагін Ю. А. Людський капітал - що це таке і чому капітал? - Воронеж: ЦІРЕ. - www.lerc.ru/?part=articles&art=3&page=20

Размещено на Allbest.ru