Економічний аналіз діяльності підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У період з 14 березня по 4 квітня 2011 року проходила технологічну практику на підприємстві «Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРОСЕТ» у структурному підрозділі комерційного відділу - бюро планово-аналітичного відділу на посаді менеджера планово-аналітичного відділу.

Під час проходження технологічної практики на підприємстві мною було досліджено такі питання:

1. ознайомлення з організаційною структурою та специфікою роботи «Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРОСЕТ»;

2. ознайомлення зі спеціалізацією підприємства, а також із номенклатурою виборів, що випускає «Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРОСЕТ»;

3. вивчення основних напрямків діяльності «АГРОСЕТ», а також завдань та функцій, які виконує підприємство;

4. ознайомлення зі станом та ефективністю використання основних та оборотних фондів підприємства;

5. досліджено результати діяльності за показниками собівартості, прибутку, рентабельності;

6. проведено оцінку персоналу підприємства;

7. досліджено особливості формування ціни на продукцію підприємництва.

За дорученням керівника практики від підприємництва я займалася роботою з вхідною та вихідною документацією та вводом даних у спеціальну внутрішню базу відділу. Даний вид роботи дозволив мені ближче ознайомитися з процесом та порядком введення і складання документації на промисловому підприємстві «АГРОСЕТ».

По закінченню технологічної практики мною були набуті практичні знання, необхідні для обчислення результативності діяльності підприємництва з основними економічними показниками.

1. Мета і завдання діяльності підприємства

оборотний фонд виробничий рентабельність

Моєю метою технологічної практики було ознайомлення з питаннями формування та використання ресурсів на підприємництві, обчислення результативності діяльності окремих суб'єктів господарювання за основними економічними показниками. Для досягнення цієї мети завдання мають такі напрями:

- Загальна характеристика виробничих фондів підприємництва;

- Стан та ефективність використання основних та оборотних фондів підприємництва;

- Нормування та ефективність використання оборотних коштів підприємництва;

- Оцінка персоналу підприємництва;

- Результати діяльності за показниками собівартості, прибутку, рентабельності;

- Формування ціни на продукцію підприємництва.

Технологічна практика проводиться на підприємствах різних форм власності і типів господарювання, що здійснюють виробничу, виробничо-торгівельну, посередницьку, рекламну, науково-дослідну та інші види діяльності. На цих підприємництва повинні впроваджуватися прогресивні технології виробництва, організації праці і управління. Підприємства повинні мати штамп висококваліфікованих фахівців, здатних надати допомогу студентам для закріплення та придбання ділових, професійних навичок.

В процесі дослідження технологічної практики студенти вдосконалюють професійні вміння та навички по спеціальності, закріплюють, розширюють та систематизують знання на основі вивчення діяльності конкретного підприємства, набувають практичного досвіду, розвивають професійне мислення.

2. Персонал

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди; їх майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує непересічна залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємства, організації.

Персонал підприємства формується та змінюється під впливом внутрішніх (характер продукції, технології та організації виробництва) і зовнішніх факторів (демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства, характер ринку праці тощо). Вплив останніх конкретизується у таких параметрах макроекономічного характеру, як: чисельність активного (працездатного) населення, загальноосвітній його рівень, пропозиція робочої сили, рівень зайнятості, потенційний резерв робочої сили. У свою чергу ці характеристики обумовлюють кількісні та якісні параметри трудових ресурсів.

Трудові ресурси - це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає тій чи іншій сфері діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які вже працюють) та потенційні (ті, що мають бути залучені до певної праці у перспективному періоді).

Для характеристики усієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни - персонал, кадри, трудовий колектив.

Персонал підприємства являє собою сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на основі тимчасового трудового договору (контракту). Враховуючи те, що багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їх призначенню, всі працівники підрозділяються на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокрема, у промисловості до першої групи - промислово-виробничого персоналу - відносяться працівники основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони - тобто всі зайняті у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і знаходяться на балансі підприємства, але не зв'язані безпосередньо з процесами промислового виробництва.

Такий розподіл персоналу підприємства на дві групи необхідний для розрахунків заробітної плати, узгодження трудових показників з вимірниками результатів виробничої діяльності (при визначенні продуктивності праці приймається, як правило, чисельність тільки промислово-виробничого персоналу). Разом з тим поширення процесів інтеграції промислових систем з банківськими, комерційними та іншими господарськими структурами вищезазначене групування персоналу стає все більше умовним.

У відповідності з характером виконуваних функцій персонал підприємства поділяється звичайно на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники - це працівники, що займають посади керівників підприємств та їх структурних підрозділів. До них відносяться директори (генеральні директори), начальники, завідуючі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах;

повні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, повний механік тощо), а також заступники відповідно до вищеперелічених посад.

Спеціалістами вважаються працівники, що займаються інженерно-технічними, економічними та іншими роботами, зокрема - інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо.

До службовців відносяться працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема - діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, сценографісти тощо.

Робітники безпосередньо зайняті у процесі створення матеріальних цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевозкою пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до робітників відносяться двірники, прибиральниці, охоронці, кур'єри, гардеробники.

В аналітичних цілях всіх робітників можна поділити на основних - тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних - тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія - це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок. Спеціальність - це більш або менш вузька різновидність трудової діяльності в межах професії.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їх можливостях виконувати роботи тієї чи іншої складності.

Кваліфікація - це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій обумовленої складності. Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій або іншій посаді.

За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані і некваліфіковані.

3. Основні виробничі фонди

Засоби виробництва, що знаходяться в розпорядженні підприємства і виражені у вартісній формі, складають його виробничі фонди. Виробничі фонди поділяються на основні і оборотні. Головною особливістю ОФ підприємства є специфічний характер перенесення своєї вартості на продукт. ОФ переносять свою вартість на вартість виготовленої продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань. Другою особливістю ОФ є те, що вони використовуються у виробництві в незмінній натуральній формі. ОФ - це засоби праці, які приймають участь у виробничому процесі на протязі багатьох періодів, зберігаючи при цьому свою натуральну форму, а їх вартість переноситься на вартість виготовленої продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань. В промисловості ОФ складають приблизно 80%.За участю у виробничому процесі ОФ поділяються на основні виробничі і основні невиробничі фонди. Основні виробничі фонди - це ті, які приймають безпосередню участь у виробничому процесі. Вони поділяються на активні і пасивні. Проте віднесення об'єктів до активної чи пасивної частини залежить від специфіки галузі. Основні невиробничі фонди - це фонди, які знаходяться на балансі підприємства і призначені для обслуговування працівників. Амортизація - це поступове погашення вартості ОФ шляхом перенесення її на вартість виготовленої продукції. Норми амортизації (встановлений розмір амортизаційних відрахувань за певний період часу, виражений в% до їх первісної або переоціненої вартості) використовуються для розрахунку суми амортизаційних відрахувань.

Можуть бути застосовані такі методи амортизації необоротних активів:

1. Прямолінійний.

2. Зменшення балансового залишку (залишкової вартості)

3. Прискореного зменшення балансового залишку (залишкової вартості).

4. Суми чисел

5. Виробничий.

Прямолінійний метод - це метод за яким річна сума амортизації визначається діленням вартості, що амортизується, на очікуваний період використання об'єкта основних засобів.

Річна сума амортизації дорівнює: (первісна вартість - ліквідаційна вартість)/корисний термін використання. Наприклад, первісна вартість об'єкта 80 000 грн., термін його корисної експлуатації - 5 років. Очікується, що цей об'єкт основних засобів буде мати ліквідаційну вартість 10 000 грн. Річна сума амортизації об'єкта основних засобів дорівнює: (80000 - 10000)/5 = 14000 грн.

Амортизаційні відрахування за методом зменшення балансового залишку визначаються за допомогою фіксованого (постійного) відсотка від залишкової вартості об'єкта. Метод прискореного зменшення балансового залишку.

Згідно з цим методом річна сума амортизації визначається як добуток балансового залишку об'єкта на початок звітного періоду та норми амортизації, яка обчислюється із терміну корисного використання об'єкта і подвоюється. Ліквідаційна вартість об'єкта в такому разі не береться до уваги.

Метод суми чисел також характеризується постійним зменшенням річних амортизаційних відрахувань. На відміну від методу зменшення балансового залишку він забезпечує повне відшкодування балансової вартості основних фондів. Річна норма амортизації за цим методом визначається діленням кількості років, що залишились до кінцевого використання об'єктів основних засобів, на суму чисел від одиниці до числа, яке дорівнює встановленій тривалості використання цього виду основних засобів.

Виробничий метод. У цьому випадку нарахування амортизації здійснюється залежно від виробітку об'єкта за увесь період експлуатації у відповідних одиницях виміру (кількість виготовленої продукції, відпрацьовані години, величина пробігу тощо). Сума амортизації визначається як добуток фактичного обсягу продукції за звітний період та виробничої ставки амортизації. Виробнича потужність - це максимально можливий випуск продукції в розрізі номенклатури і асортименту за певний період часу при повному завантаженні обладнання та із врахуванням прогресивної технології, передової організації праці і виробництва. Вона характеризує максимально можливий випуск продукції при заданих певних технічних умовах. Виробнича програма характеризує міру освоєння виробничої потужності. Виробнича потужність визначається в натуральних одиницях вимірювання. У вартісних одиницях вона визначається тоді, коли є широкий асортимент продукції.

На виробничу потужність впливають: наявна кількість обладнання, його продуктивність, режим роботи підприємства, технологія підприємства, структура ОФ, освітній і культурний рівень людей. Виробнича потужність підприємства визначається виробничою потужністю ведучого цеху (де зосереджена найбільша питома вага обладнання, ОФ, і який має найбільшу долю трудомісткості виготовлення продукції); виробнича потужність цеху визначається виробничою потужністю ведучої дільниці, а виробнича потужність дільниці - виробничою потужністю ведучої групи обладнання.

4. Оборотні виробничі фонди

Кругообіг фондів як періодично повторювальний процес, а не як окремий акт, у якому авансована вартість повертається до своєї висхідної форми, називається оборот фондів.

Оборот фондів не співпадає з кругообігом. У результаті кожного кругообігу підприємству повертається в грошовій формі лише частини авансованих коштів; повний оборот фонди здійснюють тільки тоді, коли вся капітальна вартість повертається до власника у своїй початковій, тобто грошовій формі.

Оборот фондів характеризується часом і швидкістю. Час обороту - це період, протягом якого фонди, здійснивши кілька кругообігів, повертаються до свого власника у грошовій формі у повному обсязі і бажано з прибутком. Швидкість обороту фондів вимірюється кількістю їх оборотів за рік. У процесі обороту фондів підприємства виробничі фонди (і лише вони) розпадаються на основні і оборотні. Поділ на основні і оборотні фонди здійснюється залежно від швидкості перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на створений продукт.

Оборотні виробничі фонди - це ті елементи виробничих фондів, які повністю беруть участь у виробництві та їх вартість повністю переноситься на готову продукцію і повністю повертається після кожного виробничого циклу. При цьому оборотні фонди змінюють свою форму, складаючи матеріальну основу майбутнього продукту. До оборотних фондів підприємства належать:

* сировина, матеріали та інші предмети праці;

* паливо і електроенергія;

* вартість робочої сили (праці).

На основні і оборотні фонди, як вже відзначалось, поділяється лише продуктивна частина виробничих фондів. Та частина фондів, яка перебуває у грошовій і товарній формі, є фондами обігу. Фонди обігу - це сукупність усіх засобів, які обслуговують сферу обігу. Вони включають готову продукцію на складах підприємства, товари відвантажені, грошові кошти у касі, банку, а також ресурси, які необхідні для реалізації готової продукції, її зберігання, інші ресурси, які використовуються для обслуговування постачання і продажу готової продукції. Оборотні фонди і фонди обігу, виражені в грошах - це оборотні засоби підприємства. У процесі виробництва і перенесення своєї вартості на готовий продукт, основні виробничі фонди зазнають зношування. Розрізняють фізичне та моральне зношування основних фондів. Фізичне зношування - це матеріальне зношування машин, обладнання, комп'ютерів, інструментів, споруд, інших засобів праці в результаті поступової втрати окремими елементами своїх техніко-виробничих властивостей, своєї споживної вартості. Фізичне зношування настає під впливом навколишнього середовища, експлуатаційних навантажень, завдяки чому деформуються деталі, піддається корозії метал, зношуються тертьові поверхні. Фізичне зношування поступово зменшує вартість основних фондів і робить їх непридатними до експлуатації. Основні виробничі фонди в Україні фізично зношені в середньому на 60%. Моральне зношування - це техніко-економічне старіння його елементів, що виявляється у втраті доцільності їхньої подальшої експлуатації через появу дешевших або досконаліших засобів праці. Розрізняють моральне зношування першого та другого видів. Моральне зношування першого виду зумовлене появою дешевшого та досконалішого устаткування внаслідок підвищення продуктивності праці. Моральне зношування другого виду зумовлене винайденням нових якісних засобів праці, що призводить до старіння застосовуваних елементів основного капіталу. Основні виробничі фонди морально зношені в Україні на 95%. Через це наша держава має приблизно 0,5% конкурентоздатної продукції на світових ринках.

5. Собівартість продукції

Собівартість продукції - це грошова форма витрат на підготовку її виробництва, виготовлення і збут. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання усіх ресурсів підприємства, а значить, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Чим краще працює підприємство, інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше удосконалює техніку, технологію і організацію виробництва, тим нижча собівартість продукції. Тому собівартість є одним з важливих показників ефективності виробництва. Собівартість продукції має тісний зв'язок а ї; ціною. Це проявляється в тому, що собівартість слугує базою ціни товару і її нижньою межею для виробника. При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включаються. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості і прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються у собівартість, є питання їх розмежування між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розмежування полягає в тому, що через собівартість повинні відшкодовуватися витрати підприємства, що забезпечують просте відтворення усіх факторів виробництва; предметів, засобів праці, робочої сили і природних ресурсів.

Класифікація витрат на виробництво. Слід відрізняти витрати загальні й на одиницю продукції. Загальні витрати - це витрати на весь обсяг продукції за певний період. ця сума залежить від тривалості періоду і кількості виготовленої продукції. Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. В одиничному виробництві витрати на виріб формуються як індивідуальні. Оскільки витрати є функцією обсягу виробництва з певною еластичністю, існує поняття граничних витрат. Граничні витрати характеризують їх приріст на одиницю приросту обсягу виробництва, тобтоЯкщо загальні витрати виразити певною функцією обсягу продукції, то граничний їх рівень є першою похідною цієї функції. Це витрати на останню за часом виготовлення одиницю продукції. Показник граничних витрат використовується при аналізі доцільності зміни обсягу виробництва продукції.

За ступенем однорідності витрати поділяються на елементні й комплексні. Елементні витрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. До них належать матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, інші витрати. Комплексні витрати різнорідні за складом, охоплюють декілька елементів витрат. Їх групують за економічним призначенням при калькулюванні та організації внутрішнього економічного управління. Наприклад, витрати на утримання і експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати, втрати від браку та ін. За способом обчислення на окремі різновиди продукції витрати поділяються на прямі й непрямі. Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути обчислені на її одиницю прямо. Якщо виготовляється один різновид, продукції, усі витрати прямі. Непрямі витрати не можна безпосередньо обчислити на окремі різновиди продукції, бо вони пов'язані з виготовленням різних виробів (зарплата обслуговуючого і управлінського персоналу, утримання і експлуатація будов, споруд, машин тощо). Поділ витрат на прямі та непрямі залежить від рівня спеціалізації виробництва, його організаційної структури, нормування і обліку. Зростання частки прямих витрат у загальній сумі підвищує точність обчислення собівартості одиниці продукції, зміцнює економічні основи управління. Залежно від зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяються на постійні й змінні.

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції. Їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах. Лише при істотних змінах обсягу виробництва, наслідком яких є зміни виробничої і організаційної структури підприємства, стрибкоподібно міняється величина постійних витрат, після чого вона знову залишається постійною. До постійних належать витрати на утримання і експлуатацію будов і споруд, організацію виробництва, управління. На практиці до групи постійних відносять також витрати, які неістотно змінюються внаслідок зміни обсягу виробництва, тому їх називають умовно-постійними.

Рис. 1. Класифікація витрат підприємства

Змінні витрати - це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. В свою чергу їх можна розділити на пропорційні та порційні.

6. Прибуток і рентабельність

Процес планування прибутку підприємства ділиться на дві частини: перша, факторний аналіз прибутку; друга, спираючись на результати факторного аналізу безпосередньо планування суми прибутку, який за прогнозом може отримати підприємство. Факторний аналіз прибутку від операційної діяльності.

До чинників, що впливають на операційний прибуток, належать зміни:

* ціни на реалізовану продукцію;

* обсягів реалізації продукції;

* собівартості одиниці продукції;

* собівартості продукції за рахунок структурних зрушень у складі продукції.

Суть розрахунку впливу на операційний прибуток наведених чинників полягає в послідовному аналізі кожного з них, тобто припускається, що інші чинники у цей час на прибуток не впливають.

Процес планування рентабельності. У плануванні використовують різні показники рентабельності. Усі вони відносні й показують, скільки одиниць прибутку (балансового, чистого, операційного, оподаткованого тощо). Інакше кажучи, при визначенні показників рентабельності в чисельнику завжди буде прибуток. Сукупність показників рентабельності всебічно відбиває ефективність виробничої (операційної), інвестиційної та фінансової діяльності підприємства і відповідає інтересам учасників економічного процесу. В розвинених країнах рентабельність власного капіталу вважають найважливішим підсумковим показником, де фокусуються результати всіх напрямків діяльності підприємства. Ще понад 100 роківтому фінансові менеджери фірми «Дюпон» запропонували рентабельність власного капіталу (Рвк) визначати як добуток рентабельності реалізації за чистим прибутком (Рч), оборотності активів (Оа) та коефіцієнта фінансової залежності (відношення сукупного капіталу до власного) (Кфз), тобто:

Рвк = Рч * Оа * Кфз = Р/ВК = Р/V * V/A * A=П/ВК;

де Р - чистий прибуток; V - чиста виручка від реалізації продукції; А - активи; П - пасиви.

Якщо прибуток менший, підприємству доцільно нарощувати капітал за критерієм Рвк, використовуючи власні джерела (від'ємний фінансовий важіль), якщо прибуток більший, доцільно залучати позикові кошти (додатний важіль). Слід, при плануванні, зважати також на зворотний напрямок дії фінансового важеля. При незначному зменшені валового прибутку рентабельність власного капіталу істотно знизиться на підприємстві з високим фінансовим важелем і несуттєво - з низьким.

7. Механізм формування ціни

Серед матеріальних стимулів праці провідне місце займає заробітна плата, ринковий механізм формування якої в перехідній економіці визначається попитом і пропозицією на ринку та вартістю робочої сили з врахуванням об'єктивно необхідних умов її відтворення. Конкретні умови відтворення робочої сили становлять поняття ринкової кон'юнктури, структурними елементами якої визначають збалансованість попиту і пропозиції на робочу силу, мотиваційну систему входження працездатного населення до складу робочої сили, рівень продуктивності трудової діяльності.

У межах названих компонентів формуються основні соціальні, економічні та демографічні параметри відтворювального циклу, комплексний прогноз яких вирішить проблеми соціально-трудової діяльності. Стимули трудової діяльності в сільськогосподарських підприємствах малоефективні через низькі доходи працівників, які не завжди вчасно видаються, тим більше не індексуються у відповідності із зростанням цін на споживчі та промислові товари. Оплата праці і система матеріального заохочення повинні щомісячно стимулювати виробника і зацікавлювати його кінцевими результатами діяльності. Справедлива оплата праці, активне її стимулювання та достатній рівень є могутніми мотиваційними засобами підвищення ефективності всього сільськогосподарського виробництва. За нинішніх кризових умов через достатній рівень основної заробітної плати необхідно забезпечити її відтворювальну функцію. Встановлення оптимального співвідношення між основною та додатковою заробітними платами повинно бути гнучким, у межах, які служать критерієм збалансованості відтворювальної і стимулюючої функцій заробітної плати.

Робоча сила розглядається як соціально-економічна категорія, коли вона (як єдиний здобуток людини, що не володіє засобами виробництва) стає об'єктом купівлі-продажу на ринку робочої сили. Впровадження ринкової системи господарювання вимагає комплексного впровадження і надання ринкової оцінки всім видам ресурсів, які беруть участь у господарському обороті, включаючи робочу силу. Головним регулятором при цьому повинен стати закон вартості, який забезпечує еквівалентність обміну робочої сили на вартість фонду життєвих засобів. Теоретичний аналіз економічної категорії «вартість робочої сили» необхідний для з'ясування макроекономічного змісту оплати праці. Вартість робочої сили - це фундамент усієї системи доходів від праці, а заробітна плата (як основний її елемент і основа відтворення робочої сили) повинна відповідати стандарту якості життя. Людина, де б вона не працювала, враховує вартість своєї робочої сили, прагнучи до такої її величини, яка б забезпечувала їй гідне життя.

Низька оплата праці сільськогосподарських працівників, несвоєчасність її виплати - все це породжує зубожіння сільського населення, відсутність нормального процесу відтворення та деградацію трудового потенціалу. В умовах економічної кризи та спаду обсягів сільськогосподарського виробництва виявилися різко обмеженими можливості для формування коштів на оплату праці. Однією з найважливіших проблем (серед загальної фінансової проблеми неплатежів) є несвоєчасність виплати заробітної плати. Внаслідок відсутності об'єктивної основи формування фонду оплати праці і преміювання на сільськогосподарських підприємствах праця стала найдешевшим ресурсом. Низькі доходи працівників та несвоєчасність їх виплати віддаляють сільськогосподарського трудівника від тієї суми зароблених грошей, яку він отримає наприкінці року. Вона далеко не завжди пов'язана з кінцевими результатами, а це знижує стимули трудової активності і не сприяє підвищенню продуктивності праці. Вирішальне значення доходів від праці повинне забезпечити відтворювальну функцію заробітної плати на макрорівні і стимулюючу на мікрорівні, підтримуючи належну частку заробітної плати в структурі виробничих витрат.

Для дослідження механізму формування коштів на оплату праці вирішальне значення має структура ціни, тобто співвідношення між собівартістю і прибутком в ціні товару. На практиці завдання полягає в тому, щоб визначити, яку частину заробітку необхідно включити у собівартість, а яку її частину виплачувати за рахунок прибутку для ув'язки оплати праці зі стимулами ефективного господарювання. В економічній літературі переважає думка, що базова оплата має складати 60-80 відсотків доходів працівника. Участь у розподілі прибутку зацікавлює виробника у його отриманні, в цілому підвищує ефективність виробництва.

Становлення в Україні економіки ринкового типу зумовлює необхідність створення організаційно-економічного механізму формування і регулювання фонду оплати праці, що адекватний умовам перехідної економіки. Метою вдосконалення законодавства з питань оплати праці є забезпечення прямої і максимальної залежності розміру заробітної плати від розміру трудового внеску працівника у дохід кожного суб'єкта господарювання.

В умовах вільного вибору стратегічних напрямів діяльності і тактики господарювання підприємства повинні самостійно визначати рівень оплати праці своїх працівників, а механізмами державно-договірного регулювання необхідно забезпечити таке середовище мотивації до праці, яке було б найбільш сприятливим для розвитку сільськогосподарського виробництва, бізнесу, розвитку підприємництва у сільській місцевості, збалансованості товарної маси і платоспроможного попиту населення.

Висновки

Отже, підсумовуючи все викладене в даній практиці, можна ще раз наголосити на деяких моментах.

Підприємства є основною ланкою. Де відбувається ринкова трансформація економіки. Воно являє собою виробничо-технологічну, організаційну й економічну єдність.

Серед великої кількості організаційних форм підприємства однією з найбільш ефективних та корисних для країни, яка розвивається в ринковій економіці є мале та середнє підприємство, розвиток якого нажаль залишається незадовільним в нашій державі. Цю проблему можна назвати, як одну з найголовніших для української економіки на сучасному етапі тому її вирішення повинна приймати держава, забезпечуючи необхідні умови та підтримуючи вітчизняного малого та середнього виробника.

Чекає на вирішення також проблема розвитку та функціонування великих державних підприємств, а також тих, які було приватизовано без отримання бажаних результатів.

Звичайно, вирішення цих проблем вимагає певної програми комплексного розвитку та реструктуризації економіки. Основним важелем цієї програми повинна бути ефективна податкова система, спрямована на стимулювання розвитку підприємств. Але ми не повинні також забувати про те, що подібний процес вимагає відповідного бажання та політичної волі керівників нашої держави.

І, все ж таки, не зважаючи на ці та багато інших проблем, які стоять на заваді розвитку економіки України, відбуваються деякі позитивні зрушення в результаті яких проходить поступове пристосування людей до ринкової економіки.

Размещено на Allbest.ru