Державна власність і державний сектор виробництва в економіці України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Державна власність і державний сектор виробництва в економіці України

державний власність сектор економіка україна



Зміст

Вступ

РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти дослідження державної власності та державного сектору в економіці

1.1 Соціально-економічні передумови становлення державної власності та державного сектору економіки

1.2 Правові аспекти дослідження державної власності

1.3 Становлення різних форм власності в економіці України

РОЗДІЛ 2. Реформування державного сектора в перехідній економіці України.

2.1 Суть та функції державного сектору в перехідній економіці України

2.2 Основні етапи реформування державного сектору в Україні

2.3 Проблеми реформування державного сектору та шляхи їх вирішення

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Головним завданням розвитку економіки України на сучасному етапі є забезпечення сталого економічного зростання. У його здійснені важливу роль відіграє промислова сфера, яка впливає на інтенсивний розвиток інших галузей і виробництв. Історично склалося так, що у промисловості, як і в економіці в цілому, домінуючим був державний сектор. Перехід економіки України до ринкових відносин супроводжується процесами роздержавлення та приватизації, що веде до скорочення масштабів державного сектора, і потребує формування сучасних підходів до управління цим сектором у нових економічних умовах. Державне втручання припускає підвищення ефективності підприємницької функції держави, бо як власник держава зацікавлена в ефективному функціонуванні та розвитку своїх підприємств, які включені у загальнонаціональний оборот капіталу, взаємодіють із приватним капіталом. Тому ефективне управління підприємствами державного сектора сприяє досягненню позитивних макроекономічних результатів у цілому.

Таке вимагає вирішення теоретичних проблем та підготовки практичних рекомендацій щодо реформування державного сектору економіки.

Дослідженням у цій сфері присвячено роботи багатьох зарубіжних учених: П.Самуельсона, Б.Сорде, Дж.Стиглиця, Р.Макгрейва, К.Макконелла, С.Брю, Л.Абалкіна, Є.Балацького, А.Радигіна, А.Савченка, а також вітчизняних економістів, серед яких О.Амоша, С.Аптекар, В.Байцим, І.Булєєв, Г.Волинський, А.Гальчинський, В.Геєць, В.Голіков, В.Гош, І.Жадан, А.Канов, Л.Кузьменко, В.Ларцев, В.Логвиненко, І.Лазня, С.Мочерний, Б.Пасхавер, О.Поважний, А.Покритан, Г.Рибалкін, Л.Тараш, М.Чечетов, Л.Червова, М.Чумаченко. З огляду на той факт, що практика реформування вітчизняної економіки потребує наукового осмислення трансформаційних процесів, дослідження і систематизація теоретико-практичних аспектів управління державним сектором промисловості є важливою проблемою сучасної економічної науки і практики.

Основна мета курсової роботи полягає у дослідженні особливостей реформування державного сектору економіки України та сутність економічних відносин у межах державної власності.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

· розглянути реформування державного сектору в перехідній економіці;

· дослідити правові аспекти державної власності;

· проаналізувати проблеми та шляхи вирішення державного сектору.

Предметом курсової роботи є економічні відносини, які виникають в процесі реформування державного сектору економіки України. Об'єктом курсової роботи є реформування державного сектору економіки України. Курсова робота складається із трьох розділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.



РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти дослідження державної власності та державного сектору в економіці

1.1 Соціально-економічні передумови становлення державної власності та державного сектору економіки

Державна власність є особливою суспільною формою привласнення матеріальних благ в інтересах народу. Для неї притаманний найвищий, порівняно з іншими формами привласнення, ступінь усуспільнення, у зв'язку з чим в період існування СРСР вона одержала назву загальнонародної. Вважається, що її власником стає народ, організований у структуроване колективне утворення - державу. Це означає, що державна власність з'явилася в суспільстві з винекненням держави. Визнання за державною власністю загальнонародного характеру і домінуючої ролі в економічній системі призвело до встановлення для неї пільгового, економічного і правового режиму, стримування інших форм власності. Як відомо, загальнонародний характер державної власності зумовлювався насамперед всенародною належністю, неділимістю майнового фонду і єдністю суб'єкта. З правового фонду, єдиним власником всього державного майна при такій конструкції виступає сама держава, символізуючи волю і інтереси всього народу. Таке абстрактне визнання народу власником державного майна не сприяло вихованню у трудящих почуття господаря, відповідальності за його ефективне використання. Більш того, це, зокрема, призвело до відчуження трудящих від засобів виробництва. Склалося становище, при якому вони були позбавлені права впливати на формування відносин власністю, розподіл від отримання та її використання прибутків тощо. Ці обставини певною мірою були враховані спершу у Законі "Про власність в СРСР", а згодом і в Законі України "Про власність" , в яких передбачено було принципово нову конструкцію права державної власності, спрямовану на забезпечення рівноправності її з іншими формами власності, можливості переходу спрямовані на можливості переходу державної власності у колективну та приватну власність, введення багато суб'єктивності та інші.[2 с. 242]

Світовий досвід переконує, що найефективніше економіка функціонує за наявності різних форм власності, тобто як змішана економіка. Це зумовлено такими чинниками: приватна власність, конкурентний ринок найбільш раціонально функціонують за наявності великої кількості виробників, багатоманітності виробів. Приватна власність не відіграє позитивної ролі там, де прибуток відсутній або малий. Наприклад, розвиток фундаментальної науки не дає миттєвої віддачі.

Існують сфери економічного життя, в яких конкуренція завдає великої шкоди суспільству. Так, у сфері природної монополії - транспорт, зв'язок, енергопостачання тощо або взагалі не повинно існувати приватних власників, або їхню діяльність має регламентувати законодавство.

У деякі сфери суспільно-економічного життя взагалі не можна допускати приватний бізнес - армія, державна безпека, атомна індустрія, освоєння космосу тощо. В умовах змішаної економіки головна частина фінансових ресурсів обертається за межами сектору державного управління. Держава безпосередньо оперує тільки власними фінансами, а на фінанси інших секторів економіки вона може справляти лише обмежений вплив. Використання різних джерел фінансування діяльності установ і організацій сектору державного управління значною мірою залежить від характеру суспільних послуг. Державні фінанси забезпечують надання чистих суспільних благ і змішаних суспільних благ у межах нормативного рівня споживання. Кошти підприємств, громадських організацій і населення забезпечують фінансування змішаних суспільних послуг у тій частині, що перевищує встановлений державою нормативний рівень споживання, а також фінансування приватних послуг, що надаються установами сектору державного управління. Головним фінансовим джерелом регулювання діяльності установ і організацій державного сектору, підтримки добробуту населення та ділової активності, поєднання соціальної справедливості та економічної ефективності, поточних і перспективних потреб суспільства є державний бюджет.

Формування і реалізація стратегії розвитку сектору загального державного управління в Україні здійснюється за допомогою соціально-економічних прогнозів, державного та місцевих бюджетів, державної програми економічного і соціального розвитку України та інших державних регіональних і галузевих програм.

Основними показниками, що характеризують стан і завдання розвитку сектору, є такі:

- питома вага загальної суми державних доходів і витрату ВВП;

- питома вага державних видатків на освіту, охорону здоров'я, національну оборону, правоохоронну діяльність, охорону навколишнього природного середовища і т. д. у державному бюджеті або у ВВП;

- обсяг державних видатків за вищеназваними напрямами надушу населення; нормативи, що визначають мінімальні стандарти споживання суспільних послуг (прожитковий мінімум, розмір мінімальної заробітної плати, пенсії, гарантований мінімум послуг у галузі освіти, охорони здоров'я і т. п.);

- показники рівня життя населення. Потреба сфери загального державного управління в фінансових коштах, які необхідні для нормального її функціонування, породжує проблему пошуку джерел фінансування.

Однією з найбільш дискусійних залишилася за всіх часів проблема державної власності. Чи може вона бути економічно ефективною, яка її роль у розвитку соціальної сфери країни, як далеко простягаються її межі, на які об'єкти вона може претендувати? Заведено вважати, що за економічною ефективністю державна власність значною мірою поступається недержавним формам власності і такі думки мають вагомі підстави. І це - внутрішня риса розглядуваної категорії, вона не залежить від того, в якій економічній системі існує. [12 с. 149]

Категорія власності досить складна за своїм змістом, адже вона охоплює економічні, юридичні, соціальні та інші аспекти. З економічного боку вона є, зрештою, системою виробничих відносин з приводу привласнення чинників та результатів виробництва. Інакше кажучи, власність є внутрішньою структурою виробництва. Саме вона визначає його організацію. Через це вона не може бути незмінною. Навпаки, одночасно з виробництвом вона перебувала у постійному русі, періодично змінюючи коректно-історичну форму свого існування. Отже, власність існує завжди, оскільки без неї неможливе виробництво. Проте кожній історичній епосі властива своя специфічна, конкретно-історична форма власності.

1.2 Правові аспекти дослідження державної власності

Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. А юридичний аспект власності реалізується через право власності.

Право власності - це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності. Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав і обов'язків.[12 с.153; 16 с.10]

Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними право чинностями - володіння, користування і розпорядження. Це так звана тріада власності (рис. 1.1).

Відповідно, повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взаємозв'язку відносин володіння, користування й розпорядження. Суб'єкти, які тимчасово отримують право на володіння і користування чужою власністю (наприклад, оренда) без прав на розпорядження, не є повними власниками. У сучасній економічній науці й господарській практиці розвинутих країн Заходу застосовується ширша і більш деталізована система прав власності.

Така деталізація юридичних прав власності має не самодостатній характер, а має на меті гарантувати суб'єкту необхідні й достатні права для прийняття оптимальних економічних рішень.

Отже, між власністю як економічною і як юридичною категоріями є тісний взаємозв'язок.

Державна власність виникає різними способами (за юридичними підставами), значення яких є неоднаковим. Так, вирішальною у створенні державної соціалістичної власності була націоналізація засобів виробництва. Надалі державна власність поповнювалася переважно внаслідок економічної діяльності. Велике значення мають також цивільно-правові угоди.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.1 Сукупність право чинностей власника

Націоналізація - це примусове безоплатне вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. В основному націоналізацію було проведено у перші кілька років Радянської влади із створенням для цього передумов. Це не лише політико-економічний, а й юридичний акт, який знаходив оформлення у відповідних законодавчих актах (декретах). Цими декретами насамперед були націоналізовані земля, її надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та інші найважливіші об'єкти. Чинний Закон України "Про власність", новий ЦК України не передбачають примусового безоплатного вилучення майна у громадян та недержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкції за правопорушення). Спочатку державна власність України була утворена шляхом розщеплення (розподілу) єдиної державної власності Союзу РСР і союзних республік відповідно до Декларації про державний суверенітет України та прийнятих на виконання її положень законодавчих актів. Похідним способом виникнення права державної власності є угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (сплатні і безоплатні). Вони забезпечують перехід у державну власність матеріальних благ від інших власників (недержавних підприємств та організацій, окремих громадян). Укладення договорів між державними підприємствами фактично є засобом не збільшення державної власності, а лише перерозподілу матеріальних благ. Право державної власності виникає також за рахунок подарованого окремими громадянами майна, успадкованого майна, коштів від випуску лотерей, облігацій державної позики, цінних паперів. Певну частину державної власності становлять податки, кооперативних та інших громадських організацій, окремих громадян. А також виникає внаслідок застосування реквізиції та конфіскації, стягнення штрафів за правопорушення. [16 с. 13]

Реквізиція - це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. У сучасних умовах застосовується особливий вид реквізиції майна, яке не може належати громадянам на праві власності, але придбане за відсутності правопорушення. Згідно зі ст. 55 Закону України "Про власність" у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами з виплатою йому вартості майна. Реквізиція передбачена і новим ЦК України. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника - зазначається в ст. 355 нового ЦК, - на підставі та в порядку, встановлених законом за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. При цьому майно переходить у власність держави або знищується (залежно від підстави реквізиції). [11 с. 534]

Конфіскація - це примусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція за правопорушення. Правопорушення, за які застосовується конфіскація, визначаються кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством. Відповідно до ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення може застосовуватись конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення Поширеною є конфіскація товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил, товарів із спеціально виготовлених сховищ, що використовувалися для приховування безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю. Конфіскація цих товарів застосовується судом не залежно від того, чи є ці товари власністю особи, яка вчинила правопорушення (ст.322, 326 Митного Кодексу України від 11 липня 2002 p.). Нині конфіскаційні та деякі інші відносини, пов'язані із особливими підставами переходу майна до держави, врегульовано спеціальними нормативними актами. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р. затверджено Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним. [11 с. 357]

Однією з підстав виникнення правового аспекта державної власності є визнання майна безхазяйним. Безхазяйне майно надходить у власність держави за рішенням виконавчого комітету районної, міської ради народних депутатів, ухваленим за заявою фінансового органу. Наступна підстава виникнення правового аспекту державної власності є вилучення безгосподарно утримуваного майна, що є пам'яткою історії та культури. Встановлюючи можливість переходу такого майна до держави, законодавець виходить із значимості його, а також з обов'язку власника піклуватися про свою власність.

Громадянина, який безгосподарно ставиться до належного йому майна, що є пам'яткою історії чи культури, державні органи охорони пам'яток повинні попередити про припинення такого ставлення. У разі невиконання вимоги суд може вилучити це майно за позовом зазначених органів. Пред'явлення позову можливе і без попередження, якщо існує невідкладна потреба забезпечити збереження пам'яток історії чи культури. При вилученні майна, що є пам'яткою історії та культури, власникові відшкодовується його вартість у розмірі, встановленому за згодою сторін, а в разі спору - судом. Закон не виключає можливості викупу у громадянина пам'яток історії та культури, щодо яких він не може створити необхідний режим утримання Якщо ж на такий викуп власник не дає згоди, то за позовом державних органів охорони пам'яток суд може вилучити у нього пам'ятки історії та культури.

Перелічені підстави виникнення правового аспекту в державній власності сформувалися переважно у період існування єдиної загальнонародної соціалістичної власності. Тому у даний час змінилося їх значення у формуванні державної власності, з'являються нові підстави її виникнення. Так, загальнодержавна власність України поповнювалася за рахунок передачі підприємств та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України. До державного та місцевих бюджетів надходять кошти від приватизації загальнодержавної та комунальної власності.



1.3 Становлення різних форм власності

Форма власності - це стійка система економічних виробничих відносин і господарських зв'язків, що обумовлюють відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва. [6 с. 345]

Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність достатньої для створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних форм власності: державних, колективних, змішаних, спільних, індивідуальних.

Пропорційність між цими всіма формами власності має бути такою, щоб забезпечити функціонування ринку, Відносини власності є економічним грунтом системи господарювання. Вони становлять соціальну форму привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин.

Наскільки важливим є питання про власність, яскраво видно з того, до чого призвели помилкові, догматичні уявлення про сутність суспільної власності, на яких грунтувалися в минулому соціальні перетворення в Україні, Наприклад, вважалося, що суспільна власність виступає у двох основних формах: державній і колгоспно-кооперативній, причому остання мала поступово вливатись у державну. Це означало, що держава з часом мала стати єдиним реальним суб'єктом привласнення. Зосередивши у своїх руках ресурси і продукцію, держава перерозподіляла їх між учасниками суспільного виробництва так, як вважала за потрібне.

На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при нерозвиненій демократії (і політичній, і економічній) державна форма власності приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Від імені самої держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають свої власні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.

Отже, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну форму реалізації (державну), суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід розцінювати здійснюваний в Україні протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Необхідність існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення зумовлена вимогами об'єктивної дійсності.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про власність» власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. При цьому в законі встановлено, що всі форми власності є рівноправними.[1 с. 265]

У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності взаємодіють і виконують свої власні функції. При переході до ринку приватний і колективний сектори можуть розвиватися двома напрямами. Перший -- це порівняно швидкий розвиток приватних і колективних форм з їхніх залишків, які якимось чином збереглися. Другий -- поступове розмежування приватних і колективних економічних відносин від державного сектора економіки і їх поєднання. Головною проблемою економічної політики перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між приватною, колективною та державною формами розвитку економіки. Об'єктивною реальністю перехідного періоду від командної до ринкової економіки є протиріччя між державним і приватним секторами економіки. Розв'язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього розвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою економічної політики в поєднанні державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів, формування духу українського підприємництва.

Приватна власність громадян: а) особиста власність, що формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери; б) власність трудового господарства -- це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство (майстерні, інші малі підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки і господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, потрібне для самостійного ведення господарства); в) власність селянського й особистого підсобного господарства.[7 с. 429]

Колективна власність: а) власність орендного підприємства -- це вироблена продукція, отримані доходи і придбане за рахунок коштів цього підприємства майно; б) власність колективного підприємства. Ця форма власності виникає в тому випадку, якщо все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу шляхом викупу орендного майна або придбання майна іншими законними способами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продукцію і одержані доходи, є загальним надбанням його колективу; в) власність кооперативу -- це майно, що створюється за рахунок грошових та інших майнових внесків членів кооперативу, виробленої продукції, доходів, отриманих від реалізації, та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу; г) власність акціонерного товариства становить майно, придбане за рахунок продажу акцій, а також отримане в результаті його господарської діяльності чи придбане ним іншими законними шляхами; д) власність господарських асоціацій (об'єднань) становить майно, добровільно передане їм підприємствами та організаціями, а також одержане в результаті їхньої господарської діяльності. Водночас господарська асоціація не має права власності на майно тих підприємств, що входять до її складу; е) власність громадських організацій -- будови, споруди, житловий фонд, обладнання, майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові засоби, акції, інші цінні папери. У власності громадських організацій можуть бути підприємства, створювані згідно з цілями, визначеними їхніми статутами і за рахунок коштів цих організацій; є) власність релігійних організацій становлять будови, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і благодійного призначення, грошові кошти і майно, потрібне для діяльності цих організацій.[7 с. 435]

Державна власність: а) загальнодержавна власність -- це майно органів влади й управління; оборонні об'єкти; енергетична система; система транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету, державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, резервні та інші фонди; культурні та історичні цінності, що належать усьому народу; навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; б) комунальна власність -- це власність адміністративно-територіальних утворень (краю, області, району), тобто власність органів влади й управління, кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство. У віданні місцевих органів можуть буги підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування, транспорт, промислові будівельні та інші підприємства і комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я тощо; в) власність державних підприємств -- це майно і кошти, які закріплені за державними підприємствами і якими вони можуть розпоряджатися. До них належать виробничі фонди, доход, акції тощо, необхідні для діяльності підприємств.[9 с. 425]

Вирішальне значення для формування різних форм власності має приватизація підприємств і демонополізація економіки. Законодавча основа для цього в Україні інтенсивно розробляється. Так, у Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" сформульовані правові, економічні та організаційні засади приватизації підприємств загальнодержавної, Автономної Республіки Крим та комунальної власності з метою створення багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки України.

В ньому визначено принципи та об'єкти приватизації, наведено розгорнуту характеристику порядку і способів приватизації, висвітлено фінансові відносини приватизації та соціальні питання. У заключній частині визначено договірні відносини приватизації та установлено відповідальність за порушення законодавства про приватизацію. Приватизація -- це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій (паїв) акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності.



РОЗДІЛ 2 Реформування державного сектора в перехідній економіці України

2.1 Суть та функції державного сектору в перехідній економіці України

Чільне місце в перехідній економіці посідає державний сектор, який охоплює три основні сфери: управління, фінансів та підприємництва, які держава як суб'єкт політики використовує для регулювання економіки.

Державний сектор має два рівні власників: центральний уряд і місцеві (комунальні) органи влади. Нижній рівень влади інколи виокремлюють у комунальну форму власності. Разом вони становлять єдине ціле, розрізняючись як за місцем у сфері економіки, так і за масштабами діяльності. Державний сектор призначений для того, щоб відтворювати суспільні блага. Суспільні блага - це те, що однаковою мірою доступно всім членам суспільства і не потребує безпосередньої оплати. Такими благами можуть бути, наприклад, послуги у вигляді використання суспільних споруд- доріг, парків, бібліотек, маяків. Найважливішими послугами є освіта, медичне обслуговування, національна оборона тощо. Між розвиненими і пост-соціалістичними країнами існують принципові відмінності щодо формування системи надання суспільних послуг. Вони зумовлені тим, що за часів адміністративно-командного управління народним господарством тлумачення поняття «суспільне благо» було надто широким. Якщо проаналізувати асортимент товарів і послуг, що споживалися населенням, то більшість із них пропонувалися як суспільні та псевдосуспільні. Держава виступала носієм пропозиції, оскільки через централізовану систему ухвалення рішень надавала споживачам ті блага і в такій кількості, які вважала за потрібне. Розвинута система державних дотацій і субсидій виробникам була основною ознакою віднесення товарів, що вироблялися, та послуг до псевдосуспільних благ. За таких обставин суспільні послуги втрачали своє природне призначення, що істотно знижувало стимули населення до продуктивної праці.

З початком ринкових перетворень відбувся процес виокремлення чистих економічних благ у структурі сукупної пропозиції. Стихійне поглиблення розмежування економічних (приватних) і суспільних благ вимагало свого офіційного визнання і законодавчого закріплення. Першим кроком у цьому напрямі стало прийняття у постсоціалістичних країнах нових конституцій, в яких уперше було офіційно визнано спеціальні функції держави в економіці, що трансформується в ринкову.

Державний сектор виконує низку функцій, основними з яких є такі: забезпечення діяльності підприємств та галузей господарства, які є малорентабельними і традиційно не становлять інтерес для приватного капіталу, однак розвиток яких визначає загальні умови відтворення (це насамперед галузі економічної інфраструктури, енергетика, транспорт, зв'язок і житлово-побутове господарство); оздоровлення галузей, уражених кризою (чорна металургія, вугільна промисловість, суднобудування тощо); підтримка окремих галузей економіки, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, зміцнення позицій національної економіки на зовнішньому ринку; охорона навколишнього середовища. Питання про ефективність державних підприємств є дискусійним. Так, на думку американського економіста Дж. Стігліца: «Твердження, що державні установи поступаються за ефективністю надання послуг приватним підприємствам, не завжди виправдане. Хоча можуть існувати проблеми з укладанням контрактів з приватними особами, останні все-таки залишаються реальною альтернативою державному виробництву для багатьох товарів і послуг».

Відтворення державним сектором суспільних благ, які спрямовані на задоволення нагальних потреб усіх членів суспільства, є аргументом на його користь. Однак велика частка державного сектору в економіці країни стримує розвиток інших форм господарювання, руйнуючи тим самим ринкове середовище. Дж. Стігліц наголошує на відмінностях, які існують між приватними і державними підприємствами, що переслідують різні цілі. Приватні підприємства зацікавлені в максималізації прибутку. Уряд не може користуватися податковою та субсидійною політикою, а також регулятивними заходами для впливу на рівень зайнятості та заробітної плати на цих підприємствах.

На державних підприємствах можуть існувати різні системи стимулювання. Деякі з них зумовлені відсутністю конкуренції та можливістю банкрутства. Обмежене використання такого стимулу, як підвищення заробітної плати, та високий ступінь гарантії зайнятості можуть деякою мірою пояснити відмінності у поведінці осіб, які працюють на державних або приватних підприємствах. Однією з основних переваг державного сектору є те, що завдяки його регулюючій функції зазвичай вдавалося запобігти катастрофічним кризам надвиробництва, захиститися від несподіванок стихії ринку. Світовий досвід роздержавлення і приватизації показує, що, по-перше, невисока ефективність підприємств державного сектору в розвинених країнах спричинена не формою власності. Державні підприємства можуть бути висококонкурентними, ефективними тільки якщо вони функціонують в умовах конкуренції за законами ринкової економіки, а не розраховують на бюджетне фінансування, допомоги, пільги тощо. По-друге, роздержавлення і приватизація в усіх країнах через певний час змінюються націоналізацією і реприватизацією. Тобто ці процеси чергуються. По-третє, роздержавлення і приватизація використовуються не тільки для підвищення ефективності виробництва, а й як засіб зниження соціальної напруженості в суспільстві. Отже, при їх здійсненні потрібно враховувати як економічні, так і соціальні наслідки.

Як показує досвід нашої країни, державна власність за повного свавілля бюрократичного апарату може втратити не тільки ефективність, а й загальнонародний характер. Водночас надання основним ланкам господарства достатньої самостійності, звільнення їх від диктату відомств сприятиме конкурентоспроможності підприємств і трудових колективів. Українська модель реформування власності на нинішньому етапі має ґрунтуватися на принципі комерціалізації державних підприємств, який дасть їм можливість стати реальними суб'єктами ринкових відносин.

Переведення державного сектору економіки в ринковий режим функціонування можна здійснити через розподіл функцій між власником (державою), менеджером і трудовим колективом. Власник (держава) одержує лише частину прибутку, яка перераховується до бюджету, а решта його використовується для розвитку підприємства і стимулювання трудового колективу.

У приватну власність не передаватимуться унікальні природні об'єкти (ліси, парки, водойми) загальнонаціонального значення. Україна має зберегти єдину транспортну систему (залізничний, повітряний, водний транспорт). Тут поки що бажано мати одного господаря в особі держави.

2.2 Основні етапи реформування державного сектору в Україні

Формування державного сектору в Україні висунуло як найважливішу умову: необхідність приватизації об'єктів державної власності. Приватизація (від лат. "privatus" - приватний) - це передавання державної власності (земельних ділянок, промислових підприємств, банків, засобів транспорту і зв'язку, будівель, акцій, культурних цінностей) за плату або безкоштовно в приватну власність.[5 с. 25]

Законодавчими актами визначаються також основні принципи приватизації державного майна:

- забезпечення кожному громадянинові України рівного доступу до об'єктів приватизації та необмеженого вибору сфер приватизації;

- охоплення цим процесом усіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх суб'єктів, у тому числі трудових колективів і окремих громадян;

- використання всіх форм власності згідно з економічною доцільністю, а не якимись іншими критеріями, без абсолютизації однієї з них;

- залишення у власності держави майна, необхідного для виконання нею своїх функцій;

- здійснення роздержавлення і приватизації з дотриманням антимонопольного законодавства.[8 с. 38]

Однак значна частина державної власності приватизації не підлягає. Вона включає: майно органів державної влади, управління, Збройних Сил; золотий і валютний фонди; державні матеріальні резерви; комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків; національні культурні та історичні цінності;

Позбутися негативних явищ в економічній та інших сферах життя нашої країни можна тільки, усунувши причини, що їх зумовлюють. До них належать: монопольне становище держави та її відомств, які були власниками засобів виробництва і результатів праці суспільства. Для цього потрібно було ліквідувати надмірне одержавлення відносин власності, ототожнення суспільної та державної форм власності.

У країнах із розвиненою ринковою економікою існують різні співвідношення між державною і приватною власністю. Межі між приватною і державною формами власності є рухомими, змінними. їх зумовлюють різноспрямовані процеси - усуспільнення (націоналізація) та роздержавлення.

Україні потрібно було йти шляхом роздержавлення, приватизації і побудови змішаної економіки, в якій рівноправними господарськими суб'єктами є акціонерні, кооперативні, приватні та державні підприємства.

Роздержавлення - це комплекс заходів, спрямованих на перетворення відносин власності, ліквідацію монополії держави на власність, формування багатоукладної економіки, посилення процесів її саморегулювання. Однією з основних форм роздержавлення власності у постсоціалістичних країнах є приватизація. Роздержавлення може супроводжуватись як зміною державної власності на недержавну, так і зміною лише форм використання державної власності.[4]

Досягнення основних цілей роздержавлення і приватизації передбачало дотримання певних принципів при формуванні соціально орієнтованої ринкової економіки: гарантування кожному громадянину України однакового доступу до об'єктів приватизації та необмеженого вибору сфер приватизації. Охоплення процесом роздержавлення і приватизації всіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх суб'єктів, зокрема трудових колективів і окремих громадян. Запровадження всіх форм власності, виходячи з економічної доцільності, а не якихось інших критеріїв жодна з форм не може абсолютизуватися.

У власності держави має залишитися майно, необхідне для виконання нею своїх функцій. Роздержавлення і приватизація мають здійснюватися під громадським контролем, з інформуванням населення. Дотримання цих принципів мало не тільки забезпечити можливість кожному громадянину України стати власником засобів виробництва, свободу господарської діяльності для різних форм власності, зокрема оновленої державної, а й запобігти такому небажаному явищу, як псевдоприватизація.

Таким чином, роздержавлення економіки - це головне завдання перетворення форми власності, вирішення якого дасть змогу ліквідувати монопольне становище держави та її відомств, створити умови для розвитку різних форм власності: перетвореної державної власності, акціонерної, кооперативної, приватної та інших, зробити кожного працівника, кожний трудовий колектив справжнім суб'єктом відносин власності. Це стало головною метою економічної політики на початку перехідного періоду, яка мала забезпечити рівноправність усіх форм власності, створити необхідні передумови для розвитку ринкових відносин, стимулювати трудову і підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва.[20]

Реалізація цієї політики потребувала розробки правил передачі прав власника від держави самостійним господарським суб'єктам - фізичним та юридичним особам, тобто механізму роздержавлення і приватизації власності, який передбачає створення органів роздержавлення і приватизації з чітким визначенням їхніх функцій на всіх структурних рівнях.

Рівень роздержавлення в Україні зумовлений потребою збереження за державою об'єктів медичного обслуговування, освіти, культури, утримання об'єктів фінансово-кредитної системи, музеїв, національних театрів, виставок, бібліотек тощо. Це досить велика частка суспільної власності, яка не може бути приватизована на сучасному етапі. Усе це свідчить про те, що рівень роздержавлення визначається такими положеннями: по-перше, необхідністю приведення форм господарювання у відповідність до характеру розвитку і структури продуктивних сил, що об'єктивно передбачає існування невеликих, середніх і великих господарств; по-друге, виокремленням загальнонародних потреб та інтересів, реалізація яких не може бути здійснена на іншому рівні, крім державного. До таких потреб належать: безпека країни, охорона навколишнього середовища, розвиток пріоритетних напрямів науки і техніки, підготовка кадрів, утримання непрацездатного населення. Важливість цих потреб, їх загальнонародний характер робить реалізацію потреб на основі державної власності необхідною засадою суспільного життя. З розвитком цивілізованості суспільства перелік цих потреб та інтересів може змінюватися, тобто він не має сталого характеру; по-третє, господарюючі суб'єкти повинні мати усі права товаровиробників, розвивати ініціативу, творчість, підприємництво, сприяти зростанню обсягів виробництва потрібних суспільству товарів тощо.

Єдиних правил роздержавлення і приватизації не існує. Кожна країна розробляє свої законодавчі акти, враховуючи економічну, політичну, демографічну, історичну та інші особливості.

Наша країна не могла використати способи і методи роздержавлення та приватизації, які застосовувалися у західних країнах через низку обставин:

тотальне одержавлення (частка державного сектору перевищувала 90 %). Це зумовлювалося тим, що державні органи впродовж десятиліть безпосередньо керували всіма стадіями виробничого процесу, розподілу і перерозподілу результатів праці; надзвичайно спотворена структура народного господарства (принцип «виробництво в ім'я виробництва» призвів до того, що в 1990 р. частка засобів виробництва становила 69,5 % усього обсягу виробленої продукції"); велика кількість підприємств, основні фонди яких мали високий відсоток зношення; їх швидка демонополізація і приватизація призвели б до зруйнування економіки; більшість населення не мала коштів для участі у приватизації; свідомість більшості громадян сформована в умовах соціалізму, головними принципами якого були соціальна справедливість та рівність розподілу; люди, які прийшли до влади, намагалися використати політику як важіль у боротьбі за розподіл та перерозподіл влади, зокрема економічної.

Процес роздержавлення може відбуватися тільки за умови існування відповідного правового та організаційно-економічного середовища. Потрібно було розробити нормативні документи, юридичні норми, законодавчі акти, які гарантували б однакові умови і порядок роздержавлення та приватизації для всіх суб'єктів господарювання.

Верховна Рада України прийняла низку законів - «Про власність», «Про підприємництво», «Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду», «Про приватизацію майна державних підприємств» та інші, які сприяли формуванню відповідного правового та економічного середовища. Для регулювання процесів роздержавлення і приватизації в Україні було створено спеціальні органи (Фонд державного майна (ФДМ) та його підрозділи).[4; 3]

Органи державного управління процесами роздержавлення і приватизації мають перешкоджати перетворенню міністерств на державні концерни або асоціації, оскільки це посилить їхню монопольну роль в економіці, а також переведенню коштів з державного сектору економіки у власність громадських організацій, політичних партій тощо.



2.3 Проблеми реформування державного сектору та шляхи їх вирішення

Перехід від одержавленої, командно-адміністративної економіки до ринкової неминуче супроводжується переглядом ролі і місця держави в управлінні економічними процесами, у тому числі пов'язаними з державним сектором. Одним з головних недоліків процесу реформування державного сектора економіки є помилкове ставлення до вільного ринку, який нібито здійснить саморегулювання усіх економічних відносин.

В Україні посилення державного впливу на реформаційні процеси в секторі економіки є особливо актуальним і з огляду на те, що в умовах економічної трансформації загострюються соціальні та економічні суперечності і проблеми, що виникли як у дореформений період, так і в ході реформ.

Зазначену проблему під різним кутом зору розглядають провідні вчені країни, у тому числі: М.В. Зубець, І.Г. Кириленко, М.Х. Корецький, В. Малес, М.Й. Малік, А.Ф. Мельник, Г.І. Мостовий, В.Я. Месель-Веселяк, П.Т. Саблук, В.І. Семчик, О. Стратілат, В.В. Юрчишин та інші. Але проблема реформування державного управління сектором економіки України все ще залишається недостатньо розробленою і потребує комплексних наукових досліджень.

Але до цього часу заходи щодо реформування системи управління сектором економіки, до якого фактично відносяться всі підприємства, що займаються виробництвом та переробкою сільськогосподарської продукції, незалежно від форми власності і організаційно-правової форми, зводились, по суті, до перерозподілу владних повноважень без системного оновлення всього змісту і функцій органів управління.

Таким чином, сьогодні ми маємо ситуацію, коли зміна стану об'єкта управління потребує змін суб'єкта управління, тобто реформування органів державного управління сектором економіки України.

Ситуація у сфері державного сектора економіки зумовлюється декількома причинами:

- відсутністю досвіду застосування механізмів державного регулювання, що ґрунтуються на принципах добровільної участі і зацікавленості суб'єктів господарювання;

- запереченням необхідності державного втручання в економіку при її переході до ринку як непотрібного і навіть шкідливого на початку реформ;

- неспроможністю управлінських структур забезпечити виконання владних рішень.

Проблема реформування структур, що здійснюють державне управління сектором економіки, зміна їх функцій зачіпають всі елементи системи державного управління сектором економіки, до якої слід віднести: органи виконавчої влади та координаційні і дорадчі органи, що утворюються ними та при них; державні інспекційні служби та лабораторії; державні організації і установи із особливим статусом; науково-дослідні, проектно-конструкторські інститути та центри, навчальні заклади; професійні об'єднання; громадські об'єднання; сільськогосподарські та переробні приватні підприємства на основі приватної власності.[13 с. 123]

Не менш важливим чинником, який визначає зацікавленість господарюючих суб'єктів у реалізації заходів щодо вдосконалення управління державним сектором економіки, є передача виконавчих функцій від органів виконавчої влади до державних підприємств-операторів, які повинні забезпечувати реалізацію державного регулювання діяльності.



Висновки

Сучасні ринкові відносини не в змозі забезпечити ефективність регулювання економічних процесів, тому виникає потреба державного втручання. Вплив держави здійснюється двома засобами: як владною структурою, що встановлює "правила гри" на ринку, і як власником, що володіє певним майном і діє з іншими суб'єктами права власності. Другий варіант державного впливу здійснюється в рамках об'єктів державного сектора. Основну ланку державного сектора складають: державні унітарні підприємства (казенні підприємства, державні комерційні підприємства, державні акціонерні товариства, де державі належить 100% акцій); державні акціонерні товариства, у яких частка державної власності становить більше 50%; державні господарські об'єднання (корпорації та концерни); інші, що можуть формуватися або входити до складу холдингів, промислово-фінансових груп, консорціумів. Критерієм віднесення господарських структур до державного сектора є факт оперативного управління державою їх діяльністю.

За роки реформ державний сектор значно зменшився. Так, за станом на 2008 р. як кількість державних підприємств, так і кількість працівників, зайнятих у них, скоротилася майже на 55%. Незважаючи на різкий спад перерахованих вище показників, до 2008 р. державні промислові підприємства втримували вагомі позиції у видобутку енергетичних матеріалів (60,2% обсяг виро-бництва і 62,8% кількості підприємств); відносно невелика кількість (8,3%) державних підпри-ємств виробляють більше 22% загального обсягу хімічної та нафтохімічної продукції. На частку державних підприємств припадає більше 43% виробництва й розподілу електроенергії, газу й води; 15 і 13,5% обсягу металургійної та машинобудівної галузей відповідно.

У сучасних умовах для підвищення економічного становища України провідне значення має подальший розвиток методичного забезпечення управління державним сектором промисловості. Застосування такого підходу до ефективного управління промисловими державними підприємствами (пакетами акцій) на підставі функціональності, реалізація запропонованих у дисертаційній роботі рекомендацій щодо управлінського впливу макрорівня на розвиток державного сектора промисловості можуть істотно підвищити ефективність управління такими підприємствами.

Формування і реалізація стратегії розвитку сектору загального державного управління в Україні здійснюється за допомогою соціально-економічних прогнозів, державного та місцевих бюджетів, державної програми економічного і соціального розвитку України та інших державних регіональних і галузевих програм.

Основними показниками, що характеризують стан і завдання розвитку сектору, є такі:

- питома вага загальної суми державних доходів і витрату ВВП;

- питома вага державних видатків на освіту, охорону здоров'я, національну оборону, правоохоронну діяльність, охорону навколишнього природного середовища і т. д. у державному бюджеті або у ВВП;

- обсяг державних видатків за вищеназваними напрямами надушу населення; нормативи, що визначають мінімальні стандарти споживання суспільних послуг (прожитковий мінімум, розмір мінімальної заробітної плати, пенсії, гарантований мінімум послуг у галузі освіти, охорони здоров'я і т. п.);

- показники рівня життя населення. Потреба сфери загального державного управління в фінансових коштах, які необхідні для нормального її функціонування, породжує проблему пошуку джерел фінансування. Специфіка господарської діяльності установ та організацій, що обслуговують населення, полягає в тому, що одна частка суспільних послуг надається за рахунок бюджетних коштів, а інша оплачується населенням зі своїх доходів.

Список використаної літератури:

1. Закон України "Про Державну програму приватизації" // Відомості Верховної Ради. - 2000. - № 33-34. - С. 272.

2. Закон України "Про приватизацію державного майна" // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 24. - С. 349.

4. Постанова Верховної Ради України "Про Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду". - 1991, 31 жовтня.

5. Андреєва Т. Б. Приватизація, структура власності та робота підприємства. // ДІБ "Про приватизацію". - 2001. - № 1. - С. 55-59.

6. Базилевич В.Д. Економічна теорія: Політекономія. Київ: Знання-Прес, 2004, 615 с.

7. Башнянин Г. І., Медведчук С. В., Шевчук Є. С. Політична економія. Київ: Каравела, 2004, 480 с.

8. Бондар О. М. Особливості приватизації в Україні у 1999 році // Український інвестиційний журнал. - 1999. - № 6-7. - С. 45-48.

9. Борисов Е. Ф. Зкономическая теория. - М.: Юристь, 1999. - 568 с.

10. Вергелес Т. Приватизаційний процес в Україні: розвиток, проблеми і перспективи // Економічні реформи сьогодні. Спец. вип. - 1998.

11. Відп. ред. Г.Н. Климко. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Київ: Знання-Прес, 2004, 615 с.

12. Власник і право власності. За ред. Я. М. Шевченко. - К.: Наукова думка, 1994.-163с.

13. Дорофєєва Г.А. Удосконалення підходів до управління підприємствами державного сектора // Экономические проблемы и перспективы стабилизации экономики Украины. - Донецк: ИЭП НАН Украины. - 2004. - С. 191-202.

14. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка. За ред. 3. Ватаманюка, С. Панчишина. - К.: Альтернативи, 2001. - 606 с.

15. Кузьменко Л.М., Дорофєєва Г.А. Аналіз регіональних особливостей державного сектора промисловості України // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Регіональна політика: досвід Європейського Союзу та його адаптація до умов України. - Л.: ІРД НАН України. - 2005. - Вип.5, ч.1. - С.271-280.

16. Основи економічної теорії: політекоеномічний аспект//Під ред. Г.Климка, К:ВШ-1997

17. Попов А.И. Экономическая теория.- С.-Пб.: Питер, 2001.- С.464.

18. Приватизація та фондовий ринок // Перспективні дослідження. Нове економічне законодавство. - 2000. -№ 14.

...