Економічні функції держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет кораблебудування ім. адмірала Макарова

Контрольна робота

з дисципліни: "Національна економіка"

Виконала: студентка гр. 4418з

Сапожнікова І.М.

Перевірила: викладач

Волосюк М.В.

Миколаїв 2012

План

1. Методики обрахунку показників кількісних змін економічного розвитку

2. Держава як виробник суспільних благ

3. Економічний добробут за А. Пігу

4. Конкурентні переваги та конкурентоспроможність: зв'язок між цими поняттями

5. Практичне завдання

Література

1. Методики обрахунку показників кількісних змін економічного розвитку

Економічне зростання у масштабі всього суспільного виробництва представлений збільшенням річного обсягу виробництва товарів і послуг. Тому показником, за допомогою якого вимірюється економічне зростання звичайно виступає ВНП. Крім того, використовується динаміка валового внутрішнього продукту (ВВП). При цьому в розрахунок приймаються всі зміни тільки реального ВНП, тобто зміна номінального (у ціновому вираженні) ВНП не може розглядатися як економічне зростання. Справді, якщо в даному році ніяких змін у загальному обсязі кінцевої продукції не відбулося, а ціни виросли, наприклад у 4 рази, свідчила б така ситуація про економічне зростання? Негативна відповідь очевидна.

Для виміру економічного зростання, особливо при зіставленні на міжнародному рівні, широко використовується такий показник, як "величина ВНП на душу населення" (і темпи його зростання). Цей показник звичайно використовується для характеристики рівня життя і динаміки добробуту населення тієї або іншої країни. При однаковому обсязі реального національного продукту його величина, що приходиться на душу населення, буде залежати від чисельності населення даної країни. Так, ВНП Індії майже на 70% перевершує ВНП Швейцарії, однак за рівнем життя населення Індії відстає від Швейцарії більш ніж у 60 разів. Тому, якщо зміни ВНП використовувати як узагальнений показник життєвого рівня, необхідно враховувати зміни, що відбуваються в чисельності населення. Наприклад, якщо реальний ВНП за рік збільшився на 1,5%, але загальна чисельність населення за цей період теж виросла на 1,5%, те в середньому рівні життя населення ніяких змін не відбудеться. Підвищення середнього рівня життя викликає лише таке збільшення обсягу виробництва (ВНП), що перевищує зростання населення.

Всі показники економічного розвитку поділяють на 2 групи. До І групи показників відносять ті, за допомогою яких можна оцінити кількісні зміни в обсягах виробництва продукції. Основні серед них: 1) показник приросту ВВП та 2) показник приросту ВВП на душу населення.

Основними показниками кількісного аналізу соціально-економічного розвитку є середньорічні відхилення показників, середньорічні темпи зростання, середньорічні темпи приросту.

Методика їх розрахунку така:

1. Середньорічний абсолютний приріст :

,

де По.р - абсолютне значення показника в останньому році аналізованого періоду; Пб.р - абсолютне значення показника в базовому році; Кр - кількість років у досліджуваному періоді.

Можливим є використання й іншої формули:

,

де -- абсолютний приріст показника в кожному і-му році порівняно з попередніми роками у визначеному періоді.

2. Середньорічний темп приросту :

,

де - абсолютні значення показника відповідно в останньому і базовому роках.

3. Середньорічний темп зростання :

4. Темп приросту :

або ,

де - темп зростання за даний період у відсотках.

5. Темп зростання :

Індекс розвитку людського потенціалу(ІРЛП) - інтегральний показник, який застосовується ООН для оцінки досягнень країни у рівні соц. розвитку. Для країн, що розвиваються - індекс зубожіння. Для розвинених країн індекс знедоленості розраховується:

Ір=(Р1+Р2+Р3+Р4)/4

Також розраховують такий показник як індекс розвитку з урахуванням гендерного чинника. Середнє значення життя, рівня освіти та доходу коригуються залежно до величини розриву між рівнем досягнень чоловіків та жінок. держава економіка добробут конкурентоспроможність

Модель, яка відображає дію більшої кількості чинників, повніше відображає реальну картину економічного зростання. Саме такою є модель економічного зростання Р. Солоу, за розробку якої авторові було присуджено Нобелівську премію (1987 р.). Основними рисами моделі Р. Солоу є врахування таких чинників зростання, як запас капіталу (заощадження), приріст населення та технологічний прогрес. При зростанні норми заощаджень економіка матиме більше інвестицій, більший запас капіталу, а отже, і більший рівень виробництва. Однак збільшення норми заощаджень має зворотний ефект - призводить до скорочення норми споживання, яке певним чином обмежує виробництво. Таким чином, заощадження сприяють нагромадженню капіталу, збільшують створений продукт, а разом з цим і споживання. Критерієм при виборі норми заощадження є максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання, який дістав назву "золотого правила". "Золотому правилу" відповідає така норма заощаджень, при якій формується стійка капіталоозброєність, але за умови максимального споживання.

Звґязок між споживанням (с), продуктом (у) та інвестиціями (і) має такий вигляд:

Рис. 1. Модель економічного зростання

Урахування чинника технологічного прогресу вносить деякі зміни у формулювання "золотого правила": для максимізації споживання необхідно, щоб витримувалась рівність:

МРК = а+п+д або МРК-а = п+д,

де (п+д) - темпи приросту населення та ефективності праці; МРК - гранична продуктивність капіталу; а - норма амортизації.

Економічний зміст формули такий: для формування запасу капіталу і капіталоозброєності необхідно, щоб чистий граничний продукт капіталу (МРК-а) дорівнював темпові приросту загального обсягу виробництва (п+д).

Отже, економічне зростання є результатом поєднання факторів розвитку, з допомогою моделювання яких можна прогнозувати економічний розвиток.

Кількісні показники характеризують розміри, пов'язані з виміром величини сукупності об'єктів (елементів), наприклад, обсягів виробництва валової продукції, вартості основних виробничих фондів тощо.

2. Держава як виробник суспільних благ

Важливо розрізняти товари суспільного споживання і товари індивідуального споживання, які виробляються ринковою системою. Товари індивідуального вжитку ділимі, тобто вони виступають у вигляді достатньо малих одиниць, на них поширюється дія принципу виключення. Це означає, що той, хто бажає і може платити рівноважну ціну, отримує продукт, а той, хто не може або не бажає платити таку ціну, виключається із числа отримувачів вигод, які забезпечує цей продукт.

Особливості громадських, або суспільних благ, суттєво відрізняються від особливостей товарів індивідуального споживання. Ринкова система не здатна виробляти суспільні блага. Вони неділимі, складаються з таких великих одиниць, що здебільшого не можуть бути продані індивідуальним покупцям.

Суспільні блага - це блага, які забезпечують потреби всіх членів суспільства в однаковій мірі (національна оборона, освіта, охорона громадського порядку, наукові дослідження, природоохоронні заходи та ін.). Вони поділяються на "чисті" і "недосконалі".

Чисті суспільні блага характеризуються неподільністю, невинятковістю (неможливістю виключення будь-кого із користування даним благом) і неконкурентністю - неможливістю перешкодити споживати це благо людям, які не заплатили за нього.

Недосконалі блага характеризуються обмеженими можливостями використання, зумовленими географічним положенням або необхідністю мати ще додаткові приватні блага. Особливим різновидом суспільних благ є спільні ресурси (родовища корисних копалин, дикі тварини і риби в океанах і морях), які також характеризуються невинятковістю, але викликають суперництво - використання їх однією людиною зменшує можливості споживання інших людей.

Ринок неспроможний забезпечити громадян суспільними благами, тому держава стає основним їх виробником чи замовником, визначає оптимальну їх кількість і мінімізує витрати їх виробництва.

Деякі суспільні блага можуть бути доступними представникам окремих суспільних груп населення, наприклад, мешканцям окремих міст, регіонів. Такі суспільні блага називають локальними.

Яскравим прикладом суспільного блага є маяк, який попереджає кораблі про підступне морське узбережжя чи гавань. Будівництво маяка може виявитися економічно вигідним, якщо вигоди (попередження аварій кораблів) перевищують витрати виробництва. Однак вигоди від маяка для кожного користувача не можуть бути відшкодовані придбанням такого великого і неподільного продукту. У будь-якому випадку після введення маяка в експлуатацію його сигнальне світло служить орієнтиром для всіх без винятку кораблів.

Практично немає способу позбавити деякі кораблі можливості користуватися вигодою від маяка. Тому власникові будь-якого корабля немає потреби добровільно оплачувати таку вигоду. Тобто виникає проблема, пов'язана з тим, що люди можуть користуватися вигодами певного продукту, нічого не витрачаючи на його виробництво.

Оскільки в такому випадку принцип виключення незастосовний, то не існує ніяких стимулів для індивідуального підприємства пропонувати кошти для будівництва маяка з метою його продажу. Оскільки послуги маяків неможливо ні виразити в цінах, ні продати, то цілком зрозуміло, що приватним фірмам немає ніякої вигоди вкладати гроші в їхнє будівництво. Тут ідеться про послугу, яка приносить суттєву вигоду всім, але на виробництво якої ринок не виділятиме ресурсів. Отже, щоб суспільство могло користуватися такими благами і послугами, забезпечити їх повинен державний сектор, а фінансувати їхнє виробництво необхідно за допомогою системи примусових податків.

Уряди забезпечують людям безліч інших товарів та послуг, до яких може бути застосований принцип виключення. Зокрема, такі блага і послуги, як вулиці й автомагістралі, правоохоронна діяльність і пожежна охорона, бібліотеки і музеї, профілактичне медичне обслуговування, цілком можуть підпадати під дію принципу виключення, тобто на них можна встановити ціни, і приватні виробники могли б забезпечувати споживачів цими благами через ринкову систему.

Усі ці послуги, які забезпечують значні вигоди переливу, ринкова система не вироблятиме в достатній кількості. Тому держава бере на себе їх фінансування і виробництво, щоб уникнути можливого дефіциту ресурсів у цій сфері. Подібні товари і послуги іноді називають квазісуспільними (квазідержавними) благами. Щоправда, ні в економічній науці, ні в практичній діяльності урядів різних країн нема єдності щодо статусу державної системи охорони здоров'я і житлового будівництва. У цих сферах суспільної діяльності найдоцільніше поєднувати забезпечення населення благами через ринок і за допомогою держави.

У сучасному світі держава як суб'єкт економічних відносин забезпечує надання таких суспільних благ: державне управління (у тому числі державне регулювання економіки), оборона, безпека (людини, держави, суспільства), соціальний захист, охорона здоров'я, фізична культура, спорт, освіта, фундаментальні наукові дослідження, культура, мистецтво, охорона навколишнього природного середовища і т. ін. Основним парадоксом регулюючої діяльності держави в соціально-економічній сфері є те, що вона сама є яскравим прикладом чистого суспільного товару. Суспільні блага є неподільними тому, що вони складаються з таких крупних одиниць, які не можуть бути продані індивідуальним покупцям. На них не розповсюджується принцип виключення, тобто не існує ефективних способів відсторонення індивідуумів від користування вигодами цих благ. Одержання вигод від товарів індивідуального споживання ґрунтується на їх купівлі, тоді як вигоди від суспільних благ дістаються суспільству внаслідок виробництва таких благ (маяк в порту, національна оборона, регулювання повеней, боротьба з комахами тощо). Проте виробництво суспільних благ також потребує певних витрат, які мають фінансуватися певними джерелами. Приватна фірма не зможе отримати платню від окремого індивіда за суспільне благо, оскільки для цього необхідний суспільний примус. Тому надання суспільних благ найчастіше бере на себе держава або інший колективний орган, який стягує з користувачів грошову платню чи змушує робити натуральні внески у примусовому порядку. Найбільш загальною формою платежів, які стягуються з індивідів з метою фінансування суспільних благ, є податки.

Одержуючи менші доходи, підприємства і домогосподарства вимушені скорочувати свої інвестиційні та споживчі видатки. Отже, податки зменшують попит на товари і послуги індивідуального користування, а це, у свою чергу, знижує індивідуальний попит на ресурси.

Передаючи купівельну спроможність приватних економічних агентів урядові, податки вивільняють ресурси із індивідуальної сфери їх застосування. Уряди через податкові надходження можуть самі спрямовувати ці ресурси на виробництво суспільних благ і послуг. Так, податки на доходи підприємств і на особисті доходи вивільняють ресурси із виробництва інвестиційних товарів і товарів особистого споживання. Уряди використовують ці ресурси на виробництво військових літаків, спорудження нових шкіл та автомагістралей, а також свідомо перерозподіляють ресурси з метою здійснення певної зміни структури національного продукту країни.

Рішення про направлення ресурсів на користь суспільних благ приймаються політичними методами, тобто голосуванням в парламенті, уряді, чи на сесіях відповідної ради - сільської, селищної, міської тощо, тобто органами державної влади - в центрі чи на місцях. Тоді як рішення про виробництво і придбання індивідуального блага вирішується "голосуванням грошима" - доларами, гривнями і т.д.

Важливо підкреслити, що виробництво благ у державному секторі зовсім не означає автоматичного досягнення економічно ефективного обсягу їх випуску, хоча воно і є часто найбільш доцільним способом забезпечення такими благами споживачів.

3. Економічний добробут за А. Пігу

Вагомий внесок у розвиток неокласичних ідей здійснив учень і послідовник Альфреда Маршалла, представник Кембриджської школи неокласики Артур Пігу (1877-1959). Основні ідеї вченого знайшли відображення у праці "Економічна теорія добробуту" (1932), яка започаткувала новий напрям економічних досліджень та перші спроби теоретичного обґрунтування економічних функцій держави.

Розмірковуючи над проблематикою економічних досліджень, вчений робив наголос на реалістичності економічної науки, сфера інтересів якої має визначатись практичними завданнями. На думку А. Пігу, "Початком економічної науки має бути не пристрасть до знання, а громадський ентузіазм, який постає проти убозтва брудних вулиць і безрадісності понівечених життів". Відтак мету власного дослідження вчений вбачав у тому, щоб "знайти зручний практичний інструментарій для забезпечення добробуту, іншими словами, розробити такі заходи, які, ґрунтуючись на пропозиціях економістів, може приймати державний діяч". З огляду на це А. Пігу:

Обґрунтував поняття економічного добробуту та найважливіші його фактори. Стверджуючи, що категорія суспільного добробуту "відображає елементи нашої свідомості" і може бути описана термінами "більше-менше," вчений свідомо обмежив власне дослідження "рамками тієї сфери суспільного добробуту, в якій можна прямо або побічно застосувати шкалу виміру з допомогою грошей". Цю сферу суспільного добробуту вчений назвав економічним добробутом.

Стверджуючи, що немає чіткої межі між економічним і неекономічним добробутом, А. Пігу звертав увагу на те, що "економічний добробут не слугує барометром або показником добробуту в цілому", оскільки "добробут часто змінюється, тоді як економічний добробут залишається на попередньому рівні; і при цьому зміни економічного добробуту рідко відповідають таким самим змінам добробуту в цілому". Відтак вчений наголошував на тому, що поняття індивідуального добробуту не зводиться до його економічного аспекту і включає такі показники якості життя, як умови довкілля, умови праці та відпочинку, доступність освіти, громадський порядок, медичне обслуговування тощо.

Найважливішим показником економічного добробуту, його "двійником" А. Пігу вважав національний дивіденд - "...ту частку матеріального доходу суспільства (включаючи, певна річ, дохід, який надходить з-за кордону), яка може бути виражена у грошах". Тим самим економічний добробут вчений визначав через національний дохід - величину, яка залишається після вирахування із річного потоку товарів і послуг кінцевого споживання затрат на відшкодування витрачених капітальних благ.

Економічний добробут суспільства вчений обумовлював: розміром національного дивіденду; способом розподілу його між членами суспільства.

Визначаючи критерії максимізації економічного добробуту суспільства у термінах оптимальної аллокації ресурсів, А. Пігу використовував поняття граничного чистого продукту. Він стверджував, що вирівнювання граничних чистих продуктів, отриманих в результаті багатоваріантного використання ресурсів, уможливлює максимізацію національного дивіденду. Необхідною передумовою досягнення цього стану вчений вважав вільну конкуренцію, здатну забезпечити реалізацію приватних інтересів та необмежене переміщення благ.

Видатний англійський економіст Артур Сесія Пігу (1877-1959) народився у сім'ї військового. Завдяки своїм здібностям та підтримці батька отримав освіту у престижній школі Херроу.

У 1897 р. він став студентом Королівського коледжу в Кембриджі, де економічну теорію викладав А. Маршалл. Після закінчення університету А. Пігу присвятив себе викладацькій та науковій роботі. У цей період вчений цікавився проблемами історії робітничого руху, боротьби за підвищення заробітної плати, тарифними реформами тощо.

З 1904 р. він почав читати курс лекцій з економічної теорії, спираючись на учення А. Маршалла. Коли у 1908 р. А. Маршалл залишив кафедру, А. Пігу став його наступником. Цю посаду він обіймав 35 років, з 1908 по 1943 pp. учений мав значний авторитет в урядових колах. Він неодноразово залучався до роботи в різноманітних урядових закладах: у 1918-1919 pp. брав участь у роботі Валютного комітету при уряді Англії; у 1919-1920 pp. був членом Королівської податкової комісії; у 1925 р. працював помічником Чемберлена у комітеті з питань грошового обігу тощо.

Вагомий творчий спадок А. Пігу значною мірою пов'язаний з дослідженням проблем суспільного добробуту, які знайшли відображення у праці вченого "Багатство і добробут" (1912). У 1932 р. у переробленому і розширеному вигляді цей твір був опублікований під назвою "Економічна теорія добробуту" і приніс А. Пігу визнання. Теоретичні здобутки вченого знайшли відображення також у роботах "Коливання промислової активності" (1929) та "Економіка стаціонарних станів" (1935). Свідченням великої поваги А. Пігу до свого вчителя стала його праця "Альфред Маршалл і сучасна економічна думка". Помер вчений у 1959 р.

Проаналізував проблеми строгого обліку обсягів та динаміки "національного дивіденду". А. Пігу одним із перших звернув увагу на недосконалість показника національного доходу як вимірника економічного добробуту, зазначивши, що грошовий вимір матеріального доходу суспільства "призводить до найнеймовірніших парадоксів". Так, наприклад:

- "якщо людина орендує будинок, який належить певній особі, і обстановку в цьому будинку, то отримані цією людиною послуги включаються в національний дивіденд... якщо ж ця людина отримала будинок з обстановкою у якості подарунку... то такі послуги... не включаються до складу національного дивіденду";

- "якщо фермер, який реалізував продукцію своєї ферми, купує на ринку необхідне для його сім'ї продовольство, то значна частина придбаних ним товарів ввійде до національного дивіденду; однак ця продукція уже не ввійде що складу національного дивіденду, якщо фермер замість того, щоб купувати товари на ринку, залишить у себе частину виробленого м'яса і овочів";

- "філантропічна діяльність організацій, які не отримують за неї оплати, церковних служителів, учителів недільних шкіл, наукова робота безкорисливих експериментаторів... поки що не враховуються у складі національного дивіденду"; "в національний дивіденд входить номінальна оплата праці, набагато менша ніж її реальна цінність";

- "систематичне задавання шкоди природі... не впливає на величину національного дивіденду";

- "жіноча праця, яка застосовується на фабриці або вдома, враховується в дивіденді, коли за неї платять, але не враховується, коли дружини і матері працюють безкорисливо у своїх власних сім'ях. ...Якщо чоловік одружується на своїй економці або кухарці, то національний дивіденд зменшується".

Здійснив дослідження проблеми узгодження економічних інтересів окремих індивідів, фірм та суспільства в цілому в контексті відносин розподілу. Розмірковуючи над проблемами економічного добробуту, А. Пігу розрізняв добробут окремих осіб, соціальних груп та суспільства в цілому. У зв'язку з цим вчений виділив: суспільний чистий продукт як "сукупний приріст національного дивіденду"; приватний чистий продукт, як "приріст благ, які можна продати, а також приріст доходів того індивіда, який забезпечує капіталовкладення".

Вихідною у його теоретичній побудові була думка, що вільна конкуренція не забезпечує урівноваження приватного та суспільного чистих продуктів і автоматичного узгодження інтересів суспільства та приватних осіб.

Таким чином, на відміну від своїх попередників А. Пігу аналізував не статичну ринкову рівновагу, а відхилення від неї. Порушення досконалого ринкового механізму, викликані розбіжностями приватних і суспільних інтересів, вчений пов'язував: з виникненням монополій, які порушують підвалини ринкової конкуренції, перешкоджаючи вільному переміщенню ресурсів. Аналізуючи цю проблему, А. Пігу вперше запровадив терміни "недосконала" та "монополістична конкуренція", які відіграли важливу роль у дослідженнях наступних поколінь неокласиків; існуванням зовнішніх, позаринкових ефектів для третіх осіб, а відповідно, і для суспільства в цілому.

У своїй праці А. Пігу часто посилається на опублікований у 1883 р. трактат "Принципи політичної економії" англійського дослідника Генрі Сіджвіка (1838-1900), який стояв у витоків економічної теорії добробуту.

Г. Сіджвік одним з перших звернув увагу на відмінності одних і тих самих понять залежно від мікро- або макроекономічного рівнів аналізу. На противагу "класикам" він стверджував, що система "природної свободи" породжує конфлікт між приватними і суспільними інтересами і не забезпечує ефективного вирішення багатьох соціально-економічних проблем, особливо в області розподілу. Обґрунтовуючи необхідність обмеження системи "laissez faire" на основі державного втручання в економічне життя, Г. Сіджвік вважав, що більш рівномірний розподіл суспільних благ підвищує загальний рівень добробуту нації.

Стверджуючи, що приватна підприємницька діяльність, яка забезпечує відповідний чистий продукт, може приносити суспільству як вигоди, так і втрати, вчений започаткував сучасну теорію зовнішніх ефектів (екстерналій). Він виокремив:

Позитивні зовнішні ефекти, за яких "граничний приватний чистий продукт менший за відповідний суспільний продукту з тієї причини, що побічні послуги отримує деяка третя сторона, якій технічно важко оплатити ці послуги". На думку дослідника, прикладами позитивних екстерналій можуть бути випадки, коли:

- "послугами зручно розташованого маяка в основному користуються судна, яких неможливо примусити якимось чином оплачувати ці послуги";

- "йдеться про інвестування засобів у облаштування приватних міських парків; хоча публіка до них не допускається, завдяки зелені повітря на околицях парків стає чистішим";

- "інвестування ресурсів у будівництво доріг або приватних шляхів, завдяки якому підвищуються ціни на земельні ділянки, розташовані поряд...";

- "вкладення коштів у лісопосадки, ...установку ліхтарів біля дверей приватних будинків... інвестування ресурсів, які спрямовуються на очищення викидів із заводських труб...";

- "вкладення ресурсів у вирішення фундаментальних наукових проблем, без яких нерідко неможливі відкриття величезної практичної значимості, а також у впровадження винаходів і удосконалень промислових процесів"

Негативні зовнішні ефекти, за яких "...граничний приватний чистий продукт перевищує суспільний чистий продукт". На думку вченого, про побічні некомпенсовані збитки для третіх осіб можна говорити за умов, коли, наприклад:

- "одна людина зайнята тим, що випускає кролів, які спустошують рослинність в угіддях, які належать іншій особі";

- "коли власник ділянки, розташованої у житловому кварталі, будує там фабрику, руйнуючи тим самим красу пейзажу, коли він зводить на своїй ділянці будівлю, яка затіняє розташовані поряд будинки або... не залишає людям місця для відпочинку, що шкодить їхньому здоров'ю і зменшує продуктивність їх праці".

Обґрунтував необхідність доповнення економічної політики "laissez faire" державним, регулюванням економічного життя.

Стверджуючи, що за умов вільної конкуренції існують обставини, які перешкоджають автоматичному досягненню оптимуму, А. Пігу звертав увагу на те, що у випадках, коли приватні підприємства виявляються залишеними самі на себе, розподіл ресурсів (навіть за умов вільної конкуренції) стає найменш сприятливим (із усіх можливих) способом з погляду впливу на національний дивіденд. Відтак вчений робив висновок про необхідні доповнення політики "laissez faire" державним регулюванням економічного життя, зазначаючи, що "навіть Адам Сміт не усвідомлював повністю, наскільки "Система Природної Свободи" потребує утвердження правомочне й охорони з допомогою спеціальних законів з тим, щоб вона могла забезпечити найбільш продуктивне використання ресурсів країни".

Узалежнюючи максимізацію національного дивіденду від дії двох взаємодоповнюючих сил (приватних та суспільних інтересів), А. Пігу виокремив дві форми державного втручання в економічне життя:

- пряму, виправдану за умов монополізації економіки і пов'язану з контролем держави над цінами та обсягом виробництва;

-непряму (опосередковану), виправдану за умов вільної конкуренції і пов'язану з механізмом оподаткування.

"Для будь-якої галузі, щодо якої є підстави вважати, що в результаті вільної реалізації промислового інтересу ресурси будуть інвестовані не у тому обсязі, який необхідний з погляду збільшення національного дивіденду, - зазначав учений, - є підстави для державного втручання". Відтак за умов ринкової економіки завдання держави, на думку англійського дослідника, полягає в інтерналізації зовнішніх ефектів, перетворенні із неявної у явну різниці між приватними і суспільними інтересами. "Уряд у змозі скоротити розрив між відповідними продуктами у тій або іншій сфері, надаючи інвестуванню засобів у цій сфері "особливу підтримку" або накладаючи на нього "особливі обмеження", - писав А. Пігу. Найголовнішими формами надання такої підтримки і накладання обмежень він вважав субсидії та, відповідно, податки.

Ідея А. Пігу про те, що наявність зовнішніх ефектів робить легітимним державне втручання в економіку, була піддана сумніву лише у 60-ті pp. XX ст., коли лауреат Нобелівської премії 1991 р. американський економіст Р. Коуз довів, що наявність зовнішніх ефектів пов'язана з інституційним середовищем та розмитими правами власності. Специфікація останніх, на думку Р. Коуза, уможливлює інтерналізацію зовнішніх ефектів і виключає державне втручання в економіку за умов вільної конкуренції.

Відстоюючи принципи "найбільшого блага для найбільшої кількості людей", А. Пігу дотримувався думки, що найважливішим фактором, який впливає на добробут суспільства, є розподіл національного доходу. Вихідним у цьому теоретичному положенні було твердження, згідно з яким максимізація суспільного добробуту може бути досягнута шляхом більш рівномірного розподілу доходів, навіть якщо це негативно вплине на нагромадження капіталу та приватну ініціативу. Спираючись на закон спадної граничної корисності та ідею А. Маршалла щодо різної цінності однієї і тієї самої суми грошей для багатих і бідних людей, вчений стверджував, що "збитки, завдані економічному добробуту заможних верств у випадку передачі їх права розпоряджатися ресурсами незаможним, будуть суттєво меншими порівняно з виграшем у рівні економічного добробуту незаможних...". Звідси вчений робив висновок, що "до тих пір, поки величина дивіденду в цілому не зменшується, будь-яке значне збільшення реальних доходів незаможних верств за рахунок відповідного зниження реальних доходів порівняно багатих верств... приведе до зростання економічного добробуту".

Відтак вчений відстоював систему прогресивного оподаткування згідно з принципом "найменшої сукупної жертви". Він вказував на необхідність узалежнення ставки оподаткування від величини доходу тієї чи іншої особи, використання пільгових цін на товари, впровадження податку на спадок, заохочення добровільних пожертвувань тощо.

Важливо зазначити, що праці А. Пігу сприяли поступовому відходу від j ортодоксальної версії кількісної теорії грошей. Вчений вніс корективи в методологію досліджень американського економіста І. Фішера (1867-1947), автора знаменитого рівняння грошового обміну. Він запропонував урахувати вплив на мотиви поведінки суб'єктів господарювання прагнення відкладати астину грошей як запас у вигляді банківських внесків або цінних паперів.

У сучасній неокласичній теорії широко використовується так званий "ефект Пігу", або "ефект реальних касових залишків", згідно з яким зростання (зниження) рівня цін має здатність знижувати (підвищувати) реальну вартість (або купівельну спроможність) фінансових активів особливо з фіксованою грошовою вартістю (строкових рахунків, облігацій), уможливлюючи зменшення (збільшення) сукупних витрат в економіці.

4. Конкурентні переваги та конкурентоспроможність: зв'язок між цими поняттями

Конкурентоспроможність є наслідком не однієї конкурентної переваги, а їх комплексу. Між цими поняттями є причинно-наслідковий зв'язок, який, однак, виключає можливість їх повного ототожнення.

Традиційно конкурентоспроможність трактується як зумовлене економічними, соціальними і політичними факторами стійке становище країни або її продуцента на внутрішньому і зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки конкурентоспроможність також може бути визначена як здатність країни (підприємства) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках "третіх країн".

Конкурентна перевага - це фактор чи комбінація факторів, яка робить діяльність організації більш успішною у порівнянні з конкурентами в конкурентному середовищі і не може бути легко повторена конкурентами.

Ключові фактори успіху (або конкурентні переваги) - це характерний для певної галузі перелік чинників, що приносять їй переваги перед іншими галузями (наприклад, у боротьбі за інвестиції за рахунок більшої прибутковості або швидкості обороту капіталу), а також одним підприємствам галузі над іншими. Ключові фактори успіху (КФУ) формують конкурентоспроможність об'єкта досліджень: товару, виробництва, підприємства, галузі, держави тощо.

Конкурентні переваги часто ототожнюються з можливостями фірми більш ефективно розпоряджатися наявними ресурсами, тобто її конкурентоспроможністю. Така аналогія має під собою вагомі підстави, тому що зміст конкурентоспроможності трактується як здатність випереджати суперників у досягненні поставлених економічних цілей. Разом з тим між цими поняттями є причинно-наслідкове розходження.

Конкурентоспроможність є результатом, що фіксує наявність конкурентних переваг, без останніх неможлива конкурентоспроможність. Однак наявність окремих конкурентних переваг не означає автоматичну перевагу. Тільки в комплексі вони можуть вплинути при виборі кращого.

Крім того, на конкурентоспроможність впливають стратегічні й тактичні зміни на ринку, не пов'язані з діяльністю підприємства (зміна попиту, демографічні зрушення, природні явища й т.п.). Із зіставлення даних понять стає зрозумілим активний інтерес до дослідження природи конкурентних переваг. Він зумовлений бажанням зрозуміти механізм конкурентоспроможності, розкрити його внутрішні зв'язки. Поняття "конкурентна перевага" й "конкурентоспроможність" мають різні інтерпретації залежно від об'єкта, до якого вони застосовуються. При системному вивченні цих понять виділяють ієрархічну структуру, що послідовно включає оцінку товару, підприємства, галузі, економіки з погляду їхньої переваги над аналогічними конкуруючими об'єктами.

Рис.2. Піраміда конкурентних переваг і конкурентоспроможності

Конкурентоспроможність товару характеризує його здатність відповідати запитам покупців у порівнянні з аналогічними товарами, представленими на ринку. Вона визначається конкурентними перевагами: з одного боку, якістю товару, його технічним рівнем, споживчими властивостями, з іншого - цінами, що визначаються продавцями товарів. Крім того, на конкурентоспроможність впливають переваги в гарантійному і післягарантійному обслуговуванні, рекламі, імідж виробника, а також ситуація на ринку, коливання попиту. Високий рівень конкурентоспроможності товару свідчить про доцільність його виробництва і можливості вигідного продажу.

Разом з тим конкурентоспроможність товару - це не тільки висока якість і технічний рівень, вміле маневрування в ринковому просторі та в часі, а й максимальне врахування вимог і можливостей конкретних груп покупців. Об'єктивна оцінка всіх аспектів рівня конкурентоспроможності може бути зроблена лише на основі критеріїв, якими оперує споживач і для якого цей товар призначений.

Причини конкурентоспроможності товару слід шукати в конкурентних перевагах окремих його характеристик, що є наслідком ефективного управління процесом розробки, реалізації та експлуатації запропонованої продукції.

Отже, під конкурентноздатністю товару розуміють поєднання його споживчих властивостей, що забезпечують йому успіх на ринку у порівнянні з аналогічними товарами інших компаній. Конкурентноздатність товару визначається такими основними факторами: ціною, якістю, рівнем після продажного обслуговування, ефективністю реклами, системою збуту, термінами та технологією виробництва, обсягом продаж.

Конкуренція в галузі має тривалий вплив, зменшуючи норму віддачі капіталовкладень до конкурентної норми або тієї норми, яку можна одержати в "абсолютно конкурентній" галузі. Ця конкурентна норма або віддача "вільного ринку", наближається до норми віддачі від довгострокових цінних паперів уряду, з поправкою на ризик втрати капіталу. Інвестори не погодяться на віддачу, меншу від цієї норми в довготривалому періоді, оскільки вони можуть інвестувати в інші галузі, а фірми, що звичайно дають меншу віддачу, врешті - решт вийдуть з бізнесу. Норма віддачі, вища від скоригованої віддачі вільного ринку, стимулює приплив капіталу в галузь через вхід до неї нових фірм або через додаткові інвестиції існуючих конкурентів. Дія чинників конкуренції в галузі визначає ступінь, до якого триватиме цей приплив інвестицій, та зменшує віддачу до рівня вільного ринку і, отже, здатність фірм підтримувати норми віддачі, вищі від середньої.

П'ять чинників конкуренції - вхід, загроза заміщення, здатність покупців збивати ціну, здатність постачальників завищувати ціну та суперництво між існуючими конкурентами - відбивають той факт, що конкуренція в галузі не зводиться лише до гри між фірмами, які укорінилися на ринку. Покупці, постачальники, замінники та претенденти на вхід до галузі - усі вони є "конкурентами" фірм на певному ринку і відіграють різну роль залежно від обставин.

Конкуренцію в цьому широкому значенні можна визначити як розширене суперництво.

Усі п'ять чинників спільно визначають інтенсивність галузевої конкуренції та прибутковості, а найвпливовіші з них є вирішальними з погляду формулювання стратегії. Наприклад, навіть та компанія, що посідає надійне становище на ринку, куди не можуть увійти конкуренти, одержуватиме незначні прибутки, якщо існує високоякісний та дешевий замінник її товарів. Навіть за відсутності замінників та наявності вхідних бар'єрів інтенсивна конкуренція між існуючими фірмами обмежуватиме потенційну віддачу. Крайній випадок інтенсивності конкуренції - абсолютно конкурентна галузь, де вхід є вільним, існуючі фірми не мають впливу на ціни постачальників та покупців, а суперництво необмежене, оскільки численні фірми пропонують подібні товари.

Конкуренція в кожній галузі формується, звичайно, під впливом різних чинників. У виробництві морських танкерів ключову роль, очевидно, відіграють покупці (основні нафтовидобувні компанії), тоді як в індустрії автомобільних шин головний чинник - це покупці енергоустаткування та сильні конкуренти. У сталеливарній індустрії основними факторами є зарубіжні конкуренти і матеріали-замінники. Фундаментальну структуру галузі, відображену в дії факторів конкуренції, слід відрізняти від багатьох нетривалих чинників, що можуть тимчасово впливати на конкуренцію та прибутковість. Наприклад, зміни економічних умов протягом виробничого циклу у нетривалому періоді - нестача матеріалів, страйки, коливання попиту тощо - впливають на прибутковість майже всіх фірм у багатьох галузях. Кожна фірма, що враховує галузеву структуру, матиме свої сильні та слабкі місця, а галузева структура може з часом мінятися, і змінюється. Вплив кожного чинника конкуренції вирішальною мірою визначається

кількома важливими економічними і технічними характеристиками галузі.

5. Практичне завдання

Розрахувати структуру експорту та охарактеризувати роль країни у міжнародній галузевій спеціалізації.

Показники	Вартість, тис. дол.	Питома вага %
Всього:	52963001	100,00
1. Живі тварини, продукти тваринного походження	732225	1,38
2. Продукти рослинного походження	1695852	3,20
3. Готові харчові продукти	1291677	2,44
4. Мінеральні продукти	4707983	8,89
5. Продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості	2990247	5,65
6. Текстиль та вироби з текстилю	914034	1,73
7. Недорогоцінні метали та вироби з них	40472049	76,42
8. Інші	158934	0,30

З цієї таблиці видно, що найбільше країна забезпечує своїх сусідів в недорогоцінних металах та виробах з них (76,42 %). Другою за величиною експортною галуззю є мінеральні продукти (8,89 %). Всі інші статті експорту є незначними.

Література

1. Заблоцький Б.Ф. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник. - К.: Академвидав, 2002.- 368 с.

2. Злупко С.М. Перехідна економіка: сучасна Україна: Навчальний посібн. - К.: Знання, 2006.-324 с.

3. Національна економіка: Підручник./За ред. проф., к.е.н. П.В. Круша.- К.: Каравела; Піча Ю.В., 2008.-416с.

4. Пухтаєвич Г.О. Аналіз національної економіки: Навчальний посібн. - К.: КНЕУ, 2005.- 254 с.

Размещено на Allbest.ru

...