Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“КРИВОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ”

КРИВОРІЗЬКИЙ ЕКОНОМІЧНІЙ ІНСТИТУТ

КАФЕДРА ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТА КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ ПЕРІОДИЗАЦІЇ ІСТОРІЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

Студента І курсу ОЕФ

групи 6.509-І

Березуцького К.П.

Науковий керівник

Трохимчук В.В.

Кривий Ріг - 2012

ЗМІСТ

I. Написання реферату на тему «Основні принципи та критерії визначення періодизації історії економіки та економічної думки»

II. Виконання індивідуального проблемного завдання «Поясніть Ваше власне розуміння таких термінів як «інноваційна економіка», «підприємницьке суспільство» та можливості утвердження такого суспільства в Україні»

III. Список використанних джерел

ПЛАН ІНДИВІДУАЛЬНОЇ РОБОТИ

Вступ

1. Еволюційний розвиток економічної думки

2. Основні підходи до періодизації економіки та економічної думки

Висновки

ВСТУП

Питання періодизації історії економіки та економічної думки є дуже актуальним та дискусійним у вітчизняній і зарубіжній історико-економічній науці. На сьогодні загальновизнаної обґрунтованої концепції періодизації, що охопила б усю історію людства, не існує.

Функціонально-пізнавальне значення періодизації історії економіки та економічної думки полягає у визначенні логіки історичного розвитку господарських систем суспільства, характеристиці їхніх ключових періодів та етапів розвитку, якісних змін в них, дослідженні процесу зростання цілісності системи. Ця періодизація ґрунтується на відтворенні особливостей економічних ідей у кожний конкретний період їх розвитку, врахуванні спадковості економічних знань, виявленні основних віх поступального розвитку.

З'ясування критеріїв періодизації розвитку економіки та економічної науки стало важливою науковою проблемою. Більшість сучасних дослідників наголошують на відмінностях у періодизаціях історико-економічної науки та загальної історії, оскільки предметом останньої є певні часові та просторові межі, в яких відбувається розвиток людського суспільства, перебіг історичного процесу. У зв'язку з цим події подаються в історичній ретроспективі, відповідно до історичної послідовності їх виникнення та розвитку.

Основою сучасних концепцій періодизації є розгляд зазначеної проблеми, по-перше, в контексті цілісного осмислення всесвітньо-історичного розвитку як соціокультурного процесу, що розглядається як система, складовими якої є економічна, соціально-політична, культурно-інформаційна сфери людської життєдіяльності, їх взаємопов'язана якісна трансформація, по-друге, через визнання ідеї багатофакторності соціокультурного, у тому числі історико-економічного процесу (відносин економічної власності, технологічного способу виробництва, рівня розвитку товарно-грошових відносин, способу управління та координації економічної діяльності тощо), по-третє, на основі системно-синергетичної концепції.

Мета роботи : дослідити та проаналізувати основні принципи та критерії визначення періодизації історії економіки та економічної думки.

Основними завданнями роботи являються :

· дослідити періодизацію історії економіки та економічної думки;

· з'ясувати критерії та принципи визначення періодизації розвитку економіки та економічної науки.

РОЗДІЛ 1. ЕВОЛЮЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЕКНОМІЧНОЇ ДУМКИ

Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких та римських мислителів (Ксенофонта, Аристотеля, Платона, Катона, Варрона, Коллумелли), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів та явищ почала складатися лише в XVI-- XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру.

Меркантилізм. (16-17 ст.). Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а саме багатство ототожнювали з накопиченням грошей (золотих і срібних). Погляди представників цієї школи відображали інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Представники: А. Монкретьєн, Т. Манн, Д. Юм.

Великого значення надавав торгівлі, розглядаючи її поряд із землеробством та ремісництвом як природний спосіб добування необхідних засобів для життя, прагнення людини до отримання доходу (торговельного прибутку) за рахунок дешевої купівлі та дорожчого продажу. Водночас він виступав проти надмірної дорожнечі, засуджуючи спекулятивні наміри купців, особливо спекуляцію хлібом, яка погіршує становище бідних верств населення. Відстоюючи низькі ціни на хліб, Ібн Хальдун зазначав, що "в силу особливого значення цього товару, необхідно віддати перевагу його важливості для прожитку над вигодами купців".

Фізіократи. (18 ст.). На відміну від меркантилістів, перенесли акцент дослідження безпосередньо на природу і виробництво. Але джерелом багатства вважали тільки працю у сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля -- безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго, В. Мірабо, Д. Hope.

Основним джерелом процвітання країни проголошувався розвиток землеробства як головного виду занять, запоруки достойного правління і суспільного порядку. Торгівля і ремесло розглядалися як другорядні види занять, ставилось завдання зменшити кількість ремісників та торгівців на основі активного залучення їх до сільськогосподарської праці. Особливо засуджувалось та адміністративно обмежувалось заняття великою торгівлею та лихварством.

Класична політична економія. (17 - поч. 19 ст.). Виникла з розвитком капіталізму. Її засновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції. Саме вони започатковують трудову теорію вартості, а ринок розглядають як саморегулюючу систему.

Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу у сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва. Становлення ринкової економіки та поступова реалізація закладеного в ній потенціалу саморегулювання викликали необхідність переоцінки учення меркантилістів щодо шляхів примноження національного багатства та досягнення узгодженої взаємодії економічних субґєктів, активізувавши розробку наукової теорії ринкового господарювання.

Теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву "класичної".

Марксизм, (сер. 19 - 20 ст.) або політична економія праці - виник як учення про суспільно-економічні формації та їх зміну, причому зміна формацій визнавалась основою періодизації всесвітньо-історичного процесу розвитку людства. У формуванні економічних передумов марксизму головну роль відіграв промисловий переворот у Англії та інших капіталістичних країнах. Фабрична система викликана небувалий розвиток продуктивних сил і показала прогресивність капіталізму. Політичні передумови генезису марксизму були створені антифеодальними революціями епохи виникнення капіталізму. Соціальною базою марксизму стало формування пролетаріату як класу, позбавленого засобів виробництва, і виникнення й посилення робітничого руху.Засновники цього напряму К. Маркс і Ф. Енгельс досліджують систему законів капіталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Продовжуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економічних криз, земельної ренти. Однак положення марксизму про заперечення приватної власності і ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, про єдиний фактор формування вартості, переваги суспільної власності, неминучість краху капіталізму не мали належної наукової обґрунтованості й не знайшли практичного підтвердження. Тому нині вони піддаються справедливій науковій критиці.

Сучасні дослідники вважають теоретичну систему К. Маркса одним із важливих напрямків світової економічної думки, якому притаманні наукові помилки і прозріння і без якого було б не повним мозаїчне полотно сучасної економічної науки: "Коли б наука могла сьогодні вирішити підняті Марксом проблеми, то він належав би минулому. Оскільки цього дотепер не сталося, то Маркс залишається нашим сучасником".

Визнаним вкладом в економічну науку є теорія реалізації Маркса, яку було також сформульовано з позицій трудової теорії вартості. Маркс не наполягає на абсолютизації вартісних показників, він указує лише на те, що вони відображають тенденцію, котра є об'єктивною і, здійснюючись, спричиняє обов'язкові наслідки на макроекономічному та мікроекономічному рівнях. Він пояснює природу циклічності, криз надвиробництва, визначає фази циклу, аналізує наслідки цих явищ. Усе це високо оцінюється сучасною економічною наукою.

Маржиналізм, відомий під назвою теорій граничної корисності та граничної продуктивності, перетворився на самостійну течію буржуазної політекономії в другій половині 19 ст.

Важливим етапом розвитку економічної науки наприкінці XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу та започаткування неокласичної теорії як однієї з магістральний течій сучасної економічної думки.

Обґєктивна зумовленість появи маржиналізму була повґязана з новими історичними реаліями розвитку капіталізму в 60--70-ті pp. XIX ст.:

1. глибокими якісними змінами у характері, структурі виробництва та методах управління економікою, які відбувалися під впливом науково-технічного прогресу;

2. інтенсивним розвитком ринкових відносин, ускладненням господарських звґязків та ринкової конґюнктури;

3. переходом економіки у монополістичну стадію розвитку, модифікацією моделі ринкової конкуренції;

4. якісними зрушеннями у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;

5. зростаючою індивідуалізацією господарського життя, формуванням принципово нового типу економічної поведінки та взаємозвґязків між економічними агентами;

6. актуалізацією потреб у рекомендаціях щодо раціонального господарювання на мікрорівні на основі вивчення конкретних проблем ринкової економіки (взаємодії ціни, попиту, пропозиції, оптимальної комбінації факторів виробництва в межах окремих підприємств тощо).

Маржиналізм пояснює економічні процеси і явища, виходячи з універсальної концепції використання граничних, крайніх ("max" чи "min") величин, які характеризують не внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати" і т. ін. Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних дій індивіда. Представники маржиналізму -- К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

У сучасній західній економічній науці існують різні напрями і школи, типологія яких відрізняється як за методами аналізу, так і за розумінням предмета й мети дослідження. Концептуально відрізняються і підходи до вирішення економічних проблем. Однак цей поділ значною мірою умовний, тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чотири основні напрями: неокласицизм, кейнсіанство, інституціоналізм, неокласичний синтез.

Неокласицизм економічна концепція, що виникла на межі ХІХ-ХХ ст. і розвиває класичну політекономію, зберігаючи її основні ідеї та принципи (принцип “чистого знання”, ідея саморегульованої ринкової економіки, принцип економічного лібералізму) та вводячи нові підходи до: трактування економічної теорії як науки про оптимальне використання обмежених ресурсів для задоволення зростаючих людських потреб; застосування функціонального аналізу замість причинно-наслідкового аналізу; приділенні більшої уваги мікроекономіці замість макроекономіки; визначення ціни, як результату взаємодії попиту і пропозиції замість ціни, як наслідку витрат виробництва тощо. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану економічну систему, здатну самостійно встановити необхідну рівновагу між сукупним попитом та сукупною пропозицією. Найвидатніші засновники та представники економічного неокласицизму: британці: А. Маршалл, А. Пігу; американець Дж. Б. Кларк; італієць В. Паретто; українці: М. Х. Бунге; В. Ф. Левитський, М. І. Туган-Барановський, С. М. Булгаков, Є. Є. Слуцький; австрієць Й. А. Шумпетер.

Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, теорію суспільного вибору, теорію реальних очікувань та ін. Особливою популярністю користується концепція монетаризму, визнаним теоретиком якої є американський економіст Мілтон Фрідмен. Прихильники монетаризму: Ф. Найт, Дж. Стиглер, Ф. Кейган, А. Голдмен.

Монетаризм (60-90 рр. 20 ст.) -- ,в широкому розумінні, це філософія неолібералізму, втілена у відповідних теоретичних настановах та сукупності практичних рекомендацій. Власне розуміння завдань економічної науки, цілей і методів економічної політики, характеру економічних моделей, що використовуються для аналізу і прогнозування, дає змогу характеризувати монетаризм як цілісну, хоча й специфічну економічну концепцію. Беручи до уваги соціально-економічну спрямованість монетаризму та його провідну роль у масштабному протистоянні кейнсіанству, ця теорія є економічним супроводом консервативної політики. Конкретні монетаристські рекомендації обумовлені наявністю специфічної неоліберальної економічної філософії, чим можна пояснити гостроту дискусій з приводу монетаризму взагалі та необхідності й можливості його застосування у розвинених та постсоціалістичних країнах зокрема..

У широкому розумінні монетаризм -- це всі економічні доктрини, що і надають грошам першочергового значення та повґязані з розробкою грошової кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Проте ї "монетаристське відродження" не було випадковою відповіддю на жорстку інфляцію 70-х pp. чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст., згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більшою є кількість грошей в обігу. Монетаризм значно розширив можливості неокласичної теорії, доповнивши її емпіричними дослідженнями на основі економіко-статистичних моделей.

Кейнсіанство (30-70 рр 20 ст.). Світова економічна криза 1920--1930-х років, зокрема Велика депресія 1929--1933 років у США, емпірично довели неспроможність підходів неокласиків і, ймовірно, виявилися головною «конкретно-історичною» причиною кейнсіанської революції.

Кейнсіанська революція була реакцією на недоліки класичного підходу до аналізу економічного життя. Вона :

1. відкинула принципи оптимізації і методологічного індивідуалізму як обов'язкові передумови для виведення економічних функцій змінних і побудови економічних моделей;

2. внесла фундаментальні зміни в економічну теорію, здійснивши принципово новий аналіз макроекономічних взаємозв'язків.

У результаті вдалося довести необхідність активного втручання держави в макроекономічне функціонування ринкового господарства. Таке втручання найкращим чином здійснюється при проведенні дискреційної (макроекономічної) політики -- політики, яка втілюється в життя на розсуд уряду в залежності від стану економічної кон'юнктури.

Завдяки кейнсіанській революції відбулося відокремлення макроекономіки в самостійну дисципліну, у той час як моделі класиків і неокласиків не виділяли макроекономічні питання як самостійний об'єкт розгляду.

Також, кейнсіанство одна з провідних сучасних теорій, яка обґрунтовує необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж. М. Кейнс.

Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.) виступають за активну участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхідне запровадження антикризового та антициклічного регулювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат.

Інституціоналізм -- один із основних напрямків сучасної економічної думки. Він виник на рубежі 19-20 ст. як реакція на нездатність маржиналізму вирішити завдання наукового аналізу виникнувши тоді змін в економіці. Глибокі структурні соціально-економічні перетворення капіталістичного суспільства на всьому протязі століття підтримували актуальність реформістських ідей інституціоналізму, його високий престиж в науковій сфері. Представники інституціоналізму є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль та ін.

Важливою характеристикою інституціоналізму являється визнання в якості головної рушійної сили еволюції людського суспільства різних суспільних інститутів. Суспільні інститути можна визначити як конкретні структури за допомогою яких впорядковуються відносини між людьми, їх діяльність і поведінка, регулюються суспільне життя, забезпечується його стабільність. Під суспільними інститутами також розуміється сукупність соціальних норм і культурних зв'язків, які визначають стійкі норми соціальної поведінки, і сама система реальної поведінки людей в суспільстві у відповідності з цими нормами.

В якості інститутів розглядаються окремі заклади, що відповідає політичним, економічним, культурним, ідеологічним та іншим структурам суспільства. В залежності від сфер суспільних відносин можна виділити інститути економічні, в коло яких входять, наприклад, кооперування і розподіл праці, власність, заробітна плата, гроші, кредит, торгівля, професійні господарські обєднання та ін.., інститути політичні, найбільш суттєвими із яких є держава, політичні партії, суд, армія, інститути родини і сімї, такі як спадкоємність, шлюб, інститути релігійні, перш за все церква, релігійні культури. Прибічники інституціоналізму виходять із визнання важливості всіх видів інститутів для економічного розвитку суспільства.

Неокласичний синтез -- суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням, тобто наголошує на необхідності руху до змішаної економіки. Дотримуватися принципу раціонального синтезу неокласичного і кейнсіанського напряму економічної теорії.

Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки».

Він спромігся об'єднати в одну теорію всі досягнення економічної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Він писав, що його теорія включає все те позитивне, що містить як кейнсіанський, так і неокласичний аналіз, що уможливлює поєднання в одне ціле макро- і мікроекономіки.

економічний періодизація маркс маржинальний

РОЗДІЛ 2 ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ПЕРІОДИЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

З'ясування критеріїв періодизації розвитку економіки та економічної науки стало важливою науковою проблемою. Більшість сучасних дослідників наголошують на відмінностях у періодизаціях історико-економічної науки та загальної історії, оскільки предметом останньої є певні часові та просторові межі, в яких відбувається розвиток людського суспільства, перебіг історичного процесу. У зв'язку з цим події подаються в історичній ретроспективі, відповідно до історичної послідовності їх виникнення та розвитку. Історико-економічна наука досліджує якісні зміни в господарській системі та економічній думці, відображає зрушення, що виникли в результаті історичної еволюції. Тобто визначальними критеріями періодизації е зміни в процесі розвитку економіки та економічної науки з урахуванням історико-хронологічного підходу.

Історично сформувалися два основних підходи до осмислення еволюційного розвитку людства:

1. Лінійно-поетапний (стадійний) підхід тракту є історію людства як сходження від нижчого до вищого, від простого до складного, однієї стадії до іншої - передбачуваний лінійний розвиток. Головна увага приділяється вивченню історичних процесів у часі, на основі внутрішніх (ендогенних) механізмів розвитку. Це погляди авторів Стародавнього Риму, доби Відродження та Просвітництва (Д. Віко, А. Джевонезі, Ж. Ж. Руссо, А.Р. Тюрго, Д. Юма, A. Фергюссона), представників еволюційно-прогресивістської парадигми (Ж.А. Кондорсе, К.А. Сен-Сімона, Г. Гегеля, О. Конта, С. Десницького, Ф. Ліста, Б. Гільдебранта, Г. Шмоллера, А. Вагнера, Л. Брентано, К. Бюхера, М. Костомарова, М. Грушевського, В. Винниченка, М. Драгоманова, І. Франка, М. Ковалевського, К. Поланьї,B. Ростоу, Р. Арона, Д. Белла, Б. Тоффлера), формаційної парадигми (К. Маркса, В.І. Леніна, радянських вчених), а також модернізаційної та постмодернізаційної парадигм.

2. Циклічна модель історичного розвитку, або історичного кругообігу, акцентує увагу на просторовому аналізі історії, своєрідності просторово-тимчасових культур-цивілізацій, заперечує єдність, послідовність і закономірність розвитку людства. Вона зародилася у давніх цивілізаціях Індії та Китаю на ґрунті землеробства, розвивалася в античні часи (Платон, стоїки) та середньовіччя (арабський мислитель Ібн-Хальдун), розквітла в добу Відродження (М. Макіавеллі, Т. Кампанелла, Дж. Віко), а остаточно сформувалася в кінці XIX ст. - на початку XX ст. (концепції І. Гердера, Е. Мейєра, М. Данилевського, К. Леонтьева, О. Шпенглера, Ф. Ніцше).

Основним критерієм розвитку господарства визначали рівень відносної відокремленості господарських одиниць, спосіб розподілу та обміну життєвих благ (так звана мінова концепція). Б. Гільдебрант виокремив три стадії в історії господарства: "природне" натуральне господарство середніх віків, в умовах якого відсутній грошовий обіг і практикується обмін товару на товар; грошове господарство мануфактурного періоду, що характеризується поширенням грошей як посередника обміну; розвинене кредитне господарство, в якому обмін здійснюється переважно через кредит. Основу періодизації К. Бюхера становила довжина шляху товару від виробника до споживача: самодостатнє (домашнє) натуральне господарство; міське господарство, в умовах якого продукт переходить безпосередньо від виробника до споживача через місцевий ринок; народне господарство, де панує національний ринок. Згідно з концепцією В. Зомбарта і М. Вебера еволюцію економіки визначали індивідуальне, перехідне та соціальне господарства. Вчені обґрунтовували соціальний плюралізм (плюралізм факторів), що поєднує техніко-економічні, соціально-організаційні та соціально-психологічні чинники, проте надавали перевагу позаекономічним чинникам. Визначальним фактором формування капіталістичного суспільства М. Вебер вважав протестантську релігію, В. Зомбарт - війни, етнічні конфлікти, розкоші.

Проблемами індустріального розвитку в 1960-х роках почали займатися розробники соціально-інституціональних технократичних концепцій у межах інституціоналізму (В, Ростоу, Р. Арон, Д. Белл, Дж. Гелбрейт, Е. Тоффлер, 3. Бзежинський). Головним методологічним принципом періодизації суспільства вони вважають технологічний детермінізм, коли стадії розвитку суспільства визначає технологічний спосіб виробництва (рівень розвитку техніки, технології, організації, галузевий і професійний поділ праці), незалежно від форм власності та суспільних відносив. Всесвітня історія розглядається як перехід від первісності до доіндустріального (аграрно-ремісничого) суспільства, далі до індустріального, а від нього до постіндустріального суспільства. Суспільне виробництво структуризоване, поділене на три сектори: первинний (сільське господарство, гірничодобувна промисловість, лісництво і рибальство), вторинний (промисловість і будівництво), третинний (сфера послуг). Оскільки при такому розумінні капіталізм і соціалізм є лише стадіями індустріального суспільства, концепція індустріального суспільства була доповнена ідеєю конвергентності (наближення) капіталізму та комунізму як варіантних шляхів його розвитку.

У 1960-1970-ті роки почалася розробка теорії постіндустріального суспільства, яка охоплює концепції постіндустріалізму (Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Д. Белл), інформаційного суспільства (М. Кастельс, К. Кумар, Ф. Махлуп, Й. Масуда, Дж. Несбіт, У. Хадсон, У. Мартін), суспільства знань (П. Друкер, Р. Кройфорд), технотронного, загальносвітової соціально-економічно-культурної системи, структурних зрушень (К. Кларк, Ж. Фурастьє).

У другій половині XX ст. у розумінні всесвітньої історії а рамках стадійної парадигми утвердився цивілізацій ний підхід. Провідною стала ідея полілінійності соціокультурного розвитку. Поняття "цивілізація" використовується, по-перше, як стадія соціокультурного розвитку за первісністю (таке трактування запропонував А. Фергюссон), по-друге, як історично-конкретний стан суспільства (автономна соціокультурна система), що характеризується особливим способом праці, певною суспільною виробничою технологією, відповідною матеріальною та духовною культурою. Видатні філософи та історики П.Т. де Шарден, А.Дж. Тойнбі, К. Ясперс поділяли історію людства на первісну, або передісторію, що розмежовується на два періоди неолітичною революцією; історію окремих локальних і регіональних цивілізацій; світову історію, або сучасну добу загальнолюдської інтеграції на основі розвитку промисловості, науково-технічних і транспортно-комунікаційних досягнень, яка починається від Великих географічних відкриттів і утверджується протягом промислового перевороту XIX ст.

У кінці XX - на початку XXI ст. лінійна перспектива історичного процесу знайшла своє продовження у глобалістичних концепціях теорії прогресу.

Формаційна періодизація, розроблена німецьким вченим К. Марксом у 40-х роках XIX ст. і переглянута в 1850-х роках, була спробою створити універсальну схему суспільного розвитку, поєднавши економічну теорію та історію на принципах еволюціонізму. Світовий економічний розвиток трактувався як процес виникнення, розвитку та послідовної зміни таких стадій-формацій: первісної, докапіталістичної з азійським, античним, германським способами виробництва, капіталістичної з мануфактурним і індустріальним періодами та комуністичної. Базисною основою переходу від однієї формації до іншої К. Маркс вважав рівень розвитку способу виробництва - історично конкретної єдності продуктивних сил і виробничих відносин, стосовно яких держава, релігія, філософія, право, мораль тощо є похідними, своєрідними надбудовами. Марксизм характеризував економіку через відносини власності та статус праці, що еволюціонувала від рабської до селянської та найманої. Російський вчений і політик В. Ленін, який продовжив розвиток марксистського вчення, підкреслював закономірність і послідовність розвитку всіх суспільств через класову боротьбу від рабовласництва та феодалізму, що ототожнював з кріпосництвом, до капіталізму і соціалізму як першої фази комунізму.

А. Тойнбі (1889-1975) вперше поєднав стадійний і цивілізаційний підходи при вивченні історії людства, створив загальну схему і типологію розвитку людства. Він зауважував, що кожна цивілізація є унікальною самодостатньою соціокультурною системою, що має власні просторові та часові координати, а також розробив концепцію їх стадійного розвитку (виникнення, зростання, надлам, занепад і розпад) і реалізації творчих сил окремих осіб. А. Тойнбі наголошував, що цивілізації взаємодіють між собою, тому історію слід розглядати як цілісний процес в єдності цивілізаційних, стадійних і полілінійних принципів. Аналізуючи доіндустріольне суспільство, він визначив перші локальні цивілізації, на основі яких сформувалися вторинні дочірні регіональні цивілізації, що створюють могутні імперії та світові релігії (Антична, Індійська, Китайська ), за ними виникли цивілізації третьої генерації або дочірні другої генерації (Мусульманська, Східнохристиянська, Західнохристиянська) середньовічної доби. Дослідник вважав, що цивілізація, а не національні держави є автономною системою історичного руху. Головна визначальна риса цивілізації - релігія, головний рушій - еліта суспільства, видатні особи, життя яких є виявом Божої волі.

Українські економісти-теоретики А. Чухно, А. Філіпенко, А. Гальчинський, І. Лукінов, Ю. Павленко, використовуючи цивілізаційну парадигму в періодизації історії економіки, вважають, що горизонтальний аспект цивілізаційного розвитку характеризують локальні цивілізації окремих країн і народів, що були в історично визначені часи. Вертикальний аспект розвитку світової цивілізації відображає історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від однієї стадії зрілості до іншої. Як основний використовується критерій техніко-технологічного детермінізму. На думку вчених, завершення неолітичної революції (межа IV-III тис. до н. е.) започаткувало аграрну цивілізацію1; перша науково-технічна революція (промисловий переворот) останньої третини XVIII ст. - середини XIX ст. утвердила індустріальну цивілізацію, в межах якої під впливом сучасної науково-технічної та технологічної революції кінця 70-х - початку 80-х років XX ст. відбувається становлення постіндустріальної цивілізації. Економічна криза 1873-1875 рр. і початок другої науково-технічної революції (НТР) кінця XIX ст. - початку XX ст. завершили епоху так званої економіки вільної конкуренції та започаткували індустріальну ринкову регульовану економіку. Світові економічні кризи 1974-1975 рр. і 1980-1982 рр., сучасна науково-технічна і технологічна революція (СНТТР) кваліфікуються як початок вступу людства у нову постіндустріальну цивілізацію.

ВИСНОВКИ

Таким чином, для історії економіки та економічної думки важливим є питання її періодизації, тобто поділу історії господарства та економічної думки на окремі етапи та періоди.

В сучасній економічній науці найчастіше застосовуються три основні підходи до періодизації економічного розвитку людства.

В історичній перспективі:

* формаційний підхід Маркса

* інституціонально-технологічний підхід

* історико-хронологічний підхід.

Відповідно до першого підходу, виділяється п'ять суспільно-політичних формацій, у залежності від пануючої форми власності на основні засоби виробництва. Форма власності на засоби виробництва визначає характер засобів виробництва і всього суспільного ладу.

1. Общинний (або первіснообщинний) лад;

2. Рабовласницький лад;

3. Феодальний лад;

4. Капіталістичний лад;

5. Комуністичний лад;

Інституціонально-технологічний підхід. Широку популярність у 20 ст. отримав запропонований американською інституціональною школою так званий „технологічний” підхід, відповідно до якого історія ділиться на три великі епохи:

1) До індустріальна;

2) Індустріальна;

3) Постіндустріальна.

Історико-хронологічний підхід є найбільш доцільним, так як дає можливість висвітлити основні події економічної історії та проаналізувати закономірності економічного розвитку людства:

-Давній;

-Античний;

-Середньовічний;

-Відродження;

-Просвітництва;

-Вільної конкуренції;

-Монополістична конкуренція;

-Соціального (ринкового) господарства.

Характерною особливістю сучасної економічної науки є плюралізм, багатоманітність економічних теорій та ідей, гіпотез, концепцій, методів дослідження і способів опису економічної реальності, їх взаємодоповнююче конкурентне співіснування та розвиток.

Отже, основні принципи та критерії визначення періодизації історії економіки та економічної думки дають можливість всебічно вивчити предмет історії економіки та економічної думки , а саме - еволюцію господарської діяльності, господарського буття людства в процесі виникнення і розвитку економічних ідей, концепцій, течій і шкіл в сукупності і різноманітності форм вияву на кожному конкретному історичному етапі за допомогою різноманітних методико-методологічних засад аналізу історії економіки та економічної думки (таких як діалектичний, наукової абстракції, історичний і логічний методи).

ПРОБЛЕМНЕ ПИТАННЯ

Інноваційна економіка -- нова економіка, що є результатом досягнень науково-технічного прогресу,за допомогою розвитку винахідництва, раціоналізації та появи великих відкриттів. А також вкладення коштів в економіку, що забезпечує зміну техніки та технології.

Підприємницьке суспільство -- формується разом і у взаємодії з підприємницькою економікою, де добровільна праця громадян грунтується на почутті обовґязку і покликанні, піднімає людину до відчуття реальної особистої участі у вирішенні суспільних і державних проблем, формує масову громадянськість і нову демократію. Робочі місця перестають бути рідкістю, що дозволяє працювати навіть жінкам, які мають маленьких дітей. Зміцнює віру людей у себе, їх незалежність і терпимість. Інновації і підприємництво охоплюють все більшу масу соціальних і політичних осередків суспільства.

Я вважаю,що утвердження такого суспільства в Україні малоймовірно,тому що наша держава не вкладує великі кошти в економіку Украіни,та менталітет людей не придатний до почуття обовґязку і покликання.

Для того щоб утвердити таке суспільство в Україні потрібно виховувати наш народ,а саме молодь,щоб вона відчувала обовґязок до добровільної праці, відчувала реальну особисту участь у вирішенні суспільних і державних проблем. Тобто, головний акцент на вирішення цього питання треба ставити на молодь. Як кажуть : «Молодь-це наше майбутнє».

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аникин А.В. Юность науки /А.В. Аникин. - М.: Политиздат, 1985. -- 413 с.

2. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - К., 2006. - 615 с.

3.Юхименко П. І. Історія економічних учень Навчальний посібник / П. І. Юхименко, Леоненко П.М. - К.: Знання-Прес, 2005.- 583 c.

4. Мазурок П.П. Історія економіки та економічної думки : [підручник] / П.П. Мазурок. - Львів: «Магнолія 2006»jk, 2011. - 428 с.

5.Історія економічних учень: [Підручник] / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко, А. М. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. -- К.: КНЕУ, 1999. -- 564 с.

Размещено на Allbest.ru