Аграрний сектор економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Аграрний сектор економіки, його особливості та місце в економічній системі

1.1 Аграрний сектор як особлива частина національної економіки

аграрний продовольчий підприємницький агробізнес

Аграрний сектор - це особлива частина національної економіки, що зумовлено дією цілої низки чинників. По-перше, на розвиток цього сектора помітно впливають погодні умови: сільське господарство вразливе до змін природних умов, спалахів хвороб худоби. Все це робить його частково непередбачуваним, неконтрольованим, зумовлює ухвалення рішень на підставі неповних даних. По-друге, розвиток аграрного сектора значно залежить від наявності виробничої структури. В Україні до 1990 р. аграрне виробництво вели державні господарства, колгоспи та особисті підсобні господарства громадян, їхня частка у валовому виробництві становила тоді, відповідно, 39, 34 і 27%.

Особливо треба виділити такий феномен, як особисте підсобне господарство громадян. Воно виникло в 30-ті роки XX ст. як допоміжне до громадського для забезпечення селян продуктами і перетворилося у суттєве джерело виробництва сільськогосподарських продуктів. Займаючи в середньому 5% сільгоспугідь, особисті підсобні господарства виробляли останніми десятиліттями до третини валової сільськогосподарської продукції, а на початок 2001 р. виробили 57,4% валової продукції сільського господарства.

Виробнича структура у аграрному секторі економіки у різних країнах неоднакова. В країнах Західної Європи переважають сімейні ферми. Виробничу кооперацію застосовують у великих масштабах. Якщо розділити аграрні підприємства на дрібні, середні та великі, то у найрозвинутіших країнах Європи (Німеччина, Франція) частка великих, середніх та малих підприємств майже однакова.

По-третє, на аграрний сектор впливає обмеженість землі та залежність від неї виробництва. Земля є обмеженим ресурсом в усіх країнах, у тому числі і в Україні. Проте в нашій державі цей елемент ресурсного потенціалу АПК на початок 2009 р. був поза межами товарного обігу. Можливості для розширення сільськогосподарських угідь незначні або їх взагалі нема. В Україні частину земель щорічно вилучають із сільськогосподарського обороту для будівництва доріг (проект будівництва автобану Берлін-Львів-Київ - один з багатьох можливих прикладів). Близько 6% земель України стали непридатними для сільськогосподарського обробітку після аварії на Чорнобильській атомній станції. Земля втрачає родючість унаслідок ерозії ґрунтів. Обмежені можливості сільськогосподарських виробників в Україні придбати дорогі гербіциди та інші препарати захисту рослин приводять до забруднення та зменшення родючості земель. Сьогодні, за даними Держкомзему України, 13,2 млн. га сільгоспугідь зазнають водної ерозії, 19,3 - вітрової, 10,7 - мають підвищену кислотність, 13,9 - засолені та солонуваті, 2,6 млн. га заболочені. Площа еродованої ріллі протягом останніх 25 років збільшилась на третину і щорічно розширюється на 90-100 тис. га, а вміст гумусу в ґрунтах знизився на 20%. Витрати ж на протиерозійні та інші земле-охоронні роботи постійно зменшуються.

Четвертим, найголовнішим чинником є те, що аграрний сектор забезпечує потреби людей базовими продуктами харчування. Хліб та інші продукти харчування належать до найцінніших ресурсів людства, без яких його існування неможливе. Ось чому стан агропродовольчої сфери, яка виробляє продукти харчування, її продуктивність, ефективність та екологічність функціонування - один із головних оцінних критеріїв прогресу цивілізації, а стан ринку продовольства є індикатором здоров'я національної економіки в цілому.

1.2 Роль аграрного сектору у забезпеченні продовольчої безпеки

Продовольча безпека - важлива складова безпеки національної, що гарантує політичну незалежність країни, її економічну цілісність та стабільну соціальну забезпеченість населення. Економісти «виділяють з цього приводу такі три аспекти:

1. Політичний: характеризує здатність країни підтримувати стабільний позитивний міжнародний імідж як конкурентної на аграрних зовнішніх ринках держави; забезпечення своїх громадян повноцінними продуктами харчування відповідно до міжнародних стандартів і норм.

2. Економічний: відображає здатність держави до мобілізації внутрішніх ресурсів і агропромислового потенціалу країни для організації виробництва сільськогосподарської продукції та постачання населення продовольством шляхом власного виробництва, що гарантує економічну самостійність і достатню незалежність від зовнішніх ринків.

3. Соціальний: визначає зайнятість населення в аграрному секторі економіки з відповідною продуктивністю праці та її оплатою, передбаченням повного забезпечення інфраструктурними складовими функціонування сільських районів.

Національна продовольча безпека є елементом міжнародної продовольчої безпеки.

Дослідження, проведені експертами ООН, свідчать, що за 2007-2010 рр. досягнуто чималих успіхів у нагромадженні обсягів основних видів сільськогосподарської продукції. Наприклад, загальносвітовий середньорічний валовий збір зерна за цей час збільшився на 64,4%, в тому числі кукурудзи - на 93 та рису на 80%, а середньорічне виробництво м'яса (в забійній вазі) - майже на 95%, молока - на 20%. Це привело до збільшення споживання основних продуктів харчування.

У Європі найбільше хліба споживають жителі Італії. Це тому, що в їхньому раціоні велика кількість макаронних виробів. Значним є споживання хліба і хлібобулочних виробів в Україні - 126 кг на особу (норма 101 кг).

Середній показник споживання картоплі в країнах ЄС становить 80 кг на людину за рік. Дещо вищим він є у Великобританії (100 кг на людину за рік). Там її споживають головно у переробленому вигляді (чіпси). Італійці споживають картоплі утричі менше, ніж англійці. В Україні цей показник становить 130 кг на людину за рік, однак ми споживаємо її більш ніж на 95% у вигляді різноманітних страв із картоплі.

Споживання цукру в усіх країнах зменшується з огляду на небезпеку надмірної ваги, карієсу, цукрового діабету. Проте в Україні його споживають багато: понад 35 кг на людину за рік. Цукор є особливо важливим продуктом для бідних родин, у харчуванні яких суттєву роль відіграють варення та різні консерви, вироблені із продуктів, вирощених на присадибних ділянках.

Традиційно багато в Європі споживають молока і молокопродуктів. Молоко - унікальний продовольчий продукт, який досі не синтезований. Цінність молока полягає в тому, що у його складі є понад 100 компонентів, тому з ним не може конкурувати жоден із харчових продуктів. Головні компоненти молока майже повністю засвоює організм людини. Україна має одні із найліпших умов у світі для виробництва молока та молокопродуктів, однак проблему насиченості ринку ними нашій країні не вдалося повністю вирішити навіть у найсприятливіші для молочного господарства роки. За виробництвом та споживанням молокопродуктів на особу Україна відстає від високорозвинутих країн світу у 2,0-3,5 рази, а за асортиментом та якістю - ще більше.

У країнах ЄС простежується загальне зростання споживання м'яса. В 2001 р. цей показник становив 90 кг на особу. Проте структура споживання м'яса помітно відрізняється в різних країнах; щораз менше споживають яловичини і більше м'яса птиці. Останніми роками значно зросло споживання свинини в Данії, Голландії, Німеччині. Причини ж зменшення попиту на яловичину різні; одна з них - хвороби худоби (сказ, ящур, сибірська виразка), які поширились у багатьох країнах Західної Європи.

В Україні останніми роками також виявляється тенденція до зменшення споживання яловичини і збільшення споживання м'яса птиці. Частково це пояснюють уведенням ембарго на ввезення в Україну дешевої яловичини з Західної Європи з огляду на існуючі хвороби тварин. Для значної кількості населення України споживання м'яса птиці є привабливішим завдяки нижчій ціні.

Зниження доходів населення та відсутність заощаджень змушують населення зменшувати споживання продовольства. За калорійністю харчування Україна упродовж років трансформаційного спаду підійшла до нижньої межі продовольчої безпеки (2500 ккал). Для порівняння: у США середньодобовий раціон харчування на особу становить 3630 ккал, в тому числі 1307 ккал тваринного походження. За загальною калорійністю раціон пересічного американця перевищує аналогічний показник в Україні на 43%, а за споживанням продуктів тваринного походження майже в 2,5 рази. Середня українська сім'я витрачає на продукти харчування до 60% свого бюджету, американська-лише 11%.

Відмінності в реальних грошових доходах різних категорій населення зумовлюють нерівномірність розподілу і споживання продуктів харчування. Якщо ця нерівномірність посилюватиметься і зростатиме кількість найбідніших верств населення, то споживання продовольчих товарів зменшуватиметься. Бідні сім'ї орієнтуватимуться на придбання менш якісних, менш калорійних, а тому значно дешевших продовольчих товарів іноземного виробництва. Це негативно позначатиметься на вітчизняному аграрному секторі, оскільки попит на його продукцію знижуватиметься, а тому національні агровиробники не отримають необхідних коштів для модернізації та розширеного відтворення.

2. Сутність та основне призначення агробізнесу

2.1 Поняття агробізнесу та його місце в структурі ринкових відносин

Агробізнес являє собою форму підприємництва в аграрному секторі економіки країни. До агробізнесу залучаються всі виробничі і обслуговуючі сфери діяльності агропромислового комплексу.

Отже, агробізнес - сукупність економічних відносин у аграрному секторі країни.

Перехід до ринку в аграрному секторі економіки вимагає розвитку вільного підприємництва. Підприємництво (підприємницька діяльність) - це ініціативна самостійна діяльність громадян, спрямована на отримання прибутку або особистого доходу, яка здійснюється від свого імені, на свій ризик і під свою відповідальність або від імені і під майнову відповідальність юридичної особи підприємства. Вільне підприємництво сприяє активізації структурної перебудови економіки, створенню додаткових робочих місць, забезпеченню швидкої окупності витрат, оперативному реагуванню на зміни споживчого попиту.

Розвиток підприємництва - це шлях до насичення ринку товарами і послугами, подолання галузевого і регіонального монополізму, розширення конкуренції, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, підвищення експортного потенціалу. Підприємництво дає змогу розширити сферу прикладання праці, створити нові можливості для працевлаштування незайнятого населення і вивільнених працівників з неефективно діючих підприємств. Вільне підприємництво здатне значно зміцнити економічну базу місцевих Рад народних депутатів, позитивно вплинути на розвиток сіл, невеликих міст.

На заваді широкому розвитку підприємництва в аграрній сфері України стоять певні складності. Серед них: відсутність достатніх грошових заощаджень (первинного капіталу) працівників сфери АПК - потенційних підприємців; малооб'єктної виробничої і обслуговуючої матеріально-технічної бази; належного правового захисту і певних юридичних гарантій підприємців з питань власності, розпорядження майном, отримання і розподілу доходів.

Нині вже прийняті законодавчі акти, які сприяють розвитку підприємництва на селі. Проте законодавство тільки декларує правову основу розвитку підприємництва, вростання його в економіку. Не менш важливе значення мають розробка принципів підприємництва, визначення практичних шляхів його розвитку і підтримки з боку держави і суспільства.

Дослідження показують, що основоположними принципами вільного розвитку аграрного підприємництва є такі: використання різноманітних форм власності, господарювання і розмірів підприємств; переважний розвиток малого підприємництва; збереження і раціональне використання наявної матеріально-технічної бази виробництва продовольства.

Перший принцип передбачає розвиток підприємництва на основі всіх форм власності - державної, колективної та індивідуальної (приватної). Це відповідає програмі роздержавлення і приватизації і забезпечує більш стійку базу для підприємництва в умовах ринку.

Виробництво валової сільськогосподарської продукції нині зосереджено переважно в державних підприємствах (34%) і колективних господарствах (58%).

В особистих підсобних господарствах громадян виробляється 8% валової сільськогосподарської продукції. Характерно, що в США структура виробництва сільськогосподарської продукції за формами власності товаровиробників цілком протилежна. На державні ферми (переважно ферми навчальних закладів, науково дослідних установ тощо) припадає тільки 0,6%, на корпорації і спільні ферми (колективні, акціонерні або пайові господарства) - 40,2, на сімейні ферми - 59,2% загального обсягу реалізованої сільськогосподарської продукції.

Сутність другого принципу полягає в необхідності поєднання різних організаційних форм підприємницької діяльності: агрокомбінатів, агрофірм, виробничих систем, КСП, державних підприємств, товариств, міжгосподарських і спільних підприємств, акціонерних і пайових товариств, агроцехів промислових підприємств, кооперативів, сімейних і індивідуальних господарств. Це забезпечить стійкість аграрної економіки в екстремальних ситуаціях і конкурентність у господарюванні.

Третій принцип розвитку підприємництва, виходячи з концепції демонополізації, передбачає необхідність поєднання різних розмірів підприємництва незалежно від організаційних форм. Це можуть бути великі, середні і малі агрокомбінати, агрофірми, кооперативи, селянські (фермерські) господарства, особисті підсобні господарства громадян, агроцехи промислових підприємств, агродільниці міських жителів, кооперативи. Різниця в розмірах господарських одиниць в аграрному секторі зумовлена двома важливими природними факторами: нерівномірним територіальним розселенням людей, що склалось історично, і різною характеристикою агропотенціалу земель.

Індекс коливання рівномірності основного типу сільськогосподарських підприємств колгоспів і радгоспів становив 4. Середній розмір ферм США коливається від 1145 до 6,3 га, тобто індекс коливання становить 200. В колишній Югославії, крім 2,6 млн. селянських господарств (в середньому по 3,5 га), функціонують 815 землеробських кооперативів і 86 великих агропромислових комбінатів. Комбінати і кооперативи, маючи 17,4% землі і 16,3% худоби, дають 30,1% валового виробництва і 51% товарної сільськогосподарської продукції. Решта припадає на дрібні індивідуальні господарства.

Четвертим принципом розвитку підприємництва є широке залучення до нього громадян на основі прискореного розвитку дрібного аграрного підприємництва з дотриманням оптимальних співвідношень різних типорозмірів господарств. Концентрація і централізація виробництва призвели не тільки до важко керованої гігантоманії господарств, а й до зменшення чисельності неповних господарів. Якщо вважати голів колгоспів і директорів радгоспів, які найбільше відповідали за стан економіки господарств, побічними (неповними) господарями, то в нашій країні до реформування КСП був найнижчий рівень господарської відповідальності. Цей показник може бути визначений як зворотна величина розміру об'єкта господарської відповідальності з розрахунку на одного суб'єкта господарської відповідальності. 3 розрахунку на одного керівника (потенціального підприємця) сільськогосподарського підприємства в Україні в 1999 р. припадало 3420 га землі. 3 розрахунку на одного фермера в середньому за 1997-1999 рр. припадало землі: в США - 179 га, Франції 8, ФРН-17, Великобританії - 65, Нідерландах - 6, Данії - 31, Швеції - 27, Фінляндії -13 га. Повна і персональна відповідальність за господарську діяльність і майно - найсуттєвіший показник підприємництва.

П'ятий принцип розвитку підприємництва передбачає сприяння поглибленню спеціалізації і розширенню кооперації. Підприємництво тісно пов'язане з професіоналізмом, базується на ньому, породжує і поглиблює його. Професіоналізм, у свою чергу, породжується спеціалізацією праці і також сприяє її поглибленню. Поглиблення спеціалізації з метою збереження виробничо-технічних зв'язків вимагає розвитку і розширення кооперації.

Зарубіжна практика розвинутих країн підтверджує, що з розвитком малого підприємництва поглиблюється спеціалізація і особливо швидко розширюється кооперація.

Невеликий розмір господарств не виключає їх спеціалізації. Вона існувала і поглиблювалась впродовж багатьох років у колишній Югославії. В Китаї, де широко розвивається сімейний підряд, через 2 роки після введення підрядної організації праці (2008 р.) з'явилися перші спеціалізовані підрядні двори. В 2010 р. їх частка вже становила 14% при дуже невеликих розмірах, а в 2011 р. - більше 45%.

Шостим принципом розвитку підприємництва є збереження і більш результативне використання наявної матеріально-технічної бази виробництва продовольства, що зумовлено перш за все специфікою економічної ситуації в країні. Розвиток малого підприємництва потребує створення нової малооб'єктної матеріально-технічної бази виробництва. Проте держава, суспільство в цілому, а тим більше потенційні підприємці не мають необхідних ресурсів для реалізації цього завдання найближчим часом. Вихід із становища, що склалося, - це розвиток підприємництва на наявній матеріально технічній базі виробництва продовольства і поступове створення більш ефективної аграрної основи.

3 урахуванням здійснення цих принципів можливі і доцільні такі конкретні шляхи розвитку аграрного підприємництва:

1) контрактне підприємництво на діючих і новостворених державних і колективних підприємствах;

2) створення селянських (фермерських) господарств;

3) розширення кількості і розмірів особистих підсобних господарств сільських жителів;

4) розвиток агроцехів підприємств інших галузей народного господарства;

5) розвиток агродільниць міських жителів;

6) розвиток приватних агрофірм та приватно-орендних підприємств.

Особливою формою підприємництва, найбільш реальною і перспективною з урахуванням економічної ситуації в країні, є та, що здійснюється керівником підприємства, якщо він за контрактом із власником майна підприємства або уповноваженою ним особою (органом) наділений усіма правами і обов'язками підприємця і несе відповідальність, встановлену законом.

Ця форма підприємництва, яка дістала законну основу, може стати універсальною. Відповідно до неї в підприємницьку діяльність на контрактній основі можуть бути передані всі діючі сільськогосподарські підприємства, агрофірми й агрокомбінати. Передача державних підприємств у підприємництво як колишньому керівникові, так і будь-якому менеджерові (підприємцеві) може здійснюватися органом державної або місцевої влади залежно від підпорядкування форми власності. Питання передачі в різні форми підприємництва колгоспів, кооперативів, пайових товариств вирішують збори колгоспників, членів кооперативів, пайовиків. Господарські об'єкти акціонерних товариств можуть бути передані радами цих товариств. У міжгосподарських підприємствах, майно яких куплене за рахунок пайових внесків господарств і праці постійних працівників, передача в підприємництво господарських об'єктів можлива за рішенням загальних зборів представників пайовиків і працівників підприємства.

3 урахуванням великих розмірів господарств особливо важливою є передача в контрактне підприємництво їх окремих підрозділів - бригад, ферм, цехів, дільниць, майстерень, парків машин тощо. Порядок передачі окремих підрозділів аналогічний до передачі всього господарства.

Контрактне підприємництво - це новий великий крок до ринку, який за значущістю можна порівняти хіба що з орендою майна. РІЗНИЦЯ полягає в тому, що право оренди розповсюджується тільки на майно, а підприємництво - це, по суті, оренда права власності і розпорядження господарством у цілому на певний строк. Тому контрактне підприємництво належить до найбільш розвинутих форм виробничих відносин, які задовольняють вимоги та інтереси ринку.

Контрактне підприємництво здатне істотно підвищити ефективність використання наявної матеріально-технічної бази, а також фінансових, матеріальних і трудових ресурсів підприємств. Цьому сприяють такі фактори.

По-перше, різке посилення і встановлення необмеженого стимулювання керівників за результати господарської діяльності і підприємництва. Загальновідома залежність результатів господарської діяльності колгоспу чи радгоспу від організаторських та інших здібностей керівника. Відомо багато прикладів, коли з приходом талановитого керівника господарство швидко розвивалось. Проте особиста зацікавленість і матеріальна винагорода керівника при цьому ніколи не були відповідними економічним успіхам господарства і обов'язково обмежувались інструктивними вказівками. Тому підприємницька ініціатива керівника у кращому разі трималась на його ентузіазмі.

Контрактне підприємництво передбачає встановлення рівня особистого доходу керівника відповідно до рівня доходу підприємства. Варіанти механізму узгодження цих рівнів можуть бути різні: прямо пропорційна, випереджаюча чи зменшена частка доходу; частка доходу від прибутку, госпрозрахункового, валового доходу, вартості валової продукції і послуг, кількості основних видів натуральної продукції і послуг, змішана частка. Кожен з варіантів слід узгоджувати з особливостями і умовами підприємництва, його цілями і завданнями. Так, щодо економічно відсталого господарства зі слабкою матеріально-технічною базою може бути використаний варіант встановлення доходу підприємця за випереджаючою часткою. В контракті на передачу в підприємництво економічно міцного господарства може бути передбачена зменшена частка особистого доходу підприємця. В умовах спаду виробництва окремих видів продукції або необхідності стимулювання зростання виробництва в контракті на підприємництво частка доходу найчастіше встановлюється від обсягу продукції або послуг.

По-друге, встановлення персональної, повної не зворотної відповідальності підприємця за результатами діяльності підопічних підприємств. Здійснюючи діяльність на контрактній основі, підприємець відповідає за зобов'язаннями керованого ним підприємства всім своїм майном, за винятком того, на яке за законодавчими актами не може бути накладене стягнення. Таку ж відповідальність він несе за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, які витікають з контракту.

Система відповідальності підприємця перед власником підприємства може бути реалізована:

1) зниженням і навіть вилученням доходу підприємця за низькі результати діяльності;

2) застосуванням майнових санкцій щодо підприємця за збиток, завданий підприємству;

3) відшкодуванням підприємцем збитку, завданого майну підприємства і тим самим його власникові. Така відповідальність обов'язково має бути передбачена в контракті.

По-третє, різке підвищення ефективності і продуктивності праці на основі вторинного контрактного підприємництва і наймання робочої сили. Підприємець-керівник підприємства може, в свою чергу, здавати в контрактне підприємництво керівникам і спеціалістам окремі підрозділи або приймати їх на роботу на умовах контракту, а також приймати на роботу керівників, спеціалістів та інших працівників на умовах найму.

Тому в контрактах доцільно передбачати такі самі способи встановлення залежності особистих доходів контрактантів від доходів учасників, їх підприємницької діяльності, як і в контракті першого керівника. Оплата за наймом може регулюватися колективним договором, індивідуальним усним договором, внутрішньогосподарським положенням або договором з профспілковим органом, але не нижче діючих державних ставок, розцінок, тарифів. Вторинне контрактне підприємництво і наймання різко підвищують ефективність праці, тісне узгодження його оплати з кінцевими результатами господарювання.

2.2 Фермер - основний суб'єкт підприємництва на селі

Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» орієнтує ці господарства на високотоварне виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку і реалізацію.

Отже, сучасний фермер, власник сільськогосподарського підприємства є підприємцем. Його характерні риси - заповзятливість, уміння відкривати нові можливості на кожній ділянці сільськогосподарського виробництва, в усіх сферах багатопланової фермерської діяльності.

В Україні фермерами стають, як правило, досвідчені, висококваліфіковані, майстерні люди, які глибоко знають свою справу - агрономи, економісти, механізатори, бригадири. Вони добре ознайомлені з технологією і організацією всієї номенклатури сільськогосподарського виробництва. Проте цих знань і досвіду для фермера - самостійного виробника в умовах ринкових відносин абсолютно недостатньо. Потрібно оволодіти методами, стилем, рисами незалежного підприємця, наполегливо пізнавати закони ринку, знати свої права, орієнтуватись у законах державної підтримки фермерства.

За американськими даними, причини банкрутства малих ферм найчастіше пов'язані з менеджерською недосвідченістю або некомпетентністю (наприклад, досвідчений агроном, але недосвідчений комерсант), недостатнім досвідом у галузі комерції, фінансів, управління, невмінням налагодити і підтримувати ділові зв'язки і контакти. Комерційними причинами краху малих ферм є незначні обсяги продажу продукції, значні експлуатаційні витрати, непристосованість до конкурентів тощо.

Дослідження показують також, що досягають успіху й малі підприємства, власники яких багато працюють. Нашим фермерам працювати не звикати, але тепер вони діють у незвичних умовах господарювання, на нових засадах підприємця-власника.

Діяльність фермерського господарства офіційно віднесено до підприємницької форми господарювання. Це стимулює формування особистості фермера-власника нового типу, якому притаманні риси сучасного підприємця, здатного переборювати перепони, труднощі, самостійно знаходити у складних ситуаціях рішення, які забезпечують йому успіх.

Перед фермерами лежить широке поле діяльності в організації сучасного високорентабельного конкурентоспроможного товарного виробництва сільськогосподарської продукції. Це загальна мета фермерства країни, а мета кожного фермера - досягти максимального обсягу виробництва продукції та прибутків після її реалізації. Для цього фермер повинен добре знати особливості свого господарства, якість землі, місцеві погодні умови, вміти аналізувати попит і пропозицію ринку, його кон'юнктуру, правильно визначати спеціалізацію господарства. Іншими словами, в сучасних умовах підприємцеві необхідно оволодіти трьома найважливішими властивостями: «знати», «вміти», «хотіти».

Знати означає мати всю потрібну інформацію, оволодіти потрібними знаннями, щоб свідомо робити свою справу. Зокрема, слід орієнтуватись у правових актах, які регламентують його діяльність.

1. Закони України, спрямовані на розвиток і державну підтримку сільського (фермерського) господарства, підприємництва в умовах самостійного господарювання (Закон «Про селянське (фермерське) господарство», Постанова Кабінету Міністрів України від 20 липня 1991 р. «Про розвиток селянських (фермерських) господарств»). Серед іншого ними передбачається:

- для стимулювання розвитку фермерських господарств запровадити пільгові умови кредитування, оподаткування, страхування, матеріально-технічного забезпечення на період їхнього становлення;

- втручання в діяльність таких господарств державних органів, а також службових осіб не допускається;

- фермери звільняються від плати за землю протягом перших трьох років господарювання;

- фермерські господарства діють на принципах самоокупності, їм надається право самостійно організовувати виробництво, визначати напрями спеціалізації, розпоряджатись виготовленою продукцією;

- у перехідний період до ринкових відносин вони можуть придбати матеріально-технічні ресурси в системі постачальницьких організацій, у тому числі за рахунок пільгових фондів, а також у державних організацій за цінами, що діють для колгоспів і радгоспів; ремонт техніки, зоотехнічне і ветеринарне обслуговування здійснюються державними сервісними підприємствами за тарифами для державних і кооперативних господарств.

2. Програма державної підтримки підприємництва (затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р.). Основна мета програми - реалізація державної політики захисту і підтримки підприємництва, передусім у приватному секторі економіки, створення правових і організаційно-економічних умов для його розвитку, формування механізму державного регулювання і координації підприємницької діяльності.

Як основні напрями підприємницької діяльності програмою визначаються ті, які мають загальнодержавне пріоритетне значення: виробництво, переробка і зберігання сільськогосподарської продукції; обслуговування агропромислового комплексу, виробництво продукції для його забезпечення; виробництво товарів народного споживання, продуктів харчування.

Отже, фермерське господарство є найбільш пріоритетним напрямом розвитку сільського господарства в державі. Створюються умови для державного захисту фермерства, його інтересів, його економічної підтримки. В пошуку вирішення проблем, що виникають, слід: повніше використовувати правову базу розвитку і підтримки підприємництва; створити спеціальну систему фінансування, кредитування і страхування підприємницької діяльності на селі, а також систему забезпечення матеріальних умов розвитку підприємництва;

сформувати ринкову інфраструктуру і конкурентне середовище для забезпечення підприємницької діяльності; створити систему підготовки кадрів для підприємницької діяльності; розробити систему інформації і науково-технічної підтримки сільськогосподарського підприємництва, яка повинна включати: оперативну інформацію про зміни в законодавстві; інформацію про наявність товарно-матеріальних цінностей; моніторинг ринку цінних паперів, рівня цін, котирувальних акцій, курсів іноземних валют, діяльності фінансових інститутів; інформацію про суб'єкти господарювання; інформаційний банк даних про досвід аналогічного підприємництва за кордоном тощо.

Право на створення селянського (фермерського) господарства має кожен дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку і виявив таке бажання. Підприємець, а тим більше фермер, який не має управлінського апарату, повинен знати головні функції керівника в умовах ринкових відносин, володіти інформацією для аналізу кон'юнктури внутрішнього і світового ринку, економіки країни, попиту і пропозиції, динаміки цін на товари, продукцію, послуги, що цікавлять його.

У книзі «Вироблення і прийняття управлінських рішень» американські економісти Лорн Планкетті і Гай Хейла, автори найсучаснішої теорії «випереджаючого управління» пишуть, що Генрі Мінцберг у своїй книзі «Природа діяльності керівника» ставить під сумнів твердження, що планування, контроль, розподіл ресурсів, розпорядження, тощо є основними функціями керівника. Він вважає, що запорукою успіху в управлінській діяльності є вміння «переробляти інформацію», тобто йдеться знову-таки про спроможність керівника виробляти, класифікувати, аналізувати і оцінювати інформацію, ситуацію, бачити кон'юнктуру економіки, ринку, попиту і пропозиції, динаміку цін тощо.

Автори згаданої книги рекомендують фермерам-підприємцям не відмовлятися від традиційних функцій керівника: планування, контроль, організація. Метод «випереджаючого управління» придатний для кожного керівника, а тим більше для підприємця-фермера, оскільки сільським господарством набагато складніше управляти і1 знаходити вирішення постійно виникаючих екстремальних проблем, що характеризуються високим ступенем невизначеності, ніж це доводиться робити керівникам заводів та інших виробничих структур стабільніших промислових галузей. Є керівники, які протягом усієї своєї кар'єри реагують тільки на нововиниклі ситуації. Вони не керують виробництвом на основі перспективних планів, а постійно перебувають у полоні все нових і нових ситуацій, зайняті оперативною роботою, спрямованою на усунення окремих недоліків і конфліктних явищ, пошук розв'язання вже існуючих проблем.

Випереджаюче управління - це забезпечення нормального ходу виробництва, безперебійного його функціонування без складних ситуацій, це своєчасне виявлення симптомних причин, яких уникають, завдяки чому зникають і вже посталі проблеми, що загрожують банкрутством.

Президент великої японської корпорації К. Мацусіта писав: «Сучасні підприємницькі організації виконують важливу соціальну роль - підтримання суспільного життя». Це висловлення сповна характеризує соціальне значення професії управляючого (керуючого). К. Мацусіта далі відзначає: «Кожна компанія незалежно від її розмірів повинна мати певну мету, відмінну від одержання прибутків, що виправдовують її існування. Вона повинна мати власне покликання в цьому світі.

«Дії управляючих в сучасних корпораціях виходять далеко за межі одержання прибутку. Життєво необхідно, щоб управляючий прагнув до виробництва продукції високої якості при найменших цінах відповідно до загальних інтересів економіки і з метою підвищення добробуту всього суспільства».

Кожному сучасному підприємцеві фермерові, керівникові підприємства, що виконують цю важливу соціальну роль підтримки суспільного життя країни, потрібно володіти достатнім обсягом знань, прагненням, щоб їх нелегка праця стала працею творчою, результативною, успішною. Що таке вміння для фермера, підприємців? Уміння - це вже сформована здатність на основі своїх знань і навичок досягнути своєї мети.

Уміння для підприємця - поняття широке. «Уміти», зокрема, означає: досягти мети з якнайменшими затратами праці, часу, ресурсів, тобто працювати ефективно; досягти лідерства у вирощуванні, переробці, реалізації високоякісної продукції, доступної споживачеві, створити здоровий психологічний клімат і доброзичливість у стосунках з людьми, партнерами, постачальниками, споживачами тощо, добирати працівників, які знають свою справу, ініціативних, сумлінних, здатних до самоорганізації і самооцінки своїх дій, що є важливим регулятором поведінки, впливає на ефективність діяльності людини і розвиток особистості; не втрачати влади над собою і провадити свою підприємницьку діяльність навіть у дезорганізуючих ситуаціях (загроза банкрутства, аварія), виявляти свідомо вольову організацію своєї психіки. Самовладання - це показник емоційної і соціальної зрілості особистості; здатність збільшувати систематично обсяги виробництва, продажу продукції, знижувати витрати на неї, підвищувати конкурентоспроможність продукції, що є гарантією успіху, ефективності, рентабельності, прибутковості; навіть в умовах фінансових ускладнень знаходити шляхи й успішно здійснювати технічне переоснащення виробництва із зміною профілю, освоєнням випуску нових, модних видів товарів, які відповідають смаку і запитам споживача; не боятись конкуренції, а бачити переваги свого виробництва і своїх товарів, продовжуючи безперервне їх удосконалення, поліпшувати маркетингову діяльність за допомогою реклами своїх товарів, їх нових властивостей і додаткових після продажних послуг і заохочування покупця, застосовуючи нові методи роботи із споживачем; не стояти на місці, а постійним поліпшенням роботи та управління підвищувати культуру виробництва, створювати виробництво світового класу і стандарту; бути організатором виробництва, щоденно стежити за інформацією про світовий досвід у сфері фермерства, ефективно реалізувати свою головну функцію - суб'єкта нового типу товарного сільськогосподарського виробництва.

Хотіння, як і бажання, відбиває переживання, пов'язане з можливістю чимось володіти або щось здійснити, і має збуджуючу силу, яка загострює усвідомлення мети майбутнього дійства, сприяє побудові його плану. При цьому усвідомлюються не тільки об'єкти хотіння, а й можливі шляхи його задоволення.

Такою рушійною силою, як «хотіння», «бажання» володіють тільки діти дошкільного віку. На жаль, навчання здебільшого означає таку спільну діяльність педагогів і учнів, за якої перші передають знання, уміння, навички, керують процесом їх освоєння, а другі засвоюють ці знання, уміння й навички. Такі репродуктивні столітньої давності методи навчання, що існують до сьогодні, є головною причиною дефіциту ініціативних, заповзятливих, цілеспрямованих, творчих керівників, здатних проблемно мислити, спонукати своє бажання, хотіння як рушійну силу для чіткого усвідомлення своєї мети і майбутніх дій, необхідних для її реалізації.

Керівник навіть з добрими знаннями, відмінними навичками, практичним досвідом, але без бажання, без хотіння приречений на поразку, а його справа - на застій, банкрутство.

Сучасний підприємець - фермер, якому притаманна заповзятливість, який не тільки володіє знаннями й умінням, а й має бажання, внутрішні прагнення до здійснення накреслених планів, приділяє найсерйознішу увагу пошукові, розробці і визначенню мети діяльності свого господарства. Мета - це новий стан виробництва і соціального середовища, створення умов більш високого порядку, що їх має бути досягнуто колективом. Мета повинна бути науково обґрунтованою, конкретною і досяжною.

Визначення мети діяльності - це найважливіша функція керівника і основа цілеспрямованої праці кожного зокрема і колективу в цілому на шляху до успішного результату.

3. Економічна ефективність діяльності підприємницьких структур в аграрній сфері

При визначенні економічної ефективності виробничої діяльності приватних підприємницьких структур агробізнесу розглядаються наступні питання:

визначення маржинального доходу;

беззбитковий об'єм виробництва і реалізації продукції рослинництва та його визначення;

беззбитковий об'єм виробництва і реалізації продукції тваринництва та його визначення;

проектний розрахунок урожайності культур та об'ємів виробництва продукції рослинництва для отримання певного розміру прибутку;

проектний розрахунок продуктивності тварин та об'ємів виробництва продукції тваринництва для отримання певного розміру прибутку.

Для визначення маржинального доходу необхідно перш за все зробити розподіл витрат на постійні і змінні. До постійних витрат відносяться такі витрати, розмір яких не залежить від об'ємів виробництва (погодинна оплата праці та нарахування на неї, витрати на утримання основних засобів, витрати по управлінню і організації виробництва, страхові платежі, орендна плата та інші).

Змінні витрати визначаються як різниця між загальною сумою виробничих витрат і постійними витратами.

Маржинальний доход розраховується як різниця між ціною реалізації та змінними витратами у повній собівартості одиниці продукції за формулою:

Мg = Ц - Вз

де Мg - маржинальний доход на одиницю продукції, грн.;

Ц - ціна реалізації, грн.;

Вз - витрати змінні, грн.

Для визначення беззбиткового об'єму виробництва та реалізації продукції необхідно постійні витрати поділити на маржинальний доход за формулою:

Об = Вп: Мg

де Об - об'єм беззбитковий, ц, т;

Вп - витрати постійні, грн.;

Мg - маржинальний доход, грн.

При визначенні об'ємів товарної продукції для отримання певного прибутку використовується формула:

От = Пп + Вп/Мg

де От - об'єм товарної продукції, ц, т;

Пп - прибуток проектний, грн.;

Вп - витрати постійні, грн.;

Мg - маржинальний доход від реалізації одиниці продукції, грн.

Нинішнє законодавство відкриває широкі можливості для розвитку агробізнесу: одержати землю у власність або довічне успадковане володіння, розширити за рахунок земельних паїв своє особисте підсобне господарство, орендувати землю у односельців. Але сільському підприємцю потрібні також сільськогосподарська техніка, приміщення, споруди, різне обладнання. Вартість їх може досягти сотень тисяч гривень. Тому для фермерів, чий стартовий капітал обмежений, оренда основних фондів може стати важливим засобом створення життєздатного господарства.

Але підприємцям слід пам'ятати, що орендна плата - не просто розрахункова величина, а конкретний предмет угоди, торгу, який ведуть між собою орендар і орендодавець. Вони можуть домовитися, зокрема, про ті чи інші пільги, порядок перегляду платежів до закінчення встановленого законом строку оренди і викупу майна у випадку зміни економічних умов господарювання, стихійного лиха і т. п. Зменшення розміру орендної плати зі сторони орендодавця, наприклад, місцевої ради, може використовуватися і як стимул для укладення договору оренди, введення в господарський оборот вибувших земель і малопродуктивних угідь.

Загальновідомо, що сільське господарство України значно поступається за рівнем ефективності західноєвропейському і американському, основу якого складають фермерські господарства. Щоб ще раз переконатися в цьому, достатньо навести такі дані: якщо в Україні у сільському господарстві зайнято 25% працездатного населення, то у Англії лише 10%, в Німеччині - 5, а в США фермери складають 2% населення (без найманої праці і працюючих у сервісних кооперативах), годують всю країну і, крім того, до 20-25% сільськогосподарської продукції щорічно експортують. Звичайно, необхідно враховувати різницю у технічному оснащенні і державній політиці щодо аграрного сектора.

Але, наприклад, у Канаді, де ці умови були досить близькими нашим КСП; навантаження на трактор приблизно таке ж, а посівів зернових на комбайн значно більше, ефективність виробництва незрівнянно вища. Цілком очевидно, що відсутність на селі господаря, кровно зацікавленого у ефективному використанні засобів виробництва, неможливо компенсувати ні додатковими вкладеннями цих засобів, на зусиллями адміністративних форм примушування селян до більш продуктивної праці.

З позиції окремого підприємства агробізнесу критерієм його ефективності є прибуток. Об'єктивність цього критерію визначається не тільки тим, що прибуток - природна мета, наприклад, фермера-товаровиробника, але і тим, що без нього неможливий нормальний розвиток його господарства; низька рентабельність неодмінно ставить його на межу банкрутства. Напроти, у всіх країнах прибуткове селянське господарство - це і стабільне продовольче постачання, і добра податкова база для поповнення державного і місцевих бюджетів.

Слід, проте, відмітити, що прибуток не є метою діяльності всіх без винятку господарств. Дрібні ферми, власники яких одержують основний доход від іншої діяльності, використовуються за рубежем перш за все для сімейного відпочинку, більш продуктивного використання вільного часу, а в Україні - і як додаткове джерело натурального постачання. Але і в цьому випадку підприємець повинен співставляти свої витрати з одержаними доходами, в тому числі від сільського господарства. значення економічної ефективності підприємств агробізнесу.

Перспективи агробізнесу України

Агробізнес є одним з найбільш перспективних видів бізнесу в Україну. Вже до початку 2012 року у світі залишилося не освоєно лише 9% земель, які можуть бути придатні для сільського господарства. Згідно з прогнозами Організації економічного співробітництва та розвитку, зростання цін на продукти харчування складе 20-50% за найближчі десять років. З причини обмеженості земельних ресурсів, агросектор представляє величезний потенціал для Україні. Що чекає на український агробізнес?

Зростання населення і відповідно збільшення попиту на продукти харчування, збільшення споживання м'яса, молочних продуктів, овочів і фруктів в Україні пророкують агросектору Україні світле майбутнє. Однак є одне «але».

Одним з факторів, що визначають рівень привабливості сектора, є можливість вільної купівлі-продажу землі. Відсутність приватної власності на землю гальмує розвиток галузі за 3 основних причин:

1) Інвестиційний потенціал сектору для іноземного інвестора нижче, ніж міг би бути в разі вільної купівлі-продажу землі. Вкладаючи кошти, інвестор хоче бути впевнений у завтрашньому дні і хоче, щоб його капіталовкладення були захищені.

2) Нераціональне використання землі. Селяни здають свою землю в оренду на короткий термін, орендарі при цьому вирощую одну і ту ж саму культуру протягом декількох років з метою одержання більш високої прибутковості, проте при цьому виснажують землю.

3) Відсутність можливості залучення кредитів за доступними ставками. Земля не може виступати заставою під фінансування через відсутність узаконеної власності на землю.

Великим кроком до створення в Україні ринку землі було прийняття Закону України «Про земельний кадастр», який набув чинності 1 січня 2012 року. Мета цього закону - реєстрація земельних ділянок та упорядкування відомостей про них. Таким чином, стане можливим уникнути шахрайства з видачею більше одного держакту на кількох власників на одну земельну ділянку.

На даний момент ідея вільної купівлі-продажу землі і, зокрема, прийняття законопроекту «Про ринок земель» є предметом активних дискусій. Зі зняттям мораторію на вільну купівлю-продаж землі, агросектор України стане в рази привабливіше для інвесторів, а інвестиції - це один з основних факторів, який необхідний для розвитку вітчизняного агросектора. З введенням закону «Про ринок земель» виграють не лише підприємці, зацікавлені у вкладенні коштів у цю сферу, а й Україна в цілому, а значить і всі її громадяни. Ніхто не обіцяє, що економічний ефект від введення закону з'явиться вже завтра, знадобиться час. Однак без прояву рішучості і жорсткості з боку уряду і впровадження непопулярних заходів, досягнення результату неможливе.

Згідно з найбільш реалістичним прогнозом, законопроект «Про ринок земель» буде прийнятий до кінця поточного року і вступить в силу в 2013 році. Законопроект передбачає заходи щодо недопущення монополізації сектора і спекуляцій з перепродажем землі.

Також в даний момент уряд працює ще над двома законодавчими актами для запровадження ринку землі в Україні.

Аграрна реформа вимагає ретельної підготовки, опрацювання нормативних документів і законодавчих актів, а значить і часу. Однак перші кроки вже зроблені, що говорить про те, що уряд налаштований рішуче і проявляє політичну волю провести аграрну реформу.

Український агробізнес має всі шанси для розвитку. Для того щоб бізнес став більш ефективним, необхідні інвестиції, які дозволять впровадити новітні технології та залучити кваліфікований персонал. Іноземні інвестори зацікавлені в українському ринку і, за наявності гарантії, готові вкладати кошти в український агросектор. Далекоглядні міжнародні інвестори, розуміючи, що першочергове право покупки землі будуть мати орендарі, як і раніше, так і в поточний момент продовжують покупку фермерських господарств, які мають договори оренди з пайовиками (власниками землі). Завдяки уряду, який активно працює над створенням ринку землі, є всі підстави для того, щоб сподіватися на створенням сприятливих умов в аграрному секторі для залучення інвестицій, а отже і розвитку галузі.

Висновки

Агробізнес являє собою форму підприємництва в аграрному секторі економіки країни.

Будь-яка структура підприємницької діяльності та агробізнесу з метою одержання доходу - основного або додаткового.

В країнах з ринковою економікою ефективність підприємств малого бізнесу визначається в основному двома показниками: обсягом продаж і масою прибутку, а для середнього і великого бізнесу, крім названих показників: розміри активів і акціонерного капіталу.

Сьогодні в Україні можливі і доцільні такі конкретні шляхи розвитку аграрного підприємництва: контрактне підприємництво на діючих і новостворених державних і колективних підприємствах; створення селянських (фермерських) господарств; розширення кількості і розмірів особистих підсобних господарств сільських жителів; розвиток агроцехів підприємств інших галузей народного господарства; розвиток агродільниць міських жителів; розвиток приватних агрофірм та приватно-орендних підприємств.

При визначенні економічної ефективності виробничої діяльності приватних підприємницьких структур агробізнесу розглядаються наступні питання: визначення маржинального доходу; беззбитковий об'єм виробництва і реалізації продукції рослинництва та його визначення; беззбитковий об'єм виробництва і реалізації продукції тваринництва та його визначення; проектний розрахунок урожайності культур та об'ємів виробництва продукції рослинництва для отримання певного розміру прибутку; проектний розрахунок продуктивності тварин та об'ємів виробництва продукції тваринництва для отримання певного розміру прибутку.

Поглиблення аграрної економічної реформи дає перші позитивні результати. Валова продукція сільського господарства останніми роками постійно зростає. Але все ж таки нашій державі вкрай необхідна національна агропродовольча доктрина. Суть її відображено в Указі Президента України «Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку» від 6 червня 2011 р.

Література

1. Конституція України. - К.: Либідь, 1996. - 26 с.

2. Гончаренко В.В. Кредитна кооперація. Форми економічної самодопомоги сільського і міського населення у світі та в Україні (теорія, методологія, практика). - К.: Глобус, 1998. - 380 с.

3. Губені Ю.Е. Досвід та проблеми розвитку аграрної політики трансформаційного періоду в Чеській республіці // Економіка АПК. - 2002. - №3. - С. 118-124.

4. Дем'яненко В., Рылько Д. Мировая аграрно-производственная система // МЭ и МО. - 1998. - №8.

5. Дем'яненко В. Спільна аграрна політика ЄС: суть, тенденції та значення для України // Економіка України. - 2003. - №3. - С. 80-86.

6. Дерев'янко О. Основні напрямки системного трансформування харчової промисловості України // Економіка України. - 2000. - №1. - С. 45-50.

7. Завадський Й.С. Управління сільськогосподарським виробництвом в системі АПК. - К., 1992.

8. Кваша С.М. Удосконалення аграрних зовнішньоекономічних відносин та особливості регулювання аграрного ринку в країнах ЄС // Економіка АПК. - 2000. - №6.

9. Ковалев Е. Продовольственная проблема в современном мире // МЕ и МО. - 1999. - №6.

10. Коныгин В.С. Фермерское хозяйство США. - М.: Агропромиздат, 1989 - 272 с.

11. Корінько М.Д. Новий стан реструктуризації м'ясопродуктового комплексу України // Економіка АПК. - 1998. - №11. - С. 25-31.

Размещено на Allbest.ru

...