Економіка знань – основа сучасного модернізаційного проекту економіки та суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Аналіз сучасних моделей економічного розвитку

2. Дослідження особливостей моделі економіки знань

3. Шляхи втілення теоретичних засад моделі економіки знань в Україні

Висновок

Список використоної літератури

Вступ

Успіх України у майбутньому багато в чому визначається темпами здійснення політичної та економічної модернізації суспільства. Основними факторами такої модернізації мають бути як творча енергія мас, так і інноваційна активність науки та бізнесу. Саме ці механізми суспільного прогресу є властивими європейській моделі розвитку. Тому обов'язковою умовою входження України до європейської спільноти є здатність не просто генерувати знання, а успішно накопичувати їх, використовувати та отримувати з цього економічний зиск. Високі темпи здобування та розповсюдження знань забезпечують їх щонайшвидше перетворення у технології та корисні винаходи й спричиняють високі темпи економічного зростання. Так, за підрахунками фахівців, кожне додатково створене робоче місце в освітній та науково-дослідній сфері зумовлює створення 7-10 високопродуктивних робочих місць в економіці.

Останнім часом все більш актуальним є розподіл країн відповідно до технологічної ознаки. Згідно з цим, Дж. Сакс виділив три групи країн: технологічні новатори, технологічні послідовники та технологічні аутсайдери. Нажаль, у світі Україна сприймається лише як представник останньої групи. Хоча ще у 1990-х рр. минулого століття ми мали достатньо можливостей стати рівноправним учасником світового товариства постіндуст- ріальних країн. Втім, незважаючи на прийняту Верховною Радою в 1999 р. стратегію інноваційного розвитку України (мала виступати як концепція науково-технологічного і інноваційного розвитку країни), цього не відбулось. Цікаво, що дуже схожі ідеї через рік були покладені в основу Лісабонської угоди, яку прийняли країни ЄС і яку вважають сьогодні "інноваційної конституцією" європейського простору.

Так, точками економічного зростання національного виробництва були і залишаються старі технологічні уклади, що в свій час забезпечували надприбутки, однак вони зараз є відкинутими на периферію світових економічний трендів. Також слід відзначити, що подібні низькотехнологічні виробництва характеризується вкрай високими показниками ресурсота енерговитрат. До певного моменту така ситуація була більш - менш прийнятною, однак в умовах стрімкого зростання світових цін на енергоносії така економіка стає приреченою на збитковість. Також фінансово-промислові активи накопичувались переважно за рахунок нелегітимної приватизації ліквідних об'єктів, а не шляхом впровадження інноваційних технологій та структурної модернізації перспективних виробництв, підвищення капіталізації економіки, використовуючи для цього заново створену додану вартість. Економіка використовувала останні інноваційно-технологічні запаси, які були зроблені у часи Радянського Союзу. Однак на сьогодні ці ресурси є практично вичерпаними, що змушує Україну знову, як у кінці 90-х, робити вибір: або негайне впровадження інноваційних реформ, або вічне амплуа країни - технологічного аутсайдера.

Також при визначенні пріоритетів економічного розвитку України слід враховувати ті зміни, які останнім часом відбува- ються у глобальному співтоваристві. Так, відповідно до теорії великих економічних хвиль, світова економіка знаходиться зараз на стадії стагнації, про що свідчить нестійкість розвитку ключо- вих західних країн - США, Європи і Японії; нестабільність та напруження на світовому ринку, котрі спричинили вкрай актив- ний економічний стрибок Китаю. Це призводить до нерівномірного перерозподілу світових ресурсів та до агресивної поведінки Китаю на західних ринках та стає причиною загрози у майбутньому деіндустріалізації західного світу. Фахівці все більш говорять про формування нових регіонів світового економічного зростання - країнах БРІК (Бразилії, Росії, Індії, Китаю), де виникають принципово нові перспективні центри накопичення капіталу у всесвітньому масштабі та формування так званого "другого золотого мільярду" - наприклад, у Східної Азії та краї- нах ЄврАзЕС. Сполучені Штати, Європа, Японія, відчуваючи

реальну майбутню економічну небезпеку, починають форсувати створення постіндустріального суспільства, суттєво збільшують інвестиції до економіки знань, проголошують пріоритет освіти протягом всього життя, створюють нові, революційні освітні технології, у тому числі так звані "нові університети", методики дистанційного навчання, розвивають все тісніше кооперування науки та виробництва. Безумовно, така активна позиція виступає фактором нового тривалого економічного циклу, який має розпочатися за декілька років, і досягти свого максимуму в 2020-2040-і роки. Його зміст мають визначити ті обмеження, що сьогодні перешкоджають глобальному економічному розвиткові та кардинально нові технології, що вже наявні хоча б у зародкових господарських формах. Мова йде про активне формування галузей останнього, шостого технологічного укладу, де домінують нанотехнології, біотехнології, системи штучного інтелекту, глобальні ін- формаційні мережі й інтегровані високошвидкісні транспортні системи, комп'ютерна освіта, формування мережевих бізнесспівтовариств. На сьогодні зазначені галузі розвиваються у провідних країнах особливо швидкими темпами, іноді до 100% у рік. Україна, яка характеризується переважанням низькотехнологічних галузей (3-го та 4-го укладів), може обрати шлях поступового, повільного розвитку, або зосередити всі наявні та потенційні можливості й зробити інноваційний прорив, який буде відзначатися стрімким розвитком галузей вищих укладів. Тим більше, що необхідні передумови для такого інноваційного прориву наша країна має, що зумовлено ще наявним людським капіталом, високими рівнями освіти та науки. Це вимагає відповідного реформування системи освіти, науки, з метою активізації інвестиційних процесів у людський капітал, формування загального сприятливого інвестиційно клімату, вдосконалення інституційного середовища, створення розвиненої інноваційної інфраструктури, загалом побудови інформаційного суспільства, в якому має діяти і нова національна інвестиційна система, контури якої є зрозумілими і опрацьованими, але не отримали належної реалізації.

На основі цього постає необхідність розробки економічної стратегії, яка ґрунтується на засадах модернізації економіки й суспільства і де визначальну роль грають не тільки технологічне, але і соціальне проектування. І вже не є сумнівним, що ця стратегія має спиратися, насамперед, на інноваційну компоненту, оскільки інновації передбачають не лише технічно і технологічно нові продукти, але й нові ринки, залучення та використання творчого потенціалу нації.

Від України сьогодні вимагається динамічний економічний розвиток на основі інновацій, глибокої та комплексної модернізації економіки та суспільства в цілому. Модернізація має торкнутися та охопити наукову, технологічну, організаційну й виробничу сфери та здійснюватись відповідно до нової економічної доктрини, яку необхідно прийняти без вагань в якості базового програмного документу для України. Доктрина має визначити вектор нової економічної політики України та окреслити сутність всебічних реформ у суспільстві на найближчі 5 років, котрі дозволять побудувати суспільство знань, суспільство, де домінують високотехнологічні галузі та інтелектуальні послуги, а формування прибутків відбувається, перш за все, за рахунок освіти, науки та інновацій.

1. Аналіз сучасних моделей економічного розвитку

В останню чверть XX століття людство вступило в нову стадію свого розвитку - стадію побудови постіндустріального суспільства, яке є результатом соціально-економічної революції, що відбувається в сучасному світі. В основі кожної соціально-економічної революції лежать свої специфічні технології, виробничо-технологічні системи і виробничі відносини. Для постіндустріального суспільства цю роль, перш за все, грають інформаційні технології і комп'ютеризовані системи, високі виробничі технології, що є результатом нових фізико-технічних і хіміко-біологічних принципів, і засновані на них інноваційні технології, інноваційні системи і інноваційна організація різних сфер людської діяльності.

Існує багато моделей економічного розвитку, кожна з них має свої відмінності має свої показники, фактори на основі яких відбувається утворення цих моделей. Давайте більш детальніше поглянемо характеристику деяких моделей а потім зробимо порівняльний аналіз з моделлю економіка знань.

Традиційна (самодостатня) економіка - ґрунтується на традиціях, звичаєвому праві, обрядах, які віками визначали виробничу та інші види діяльності людей. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як розподіляти та споживати. Такі економічні системи дуже неохоче сприймали технічний прогрес, нові форми економічних відносин, тобто все те, що визначає поступальний соціально-економічний розвиток суспільства. Хоча традиційні економічні системи притаманні далекому минулому, деякі їх риси і нині властиві слабко розвиненим країнам.

Найбільш характерними рисами традиційних економічних систем є те, що їм притаманне панування натурально-общинних форм господарювання, багатоукладність економіки, виробництво, розподіл та обмін здійснюються на основі звичаїв, традицій і культових обрядів, які є первинними порівняно з новими формами економічної діяльності. Виробництво матеріальних і нематеріальних благ здійснюється за допомогою примітивної техніки з широким застосуванням ручної некваліфікованої праці з найпростішими формами її організації та за наявності слаборозвиненої інфраструктури. Наслідком такого стану основних складових традиційної економічної системи є соціально-економічний застій, бідність і зубожіння основної частини населення. Стійке зростання його чисельності порівняно з низькими темпами економічного розвитку супроводжується високим рівнем безробіття та низькою продуктивністю праці.

В сучасних умовах країни зі значними залишками традиційної економіки розвиваються під впливом іноземного капіталу, є постачальниками сировини та матеріалів для світового господарства, слугують ринками збуту готової продукції економічно розвинених країн світу. Характерні риси:

Економічна замкненість;

Універсальний характер робочої сили;

Низький рівень спеціалізації і продуктивності праці;

Консерватизм;

Визначальна роль природних ресурсів, переважання ручної праці безпосередній зв'язок виробництва і споживання.

Наступна економіка яка розглядатиметься буде інформаційна.

Інформаційна економіка - це економіка, в котрій більша частина ВВП забезпечується діяльністю з виробництва, обробки, зберігання і розповсюдження інформації і знань. Системою інформаційної економіки розуміється система господарської діяльності, в якій реалізована функція взаємно-однозначної, безперервної підприємницької взаємодії, зворотне до якої теж безперервно. Взаємно - однозначність, безперервність та наявність зворотних функцій забезпечує правову ідентифікацію елементів, процесів та їх арбітраж.

Система будується на базі телекомунікаційних мереж, включаючи [Інтернет], що забезпечує масовий формат електронної економічної взаємодії на глобальному рівні.

Система інформаційної економіки характеризується наявністю динамічно змінних зв'язків, структурованих за видами економічної діяльності та обумовлених включенням до системи то одних, то інших елементів. Головну роль в інформаційній економіці займає інформація. Головна увага виділяється комп 'ютеризації та автоматизації бізнес - процесів; збільшенню обсягів та прискорення обробки і передачі бізнес-інформації.

Наукова економічна думка останніх років підійшла до розуміння того, що інформація є одним з найважливіших економічних ресурсів і кінцевим продуктом економіки. Безсумнівно, даний факт є поворотним не тільки в справі стратегії розвитку окремих галузей господарювання - сьогодні мова йде про зміну економічного мислення і нових проблемах науки і освіти.

Наступна економіка яка розглядатиметься буде інноваційна.

Інноваційна економіка - це економічна модель в якій інновації є ключовим чинником до втілення економічних задумок і процесів. Проривні інновації займають найбільшу частку в структурі інновацій; стабільне зростання частки наукомісткого сектору виробництва, зокрема в доданій вартості та зайнятості; зниження матеріаломісткості та енергомісткості виробництва завдяки активному запровадженню інновацій; більше половини показників економічної ефективності досягнуті за рахунок інноваційних чинників; спрямованість відтворювального процесу на досягнення технологічної конкурентоспроможності.

Інноваційний процес є процесом, який органічно поєднує науку, технології, техніку, економіку, підприємництво й управління з метою гарантованого досягнення нового результату, що має комерційний успіх . Він охоплює комплекс відносин від розробки ідей і технологій до виробництва, обміну і споживання кінцевого продукту.

Зрозуміло, що інновації не є самодостатніми, тому очікуваний позитивний результат досягається лише за умови інституційної підтримки і реалізації їх у виробничому процесі через адекватні управлінсько-організаційні технології та певну комплементарну комбінацію ресурсів виробничо-економічних систем. Це зумовлено тим, що, на відміну від традиційної, інноваційна економіка характеризується складними і динамічними зв'язками між її елементами та учасниками інноваційного процесу від створення й удосконалення нових технологій та продуктів до масового впровадження їх у реальному секторі.

Інноваційна економіка характеризується наступними базовими принципами, ознаками і індикаторами:

Високий індекс економічної свободи;

Високий рівень розвитку освіти і науки;

Високе і конкурентоспроможне якість життя;

Висока якість людського капіталу в його широкому визначенні;

Висока частка інноваційних підприємств (понад 60-80%) та інноваційної продукції;

заміщення капіталів;

Конкуренція і високий попит на інновації;

Надмірність інновацій і, як наслідок, забезпечення ефективності частини з них за рахунок конкуренції;

Ініціація нових ринків;

Принцип різноманітності ринків.

Для розвитку інноваційної економіки та стимулювання процесу формування нових ринків необхідно створювати особливу інноваційну інфраструктуру та інститути підтримки інноваційного процесу:

1. Незалежна експертиза дослідних проектів, напрямів досліджень, а також наукових і інженерних колективів.

2. Законодавство, що регулюють відносини у сфері інноваційної економіки.

3. Форсайт-центри, Форсайт-проекти, створення дорожніх карт, які дозволяють знизити ризики впровадження нових продуктів і координувати зусилля колективів-розробників.

4. Різноманітні експертні та футурологічні спільноти і мережі, які дозволяють формувати бачення майбутнього.

5. Спеціалізовані освітні центри (наприклад, Массачусетський технологічний інститут, Стенфордський університет), інститути та школи, що дозволяють готувати не лише науковців та інженерів, а й підприємців, здатних до просування інноваційних проектів.

6. Центри комерціалізації технологій і розробок.

Наступна економіка яка розглядатиметься буде нова економіка.

Нова економіка - це феномен «високотехнологічних компаній», що використовують Інтернет як основний економічний ресурс; глобальний кластер економіки, що виробляє програмне забезпечення або постачає технології для інших напрямів; набір електронних практик, які інструментальню засновані на Інтернеті і спрямовані на створення нових моделей господарювання, підвищення продуктивності.

Деякі економісти визначають «нову економіку» як перший етап почавшогося нового - «постіндустріального» ладу, а точніше - як довгостроковий економічний цикл, що відкриває довгостроковий цикл постіндустріалізму. У свою чергу, «нова економіка», як заключна ланка в ланцюзі: інновації > високі технології > нова, стала безпосереднім результатом радикальних змін в інноваційній (з 1950-60-х років) і технологічних (з 1970-80-х років) сферах. «Нова економіка» є прямим наслідком п'ятого технологічного укладу в економіці, основи якого - електроніка, комп'ютерні, космічні та біотехнології, новітні джерела енергії, телекомунікації і так далі.

Тепер будемо відтворювати порівняльну характеристику економіки знань з іншими моделями економіки.

Спочатку візьмемо економіку традиційну і економіку знань. Відмінності які відразу можна побачити це те що традиційна базується на трудомісткості та капіталомісткості, також традиційна економіка головними її ресурсами є земля, а також енергія яка у процесі виробництва або ж певної діяльності. Видобуток та переробка у цій моделі є основним способом виробництва.

Поглянемо на економіку знань у ній визначну роль грають знання, у структурі виробленої продукції зростає доданої вартості за рахунок інтелектуальної складової. Ми бачимо по цим двом економікам, що в одній відіграє головну роль трудомісткість а в іншій знання. Від цього буду формуватися різний процес виробництва.

Тепер розглянемо економіку інформаційну у порівнянні з економікою знань. Між цими моделями економіки безперечно є схожість, адже як інформаційну та економіка знань в них входять знання які спрямовані на виробництво та одержання результатів, але якщо брати інформаційну модель то вона дещо відрізняється від економіки знань, в інформаційній моделі все більш автоматизовано, тому відбувається прискорення і збільшення виробництва процесів і бізнес - інформації , швидкість виконання дій у цій моделі краще і на більш високому рівні порівняно з економікою знань.

Далі будемо розглядати економіку знань порівняно з інноваційною моделлю. Результативний інноваційний процес, розвиток економічних процесів, що визначають спрямованість позитивних змін завдяки освоєнню досконаліших технологій; розширенню і оновленню номенклатури виробництва, залученню в обіг нових ресурсів все це відноситься до інноваційної моделі. Порівняно з моделлю знань то інноваційна більш розвинута має інформацію і підкріплена інноваційними процесами, має великі переваги над економікою знань.

Остання порівняльна характеристика буде відбуватися між новою економікою і економікою знань. «Нова економіка» - економічна інфраструктура, що характеризується головним чином переважанням нематеріальних активів (послуг і технологій), і зниженням ролі відчутних активів. Основні відмінності нової економіки від економіки знань це те що економіка знань має менший спектр дій, а саме використання знань у різних процесах, а також нова економіка орієнтується на послуги та їх надання.

2. Дослідження особливостей моделі економіки знань

За підрахунками експертів, в індустріально розвинених країнах приріст валового внутрішнього продукту, за рахунок сучасних знань, нової інформації та нових технологій, становить від 50 до 70 %. Саме знання, інтелект являються серцевиною постіндустріального суспільства, яке пустило міцне коріння у всьому високорозвиненому світі.

Термін "економіка знань" або "економіка, заснована на знаннях" (у прямому перекладі з англійської "knowledge-based economy") одержав широке розповсюдження наприкінці 90-х років і пов'язаний значною мірою із встановленням нових пріоритетів в політиці й економіці країн Європейського Союзу. За своєю сутністю цей термін відображає характеристики постіндустріального суспільства, але на більш високому еволюційному щаблі розвитку, в ході якого при задоволенні життєво необхідних потреб людини стають усе більше затребуваними диференційовані товари й послуги, вироблені різними дрібними підприємствами, інтенсифікується розвиток людського капіталу й сфери послуг. На даному етапі розвитку цивілізації економіка знань відрізняється від класичної стандартної економіки насамперед істотною зміною філософії: якщо раніше економіка знань була важливим, але не головним елементом світової економіки, то зараз вона набуває дедалі більшого значення. Знову стає актуальним вислів англійського філософа Френсиса Бекона -- "Знання -- сила". Однак у контексті переходу світової економіки до нової, заснованої на знаннях моделі, цей афоризм набуває нового сенсу: все більше зростають і набувають вплив ті індустрії, які виробляють не товари, а послуги. Саме останні стали головним об'єктом купівлі-продажу в постіндустріальному суспільстві, а головним виробничим ресурсом стають інформація й знання.

До економіки знань відносяться три основні сфери:

1) НДДКР та інновації;

2) освіта і навчання, що сприяють формуванню людського капіталу;

3) інформаційно-комунікаційні технології.

Хоча кожна з них зберігає свою відносну самостійність, уявити одну без інших досить складно. По суті відбувається більш тісна конвергенція трьох різних сфер суспільної діяльності. Розвиток економіки знань слугує найважливішою умовою для становлення інформаційного суспільства. Економіка знань -- економіка, що створює, розповсюджує та використовує знання для забезпечення свого зростання та конкурентоспроможності. В такій економіці знання збагачують усі галузі, всі сектори і всіх учасників економічного процесу. Вона не тільки використовує знання в різноманітній формі, але й створює їх у вигляді наукової і високотехнологічної продукції, висококваліфіко- ваних послуг, освіти.

Знання перестають бути відносно самостійним об'єктом еко- номічного управління, який традиційно обмежувався сферою НДДКР. Сьогодні знання проникають в усі сфери і стадії економіч- ного процесу, і їх надто складно відокремити від продукту чи по- слуги. Так, наприклад, компанія "Xerox" в останні роки позиціонує себе не як виробника копіювальних апаратів, а як компанія з обробки документів. Компанія "ІВМ" випускає не просто обчислювальну техніку, а комплекси для розробки рішень в промисловості.

Країною, що має характерні ознаки економіки знань, є Великобританія. І хоч ця країна не є світовим лідером постіндустріальної економіки за часткою послуг у ВВП (у США на сферу послуг припадає 80% ВВП станом на 2002 рік, тоді як у Великобританії -- близько 72%), однак США, будучи найбільшим у світі експортером за обсягом інтелектуального продукту всіх видів, все-таки мають колосальний торговельний дефіцит і зовнішній борг. Британія ж не має ні того, ні того. Високотехнологічні товари становлять 26% її експорту. "Але такий тип економіки вимагає величезного обсягу знань, і вони оплачуються краще, ніж робота лопатою, -- упевнений консультант Борис Вольпе. -- Свої інтелектуальні продукти, «knowledge», вони обмінюють на енергоносії й продукти матеріального виробництва з великою вигодою для себе, не перебуваючи при цьому залежними від енергоносіїв"30.

Майже одночасно Європейський Союз (ЄС) розробив економічну політику для першого десятиріччя нового тисячоліття на базі концепції економіки знань: Рада Європи 2000 року в Лісабоні ухвалила стратегію щодо зайнятості, міжнародної конкурентоспромож- ності, економічних реформ та соціальної злагоди для об'єднаної Європи (Лісабонська стратегія), де поставлено за мету зробити Європу до 2010 року найбільш конкурентною і динамічною знан- нєвою економікою у світі, яка забезпечує стале економічне зростання, більше привабливих робочих місць та більшу соціальну злагоду. Сьогодні ця стратегія втілюється у життя.

У подальшому періодично проводились зібрання провідних економістів для вироблення спільних методологічних підходів для управління результативністю процесів на шляху реалізації виробле- ної стратегії: 1-й Форум (березень 2002 року, Барселона) -- Саміт Європейської Ради, де європейські уряди зобов'язалися активізу- вати наукові дослідження та інновації шляхом збільшення видатків на дослідження та розвиток до 3% ВВП до 2010 року, причому 2/3 із них має забезпечити бізнес-сектор; 2-й Форум (березень 2003 ро- ку, Гельсінкі) -- присвячений впровадженню стратегій економіки знань у країнах Центральної та Східної Європи; 3-й Форум (березень 2004 року, Будапешт) -- присвячений соціальним аспектам економіки знань. Взаємопов'язаними складовими економіки знань на сьогодні вважаються:

1) якісна і безперервна освіта для всього населення країни;

2) економічні стимули та інституційний режим, що заохочують до ефективного використання національних і глобальних знань в усіх секторах економіки;

3) ефективна інноваційна система, що об'єднує в єдиний комплекс економіку (бізнес), наукові та різного роду дослідницькі центри і навчальні заклади;

4) ди- намічна інформаційна інфраструктура, яка надає інформаційні та комунікаційні послуги суб'єктам ринку, державним установам та всім прошаркам населення;

5) держава як ініціатор та координатор становлення і розвитку економіки знань.

Концепція економіки знань сформувалася в процесі аналітичного узагальнення закономірностей економічного розвитку світової спільноти за останні 15--20 років. Цей період характеризується безпрецедентним зростанням впливу науки і нових технологій на соціально-економічний розвиток усіх країн. Найбільш помітне місце у цих процесах посіли технології інформаційної революції, яка обумовила сприйняття постіндустріального суспільства як інформацій- ного, але не менш вражаючі успіхи мали також біотехнології, меди- цина, технології створення і поширення нових матеріалів, транспор- ту, космонавтики, зв'язку, фінансового посередництва, військового призначення тощо. Нові технології докорінно і швидко змінили структуру світової економіки, що обумовило нові глобальні геополітичні проблеми. Виявилося, що неспроможність країни здійснювати структурну перебудову національної економіки у відповідності до вимог нової технологічної парадигми чи зволікання з проведенням таких структурних змін не просто гальмують її розвиток, а й призводять до економічної деградації.

Так, за даними ООН, протягом 90-х років минулого століття на фоні вражаючого зростання багатства і якості життя в розвинутих країнах, а також збільшення загального світового виробництва, 54 країни стали біднішими. Серед них опинилися 17 країн Східної Європи та СНД, 6 -- Латинської Америки, 6 -- Східної Азії та Океанії, 6 -- Арабських країн, 20 -- Африки південніше Сахари. Таке явище раніше ма- сово не спостерігалося. Окрім цього, 125 країн, що розвиваються, та з перехідними економіками мали за цей період середньорічний темп зростання ВВП на душу населення менший за 3%34. Така динаміка свідчила про те, що розрив рівнів добробуту згаданих країн і розви- нутих країн зростав, а не зменшувався. Це суперечило прогнозам та теоретичним баченням щодо закономірностей світового економічного розвитку, які панували у 80-х роках минулого століття.

Отже, чітко намітилася основна світова тенденція формування сучасного суспільства -- перехід від сировинної та індустріальної економіки до економіки знань, яка базується на інтелектуальних ресурсах, наукоємних та інформаційних технологіях. Наприклад, у Китаї економіка знань офіційно визнана державною стратегією. Її прихильники, яких з кожним днем стає все більше, з ентузіазмом завчають нове гасло: "Основа економіки знань -- освіта. У сучасному світі рушійна сила економіки -- конкуренція -- усе більше зво- диться до конкуренції знань". У найбільших університетах світу рік від року зростає кількість китайських студентів, у країні створюєть- ся державна система освоєння наукових і технологічних нововве- день -- природна основа економіки знань. Головним своїм завдан- ням держава проголосила організацію попиту на знання.

В економіці знань виробничі відносини залишаються ринковими за формою, але поступово наповнюються новим змістом, стаючи усе більш усуспільненими. Держава, на словах декларуючи постулати неолібералізму, насправді все інтенсивніше бере участь в економічному житті, насамперед, як головний спонсор фундаментальної науки. Та й у цілому роль держави в сучасному суспільстві має тенденцію до постійного зростання, що пов'язано як з вимога- ми розвитку соціальної сфери, так і з загостренням низки глобальних проблем (екологія, тероризм та інше). Економіка знань сьогодні стає базовою і універсальною складовою загальної економіки, оскільки всі сфери матеріального та нематеріального виробництва, виробничі та соціальні відносини розвиваються на основі динаміч- ного прирощення та оновлення знань. Тому економіку знань слід вважати спеціальною галуззю загальної економічної науки і практи ки, а також системоутворюючою складовою "нової економіки", що визначає перспективи і динаміку стійкого розвитку.

Людський інтелект, високий рівень освіти населення є не тільки наслідком багатства і розвиненості країни, але й визначає їхній розмір та ступінь. Складається ситуація, коли головну роль в економічному і громадському житті відіграє сфера послуг, що створює в розвинутих країнах до 70% робочих місць і має тенденцію до збільшення попиту на людські ресурси. Разом із процесом інформатизації суспільства, становленні знання як головного фактора процесу виробництва відбувається підрив товарного виробництва і товарно-грошових відносин, заснованих на пануванні приватної власності й економічної влади матеріального багатства. Вони почи- нають йти у відставку, тим самим даючи дорогу новому порядкові, де пануватиме не матеріальне, а духовне виробництво з його специфічним соціальним продуктом -- знанням, що не визначається вартістю і трудовими відносинами товарного обміну. Вартість і додану вартість створює абстрактна праця, але вона не може створювати ідеї, духовні і культурні цінності, робити наукові відкриття. Для творчості як найважливішої і необхідної передумови духовного виробництва необхідна свобода, що несумісно з експлуатацією й абстрактною працею. Людина знаходить свободу, лише коли вона виходить за межі власне матеріального виробництва, коли її праця набуває загального характеру, коли здійснюється нерозривна єдність індивідуального й суспільного в людській діяльності. Знання є щирим багатством, що ніколи не може бути відчужене від свого виробника, воно завжди залишається з ним. Знання у своєму виникненні є реалізація людської можливості, що констатує щось нове і вперше, і в цьому змісті воно продуктивне, означає процес пі- знання, відкривання, руху вперед.

Економіка знань -- це щось більше, ніж сама економіка. Вона характеризується принциповими особливостями: перша зводиться до того, що існує дискретність знання як продукту. Є конкретне знання або його немає. Не може бути знання наполовину або на одну третину. Друга полягає в тому, що знання за своєю природою подібно іншим суспільним (публічним) благам, будучи створеними, доступні всім, без будь-якої дискримінації. Третя обумовлена тим, що знання є інформаційним продуктом, який після споживання не зникає, як звичайний матеріальний продукт. Тому при дослідженні економіки знань економічні теорії й економічні методи важливі ли- ше остільки, оскільки інновації реалізуються поки що переважно за допомогою ринкового механізму, але сам ринок на підставі чинності закону вартості вже не може досить повно і всебічно оцінити знаннємісткі продукти, що засновані на новому предметі праці -- людській свідомості. Перехід від технологій high-tech до технологій high-hume, що визначають не тільки формат сучасного глобального суспільного виробництва, але і тенденції становлення нових соціальних відносин, об'єктивно вимагає широкого міждисциплінарного підходу, спрямованого на дослідження людини діючої, людини творчої, котра своєю самореалізацією втручається у функціонування систем, що саморозвиваються, часом таким чином, що її втручання руйнує сам механізм саморозвитку. Заснована на знаннях економіка постіндустріального суспільст- ва відрізняється від попередніх суспільних формацій такими ознака- ми. По-перше, на цій стадії об'єктоване в продуктах і послугах знання формує значну частку створюваної вартості. Цей процес розви- вається через інтелектуалізацію технологій, зростання наукомісткості виробленої продукції і розвиток ринку інтелектуальних товарів та по- слуг. Інтелектуалізація технологій, що використовуються, забезпечує різке підвищення продуктивності праці. Так, на думку фахівців, мож- ливості передових сільськогосподарських і промислових технологій такі, що при їхньому повсюдному впровадженні приблизно через 30 років 2% працездатного населення Землі могли б задовольняти по- треби інших жителів планети. Якщо ж говорити про реалії, то в про- мислово розвинутих країнах частка зайнятих у сільському господар- стві не перевищує 10%, а безпосередньо залучених у матеріальне виробництво -- 20%. Зростання наукомісткості товарів і послуг вира- жається у збільшенні витрат, пов'язаних з науковими дослідженнями і проектно-конструкторськими розробками, що передують їхній по- яві. Не говорячи вже про такі сфери, як космічні дослідження, обо- рона, усе більш наукомісткими стають споживчі товари (автомобіле- будування, побутова техніка й електроніка та ін.). У різних не- комп'ютерних виробничих і побутових системах у даний час установ- лено близько 10 млрд чипів. Кількість існуючих у світі комп'ютерів становить близько 500 мільйонів. Усе більш наукомісткими стають такі "доіндустріальні" галузі, як видобуток корисних копалин, вироб- ництво сільськогосподарських продуктів. За оцінками Т. Стюарта38, наукові розробки утворять 50% вартості нафти і 75% -- зерна. З ним солідарний П.Друкер, який називає сучасне сільське господарство однією з найбільш наукомістких галузей. Це помітно по тій ролі, що відіграють у сучасному сільському господарстві біотехнології, гене- тика, ІКТ. Інтелектуальні продукти і послуги займають усе більш зна- чне місце на міжнародних ринках. Наприклад, ліцензії, що в перші післявоєнні роки становили не більш чверті американського експор- ту, до 90-х років -- більше половини. За експертними оцінками, сві- товий ринок інтелектуальних товарів і послуг сьогодні зростає в п'ять разів швидше, ніж традиційні ринки.

По-друге, через перераховані вище причини в економіці пост- індустріального суспільства діяльність, пов'язана із виробництвом, збереженням, передачею і використанням знань, набуває все більш істотного значення. Особлива роль у цій діяльності належить освіті, характер і значення якого змінюються найбільшою мірою. Так, починаючи з 60-х років XX століття витрати на освіту в усіх країнах починають зростати набагато швидше, ніж в інших галузях національного господарства. Виникла свого роду "індустрія освіти", що у багатьох країнах фінансується в основному державою і за- ймає серед суспільних витрат центральне місце, поруч з оборо- ною, охороною здоров'я і соціальним захистом населення. У сучасній економіці освіта розглядається як форма інвестицій у людський капітал, від якої залежить його якість і ефективність виробництва. Найбільш повно сучасні тенденції її розвитку позначилися в конце- пції безперервного навчання. Уже зараз на перепідготовку фахівців у США приділяється 15--20% робочого часу. Вважається, що за весь період професійної діяльності (приблизно 40 років) фахівець повинен підвищувати свою кваліфікацію 5--8 разів. Національний науковий фонд США, зокрема, рекомендує фахівцям виділяти 10 го- дин на тиждень на вивчення літератури за фахом і 40--80 годин на рік на участь у якій-небудь формі безперервної освіти.

По-третє, характерною рисою економіки знань є перетворення працівників, зайнятих виробництвом, передачею і використанням знань, у домінуючу групу в загальній кількості зайнятих. Її чисельність у промислово розвинутих країнах оцінюється по-різному залежно від того, кого конкретно відносять до цієї категорії. Але безсумнівно, що за своїми розмірами вона перевершила групу індустріальних працівників, і, очевидно, праві дослідники, що відносять до "працівників знання" близько однієї третини зайнятих в економіці США. Відмирають або докорінно змінюються за змістом десятки професій і бізнесів: дилери автомобілів і нерухомості, страхові агенти й оптовики. Втрачають бізнес звичайні супермаркети і ЗМІ. Величезну кількість брокерських, консалтингових та інших послуг клієнти одержують через інтернет, причому швидше і дешевше.

Таким чином, концепція економіки знань стала сьогодні основною теоретичною базою політики економічного зростання. Вона розкриває нову роль і місце інтелекту людини в суспільстві. У зв'язку з прискоренням темпів розвитку технологій доступність знань стає найважливішою умовою для участі країни у глобальній конкуренції. Нові технології можуть позитивно впливати на економі- ку країн, незалежно від рівня їхнього розвитку, про що свідчить досвід Китаю, Індії, Бразилії, Ірландії, які за допомогою ефективно діючих систем освіти успішно знайшли свої сегменти інформацій- них технологій, які дозволяють їм бути конкурентоспроможними на світовому ринку. З цих позицій успіх України у досягненні конку- рентоспроможності на світовому ринку з урахуванням переваги економіки знань, залежить від її спроможності якомога швидше адаптувати до потреб світової економіки свій потенціал у сфері створення, використання та розповсюдження знань.

модернізація постіндустріальний суспільство

3. Шляхи впровадження теоретичних засад моделі економіки знань в Україні

На початку 90-х років минулого століття в науковій сфері України відбувалися радикальні зміни, обумовлені змінами політичної та економічної систем держави. Були започатковані створення на національному рівні органів управління науковою та науково-технічною сферою, формування державних науково-технічних програм, тощо. На жаль, наукова сфера не була визначена пріоритетною у політиці держави, наслідком чого стало значне відставання України від розвинених країн світу, які приступили до створення економіки нового типу - інноваційної економіки («економіки знань»).

Як засвідчує світова практика формування пост-індустріального суспільства вимагає від держави активного розвитку, акумулювання та ефективного використання інтелектуального ресурсу нації. Не дивлячись на те, що в Україні ще достатньо розвинена мережа наукових і науково-технічних установ різного профілю: діють наукові школи високого рівня; виконується безліч перспективних досліджень, здатних підвищити конкурентоспроможність вітчизняної економіки, проте забезпеченню інноваційних зрушень в економіці заважає відсутність в першу чергу, ефективного механізму практичної реалізації вітчизняного науково-технічного потенціалу. В умовах ринкової економіки науково-технічний потенціал держави виявився як нераціональний за декількома ознаками (не відображає потреби реального сектора економіки; характеризується низькою інтенсивністю; некомерційною суттю розробок тощо). До того ж за роки кризи він певною мірою зруйнувався із-за незатребуваності, відбулося зниження кваліфікації наукових кадрів; виникло відставання в порівнянні із загальносвітовим рівнем досягнень НТП у ряді сфер.

Важливим показником сприйнятливості економіки до нових досягнень є активність промислових підприємств з практичним втіленням нових досягнень науки. Україні склалась ситуація інноваційної кризи, яка супроводжується значною втратою інтелектуального потенціалу країни. З кожним роком зменшується кількість організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи. Наприклад, лише за період з 2005 по 2008 рр. чисельність таких організацій зменшилась з 1510 до 1378. Великі диспропорції спостерігаються в структурі фінансування інноваційної діяльності підприємств: 70-80% витрат на інновації забезпечується власними коштами підприємств, а частка державного фінансування становить лише 2-4%. Зовнішні недержавні джерела фінансування інновацій залишаються обмеженими: частка довгострокових кредитів у структурі кредитного портфеля українських банків становить 18-20%; обсяг залученого венчурного капіталу в Україні оцінюється на рівні близько 400 млн. доларів США, проте фактично інвестовано не більше 100 млн., що становить 2 дол. США на душу населення. Щодо результативності та обсягу виконаних наукових та науковотехнічних робіт у ВВП, то тут також існує тенденція зниження, у 1998 р. обсяг таких робіт дорівнював 1,24%, а вже через десять років він знизився 0,90%.

В Україні існує критичне недофінансування науки та інновацій, що в своючергу зумовлене рядом факторів:

не виконується норма закону України щодо видатків на освіту (згідночинного законодавства на освіту повинно витрачатись не менше ніж 10% від ВВП, а фактично витрачається менше 5%). Не виконується норма законуУкраїни щодо видатків на наукову та науково-технічну діяльність (згідно ЗУ «Про наукову та науково-технічну діяльність» видатки повинні дорівнювати 1,7% від ВВП, а реально виділяється менше 1%);

не розвинений фондовий ринок;

не набули належного рівня розвитку та деформувались венчурні інвестиційні фонди, які за своєю природою повинні забезпечувати фінансові потреби інноваторів;

не існує механізму щодо ефективного використання фінансових ресурсів держави, які спрямовуються в інноваційний сектор;

не створені умови для бізнес-ангельського інвестування.

Але не дивлячись на всі перераховані негативні тенденції, для побудови інноваційної економіки є всі передумови, головним з яких є все ще значний науковий і промисловий потенціал. Так, незважаючи на значне відставання від розвинених країн Європи за показниками насиченості науковими кадрами на 10 тисяч занятого населення Україна поки що має вагомий науково-технічний потенціал (наприклад, у Фінляндії цей показник сягає 230, у Данії - 143, у Германії - 124, в Україні - 51).

Сьогодні і в Україні проголошений курс на формування основних засад інноваційної моделі розвитку та економіки знань, підгрунттям для цього стал ряд прийнятих законодавчих актів (закони України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, “Про інноваційну діяльність”, “Про наукову і науково-технічну експертизу”, “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки”, “Про спеціальний режим інвестиційної і інноваційної діяльності технологічних парків”, інші закони України, Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України тощо). Але для розвитку інноваційної економіки в країні необхідно створити належні умови та механізми стимулювання інноваційної діяльності. З цього приводу розглянемо деякі важливі моменти.

Для втілення економіки знань на мою думку, в цьому контексті слід здійснити наступні кроки.

По-перше, необхідне чітке розмежування сфер повноважень державних і регіональних органів управління інноваційною діяльністю з утвердженням економіки знань та формування регіональної системи, що матиме прояв в положеннях державної і регіональної політики. Головною метою формування регіональної системи основаної на знаннях є створення науково технічних і технологічних, соціально економічних і правових умов і механізмів для забезпечення стійкої динаміки зростання економіки і рівня життя населення на основі виваженої трансформації економіки регіону. Основними задачами формування регіональної системи на засадах знань є наступні:

- створення і відтворення інноваційного потенціалу, що забезпечує умови стійкого і випереджаючого розвитку ключових галузей регіону;

- створення умов для прискореного переходу регіональної економіки і підприємництва до розвитку на основі затребуваності вітчизняних інновацій і передових зарубіжних технологій;

- розширення внутрішнього і міжрегіональних ринків інноваційних продуктів і нових технологій.

Створення оновленної регіональної системи повинне бути етапним. На початковому етапі основні зусилля повинні бути направлені на запуск правових, організаційних і фінансових механізмів, що забезпечують формування регіональної інноваційної системи. У середньостроковій перспективі слід забезпечити побудову основних елементів оновленної регіональної системи, зв'язаної з іншими регіонально оновленими системами держави. У довгостроковій перспективі розвиток регіональної системи на засадах знань повинен бути суміщений із загальнодержавною стратегією створення в країні високоефективної самодостатньої економіки.

Побудова регіональної системи на засадах знань повинна включати як мінімум два рівні:

- верхній рівень регіональної інноваційної системи, направлений на забезпечення умов крупних міжрегіональних інноваційно-інвестиційних державних проектів;

- нижній рівень регіональної інноваційної системи, що забезпечує стимулювання інноваційних процесів в малому і середньому бізнесі.

Для ефективного функціонування регіонально оновленої системи потрібне створити регіональну інноваційну інфраструктуру. Ключовими напрямами, на яких слід зосередитися в плані створення інноваційної інфраструктури, є наступні:

- створення структур, направлених на підтримку підприємництва всіх видів та розвиток сприятливого ділового середовища, включаючи створення оновленої фінансової системи, до якої відноситься розвинена банківська система, система страхування інвестиційних ризиків;

- створення системи інформування інвесторів;

- розробка і ухвалення законодавства, стимулюючого інвестиційні проекти.

По-друге, необхідне проведення комплексу заходів щодо підтримки малого та середнього бізнесу. Головною метою стратегії у сфері розвитку малого і середнього бізнесу є створення сприятливих умов для його стійкого зростання з урахуванням соціально-економічних пріоритетів окремих територій. Досвід країн з розвиненою ринковою економікою свідчить, що жодна держава не може розвивати свою економічну систему без становлення сфери "малої економіки". Малий і середній бізнес, у свою чергу, не може розвиватися без ретельно розробленої комплексної політики підтримки його з боку держави. Сфера діяльності малого і середнього бізнесу критично важлива для створення нових робочих місць, обслуговуванні крупних виробництв, підтримці в економіці принципів добросовісної конкуренції, забезпечення сприятливого інвестиційного клімату. Як показує зарубіжний досвід, неодмінною умовою успіху в розвитку малого і середнього бізнесу є такий аспект діяльності малих підприємств, як їх активність. Важливу роль грає всебічна і стабільна його підтримка державою, яка здійснюється в різних формах (в першу чергу шляхом податкових пільг, дотацій, пільгового банківського кредитування, ухвалення і виконання інноваційного законодавства, розробка і реалізація конкретних комплексних перспективних програм розвитку малого підприємництва).

По-третє, також увагу потрібно приділити розвитку інфраструктурі фінансовій підтримці науки і інноваційної діяльності, шляхом створення і розвитку державного інноваційного фонду, державного фонду фундаментальних досліджень, фондів підтримки наукових ініціатив, фінансово-кредитних компаній, венчурних фондів.

Створивши, умови для розвитку в країні економіки знань ми забезпечимо конкурентоспроможність і економічний суверенітет. Тільки економіка на засадах знань забезпечить успіх України, створить умови для реалізації інтересів громадян, забезпечить майбутнє країни.

Висновок

Економіка знань для України - один з головних інструментів інноваційного прогресу та основний шлях до поєднання існуючих культурних традицій і наявного гуманітарного потенціалу зі світовими економічними вимогами та актуальними суспільними тенденціями.

Розвиток інтелектуального потенціалу населення - основа основ іннова-ційного вибору України та базовий пріоритет державної політики у освітянській, науковій та науково-технічній сферах.

Реалізація та розвиток творчих здібностей талановитих дітей і молоді, комплексний розвиток системи освіти, стимулювання дослідницької та наукової діяльності, заохочення до творчої розумової праці, підвищення суспільного престижу праці вченого і науковця - головні цілі держави на шляху до побудови економіки знань в Україні.

Структурній перебудові економіки надається вирішальне значення для забезпечення переходу на інноваційну модель зростання та впровадження економіки знань. Головним змістом структурного маневру є випереджаюче зростання частки галузей і виробництв з високим ступенем технологічної переробки та доданої вартості, швидким оборотом капіталу і значною часткою наукоємної складової. Найбільш вагомими очікуваними еконо-мічними результатами з погляду впровадження науково-технічних інновацій на підприємствах України є:

- ефективність та ощадність використання енергетичних і матеріальних ресурсів. Адже надзвичайно високі виробничі витрати палива і енергії є стримуючим чинником, який помітно гальмує конкурентний розвиток вітчизняної промисловості. Так, на кожен долар національного прибутку Україна витрачає приблизно 3,5 л нафти (у вуглеводородному виразі), в той час як Росія - 1,5 л, Німеччина - лише 300 грамів;

- збільшення частки продукції з високим ступенем переробки. Зміна структури виробництва в цьому напрямі є необхідною умовою подолання сировинної орієнтації економіки і розглядається як одне з ключових завдань промислової політики, що призведе до підвищення технологічної укладності економіки;

- впровадження сучасних управлінських новацій та елементів логістики у виробництво. Організація виробничого процесу, оптимізація ресурсів та зниження корпоративних.

Інноваційний розвиток регіонів та регіональна інноваційна політика мають вирішальне значення з точки зору практичного забезпечення модерні-заційних завдань України. Стимулювання процесів інфраструктурного оновлення та комплексного соціально-економічного розвитку територій - одне з головних стратегічних завдань інноваційної стратегії України. Україна володіє високорозвиненим науковим потенціалом, який спроможний ефективно розв'язувати актуальні проблеми суспільного розвитку та вирішувати сучасні інноваційні завдання. Інтелектуальний потенціал України, незважаючи на негативні наслідки соціально-економічних трансформацій, які мали місце до середини 90-х років минулого сторіччя, й дотепер лишається досить потужним.

Кадровий потенціал науки завжди був сильною стороною держави і протягом багатьох років визначав місце України серед провідних європейських країн: за чисельністю науковців - близько 0,54% від чисельності економічно активного населення (в тому числі, за чисельністю дослідників - 0,41%). Забезпеченість науковими кадрами в Україні й зараз відповідає рівню таких європейських країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, однак більш як вдвічі менше за середнє значення цього показника в західноєвропейських країнах.

Реалізація положень Доктрини економіки знань дозволить вирішити комплекс модернізаційних завдань, які формують порядок денний сучасної інноваційної стратегії України: перетворити освітню сферу на джерело імпульсів структурного оновлення української економіки і суспільства на постіндустріальних засадах; інтегрувати освіту - науку - виробництво - систему управління процесами розвитку в єдину національну інноваційну систему; перебудувати структуру виробництва на засадах конкурентоспроможності, гнучкості, здатності до самооновлення та самоспрямування відповідно до глобальних тенденцій.