Аналіз моделей національної економіки в роботах Макса Вебера і Вольтера Ойкена

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Аналіз моделей національної економіки в працях Макса Вебера

Особливості національної соціально-економічної думки знайшли своє відображення в працях М.Вебера, що піддає аналізу міждисциплінарні зв'язки. Розуміння економічних відносин вимагає в першу чергу, знань культурного контексту (етика, релігія, історія економіки і т.д.). Генезис і функціонування капіталістичного суспільства він розглядає як економічну систему й у більш широкому -- як форму цивілізації. Для другого характерно панування раціоналізму життя, думок, почуттів і Раціональна господарська етика. Тут більш широкий спектр Інститутів, що охоплює не тільки соціальні, але і загальнокультурні.

Праці Макса Вебера вражають енциклопедичним обсягом матеріалу, що є в них предметом дослідження, всебічністю і глибиною його аналізу. Він вивчав історію торговельних об'єднань та біржі, аграрні відносини в античному світі, сучасне становище сільськогосподарських та індустріальних робітників, історію східних суспільств, східні релігії, типи політичного панування, професійні орієнтації науковців та політиків і т. ін. Однак він не абсолютизував якийсь один тип причинно-наслідкових зв'язків, протиставляючи його іншим (як це мало місце у Марксовій теорії «базису і надбудови»). Згідно з Вебером, каузальні впливи в суспільстві можуть діяти у найрізноманітніших напрямках, соціальні феномени перебувають у стосунках взаємовпливу і взаємопроникнення. Саме тому однаково значимим і цінним з наукового погляду буде і вивчення економічної зумовленості релігійного життя, і, навпаки, релігійної зумовленості господарської поведінки.

1.1 Висвітлення політичних проблем в працях Вебера

Основні напрями науково-теоретичної діяльності Вебера прямо чи опосередковано пов'язані з політично актуальними проблемами розвитку капіталізму і тих змін у політичному устрої Німеччини, які дали б країні можливість подолати пережитки феодалізму й водночас не збитися на манівці ризикованих соціальних експериментів на зразок «держави диктатури пролетаріату».

Вчений не обмежувався лише німецьким досвідом політичної модернізації. Коли в Росії спалахнула революція 1905р., М. Вебер, за два тижні опанувавши російську мову, написав про російські події дві брошури -- «Про ситуацію буржуазної демократії в Росії» і «Перехід Росії до мнимого конституціалізму». У першій роботі вчений значну увагу приділив українському питанню. Він виявив глибоку обізнаність із працями Михайла Драгоманова та інших діячів українського визвольного руху, загальною політичною і культурною ситуацією в Україні. «Проблема автономії 30 мільйонів українців, -- писав Вебер, -- це питання, перед яким зупиняються найпослідовніші демократи». Одною з причин цього він вважав, зокрема, політику русифікації, що її послідовно здійснював в Україні царський режим: «Такі українські міста, як Київ або Полтава, осередки інтеліґенції, фактично успішно русифіковані -- Київ до тої міри, що його корумпована міська Дума фактично є реакційнішою, аніж петербурзька». Разом з тим соціолог робив висновок, що Росія, попри усякі відступи назад, все ж стала на шлях «специфічно європейського розвитку», і висловлював упевненість у тому, що боротьба учасників демократичних та національно-визвольних рухів не буде марною.

На рубежі минулого і нинішнього сторіч Німеччина була, з економічного погляду, розвинутою капіталістичною країною, яка вступала у вищу, державно-монополістичну фазу розвитку. Водночас, як уже зазначалося, правова й політична надбудова тут явно не відповідала капіталістичному «базисові». Тож не випадково навіть у ранніх історичних працях Вебера, здавалося б, досить далеких за своєю тематикою від сучасності, постійно присутня така тема, як взаємозв'язок і взаємовплив між формами господарського життя й правовими та політичними інститутами. Побічно цього питання вчений торкається вже у своїй докторській дисертації «До історії торговельних товариств у середні віки» (1889), де досліджує правові засади діяльності командитних товариств -- об'єднань, які сприяли розвиткові капіталістичних відносин у країнах Західної Європи.

Соціологічні ідеї М. Вебера тісно пов'язані з його суспільно-політичною орієнтацією, і поза її контекстом повною мірою зрозуміти їх важко. У своїй громадській та політичній діяльності вчений обстоював ідеї націонал-лібералізму. Прихильники національно-ліберальної ідеології обстоювали потребу прискореної капіталістичної модернізації німецької економіки і, відповідно, -- зменшення впливу юнкерства та бюрократії і посилення політичного впливу національної буржуазії. Йшлося, врешті-решт, про перехід від військово-монархічного режиму до парламентської демократії британського зразка. Однією з основних колізій тодішнього німецького політичного життя стало те, що юнкерсько-мілітарна верхівка була вже практично не здатна керувати країною, тоді як німецька буржуазія виявила себе ще політично незрілою для виконання таких функцій.

1.2 Правове регулювання відносин у сфері господарської діяльності у роботах вебера

Праці М. Вебера «Соціальні причини занепаду античної культури» та «Господарство і суспільство у Римі періоду імперії» -- це невеличкі, однак промовисті фраґменти солідного корпусу Веберових досліджень господарської історії античності й середніх віків. У цих працях відчутний певний вплив ідей Т. Момзена і Е. Меєра, які модернізували господарське, соціальне та політичне життя античного світу і в ряді випадків вдавалися до прямих паралелей між Римом доби імперії та Німеччиною середини й кінця минулого століття (зокрема, це робив Т. Момзен). З іншого боку, Е. Меєр доводив, що античний світ пережив свої середні віки і свій феодалізм, а згодом -- і капіталізм, після занепаду якого відбулось повернення до примітивних натуральних форм господарства. І в історичних працях Вебера бачимо зіставлення структурних форм римського і прусського аграрного капіталізму, занепаду римської аристократії і прусського юнкерства, бюрократизації пізньоримського і тодішнього німецького суспільств. Звичайно, деякі з висновків цих Веберових праць -- зокрема щодо масштабів використання рабської сили в економіці Риму доби імперії -- сьогодні вже навряд чи можна сприймати беззастережно. Водночас одна з головних ідей цих досліджень -- ідея континуальності, спадкоємності в господарському і соціальному розвитку античності, середніх віків і нового часу -- цілком слушна й сьогодні.

Наступні тексти цього збірника -- «Господарство і суспільство як загальні поняття», «Свобода і примус у правових спільнотах» та «Політичні спільноти і господарство» -- це уривки з другої частини фундаментальної Веберової праці «Господарство і суспільство», яка лишилася незавершеною. Знайомство з їхнім змістом дає змогу глибше усвідомити спільне і відмінне між Марксовою і Веберовою методологією аналізу процесів господарського життя і, зокрема, економічної поведінки людей. Для К. Маркса такого роду поведінка загалом не є предметом аналізу. Він досліджує не якісь конкретні господарські об'єднання, а зосереджується на аналізі «виробничих відносин» капіталістичного типу як відносин між класом власників засобів виробництва, з одного боку, і класом найманих робітників -- з іншого. А М. Вебера цікавить насамперед поведінка суб'єктів господарської діяльності, їхні інтереси, механізми формування груп і тенденції групової динаміки. Фактично йдеться про постання об'єднань типу «інгруп» і «аутгруп», у діяльності яких власне економічні інтереси межують і переплітаються з інтересами позаекономічними. Логіка внутрішньогрупової взаємодії породжує дві протилежні тенденції: експансії, з одного боку, і монополізації шансів усередині груп -- з іншого. Вебер показує, як поступово ця взаємодія інституціюється, і власне економічні інтереси набувають організаційного, політико-правового оформлення, а вільна конкуренція поступається місцем монополії.

Торкаючись проблеми правового реґулювання відносин у сфері господарської діяльності, М. Вебер аналізує суперечність між формальним характером юридичних норм і реальними економічними інтересами тих, хто входить до складу «правової спільноти». За умов ринкової конкуренції суб'єкти господарської діяльності прагнуть наповнити ту чи ту правову форму змістом, який відповідає їхнім економічним інтересам. Зменшення міри «правового примусу» із вдосконаленням правового реґулювання ринкової економіки не рівнозначне зростанню «обсягу свободи», оскільки супроводжується посиленням засобів економічного впливу з боку одних, сильніших суб'єктів господарювання -- на всіх інших. Соціалістичний тип господарювання, за Вебером, пов'язаний насамперед із централізованим адміністративним реґулюванням господарської діяльності. Однак і в межах капіталістичних, формально «вільних» господарських спільнот існують авторитарного типу відносини, які жорстко обмежують свободу вибору на користь тих, у чиїх руках зосереджено важелі економічного впливу.

Порушуючи питання про вплив економічних інтересів на зовнішню політику держав, М. Вебер підкреслює, що ці інтереси діють не прямим чином, а опосередковано, і в ряді випадків держава як політичне утворення може існувати без розвиненого внутрішнього ринку. З іншого боку, експансіоністська зовнішня політика великих держав стимулюється економічними інтересами їхніх панівних верств. Економічна експансія не конче супроводжується експансією політичною. Водночас широкі маси населення схильні недооцінювати той ризик, з яким пов'язана така експансія, і суб'єктивно готові підтримувати імперіалістичну політику. Сподівання (здебільшого ілюзорні) поліпшити свої справи коштом сусіда є тим впливовим чинником, на якому ґрунтується великодержавницька політика.

1.3 Модель капіталізму в працях Вебера

Стаття «Про деякі категорії соціології розуміння» є стислим і водночас глибоким обґрунтуванням нової соціологічної парадигми -- «соціології розуміння». Карл Ясперс назвав останню «дивною соціальною наукою», яка не має власного матеріалу, оскільки її матеріал уже раніше було опрацьовано іншими науками, -- і водночас вона запліднює інші науки і змушує їх працювати на себе -- тією мірою, якою їхнім об'єктом виступає людина. Це дуже суттєва думка. За Вебером, соціальний світ постає внаслідок людської взаємодії. Людина відрізняється від тварини насамперед тим, що надає своїм вчинкам певного сенсу. Цього самого вона очікує від інших людей. Вона сподівається, що розуміє саму себе та інших, а інші так само розуміють самих себе і її. Першою заповіддю соціології розуміння можна назвати визнання існування «презумпції сенсу» людського спілкування й пов'язаних з нею взаємних очікувань людей. Це та, коли завгодно, «чарунка» чи клітина, з існування якої починається розвиток і розбудова будь-яких соціальних організмів. Тож і науковець, розпочинаючи вивчення того чи того соціального явища або процесу, не може оминути оцей найелементарніший факт спілкування. Він мусить зрозуміти тих, чиєю взаємодією вибудовуються все складніші контури соціальних спільнот і структур, зрозуміти, якого сенсу вони надають своєму спілкуванню у межах тих чи інших спільнот.

При цьому найочевиднішим буде розуміння у поняттях раціональності й доцільності, пошук раціонально-доцільного сенсу людських вчинків. Раціональне розуміння при вивченні соціальної взаємодії змістовно адекватне, вважав М. Вебер, тому, що у природничих науках називають каузальним поясненням. Розуміння і каузальне пояснення, знову ж таки, не протистоять одне одному, а доповнюють і продовжують одне одного. Водночас очевидно, що «презумпція сенсу» людських вчинків поширюється лише на соціальний світ і втрачає силу за його межами. «Соціологія розуміння, -- підкреслював М. Вебер, -- розглядає окремого індивіда і його поведінку як первинну одиницю, як «атом» (коли вважати припустимим таке досить сумнівне порівняння). Відповідно до інших завдань індивіда можна розглядати звичайно як комплекс психічних, хімічних чи будь-яких інших «процесів». Для соціології ж усе, що перевищує поріг того відношення до «об'єктів» внутрішнього і зовнішнього світу, яке допускає можливість осмисленого тлумачення, мусить братися до уваги лише тією мірою, що і явища «позбавленої сенсу» природи... Індивід є водночас і верхньою межею осмисленої поведінки, він -- її єдиний носій».

Звичайно, вибудувана М. Вебером модель капіталізму має всі ознаки «ідеального типу» і в чистому вигляді навряд чи де-небудь траплялася. Тим більше що й сам соціолог, вказуючи на протестантські джерела духу сучасного капіталізму, досить жорстко обмежував сферу поширення цієї форми господарювання промислово розвинутими країнами Західної Європи і США. Окрім того, внаслідок свідомого обмеження площини аналізу мотиваційною сферою («людським чинником») вчений практично не торкався тих властивих капіталізмові явищ, довкола яких згодом почалися найгостріші дискусії (концентрації виробництва і виникнення монополій, циклів економічного розвитку і пов'язаних з ними криз, зв'язку між ринком і державним реґулюванням, соціальної політики і т. ін.).

«Раціональний капіталізм» у розумінні Вебера -- це насамперед форма гранично раціоналізованої економічної поведінки, яка ґрунтується на певних нормативних передумовах, які, у свою чергу, визначаються загальнозначимими у межах даного суспільства цінностями. Протиставляючи раціональний капіталізм і капіталізм грабіжницько-авантюрний, вчений протиставляв відтак і різні типи суспільств: суспільство, де шанують «етику праці» з такими її чеснотами, як помірність, дисципліна і чесність, і де мають місце певного роду взаєморозуміння та солідарність, -- і суспільство, яке взагалі не знає етичних орієнтирів як таких і де триває нескінченне протистояння всіх проти всіх, що набуває нерідко відверто кримінального характеру: «верхи» прагнуть якомога швидше і більше збагатитися коштом «низів», нехтуючи при цьому всіма нормами моралі, а часто-густо й законами, -- тоді як «низи», у свою чергу, реаґують на таку поведінку поганою працею, саботажем, крадіжками. Прагнення «здобути незароблене» набуває масового поширення насамперед там, де немає спільних цінностей і підтримуваної ними суспільної солідарності й де діє так звана «подвійна мораль».

На думку Вебера, значення духовної революції, що відбулася в епоху Реформації, полягало, зокрема, в тому, що було знайдено способи етичного реґулювання нової сфери тодішнього економічного життя -- капіталістичного підприємництва, яка до того практично перебувала в соціальному підпіллі й не визнавалася за ціннісно значиму, а то й вважалася гідною осуду («купець не може бути людиною, угодною Богові» і т. ін.). Народжена Реформацією етика праці (можна навіть сказати, услід за Люсьєном Февром, «релігія праці») змогла зінтеґрувати західне суспільство і спрямувати його на шлях ефективної «органічної модернізації». «Бідні перестали заздрити багатим, бо легко набуте багатство засуджувалось, а багатству, яке нажите у поті чола свого і з ризиком для життя, не позаздрить і останній бідняк. Усі категорії населення, як обрані Богом, морально зрівнялися. А економічно? Нерівність зберігалася. Але багатство як таке не засуджувалось, отже, воно зберігало свою привабливість для тих, хто його поки що не мав, та дуже сподівався на нього, був здатний і хотів працювати. Багатство залишалося стимулом для вертикальної мобільності, коли вона здійснюється леґальним шляхом. А леґальний шлях -- найдемократичніший і найдоступніший. Отож формування масового середнього класу було вже на за горами» .

1.4 Ідеї трудової етика різних народів у працях Вебера

Один з парадоксів долі теоретичного доробку М. Вебера пов'язаний з тим, що сьогодні ідеї «трудової етики» й раціонального капіталізму все частіше обговорюються з погляду їхнього застосування не до розвинутих західних країн (де ці явища вперше виникли), а до практики економічної та соціальної модернізації «за межами Заходу». Сам німецький мислитель, з одного боку, доводив унікальність західного шляху розвитку, проте водночас він визнавав, що властиві західній культурі раціональні риси набувають дедалі універсальнішого значення. Отож якщо одні дослідники відносять Вебера до прихильників «вестернізації», то інші мають його за прихильника «плюралізму раціональностей» і самобутнього шляху розвитку кожного із «незахідних» культурних регіонів. Вебер усебічно аналізував давньосхідні релігійні вчення у їхньому зв'язку із соціальною структурою давньосхідних суспільств. Він дійшов висновку, що етичні приписи більшості тих релігій мають мало спільного з «етикою праці», оскільки орієнтовані споглядально, внаслідок чого їх можна визначити або як «етику пристосування до світу», або навіть як «етику втечі від світу» (буддизм). Водночас етичні приписи юдаїзму і зороастризму вчений розцінював як «етику світоволодіння», котра, внаслідок прийняття християнами Старого Заповіту, може розглядатись як одне із джерел протестантської «етики праці». Отож у пізніх працях М. Вебера ідея розбіжності, неідентичності західної та східної моделей соціокультурного розвитку була підтверджена ще раз. А з цього, зокрема, випливало, що й шанси появи «раціонального капіталізму» на Сході досить малі і тут найпевніше можна очікувати розвитку вже згадуваних різновидів грабіжницького, військового, традиційного чи ще якогось іншого, нераціонального капіталізму.

Проте за нинішнє століття стало очевидним, що такого роду схема сьогодні вже не спрацьовує. Це засвідчив, зокрема, досвід Японії, яка під кінець століття перетворилася на країну з ефективною, типово раціонально-капіталістичною економікою, зберігши водночас власні релігійні й національно-культурні традиції. Притаманний японській культурі дух традиціоналізму, станової дисципліни й корпоративної солідарності напрочуд вдало поєднався тут з відверто західними запозиченнями, що сприяло досить швидкій модернізації японського суспільства. Аналогічну ситуацію можемо спостерігати зараз і в деяких інших східних країнах. Тож доводиться визнати, що шляхів і форм економічної та соціальної модернізації більше, аніж вважалося донедавна, і ефективна ринково орієнтована економіка та відповідний їй «етос» здатні виникати й на іншому, ніж протестантська «етика праці», ґрунті. Зрештою, сам М. Вебер, підкреслюючи специфіку «західної раціональності», вказував водночас на множинність шляхів раціоналізації різних сфер життя та відмінність самих критеріїв раціональності в різних культурах.

Скидається на те, що хвиля «ренесансу Вебера» досягла й пострадянського простору. Це стосується насамперед Росії, де науковий доробок німецького мислителя пильно вивчається з огляду на його виняткову актуальність за сучасних російських умов. Увагу російських дослідників привертає насамперед питання про роль протестантської трудової етики у становленні західного капіталізму.

До теоретичної спадщини М. Вебера звертаються сьогодні представники досить далеких один від одного напрямків сучасної соціологічної думки: неофункціоналісти і феноменологи, структуралісти і конфліктологи, інтеракціоністи і представники «світосистемного аналізу» (зокрема, як пише англійський соціолог Рендал Колінз, праці М. Вебера були орієнтовані на вивчення світової системи економічних зв'язків ще до того, як І. Волерстайн спопуляризував цей термін). І досі належним чином не оцінені Веберові розробки в галузі соціології сім'ї та стосунків між статями -- теми, що актуалізується сьогодні в соціології фемінізму. Вчений, зокрема, показав, як економічні й політичні чинники впливають на статус жінки та її права у традиційному західноєвропейському і східних суспільствах.

Запорука неминущості Вебера -- у його методологічній віртуозності та аксіологічному поліфонізмі. Думка його завжди цуралася догматичної однозначності, вражаючи читача своєю глибиною, афористичною формою і багатоваріантністю можливого подальшого розвитку і тлумачення.

2. Аналіз моделей національної економіки в працях Вольтера Ойкена

2.1 Аналіз робіт Західноєвропейських вчених у працях В. Ойкена

«Заслуга Фрайбургської школи, Вольтера Ойкена та його колег полягає в тому, що вони повернули політичну економію до строгого мислення порядку, щоб протиставити плоскому бездуховному прагматизму духовний порядок» (Ерхард. «Півстоліття міркувань).

Ойкен використовує термін «національна економія» у противагу політекономії, виходячи з того, що єдиної політичної економічної теорії не може бути, економічні процеси в переважній більшості мають національну характеристику у різних країнах. Це видно як на основі дослідження далекого минулого, так і епохи історичних експериментів після 1914 р., а ці експерименти мають чітко позначену національну особливість. Він підкреслює: «питання про загальний взаємозв'язок економічного «процесу», що висували класики, був обумовлений загальним духовним і політико-господарським положенням у XVIII.

Але ситуація змінилася -- XIX століття -- вік індустріалізації «У наявності значне історичне явище -- індустріалізація. Це промислова революція, що не має прецедентів у світовій історії, не тільки поширюється від країни до країни, але і розвивається всюди в тому числі й у таких старих промислових країнах, як Англія і Німеччина, породжуючи у своєму подальшому розвитку всі нові і нові форми господарювання» . Історичний розвиток привів не тільки до того, що прискорилася трансформація інститутів, але і до того, що ускладнилася структура суспільного господарства, так, що все більш рельефнішє виявляється необхідність теоретичного аналізу. «У національній економії панує два питання: про форми, в яких здійснюється господарювання и економічні процеси, що щодня протікають усередині заданих форм. Ойкен констатує: «Теорія представляє інструменти для одержання наукового досвіду. Вони служать для проникнення в економічну дійсність» . Ойкен звертається до історії дискусії Менгера і Шмоллера про метод політичної економії. Менгер -- прихильник двох пізнавальних цілей. «Пізнання конкретних явищ у їхній індивідуальній взаємозалежності і теоретичній національній економії -- пізнання законів у їхній змінюваності: «загальну сутність обміну, ціни, земельної ренти, пропозиції, попиту». Цю тезу Менгера критикує Шмоллер. Він вважає, що в методі, запропонованому Менгером, є позитивне, однак розходження не може розглядатися як нездоланна перешкода. Він за створення єдиної економічної теорії. Але на якийсь період часу на передній план висуваються переважно окремі задачі, що ні в якій мері не означає, ніби-то недооцінюється теорія -- мова йде про створення для неї необхідної задачі». Як видно, емпіризму приділяється особливе місце. Ойкен зауважує: «Емпіризму ніколи ще не вдавалося пізнати дійсність. Досить згадати про долю німецької історичної школи між 1870-1930 р., школи що виникла з цілком виправданого прагнення до енергійного проникнення в хитросплетіння економічної дійсності. Зовсім не погане слідування емпіричному кредо привело до катастрофи даної школи; емпіризм взагалі не може пізнати дійсність» . Метод емпіризму погубив історичну школу.

Ойкен критикує зомбартовське основне положення про господарську систему. За цією концепцією розвиток йде від натурального господарства до ремісничого, до сучасного капіталізму. Помилкова сама концепція стадіального розвитку людства.

Виступаючи проти економістів, що розглядають конструкцію господарського життя за допомогою сходинок: домашня, міська народногосподарська, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, молода, розвинута, зріла, прогресуюча. Ойкен висуває положення про те, що існують конкретні господарські порядки Греції, Афін, Спарти, Рима. Диоклетіана, Німеччини 1900 р. і 1940 р., а з іншої -- необхідне пізнання їх у єдності із усім життям нації -- з політичними і соціальними подіями, з явищами духовного життя. Однобічність -- є конструкція сходинок. Не приймає Ойкен і концепції тих економістів які розглядають універсально-історичний зв'язок усіх сфер життя, затверджуючи, що немає основ вивчати окремі економічні питання. Такими він бачить економістів романтиків минулого і сьогодення.

Висновок Ойкена: елементом-системоносієм економічної системи є господарський порядок, він не пов'язаний з господарськими сходинками. Він -- індивідуальне явище. Господарський порядок Англії кінця XVIII в., господарський порядок Росії 1922-1928 р. Господарські порядки визнаються ідеальними типами через економічні системи. Наприклад, централізовано керована економіка, ринкові форми, грошові системи, на основі яких і створюється теорія. Але для цього необхідно знання конкретних господарських порядків.

«Але коли цілком виявився особливий характер національної економіки і пізнання реальної економіки просунулося максимально далеко, виникають точки дотику з іншими науками (Насамперед виникає дуже багато точок дотику з економічною історією)» .

Виділення вчення про економіку підприємства від національної економії варто вважати необґрунтованим. Вони -- ланки загального господарського порядку. Результат той же, як і у випадку поділу національної економії на історичну і теоретичну. (Дискусія. Менгер -- Шмоллер.) Це можна бачити на прикладі централізовано-керованого господарства. Оскільки єдиний центр керує і планами індивідуального виробництва, то це і створює конкретний господарський порядок.

Централізовано-адміністративна економіка породжується індустріальною технологічною революцією.

«Якщо наука хоче зрозуміти, як протікав і протікає цей грандіозний процес, у ході якого все життя людини потерпає непередбачені потрясіння, вона повинна підходити до нього під універсально-історичним кутом зору. Це означає вивчення його у сукупному взаємозв'язку з усією історичною реальністю окремих націй і людства в цілому» .

«Сукупний суспільний економічний процес, ланкою якого є кожне окреме виробництво, кожне домашнє господарство, являє собою щось єдине: регулювання виробництва з метою задоволення різноманітних потреб, тимчасова структура виробництва, розподільчий процес, застосування певних технологій і просторове упорядкування здійснюється в рамках єдиного цілого. Усе це відбувається, щоб перебороти істотну обмеженість благ. Тому, задаючись питанням про взаємозв'язки цілого, ми тим самим наближаємося до розуміння повсякденної господарської практики в її деталях» .

Ойкен критикує Сэя за те, що він виділив при вивченні економічних процесів особливі сфери. Так, окреме питання про виробництво, питання про розподіл і про споживання, а як другий елемент -- звернення. «Воно ні в найменшому ступені не відповідає економічної діяльності і тому повинне бути забуте... унаслідок такого членування втрачається сприйняття єдиного господарського процесу» . Ми маємо справу з єдиним, цілісним, єдиною проблемою і єдиною наукою .

Слідом за Маршаллом Ойкен підкреслює, що відсутність цілісності науки характерно не тільки для Сэя, але і Рікардо, Вальраса і Парето. Так, Рікардо, Вальрас не порушують питання про тимчасову структуру виробництва, у такий спосіб знімається проблема інвестування і заощадження. «Недооцінка чи повне ігнорування фактору часу істотно виявилася в тім, що значні розділи сучасних теоретичних досліджень опинилися осторонь від економічної дійсності» .

Ойкен підкреслює роль думки людини про господарський процес. Поряд з розрізненими думками індивідів на господарську практику й економічну політику впливають ідеології груп, що сформувалися. Релігійно-філософська ідея громадянина світу виражала інтереси тих, хто був зацікавлений у вільній торгівлі, національна ідея -- інтереси прихильників протекціонізму, а стара німецька ідея товариства стала ідеологією тимчасових сучасних картелів .

Прорив до економічної дійсності -- така основна вимога, що повинна бути пред'явлена до національної економії. «Історичний характер проблеми вимагає споглядання, інтуїції, синтезу розуміння, вживляння в індивідуальне існування; загальісторичний її характер вимагає тим часом раціонального мислення, аналізу, роботи з уявними моделями».

В останні десятиліття розрив між теоретичним і історичним дослідженнями посилився. Склалося два типи економістів, що існують поруч один із одним, але говорять на різних мовах.

Сучасна економічна теорія виникла, кажучи загалом, як результат спроби подолання того відриву від дійсності, що був притаманний колишній національній економії. У підтвердження своїх висновків Ойкен наводить слова Кейнса про Маршалла. Маршалла останній називає одним із творців сучасної теорії. «Він хотів осягти, як улаштована гігантська майстерня світу, хотів відчути її подих і розрізняти окремі тони могутнього хору, хотів говорити з практиками на їхній мові, при цьому дивлячись на усіх очима мудрого ангела. Саме з цих позицій прагнув він тісніше стикнутися з повсякденним діловим життям, так само як і з життям працюючих класів». І Кейнс, на жаль прав, коли додає: «Усе це він відчував з такою силою, що недоступна розумінню багатьох його учнів» .

Саме вивести теорію з реальної дійсності складає його методологічне кредо. «Ми із самого початку діяли інакше. Не можна йти шляхом «узагальнюючої» абстракції, роблячи зрізи історичного матеріалу і конструюючи теорію для кожного зрізу, й у такий спосіб приходили до результатів, яким не відповідали реальної економіки і не могли використовуватися як основа для теоретичної роботи. Ми з максимально можливою рішучістю постаралися проникнути в окремі факти, в окремі конкретні сімейні господарства виробництва й у такий спосіб до межі підсилювали споглядання окремих явищ. Окремі господарські утворення піддаються точному дослідженню. Із силою абстракції, що виділяє, ми знайшли там ідеальні типи господарських систем з їхніми численними формами централізовано керованих господарств, формами ринку і грошових систем. У такий спосіб ми знайшли форми порядку в історичній дійсності. Ми відкрили їх, досліджуючи факти сучасності і минулого .

національна економіка вебер ойкен

2.2 Особливості господарського порядку в роботах В.Ойкена

Пізнання економічної дійсності Ойкен починає з вихідної точки: «Завжди і скрізь господарська діяльність базується на плані» .

При всьому розмаїтті форм, необхідно виділити дві основні, функціонуючі всю історію людства:

а) складання плану одним укладачем (власне натуральне господарство, планування з єдиного центра);

б) ринкове господарство -- самостійна розробка плану господарської діяльності окремими її суб'єктами.

Координування планів здійснюється в одній формі з єдиного центра і координується через механізм цін і мінових вартостей -- у другій формі. У централізовано керованому господарстві, в якому «одна інстанція за допомогою своїх планів регулює весь економічний розвиток», а в ринковому господарстві «ціноутворення знаходиться в центрі економічної системи ,має широкі, точно позначені функції, а всі дії повинні орієнтуватися на ціни. У древньому світі, у ранньому і пізньому середньовіччі, у перші сторіччя нового часу й у неєвропейських цивілізаціях господарські порядки були, як правило, природно «зростаючими». Вони складалися під впливом відповідного природного оточення, у ході зовні і внутрішньополітичних і економічних подій без якого б то не було всеосяжного плану. Правда, багато держав античності і нового часу здійснюваної ними господарською політикою сприяли складанню визначених господарських порядків.

Великі перетворення господарських порядків, що були проведені на рубежі ХVШ-Х1Х ст. і в першій половині XIX в. приватна власність, воля договорів і конкуренція були тими принципами, що упорядковують, за допомогою яких належало створити господарський порядок. Пізнавши сукупний взаємозв'язок повсякденного господарського життя і відкривши, що конкуренція є найвищою мірою ефективним регулятивним принципом, класична національна економія розробила ті основні принципи порядку, для реалізації яких було необхідне проведення масштабних реформ. Тоді вірили і надіялись, що за допомогою простої системи природної волі можна створити добре упорядковане конкурентне господарство В даному випадку господарські порядки виникали завдяки створенню «господарської конституції». Ойкен підкреслює, що господарська конституція може породити інший господарський порядок. Так, господарська конституція кінця XIX -- початку XX вимагала господарського порядку на основі приватної власності, волі договорів і конкуренції. Але дійсні господарські порядки, які виросли на ґрунті цієї конституції були далекі від проголошених принципів. Приходить корпоративна власність, картельні угоди, що виступають інструментом, що протистоїть конкуренції, прагне встановити панування. Це непередбачені наслідки.

Одним словом, проста система природної волі не привела до створення порядку, заснованого на конкуренції. Таким чином, існують господарські порядки «природно зростаючі і рукотворні».

2.3 Аналіз форм та методів регулювання ринків у працях В. Ойкена

Сучасний індустріальний світ більше не припускає хаотичного зростання. Але їхній розподіл на два основні типи: централізовано керована і ринкова -- мінове господарство.

Звичайно для науки куди зручніше було мати справу з однією формою, скажемо, з конкуренцією чи монополією. Однак, у минулій і нинішній економічній дійсності спостерігається велике розмаїття і мінливість цих форм. Хід економічного процесу залежить від форми ринку. Не наука вносить різноманіття. Вона робить саме протилежне: редукує неозоре багатство конкретних порядків до чистих форм, число яких цілком можна розгледіти і які мають прості властивості .

Приведемо приклад про форму ринку за умови форми попиту -- конкуренції, форми пропозиції -- конкуренція, форма ринку -- повна конкуренція, форми попиту -- монополія, форма пропозиції -- монополія, форми ринку -- двостороння монополія.

Оскільки можна знайти п'ять форм пропозиції: конкуренція, часткова олігополія, олігополія, часткова монополія і монополія; так само як п'ять аналогічних форм попиту, то виникає 25 форм ринку. Якщо врахувати можливість поділу кожної форми на відкриту і закриту, то це число збільшиться в чотири рази. Таке структурування відкидає просторікування про ринок узагалі, оскільки його немає, а є перераховані Ойкеном форми. Після аналізу форм ринку випливає аналіз методів регулювання ринків. Є три методи регулювання господарських процесів, що існували в історії: регулювання здійснюване центральними державними органами, регулювання здійснюване владними групами (анархо-групами) і регулювання через конкуренцію . З першою люди познайомилися в XX столітті (Росія, Китай і багато інших країн). Друга -- породження концентрації і централізації виробництва, але вона неодвічна. Третя -- превалює форма ринку повної конкуренції. Вона в зародку існувала в індустріальному господарстві. «Але ніколи не перетворювалася в життя повною мірою» . Ойкен стверджує, що поява праць Менгера, Вальраса, Джевонса, Бем-Баверка, Маршалла сприяли подальшому удосконалюванню системного аналізу процесу регулювання в умовах існування форми ринку повної конкуренції. Так народилася думка про конкурентний порядок. Вона підтверджується нашим повсякденним досвідом і досвідом, накопиченим наукою . Кожна форма регулювання через анархогрупи переходить неминуче в централізовано керовану, то варто розглядати тільки дві (перша і третя). «Формою ринку, що домінує в умовах конкурентного порядку, є форма ринку «повної конкуренції». Це та форма, що повинна координувати між собою плани і рішення окремих форм підприємств і домашніх господарств» .

Повна конкуренція -- шлях до підвищення ефективності роботи фірми. Вона є до того ж формою ринку, ціни якої регулює економічний процес і плани домашніх господарств і підприємств, що орієнтуються на ці ціни. Конкурентний порядок можна виразити у формулі: граничні витрати рівні цінності. Конкурентний порядок вимагає правової держави, вона повинна створити ті рамки, у яких вільна діяльність одного індивіда обмежується сферою волі іншого, чим створюється рівновага сфери волі людей. У конкурентному порядку важливе місце займає грошова система. «Регулювання індустріальної економіки має потребу в монетарній стабільності, але, як свідчить коливання кон'юнктури, саме нестабільність вартості грошей, очевидно, органічно притаманна цій економіці» (Основні принципи економічної політики.

Поява кредитних грошей -- є або збільшення грошової маси при наданні кредитів, або зменшення -- при їхньому погашенні. Саме ця еластичність грошей сформувала інвестиційну діяльність у період індустріалізації. Без її індустріалізація повільніше просувалася б уперед. Але в цьому криється одночасно причина нестабільності грошей, існування тенденції до інфляційного росту чи дефляційного зменшення грошової маси . Задача регулювання полягає в тім, як вмонтувати грошовий порядок у вищій стабільності в конкурентний порядок.

Ойкен розглядає існуючі пропозиції завердження валютної стабільності. Але відмовляється від визнання їхньої ефективності. Він вважає, що необхідно постійне активне втручання в грошову і кредитну політику з метою встановлення відповідності нагромадження і кредиту. «Дисконтна політика, політика відкритого ринку, встановлення норм ліквідних резервів, державна фінансова політика і, мабуть, державні капіталовкладення повинні були б служити цілям стабілізації. Такі пропозиції не можна плутати з політикою забезпечення повної зайнятості кейнсіанського користі. Справа в тім, що вони спрямовані на те, щоб забезпечити механізм функціонування цін конкуренції . Саме механізм цін виступає основним інструментом регулювання конкурентного порядку, його ефективного функціонування і це можливо тільки при стабільності валютного курсу. «Валютна політика має чільне значення для конкурентного порядку». Стабільність «вартості грошей» відіграє вирішальну роль у розрахунку витрат виробництва, інакше не буде врахована пропорція обмеженості ресурсів. Правильність цього положення можна проілюструвати на прикладі реформ в Україні. Під гаслом «шокової терапії» Україна почала з перших кроків незалежності лібералізацію цін у варіанті виходу на світові ціни. До 1994 р. інфляція в порівнянні з 1991 р. склала 10260 %. За цей період ціни виросли в паливній у 20 тисяч разів, м'ясний -- 14 тисяч разів, машинобудуванні -- у 6 тисяч разів. Трагедія України -- відсутність концепції трансформації економіки України від централізовано-адміністративної до ринкової із соціальною складовою, враховуючої її історичні національні, політичні, соціальні, психологічні фактори. Результат -- 80 % населення України за рисою бідності. Німеччина, із промисловістю зруйнованої «килимовими бомбардуваннями», репараціями, соціальною невпорядкованістю, реалізуючи эрхардовську програму «добробут для всіх» зробила «економічне чудо», вийшовши до середини 50-х у число індустріально розвитих країн «великої сімки». Україна ж від індустріально розвинутої у ході реформування увійшла в число країн з «наздоганяючим розвитком». «За реформи платить народ» -- вважає М. Фрідмен.

Ойкен підкреслює, що «соціальна політика повинна бути політикою економічного порядку. Немає нічого, що не було б важливим в соціальному плані. Необхідно спробувати за допомогою загальної політики порядків перешкоджати виникненню соціальних проблем». Напротивагу Ойкену Хайек категорично заявляє: «Мені невідомо, що взагалі соціально».

Размещено на Allbest.ru