Власність як економічна категорія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Власність ? основоположна економічна категорія. По-перше тому, що вона є основою усієї системи суспільних відносин. Від характеру форм власності залежать форми розподілу, обміну, споживання. По-друге, від власності залежить положення різних груп і верств у суспільстві, можливості їх доступу до використання усіх факторів виробництва. По-третє, власність є результатом історичного розвитку.

Її форми змінюються із зміною соціально-економічних систем і властивих їм способів виробництва, а отже визначають розвиток держави в цілому.

Особливістю революційних чи реформаторських перехідних епох є те, що свідома і часто примусова зміна форм власності веде до формування нової економічної системи. Певне поєднання типів, видів та форм власності в економічному базисі даного ладу формує відповідну структуру власності. У процесі свого історичного розвитку форми і системи власності еволюціонували від простіших до більш складних, перетворювались з одного виду в інший.

Особливо актуальною є проблема трансформації власності на сучасному етапі, адже сьогодні найбільшого розквіту набуває приватна власність. Вона вважається двигуном ринкової економіки, але в структурі інвестицій, які повинні доводитися на неї, становить тільки 7,6% вкладень.

Справа в тому, що приватна власність забезпечує людині свободу вибору діяльності, найбільше породжує в людині ініціативу, підприємливість, матеріальну зацікавленість і відповідальність за кінцеві результати праці, використання засобів виробництва.

Суттєвою перевагою приватної власності над усіма іншими формами є те, що вона робить людину економічно вільною і ні від кого не залежною.

До того ж розвиток недержавного сектору економіки є впливовим фактором для підвищення результативності та ефективності функціонування і розвитку державного сектору економіки в умовах конкурентної боротьби з недержавними підприємствами.

власність приватний юридичний



1. Власність як економічна категорія

1.1 Сутність поняття власності

Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном". Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність - це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.

Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:

* відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

* відносини господарського використання майна;

* економічні форми реалізації відносин власності.

Розглянемо ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага - предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія - не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей. Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.

Типи і форми приватної власності

Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і не трудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно звернути увагу на таке. В цивілізованому суспільстві, де переважно високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Справа в тому, що застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника. Тому той доход, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція підприємства і завдяки цьому зросли його доходи, то останні мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності.

Свого часу в нашій країні протиставлення приватної і суспільної власності дуже негативно позначилося на господарській практиці. Пряме насильне усунення приватних форм господарювання стало відчутним фактором гальмування економічного розвитку.

Таким чином, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша - регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.

Відносини власності також виникають у процесі господарського використання певного майна. Прикладом цього може бути оренда - договір про надання за певну плату майна якого-небудь власника для тимчасового користування іншим особам. Аналогічні відносини виникають на державних підприємствах - між державою як власником засобів виробництва і трудовими колективами, при концесії, в акціонерних товариствах і кооперативах тощо.

Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб'єкту. Такий доход може бути виражений прибутком, різного роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призначається орендна плата, при концесії - платежі, або встановлюється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також реалізує свою власність через систему податків і платежів.

Власність у системі економічних відносин. Відносини власності охоплюють весь господарський процес і, природно, пронизують відносини з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Тобто вони охоплюють надто великий спектр економічних відносин. І не лише економічних. З проблемами власності ми стикаємося щоденно протягом всього життя. Отже, власність - не єдиний елемент економічного базису суспільства; її не можна ототожнювати з усією системою економічних відносин. Яке ж місце вона посідає в цій системі? Власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому мається на увазі таке.

По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо.

По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

По-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.

1.2 Структура відносин власності

Поняття «власність» використовують у двох значеннях: економічному та юридичному.

З економічного погляду власність - це виробничі відносини між суб'єктами відносин з приводу об'єктів (земля, засоби виробництва, знання, інформація, робоча сила тощо). Такий підхід дає змогу встановити:

хто з членів суспільства розпоряджається чинниками виробництва, тобто має економічну владу;

як здійснюється поєднання робочої сили із засобами виробництва;

хто і які отримує доходи від господарської діяльності.

Отже, між власністю як економічною та юридичною категоріями, незважаючи на відмінність між ними, існує тісна взаємодія і взаємозв'язок.

Індивідуальна власність означає, що фізична особа (суб'єкт) є власником певного об'єкта власності (засобів виробництва, нерухомих речей домашнього вжитку, одягу, робочої сили тощо). Якщо об'єкт власності використовується для задоволення особистих потреб, така власність є особистою.

У разі використання об'єктів власності з метою отримання певного доходу або вигоди власність характеризується як індивідуально-приватна.

Якщо об'єкти власності використовуються їх власниками без залучення найманої робочої сили, це - приватно-трудова власність, а з її залученням - приватно-нетрудова власність.

Об'єкти індивідуальної власності за бажанням їх власника можуть використовуватися як для особистого використання (привласнення), так і для передачі іншим суб'єктам (у тимчасову оренду або для використання споживних вартостей певного блага).

Колективна власність - це соціальне (колективне) утворення, яке вступає в економічні відносини від імені певного товариства, в якому об'єднані кілька або багато суб'єктів.

Партнерська власність є об'єднанням чинників виробництва, фізичних та юридичних осіб з метою спільної господарської діяльності, в якій кожний учасник є власником певної частки капіталу.

Акціонерна (корпоративна) власність заснована на володінні акціонерним капіталом, розподіленим на певну кількість акцій. її особливістю є поєднання рис індивідуальної і колективної форм власності.

Важливе місце в економічних системах країн із ринковою економікою посідають кооперативні форми господарювання. У світі налічується близько 800 тис. кооперативних організацій понад 120 різновидів, які діють у різних сферах і об'єднують понад 765 млн. осіб. Така популярність кооперативних організацій серед широких верств населення зумовлена їх соціально-економічною природою та специфікою кооперативу як форми господарювання.

Суспільна власність - вид власності, майно і нерухомість, які на противагу до приватної власності належать групі осіб (громаді) або державі.

Комуністичне суспільство будується на основі суспільної власності на засоби виробництва.

Право суспільної власності - сукупність закріплених законом правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері володіння, розпорядження та користування об'єктами права суспільної власності.

1.3 Еволюція форм власності

Первісні форми власності. Зі зміною стадії розвитку суспільства набуває істотних змін спосіб поєднання факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника матеріальних благ, послуг а отже, і форм власності.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор -- землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності. Історично першим суб'єктом власності на землю була община. Окремий індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним власником. Первісні форми земельної власності безпосередньо включали також власність на знаряддя обробітку землі і на продукти. Перетворення землі в об'єкт власності здійснювалось у результаті освоєння вільних масивів або насильницького загарбання їх у інших общин.

Усю багатогранність первісних відносин власності можна звести до трьох основних форм: азіатська (східна), антична (греко-римська) і германо-слов'янська форми земельної власності. За азіатської форми вся земля розподілялась між общинами, а індивіди (окремі сімї) продуктивно користувались земельним наділом. Общини перебували під владою верховного правителя, деспотичної держави і не були самостійними власниками, община та її члени відчужували деспотичній державі частку продукту у формі данини, податків, а також виконували інші обов'язки на користь держави і насамперед громадські роботи по землеустрою та іригації. У цьому разі не існувало ніякої приватної земельної власності, хоч існувало як приватне, так і общинне право користування землею.

Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала в розпорядженні общини, друга поділялась на дрібні ділянки, парцели, які оброблялись окремими сім'ями і були приватною власністю.

Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала германо-слов'янська форма земельної власності. Тут община існує тільки у взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна общинна власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим доповненням приватної власності. Антична і германо-слов'янська форми власності відрізнялись відношенням індивідів до общинної землі, але були близькими між собою тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалась на праці самого власника.

Рабовласницька і феодальна власність. У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об'єктами власності рабовласників. У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність, за якої земля не належала виключно окремій особі. Взаємні відносини як усередині класу феодалів (сеньорів і васалів), так і між земельними власниками і безпосередніми виробниками базувались на особистому володарюванні і підкоренні. Як за рабства, так і за феодалізму сільське господарство поєднувалось і доповнювалось промислами в межах рабовласницького чи феодального маєтку, що й формувало тип замкнутого натурального господарства, де обмін товарами був відсутнім.

Капіталістична власність. За економічним змістом капіталістична власність принципово відрізняється від попередніх систем: по-перше, для неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від матеріальних умов праці; по-друге, безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності є юридично незалежною особою; по-третє, реалізація буржуазної системи власності базується на капіталістичному присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили; по-четверте, економічною формою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робітників; по-п'яте, чільне місце в системі капіталістичної власності посіла власність на промислові товари і послуги шляхом остаточного усунення феодальних відносин і значної частини власності дрібних ремісників.

За сучасних умов розвитку продуктивних сил нові організаційні форми капіталістичного виробництва істотно трансформують економічні відносини, а разом з ними і систему власності. Поступово буржуазна економіка трансформується в систему змішаної економіки, де відбувається заперечення буржуазної власності і розвиваються перехідні форми власності нового способу виробництва.

Тут важливо підкреслити особливості трансформації відносин власності з точки зору їх економічного змісту і юридичної форми. Оскільки економічною основою нових відносин власності виступають нові організаційні форми безпосереднього виробництва, то економічний зміст власності трансформується адекватно організаційним формам виробництва, тобто еволюційно, за винятком епох науково-технічних революцій.

В еволюційному поступі відпрацьовуються кращі варіанти управління новими відносинами протягом багатьох років і десятиріч. Практика господарського життя робить відбір прогресивних форм, методів і юридично закріплює їх економічним законодавством. Звичайно, еволюція може мати і тупикові відгалуження, які служать людству негативним прикладом. Проте з історичної точки зору еволюція є всезагальним законом розвитку природи і суспільства.

Революція настає тоді, коли стара форма не в змозі пристосуватись до нового змісту і їх розбіжність переростає в суперечність, конфлікт і, зрештою, у революційний вибух. Але якщо стрибкоподібні революційні зміни у формах власності здійснюються з волі політичних уподобань вождів чи партій без визрівання необхідних для цього економічних та історичних умов, то такі зміни можуть призвести до негативних, а іноді й до катастрофічних наслідків. Нові відносини вимагають нових методів управління, способів організації і стимулювання виробництва, нових принципів розподілу національного продукту.

У процесі трансформації приватної власності у суспільну відбувається дезінтеграція функцій права власності, що певним чином обмежує права власника. Колишній приватний власник може сповна використовувати економічний зміст своєї власності, але держава, піклуючись про стабільність відтворення, соціальну справедливість, стан навколишнього середовища, може обмежувати суб'єктивне право розпорядження власністю. Наприклад, держава зобов'язує власника використовувати свою землю чи виробництво з певною метою, забороняючи деякі цільові функції. Тобто тут постає проблема суспільного управління об'єктами приватної власності, їх місця і принципів функціонування в даному господарському механізмі. Це формує таку економічну систему, коли приватна власність може набувати рис функціонування суспільної і навпаки.



2. Приватна власність як вид власності

2.1 Характеристика приватної власності

Власність як науковий термін вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному.

В економічному - це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому випадку означає відношення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх і відповідно відношення до них усіх інших осіб як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ - це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні "мого" і "чужого". Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.

Підстави виникнення права приватної власності

1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.

2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Об'єкти права приватної власності

1. Об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

2. Об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці.

3. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.

4. Законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності громадян.

Здійснення права приватної власності

1. Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності.

2. Громадяни мають право передавати належне їм майно у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам та державі.

3. Громадяни мають право відчужувати належне їм майно. Умови і порядок відчуження національних, культурних та історичних цінностей встановлюються спеціальним законодавством України.

4. Право приватної власності може бути передано у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.

Основою створення і примноження власності громадян є їхня праця. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладання коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про власність" Верховна Рада України постановою "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р. затвердила перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян (зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби та ін.), та встановила спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна: мисливську зброю, об'єкти - пам'ятки історії та культури, радіоактивні речовини.

Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльністю.

2.2 Причини виникнення. Еволюція розвитку

Характер трансформаційного процесу в Україні змушує по-новому розглянути формування відносин власності, значення тих чи інших її форм у розвитку економічної системи країни. Власність -- об'єктно-суб'єктна категорія. Коли йдеться про форми власності, мається на увазі критерій, що визначає її суб'єкта, тобто того, кому належать об'єкти власності.

Оскільки власність має економічний і юридичний зміст, в основі виділення форм власності використовуються критерії: форма присвоєння та форма права власності.

Приватна власність виникла в далекій давнині внаслідок природно-історичного процесу. Вже через об'єктивні чинники вона стала прогресивним явищем. Але навіть у ті давні часи економічне знання, що народжується, але ще не перетворилося на науку, вже неоднозначно трактувало значення приватної власності в людському суспільстві. Досить згадати висловлення Платона й Аристотеля, щоб зрозуміти -- дискусії про приватну власність тривають вже не перше тисячоліття. Тому нині полеміка навколо приватної власності -- явище не унікальне, хоча і дуже актуальне для країн, що штучно були виведені з еволюційного шляху розвитку.

Приватна власність -- це такі відносини, коли економічний суб'єкт ставиться до об'єктів власності як до своїх, тобто, будучи відокремленим, він незалежно від інших зосереджує усі власницькі правомочності у своїх руках. Таке ставлення з'єднує працівника з працею, власністю і управлінням, створює передумови найповнішої реалізації його економічних інтересів. Йдеться про трудову власність, коли усі власницькі правомочності зосереджені в руках безпосереднього працівника та його родини. Приватна власність, що ґрунтується на найманій праці (незалежно від того, належить вона окремій людині чи державі в особі чиновників) характеризує відчуження безпосереднього трудівника від праці, власності та управління. За таких умов виробництво з певного історичного етапу втрачає свою ефективність, загострюється соціальна напруженість, здатна викликати соціальний вибух. Поряд із глибокими змінами, що відбуваються в самому процесі виробництва, такі чинники призводять до виникнення колективної приватної власності, яка може бути визначена поняттями спільно поділена чи відокремлено узагальнена власність.

Види власності -- акціонерну і кооперативну можна назвати приватно-колективними, бо вони інтегрують дві основи -- приватне та колективне присвоєння засобів виробництва та його результатів. Приватна власність у постіндустріальних країнах є не більше ніж реліктові залишки минулої епохи. Якщо абстрагуватися від дрібної приватної власності і фермерського господарства аграрної сфери, визначальними у розвинених країнах Заходу виступають форми власності, що іменуються як недержавні. Що ж до дрібних форм приватної власності, то вони зберігають значення й ефективність у сфері послуг, роздрібній торгівлі, інших видах діяльності, що не потребують застосування великих індустріальних систем.

Тепер провідною формою власності є акціонерна -- одна з найдемократичніших. Виникнення її пов'язане з прискоренням процесів концентрації і централізації виробництва та капіталу, спричинених стрімким розвитком продуктивних сил у другій половині XIX ст. Велике машинне виробництво зажадало значних капіталів, котрі можливо було мобілізувати на основі акумуляції вільних коштів усього населення. Будучи добровільною формою, акціонерна власність володіє значною стимулюючою силою, пов'язуючи учасника асоціації з конкретним результатом її діяльності. Вона знімає покриви анонімності у використанні капіталу, робить їх прозорими для акціонера. При всіх перевагах акціонерної власності, вона не ідеальна, особливо, коли стосується механізму управління, впливу на діяльність товариства рядових акціонерів. Найчастіше управління здійснюється відповідно до принципу: одна акція -- один голос, при якому дрібні власники акцій не можуть помітно впливати на діяльність компанії. Йдеться про відкриті акціонерні товариства з великою кількістю акціонерів і акцій.

Проте більшість акціонерних компаній у світі -- товариства закритого типу. Тут акціонерами є і працівники підприємств. Акції поширюються за рішенням засновників, як правило, у формі закритої передплати. Найчастіше це прості, тобто акції, котрі голосують, які, крім дивіденду, дають її власнику право голосу при прийнятті принципових рішень, що визначають діяльність компанії.

С FSOP деяких країнах як закриті акціонерні товариства функціонують підприємства, що дістали назву «власність працівників», що відома як система ESOP [Employee Stock Ownership Plans], програма придбання акцій працівниками. Девід Белл, один з керівників асоціації системи ESOP, вважає підприємства є ефективнішими, коли робітники беруть участь в управлінні. Але він також зауважує: «Твердження, що на підприємствах із власністю працівників вони голосуванням вирішують будь-яке питання -- це міф. Керують управлінці». Хоча це може бути не тільки акціонерна, а й колективно-пайова форма. Компанія створює довірчий фонд, «траст», у якому працівник має свій пай. Він визначається, виходячи зі стажу і фонду заробітної плати кожного працівника за низку років. Пай видається тільки при виході працівника з фірми, його викуповує компанія. Часто робітники викуповують підприємство в колишнього хазяїна за рахунок накопиченого паю та пільгового кредиту, що виділяє держава на такі цілі. Мета заохочення з боку держави такої форми -- створити мотиваційний механізм, який би підвищив ефективність виробництва. Вважається, що «коли працівники звертають свої знання і досвід на ті галузі, що вони знають найкраще -- результати приголомшливі».

Система ESOP критикується з усіх боків. Одне з головних заперечень -- діяльність підприємств подібного типу характеризує колективний егоїзм, що максимізує дохід на одного зайнятого. Велика частина доходу звертається на заробітну плату, що обмежує інвестиції на розширення виробництва. Участь робітників в управлінні призводить до зниження виробничої дисципліни, а отже, негативно позначається на ефективності. Критика має підстави для самоврядних підприємств державної форми власності. У конкурентній економіці колективний егоїзм обернеться банкрутством фірми, безробіттям для учорашніх власників. Тому для підприємств описуваного типу власності характерне інше.

Керівник системи ESOP зі США Джон Лоунг підкреслює, що десятки досліджень із різних методик незмінно показують: компанії із власністю працівників, у яких розвинута участь робітників в управлінні, систематично перевершують за більшістю параметрів компанії зі звичайною формою власності. А страх щодо проникнення у країну соціалізму не підтвердився. До початку 90-х pp. лише в США на підприємствах із власністю працівників (а їх на той час налічувалося понад 10 тис.) працювало 10% усієї найманої робочої сили -- понад 11 млн. чоловік.

Колективно-пайова система -- одна з багатьох, і теж не позбавлена недоліків. Серед них -- труднощі виходу на закордонних інвесторів та кредиторів. Вона більшою мірою, ніж відкриті товариства, замкнена на собі. На відміну від акціонерної, у ній не виплачуються дивіденди. Перехід власності до рук колективу -- досить тривалий процес. Нарешті, у таких підприємствах утруднене маневрування трудовими ресурсами. В Україні найбільшою мірою такій формі відповідає кооперативна власність, яка представлена підприємствами й організаціями, що створені на добровільній та пайовій основі для здійснення спільної підприємницької діяльності. У кооперативах його учасники найчастіше і власники, і працівники. Управління кооперативами здійснюється або на рівних засадах, або з урахуванням внесеного паю. Тим часом у другій половині 80-х pp. в економіці СРСР виникає хвиля псевдокооперативного руху. Створені усередині підприємств державної власності за ослабленням державного контролю кооперативи використовувалися для перекачування безготівкових грошей у готівку, що сприяло посиленню інфляційних процесів у країні.

2.3 Трансформація приватної власності в сучасних умовах

Наявність різних форм власності і їх співвідношення в межах пев­ного історичного типу зовсім не означає застиглості цих відносин. На базі подальшого розвитку продуктивних сил, а він відбувається по­стійно, має місце і розвиток відносин власності, які є суспільною фор­мою продуктивних сил. Його загальний напрям обумовлений двома вирішальними моментами:

* зростанням у суспільному виробництві ролі особистого фактору і, перш за все, його творчої складової;

* гальмівним характером тих негативних рис приватної капіталіс­тичної власності, які призводять до соціальних конфліктів.

Саме внаслідок цього в сучасних умовах відбувається розвиток відносин власності. Він знаходить свій вираз в певних процесах.

По-перше, посилюється процес усуспільнення засобів виробництва, що, у свою чергу, часто приводить до помітного розповсюдження коле­ктивної форми власності і до певного «розмивання» особистої власності великих власників. Досить часто безпосереднім ініціатором такого про­цесу виступає держава, яка стимулює акціонування підприємств, пере­дачу безпосереднім виробникам певної частини капіталу, залучення їх до організації управління об'єктами власності. Саме такі процеси дозво­ляють ширше залучити найманих працівників (а саме вони складають основну частину працездатного населення країн) до організації управ­ління й використати в інтересах фірми їх творчий потенціал. Наприклад, у Великобританії під час правління М.Тетчер у 1979--1989 pp. кількість акціонерів зросл з 2 млн. осіб до 12 млн. осіб.

По-друге, відокремлення безпосереднього виробника від засобів виро­бництва веде до виникнення протилежності економічних інтересів робо­тодавця і найманих робітників. Це може призвести і призводить до гост­рих конфліктів, які заважають ефективному використанню засобів праці. Пошук шляхів зменшення гостроти цих конфліктів відбувається у різних напрямках, але вирішальним, таким, що визначає певну тенденцію сучас­ного розвитку відносин власності, виступає зменшення ступеня відокрем­леності виробника від засобів праці. Загальною формою цього процесу є усуспільнення виробництв, а конкретно даний процес виявляється в до­сить широкому залученні найманих робітників до розподілу прибутку, розробки стратегії фірми чи підприємства, організації управління. Досить часто до цих процесів залучається держава, яка теж трансформується з органу захисту прав певної частини суспільства до органу захисту інтере­сів усіх громадян суспільства.

Напрям посилення усуспільнення власності відображає і розвиток державної форми власності. Це знаходить свій вираз, перш за все, у зростанні державного сектору економіки і, як наслідок, поширенні державної форми власності. У розвинених країнах заходу державний сектор сягає значних розмірів. Наприклад, у Франції він становить 33 %, в Австрії -- близько 37 %, в Україні -- 30 %.

Важливу роль у контексті розвитку відносин власності в сучасних умовах відіграє стан державної форми власності. Цей аспект розвитку відносин власності особливо важливий у таких країнах, як Україна, де процес становлення ринкових відносин ще далекий до завершення

Державна власність теоретично повинна забезпечувати найвищий (з погляду всього суспільства) рівень ефективності використання об'єктів цієї власності і максимально можливий рівень соціальної справедливості під час розподілу цих благ чи благ, створених за їх до­помогою. Але в практиці будь-якого суспільства ще немає чітких ме­ханізмів реалізації цієї власності в інтересах усього суспільства. Особ­ливо це помітно в нашій державі.

Розвиток відносин власності в сучасних умовах тісно пов'язаний і з удосконаленням юридичної форми їх прояву. Особливо це актуально для країн з перехідною економікою, які переходять на ринкову форму організації суспільного виробництва.

Відносини власності, з огляду на їх юридичну форму, знаходять свій вираз у великому розмаїтті нормативних документів різного рів­ня. В Україні право власності, фіксує перш за все, Конституція нашої держави. Крім того, серед значної кількості різних правових норм, як правило, виділяють той законодавчий акт, який формує базові прин­ципи функціонування відносин власності.

В Україні таким базовим законом є закон «Про власність», прийня­тий Верховною Радою України у 1991 р. Він у своїх перших із семи розділів фіксує загальні положення, суб'єкти, об'єкти й форми власно­сті, а також право власності всього народу України. У наступних роз­ділах окремо розглядається право кожної із форм власності (приватної, колективної і державної). Дещо особливе місце посідає розділ про ін­телектуальну власність. Вона виділена не як окрема форма власності, бо її суб'єктом може бути й індивід, і колектив, і держава загалом, а як занадто специфічна стосовно об'єкта цієї власності. Складнощі в пра­вовому визначені цих відносин, їх певна новизна (бо до 1991 р. такого поняття в юридично оформленому вигляді на теренах колишнього Ра­дянського Союзу не існувало) обумовили необхідність фіксації цих відносин в окремому розділі. Заключна частина цього закону присвя­чена захисту прав власності. Цей розділ не стосується суті самих від­носин власності і відображає скоріше юридично-логічний аспект сис­теми права про власність. Проте він, безсумнівно, є надто важливим з огляду на організацію практичної реалізації всіх форм власності в на­шому суспільстві.

З удосконаленням правової форми відносин власності виключно важливу роль відіграє вибір оптимальної форми організації господа­рювання. Остання полягає в різноманітних важелях, стимулах, мето­дах і способах організації функціонування господарюючих одиниць незалежно від конкретної форми власності.

Виняткове значення відносин власності та їх розвиток вимагають постійної уваги до аналізу змін, які відбуваються в процесі реалізації цих відносин. Це обумовлює необхідність вивчення цієї важливої ка­тегорії. А оскільки вона є багатогранною, то в її вивченні можна виді­лити принаймні три таких важливих аспекти:

- соціальний аспект, який акцентує увагу на ролі відносин власно­сті в соціальному розвитку суспільства й у формуванні його структу­ри, яка може складатись з різноманітних елементів, прямо пов'язаних з власністю. Прикладом може бути поділ населення на заможних, не­заможних, а також на класи, верстви, страти і т.ін.

- морально-етичний аспект, який передбачає вивчення процесу фор­мування в людей певними соціальними інститутами відношення до об'єктів власності. Найбільш виразним показником цього може бути, на­приклад, така могутня інституція, як церква. В ідеалі вона є прихильни­ком аскетизму й обмежує об'єкти власності (знов-таки, в ідеалі) тільки тим, що необхідно для фізичного існування людини та ії служіння богові;

- економічний аспект. Він є визначальним, бо розкриває суть цієї категорії, що реалізується у взаємовідносинах між людьми з приводу привласнення матеріальних благ, а саме без цього неможливе суспіль­не виробництво, неможливий обмін речовин між людиною і приро­дою, отже, неможливим є саме життя.

Вивчаючи процес розвитку відносин власності в усіх аспектах і, перш за все, в економічному, фахівці не тільки збагачують науку про економіку, але й формують основні теоретичні засади для розробки і реалізації економічної політики держави.



3. Відносини власності в Україні

3.1 Структура форм власності в економіці України

Тяжким і довгим був шлях України до незалежності, не­легкими є становлення і розбудова її державності, особливо рин­кової економіки. У 1991 р. Україна одержала лише атрибути суверенної держави. Але вона не відразу спромоглася напов­нити їх реальним змістом. Особливо небезпечною стала неза­вершеність розбудови національної економіки. Перехід від ад-міністративно-директивної до ринкової економіки, від загаль­носоюзного економічного комплексу до власної економічної системи не міг бути безболісним. Це підтверджує і досвід інших країн. Але те, що сталося з Україною, не має історичних ана­логів. З 1990 по 1994 рік валовий національний продукт ско­ротився на 44%, обсяг промислової продукції на 41%, націо­нальний доход - на 54%. У 1994 р. спад промислового вироб­ництва України досяг свого максимуму - 27,7%. У роки вели­кої депресії спад виробництва не перевищував 25%. В СРСР під час другої світової війни найнижча позначка падіння про­мислового виробництва складала 30%. Криза охопила і сільське господарство України. У 1990-1993 рр. обсяг сільськогоспо­дарської продукції скоротився на 1/4. Зменшилося стадо ве­ликої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, кількість птиці.

Кризовий стан у сільському господарстві зумовили такі причини, як безгосподарність, інфляція, відсутність комбікормів тощо. У державно-колгоспному секторі склалася парадоксаль­на ситуація. З одного боку, державні господарства витрачають мільйони доларів лише на придбання ембріонів і кормів, щоб в перспективі створити м'ясне стадо, а з іншого - українські селяни не можуть продати тисячі голів відгодованої великої рогатої худоби, свиней, молока, сиру, масла. Ряд позаекономіч­них чинників може привести сільське господарство до катаст­рофічних наслідків. У 1994 р. площа ерозійних орних земель в Україні становила 13,6 млн. га (51,8%). Щороку з ланів змивається водою, здувається вітрами 600 млн. т грунту, в тому числі 40 млн. т гумусу. В останні роки занедбано свинарство, птахівництво, садівництво, виноградарство.

Парадокс ситуації полягає ще й в тому, що в Україні відбу­вається скорочення виробництва і може трапитись те, чого до цього часу не знала світова економічна практика - криза над­виробництва в умовах спаду виробництва (в Україні скорочується ринок, на товари відсутній попит через низьку якість і високі ціни).

Великим недоліком у проведенні реформ в Україні є по­вільне акціонування державних підприємств, тобто їх перехід

до ринкових відносин. Без приватизації державної власності в країні неможливо створити цивілізовану ринкову економіку.

Характерною особливістю нинішнього економічного стано­вища України є відносна фінансова стабілізація. Основою цього стало постійне зменшення бюджетного дефіциту. Якщо на се­редину 1994 р. він становив 31,2% від валового внутрішнього продукту, то на кінець року - близько 10%, а у 1995 р. він не перевищував 7,3%. У 1996 р. дефіцит бюджету був ще менший.

Важливою подією стала грошова реформа. Протягом 2-16 вересня 1996 р. введено в дію повноцінну національну грошо­ву одиницю України -- гривню.

Одним із проявів фінансової стабілізації в Україні є те, що практично незмінним впродовж тривалого часу залишався ва­лютний курс гривні. Це створило умови для швидкого зниження облікової ставки Національного банку України. Від рівня 300% у жовтні 1994 р. облікова ставка знизилась до 21% у 1997 р.

З'явилися позитивні тенденції у зовнішній торгівлі, її об­сяг за 1997 р. становив приблизно 30,5 млрд. дол., з яких біля 14 млрд. припадає на експорт.

Основним торговим партнером України залишається Ро­сія, на яку за підсумками 11 місяців 1997 р. припадало 26% українського експорту і 46,7% імпорту (товарообіг за 11 місяців становив 10,45 млрд. дол.). Великими торговими партнерами України є також Німеччина (товарообіг 1,63 млрд. дол.), Китай (1,13 млрд. дол.), Білорусія (1,11 млрд. дол.), Туркменія, США, Польща, Туреччина та Італія.

Україна експортує понад половину продукції чорної мета­лургії, більше двох третин виробництва кольорових металів, хімії та нафтохімії, біля трьох чвертей товарів легкої промисловості. Всього ж частка експорту товарів у ВВП становить для України

біля 25%. Українські нафтопереробні заводи працюють в ос­новному на іноземній давальницькій сировині, а природний газ в основному російського або туркменського походження.

Основною статтею українського експорту є неблагородні метали та вироби з них (біля 42%). При цьому різко зросла частка чорних металів - з 23,5% в 1996 р. до 31,9% за січень - листопад 1997 р. З іншого боку, доля харчової промисло­вості в експорті протягом 1997 р. знизилася вдвоє. Це стало­ся головним чином в результаті практичного припинення ек­спорту в Росію цукру та алкогольних напоїв.

З імпортних статей традиційно перше місце належить енер­гоносіям -- газу, нафті та продуктам їх переробки, які станов­лять половину українського імпорту. Ще близько 20% припа­дає на імпорт машин і обладнання.

Нинішня економічна політика України знайшла підтрим­ку світового співтовариства. Країни "Великої сімки" та найбільш впливові міжнародні фінансові організації -- МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку наприкінці 1994 - початку 1995 рр. надали Україні вкрай не­обхідну кредитну підтримку обсягом майже 4 млрд. дол.

Україна як держава, що стала на шлях ринкових пере­творень, не зможе побудувати високо розвинуте сучасне су­спільство без активного залучення іноземного капіталу. За підрахунками українських економістів потреба України в загальних обсягах іноземних інвестицій становить понад 40 млрд. дол., а за пріоритетними об'єктами більше як 4 млрд. дол. Загальний рівень іноземних інвестицій в економіку України за 1992-1996 рр. становив 1,4 млрд. дол. Це втроє менше, ніж отримує Угорщина за один квартал. Але самі собою іноземні інвестиції не прийдуть, за них необхідно бо­ротися. А конкуренцію на ринку інвестиційних капіталів можна подолати насамперед сприятливою інвестиційною і митною політикою, стабільним і заохочувальним податко­вим законодавством.

На жаль, ці чинники в Україні поки що відсутні. Постійно змінюється податкове і митне законодавство. Це не сприяє припливу іноземних інвестицій.

Деякі позитивні тенденції в розвитку господарства сучас­ної України не набули стійкого характеру, не забезпечили за­гальноекономічного оздоровлення.

Виникла необхідність корекції курсу економічних реформ. Вперше про це було зазначено у доповіді Президента України

Леоніда Кучми з нагоди першої річниці Конституції незалеж­ної України. В ній сформульовано такі найважливіші елемен­ти антикризової програми: здійснення принципових заходів щодо лібералізації економічного режиму в Україні, істотне прискорення приватизаційного процесу, легалізація тіньової економіки насамперед за рахунок лібералізації податкової політики, активізація інвестиційного процесу, "економізація" зовнішньої політики держави, прискорення та послідовне здійснення аграрної реформи, впорядкування економіки енер­гетичного сектору, виведення соціальної сфери на пріоритет­ний рівень економічної політики.

Корекція економічної політики не торкається її стратегіч­них напрямів. Незмінними залишаються її базові позиції: трансформація економіки і здійснення цього процесу приско­реними темпами попри всі протидії консервативних сил.

Перед молодою Українською державою стоять надзвичай­но складні та важливі завдання в сфері економіки. Від їх роз­в'язання у значній мірі залежить наш поступ до цивілізовано­го життя. Тому реалізація економічної програми новітньої української держави повинна стати кровною справою кожно­го її громадянина.

3.2 Розвиток приватної власності в Україні

У сучасній економіці розвинутих країн з'явились і розвиваються нові тенденції у відносинах власності. їх прояви:

1) розширення плюралізму форм власності. Розвиваються вже наявні й утворюються нові форми власності (робітнича власність, власність трудового колективу). Ці форми взаємодіють і доповнюють одна одну. Завдяки цьому забезпечується конкуренція та ефективне функціонування економіки в цілому;

2) розвиваються змішані і комбіновані форми власності (концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи, транснаціональні корпорації (ТНК) та інші об'єднання;

3) посилюється процес демократизації і соціалізації відносин власності: створюється власність трудових колективів, збільшується частка акцій працівників фірм, робітників, вони залучаються до управління корпораціями і до розподілу доходів;

4) відбувається зміна структури об'єктів власності. Зростає частка інтелектуальної власності -- інформації, комп'ютерних програм, інформаційних технологій;

5) розширюються форми й об'єкти міжнародної власності -- ТНК і транснаціональні банки (ТНБ) на основі розвитку форм міжнародного співробітництва;

6) відбувається деперсоніфікація власності на засоби виробництва, що знаходить своє вираження у втраті окремими власниками капіталу монопольного контролю над його функціонуванням, бо управління акціонерними товариствами здійснюється не приватними власниками, а професійними менеджерами.

У 90-х роках XX ст. відбулися суттєві зміни відносин власності в Україні. Вони викликані необхідністю переходу до ринкової економіки. З цією метою було проведено приватизацію. Приватизація -- це відчуження державної власності на користь окремих громадян, домашніх господарств та інших суб'єктів.

У період існування командно-адміністративної системи в Україні було суцільне одержавлення власності. Для переходу до ринкової економіки необхідно було створити різні форми власності та господарювання. Для цього було проведено приватизацію. Об'єктами масової приватизації були:

1) майно державних підприємств;

2) державний житловий фонд;

3) державний земельний фонд.

Певна частина державного майна була приватизована безоплатно, шляхом видачі громадянам України приватизаційних сертифікатів, які повинні були обмінюватись на акції приватизованих підприємств.

Великі і середні підприємства приватизувались шляхом перетворення їх в акціонерні товариства. їхні акції продавалися на аукціонах в обмін на майнові сертифікати, за гроші, під інвестиційні зобов'язання та на інших умовах.

Малі виробничі об'єкти -- магазини, майстерні, кафе та інші приватизувались за викуп та шляхом продажу з аукціону.

Власник контролює об'єкт власності, однак його влада над економічним об'єктом не може бути безмежною. Суспільство здійснює контроль і обмежує права власників. Держава своїм законодавством забороняє використовувати капітал для виробництва зброї, вибухових речовин, наркотиків та інших видів діяльності, вона здійснює ліцензування в багатьох сферах, установлює порядок успадкування, розробляє нормативи з технічної безпеки робіт та екології, порядок залучення робочої сили у виробництво; через податкову систему забезпечує формування державного бюджету. Навіть земля, будівлі, житлові будинки, які є в приватній власності, можуть бути вилучені в приватного володіння з виплатою компенсації власникам, якщо виникає необхідність будівництва державного об'єкта -- дороги, трубопроводу і подібного.

Отже, приватна власність не становить неприступної фортеці. Але вона захищається законом і держава створює умови для її розвитку.

Размещено на Allbest.ru

...