Конкурентоспроможність сільськогосподарської продукції

Внаслідок зростання попиту на певний товар зростають ціни на нього, а тому товаровиробник з метою одержання максимального прибутку намагається всіма засобами нарощувати обсяги виробництва цього товару. Саме тому і інші товаровиробники також збільшують виробництво цього товару. В результаті пропозиції перевищують попит на товар, що призводить до зниження цін на нього.

Чиста конкуренція не ставить ніяких обмежень стосовно участі товаровиробників у ринку. Як продавці, так і покупці керуються виключно власними інтересами.

Монополістична конкуренція характеризується також великою кількістю продавців і покупців на ринку, але угоди вони здійснюють не за єдиною ринковою ціною, а в широкому діапазоні цін, оскільки кожний продавець намагається зробити свій товар відмінним від інших, наділяючи його особливими характеристиками - кращою якістю, привабливістю торгової марки, красивішою упаковкою, безкоштовною доставкою, гарантією та рекламою. Намагаючись зробити свою продукцію відмінною від аналогічної на ринку, товаровиробник має можливість контролювати ринкову ціну на свій товар. При цьому кожний з них стає невеликою монополією з обмеженою владою, оскільки для покупця продукція, конкурентів є дуже спорідненою хоч і не зовсім ідентичною заміною.

Структура монополістичної конкуренції характеризується наявністю великої кількості дрібних підприємств, окрема діяльність кожного з яких мало впливає на ринкові ціни. На формування останніх великий вплив має диференціація продукції за якістю.

Олігополістична конкуренція - це ринкова структура з обмеженою кількістю великих суб'єктів, що виробляють достатню кількість продукції для задоволення потреб покупців. Можна виділити такі характерні риси олігополії:

на ринку менше учасників, ніж при монополістичній конкуренції, які в певній мірі контролюють ринок;

продукція на ринку аналогічна, однак продавці намагаються

довести покупцям, що існує велика різниця в її якості;

поява на ринку нових учасників обмежена потребою в капіталовкладеннях, а також тим, що патенти і сировина контролюються

учасниками ринку.

Олігополісти не розраховують на довгостроковий успіх за рахунок зниження або підвищення цін. Вони за допомогою служб маркетингу уважно стежать за конкурентами, сприяючи стабільності ринку.

Чиста монополія - це повна протилежність чистій конкуренції. Замість багатьох дрібних товаровиробників ринок забезпечується однорідними товарами, що виробляє одна велика підприємницька структура, яка тримає повний контроль над цінами. Монополіст панує на ринку, диктує покупцям свої умови. При цьому жоден з них не встановлює надмірно високі ціни за товар, тому що не відчуває конкуренції. Монополіст оцінює попит на свою продукцію і продає її за ціною, яка забезпечує йому найвищу рентабельність.

Стосовно нерегульованої приватної монополії, то вона здатна встановлювати будь-яку ціну аби втримати ринок, але не завжди це робить, запобігаючи введення державного регулювання цін.

Існує декілька типових ознак монополії:

на ринку діє лише одна структура, яка впливає на ціни, регулюючи пропозиції;

на ринку відсутні ідентичні види продукції;

контролюючи ринок сировини в своїй галузі монополіст не

допускає появи на ринку нових товаровиробників.

В більшості країн світу монополістичні ринкові структури заборонені законом. В країнах з централізованою системою планування дуже поширені державні монополії. Відсутність конкуренції негативно впливає на якість продукції та послуг на монополістичному ринку. [6, с. 520-522]

На структуру ринку, у свою чергу, впливає безліч базових умов. Наприклад, з боку пропозиції базові структуроутворюючі умови включають розміщення і власність на основні види сировини; характер відповідної технології (наприклад, дискретний чи безупинний характер виробництва, висока чи низька еластичність заміщення факторів виробництва); залучення робочої сили до профспілкового руху, тривалість використання продукту, тимчасові характеристики виробництва, витрати на одиницю випуску й інші.

Перелік найбільш важливих базових умов з боку попиту включає: цінову еластичність попиту при різних цінах, доступність товарів-замінників і перехресну еластичність попиту на них, темпи зростання і тимчасові коливання попиту, метод здійснення купівель покупцями (наприклад, за прейскурантом, шляхом відкритого чи закритого аукціону тощо) і ринкові характеристики продукту. До інших базових умов можна зарахувати законодавче середовище, у якому функціонують галузі, а також домінуючі соціоекономічні цінності ділового середовища. [13, с. 347]

На умовах виникнення і дії конкуренції в агропромисловому виробництві важливого значення набуває досягнення балансу між постачальниками і споживачами сільськогосподарської продукції. Останнім часом в Україні в результаті тривалої економічної кризи, що призвела до різкого зниження обсягів виробництва всіх видів сільськогосподарської продукції і стрімкого зростання цін на неї, значно скоротилося споживання населенням м'ясних і молочних продуктів, овочів, цукру, олії, хлібо-булочних виробів та інших продуктів.

В даний час в агропромисловому виробництві нашої країни відсутня внутрігалузева конкуренція, не дивлячись на те, що тут діють десятки тисяч товаровиробників з різними формами власності й господарювання, чого цілком достатньо для функціонування конкуренції. Вона може з'явитися лише за умови рівноваги між попитом і пропозицією, яка на сьогодні порушена через відсутність організованого ринку кормів, засобів виробництва., будівельних матеріалів, необхідних для розвитку товаровиробництва, а держава поки що стоїть осторонь вирішення цих питань.

Конкуренція через систему ринкових відносин і цінового механізму координує виробництво матеріальних благ, але з сільськогосподарському виробництві така конкуренція не здійснюється, оскільки держава не займається регулюванням цін, кредитуванням та дотуванням сільських товаровиробників, які постраждали внаслідок несприятливих погодніх умов, як це робиться в усіх цивілізованих країнах.

Однією із особливостей формування конкурентних відносин в сільському господарстві є те, що воно має значний ризик у своєму розвитку. Тут, крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці необхідно враховувати і природні фактори в залежності від продуктивності яких на однаково затрачену працю одержується різна кількість продукції.

На відміну від несільськогосподарських галузей, де падіння цін і доходів призводить до переливання капіталу в інші галузі і до зростання споживання, з сільському господарстві ці процеси не завжди сприяють підвищенню рівня споживання та міграції капіталу в інші сфери виробництва. Для цієї галузі властивий більш сталий характер та постійній попит населення на багато видів її продукції.

Для сільського господарства характерними є також особливості у зниженні витрат виробництва продукції. Якщо в промисловості це основний фактор здійснення цінової конкуренції, то в сільськогосподарському виробництві зниження витрат виробництва має серйозні обмеження.

Якщо в промисловості конкуренція дає можливість забезпечити високоефективну економіку здатну до виживання, то в аграрному секторі цього можна домагатися лише за наявності паритету цін, тобто співвідношення між цінами на сільськогосподарську продукцію і цінами на засоби виробництва, товари та послуги, які воно споживає, має залишатися постійним.

Отже, щоб зробити конкуренцію дійсно рушійною силою розвитку сільськогосподарського виробництва, необхідно не лише наявність на ринку великої кількості незалежних товаровиробників, але, насамперед, встановлення оптимальних співвідношень між попитом і пропозицією на продукцію сільського господарства, що може бути забезпечено лише за умови різкого зростання обсягів її виробництва.

Крім того, для успішного функціонування конкуренції в сільському господарстві слід встановити державний контроль за дотриманням паритету цін, покінчити з необгрунтованим накручуванням цін внаслідок багатьох існуючих посередників у товарообігу. [6, 524-525]

3.2 Цінова конкуренція та її вплив на конкурентоспроможність продукції сільського господарства

Сільське господарство - сфера серйозних природних і фінансових ризиків, а тому стабілізація доходності агровиробників є важливою складовою аграрної політики всіх країн. В Україні в останні роки радянської доби проблема усунення збитковості колгоспів і радгоспів була вирішена успішно: у 1990 р. було лише 10 збиткових колгоспів і стільки ж збиткових радгоспів при загальній їх кількості, відповідно, 7,5 та 2,1 тис. Тоді діяли три потужні цінові підойми, що практично унеможливлювали збитковість господарств. Перша - значне бюджетне дотування роздрібних цін на продовольчі товари, завдяки якому ціни споживача не були „стелею” для цін виробника. Друга - зональна диференціація закупівельних цін, що наближала ціни до витрат у різних природних умовах, включаючи найгірші. Третя - адресна цінова надбавка для малорентабельних і збиткових господарств, яка давала більше третини прибутку загалом по агросфері і забезпечувала рентабельність навіть найменш ефективним господарствам.

Зазначені підойми цінового запобігання збитковості були підкреслено неринковими, вони долали збитковість усуненням ринкової конкуренції. Ринкові трансформації вимагали принципово нової системи аграрного ціноутворення, проте її становлення відбувалося повільно і болісно: на „дні” рецесії (1998 р.) 92% сільськогосподарських підприємств закінчили господарський рік із збитками. Головними факторами такого фінансового спустошення агросфери були втрата широкомасштабної державної підтримки і різкий злам цінового паритету.

Стадія післякризового піднесення сільськогосподарського виробництва, що почалася у 2000-х роках, значною мірою була зумовлена поліпшенням фінансового стану галузі завдяки як збалансованості руху цін придбання та реалізації, так і зростаючим надходженням бюджетної підтримки. Тому, якщо в 1996-2000 рр. у середньому збитковими були 73% сільськогосподарських підприємств, то у 2001-2005 рр. ця частка зменшилася до 45%. Позитивні зрушення у подоланні збитковості спостерігаються і останнім часом: у 2004-2005 рр. частка збиткових сільськогосподарських підприємств становить дещо більше за одну третину їх загальної кількості, що близько до рівня цього показника в середньому по національній економіці.

Державна політика регулювання цінової ситуації на агропродовольчому ринку покликана узгоджувати цілі споживачів і виробників, тобто проводитися в інтересах усього суспільства. Як складова аграрної політики держави, вона робить свій внесок у досягнення продовольчої безпеки країни, і тому її можна визначити таким чином: забезпечення доступності й достатності продовольчого споживання всім верствам населення переважно за рахунок вітчизняного агропродовольчого виробництва. Оскільки наразі в Україні населення витрачає на продовольчі потреби більш як половину сімейного бюджету, споживчі ціни на продукти харчування відіграють помітну роль у процесі відтворення людського капіталу - головного ресурсу конкурентоспроможності країни. Тому спочатку розглянемо цінову ситуацію в агропродовольчому комплексі з позицій інтересів споживачів.

Процесу глобалізації притаманна тенденція до зближення (конвергенції) цін національних і світового ринку. Цю закономірність світогосподарської інтеграції не можна не враховувати, але водночас державне регулювання ціноутворення має забезпечити збалансованість руху цін на продукти праці і на саму працю. Сьогодні рівнем оплати праці Україна пишатися не може. Дешева праця - фактор конкурентності, але вона вимагає і дешевого харчування.

Дотаційність продовольчих цін за радянських часів давала можливість середньостатистичному громадянинові України в 1990 р. Придбати на 40% більше (у порівнянних цінах) продовольчих товарів, ніж він це міг зробити у 2005 р., витративши, відповідно, 33 і 58% сімейного бюджету. Внаслідок таких кризових змін купівельна спроможність 1 % сімейного бюджету у 2005 р. знизилася майже в 2,5 раза проти 1990 р., що свідчить про катастрофічне порушення паритету цін на працю і продовольство.

Слід сказати, що в період післякризового піднесення (2000-2005 рр.) мали місце деякі позитивні зрушення в продовольчій доступності. Темпи зростання доходів населення випереджали темпи інфляції.

Тепер розглянемо проблему відтворювального рівня цін для виробників продовольства. Економічна теорія розробила значну кількість моделей ціноутворення, зокрема, в сільському господарстві, де теорія ціни має охоплювати і теорію земельної ренти. Якщо базовим принципом цінової моделі є умова вільного ціноутворення, то в глобалізованій економічній системі регулятором цін національних ринків стає світовий ринок. Це означає, що на національному ринку верхньою межею ціни є ціна імпорту (інакше вітчизняному споживачеві невигідний власний виробник), а нижньою межею -ціна експорту (інакше вітчизняному виробникові невигідний власний споживач). Але модель суто вільних цін - лише теоретичне припущення, на практиці вона доповнюється різними формами державного контролю і корекції цінової кон'юнктури.

Сьогодні в Україні базовий принцип ціноутворення в сільському господарстві має характер правової норми. Закон України „Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року” провідним пріоритетом державної аграрної політики визнає „забезпечення в сільськогосподарському виробництві за допомогою системи державних організаційно-правових заходів прибутку на авансовий капітал, включаючи вартість земельних ресурсів, не нижче середнього рівня по економіці держави”. Якщо цю нормативну вимогу втілити в конкретний розрахунок, то його формула буде такою:

П=К1Е1+К2Е2

де П - необхідна сума прибутку, К1 - балансові активи (необоротні активи + оборотні активи + витрати майбутніх періодів); Е1- середня норма прибутку до балансових активів; К2 - грошова оцінка сільськогосподарських земель за земельним кадастром; Е2 -- відсоток капіталізації, застосований при визначенні кадастрової оцінки сільськогосподарських земель (в Україні - 3%).

Друге важливе питання забезпечення відтворювального рівня цін на сільськогосподарську продукцію - розміри рентної складової ціни. Згідно з чинною системою бухгалтерського обліку, орендна плата за землю визнається витратами виробництва, включається у собівартість і, таким чином, впливає на ціну через розміри фонду відшкодування. Створюється враження, що підвищення земельних цін і плат є вигідним землевласникам-орендодавцям і невигідним - землеробам-орендарям, тобто аграрному виробництву. Така ілюзія - результат принципової помилки існуючого обліку. За економічною теорією, рента - це та частка прибутку, яка розподіляється між користувачем і власником землі, а тому входить до фонду нагромадження. Слушність такого тлумачення ренти стає очевидною у випадку, коли аграрний підприємець купує разом і землю, і матеріальні засоби виробництва. Тут вартість землі входить в авансований капітал, рента розглядається вже як прибуток на цей капітал і не відноситься на собівартість.

І нарешті, розглянемо цінові умови відтворення третьої складової аграрного ресурсного потенціалу - людського капіталу. Ціною відтворення робочої сили є оплата праці. Аграрна праця нелегка і складна, а тому слушно буде стверджувати, що коефіцієнт редукції праці сільськогосподарських працівників має бути, принаймні, не нижчим за 1, тобто оплата праці в галузі має бути не нижчою за середню в усій економіці. У 1990 р. оплата праці в колгоспах та радгоспах дорівнювала 95% від середнього по народному господарству показника, у 2005 р. в секторі сільськогосподарських підприємств вона становила лише 51% від середнього рівня. [10, с.78,80-83]

За структурою капіталу АПК є найпривабливішим в усьому народному господарстві: найвагомішим основним фондом є земля, амортизація на неї не нараховується, треба лише дотримуватись сівозміни культур. Постійно є змога поповнення оборотних коштів, бо будь-який обсяг завжди можна реалізувати. При всіх досить сприятливих початкових умовах у сільському господарстві порівняно з іншими галузями ми спостерігаємо занепад. Стосовно ж порівняння з аналогічними галузями за кордоном, зокрема в розвинутих країнах зі стабільними ринковими відносинами, де сільське господарство займає вагомі позиції (США, Канада, Австралія) і де навіть дрібні господарства мають вихід до експорту, а отже, до світових цін, а на внутрішніх ринках реалізують свою продукцію на конкурсній основі, що спричиняє конкурентну боротьбу на ринку виробників-аграріїв, де вітчизняний сільськогосподарський виробник матиме невтішні результати.

Щоб мати конкурентоспроможний агропромисловий комплекс, необхідно створити засади для зростання конкурентоспроможності у всіх його сферах: виробництва, переробки, випуску та доведення до споживача кінцевих продуктів галузі, що володітиме незаперечними перевагами в різних сферах своєї діяльності. Зусилля держави повинні бути спрямовані на координацію таких процесів: реконструкцію виробничого сегмента агропромислового комплексу з метою підвищення його технічного рівня й ефективності роботи; підтримку раціональних кроків для збільшення конкурентних переваг у виробників; реорганізацію системи ринкової кон'юнктури та налагодження взаємовигідних зв'язків між виробниками та вітчизняними переробникими сільгосппродукції для підвищення конкурентоспроможності галузі в цілому.[13, с. 238]

Висновки до ІІІ розділу

Конкурентоспроможність окремого агропромислового підприємства на певному сегменті товарного чи регіонального ринку виступає як узагальнююча оцінка його конкурентних переваг з питань фінансування ресурсного потенціалу, якості задоволення споживчого попиту та досягнутої завдяки цьому ефективності функціонування господарчої системи, які мають місце на момент чи протягом періоду оцінювання.

Конкурентоспроможність є одним із суттєвих показників стану підприємства як господарської (виробничої) системи, який визначає перспективи його подальшого розвитку, можливість досягнення стратегічних цілей та завдань. Підтримування або підвищення конкурентоспроможності може розглядатися і як одна з функціональних стратегічних цілей або завдань підприємства.[11, с. 106]

Ціновий метод конкуренції полягає в тому, що на ідентичні - однакові за якістю товари ціни коливаються в широкому діапазоні, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності продукції. Цей метод конкуренції зародився на ранніх етапах капіталістичної конкуренції, коли у підприємництві панувала хаотична конкуренція, тобто без всяких правил і без втручання держави, з жорсткими формами боротьби -- від цінових війн до знищення конкурентів. Йшли на все, щоб одержати максимальний прибуток і розбагатіти, що призводило до економічних криз, банкрутства, загострення соціальних проблем і конфліктів.

В даний час ціновий метод конкуренції зустрічається рідко. Перевага надається підтриманню цін на одному рівні, а зростання прибутку досягається за рахунок зниження виробничих витрат та поліпшення якості товарів.

Розділ ІV. Шляхи зростання конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції

4.1 Підвищення якості продукції і її вплив на конкурентоспроможність

Проблема якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції, зокрема продукції аграрного сектору економіки, є однією з основних проблем цивілізованого розвитку ринкових відносин в Україні. Успіх підприємства як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках залежить від конкурентоспроможності товару. Очевидно, ще тільки товари високої якості матимуть попит на ринку, тому лише ті підприємства, як докладають значних зусиль щодо забезпечення й управління якістю продукції та її конкурентоспроможністю, можуть успішно конкурувати й мати прибуток.

Через відносну новизну, складність, багатогранність і динамічність понять якості та конкурентоспроможності продукції як у практичному застосуванні, так і в теоретичних дослідженнях виникає багато проблем. Наприклад, часто ставиться знак рівності між даними категоріями або їх просто ототожнюють, ведуться дискусії стосовно того, яке з даних понять ширше. Це пояснюється недостатністю в Україні високо кваліфікованих спеціалістів-практиків у даних галузях, бо якщо проблемі якості продукції в успадкованій нами від колишнього СРСР системі господарювання приділялася певна (далека від комплексності та системності) увага, то питання конкурентоспроможності продукції стало новим для нашої країни. Навчання студентів і слухачів за спрощеними методиками перекладної літератури призводить до збільшення помилок як у розумінні, так і в прийнятті рішень в управлінні якістю та конкурентоспроможністю продукції. В основі ж системи забезпечення якості та конкурентоспроможності продукції знаходиться освіта і наука. Вдосконалення останньої й адаптація її до національних особливостей і є завданням українських науковців усіх поколінь.

Якість - комплексне поняття, що інтегрує в собі всі сторони продуктивної діяльності, направленої на задоволення різноманітних потреб суспільства та кожної людини зокрема. Поняття якості пройшло еволюційний шлях розвитку від античних часів до сьогодення й має багатоаспектні трактування.

Якість продукції - це сукупність її характеристик, що надають їй можливість забезпечувати встановлені та очікувані потреби (ІS0 8402-94).

Нині якість продукції передбачає орієнтацію на споживача - головного арбітра даної продукції, тому вона має відповідати потребам та очікуванням споживача, бути оціненою ним. З цього випливає, що якість - це відносне поняття, яке великою мірою визначається конкуренцією на ринку. Якість продукції з часом може значно знижуватися при виведенні конкурентами на ринок альтернативної продукції з кращими характеристиками.

Результат роботи підприємства та його становище на ринку з точки зору конкурентоспроможності залежать від двох базових складових:

якість цілі -- оцінка й розуміння потреб споживача, визначення цілей якості як максимальної цінності для нього (тобто, „виготовляти потрібну продукцію”);

якість виконання - зниження дефектності продукції („виготовляти продукцію правильно”).

Якість виготовлення є важливою складовою якості продукції. Проте якості виготовлення сьогодні вже недостатньо для гарантії успіху підприємства. Якість цілі характеризує нову складову якості продукції, яка ставить цінність як головний фактор конкурентоспроможності продукції.

Задоволення потреб споживача можна досягти тільки тоді, коли „виготовляти потрібну продукцію правильно”, тобто точним визначенням потрібної продукції (якість цілі) та відмінним виконанням проекту (якості виробництва). Лише за цих умов підприємство може успішно конкурувати на ринку.

Отже, якість є основним фактором досягнення конкурентоспроможності продукції на певному ринку. До інших статичних факторів належать ціна продукції, витрати споживання та якість сервісу споживачів продукції.

При формуванні стратегії підвищення конкурентоспроможності в першу чергу ресурси мають бути спрямовані на підвищення якості продукції, далі - на зниження витрат виробництва, поліпшення якості сервісу споживачів продукції, зниження витрат споживання.

Вивчаючи якість продукції, вдається встановити її властивість бути споживною вартістю, бути корисною та задовольняти визначені потреби краще будь-якого іншого об'єкта, тобто мати конкурентоспроможність. При цьому має зазначатися міра задоволення даних потреб, а властивості, які ніяких потреб не задовольняють, - споживної вартості не утворюють, тому не варто їх враховувати у формуванні змісту й оцінюванні якості продукції.

Якість продукції, як міра споживної вартості та конкуренто-спроможності, пов'язана з кон'юнктурою ринку і може змінюватися без зміни внутрішніх властивостей продукції. Отже, якість продукції можна розглядати як інтенсивність властивостей, що входять у споживну вартість і в міру корисності на певному ринку.

Якість продукції пов'язана також із кількістю суспільне необхідної праці на її створення, тобто з вартістю та встановленою ринком ціною. Очевидно, що поліпшення якості продукції веде до збільшення витрат на її забезпечення, але дана тенденція може бути нівельована впровадженням досягнень науково-технічного прогресу, підвищенням рівня організації виробництва, продуктивності праці. До відносного зниження якості продукції призводить її моральне старіння, хоча вартість продукції може залишатися незмінною. Отже, вартість продукції, а особливо встановлена ринком ціна, не можуть бути головними критеріями якості продукції.

Конкурентоспроможність продукції, на відміну від її якості, визначається сукупністю тільки тих конкретних властивостей, які цікавлять даного споживача і забезпечують задоволення певної потреби, а інші характеристики до уваги не беруть. Тому продукція вищої якості може бути менш конкурентоспроможною, якщо значно підвищилась її ціна за рахунок надання продукції властивостей, що є несуттєвими для основної групи й окремого споживача. Спрацьовує закон маркетингу: „Ніхто не хоче платити за низьку якість, але й ніхто не платитиме за зайву якість”.

Для оцінки конкурентоспроможності необхідно порівняти параметри досліджуваної продукції й товару-конкурента з рівнем, що визначається потребами споживача, а тоді порівняти одержані результати.

Найістотнішою принциповою відмінністю між якістю та конкурентоспроможністю продукції є те, що конкурентоспроможність - це суто ринкова категорія, що має місце тільки в умовах конкуренції. Тоді як якість - економічна категорія, властива не лише ринковій економіці. Конкурентоспроможність продукції динамічніший та варіативніший характер. За незмінності якісних характеристик продукції її конкурентоспроможність може дуже варіювати, реагуючи на зміну кон'юнктури ринку, поведінку конкурентів, коливання цін, на дію засобів маркетингових комунікацій (реклами), тобто на прояв багатьох зовнішніх факторів.

Отже, категорія якості продукції безпосередньо пов'язана з конкурентоспроможністю, бо вони мають спільну сферу формування та прояву. І хоча нині зростає динамічність поняття категорії якість, порівняно з конкурентоспроможністю вона залишається статичнішою та стабільнішою за однакових організаційно-виробничих умов виготовлення продукції й рівня науково-технічного прогресу. Конкурентоспроможність продукції -- категорія динамічніше, залежить від характеру та зміни потреб споживачів, ринкової ситуації, платоспроможного попиту, сервісних умов і багатьох інших факторів.[12, с. 108-113]

Соціально-економічне значення підвищення якості й конкуренто-спроможності продукції полягає в тім, що заходи такого спрямування сприяють формуванню ефективнішої системи господарювання за умови ринкових відносин. Соціально-економічна ефективність підвищення рівня якості та конкурентоспроможності продукції, що виробляється підприємствами, полягає передовсім у такому:

високоякісна й конкурентоспроможна продукція завжди повніше та ліпше задовольняє суспільно-соціальні потреби в ній;

підвищення якості продукції є специфічною формою виявлення закону економії робочого часу: загальна сума витрат суспільної праці на виготовлення й використання продукції більш високої якості, навіть якщо досягнення такої зв'язане з додатковими витратами, істотно зменшується;

конкурентоспроможна продукція забезпечує постійну фінансову стійкість фірми, а також одержання нею максимально можливого прибутку;

багатоаспектний вплив підвищення якості та, як наслідок, конкурентоспроможності продукції не тільки на виробництво та ефективність господарювання, а й на імідж і конкурентоспроможність підприємства.

До важливих і ефективних способів цілеспрямованого підвищення якості продукції, її конкурентоспроможності на світовому й національному ринках цілком підставно відносять поліпшення стандартизації як головного інструменту фіксації та забезпечення заданого рівня якості. Адже саме стандарти й технічні умови відображають сучасні вимоги споживачів до технічного рівня та інших якісних характеристик виробів, відбивають тенденції розвитку науки і техніки. Ринкові умови господарювання передбачають активне й широке використання організаційних чинників підвищення якості продукції на всіх підприємствах. До пріоритетних належать: запровадження сучасних форм і методів організації виробництва та управління ним, які уможливлюють ефективне застосування високоточної техніки і прогресивної (бездефектної) технології; удосконалення методів технічного контролю та розвиток масового самоконтролю на всіх стадіях виготовлення продукції.

Нагальною потребою є розробка й використання різноманітних форм і методів дійового соціально-економічного впливу на всю низку процесів формування й забезпечення виробництва високоякісної та конкурентоспроможної продукції. Формами та методами економічного впливу на ці процеси є передовсім узгоджена система прогнозування й планування якості продукції, установлення прийнятних для продуцентів і споживачів цін на окремі види товарів, достатньо потужна мотивація праці всіх категорій працівників підприємства, а формами впливу соціального- усебічна активізація людського чинника, проведення ефективної кадрової політики, створення належних умов праці та життєдіяльності. [15]

Щодо актуальної теми сьогодення - вступу України до СОТ - проблеми якості вітчизняної сільськогосподарської продукції мають особливий характер: вони полягають не тільки у формуванні національних підходів до нових стандартів якості, але й у розумінні якості такої продукції в контексті генетично модифікованих культур, що тісно пов'язане з менталітетом населення. Це також пов'язане з проблемою споживання тваринницької продукції, виробленої на основі стимуляторів росту. Наприклад, якщо у США та Канаді сільськогосподарську продукцію, вироблену з генетично модифікованих культур, вільно купують на ринку, то у країнах ЄС висловлюються побоювання щодо її негативного впливу на здоров'я людини, і продаж таких продуктів харчування заборонено.[8, с. 81]

4.2 Зниження рівня собівартості для підвищення конкурентоспроможності продукції АПК

Що реально відбувається під впливом конкуренції в Україні? Як впливає конкуренція на відпускні ціни та собівартість продукції? Скорочують підприємства чисельність робітників, чи наймають додатковий персонал для організації обслуговування своєї продукції після її продажу? Чи вдається підприємствам знайти нові ринки збуту і, як наслідок, збільшити обсяги виробництва, або під впливом конкурентів обсяги їх продукції скорочуються? Як впливає конкуренція на показники ефективності підприємства? Відповіді на ці питання, важливість яких зростає через відсутність адекватної статистичної звітності, є необхідними для оцінки впливу конкурентного середовища на стан підприємств і, водночас, стають важливими для розвитку теорії і практики економічної конкуренції. Конкуренція, як відомо, може по-різному впливати на собівартість і ціну продукції. З одного боку, скорочення витрат і цін підвищує конкурентоспроможність та збільшує обсяги реалізації продукції. З іншого, підвищення якості продукції збільшує витрати підприємства і, як результат, вимагає підвищення цін. У такому випадку виробникам необхідно знаходити компромісні рішення. Як же реально впливає конкуренція на поведінку підприємств щодо собівартості та цін?

Вплив конкуренції на собівартість продукції притаманний приблизно рівний розклад, хоча українські підприємства частіше скорочують свої витрати під впливом ринкових сил.

Можна припустити, що ті 41,7 % підприємств, які зменшують собівартість, зазнають значної цінової конкуренції, а ті 30%, що збільшують собівартість, прагнуть перемогти у неціновій конкуренції за рахунок підвищення якості товарів і послуг. Разом з тим, 28,3% підприємств досі не відчули „дихання” конкуренції.

Наведена нижче таблиця включає дані щодо впливу конкуренції на собівартість продукції по окремих видах економічної діяльності.

Таблиця 4.2.1 Вплив конкуренції на собівартість продукції

Вид економічної діяльності	Підприємства, що збільшили собівартість	Підприємства, що не змінили собівартості	Підприємства, що зменшили собівартість	Індекс чутливості собівартості до конкуренції
Разом	30.0	28.3	41.7	35.8
Сільське господарство	22.2	37.0	40.7	31.5
Харчова промисловість	29.7	20.8	49.5	39.6
Легка промисловість	44.4	22.2	33.3	38.9
Хімічна та нафтохімічна	30.4	26.1	43.5	37.0
Металургія та металообробка	28.6	28.6	42.9	35.7
Машинобудування	21.9	25.0	53.1	37.5
Енергетика	17.1	51.2	31.7	24.4
Будівництво	20.0	30.0	50.0	35.0
Торгівля	33.3	35.1	31.6	32.5
Пошта і зв'язок	11.8	41.2	47.1	29.4
Фінансова діяльність	42.1	28.9	28.9	35.5
Освіта	60.0	20.0	20.0	40.0

Як видно, значна частка підприємств, що зменшили собівартість, спостерігається в машинобудуванні (53,1%); хімічній та нафтохімічній (43,5%) харчовій промисловості (43,5%); металургії та металообробці (42,9%); у будівництві (50%); пошті і зв'язку (47,1%) та інших галузях. Разом з тим у легкій промисловості, де тиск імпорту і конкуренція українських товаровиробників з підприємствами близького та далекого зарубіжжя залишаються значними, галузях, які потребують значних інвестицій для модернізації, а також в інших галузях конкуренція потягла за собою збільшення собівартості, мабуть, з оригінальних причин.

Окремого дослідження заслуговує визначення індексу чутливості собівартості до конкуренції. Він розраховується як середньоарифметичне абсолютних величин частот змін вартості. Індекс чутливості ілюструє, як сильно (часто) реагував рух витрат на виробництво в галузі та на конкуренцію (без урахування знаку збільшення або зменшення цього впливу). 3 наведених розрахунків видно (див. табл. 4.2.1), що індекс чутливості собівартості до конкуренції є майже однаковим для більшості видів економічної діяльності в Україні і знаходиться в діапазоні 30 - 40%.

В Україні вплив конкуренції на випуск продукції є негативним, і більшість підприємств вимушена зменшувати обсяги виробництва під тиском більш вдалих конкурентів. Перехід до ринково-конкурентних відносим збільшив їх роль у суспільстві, різко зросли доходи. Представники тих галузей, що постраждали від радикальних ринкових реформ, дають переважно негативні відповіді. Хоча в тій же харчовій промисловості в останній ча спостерігаються позитивні зрушення (підвищення якості продукції, кращий дизайн тощо).

Загальна характеристика впливу конкуренції на українські підприємства за даними 2004 р.:

Збільшення обсягів виробництва - 29.7%

Зниження цін - 72.8%

Зменшення собівартості - 47.1%

Збільшення зайнятості - 41.7%

Підвищення ефективності - 57.3%

Розраховані по всіх видах економічної діяльності ці показники включають питому вагу підприємств, які під впливом конкуренції збільшили обсяги виробництва, знизили ціни, зменшили собівартість, збільшили зайнятість і підвищили ефективність. Аналіз факторів, що сприяють підвищенню рівня конкурентоспроможності українських підприємств, побудований на аналізі відповідей підприємств і організацій різних форм економічної діяль- ності на запитання "Які заходи здійснює Ваше підприємство для підвищення конкурентоспроможності продукції?". Це запитання мало 9 наступних варіантів відповідей (факторів):

вивчення запитів споживачів;

зниження витрат;

рекламна кампанія;

вивчення конкурентів;

підвищення якості продукції, що випускається;

створення і випуск нової продукції;

модернізація обладнання;

закупівля нового обладнання;

підвищення кваліфікації.

Характер впливу факторів на мікрорівні, які посилюють конкуренто-спроможність товарів і послуг як у цілому, так і по окремих найважливіших видах економічної діяльності мають наступні три фактори:

вивчення запитів споживачів;

підвищення якості продукції, що випускається;

зниження витрат.

Перший фактор - вивчення запитів споживачів - показує, що економіка України вже орієнтується на попитові обмеження. Другий фактор - підви-щення якості виробленої продукції - свідчить про те, що на ринках України дедалі більшого розмаху набирає нецінова конкуренція. А третій фактор - зниження витрат - демонструє не тільки значні позиції цінової конкуренції в Україні, але й зростання частки бізнесменів, які опановують "ази" ринкового економічного мислення, збільшення розуміння того, що ринок є ефективним, але жорстким механізмом, який не прощає прорахунків.[3, с.162-167]

4.3 Інтеграція як інструмент підвищення конкурентоспроможності агропромислових підприємств

В ринкових умовах господарювання конкуренція стає динамічною силою розвитку суспільства. Саме вона змушує суб'єкти господарювання не зупинятися на досягнутому, а постійно рухатися і самовдосконалюватися, підвищувати свою конкурентоспроможність. Особливо гостро стоїть це питання для вітчизняних агропромислових підприємств в зв'язку з вступом України до, світової організації торгівлі (СОТ). Відкриття кордонів імпортній продукції може стати згубним для багатьох українських виробників: вітчизняні продукти харчування, маючи в більшості випадків вищий рівень якості (зокрема безпечності), значно поступаються в ціні, причиною чого є висока собівартість виробництва. Тому підвищення конкурентоспроможності національної продукції для виробників є важливим засобом забезпечення безпеки української економіки та держави в цілому. (Тернопіль)

На сьогодні актуальним є запровадження нових організаційно-інституційних форм, що відіграє велике значення для зростання конкурентних позицій підприємства. В умовах перехідної економіки деякі організаційні форми ведення бізнесу негативно впливають на діяльність підприємств, хоча раніше забезпечували високу конкурентоспроможність. Тому необхідно враховувати ці зміни при побудові ефективної господарської діяльності підприємств на ринку.

Протягом тривалого періоду ефективність діяльності підприємств досягалася монополізованістю ринків, які, як правило, перебували у власності держави. Але в умовах становлення ринкових відносин, а також докорінних змін у відносинах між усіма сферами суспільного виробництва монополізація ринків є недопустимим явищем. Тому на арену регулювання відносин власності та конкурентних переваг виходять найбільш ефективні й дієві засоби ведення та організації господарської діяльності підприємств. Головна роль у цьому належить такій організаційній структурі та формі власності і господарювання, яка давала б змогу з найвищою ефективністю використовувати досягнення науково-технічного прогресу, створювати взаємовигідні умови між учасниками. Саме такими організаційними формами, які б найбільше підходили під висунуті вимоги, є інтегровані підприємницькі структури.

Діяльність інтегрованої структури базується на принципах підвищення конкурентоспроможності. Це пояснюється тим, що в інтегрованих системах міжгалузеві зв'язки розвиваються у різних сферах виробництва. Адже підприємства різних галузей проводять диверсифікацію власної фінансово-господарської діяльності. У її процесі важливу роль відіграють своєчасна орієнтація на освоєння нових технологій, видів продукції, діяльності, а також ринків, які наближають до можливого рівня конкурентоспроможності. Актуальним стає фактор доступності до бізнес-інформації, оскільки на сьогодні він є визначальним у плані впливу на конкурентоспроможність підприємства порівняно з фактором доступності до фінансових ресурсів.

У свою чергу, основними критеріями конкурентоспроможності є темпи зростання підприємства, ефективність його діяльності, обсяг нагромаджених знань. Через диверсифікацію досягається підвищення конкурентних переваг, а в їх основі лежать ресурси підприємства. Завдяки інтеграційним процесам підприємство має можливість розвиватися з урахуванням ефективності використання наявних ресурсів і залучення необхідних ресурсів із зменшенням витрат на їх придбання, що дасть йому змогу оптимізувати процес розподілу обмежених ресурсів і тим самим створити базу для конкурентних переваг. Але з метою підтримки конкурентних переваг їх необхідно розширювати, прагнути досягти переваг вищого порядку і намагатися зберегти їх на якомога більший термін.

Ці критерії найбільше виявляються, на нашу думку, у таких інтеграційних процесах, як процеси злиття і поглинання підприємств. Вітчизняним компаніям не вдасться уникнути тенденції до укрупнення капіталу, якщо вони хочуть бути конкурентоспроможними як на локальному, так і на міжнародному рівні.

Які ж принципові зміни в сучасному економічному середовищі вплинули на підвищення активності у сфері злиття і поглинань компаній? Насамперед це, звичайно, процеси глобалізації світової економіки. Для багатьох компаній боротьба за виживання і розвиток в умовах глобального ринку стає найважливішим стратегічним чинником, що зумовлює активність у сфері процесів злиття і поглинань.

До ключових чинників, що сприяють інтеграційним процесам підприємств на сучасному етапі, на нашу думку, належать такі:

Всесвітня лібералізація економічних відносин, що знайшла відображення в міжнародному праві і в національних законодавствах країн. До найістотніших змін в умовах регулювання можна зарахувати: лібералізацію режимів торгівлі і прямих іноземних інвестицій, економічну інтеграцію на рівні регіонів і держав, перш за все європейську, а також утворення інших інтеграційних угроповань, існування і діяльність Світової організації торгівлі, процеси приватизації в розвинених країнах і країнах, що розвиваються.

Лібералізація руху капіталу. Відкрилася можливість придбання корпоративних цінних па перів, що сприяло фінансуванню злиття і поглинань переважно на основі обміну акціями. Відбулися зміни на ринках капіталу, активізувалися ринкові посередники і з'явилися нові фінансові інструменти. Виникли принципово інші можливості для позик і кредитів, депозитів в іноземній валюті і портфельних інвестицій. Розвиток фондових ринків і підвищення міри ліквідності капітальних ринків дають змогу підприємствам мобілізовувати величезні фінансові кошти за допомогою банків і шляхом емісії цінних паперів. Хоча варто зазначити, що фондовий ринок в Україні перебуває на початковому етапі розвитку. Це певною мірою гальмує інтеграційні процеси на вітчизняному ринку.

Зростаюча значущість високовитратної науково-дослідної діяльності, підвищення ризиків у сфері досліджень і розробок, якісні технологічні зміни. Саме тому у нинішніх умовах досить часто важливим є об'єднання зусиль компаній у сфері НДДКР чи рекламної діяльності. Особливо активними є ці процеси для наукоємних галузей: телекомунікації, виробництва комп'ютерів і програмного забезпечення, електроніки, фармацевтики, фінансової сфери.

Зниження витрат транспортування і комунікай, що, у свою чергу, приводить до розширення ринків дії компаній, у тому числі й за національні межі. Нові інформаційні технології дають змогу цим компаніям управляти виробничими контурами, що інтернаціоналізуються, на відстані.

Основою для нинішнього буму злиття і поглинань стало поєднання всіх вищеперелічених ключових чинників. Водночас на активність цих процесів дуже часто впливає наявність кризової ситуації. Так, в умовах кризи багато компаній, прагнучи уникнути погіршення фінансового становища і можливого банкрутства, не проти приєднатися до успішнішого конкурента.

Вищеперелічені чинники впливають, перш за все, на збільшення кількості процесів злиття і поглинань підприємств. А операції, що відображають інтеграційні процеси між підприємствами однієї країни, часто є елементом оборонної стратегії компаній, спрямованої на запобігання поглинанню їх іноземними підприємствами.

Прагнення до розширення масштабів діяльності є невід'ємною складовою будь-якого бізнесу. Звичайним мотивом для зазначених інтеграційних процесів є прагнення скористатися ефектом від збільшення масштабу. Часте розширення масштабів виробництва може зробити його більш ефективним, знижуючи витрати на одиницю продукції. Іноді єдиною можливістю обігнати конкурента в зниженні витрат для великих вертикально-інтегрованих компаній залишається реалізація ефекту „економіки масштабу” (ефекту концентрації), тобто укрупнення бізнесу шляхом злиття, поглинань, утворення спільних підприємств тощо.Зниження витрат досягається за рахунок перерозподілу структури запасів обох підприємств у їх сукупному балансі, що дасть можливість збільшити абсолютний обсяг найдешевших запасів, розробка яких буде рентабельною навіть при низьких цінах на продукцію за рахунок усунення або скорочення паралельних структур, що стали надмірними, зниження адміністративних витрат і т. д. (Екон та підп-во)

Підприємства найчастіше обирають інтеграційний напрямок розвитку для підвищення своєї конкурентоспроможності у тих випадках, коли підприємство має міцні позиції та може отримати певні вигоди за рахунок переміщення в галузі. На практиці агропромислові підприємства застосовують такі види інтеграції:

1. Вертикальна інтеграція, при якій об'єднання відбувається по вертикалі: сільськогосподарське виробництво - переробка сільськогосподарської продукції - реалізація продуктів харчування. Вертикальна інтеграція найчастіше проявляється у двох формах:

- регресивна інтеграція, коли агропромислове підприємство намагається утримати у володіння чи взяти під контроль сільськогосподарське виробництво З метою покращення забезпечення підприємства сільськогосподарською сировиною для максимального використання виробничих потужностей та підвищення його економічної ефективності. Така форма інтеграції найбільше використовується підприємствами молокопродуктового, цукробурякового, плодо-овочевого підкомплексів АПК;

- прогресивна інтеграція, коли агропромислове підприємство намага-сеться залучити у власність чи під контроль систему розподілу своєї продукції з метою вдосконалення каналів реалізації та підвищення прибутковості підприємства. Така форма інтеграції найбільш використовується підприємствами м'ясопродуктового, молокопродуктового, плодоовочевого підкомплексів АПК.

2. Горизонтальна інтеграція, при якій об'єднання відбувається по горизонталі. При цьому агропромислове підприємство намагається залучити у власність чи під контроль ряд підприємств - конкурентів з метою зміцнення своїх позицій на ринку. Горизонтальна інтеграція практикується в різних підгалузях АПК та на усіх рівнях агропромислово-торговельного ланцюга.

Інтеграційні процеси, а саме процеси злиття і поглинання підприємств мають і інший конкретний фінансовий ефект. Очевидно, що фінансові рейтинги об'єднаних структур за інших рівних умов мають бути вищими, ніж у тих самих структур до об'єднання, хоча б через ширші можливості з розподілу ризиків унаслідок вищої капіталізації об'єднаної компанії. Тому ціна запозичення в об'єднаних структур буде меншою. Через це витрати фінансування інвестиційних проектів, пов'язані з тією часткою витрат, яка береться на ринку позикового капіталу, будуть також меншими, ніж у дрібних (не об'єднаних) підприємств, у яких фінансові рейтинги можуть виявитися нижчими, а ціна запозичення - вищою. Таким чином, кредитний рейтинг є "ціною запозичення" і показує, наскільки дорогими виявляться позикові кошти для реалізації проекту. Отже, чим вищий кредитний рейтинг - тим нижча „ціна капіталу”, і навпаки.

Національні підприємства мають у розпорядженні свою потужну ресурсну базу сировини (в надрах), але мають обмеження у плані доступу на фінансові ринки для залучення необхідних інвестиційних ресурсів. Водночас найбільші інтегровані підприємства мають найвищі кредитні рейтинги, а отже, найменші ризики здійснення інвестиційних проектів цими підприємствами і найнижчу ціну залучення капіталу для них. Таким чином, інтеграційні процеси ще сприяють і вільному залученню інвестиційних ресурсів на фінансових ринках, а отже, зміцненню бази фінансових операцій, що, у свою чергу, підвищує кредитоспроможність фірми і дає їй змогу претендувати на залучення більших позик.

Віддачу від операцій з інтеграції пов'язують зазвичай із синергетичним ефектом. Під синергією розуміють істотне підвищення ефективності і, відповідно, вартості об'єднаного підприємства порівняно із сумарною вартістю підприємств, що увійшли до його складу. Синергія досягається за рахунок ефективнішого використання ресурсів, отримання додаткових конкурентних переваг у результаті інтеграції.

Проте існує небезпека негативної синергії, коли ефективність і вартість об'єднаних фірм є меншими, ніж сумарна вартість, складових до об'єднання. Вона виявляється тоді, коли витрати або специфічні проблеми, що виникають у ході інтеграції, перевищують віддачу від операції. Висока вірогідність негативної синергії виникає, якщо підприємство-покупець і куплене підприємство працюють в одному сегменті ринку. Наприклад, якщо лінії продуктів підприємств дублюють одна одну або в них схоже географічне розташування. У такому разі об'єднана компанія вимушена ліквідовувати надмірні бренди.

Досягнення синергетичних ефектів, як правило, займає декілька років. Цим можна пояснити відсутність на даний момент достатньої кількості достовірної інформації про результати інтеграції на українському ринку, що, у свою чергу, не дає змоги робити які-небудь висновки про розміри синергетичних ефектів.

Інтеграційні процеси можуть дати їх учасникам цілий ряд конкурентних переваг,заради яких операції й задумуються. У випадку, якщо підприємство отримує ефективніший власник, його вартість, як правило, згодом збільшується за рахунок підвищення якості управління, захисту власності, зміни структури.

При інтеграції виявляється також ефект „податкового щита”, або зменшення податкових виплат. Серед схем, що найчастіше використовуються: списання прибутку підприємства, яке купує, на збиткове підприємство, що купується. У галузях, орієнтованих на експорт, застосовується торгівля через трейдери, зареєстровані в офшорній зоні. У таких випадках основний прибуток осідає на рахунках трейдерської компанії і з неї сплачується податок за пільговою ставкою.

Крім загальних переваг, виділяються характерні для певних типів інтеграції. У разі горизонтальної інтеграції збільшується частка на ринку, посилюються конкурентні позиції. Наприклад, інтеграція з найжорсткішим конкурентом дає змогу істотно ослабити конкуренцію і зайняти переважну частку на ринку.

Ряд підприємств прагне за допомогою інтеграції з підприємствами, що оперують на тому ж ринку, обійти бар'єри при виході на нові продуктові або географічні ринки.

Інтеграційні процеси є засобом швидкого досягнення цілей зростання також і при експансії як усередині країни, так і за її межами. Ця стратегія дає змогу компаніям швидко придбати портфель „економіко-географічних активів”, який перетворився на одне з ключових джерел конкурентної потужності в умовах глобалізації економіки. (Екон та підп-во)

Висновки до ІV розділу

Якість, а особливо конкурентоспроможність, продукції займають провідне місце в стратегії маркетингу та в практичній маркетинговій діяльності кожного підприємства. Принцип маркетингу -- „Потрібно старатися виробляти те, що можна продати, а не намагатися продавати те, що можна виробляти”. Сутність даного принципу не складна: на вільному ринку підприємство повинно, перш за все, орієнтуватися на запити споживача і лише після цього зважувати можливості своїх технологій та організації виробництва. На що відомий американський маркетолог Хьюджесс сказав: „Інженери створюють виріб, а маркетологи -- товар. При цьому завжди потрібно пам'ятати, що одна й та сама продукція одночасно може бути уособленням інженерної мрії і кошмаром для відділу збуту”.

...