Сутність товару та робоча сила

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Сутність товару та робоча сила

Поєднання працівників із засобами виробництва. Основними факторами виробництва є особистісний та речовий, тобто безпосередній працівник і засоби виробництва. Спосіб їх поєднання і характер функціонування визначаються насамперед існуючою формою власності на засоби і результати виробництва. Таке поєднання на мікрорівні (тобто в межах окремих підприємств) здійснюється шляхом включення індивідуальної робочої сили до складу трудового колективу. У цьому процесі слід розрізняти техніко-економічну та соціально-економічну сторони.

Техніко-економічна сторона зводиться до безпосереднього використання робітником певних засобів і предметів праці незалежно від того, чи є він їх власником. Наприклад, водій керує автомобілем, токар вмикає верстаті виготовляє певні деталі, швея використовує швейну машинку для пошиття одягу і т.ін. В усіх цих випадках робітник реально поєднується з функціонуючими засобами виробництва. Головне у цьому процесі - раціонально організувати робоче місце, працю і домогтися найвищих результатів за найменших витрат енергії людини і засобів виробництва. Соціально-економічна сторона поєднання працівника із засобами виробництва на народних, кооперативних, а також на приватних підприємствах, де не використовується наймана праця, та деяких інших, що перебувають у трудовій колективній власності, здійсню­ється прямо, безпосередньо. У цьому разі робітники та службовці є і власниками виробництва та створеного ними продукту, і працівниками.

Але все докорінно змінюється, коли знаряддя та предмети праці належать капіталістам (індивідуальним або асоційованим). За таких умов безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва і виготовлений продукт, від управління власністю, від самого процесу праці, а їх робоча сила перетворюється на товар, їх поєднання із засобами виробництва відбувається через наймання робітників на ринку праці та їх використання під контролем капіталіста.

Завдяки суспільному характеру виробництва процес праці здійснюється через формування на підприємствах відповідних трудових колективів. Тому в найзагальнішому плані трудовий колектив - соціально-економічна форма організації трудящих, а його відособлення в суспі­льстві здійснюється на технологічній і відносній економічній самостійності підприємства. До трудового колективу, згідно із Законом України «Про підприємство», належать усі громадяни, які своєю працею беруть участь у діяльності підприємства на підставі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.

Трудовий колектив (у політико-економічному розумінні) - суб'єкт економічних відносин, насамперед відносин власності, а також сукупний працівник, який забезпечує раціональне використання наявних матеріально-речових ресурсів з метою створення і привласнення доходу.

Якщо засоби виробництва виступають у формі капіталу, то трудовий колектив є лише суб'єктом техніко-економічних відносин (тобто відносин спеціалізації, кооперування виробництва тощо) і самого процесу праці.

Трудові колективи на більшості підприємств країн СНД і на великих підприємствах розвинутих країн Заходу організовують первинні ланки професійних спілок. Ці спілки виникли у XVIII ст. в Англії, Франції, СІЛА. Спершу їх забороняли уряди, проти них активно боролися підприємці. Нині продаж товару робоча сила відбувається, як правило, колективно, а суб'єктом такого ринку є профспілки (на рівні підприємства, окремої галузі, сфери народного господарства і навіть країни). З їх участю формуються і видозмінюються основи трудового права, трудового законодавства, виробляються умови укладання колективних договорів, в яких обумовлюються питання охорони праці, соціального розвитку, участі в управлінні підприємством і розподілі прибутку тощо.

Робоча сила, її вартість і ціна. Світова економічна думка називає різні об'єкти купівлі-продажу того товару, який є єдиним творцем продуктів. Найпоширеніші три точки зору. Згідно з першою таким об'єктом купівлі-продажу є праця, згідно з другою - робоча сила, згідно з третьою - послуги праці або робочої сили.

Уперше працю назвав об'єктом купівлі-продажу У. Петті. Відповідно до цього заробітну плату він розглядав як ціну праці, а її (зарплати) величина визначається необхідними для існування робітника засобами (їх мінімумом). Аналогічно сутність цих понять розглядав А. Сміт. Водночас основою заробітної плати він вважав вартість засобів існування, необхідних для забезпечення життя робітника і виховання дітей, а її нижчою межею - фізичний мінімум. Крім того, величина зарплати визначається нормами споживання, що склалися, традиціями, культурним рівнем, боротьбою робітників та співвідношенням сил між ними і капіталістами. Дотримуючись таких самих поглядів, Д. Рікардо виділяв природну і ринкову ціну праці. Природна - це вартість певної суми життєвих засобів, необхідних як для утримання робітників, продовження їх роду, так і певною мірою для їхнього розвитку. Ринкова ціна коливається навколо природної під впливом природного руху працездатного населення, співвідношення попиту і пропозиції на працю.

Як об'єкт купівлі-продажу розглядають працю і деякі сучасні західні економісти (німецький вчений М. Гертнер, англійський - Дж. Хікс та ін.). Цю точку зору найбільш послідовно заперечував К. Маркс. Він вважав, по-перше, що працю не можна продати, оскільки її не існує до моменту купівлі-продажу. Адже праця - це процес свідомої, доцільної діяльності людей, в якій вони видозмінюють зовнішню природу. На ринку робітник може продати лише здатність до праці, тобто певну сукупність своїх фізичних і духовних властивостей, або робочу силу. Праця є функцією товару робоча сила, і ці категорії не слід ототожнювати. Капіталіст купує в робітника - власника робочої сили - тимчасове розпорядження нею. По-друге, купівля-продаж праці вступає у суперечність із законом вартості, не дає змоги розкрити джерело вартості та додаткової вартості. Наукові здогади про таке джерело містяться у праці У. Петті. Визнаючи зарплату мінімумом засобів до існування, він дійшов висновку, що у вигляді зарплати робітник отримує лише частину вартості, яку він створив. Такого ж погляду дотримувався й А. Сміт, коли стверджу­вав, що із створеної працею робітника вартості йому дістається у вигляді зарплати лише певна частка. Але з таким розумінням проблеми у його роботі поєднується інша точка зору, згідно якою джерелом доходу капіталіста є його діяльність і ризик. Двоїстість поглядів на це питання притаманна й Д. Рікардо (не бачив відмінності між робочою силою і працею як її функцією). Правильно визначаючи вартість товару працею, він одночасно вважав, що робітник продає капіталісту працю. Але в такому разі він повинен би отримувати повний еквівалент своєї праці (відповідно до вимог закону вартості), який дорівнює всій створеній робітником вартості. Оскільки Д. Рікардо знав, що такого еквівалента робітник не отримує, то джерелом прибутку він називав нееквівалентний обмін, тобто не дотримувався вимог закону вартості. М. Туган-Барановський вважав трактування заробітної плати як ціни товару робоча сила помилковим, оскільки останню, по-перше, не можна відчужувати від робітника (а отже, й продавати), по-друге, вона є не об'єктом, а суб'єктом господарства, по-третє, наявна тав­тологія у визначенні вартості робочої сили суспільне необхідними витратами її виробництва. Якщо брати до уваги перший аргумент ученого, то відчужувати (а отже, й продавати) неможливо і працю. Подібно до М. Туган-Барановського, К. Маркс вважав тавтологічним визначення вартості праці суспільне необхідними витратами. Крім того, позиція М. Туган-Барановського виявилася дещо непослідовною, оскільки він вживав поняття «робоча сила». «Класовий антагонізм продавців та покупців робочої сили, - зазначав учений, - корениться в самому єстві найманої праці і тому зникнути ніколи не може». Водночас він стверджував існування продажу трудової послуги і праці. На його думку, капіталіст привласнює безоплатно лишок робочого часу робітника, об'єктом купівлі-продажу залишаються послуги. Певна теоретико-методологічна нечіткість попередніх немарксистських точок зору зумовила появу ще однієї концепції. Вона полягає в тому, що товаром є не робоча сила, а послуги, які надаються цією робочою силою, або послуги праці. П. Самуельсон з цього приводу зазначав, що люди за певну ціну «здають свої послуги в оренду», а заробітна плата є формою доходу, ціною одного з факторів виробництва. Іншими формами доходу він називає прибуток, ренту, позичковий відсоток. Ця позиція значною мірою збігається з поглядами К. Маркса, коли він конкретизував своє розуміння продажу робочої сили. Капіталіст, на його думку, купує не що інше, як тимчасове розпорядження робочою силою. З трьох наведених точок зору найлогічнішою є та, згідно з якою купується-продається праця. Неможливість продажу праці означає, що доцільніше об'єктом купівлі-продажу вважати не послуги праці, а послуги робочої сили. Хоч робочу силу не слід відокремлювати від людини, виділення цієї категорії цілком правомірне npiij розгляді людини економічної (Homo ekonomicus).

Робоча сила - сукупність фізичних і духовних властивостей людини^; які вона застосовує в процесі виробництва споживчих вартостей.,

Робоча сила - основний елемент продуктивних сил у будь-якому суспільстві, але товаром вона стає лише в умовах капіталізму. Це зумовлено тим, що робітник позбавлений власності на засоби виробництва і засоби існування, але сам він особисто вільний, тобто є власником своєї робочої сили і може розпоряджатися нею.

Як і будь-який інший товар, робоча сила має дві сторони: споживчу вартість і вартість, але робоча сила - товар специфічний. Капіталіст купує робочу силу, точніше тимчасове розпорядження нею, проте її виробниче споживання означає залучення до процесу праці не лише фізичних і духовних властивостей людини, а всієї людської особи з притаманними їй метою, волею, свідомістю, культурними навичками тощо. Це надає вартісним влас­тивостям людської робочої сили особливого характеру і позначається на кожній із сторін товару робоча сила. З погляду споживчої вартості специфіка цього товару виявляється в тому, що у процесі його споживання він не зникає, а створює нову вартість, більшу від вартості самого товару робоча сила. Отже, в основу визначення споживчої вартості товару покладено абстрактну працю (певну її кількість). Конкретна праця не є для капіталіста специфічною вартістю, оскільки вона не впливає на процес самозростання вартості. Тому специфічність вартості товару робоча сила полягає у здатності до такої кількості абстрактної праці, яка перевищує необхідні витрати праці на відтворення самої робочої сили. Деякі економісти стверджують, що робоча сила є предметом купівлі-продажу в умовах рабовласницького та кріпосницького ладу, за капіталізму продаються її послуги на певний, обумовлений контрактом час, а робітник залишається її господарем. З цим важко погодитися. Адже одна з найважливіших умов перетворення робочої сили на товар - особиста свобода її власника - найманого робітника. Такої свободи не мав ні раб, ні селянин-кріпак. Крім того, за наявності юридичної свободи робітник повинен бути економічно залежним, тобто позбавленим засобів виробництва і засобів існування. В умовах рабовласництва та кріпосництва ця друга найважливіша умова також не виконувалася.

Якщо робочу силу розглядати з погляду вартості, то зрозуміло, що, як і будь-який інший товар, вона потребує суспільне необхідних витрат на своє відтворення в певних суспільних умовах. Мінімальна межа цих витрат - вартість життєвих засобів, що фізично необхідні робітникові. Водночас для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних робітникові життєвих засобів. По-перше, робітник не вічний, і відповідно відтворення робочої сили повинно містити витрати на утримання його сім'ї. По-друге, для виконання складнішої роботи необхідний певний рівень освіти і кваліфікації робітника, що вимагає додаткових витрат на робочу силу. По-третє, на відміну від звичайних товарів, робоча сила (та її носій - людина) історично розвивається, на величину її вартості впливає соціально-історичний елемент. Останній відображає розвиток робітничого класу, його матеріальних і духовних потреб внаслідок прогресу інших елементів системи продуктивних сил, еволюції суспільних відносин (оскільки сутність людини - це сукупність суспільних відносин), а також боротьби трудящих за поліпшення свого становища. На думку російських учених Я. Певзнера та С. Брагінського (яка відображає теорію загальної рівноваги, розроблену переважно А. Маршаллом та Л. Вальрасом), за умов рівноваги попиту та пропозиції вартість послуг усіх факторів (у тому числі робочої сили) відповідає їх граничній продуктивності, тобто внеску у виробництво продукту (вартості). Саме ця вартість і виплачується робітникові - продавцю послуг праці. Конкретніше ця величина визначається не тим, як оцінює підприємець потреби робітника для підтримання його життє- і працездатності, а результатами праці, тобто плідністю праці кожного власника робочої сили зокрема. Позитивним у такому підході є спроба оцінити вартість товару з погляду не лише суспільних витрат виробництва, а й корисності, його корисного ефекту. На жаль, цей конструктивний підхід вони не цілком застосовують, розглядаючи вартість робочої сили (або послуг робочої сили, послуг праці, на їхню думку). Так, ці вчені підходять до розв'язання цього питання лише з погляду корисного ефекту праці, нехтуючи при цьому суспільне необхідними витратами виробництва на відтворення робочої сили. Вони здебільшого розв'язують проблему з точки зору капіталіста, ігноруючи при цьому інтереси найманого робітника, якому потрібні засоби для відтворення власних життє- і працездатності та життєздатності членів його сім'ї.

Намагаючись обґрунтувати більшу доцільність застосування категорії «вартість послуг праці», Я. Певзнер та С. Брагінський посилаються на те, що на підтримання відтворювального процесу сучасна держава змушена витрачати майже третину національного доходу. На наш погляд, цей факт саме й свідчить про пріоритетність вживання категорії «вартість робочої сили». Він показує, що вартість цього товару (навіть якщо стати на точку зору авторів концепції «факторів виробництва») не знаходить адекватного виміру лише з огляду на його граничну корисність, що вирішальну роль тут відіграє підхід з боку вартості суспільне необхідних витрат для відтворення робочої сили нормальної якості (нормальної щодо рівня розвитку продуктивних сил, суспільного характеру виробництва). Щоб постійно відтворювати таку робочу силу, суспільство, яке неспроможне зробити це в межах корпоративної власності, в особі держави витрачає знач­ну частину національного доходу на соціальні цілі. Такий підхід слід доповнити оцінкою вартості товару робоча сила з огляду на її корисний ефект.

Вартість робочого місця. Величина вартості робочого місця складається з витрат на робочу силу, вартості засобів і предметів праці. У різних галузях і сферах економіки вартість робочого місця неоднакова. Найдорожчим елементом на сучасному етапі є робоча сила. Згідно з даними російського науковця Ю. Васильчука вартість створюваної однієї складної робочої сили у США в середньому перевищує 400 тис. дол. Вартість машин, техніки й устаткування в 1983 р., за його ж даними, становила 15-16 тис. дол. В обробній промисловості США вартість постійного капіталу на одне робоче місце сягає майже 40 тис. дол. Така вартість робочої сили відображає сукупність витрат суспільства на її підготовку: прямі витрати середньої сім'ї на виховання дитини до 18-річного віку, втрачені матір'ю заробітки, оцінка праці учня, праця його вчителів, батьків (у неробочий час).

Якщо оцінювати вартість одного робочого місця з погляду витрат однієї фірми або корпорації, то вартість товару робоча сила буде набагато вищою. Так, гігантська американська корпорація «IBM» на початку 80-х років витрачала на підготовку одного торговельного агента до 100 тис. дол. протягом 1,5 року.

Виробниче навчання одного робітника обходиться німецькому концерну «Фольксваген» у 100 тис. марок (за З роки). Крім того, компанія витрачає певну суму грошей на оплату товару робоча сила. Ця сума неоднакова в різних галузях, сферах, секторах (немонополізованому, корпоративному, державному) економіки, на окремих підприємствах. У середньому щорічна заробітна плата американського робітника середньої кваліфікації становила в середині 90-х років приблизно 26 тис. дол. на рік. Середня вартість основного капіталу на одне робоче місце в обробній промисловості - майже 40 тис. дол. Отже, середня вартість одного робочого місця для фірми у цій галузі США - від 65 до 70 тис. дол. на рік.

В епоху НТР вартість робочої сили зростає швидше, ніж вартість постійного капіталу. На думку Ю. Васильчука, це явище спостерігається з 1910 р. Найдорожча у розвинутих країнах світу науково-технічна робоча сила. У США, наприклад, вона у 2 рази дорожча від вартості складної робочої сили (відповідно 800 і 400 тис. дол.). Така увага до розвитку робочої сили в країнах Заходу свідчить про те, що людина, безпосередній виробник, є основним фактором виробництва додаткової вартості. Водночас вона опосередковано певною мірою стає і метою існуючої соціально-економічної системи.

В умовах адміністративно-командної системи колишнього СРСР переважала дешева робоча сила зі слабо розвинутими потребами, формування якої відбувалося значною мірою через надання «безкоштовних» соціальних послуг, але низької якості. Майже половина такої робочої сили була зайнята ручною працею, а зрівняльний характер заробітної плати давав змогу забезпечувати високу норму додаткової вартості.

Норма додаткового продукту неоднакова в різних галузях промисловості. Так, у колишньому СРСР у тютюновій промисловості вона становила в 1987 р. 3135%, у плодоовочевій галузі - 45, у трикотажній промисловості - 513,2, у швейній - 135,4, у машинобудуванні - 108,4%.

працівник виробництво вартість заробітний

2. Структура доходів сім'ї та їх використання, сутність заробітної плати. Номінальна і реальна зарплата

Оскільки заробітна плата є насамперед перетвореною формою вартості і ціни товару робоча сила, то вона змінюється під впливом динаміки її вартості. Коли тенденція до підвищення вартості товару робоча сила переважає над тенденцією до її зниження, реальна заробітна плата зростає. Такий процес у розвинутих країнах спостерігається з початку століття, тому тенденція набула ознак закономірності. Сприятливі об'єктивні (матеріальні) і суб'єктивні передумови у XX ст. зумовили підвищення реальної заробітної плати у розвинутих країнах. Так, від 1900 р. до 1999 р. реальна заробітна плата зросла у США приблизно у 5 разів. У країнах ЄС реальна погодинна плата в промисловості у 80-90-ті рр. XX ст. зростала відповідно до зростання продуктивності праці, тоді як у США - понижувалась приблизно на 0,5% на рік. Але ці середні показники приховують значну диференціацію величини заробітної плати різних категорій працівників. Так, у США з 1973 по 1999 р. погодинна заробітна плата осіб із середньою освітою знизилась з 13,34 до 11,83 дол., тоді як менеджери вищої ланки 500 наймогутніших монополій збільшували свої доходи в 3,5 рази швидше, ніж зростали прибутки. На рівень реальної заробітної плати зайнятих у державному секторі впливала відсутність в окремих категорій працівників права на укладання колективних договорів. Реальна заробітна плата різко знижується під час економічних криз, війн.

У колишньому СРСР (у тому числі в Україні) середньомісячна заробітна плата становила у 1990 р. 247,3 крб. За період з 1991-2002 рр. реальна заробітна плата знизилась приблизно у 6 разів, що значною мірою зумовлено різкою поляризацією доходів між найбагатшими і найбіднішими верствами населення. Так, у 1994 р. лише 0,003% загальної чисельності населення України отримували щомісячно не менше 20 тис. дол., а переважна маса населення не могла забезпечити нормальний рівень споживання. Внаслідок випереджаючого зростання цін купівельна спроможність номінальної заробітної плати, за офіційними даними, залишилася на рівні 1993 р. В Україні наприкінці 1995 р. середня номінальна заробітна плата в доларовому еквіваленті становила 53 дол., у 2000 р. - 36 дол., у 2002 р. - 83 дол., у 2003 р. - 86,6 дол., але долар за цей час знецінився на понад 40%.

Помітно впливає на величину реальної заробітної плати система оподаткування, особливо особистий подохідний податок і виплати із заробітної плати у фонд соціального страхування. Так, в США у такий спосіб вилучається до 33% заробітної плати. Питома вага особистого подохідного податку у Швеції та Данії в заробітній платі робітника обробної промисловості (що має сім'ю з чотирьох чоловік) коливалася на початку 90-х років від 2% до майже 36%. Така частка податків у країнах ОЕСР становила в цей період приблизно 10% (у Франції - 18%, ФРН - понад 17%). Зумовлюють зниження реальної заробітної плати непрямі податки, закладені у вартість деяких видів споживчих товарів і послуг. В Україні з 1 січня 2004 р. подохідний податок незалежно від рівня доходів становить 13%, що посилює диференціацію доходів між низькооплачуваними і високооплачуваними верствами, оскільки на доходи бідних верств він зріс на 3%, а найбагатших скоротився на 27%. Реальна заробітна плата змінюється внаслідок вкладання працівниками частки номінальної зарплати у цінні папери чи в ощадні банки. Вона знижується за умови знецінення заощаджень та акцій, а якщо доходи від вкладів і дивіденди зростають швидше за рівень цін, то реальна заробітна плата з часом збільшується. У США дивіденди у 1970 р. становили 2,6% загального обсягу особистих доходів населення, а 1996 р. - 3,4%; відсоткові платежі - відповідно 8,2% і 10,9%. Важливим чинником зниження заробітної плати є заборгованість населення за всіма формами кредиту. У США основна частина населення витрачає нині до 20% свого бюджету на відшкодування заборгованості за кредитами. Чинником певного вирівнювання цієї тенденції є зниження цін на окремі товари широкого вжитку.

Водночас дія факторів, що зумовлюють зниження ціни товару робоча сила порівняно з вартістю, у післявоєнний період була інтенсивнішою. Крім того, зростання реальної заробітної плати відставало від зростання вартості робочої сили. Це унеможливлювало відтворення за рахунок реальної заробітної плати робочої сили сукупного працівника на належному рівні, що поглибило суперечності між потребами у відтворенні складної робочої сили і вузькими межами корпоративної власності. Розвиток цих суперечностей посилює процес одержавлення робочої сили, надання йому характеру колективного капіталістичного відтворення складної робочої сили, зростання соціальних витрат держави. Динаміка соціальних витрат у розвинутих країнах тісно пов'язана з динамікою заробітної плати: зі зниженням реальної заробітної плати соціальні витрати зростають. З 1955 по 1969 рік витрати на соціальні цілі зросли у США з 22,9 млрд. до 159 млрд. дол. У 70-ті роки, коли темпи зростання реальної заробітної плати уповільнилися, а потім і знизилися, значно зросли соціальні витрати. З 1970 по 1979 рік вони збільшилися приблизно на 160 млрд. дол., а у 1979-1999 рр. - з 298 млрд. до понад 1 трлн дол. (за рахунок федерального бюджету). Крім того, витрати корпорацій і фірм на соціальні цілі зросли із 125 млрд. дол. у 1975 р. до понад 240 млрд. дол. у 1990 р. Лише так можна було відносно врівноважити розвиток основної продуктивної сили з прогресом техніки, вимогами процесу виробництва прибутку на підприємствах сучасного типу.

Однак дії держави у соціальній сфері суперечливі і непослідовні. Темпи зростання соціальних витрат держави відстають від реальних потреб трудящих у розвитку освіти, охорони здоров'я та інших соціальних послугах, а також від темпів зростання інфляції та зниження реальної заробітної плати.

Так, попри значне збільшення витрат на соціальні потреби протягом 1970-1989 рр. у поточних цінах (майже на 400 млрд. дол.), їх зростання з урахуванням знецінення долара було наполовину меншим. Такі витрати несправедливо розподіляються серед різних груп, а з приходом до влади консервативних урядів соціальні витрати зменшуються. Реальна заробітна плата є основною складовою доходів сім'ї. Структура доходів і витрат сім'ї. На всіх етапах еволюції соціально-економічної системи величезну роль відігравали функції і потреби сім'ї, яка (а незначними модифікаціями) існувала протягом усього розвитку цивілізації.

Сутність сім'ї в економічному аспекті комплексно розкривають виконувані нею економічні функції: демографічна (або дітородна); формування фізичних і розумових здібностей дітей або майбутньої робочої сили суспільства; ведення домашнього господарства, забезпечення нормальних побутових умов; формування основних потреб та інтересів індивіда; забезпечення необхідного рівня споживчого попиту для товарів і послуг; заощадження необхідних коштів для придбання товарів тривалого користування та забезпечення старості; відновлення працездатності зайнятих у народному господарстві членів сім'ї та дітей, що навчаються, тобто рекреаційна функція; соціалізація, тобто включення членів сім'ї в систему суспільних відносин країни (і в тому числі економічних, соціальних, політичних, національних, культурних та ін.); екологізація, тобто підготовка членів сім'ї до їх спілкування з природою, раціональної взаємодії людини і природи. З еволюцією соціально-економічної системи окремі функції поступово відмирають, виникають і збагачуються новим змістом інші. Наприклад, в Україні за умов тотального зубожіння основної маси населення почала активно розвиватися така функція, як сімейний бізнес, водночас значно послабились демографічна, заощаджувальна, рекреаційна та інші функції.

Основою виникнення більшості функцій є формування та використання сімейного бюджету. Найважливішими його статтями є заробітна плата, підприємницький дохід, державні трансфертні платежі або доходи з суспільних фондів споживання (пенсії, стипендії, допомога, надання безкоштовних послуг у сфері освіти, охорони здоров'я та ін.), доходи від власності (відсоток, дивіденд, орендні платежі, рента), доходи від індивідуальної трудової діяльності та ін. Виплати з фондів соціального страхування, або трансфертні виплати, разом із заробітною платою формують витрати на відтворення робочої сили, джерелом яких є необхідний продукт. Основними видами суспільних фондів споживання в Україні є фонди спільного задоволення і фонди для непрацездатних. Фонди спільного задоволення - це витрати держави на розвиток освіти, охорони здоров'я, житлово-комунального господарства, дитячих дошкільних закладів та ін. Вони повинні забезпечувати процес колективного відтворення робочої сили. Витрати з цих фондів не пов'язані з участю в трудовій діяльності, величиною заробітної плати, стажем роботи тощо. Фонди непрацездатних - це пенсії, допомога з тимчасової непрацездатності, стипендії, оплата відпусток з приводу вагітності та пологів, допомога дітям та ін. Такі фонди також спрямовані на підготовку висококваліфікованої робочої сили (стипендії), на виконання демографічної функції сім'ї та ін. (оплата відпустки для вагітних). Деякі з цих витрат пов'язані з величиною заробітної плати в минулому і зі стажем роботи. Із суспільних фондів споживання здійснюються також витрати на працевлаштування, соціальне житлове будівництво, охорону праці жінок та неповнолітніх, дотації на оренду житла, страхування від нещасних випадків та ін.

Основними статтями витрат сім'ї є витрати на харчування, придбання одягу та взуття, комунальні послуги (квартплата, електроенергія, газ, вода), придбання товарів тривалого користування (меблів, автомобіля та ін.), транспортні витрати, витрати на освіту, розваги, дозвілля, подорожі, виплата податків (у тому числі на соціальне страхування), купівля промислових товарів, добровільні пожертвування та внески в громадські організації, заощадження та ін.

У розвинутих країнах частка сімейних витрат на харчування становила на початку XXI ст. менше 15%, в колишньому СРСР - менше 33% (перевищення цієї межі за класифікацією ООН є ознакою бідності), в Україні у 2003 р. переважна більшість населення майже 80% доходів сім'ї мусила витрачати на харчування. Крім того, доходи населення у жовтні 2008 р., за офіційними даними, порівняно з вереснем скоротились на 4,7%. В країнах ЄС ще у 1987 р. витрати на відпочинок і розваги перевищували витрати на харчування. Значна частка витрат сім'ї спрямовується на оплату житла, транспорт (транспортні витрати у США досягають ЗО%), медичні послуги і освіту. В СРСР частка комунальних послуг не перевищувала 3%, в Україні у 2003 р. - становила до 20% доходів середнього сімейного бюджету.

Частину реальних доходів населення розвинутих країн використовує для придбання комфортного житла. У Великобританії, наприклад, уже понад 60% сімей мають власні будинки. Предмети особистого вжитку людини (одяг, взуття, інші речі) купують з огляду на зручність, престижність тощо; продукти харчування - не з огляду на елементарну калорійність, а дбаючи про їх якісну структуру відповідно до фізіологічних потреб, науково обґрунтованих норм споживання.

Після Другої світової війни у високорозвинутих країнах за порівняно невеликий період до повсякденного вжитку увійшли сотні товарів побутового призначення (телевізор, холодильник, телефон тощо), помітно змінивши структуру потреб, звичок і настроїв людей. Внаслідок глибокої економічної кризи в Україні недоступними для більшості населення стали товари довгострокового користування, оплата вищої освіти, високоякісних медичних послуг. За рівнем витрат на освіту Україна відстає від розвинутих країн приблизно у 15 разів, на охорону здоров'я - більше ніж у 30 разів. Реальні доходи населення та їх використання.

Щоб оцінити частку цих доходів із загальної суми всіх грошових і натуральних доходів населення, вираховують усі види податків (прямих і непрямих), приріст грошових заощаджень усіх видів на купівлю цінних паперів, виплати в благодійні фонди, на відшкодування заборгованості за кредитом та ін. Реальні доходи населення - узагальнюючий показник рівня життя народу, що відображає кількість матеріальних, соціальних, духовних благ і послуг, які можна придбати на грошові доходи (заробітну плату, соціальні витрати держави, відсотки від вкладів, дивідендів та ін.), натуральне споживання продукції індивідуального господарства та її часткової реалізації з урахуванням зміни роздрібних цін, за винятком різних видів відрахувань. Джерелом реальних доходів є валовий національний продукт, а основною частиною реальних доходів населення - заробітна плата. Частка її у національному доході США у 1996 р. становила 72,2% (у 1980 р. - 62,6%). Крім заробітної плати, частина населення розвинутих країн отримує доходи у вигляді відсотків від вкладів і дивідендів. Основну частину таких доходів отримує економічно пануючий клас, а також найкваліфікованіші працівники. У Німеччині в 1989 р. громадяни країни отримали 114 млрд. марок за відсотками від вкладів і дивідендів, що становило 8,1% загальної суми їх доходів.

Важливим елементом реальних доходів населення є витрати держави на соціальні цілі - розвиток освіти, охорони здоров'я, пенсії, виплати з безробіття. Оскільки джерелом цих витрат є здебільшого податкові вилучення із заробітної плати, то їх вплив на реальні доходи населення залежить від співвідношення соціальних витрат і вилучених податків. За підрахунками англійських економістів, робітник середньої кваліфікації у Великобританії отримує від держави у формі соціальних витрат (освіта, медичне обслуговування, пенсії та ін.) суму, яка приблизно дорівнює величині виплачених прямих податків. З урахуванням непрямих податків другий показник є, як правило, більшим. В Україні за рахунок соціальних витрат відшкодовується менше 30% податкових вилучень.

У 1990 р. в колишньому СРСР, у тому числі в Україні, у структурі доходів сім'ї робітника заробітна плата становила 80,2%, надходження з суспільних фондів споживання (пенсії, стипендії, допомоги) - 7,4%, дохід від особистого підсобного господарства - 3,12%, з інших джерел - 9,3%, У колгоспних сім'ях частка надходжень від громадського господарства становила 60%, від підсобного господарства - понад 25%.

Під час глибокої економічної кризи 90-х років у структурі реальних доходів населення, у тому числі реальних грошових доходів, відбулися серйозні зрушення. Так, у 1999 р. реальні доходи населення становили майже 62 млрд. грн., у тому числі від оплати праці і робочої сили - 30,7 млрд., від продажу продуктів сільського господарства - майже 3 млрд.; пенсії, допомоги і стипендії - майже 15 млрд. грн. У 2003 р. частка заробітної плати становила 42,7%, соціальні трансферти - 38,6%. Така зміна у структурі реальних доходів населення зумовлена різким зниженням реальної заробітної плати, її неспроможністю виконати свою відтворювальну функцію (тобто здійснити відтворення робочої сили нормальної якості), що означає проживання значної частини населення за межею бідності.

У США кількість сімей, які у 1970 р. жили нижче офіційного рівня бідності, становила 9775, а у 1992 р. - 14501. З 1993 по 1999 рік чисельність осіб, які жили за рахунок допомоги держави, скоротилась а 14,1 до 6,9 млн. осіб, а кількість людей, які жили за межею бідності, становила у 1998 р. 12,7%.

У 1990 р. сім'я найманого працівника (робітника, службовця) в колишньому СРСР, у тому числі в Україні, третину грошових доходів витрачала на продукти харчування і стільки ж на непродовольчі товари. Видатки на культурно-побутові потреби становили до 10%, на оплату квартири - 2,5% від сукупних доходів (в сім'ї колгоспника відповідно 4,7 і 1,7%). Унаслідок глибокої економічної кризи в структурі видатків сімей трудящих відбулися глибокі зміни. Основна частина (понад 80%) доходів робітників, службовців, селян витрачається на харчування. Значно зросли витрати на оплату комунальних послуг. Подохідний податок та інші обов'язкові платежі становили у 2001 р. 13,7%, на придбання іноземної валюти у цьому ж році населення витрачало 3,4% грошових доходів. За роки незалежності серед громадян України відбулося глибоке майнове розшарування. Отже, структура доходів у країнах постійно змінюється. Але якщо уряди розвинутих країн працюють над її поліпшенням з метою задоволення потреб різних верств населення, то в Україні становище дуже складне і розподіл доходів потребує радикальних змін.

Размещено на Allbest.ru