Економічні реформи в Китаї

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство науки та освіти України

Національний Технічний університет України

“Київський політехнічний інститут”

Факультет менеджменту та маркетингу

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ: ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ В КИТАЇ

Виконала:

Студентка групи УМ-31

Войцехова О.С.

Перевірила: Родцевич С.М.

Київ 2003

Зміст

Вступ

1. Характеристика етапів реформування державної власності

2. Основні риси економічної реформи

3. Результати реформування

Висновок

Вступ

До 1978 року Китайська Народна Республіка була типовою соціалістичною країною з характерними їй тоталітарним режимом, плановою економікою, централізацією, уніфікацією та ін. Так само, як і в Радянському союзі, на початок 70-х років її охопила системна криза суспільства, проявилися наслідки екстенсивного способу ведення господарства. Застаріле обладнання, використання ручної праці, надмірна інтенсифікація праці підвищувало вартість продукції. Китайські товари ставали неконкурентоспроможними на світовому ринку, що ще більше погіршувало стан населення.

На відміну від СРСР, партійні керівники Китаю вчасно зрозуміли необхідність кардинальних змін і підтримали реформи Ден Сяопіна.

Економічна реформа вивільнила приховані й до того часу потенціальні можливості китайського народу, вона дала блискучі результати, а тому є об'єктом пильної уваги у багатьох країнах світу. На мій погляд, китайський досвід реформування є не тільки цікавим, але й повчальним для незалежної України.

1. Характеристика етапів реформування державної власності

Для того, щоб реформи стали ефективними, потрібно змінювати основу економічної системи країни. Державна власність у Китаї до реформ, що почалися у грудні 1978 року, як і традиційні види державної власності в інших колишніх соціалістичних країнах, була однотипною. При традиційній (плановій) системі економіки держава для управління використовувала централізовані методи адміністративних наказів та розпоряджень. Державні підприємства не мали ніяких прав на трудові, фінансові та матеріальні ресурси, а також у галузі виробництва, постачання та реалізації продукції. Керували підприємствами партійні організації. Директор підприємства фактично був лише виконавцем рішень парткому. Робітники та службовці не мали ніяких прав в управлінні підприємством, відповідно без особливого інтересу ставилися до господарської діяльності. Все це свідчить про те, що економіка державної власності до реформи була економікою монопольного типу, яка виключала ринок та конкуренцію. Такий механізм безпосередньо впливав на внутрішню структуру державної власності аж до ефективного розподілу та раціонального використання усіх суспільних фондів. Тому від 1979 р., розпочалась економічна реформа, в Китаї заходилися досліджувати проблеми реформи державної власності з метою підвищення ефективності її віддачі.

Головна мета реформи державних підприємств полягає в перетворенні їх на товаровиробників, які самі повинні відповідати за прибутки та збитки. Реформа підприємств у 1979 -1992 в основному йшла по шляху “розширення прав та надання прибутків”.

В цьому процесі можна виділити чотири етапи. Головним змістом першого (1978-1782рр.) було розширення прав самостійності підприємств та впровадження різноманітних форм державної відповідальності. Від четвертого кварталу 1978 р. у Китаї почали в дослідному порядку розширювати самостійність підприємств. Спочатку експеримент провели на 100 підприємствах провінції Сичуань, потім повторили на 6000 підприємствах й поступово поширили по всій країні. На експериментальних підприємствах здійснювалася система відрахування прибутку з тим, щоб певна його частина залишалася в розпорядженні підприємств, а також встановлювались заходи заохочення робітників та службовців залежно від стану справ на підприємстві. Водночас розширилися їхні права господарювання.

Основним змістом другого етапу (1983-1986рр.) стало впровадження системи “лігайшуй” (перехід від відрахування прибутку підприємств до оподаткування їхнього прибутку), а також реалізація різних експериментів по удосконаленню механізму господарювання. Конкретним заходом на цьому етапі стала сплата прибуткового податку великими та середніми підприємствами за єдиною ставкою - 55%. Прибуток, після сплати податку, необхідно було розумно розподілити між державою та підприємством. Частина прибутку відраховується державі, а частина, яка встановлюється державою, залишається в розпорядженні підприємств. Невеликі підприємства, основні фонди яких не перевищували 1,5 млн. юанів, а щорічний прибуток не перевищував 200 тис. юанів, повинні були сплачувати понаднормативний прогресивний податок за восьми розрядною шкалою. Найнижча ставка була 7%, найвища - 55%. На цьому етапі реформи була замінена система єдиного державного ціноутворення, стало застосовуватися поєднання єдиних цін, встановлюваних урядом, плаваючих та вільних цін. Реформа у цих галузях змінила зовнішні умови функціонування підприємств, ринковий механізм отримав початковий розвиток, були підготовлені умови для подальшого проведення реформи підприємств.

Деякі особливості цього етапу варті більш детального дослідження. Проводилось чимало дослідів по утворенню нових моделей підприємств, які мали великий вплив на проведення корінної реформи. Серед них найбільш важливими є:

1) Підрядна система. Підряд цього періоду передбачав головним чином зобов'язання директора підприємства перед вищестоящим органом про виконання показників по прибутку. Вищестоящий орган матеріально заохочував директора, робітників та службовців в разі виконання завдання.

2) Орендна система. Оренда в основному практикувалася на малих, збиткових підприємствах. Від імені органів управління встановлювалась тверда орендна плата. Протягом орендного строку чистий дохід, який залишався після сплати орендної плати, повністю поступав у власність орендатора або розподілявся ним. Спочатку оренда була одним із заходів, які спрямовувалися проти збитковості. Потім поступово вона перейшла в одну із форм господарювання державних підприємств. Одноосібний орендатор перетворювався на групового, він став колективним членом підприємства. Орендна плата за твердою ставкою змінилась і стала базуватися на основі плаваючої пропорції, перетворившись на одну із форм розподілу прибутку, яка не дуже відрізнялась від розподілу прибутку при інших формах господарювання.

Спочатку керівники орендних підприємств, беручи на себе відповідальність та отримуючи певні вигоди, використовували права, які надавались орендним договором, для проведення реформи господарського механізму на підприємствах, що підняло ефективність роботи підприємств.

3) Акціонерна система. У другій половині 1985 р. через скорочення обсягів централізованих капіталовкладень на багатьох підприємствах відчувалась нестача фінансів. За дозволом місцевих органів влади велика кількість підприємств стала випускати акції, які дали змогу підприємствам отримувати допоміжні фінанси. Практика Застосування акціонерної системи показала, що важливим моментом, на який необхідно звернути увагу, є здатність акціонерної форми досить гнучко концентрувати фінансові ресурси. Допускаючи трудящих до участі в частці та розподілі майна, можна стимулювати виробничу активність робітників та службовців.

Третій етап (1987-1988) характерний поширенням і вдосконаленням системи господарської відповідальності за підряд. Проте на великих та середніх державних підприємствах не вистачало активності в господарській діяльності. За попередні етапи значно піднялась виробнича активність невеликих підприємств. У 1986 р. збитковість великих і середніх державних підприємств досягла 7,24 млрд. юанів. Кількість збиткових підприємств досягла 55500, тобто 13,2 % усієї кількості підприємств. Аби хоч якось змінити цю ситуацію, в країні із 1987 р. повсюдно почали запроваджувати підрядну систему відповідальності. Якщо порівняти з підрядом початку 80-х років, то в даній формі підряду, в його характері з'явилось чимало змін.

Підряд за своєю сутністю із просто фінансового завдання перетворився на цілісну систему господарювання. Найбільш поширеним підрядом є “дві гарантії, один зв'язок”. Підприємство гарантує сплату податку з прибутку за технічне оновлення підприємства, загальна сума заробітної плати пов'язується у певній пропорції з податком на прибуток (звичайна пропорція 1:0,3 - 0,7, тобто при зростанні податку на 1% загальна сума заробітної плати зростає на 0,3 - 0,7). Водночас, з метою вдосконалення підрядної системи поширювались деякі організаційні методи. Наприклад, оголошувався конкурс на підряд; підрядний договір завірявся в органах нотаріату; подовжувався строк на підряд; на підприємствах поширювалася система запрошення керівних кадрів на службу; покращилася внутрішньогосподарська кооперація. Одними з принципів підряду стали: твердо встановимо базові показники; забезпечимо сплату податку; чим більше заробимо, тим більше залишиться нам; якщо заборгуємо, то самі будемо відповідати. Така реформа має порівняно більше переваг.

Разом із розвитком підрядної системи було проведено три експерименти, на які варто звернути увагу. Один із них виражається у запровадженні системи господарювання юридичної особи на підприємстві. Досвід другого експерименту зводився до створення органів управління державним майном. Третій експеримент пов'язаний з реалізацією закону про банкрутство підприємств.

Четвертий етап - 1992 р. 24 липня 1992 р. Держрада КНР опублікувала “Правила про зміну системи господарської діяльності на державних промислових підприємствах”. За цими правилами підприємство самостійно веде господарську діяльність відповідно до закону на основі самоокупності і самофінансування. Підприємство має право самостійно визначати межі своєї діяльності в тій чи іншій галузі. Окрім особливих випадків, підприємства самостійно, залежно від ринкової кон'юнктури, встановлюють ціни на споживчі товари, які виробляють, на засоби виробництва, а також відрахування на амортизацію, ремонт, технічну експертизу. Підприємства мають право вибирати зовнішньоекономічного агента на всій території Китаю, а також безпосередньо вести переговори із зарубіжними партнерами. Правила встановлюють: підприємства мають право визначати час, умови, форми та межі найму робочої сили; на підприємствах можна проводити контрактну систему найму. Загальний фонд заробітної плати підприємств повинен відповідати рівневі їхньої рентабельності. Підприємства мають право розподіляти виплати та премії у межах фонду заробітної плати, який залишився. Ці заходи благодійно вплинули на життєздатність державних підприємств.

У даний час у системі управління спостерігаються три варіанти:

1. На державних підприємствах, які розташовані у спеціальних економічних зонах і користуються пільгами поряд із підприємствами з участю іноземного капіталу, управління здійснюється за міжнародними правилами. В основному вони перейшли до самогосподарювання, самоокупності, саморозвитку та самообмеження.

2. Державні підприємства у деяких відкритих приморських містах вже провели реформу, отже, й реформували управлінську справу.

3. На решті державних підприємств через зовнішні обставини та внутрішні фактори система управління ще не відповідає нормам ринку. [2, с.343]

2. Основні риси економічної реформи

державний економічний реформа китай

Ринкова реформа в Китаї має поступовий характер і розрахована на ряд десятиріч. Протягом перехідного періоду використовуються як адміністративні, так і економічні методи управління, з поступовим перенесенням центру ваги на другі з них. Характерною рисою реформи є те, що старі структури (за винятком сільгоспкомун) зруйновані не були - навіть збиткові держпідприємства продовжували працювати і випускати продукцію, а нові структури (індивідуальні, приватні, колективні, спільні та іноземні підприємства) займали вільні ринкові ніші та швидко нарощували обсяги виробництва. Саме в цьому полягає основна причина того, що в Китаї не було глибокого спаду виробництва (отже - і трансформаційної кризи). Навпаки: відбувалося його неухильне і швидке зростання.

Кінцевою метою ринкової реформи в Китаї є створення “соціалістичної ринкової економіки”, що передбачає поєднання механізму ринкової конкуренції з державним регулюванням економічних процесів. Винятково важливо, що паралельно з ринковими перетвореннями і на їх основі відбуваються розвиток продуктивних сил, зростання національного багатства і підвищення реальних доходів населення.

Реформа розпочалася з розпуску сільгоспкомун, де сотні мільйонів селян були зайняті підневільною працею на державу. Спершу земля передавалася селянським подвір'ям в оренду на строк до 3 років. Проте досвід показав, що короткострокова оренда землі породжує тенденцію до її хижацького використання. Тому строк оренди було збільшено до 30 років (надалі передбачається передати землю селянам у довічне спадкове володіння). Але важливо, що з самого початку селяни здобули право після внесення орендної плати (або сплати сільськогосподарського податку) вільно розпоряджатися своєю продукцією, реалізуючи її на ринку. У селян з'явився потужний стимул до господарської діяльності. В умовах практично повної відсутності сучасної техніки та дуже обмеженого поголів'я робочої худоби, використовуючи виключно ручну працю, селяни за 3 роки збільшили обсяг виробництва сільськогосподарських продуктів у 1,5 рази. Тим самим було розв'язано (на даному етапі) дуже гостру для Китаю продовольчу проблему.

Паралельно з проведенням реформи сільського господарства було дозволено дрібні і середні приватні (індивідуальні та групові) підприємства в торгівлі, громадському харчуванні та сфері послуг. При цьому податки на

малий бізнес, як і орендна плата за землю мали пом'якшений характер. Цілком очевидно, що на першому етапі перетворень китайські реформатори успішно використовували досвід непу, незаслужено забутий радянськими економісти.

Результатом зазначених заходів стали, по-перше, наповнення споживчого ринку товарами, доступними за ціною і прийнятними за якістю, а по-друге, значне зростання реальних доходів як сільського, так і міського населення, що, в свою чергу, забезпечило широку суспільну підтримку курсу реформ, яка стала найважливішою умовою їх успішності.

З перших років реформ Китай проводить політику “відкритості”, тобто поступової інтеграції в систему світогосподарських зв'язків. Найяскравіше така політика проявилася в створенні в прибережних провінціях особливих (спеціальних) економічних зон (спочатку їх було 13, а нині - більше як 20). У цих зонах було створено сприятливі умови для масштабного залучення іноземних капіталів. По-перше, встановлено пільгові податки на прибуток, а також пільгові митні тарифи на імпорт устаткування і експорт готової продукції. По-друге, розроблено чітке законодавство, що регулює діяльність іноземних інвесторів (їх права і обов'язки) та захищає інвесторів від свавілля чиновників. По-третє, важливою підоймою залучення іноземних інвестицій є політична стабільність. Іноземні інвестори не відчувають особливої симпатії до комуністичного уряду Китаю, проте вони впевнені, що він повністю контролює ситуацію, а тому з ним можна мати справу. Це зумовило те, що вже 9 років Китай посідає перше місце за обсягом інвестицій серед країн, що розвиваються.

На початок 1996 р. у Китаї було створено 270 тис. підприємств із залученням іноземних інвестиції, а загальний обсяг цих інвестицій становив 181,4 млрд. дол. На цей рік економісти прогнозують зростання кількості інвестицій на 50 млрд. дол. Лише за перше півріччя кількість інвестованих грошей збільшилася порівняно з аналогічним періодом 2001 року на 18,7% і становила 24,6 млрд. дол.

Деякі автори вважають, що масштабне залучення іноземного капіталу в Китай має специфічний характер, оскільки йдеться, насамперед, про залучення коштів “хуацяо” (етнічних китайців). Справді, до середини 90-х років частка “хуацяо” в загальному обсягу інвестицій становила приблизно 70%.

Проте, в останні роки ситуація істотно змінилася: до Китаю пішли капітали великих зарубіжних корпорацій. З 500 світових корпорацій 400 вклали інвестиції в економіку цієї країни. Іноземні інвестори не тільки приносять з собою сучасну техніку, новітні технології, досвід менеджменту, але й вкладають великі суми у розвиток виробничої і соціальної інфраструктур особливих зон - у будівництво шляхів та інших комунікацій, у житло, у підвищенні кваліфікації китайських робітників, інженерів та управлінців.

Винятково важливим позитивним моментом є те, що переважна частина (понад 95%) іноземних капіталовкладень в економіку Китаю припадає на прямі інвестиції. Незначний обсяг “портфельних” інвестицій і відсутність іноземних вкладів у банках країни роблять неможливою масштабну втечу з неї “гарячих” грошей, отже - є одним з найважливіших факторів фінансової стабільності держави і твердого курсу юаня в умовах глобальної фінансово-валютної кризи.

Характерна риса китайської моделі ринкової реформи полягає в збереженні сильної та досить жорсткої партійно-державної влади. Держава контролює і регулює перехідні процеси, забезпечуючи їх поступовий, плавний характер. Тому в Китаї політичні реформи віднесено не невизначене майбутнє, а прихильники негайних змін жорстоко приборкуються. Так, під час відомих подій на площі Тяньаньмень 1989 р. уряд за допомогою армії розігнав студентський мітинг, що призвело до тисяч жертв і викликало обурення в багатьох країнах світу. Однак такою дорогою ціною в Китаї було збережено політичну стабільність, яка є необхідною передумовою успіху економічних реформ у цій країні.

Особливістю китайської реформи є також те, що, як правило, нові господарські форми, методи і механізми господарювання виникають з ініціативи “знизу” та набирають форми широкомасштабних економічних експериментів. Причому центральний уряд “закриває очі” на те, що в ході таких експериментів порушуються чинні правові норми. Потім нагромаджений досвід аналізується. Сумнівні моменти відсікаються, а позитивні результати набирають законодавчого оформлення і дістають велике поширення. Отже в Китаї практика перетворень передує їх законодавчому оформленню, і тим більше - політичним деклараціям [1, с.64].

У Китаї не було обвальної лібералізації цін, хоча вже на початок 1996 р. ціни на більш як 80% сировини і виробничих матеріалів, на 85% сільськогосподарських продуктів і на 95% промислових товарів споживчого призначення стали встановлюватися вільно, на основі ринкового співвідношення попиту і пропозиції. “Відпускові” цін на товари тієї чи іншої товарної групи передує експертиза ринкової кон'юнктури (тобто ціни “відпускаються” тоді, коли експерти вважають, що попит і пропозиція врівноважуються). Коли ж після такого “відпуску” ціни починають швидко зростати, то їх негайно замінюють на адміністративні (тверді) ціни - з тим, щоб надалі повторити спробу.

Китай не переживав гіперінфляцію - за 1979-1997 роки середньорічне зростання споживчих цін становило трохи більше від 7%. Коли в 1994 році внаслідок непомірної кредитної емісії державних банків, які надто легко надавали державним і приватним підприємствам нічим не забезпечені інвестиційні кредити (значна їх частина обернулася мертвими боргами), річний індекс цін збільшився на 25%, уряд забив на сполох і вжив рішучих заходів до пожорсткішання умов видачі таких кредитів. У результаті в 1997 році темпи інфляції знизилися до 0,8%. Разом з тим відбувалося поступове збільшення коефіцієнта монетизації, який нині досягає 120,8% [4, с.3]. У цілому грошова маса відповідає масі товарів і послуг, а тому в Китаї не дістали поширення такі явища, як бартер, взаємозаліки, грошові сурогати тощо.

Як відомо, основною причиною інфляції попиту є дефіцит держбюджету. На фоні помірного приросту грошової маси бюджетний дефіцит було скорочено з 5,1% ВВП у 1979 р. до 1,2% - у 1981 р., а надалі не допускалося перевищення межі в 2,2% ВВП. За 19 років (1979-1997) податковий тягар було знижено з 30,4% ВВП до 10,3%, що, в свою чергу, стимулювало активну підприємницьку діяльність. За тої самий період витрати держави зменшилися на 23,3% ВВП, що компенсувало скорочення податкових надходжень. Було значно знижено витрати на утримання армії (але не на закупівлю військової техніки і сучасних воєнних технологій). Утримання бюрократичного апарату і реалізацію соціальних програм. Останнє потребує роз'яснення.

Керівники Китаю виходять з того, що Китай - країни бідна, а тому не може дозволити собі розкіш масштабних соціальних трансфертів. У цьому розумінні характерною є політика щодо виплати допомоги безробітним. За роки реформи витрати на ці потреби знизилися з 4% ВВП до 0,9% . Скорочення чисельності осіб, які одержують підтримку з бюджету, і величини допомоги послабило стимули працездатних громадян до реєстрації як безробітних. Поряд з масовим створенням в селищах і волостях дрібних і середніх підприємств, які виробляють тканини, одяг, взуття, електроприлади та інші предмети вжитку, де знайшли роботу мільйони безробітних, зазначений захід привів до зниження рівня з 5,3% чисельності активного населення до 0,9% [5, с.78].

Відповідно до принципів “відкритості”, в Китаї здійснювалася лібералізація зовнішньої торгівлі, що дає додатне сальдо в десятки мільярдів доларів на рік. За 19 років обсяг китайського експорту зріс у 15,2 рази і перевищив152 млрд. доларів США. Форсований експорт таких традиційних і певною мірою примітивних товарів, як одяг, взуття, велосипеди, дитячі іграшки тощо, дозволив не тільки оплатити закупки устаткування, нових технологій, споживчих товарів тривалого користування (нині виробництво таких товарів успішно розвивається в особливих економічних зонах), але й створити величезні золотовалютні резерви, які на кінець 1997 р. перевищили 140 млрд. дол. Такі золотовалютні резерви виступають ще одним важливим фактором забезпечення сталості юаня.

Слід підкреслити, що в результаті продуманої монетарної політики Китаю вдалося уникнути “доларизації” економіки. З огляду на досвід непу, в 1982 р. у цій країні в обіг було введено новий (твердий) юань, повністю забезпечений золотовалютними резервами, - своєрідний “червінець”. Протягом майже 20 років у державі паралельно функціонували дві національні валюти. Із зростанням золотовалютних резервів відбувалося витіснення старого (м'якого) юаня новим, яке завершилося на початку 90-х років. При цьому обмінний курс нового юаня на долар свідомо встановлено на значно нижчому рівні, ніж ПСК (паритет споживчих кошиків), що, у свою чергу, забезпечило високу конкурентоспроможність китайського експорту на світових ринках. Навіть під час азійсько-російської кризи 1997-1998 років уряд КНР не провів девальвацію юаня, що зменшило втрати країни в цілому [3, с.5].

3. Результати реформування

З 1979 року Китай поступово стає світовим лідером по виробництву зерна, м'яса, вугілля, сталі, цементу, телевізорів. Більше, ніж в 20 разів зростає обсяг зовнішньої торгівлі - з 20,6 млрд. дол. (1978) до 465 млрд. дол. (2000). У 1998 р. Китай ввійшов у десятку ведучих торгівельних країн світу, а у грудні 2001 він разом із Тайванем став членом Всесвітньої торгівельної організації [3, с.5].

За період економічних реформ реальний ВВП Китаю зріс у 5,7 рази (або в середньому на 9,6% на рік). Виробництво ВВП у розрахунку на душу населення збільшилося в 4,4 рази. Прогнозують, що у 2002 р. ВВП зросте на 7-8%. Річний обсяг товарів і послуг вироблених в КНР прямує до 10 трлн. юанів, що дорівнює 1,2 трлн. дол., хоча деякі експерти стверджують, що у перерахунку по паритету споживчої здатності обсяги річного ВВП перевищують 5 трлн. дол. Згідно цього показника Китай вже випереджає Японію, поступаючись лише США. І якщо теперішні темпи економічного зростання будуть збережені (за офіційними прогнозами цей показник становитиме мінімум 7%), то уже через два десятиріччя ВВП Китаю досягне 20 трлн. дол. на рік. Теперішній лідер США залишиться далеко позаду. Це призведе до переміщення світового економічного центру в Південно-східну Азію, зміни геополітики у світі.

Висновок

Розглянувши тему, можна зробити висновки щодо причин успіхів реформування економіки Китаю. Це, передусім, науковий підхід до розробки інновацій, широкомасштабні економічні експерименти, орієнтація якості і вартості виробленої продукції на потреби світового ринку. Можна виділити ще один фактор - свідомість населення, що підтримується державною ідеологією. Ця свідомість об'єднує багатомільйонний народ задля досягнення спільної мети, забезпечує підтримку реформ населенням країни.

Реформи у Китаї є унікальним прикладом для світу. Досвід КНР показує можливості припинення існування монополії державної власності, залучення великої кількості інвестицій, швидкого зростання ВВП, та ін. Керівництво Китаю розробило ще одну спосіб виходу з кризи для постсоціалістичних країн.

Список літератури

1. Волинський Г. - Економічна реформа в Китаї: характерні риси, результати, нові завдання. - Економіка України , 1999 р., № 9.

2. Економіка зарубіжних країн / за ред. А.С Філіпенка. - Київ: “Либідь” 1996 р.

3. Сколятный Ю. Единая азиатская с китайской “начинкой”. - “Зеркало недели” 14 сентября 2002 г., № 35 (410).

4. “З усіх усюд”. - “Урядовий кур'єр” № 223-224, 1998 р.

5. Лінь Чжихуа - Структура і напрям розвитку третього сектора економіки Китаю. - Економіка України. 2001р. №8.

Размещено на Allbest.ru