Уряду кожної країни, що знаходиться в кризі, слід проводити антиінфляційну політику. Частіше всього проявляється наступна закономірність - чим більш кризовою стає ситуація, тим більш актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову частину.

Концептуальний підхід до визначення особливостей антиінфляційної економічної політики в перехідний період має грунтуватись на кількох положеннях.

По-перше, антиінфляційну економічну політику слід розглядати як складне і багатовимірне поняття. Такий підхід до антиінфляційної політики пояснюється тим, що сама інфляція є системним утворенням, яке зумовлене впливом багатьох чинників. Саме тому антиінфляційна політика має інтегрувати в собі різні складові та грунтуватися на кількох елементах, які можуть нейтралізувати вплив визначальних чинників інфляції [1].

По-друге, всі складові антиінфляційної політики мають бути не тільки скоординовані та проводитись синхронно і узгоджено, а й субординовані, підпорядковані тому елементу антиінфляційної політики, який є провідним у даний момент і за даних умов.

По-третє, антиінфляційна політика, її сутність, роль та еволюція мають пов'язуватись з особливостями розвитку економіки та економічної системи суспільства. Саме тому їх стан є вихідним пунктом аналізу не тільки передумов виникнення інфляційних процесів, а й їх приборкання.

По-четверте, антиінфляційна політика, як і економічна політика в цілому, має змінюватись і коригуватись залежно від тих завдань, які постають перед економікою та економічною системою на певних етапах її розвитку. З цього випливає необхідність чіткої визначеності завдань тактики та стратегії економічної політики [1].

Засоби боротьби з інфляцією можна умовно розділити на дві частини:

а) антиінфляційна стратегія - тобто цілі та методи довгострокового характеру;

б) антиінфляційна тактика - заходи, що можна здійснити в короткостроковому періоді [24].

Стратегічні антиінфляційні заходи:

1) погашення інфляційних очікувань, перш за все цінових;

2) довгострокова грошова політика, що передбачає введення жорстких лімітів на щорічний приріст грошей. Для цього слід передбачити, що Центральний банк повинен регулювати ставки банківського процента, норму обов'язкових резервів, операції з державними довгостроковими зобов'язаннями на ринку цінних паперів;

3) скорочення бюджетного дефіциту;

4) зведення до мінімуму впливу на національну економіку зовнішніх інфляційних імпульсів.

Тактичні інфляційні заходи дають максимальний результат тоді, коли збільшують пропозицію без адекватного збільшення попиту (перший варіант) або знижують поточний попит без зниження пропозиції (другий варіант) [20].

Згідно з першим варіантом, потрібно:

1) забезпечити державну підтримку підвищення товарності виробництва. Для цього слід забезпечити пільгове оподаткування виробників, організувати продаж побічних продуктів і послуг;

2) організувати ефективну приватизацію державної власності;

3) організувати продаж населенню "довгостроїв" (об'єктів, будівництво яких потрібно закінчити і використовувати для виробництва товарів і послуг).

Згідно з другим варіантом слід виконати такі операції:

1) підвищити норми збереження, що призведе до припливу в банки заощаджень населення;

2) зменшити рівень їх ліквідності (тобто заморозити вклади, що були зроблені раніше);

3) провести конфіскаційну грошову реформу;

4) стримувати зростання доходів населення внаслідок замороження заробітної плати, введення прогресивного оподаткування, законодавчого встановлення зв'язку росту фонду заробітної плати із збільшенням обсягу виробництва [25].

Розглядаючи антиінфляційну політику держави, слід визначити заходи щодо зміцнення грошової системи:

Девальвація - зниження в законодавчому порядку вартісного вмісту національної грошової одиниці, що пов'язане:

а) із погіршенням торгового та платіжного балансу держави;

б) виснаженням валютних резервів;

в) падіння курсу національних валют на міжнародних валютних ринках, тобто пониження курсу паперових грошей відносно золота.

Ревальвація - офіційне підвищення вартісного вмісту національної грошової одиниці. За змістом і механізмом впливу на національну економіку ревальвація протилежна девальвація.

Нуліфікація - оголошення недійсними грошових знаків і випуск нових.

дефляція - вилучення з обігу частини надлишкової маси, що утворилася за різних обставин, як захід щодо стримування або скорочення інфляції. Це здійснюється шляхом:

а) підвищення податків;

б) скорочення попиту на кредит;

в) реалізації центральним банком цінних паперів;

г) контролю за лімітами кредитування і т. ін.

Розкриваючи сутність антиінфляційної політики, слід пам'ятати, що за умов перехідної економіки, коли ринкові інститути ще повністю не сформовані і навіть ті, що сформовані, не завжди можуть ефективно виконувати свої функції, повністю подолати інфляцію неможливо. Тому антиінфляційна політика має бути націлена не стільки на припинення інфляції взагалі, скільки на зведення її до прийнятного рівня, за якого не просто пом'якшилися б її найбільш згубні наслідки, а можна було б надати інфляції контрольованого характеру, зробити її інструментом стимулювання економічного розвитку [25].

Світова економічна практика підтверджує, що певний рівень інфляції може виконувати стимулюючу функцію щодо економічного зростання. Приклади інвестиційного буму в таких країнах, як Німеччина, Японія, Чілі, Корея, Чехія та інші, показують, що необхідні інвестиційна активність і економічне зростання, будуть максимальними тоді, коли темпи зростання цін перебувають в інтервалі від 1,1 до 4,7% на рік. Коли темпи інфляції переходили межу 4,7%, то темпи економічного зростання починали знижуватись. Коли ж інфляція сягала величини 35.45%, то економічне зростання припинялося. Йому на зміну приходилистагнація та спад виробництва, які поглиблювались в міру збільшення темпів відкритої інфляції. Тому при виборі довгострокової стратегії економічного розвитку державі необхідно орієнтуватися на обмеження інфляції на рівні 2.5%, а при розв'язанні тактичних завдань економічних перетворень держава може допустити підвищення її темпів до рівня 20.30% [22].

Практику застосування антиінфляційної політики в Україні можна поділити на кілька основних етап.

Перший етап охоплює період з середини 80-х до кінця 1991 р. і характеризується тим, що в цей час в Україні проводилась досить інтенсивна антиінфляційна політика спрямована на гасіння інфляційних процесів, зумовлених діями союзного центру і Росії. Її загальний напрям можна характеризувати як цінорегулювальний.

Другий етап тривав з грудня 1991 р. до березня 1993 р. Тут не можна говорити про те, що здійснювалась взагалі будь-яка антиінфляційна політика. Економічну політику цього періоду швидше можна назвати проінфляційною. Держава спровокувала інтенсивне зростання грошової маси з метою підтримки національного виробництва і в першу чергу державного сектора економіки. Одночасно були зняті всі адміністративні обмеження на зростання цін. У цей період за активного державного сприяння найбільш ефективно діяли всі чинники інфляції.

Третій етап: березень 1993 р. - листопад 1994 р. Це етап "пожежного гасіння" гіперінфляції як адміністративними, так і економічними засобами, характерними не стільки для ринкової, скільки для економічної системи соціалізму. Стрижневу роль тут відігравав цінорегулювальний елемент [19].

Для четвертого етапу (листопад 1994 р. - жовтень 1996 р.) були характерними спроби добитися грошово-кредитної стабілізації та придушення інфляції монетарними засобами з поступовим залученням фінансових механізмів і переходом до фінансової стабілізації.

П'ятий етап: жовтень 1996 р. - листопад 1997 р. Це період стримування інфляції за допомогою стимулюючих заходів політики доходів. Провідну роль тут відігравав грошово-кредитний елемент.

Шостий етап починається з листопада 1997 р. Для нього є характерною досить жорстка політика де поряд з грошово-кредитними заходами придушення інфляції вживаються і заходи для досягнення фінансової стабілізації [19].

Отже, найважливішим завданням економічної політики на сучасному етапі є подолання глибокої економічної кризи. А це об'єктивно потребує більшої послідовності в трансформації економічної системи України. Лише на цій основі можливе відновлення економічного зростання. Без виконання останньої умови вирішити інші соціальні та економічні проблеми сучасної України, у тому числі й проблему інфляції неможливо. А тому антиінфляційна політика нині має бути спрямована не стільки на припинення інфляції взагалі, скільки на зведення її прийнятного рівня, який не просто по'мякшив би її найбільш згубні наслідки, а надав би інфляції конструктивної спрямованості, зробив би її важелем стимулювання позитивних економічних перетворень. Засоби боротьби з інфляцією можна умовно розділити на дві частини: антиінфляційна стратегія та антиінфляційна тактика. Стратегічні антиінфляційні заходи: погашення інфляційних очікувань, перш за все цінових, довгострокова грошова політика, скорочення бюджетного дефіциту, зведення до мінімуму впливу на національну економіку зовнішніх інфляційних імпульсів.

3. Антиінфляційна політика в Україні

Як антиінфляційні починають використовуватися й інші заходи. У період після 2002р. держава стала також жорстокіше регулювання грошово-кредитну сферу та вживати заходів, спрямованих на зменшення приросту грошової маси в обігу, зниження кредитного тиску шляхом поступового збільшення дисконтної ставки та доведення її до позитивного рівня (грошово-кредитна стабілізація). Особлива увага в цей період приділяється грошовій політиці (і в тому числі-обмеженню загального приросту грошової маси та приросту кількості грошей в обігу).

Крім того, поступово почав змінюватись механізм фінансування дефіциту державного бюджету. З 2004р. покриття дефіциту здійснюється не тільки за рахунок прямих кредитів НБУ, але й за рахунок зовнішніх (активне залучення іноземних кредитів) та внутрішніх (початок ринкових торгів облігаціями внутрішньої держпозики) запозичень.

Багато дослідників і тепер інфляцію в Україні визначають як інфляцію попиту, а її причину вбачають у наявності бюджетного дефіциту, який зумовлений надмірними державними витратами. Але відносні видатки бюджету (щодо ВВП) в 2003-2004 рр., скоротилося майже у півтора рази порівняно з 2002р., коли вони становили більше половини ВВП. Таке зменшення державних витрат аж ніяк не свідчить про їх надмірний розмір. Що ж до державних доходів, то вони зменшувалися повільніше, ніж витрати, але їх зниження також випереджало скорочення ВВП. Зрозуміло, що ухилення від оподаткування та розвиток тіньової економіки істотно знижували доходи бюджету, але важливішою причиною є суттєве зменшення податкової бази, тобто загальної суми реальних доходів, які підлягають оподаткуванню.

Саме значне падіння виробництва та зменшення його ефективності викликали скорочення бази для оподаткування і відповідного поповнення прибуткової частини держбюджету. І через це реальні податкові доходи держбюджету починають невпинно знижуватися, незважаючи на всі зусилля держави щодо недопущення цього. Поставлене завдання поповнити держбюджет за рахунок неподаткових надходжень, яке мало на меті закрити існуючі у бюджеті дірки і, водночас, не збільшувати податкове навантаження та розміри грошової маси, виявилося нездійсненним внаслідок відсутності значних реальних джерел таких доходів. Так, за рахунок ринку цінних паперів у 2004р. покрито лише 7,4% дефіциту з 33%, що намічалися. Реальний внесок приватизації у поповнення держбюджету і гальмування інфляції виявився теж майже ілюзорним. З намічених для поповнення держбюджету в 2004 р. 75 млн. грн від приватизації державного майна реально було одержано тільки 9 млн. Інституціональний внесок приватизації у здійснення боротьби з інфляцією виявився також досить незначним, оскільки на приватизованих підприємствах падіння виробництва відбувалося вищими темпами, а криміналізація економіки та приховування не тільки не знизилися, а й зросли, про що свідчить збільшення тіньового сектора. все це дає підстави говорити про те, що паперова приватизація не була дійовим заходом антиінфляційної політики.

Значне скорочення податкової бази є характерним для будь-якої великої суспільної кризи. не можна розрахувати на достатні податкові надходження, коли виробництво та доходи його суб'єктів зменшуються до 40-50% від їх нормального рівня, ніякі надзвичайні заходи податкових органів не зможуть реально змінити ситуацію, поки не зупиниться зменшення податкової бази. Такий стан, коли бюджетний дефіцит зберігається чи навіть зростає внаслідок відставання бюджетних доходів від видатків, а не внаслідок надмірності зростання останніх, в економічній науці отримав назву пасивного бюджетного дефіциту.

Пасивний дефіцит не справляє інфляційного впливу на загальний рівень цін, але протидіє кризовому спаду виробництва. Причина цього полягає в тому, що під час кризи грошовий попит відстає від потенціальної пропозиції і бюджетний дефіцит є засобом часткового підтримання недостатнього агрегованого попиту (перевищення витрат держави над її доходами автоматично стає додатком до приватного попиту). З тієї самої причини збільшення державних витрат у період кризи стимулює головним чином зростання пропозиції, а не цін.

У наших же умовах, намагаючись приборкати інфляцію, держава пішла шляхом не тільки грошово-кредитної, а й фінансової стабілізації, зменшуючи дефіцит бюджету. Але чи є такий шлях адекватним нинішньому стану економіки, коли падіння виробництва становить більше 50% від рівня 2000р.?

Відповідь на це питання можна знайти, аналізуючи деякі наслідки проведення цієї політики. Так, скорочення реальних державних видатків та жорстоке обмеження приросту грошової маси не могло не вплинути на стан економіки. Тривало поглиблення спаду виробництва, помітно посилилася криза платежів, різко почала зростати взаємна заборгованість підприємств (до 145% від ВВП на кінець 2004р.), збільшилася заборгованість підприємств по заробітній платі (до 6,8% від ВВП на кінець 2004р.), а також їх заборгованість перед бюджетом (до 7 млрд грн на середину 2004р.). Криза платежів, до речі, є нормальною реакцією підприємств на відсутність у них обігових коштів, які були "з'їдені" інфляцією. Таким чином, підприємства намагаються поповнити власні обігові кошти за рахунок коштів своїх постачальників, робітників та бюджету.

Про те, що нині Україна перебуває у стані депресивної рівноваги, для якої характерним є не тільки неповне використання наявного виробничого потенціалу, але й недостатність агрегованого попиту, свідчить виникнення розриву між обсягами капіталовкладень в реальну економіку, які різко зменшилися, та обсягами суспільних заощаджень. Вихід з кризового спаду виробництва неможливий без серйозних змін у динаміці капіталовкладень.

В Україні реальний процент (позичковий процент мінус приріст цін) досить довго (до початку 2004р.) залишався від'ємним через високу інфляцію, що не сприяло зростанню заінтересованості банків у фінансуванні капіталовкладень. Починаючи з 2004р., зменшення інфляції почало випереджати зниження номінального процента, внаслідок цього реальний процент почав швидко зростає, що робило капіталовкладення невигідними для підприємств навіть за сприятливої кон'юнктури на товарних ринках. При високому рівні реального позичкового процента пропозиція грошей перевищила попит на них, що й зумовило зниження рівня місячного реального процента з 6,8% у 2004р. до 1,4% -в 2005р. Проте змін у динаміці капіталовкладень не відбувалось через те, що з другої половини 2005р. на ринок запозичень почала виходити держава, фінансуючи таким чином свою потребу в покритті бюджетного дефіциту. За таких умов зростання фінансування банківською системою недержавних капіталовкладень не може реально відбутися через високу доходність державних цінних паперів, з одного боку, та велику ризикованість довгострокового кредитуванні реальних інвестицій в умовах загострення кризи платежів.

Тобто можна говорити про те, що обмеження інфляції та існуюча нині цінова стабілізація забезпечені зменшенням як державних видатків, так і зростанням фінансування дефіциту державного бюджету за рахунок внутрішнього фінансового ринку, не сприяють виходу з кризи та переходу до економічного зростання.

Зважаючи на те, що інфляція в Україні породжується нині не тільки емісією, а й прогресуючим технологічним занепадом виробництва, зростанням матеріало-, праце-, енергомісткості - продукції через падіння ефективності виробництва та низький рівень використання виробничих потужностей, неоднакове становище національних та іноземних виробників, зростання структурних диспропорцій, - протидіяння цьому тільки шляхом обмеження сукупного попиту пожорсткішання монетарної та фінансової політики є малоефективним. Підприємства за таких умов надають перевагу скороченню обсягів виробництва, не відмовляючись при цьому від підвищення цін на свою продукцію, прагнучи таким чином поповнити свої обігові кошти, "з'їдені" гіперінфляцією. Створюється замкнуте коло: спад виробництва, однією з причин якого є інфляція, у свою чергу, сам посилює інфляційний тиск, бо провокує підвищення цін.

А оскільки стабілізація грошово-кредитні та фінансові заходи неспроможні цілком ефективно спрацювати за таких умов, тому що подолати інфляцію, яка викликана зниженням ефективності виробництва через зменшення його обсягів, без відновлення економічного зростання неможливо, то це потребує зміни антиінфляційної політики, переходу до її нового етапу. Цей етап має базуватися на вимірюванні умов господарювання як для національних, так і для іноземних виробників. Така антиінфляційна політика як складові елементи має включати певні заходи у зовнішньоекономічній, виробничій, кредитно-грошовій та фінансовій сферах. При цьому вони мають здійснюватися у всіх цих сферах паралельно, оскільки затримки у їх проведенні навіть в окремих сферах можуть призвести до зростання темпів відкритої інфляції, що призведе тільки до поглиблення кризи.

Через те, що падіння виробництва, зниження його ефективності нині функціонально пов'язані з надмірною та односторонньою лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності, то й вирішення цієї проблеми необхідно пов'язати із змінами у даній сфері. На нинішньому етапі потрібно не стільки збільшувати митні тарифи на імпорт (хоча як тимчасовий захід і це є можливим), скільки уніфікувати їх, зменшивши кількість пільг щодо їх сплати. Крім того, нині необхідно застосовувати також інші-нетарифні методи обмеження імпорту: встановлювати квоти на імпорт з окремих країн та їх об'єднань (як це зроблено щодо українського експорту в країнах Західної Європи), жорсткіше підходити до стандартів якості імпортованої в Україну продукції, почати широке застосування українського антидемпінгового законодавства щодо іноземних виробників. Необхідно також зменшити кількість державних обмежень, які накладені нашим урядом на експорт з України. Це дасть змогу до певної міри вирівняти умови господарювання як для національних, так і для іноземних виробників, а також врівноважити торговельний баланс.

Отже, наша країна зараз знаходиться у складному становищі. Треба багато працювати та застосовувати антиінфляційні заходи, які могли б витягнути Україну з інфляції.

Висновки