Види підприємств в сучасних умовах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство культури і туризму України

Київський університет культури

Полтавський факультет менеджменту і бізнесу

Реферат

з дисципліни: "Економіка підприємства"

"Види підприємств у сучасних умовах"

Виконала: студентка III курсу

групи МГБ-31

Сарамака Н.С.

Науковий керівник:

Бєдєнков Є.Л.

Полтава 2009

Зміст

Вступ

1. Види підприємств

2. Основні тенденції розвитку державного корпоративного сектора в Україні

3. Інноваційний розвиток промислових підприємств в сучасних умовах

Висновки

Література

Вступ

Основою підприємницької діяльності, як і основою розбудови всієї держави, є наявність та функціонування підприємств як виробників матеріальних благ, місць прикладання людських знань і навичок, отримання засобів існування.

Законом України "Про підприємництво" визначено: "Підприємство - основна організаційна ланка народного господарства України. Підприємство - самостійний господарюючий статутний об'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку".

У даній роботі автор ставить за мету розглянути наступні завдання:

· види підприємств;

· розглянути основні тенденції розвитку державного корпоративного сектора в Україні;

· проаналізувати інноваційний розвиток промислових підприємств в сучасних умовах.

У ринковій економіці всі підприємства мають право на самовизначення, тобто вибір на організацію виробництв, комерційну свободу, визначення шляхів та способів реалізації продукції, рекламної діяльності, взаємин із партнерами та конкурентами. Однак абсолютної підприємницької самостійності не існує, оскільки кожне підприємство функціонує в конкретній країні і має підпорядковуватися її правилам і законам.

1. Види підприємств

Згідно з головним принципом ринкової економіки, будь-який господарський суб'єкт має право обирати той вид діяльності і у такій формі, яким він віддає перевагу.

Під економічною діяльністю розуміється виробництво різних видів продукції, товарів, надання послуг, а також торговельно-посередницька, фінансово-кредитна, науково-технічна, управлінська види діяльності, тобто будь-які види дій у сфері виробництва, розподілу, обміну, споживання та використання суспільного продукту, що не заборонені чинним національним законодавством.

Будь-яка економічна діяльність, пов'язана з типовими фазами відтворюваного циклу "виробництво-обмін-розподіл-збут-споживання", належить до підприємницької. Виходячи з цього види підприємницької діяльності розподіляються на виробничі, комерційні та фінансові.

Підприємницька діяльність здійснюється на підприємствах. Вона згідно з умовами, цілями, характером функціонування та відповідно до чинного національного законодавства має чітку класифікацію:

· за видом і характером діяльності;

· розмірами підприємства;

· формами власності;

· належністю капіталу;

· організаційно-правовими нормами.

Так, у Законі України "Про підприємництво в Україні" [2] визначено, що в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

· приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;

· колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;

· господарське товариство;

· підприємство, засноване на власності об'єднання громадян;

· комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;

· державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесене до категорії малих підприємств.

До малих підприємств належать новостворювані та діючі підприємства:

· у промисловості та будівництві - з чисельністю до 200 працівників;

· в інших галузях виробничої сфери - з чисельністю до 50 працівників;

· у науці і науковому обслуговуванні - з чисельністю до 100 працівників;

· у галузях невиробничої сфери - з чисельністю до 25 працівників;

· у роздрібній торгівлі - з чисельністю до 15 працівників.

Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Підприємства можуть об'єднуватись у великі компанії:

· асоціації - договірні об'єднання, створені для постійної координації господарської (підприємницької) діяльності;

· корпорації - договірні об'єднання (акціонерна форма власності), створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, що передбачає колективне володіння власністю (капіталом), концентрацією функцій управління підприємством в руках професійних управляючих (менеджерів);

· консорціуми - тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;

· концерни - форма статутного об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі на основі цілковитої фінансової залежності від одного або групи підприємств;

· холдинги - об'єднання, створено шляхом придбання контрольних пакетів акцій різних компаній для встановлення над ними контролю;

· інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

Якщо капітал підприємства належить державі, що бере участь у визначенні стратегії підприємства і розподілі результатів його діяльності, то це є державне підприємство. Якщо ж підприємство існує у вигляді незалежної компанії, самостійно вирішує господарські та фінансові питання, відповідає за своїми зобов'язаннями і виступає у суді, то це є приватне підприємство.

З точки зору належності капіталу підприємства бувають:

· національні - капітал належить підприємцям своєї країни;

· іноземні - капітал належить іноземним юридичним або фізичним особам;

· спільні - капітал належить національним та іноземним юридичним або фізичним особам, але діяльність підприємства здійснюється відповідно до чинного законодавства тієї країни, де воно зареєстровано.

Організаційно-правові форми підприємств визначені Цивільним кодексом України та Законом України "Про господарські товариства". Так, останнім визначено, що "господарськими товариствами є підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди з юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку" [3].

До господарських товариств належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Товариства є юридичними особами.

Товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, що не суперечить чинному законодавству України.

Акціонерне товариство - це підприємство, що має статутний фонд, поділений на відповідну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Засновником акціонерного товариства можуть бути юридичні та фізичні особи.

До акціонерних товариств належать відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть продаватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть продаватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і шляхом внесення змін до статусу цього товариства.

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори товариства, де беруть участь всі акціонери. Контроль за фінансово-господарською діяльністю виконує правління, яке обирається з числа акціонерів.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) - це товариство, що має статутний фонд, розподілений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Учасники товариства несуть відповідальність у межах їх вкладів.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. промисловість корпорація лізинг франчайзинг

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також особи, які не є учасниками товариства.

Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції зборів учасників.

Контроль за діяльністю дирекції (директора) товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється ревізійною комісією, що утворюється зборами учасників товариства з їхнього числа.

Товариства з додатковою відповідальністю - це товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його борги своїм внеском до статутного фонду, у разі нестачі або відсутності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

Повне товариство - це товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном.

Командитне товариство - це товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується внеском у майно підприємства (вкладників).

Якщо у командному підприємстві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами підприємства.

Найбільш поширені в Україні малі підприємства, оскільки для їх створення не потрібні великі кошти, а результати діяльності досить відчутні у соціально-економічних напрямах розвитку країни та вдосконаленні ринкової економіки. Як показує світова практика, в економіці провідних країн (США, Канада, Німеччина, Англія, Японія) малий бізнес охоплює близько 80% підприємств.

Малі підприємства дають змогу створювати умови для підвищення зацікавленості кожного працівника в кінцевих результатах своєї праці, оперативно реагувати на ринкові зміни, швидко впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, більш економно використовувати ресурси, зменшувати витрати, прискорювати оборотність капіталу, створювати робочі місця.

Зважаючи на результативність від діяльності малих підприємств, легкість їх створення і те, що саме вони є рушійною силою сучасної перебудови економіки, Президент та уряд України взяли курс на підтримку розвитку малого бізнесу.

Розвиток малих підприємств в Україні є невід'ємною складовою національної економіки і являє собою зріз усіх її галузей у визначених чинним законодавством межах за чисельністю зайнятих та обсягами виробництва. Так, за галузевими ознаками малі підприємства переважно зосереджені в торгівлі і громадському харчуванні - 51%; промисловості - 15%; інших сферах - 19%. У 2003р. підприємства малого бізнесу всіх форм власності вироблено продукції (робіт, послуг) майже на 12% загальнодержавного обсягу.

Але в Україні спостерігаються і певні труднощі щодо розвитку малого підприємництва. Найвагоміші чинники, що гальмують розвиток малого підприємництва:

- нестабільність, складність, фіскальний характер системи оподаткування;

- непідготовленість банківської системи для обслуговування малих підприємств;

- відсутність або недосконалість нормативно-правової та методичної бази розвитку таких перспективних форм виробничо-фінансового і виробничо-збутового забезпечення та зв'язків великих, середніх та малих підприємств, як лізинг, франчайзинг, венчурне фінансування;

- наявність адміністративних та організаційних перешкод при організації підприємницької діяльності, отриманні дозволів та ліцензій;

- обмеженість або цілковита відсутність матеріально-фінансових ресурсів, дефіцит обігових та інвестиційних коштів;

- труднощі в організації виробництва та реалізації продукції, формуванні клієнтури;

- брак знань щодо методів сучасного менеджменту та маркетингу, досвіду управління бізнесом, складність та висока ціна доступу до інформаційних ресурсів.

Вирішення цих проблем є нагальною проблемою і першочерговим завданням держави. Відзначимо, що проблеми малого бізнесу правильно розуміють у столиці України. Так, у Києві, де постійно виділяються кошти на розвиток малого підприємництва, зосереджено близько 15% усього малого бізнесу України.

2. Основні тенденції розвитку державного корпоративного сектора в Україні

Під державним корпоративним сектором розуміють сукупність акціонерних товариств, частка акцій яких належить державі. Крім того, до державного корпоративного сектора можна зарахувати сукупність відносин між державою та акціонерними товариствами щодо регулювання та контролю за діяльністю останніх. Держава може виступати не лише як акціонер, а й виконувати регуляторні функції стосовно діяльності корпоративного сектора, зокрема, через встановлення законодавчих норм функціонування акціонерних компаній, контролю за дотриманням прав акціонерів. Такі відносини між державними органами та суб'єктами акціонерної діяльності забезпечують ефективне функціонування державного корпоративного сектора.

Наявні державної частки власності в акціонерному товаристві зумовлює певні особливості в його діяльності. Передусім, держава, будучи акціонером, має впливати на концепцію розвитку підприємства внаслідок внутрішньо притаманних для неї функцій. Про те її діяльність повинна узгоджуватися з інтересами приватних акціонерів. Держава повинна знайти оптимальний баланс у відносинах з приватним підприємництвом. У цілому такі відносини регламентуються українським законодавством, зокрема Законом "Про господарські товариства", який надає можливість державі: брати участь в управлінні справами товариства у порядку, встановленому установчими документами; брати участь у розподілі прибутку товариства і отримувати його частину (дивіденди); вийти з товариства згідно зі встановленим порядком; отримувати інформацію про діяльність товариства. Українське законодавство допускає об'єднання майна, яке з власністю громадян, юридичних осіб та держави, що і є основою для створення акціонерних товариств.

Функціонування українського корпоративного сектора характеризується наявністю позитивних та негативних тенденцій його розвитку. До позитивних тенденцій можна зарахувати зростаючу роль державних акціонерних товариств; зокрема, окремі акціонерні товариства, в яких частка державної власності становить приблизно 25%, позитивно вливають на розвиток української економіки. Позитивною тенденцією також є можливість держави впливати на стратегію розвитку акціонерного товариства. Внаслідок державного впливу багато підприємств змогли покращити свої економічні показники. Крім того, державні органи, які виступають в ролі акціонера, можуть використовувати диференційований підхід до акціонерних товариств залежно від того, у якій галузі вони працюють. Слід відзначити, що найбільш цікавими для держави є ті підприємства, які відіграють суттєву роль у розвитку економіки і є стратегічно важливими для країни. До позитивних тенденцій також можна зарахувати залучення акціонерних товариств з державною часткою власності до державних та галузевих програм розвитку й узгодження домовленостей із потенційними інвесторами, а також співпрацю таких товариств із науковими та науково-дослідними об'єднаннями, зокрема із різноманітними науково-дослідними інститутами. Така взаємодія є необхідною, оскільки вона не лише створює потенціал для подальшого розвитку державного корпоративного сектора, а й формує у керівництва компанії державницький підхід до управління товариством.

Проте наявність позитивних тенденцій розвитку корпоративного сектора в Україні не виключає наявності негативних елементів у його функціонуванні. До основних проблем розвитку державних акціонерних компаній належить неефективне управління державною часткою власності у статутному фонді товариства. Зокрема, це виявляється в неузгодженості інтересів різних груп акціонерів, коли держава-акціонер відстоює свої інтереси, використовуючи органи державної влади для тиску на акціонерне товариство. Варто зазначити, що проблема узгодженості інтересів різних груп акціонерів є характерною і для приватних товариств, проте вона загострюється внаслідок нерівності впливу власників акцій, який виявляється в тому, що держава використовує свої повноваження для просування вигідних для себе рішень

Ще однією особливістю є те, що державні органи, володіючи часткою акцій в акціонерному товаристві, мають можливість впливати також і на здійснення дивідендної політики, яка на сьогодні є досить неефективною у переважній більшості державних акціонерних товариств. Як правило, держава зацікавлена або у збільшенні свого прибутку як акціонера, або у реінвестуванні значної частини прибутку у подальший розвиток виробництва, що саме по собі є позитивним явищем, але такий розподіл прибутку підприємства призводить до того, що частина коштів, яка йде на виплату дивідендів, є непропорційно малою. У цілому співвідношення у розподілі прибутку між приватними акціонерами та державою також залежить від існуючої системи оподаткування прибутку корпорацій. При виплаті дивідендів майже на всіх підприємствах України використовується т. зв. залишковий принцип, коли, у першу чергу, розглядаються всі напрями розвитку товариства, що потребують фінансування, і лише в тому випадку, якщо в результаті розподілу чистого прибутку залишиться деякий залишок, - він виплачується у вигляді дивідендів. Очевидно, що жодної оптимізації розміру виплат не здійснюється, оскільки величина дивідендів одержується сама собою внаслідок такого розподілу.

Таким чином, можна констатувати, що наявність державної частки у статутному фонді акціонерного товариства впливає на здійснення дивідендної політики досить суперечливо. Водночас державні регулятивні органи в галузі корпоративного управління і керівництво деяких акціонерних товариств намагаються виробити основні принципи у сфері формування доходів акціонерів, проте такий вплив, швидше, є зовнішнім, і є проявом виконання державою своїх функцій у регулюванні діяльності корпоративного сектора.

Практика господарювання акціонерних товариств в Україні та реалізації дивідендної політики свідчить, що в сучасних умовах можна виділити декілька груп підприємств, які відрізняються один від одного за підходами до дивідендної політики. Але у більшості випадків, якщо компанія прибуткова, дивіденди обов'язково виплачуються.

Для України досить характерним є функціонування так званої моделі переважного державного контролю, яка притаманна підприємствам, які ще не повністю завершили процес приватизації. Державна політика розвитку таких підприємств ще недостатньо розроблена, тому за наявності у держави контрольного пакета акцій підприємства тут досить часто призупиняється надходження інвестицій шляхом проведення додаткових емісій цінних паперів, а також стримується обіг приватних акцій товариства. За умов, коли державні органи ініціюють рішення про виплату дивідендів акціонерам, передусім вони відстоюють свої інтереси на одержання частини прибутку у вигляді дивідендів. У таких випадках, як правило, права приватних, а особливо дрібних акціонерів, є незахищеними. Однією з проблем функціонування державного корпоративного сектора України є нераціональна структура корпоративних прав, тобто певна диспропорція у співвідношенні між державними та приватними корпоративними правами. Така нераціональність зумовлена, передусім, тими способами та методами, якими проводилась приватизація в Україні. Загальна економічна ситуація в країні, а також суб'єктивні помилки державної політики призвели до створення низько ефективного та незбалансованого портфеля державних корпоративних прав, а також до послаблення контролю за діяльністю стратегічно важливих для країни підприємств та високоприбуткових акціонерних товариств. Створити можливості для оптимальної взаємодії між акціонерними компаніями та державними органами можна лише за рахунок формування ефективної нормативної бази, яка регулювала б діяльність державного корпоративного сектора. До такої ситуації призвели такі чинники: високий рівень розпорошеності акціонерного капіталу, неефективна система приватизації підприємств, продаж найбільш прибуткових підприємств приватним інвесторам тощо. Прикладом може виступати продаж ВАТ "Криворізького гірничо-металургійного комбінату «Криворіжсталь".

Можна стверджувати, що негативні тенденції у функціонуванні державного корпоративного сектора спричинені не лише діями державних органів, а й діяльністю комерційних структур. Зокрема, останні мають право формувати органи управління у прибуткових товариствах, що позначається на інтересах держави, як правило, досить негативно. За таких умов держава не може достатньою мірою впливати на рішення щодо управління майном товариства, а також управління державними корпоративними правами. Відповідно, державні уповноважені не мають можливості закріпитись в органах управління підприємством та впливати на їх діяльність. Без сумніву, роль держави у діяльності акціонерного товариства також визначається часткою акцій у його статутному фонді. Якщо остання становить 75% голосів, то державні органи відіграють домінуючу роль у функціонуванні підприємства та можуть приймати необхідні їм рішення.

До негативних тенденцій розвитку державного сектора також можна зарахувати здійснення недобросовісної конкуренції між приватними та державними акціонерними товариства, а також товариствами змішаної форми власності. Існують випадки, коли державні органи, використовуючи свої можливості, впливають на діяльність підприємства-конкурента за допомогою адміністративних методів регулювання. Зокрема, ініціюють проведення перевірок діяльності товариства, сприяють створенню бар'єрів для його функціонування. Хоча такі дії є характерними не лише для державних органів, а й для комерційних структур. Крім того, значною проблемою є узгодження інтересів державних органів та уповноважених ними осіб, а також дотримання останніми законодавчих норм та ділової етики. Трапляються випадки, коли державні уповноважені піклуються, передусім, про власні інтереси, а не про інтереси держави в межах акціонерного товариства. Тому досить важливим є матеріальне стимулювання працівників та контроль за їх діяльністю.

Аналіз результатів діяльності державного корпоративного сектора показав, що основними його проблемами є: недосконалість діючої системи управління державними корпоративними правами, яка не забезпечує їх ефективного використання; законодавча невизначеність специфікації прав державної корпоративної власності щодо її суб'єктів; відсутність стратегії розвитку державного корпоративного сектора; відсутність ефективного контролю за фінансовою діяльністю господарських товариств з державною часткою власності; недосконалість системи реалізації прав держави як акціонера і, відповідно, її участі у розподілі доходів, що інколи створює переваги для недержавних акціонерів.

3. Інноваційний розвиток промислових підприємств в сучасних умовах

Ринкові відносини в Україні, що впроваджуються, ще не позбулися спадщини адміністративно-командної системи - затратного, неефективного господарювання, котре в умовах жорсткої міжнародної конкуренції та встановлення врівноважених цін ставить більшість теперішніх підприємств перед загрозою банкрутства. Подолання цього стану можливе тільки через потужний інноваційний перерозподіл ресурсів суспільства на користь конкурентоспроможних наукомістких виробництв.

Поки що інноваційний процес в Україні не набув достатніх темпів розвитку. Активність промислових підприємств стримують відсутність власних коштів, труднощі із сировиною, недостатня державна підтримка вітчизняного виробника, сповільнена реструктуризаційна політика.

На інноваційні процеси в Україні негативно впливає і кризовий стан у науці, викликаний різким скороченням за останні роки бюджетних коштів, що спрямовуються державою на фінансування розвитку науки і техніки.

Метою є вивчення інноваційних процесів в умовах негативних наслідків кризових явищ у економіці України та їх переплетіння у сферах науки, освіти, техніки і технологічного розвитку, що зумовило їх істотне гальмування, зменшення бюджетного фінансування науково-технічної сфери, низького рівня впровадження у виробництво результатів досліджень та розробок, яке призводить до того, що наука поступово перестає бути суспільно визначеною пріоритетною діяльністю держави і відбувається незворотна втрата інтелектуального потенціалу країни. Запропоновано також ряд заходів щодо реформування державної інноваційної політики.

Поряд з економічним спадом, що прогресує, відбувається старіння основних виробничих фондів, різке зниження освоєння виробництва нових видів продукції та падіння їхніх якісних параметрів. Водночас стійкою тенденцією стало зниження нагромадження основного капіталу внаслідок значного скорочення інвестицій. Майже наполовину скоротилось фінансування капітальних вкладень у промисловість, через що різко скоротилося введення в дію основних фондів виробничого призначення.

У цей період у міжнародних господарських зв'язках Україна зберігає значення постачальника сировини і ринку збуту для країн заходу. Технологічний розвиток вітчизняної промисловості дедалі більшою мірою починає залежати від інтелектуальної продукції інших країн. Обладнання, машини, технологічний досвід, "ноу-хау" дедалі частіше купують у більш розвинених державах. Одначе країна, виробництво якої опирається на імпортну техніку і технологію, незмінно опиняється в залежному становищі від промислово розвинених країн. Таким чином, консервація технічної відсталості викликає й економічну відсталість держави.

Для того, щоб краще зрозуміти передумови сучасної тенденції розвитку українських промислових підприємств, повернемося до радянських часів. Технологічні зміни в Україні, коли вона була в складі СРСР, відбувалися сталими пропорціями, і за останні два десятиріччя принципових структурних змін майже не було. Дослідження кількісного співвідношення видів інновацій у промисловості України за період 1969-1988рр. виявили однаковий тренд усіх типів інновацій як технологічних процесів, так і продуктів. Зокрема, частка останніх стабільно становила 10%, що вказує на відставання нашої промисловості від світових тенденцій щодо технологічних змін. Це також є свідченням домінуючої ролі псевдо інновацій у промисловості країни. Однаковий тренд пропорцій типів інноваційних технологій протягом десятиріч вказує на відсутність впровадження базових інновацій, які б руйнували всі пропорції встановленого порядку речей, розвитку нової інфраструктури виробництва.

Падіння всіх основних показників інноваційної діяльності в Україні зумовлене рядом факторів. Це, передусім, вкрай низька частка бюджетних витрат на наукові дослідження, а також інноваційної продукції в загальному обсязі виробництва. Критично небезпечною стала питома вага продукції тих галузей, від яких найбільшою мірою залежить інноваційний процес, а саме: електронної промисловості, приладобудування, виробництва контрольно-вимірювальної апаратури тощо. Для цього слід додати низьку платоспроможність підприємств: вони не здатні фінансувати власні прикладні дослідження і розробки. Незадовільною залишається інноваційна спрямованість прямих іноземних інвестицій, які здебільшого вкладають у традиційні виробництва і технології. Додамо до цього різке зниження рівня творчої активності винахідників та раціоналізаторів, постійне зменшення чисельності кадрів високої кваліфікації та ускладнення їх працевлаштування за фахом. Істотно гальмує науково-технічний прогрес і те, що заробітна платня у сфері науки нижча від середньої в країні. Заважає широкомасштабним змінам і нерозвиненість інформаційної та сервісної інфраструктур, покликаних забезпечувати розвиток інноваційного підприємства, обмежене використання комп'ютерної техніки у сфері проектування й керування виробничими процесами. Помітний прорахунок у організаційному плані - відсутність програми приватизації об'єктів у сфері науки.

В Україні ще не сформувався дієвий механізм інвестування масштабних технологічних змін. Державні науково-технічні програми часто не забезпечують високих кінцевих результатів. Міністерства та відомства, обтяжені соціальною необхідністю підтримки традиційних виробництв, не мають достатніх коштів для інноваційної трансформації своїх галузей. Недержавні комерційні структури ще не можуть здійснювати довгострокові проекти, котрі б забезпечували базові технологічні зміни.

Основним недоліком здійснюваної інноваційної політики залишається її спрямованість на керування переважно "процесом", а не "кінцевими результатами".

Для українських підприємств важливим джерелом фінансування нововведень на регіональному рівні є області структури Державної інноваційної компанії, діяльність якої характеризується як позитивними, так і негативними чинниками, що пов'язані із формуванням інноваційного фонду (до негативних слід віднести посилення податкового тиску на підприємства за рахунок обов'язкових відрахувань у фонд, а як наслідок - зростання цін на товари; до позитивних - пожвавлення інноваційних пошуків підприємств, підвищення конкурентоспроможності їхньої продукції). Вона відіграє певну позитивну роль у визначенні стратегії розвитку підприємств та регіонів.

Технологічні інновації забезпечують 48% ефективності ринкової економіки.

З початку діяльності інноваційної компанії (1993р.) профінансовано більше двох тисяч проектів.

На сьогодні вже завершено 610 інноваційних проектів. Вироблено інноваційної продукції на загальну суму 476 млн. грн. Створено та збережено 22,5 тис. робочих місць. Крім того, тільки у вигляді різноманітних податків від підприємств, які здійснюють реалізацію інноваційних проектів, уже надійшло до державного бюджету близько 362 млн. грн. До того ж є непрямий ефект. Впровадження вітчизняних науково-технічних розробок і технологій через інноваційний фонд стримує відплив інтелекту з України, надає перспективу вченим, припиняє втрату Україною наукових ідей, на які держава вже витратила великі кошти.

Уникнути технологічної залежності Україна може лише шляхом відновлення самостійного активного науково-технічного розвитку через використання новаторської розумової праці, що створює нові знання й нові технології, та підтримки підприємництва в промисловій сфері. Тому важливої ролі набувають глибше вивчення можливостей використання інновацій як способу розвитку економіки, забезпечення регулювання і підтримки інноваційних процесів, розроблення і прийняття правильної стратегії досягнення поставленої мети, способів її реалізації і шляхів фінансового забезпечення як на рівні держави, так і на рівні підприємства.

Відсутність структурної перебудови інноваційного типу генерує потужні стагнації та інфляційні процеси. Виробництво ніби "виштовхує" капітал, призначений для відтворення неефективних підприємств, які втратили попит на свою продукцію. Подолання такої структурної кризи можливе тільки в тому разі, якщо цей капітал спрямовуватиметься в науково-технічні інновації, а нові виробництва, котрі визначають суть та напрями трансформаційних процесів. Для цього держава повинна сформувати інноваційну політику у формі інноваційної моделі розвитку і на базі останньої розробити національну та регіональні цільові комплексні наукові програми.

Висновки

Як висновок, можна сказати, що основою підприємства є професійно організований трудовий колектив, озброєний знаннями, навичками, засобами виробництва та ресурсами для виконання виробничої програми.

Підприємство формується під впливом зовнішнього і внутрішнього середовища.

Зовнішнє середовище визначає ефективність роботи підприємства. Це споживчі продукції, партнери, державні інституції, населення.

Внутрішнє середовище - це ресурси підприємства (основні фонди, оборотні засоби, майно, фінанси, робітники), інформація, тобто те, що необхідно для виготовлення продукції.

Головна мета підприємства визначається його місією. На основі загальної місії підприємства формуються і встановлюються загальні цілі підприємства, що мають бути конкретними і вимірювальними, орієнтованими у часі, досяжними і такими, які взаємно підтримують одна одну.

Головними напрямами підприємства є вивчення ринку товарів, інноваційна, науково-технічна, виробнича, економічна та соціальна діяльність, після реалізаційний сервіс, вивчення чинних законодавчо-правових і нормативних матеріалів тощо.

Метою роботи підприємства є отримання прибутку, що розподіляється за чіткою схемою відшкодувань у державний бюджет, на утримання самого підприємства і його робітників та розширення виробництва.

Незалежно від форм власності сучасне підприємство працює на умовах повного госпрозрахунку. Воно самостійно укладає договори, веде розрахунки з партнерами та споживачами, розпоряджається прибутком, визначає свою спеціалізацію та менеджмент.

Література

1. Інвестиції: практика та досвід. - 2009 - №16 - с.47-51.

2. Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво - 2007 - №6 - с.17-21.

3. Актуальні проблеми економіки - 2007 - №5 - с.120-128.

4. Регіональна економіка. - 2003 - №3 - с.174-178.

Размещено на Allbest.ru

...