Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Одеський Національній Економічний Університет

Кафедра загальної економічної теорії

Курсова робота

На тему: “ринок праці та соціальна політика”

Виконала:

студентка 2го курсу ФМЕ, 25гр.

Мироненко Анна

Науковий керівник:

д.е.н.,професор Уперенко М.А.

Одеса - 2013



План

Вступ

Розділ I. Ринок праці

1.1 Суть поняття «Ринок праці»

1.2 Механізм функціонування риноку праці

Розділ II. Державне регулювання зайнятості

2.1 Політика зайнятості

2.2 Економічна нерівність і перерозподіл доходів

Розділ III. Соціальна політика держави

3.1 Державне регулювання соціальних процесів

3.2 Моделі соціальної політики держави

3.3 Соціальна політика в Україні

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

В умовах трансформації економіки України -- переходу від командно-адміністративної власності до приватної, розвитку конкуренції й підприємництва, гостро постала проблема соціального захисту населення. Створення ринкової економіки супроводжується стрімким розшаруванням суспільства за матеріальним, соціальним статусами. Перед державою постала проблема забезпечення й підтримки малозабезпечених прошарків населення.

Актуальність даної теми полягає в тому, що однією з функцій держави є недопущення зростання соціальної напруги з приводу майнової нерівності, передбачення й фінансування негативних проявів ринку для громадян (безробіття, втрата працездатності), створення ефективної пенсійної системи.

Об'єктом роботи є соціальна політика держави, її структура, цілі, об'єкти, суб'єкти та інструменти реалізації.

Метою роботи є дослідження сучасної структури соціальної політики України, аналіз її стану, характеристика сучасних процесів, що протікають у соціальній сфері, а також порівняння соціальної політики держави українського ґатунку з досвідом інших країн світу.

1 

Розділ I. Ринок праці

1.1 Суть поняття «Ринок праці»

Ринок праці посідає центральне місце серед інших ринків. Основу ринку становлять дві головні дійові особи: роботодавці та наймані працівника. Принципова різниця між ними полягає у відношенні їх до засобів виробництва. Власниками засобів виробництва є роботодавці, а особи, які не мають на знарядь, ні предметів праці, але володіють здібностями до праці, - це наймані працівники. Вони пропонують свою робочу силу за певну плату, а роботодавці представляють попит на неї та оплачують її. Отже, на ринку праці як і на інших ринках мають місце пропозиція, попит та ціна у вигляді заробітної плати.

Пропозиція робочої сили визначається сукупністю різних факторів: рівнем зарплати, освіти, профспілкового захисту, релігією, податковою системою тощо.

Попит на робочу силу визначається потребою підприємців мати необхідну кількість та якість найманої робочої сили для випуску продукції та технічною оснащеністю виробництва. Ціни на товари споживчого ринку безпосередньо впливають на рівень і оплату робочої сили. Все це зумовлює перелив капіталу, зміну в попиті і пропозиції робочої сили, появу безробіття та ін., що дуже часто ускладнює відносини між економічними суб'єктами. Тому в налагодженні найраціональніших економічних відносин на ринку праці велика роль належить державі.

Ринок праці в ринковій економіці - це ринок найманої праці, де роботодавець і найманий працівник виступають як юридично рівноправні особи. В цьому полягає унікальність ринку праці, його відміна від інших ринків.

За своїм змістом ринок праці складається із трьох частин:

Потенційного, тобто тієї сфери, де формується сама праця (особи, зайняті в домашньому та особистому підсобному господарстві; студенти та учні старших класів, що навчаються з відривом від виробництва; військовослужбовці; фермери; підприємці та інше працездатне населення).

Циркулюючого, тобто сфери купівлі-продажу робочої сили (продавець своєї робочої сили переміщується між підприємствами у пошуках роботи, перебуваючи при цьому фактично безробітним: особи, які перебувають у фрикційному, структурному та циклічному безробітті; звільнені військовослужбовці з лав армії та флоту; пенсіонери, які шукають роботу; особи, що перебувають на перепідготовці, підвищенні кваліфікації та громадських роботах).

Внутріфірмового (особи, що переміщуються безпосередньо на підприємствах у зв'язку з появою вакансій за рахунок звільнення працівників, модернізації і розширення виробництва, нового будівництва, зростання коефіцієнта змінності роботи підприємства, переміщень на робочих місцях).

Обсяг ринку праці переважно визначається попитом на робочу силу, який, у свою чергу, прямо залежить від загальної економічної кон'юнктури та фази економічного циклу в країні. У випадку, коли економіка перебуває у стані циклічного піднесення, попит на робсилу зростає. Отже, ринок праці розширюється.

Якщо суспільне виробництво переживає кризу чи депресію, попит на робочу силу зменшується, а ринок праці звужується. Розширення чи звуження ринку праці викликає зміни чисельності та співвідношення між його складовими: зайнятими та безробітними.

Співвідношення між попитом і пропозицією на ринку праці проявляється в ринковій ціні робочої сили і залежить від кон'юнктури ринку (рис .1).



ЧЗ - чисельність зайнятих;

ЗП - заробітна плата;

По - попит на р.с.

Пр - пропозиція р.с.

Точка перетину кривих попиту і пропозиції робочої сили (Т1) показує рівновагу на ринку праці, якій відповідає певний рівень заробітної плати (ЗП1). Зростання пропозиції робочої сили при незмінному попиті на неї викличе зниження заробітної плати. Збільшення попиту на робочу силу при незмінній її пропозиції спричинить зростання заробітної плати.

Проблема функціонування ринку праці пояснюється економістами по-різному. З точки зору класичної теорії безробіття - це специфічне економічне явище, яке виникає в результаті підвищення зарплати. В умовах, коли зарплата досягає досить високого рівня, тобто знаходиться вище, ніж рівень, за якого всі ті, хто шукає роботу, її знаходять, виникає надлишок пропозиції на ринку праці і як наслідок - безробіття.

Класична теорія виходить з того, що проблеми безробіття або дефіциту робочої сили розв'язуються через ринкового саморегулювання. Втручання держави у цей процес розглядається зайвим і шкідливим. Безробіття, за класичної теорією, - це наслідок постійних прагнень самих найманих працівників до підвищення своєї зарплати. Рівновага на ринку праці в цьому випадку досягається тільки через ринковий механізм. Тобто надлишок пропозицій має “тиснути” тільки на ціну робочої сили донизу таким самим чином, як і в моделях рівноваги сукупного попиту і сукупної пропозиції. Практично це означає, що безробіття може знижувати рівень зарплати, а це, в свою чергу, підвищить рівень зайнятості.

Отже, класична модель виходить з того, що в умовах безробіття зарплата повинна зменшуватись. Але економічна практика свідчить про те, що номінальна заробітна плата, як правило, не знижується в період спаду виробництва. Цьому протистоять наймані працівники та створені ними з метою захисту власних інтересів профспілкові організації. Роботодавці також зацікавлені в стабільній заробітній платі, бо це дає змогу їм краще планувати роботу та підтримувати безконфліктні стосунки з працівниками. Все це стримує зарплату та перешкоджає її коливанням угору та вниз залежно від на ринку праці. Але згідно з класичною моделлю стабільна заробітна плата породжує безробіття.

В економіці може виникати ситуація, коли попит на робочу силу знижується до рівня, нижче від якого зменшення заробітної плати не дає можливості підвищити зайнятість. У цьому випадку виникає так зване добровільне безробіття. Наймані працівники не погоджуються зі зниженням заробітної плати і, як наслідок, віддають перевагу безробіттю (рис. 2).

Класична теорія не вважає безробіття серйозною економічною проблемою. Але економічна практика підтверджує необгрунтованість такої позиції. Кейнс не заперечував, що зменшення заробітної плати може призвести до зростання зайнятості. Але він скептично ставився до спроб застосувати цей засіб як кращі ліки проти безробіття.

По-перше, підкреслював Кейнс, на практиці дуже важко знизити заробітну плату, тому майже неможливо, щоб подібна стратегія дала позитивні результати щодо збалансування ринку праці.

По-друге, існують сумніви, що зниження заробітної плати (навіть якщо зробити припущення, що це може бути здійсненним) справді зможе бути ефективним засобом проти безробіття. Справа в тому, що коли заробітна плата знижується, скорочуються витрати підприємства. Це створює потребу в найму більшої кількості працюючих. Але одночасно знижується купівельна спроможність тих, хто отримує заробітну плату і купує вироблені товари та послуги. Отже, на споживчий попит впливають два суперечливі фактори. Частково попит зростає внаслідок того, що більша кількість людей одержує роботу, а частково він зменшується, оскільки купівельна спроможність кожного з них знижується внаслідок зниження заробітної плати. Підсумковий результат зовсім не означає зростання сукупного попиту.

Головний висновок кейнсіанської теорії полягає в тому, що в ринковій економіці не існує такого механізму, який гарантував би повну зайнятість населення. Стверджується, що економіка може бути збалансованою щодо досягнення рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією при значному рівні безробіття і відчутних темпах інфляції. Для досягнення рівноваги на ринку праці й повної зайнятості працездатного населення необхідне систематичне втручання держави в економічні процеси.

Проте кейнсіанська теорія, як було доведено пізніше, є характерною тільки для КП. У ДП різні варіанти втручання держави в економіку та ринок праці ведуть до інфляції. До цього висновку дійшли у 70-і роки, коли стало очевидним, що регулювання економіки та ринку праці відповідно до теорії Кейнса стало неефективним. Кейнсіанська теорія була піддана критиці з боку монетаристів.

Монетаристи та їх прихильники (М.Фрідман, Ф.Хайєк та ін.), спираючись на класичну теорію, відстоюють можливість досягнення макроекономічної стабільності та довгострокової рівноваги тільки в умовах повністю вільних та конкурентних ринків з гнучкими цінами і заробітною платою. Держава, за їхньою думкою, не повинна втручатися в ринок праці, якщо безробіття не перевищує природний рівень. В іншому випадку починає розвиватися стагфляція, тобто одночасне зростання безробіття та інфляції. Відповідно до монетаристської теорії вихід з будь-якої кризи можливий тільки за умови проведення жорсткої фінансово-кредитної політики. При цьому враховується і роль держави. Проте вона стосується тільки макроекономічного регулювання, в тому числі і ринку праці, за допомогою податкового та грошово-кредитного механізму.

1.2 Механізм функціонування риноку праці

Ринок праці не є однорідним. Він складається із багатьох секторів і робочих місць, що формують різні вимоги до проблеми працевлаштування. Існує велика різноманітність спеціалізованих ринків праці - залежно від професійної категорії, кваліфікованого та освітнього рівня або регіону. Стикування спеціалізованих ринків праці пов'язане з певними труднощами. Зокрема може бути, що безробітний не має відповідної освіти чи достатнього рівня професійної кваліфікації, необхідних на ринку праці., котрий розширюється в даний час, або структура та рівень заробітної плати настільки жорстокі, що немає ніякої зацікавленості підвищувати кваліфікацію чи шукати нову роботу.

Становлення ринку праці в Україні відбувається дуже повільно, що є характерним для перехідної економіки.

Для нормального функціонування ринку має бути розроблений і впроваджений в життя комплекс правових, економічних та соціальних передумов, які формують ринкове середовище. Серед цих передумов найважливішими є такі:

Єдність правових умов функціонування ринку праці на основі вільно вибраної зайнятості і конкурентності.

Наявність єдиного економічного простору і забезпечення вільного переміщення в ньому громадян.

Відсутність обмежень на зарплату, що забезпечує працівнику відтворення його здатності до праці, можливість утримання сім'ї, а також наявність ринку житла і робочих місць.

Організація на всій території країни системи бірж праці (центрів зайнятості), що ефективно функціонують.

Створення широкомасштабної системи професійної орієнтації, навчання та перепідготовки кадрів.

Наявність у територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи, насамперед, системи працевлаштування, профорієнтації і перепідготовки кадрів.

2 

Розділ II. Державне регулювання зайнятості

2.1 Політика зайнятості

Головним аспектом політики зайнятості на сучасному етапі й на перспективу повинно бути збереження достатньо відчутної ролі держави в її регулюванні. Державне регулювання зайнятості не повинно, проте, використовуватись для обмеження ринкового механізму її саморегулювання.

Разом з тим, потрібно враховувати перехідний характер української економіки, який зумовлює неприйнятність для України лише орієнтації на механізм ринкового регулювання зайнятості. Такий механізм не може ефективно працювати внаслідок відставання заробітної плати від середнього прожиткового мінімуму, а також у зв'язку з необхідністю вкладення значних коштів на охорону здорові та відпочинок, житло і транспорт. Незабезпечення цих умов перешкоджає вільному переміщенню робочої сили.

Характерною ознакою соціальної ринкової економіки є орієнтація на продуктивну зайнятість, що базується на синтезі соціального і економічного ефектів, необхідності великих вкладень коштів у людину, в забезпечення належних умов для її існування, нормального відтворення затрат енергії, зростання добробуту.

Забезпечення продуктивності зайнятості передбачає використання особливого механізму узгодження внутрішньо суперечливих критеріїв оцінки ефективності зайнятості найманими працівниками, роботодавцями та суспільством у цілому, підтримання їх балансу в інтересах протидії виникненню масового безробіття і нагромадженню її прихованого потенціалу на підприємствах. Це можливе лише за умови органічного поєднання активних дій органів державного управління з ринковими регуляторами зайнятості.

Вільно вибрана зайнятість як орієнтир соціальної ринкової економіки є головним принципом, на якому повинні будуватися державна політика і механізм забезпечення продуктивної зайнятості. Важливими передумовами реалізації цього принципу повинні бути: сприяння розвиткові всіх форм власності і господарської діяльності з метою розширення можливостей вибору громадянами сфер застосування праці; формування їхньої мобільності і багатосторонності як основи конкурентоздатності в ринкових умовах; недопущення примушування до праці та будь-яких форм дискримінації - за статтю, віком, національністю та ін. До цих умов треба також віднести економічну та юридичну свободу працівників і роботодавців при найму та звільненні, свободу переміщення праці і капіталу, розмежування функцій господарських суб'єктів і державних органів щодо кадрової політики, створення якісно нового механізму регулювання та інфраструктури ринку праці, розвиток системи партнерських відносин щодо розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів.

Все це означає необхідність створення такої моделі зайнятості, яка б була заснована на поєднанні ринкових принципів регулювання і активної участі держави в регламентації правил функціонування ринку праці, в тому числі й у сфері приватної підприємницької діяльності. Така модель повинна передбачати заходи соціального захисту населення у випадку безробіття, здійснення політики сприяння зайнятості та прискоренню адаптації населення до вимог до ринкової економіки.

Складність утвердження нових принципів політики зайнятості обумовлена, з одного боку, інерційністю громадської свідомості, консерватизмом господарників та управлінців, а з іншого - ілюзорним уявленням про те, що перехід до ринкової економіки може автоматично вирішити всі накопичені проблеми у сфері зайнятості.

Основна увага в політиці зайнятості має звертатися на формування конкурентоздатності всіх груп економічно активного населення як основи забезпечення високої мобільності найманих працівників і підприємців до коливань ринкової кон'юнктури. Політика зайнятості має бути погоджена з пріоритетами і темпами структурної перебудови, націлена на активізацію вивільнення надлишкової робочої сили з підприємств, її перерозподіл у галузі і сфери пріоритетного розвитку або надання кожному економічно активному члену суспільства можливості заняття підприємницькою діяльністю чи індивідуальною працею.

В основі теоретично обгрунтування державного регулювання зайнятості населення лежать положення кейнсіанської теорії, згідно з якою зменшення безробіття повинно досягатися за рахунок державної стимулюючої фінансової політики. Проте, слід врахувати, що така політика, крім позитивного впливу на економіку, виявила побічні негативні наслідки - підвищення цін, тобто інфляцію. Таким чином, інфляція є тією ціною, яку економіка повинна сплатити за зниження безробіття.

Дослідження показали, що існує досить тісний зв'язок між безробіттям та інфляцією. Збільшення безробіття знижує інфляцію і навпаки. Тобто між інфляцією і безробіттям має місце обернена залежність.

Вплив держави на рівень та динаміку національного виробництва методами політики експансії (фіскальної чи монетарної) - основний елемент механізму державного регулювання зайнятості населення. Іншим його елементом є державне регулювання наслідків функціонування економіки, пов'язане з виникненням безробіття. Таке регулювання спирається на спеціальні державні програми, основною метою яких є не загальне зростання виробництва, а створення додаткових умов для працевлаштування безробітних. Тому пріоритетними заходами держави в регулюванні зайнятості населення мають бути такі: 1) забезпечення ефективної зайнятості; 2) координація заходів, які застосовуються в політиці регулювання; 3) створення різних умов для громадян у використанні їх права на працю; 4) соціальне партнерство через сумісність інтересів держави, профспілок та підприємців; 5) міждержавне співробітництво з питань регулювання потоків робочої сили. сукупність зазначених заходів закладає основу формування державних програм зайнятості населення і механізму регулювання цієї сфери.

Програмний метод регулювання зайнятості реалізується за двома напрямами: активна політика зайнятості та створення гнучких форм зайнятості.

Перший напрям передбачає розробку програм сприяння зайнятості, які охоплюють як окремі категорії населення, так і специфічні випадки загрози безробіття. Головною метою таких програм є скорочення або запобігання зростанню чисельності безробітних.

Програми сприяння зайнятості поділяються на три типи: програми суспільних робіт, професійної підготовки молоді та допомоги безробітним.

1. Програми суспільних робіт охоплюють окремі категорії населення, регіони, періоди часу і поділяються на два види: програми трудомістких суспільних робіт та програми суспільних робіт, які мають певну соціальну спрямованість.

Перший вид суспільних робіт спрямовується на мобілізацію надлишкової робочої сили для створення інфраструктури в сільській місцевості (будівництво сільських доріг, дрібних об'єктів, житла та об'єктів соціально-культурного призначення, захист земель і проведення лісонасаджень тощо), а також проведення різних робіт у містах (будівництво та ремонт доріг, шкіл та лікарень, робота в дитсадках, вирощування овочів тощо).

Другий вид програм суспільних робіт охоплює оплачувані муніципальною владою (місцевими органами влади) послуги людям похилого віку та інвалідам, догляд за дітьми, допомогу при обслуговуванні хворих, одиноких престарілих громадян тощо.

2. Програми професійної підготовки молоді спрямовані на надання допомоги молоді в отриманні професійної підготовки та підвищенні кваліфікації.

3. Програми допомоги безробітним охоплюють насамперед категорії безробітних, що не мають роботи протягом тривалого часу.

Одним з дійових засобів сприяння зайнятості з боку держави є надання субсидій. Підприємствам надаються від держави субсидії для доплат до заробітної плати працевлаштованим безробітним, а також субсидії на профпідготовку безробітних. Держава також адекватно стимулює підприємства у випадку працевлаштування та профпідготовки молоді.

Програми сприяння зайнятості - це динамічний інструмент активної політики зайнятості. Термін їхньої дії розрахований, як правило, на період від шести місяців до двох і більше років. Більшість таких програм фінансується з державного бюджету. Крім того, окремі спеціальні програми можуть фінансуватися і через податкову систему (податковий кредит, податкові відрахування, повернення податків тощо). Програми сприяння зайнятості розробляються на державному, регіональному та місцевому рівнях. Контроль за їх реалізацією здійснюється відповідними органами державної влади.

Другий напрям (гнучкі форми зайнятості) передбачає створення умов, здатних підвищити рівень зайнятості населення. До них належать: встановлення для працездатного населення вигідніших форм та режимів праці; допомога підприємствам у маневруванні кількістю та якістю робочої сили, у вирішенні проблем, пов'язаних з використанням праці жінок, людей похилого віку, іноземних працівників, іммігрантів тощо. Гнучкі форми зайнятості включають:

використання різноманітних нестандартних режимів як повного, так і неповного робочого часу;

облік соціального статусу робітників (самостійні робітники, неоплачувані члени сім'ї);

використання у процесі виробництва нестандартних робочих місць та організації праці (надомна праця, працівники на виклик тощо);

упровадження нестандартних організаційних форм (тимчасові робітники) тощо.

2.2 Економічна нерівність і перерозподіл доходів

Будь-яке суспільство прагне створити якнайкращі умови для життєдіяльності людей і досягти соціальної справедливості. Існує два підходи до проблем розподілу доходів у суспільстві: 1) рівність доходів; 2) нерівність доходів.

Чинники існування нерівності: 1) диференціація зарплати залежно від здібностей, освіти, професійного досвіду; 2) нерівномірний розподіл власності на цінні папери і нерухоме майно; 3) везіння, удача, ризик, особисті зв'язки.

Для визначення нерівності доходів у макроекономіці використовують криву Лоренца -- графік, який ілюструє ступінь нерівності (рис. 3). Автор -- Макс Лоренц, американський економіст, статистик.

Рис 3 Крива Лоренца

Вертикальна вісь -- частка доходів (від 0 до 100 %), горизонтальна вісь -- частка тих, хто отримує ці доходи (від 0 до 100 %). Бісектриса ОС -- лінія абсолютної нерівності, означає, що будь-який відсоток родин (наприклад, 10 %) одержуватиме таку саму частку доходів (10 %).

За фактичного нерівного розподілу доходів крива Лоренца відхиляється праворуч і донизу від бісектриси або є увігнутою. Увігнута крива показує, що однакові частки найбідніших і заможних громадян отримують різні частки від сукупного доходу суспільства. Реально найбідніша частина населення одержує 5-6 %, найбагатша -- 40^5 %. Як правило, родини поділяються на п'ять квінтилів, у кожен з яких входить 20 % населення. Групи населення розташовують на осі від найбідніших до найбагатших. Якщо всі групи мають рівні доходи, то на 20 % родин припадає 20 % доходу. При рівному фактичному розподілі доходу крива Лоренца і лінія бісектриси збігаються. У результаті політики перерозподілу доходів крива Лоренца зсувається ліворуч, наближаючись до лінії абсолютної рівності.

Ще один показник нерівності доходів -- коефіцієнт Джині -- відношення площ фігур 5є, що утворюються між кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності, та площі S, яка утворюється лінією абсолютної рівності ОС та координатною віссю (рис. 4).

Рис 4 Коефіцієнт Джині

Коефіцієнт Джині = Sj / (Sj + S2) = 8л / S.

Чим більший коефіцієнт Джині, тим більша нерівність. Ще один показник вимірювання нерівності -- децильний коефіцієнт. Усе населення країни поділяється на 10 груп по 10 % кожна і порівнюються доходи 10 % вищої групи з доходом 10 % населення нижчої групи. Зменшення нерівності у розподілі доходів, або перерозподіл доходів, здійснює державна влада за допомогою податкової системи та трансфертів. Цьому сприяє прогресивна система оподаткування, коли найбільш забезпечена частина населення обкладається більшим у відсотковому відношенні податком, ніж бідніша. Майже в усіх країнах існують програми соціального страхування і державної допомоги бідним, які передбачають страхування за віком, у разі непрацездатності, втрати роботи, програми додаткової допомоги: медичне страхування, допомога багатодітним родинам, надання різних пільг. Політика перерозподілу доходів виправдана у довгостроковій перспективі, оскільки дає можливість бідним одержати освіту та досягти певних успіхів. Для розвинутих країн належність до бідних, середніх та багатих верств не є зафіксованою. Причинами нерівності доходів є: розбіжності в оплаті праці; різний склад родин; різні доходи від приросту капіталу та володіння власністю (акції, облігації, нерухомість); відмінності у фізичних та розумових здібностях людей; відмінності в освіті й професійній підготовці.

Існують проблеми кількісного визначення ступеня нерівності.

1. Показники розподілу доходів та рівень бідності грунтуються на грошовому доході родини. Однак різні урядові програми допомоги бідним надають товари та послуги в натуральній формі: талони на харчування, проживання та медичне обслуговування. Державні допомоги найбіднішим родинам, які надаються у формі товарів та послуг, називають трансфертами в натуральній формі. Стандартні показники не враховують трансферти в натуральній формі.

2. Економічний життєвий цикл. Протягом життя доходи людини змінюються досить передбачено. Молодий працівник має низький дохід. Із віком, з набуттям досвіду доходи зростають і досягають максимуму у віці 50 років, а потім різко спадають, коли працівник іде на пенсію. Таку стереотипну зміну доходів особи називають життєвим циклом. Оскільки індивіди мають можливість компенсувати зміни життєвого циклу доходу за допомогою займів або заощаджень, рівень життя у будь-якому віці суттєво залежить від доходів, одержаних протягом усього життя, а не одного року. Найвищий рівень заощаджень у людей середнього віку. Економічний життєвий цикл утруднює оцінку дійсної нерівності в рівні життя.

3. Тимчасовий і постійний доходи. Доходи протягом життя людей змінюються також під впливом випадкових або тимчасових подій. Постійний дохід -- звичайний дохід індивіда. Об'єктивна оцінка рівня життя передбачає аналіз розподілу постійного, а не річного доходу.

Економіка США характеризується високою економічною мобільністю, коли індивіди переходять з групи з одним рівнем доходів в групу з іншим. Високий рівень мобільності означає, що більшість із тих, хто перебуває нижче межі бідності, потрапили туди тимчасово. Інший спосіб оцінки економічної мобільності -- стійкий економічний успіх. Одним із наслідків високої економічної мобільності є велика кількість мільйонерів, які накопичили багатство виключно завдяки особистим старанням (не менша кількість спадкоємців "пустила за вітром" своє багатство).

Концепції розподілу доходів:

1. Егалітаристська концепція грунтується на рівному розподілі благ між людьми.

2. В основі утилітаристської концепції (друга половина XIX ст., англійський економіст і правознавець Ієремія Бентам) покладений справедливий розподіл доходів, за яким максимізується суспільний добробут, одержаний від суми індивідуальних корисностей усіх членів суспільства. Функція суспільного добробуту має вигляд:

де иг -- індивідуальні функції корисності.

Крива байдужості відображує множину комбінацій корисностей різних членів суспільства (рис. 5).



Рис 5 Крива байдужості функції суспільного добробуту для двох суб'єктів

3. Згідно з роулсіанською концепцією (Джон Роулс, американський філософ) справедливим є такий розподіл, за яким максимізується добробут найменш забезпеченого члена суспільства (рис. 6):

За концепцією максимізується добробут особи з мінімальним доходом.

ринок праця соціальний політика

Рис 6 Крива байдужості за роулсіанською концепцією

4. Ринкова концепція грунтується на вільній грі ринкових цін, конкурентному механізмі попиту та пропозиції на чинники виробництва. Концепція грунтується на вислові Хайєка: "Еволюція не може бути справедливою".

3 

Розділ III. Соціальна політика держави

3.1 Державне регулювання соціальних процесів

Вирішення проблем, пов'язаних з функціонуванням соціальної сфери, є прерогативою держави як у сталій, так і в перехідній економіці.

Соціальна сфера -- підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об'єкти, що пов'язані із забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб, інтересів.

Соціальна політика:

1) діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні;

2) система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру з цілями економічного зростання;

3) це соціально-економічні заходи держави, підприємств, місцевих органів влади, які спрямовані на захист населення від безробіття, інфляції, знецінення трудових заощаджень.

Державне регулювання соціальних процесів -- вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Схематично об'єкти соціальної політики зображено на рис. 7.



Рис. 7. Об'єкти соціальної політики.

Соціальна політика держави включає:

· регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

· вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

· розподіл і перерозподіл доходів населення;

· формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

· створення системи соціального захисту населення;

· забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства тощо);

· захист довкілля тощо.

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом:

· життєздатності суспільства;

· стабілізації та розвитку суспільства;

· консолідації суспільства.

Завдання та принципи соціальної політики держави зображені відповідно на рис. 8 і 9.

Рис. 8. Завдання соціальної політики.

Рис. 9. Принципи соціальної політики.

3.2 Моделі соціальної політики держави

Модель розвитку соціальної сфери й соціального захисту в адміністративно-командній економіці -- превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в «натуральному вираженні» (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість у особистих збереженнях та інвестуванні.

Американська модель соціальної політики -- найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) -- найбільш соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності в здійсненні соціальної політики, активною упереджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави.

Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.

Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.

Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською й соціально орієнованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування й перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

· правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

· прямі державні витрати з бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона довкілля тощо);

· соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

· впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

· прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

· встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;

· державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

· державний вплив на ціни та цінотворення;

· обов'язкове соціальне страхування в різних формах;

· пенсійне забезпечення;

· розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

· підготовка та перепідготовка кадрів;

· організація оплачуваних громадських робіт;

· соціальне партнерство.

Державні соціальні стандарти -- встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Державні соціальні гарантії -- встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум -- вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Соціальні норми й нормативи -- показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Система соціального захисту в Україні включає :

· пенсії (ПФ, ФСС);

· допомога по безробіттю (ФЗ);

· система короткотермінових грошових виплат при хворобі, при народженні дитини (ФСС, ПФ).

Універсальні системи:

· програма допомоги родинам з дітьми (ПФ, ФСС, МБ+ДБ);

· державні програми дотацій і житлових субсидій (ДБ);

· допомога на поховання (ФСС, ПФ, ФЗ, МБ);

· державна система охорони здоров'я (МБ, ДБ, ЧФ);

· державна система освіти (МБ, ДБ).

· соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС.

Система соціальних виплат:

· цільові допомоги (грошові, натуральні, безготівкові, тобто пільги по оплаті);

· соціальне забезпечення (система інтернатних установ та територіальних центрів).

3.3 Соціальна політика в Україні

Перехідна економіка України характеризується дуже повільним становленням ринку праці. Ринок праці повинен регулюватися державою в поєднанні з ринковим механізмом саморегулювання. Державне регулювання зайнятості населення теоретично обґрунтовується положенням кейнсіанської теорії, за якою зменшення безробіття і, відповідно, збільшення зайнятості повинно досягатися за рахунок державної стимулюючої політики. Негативними наслідками такого регулювання є підвищення цін, тобто інфляція. Отже, інфляція є ціною, яку економіка повинна сплатити за зниження безробіття.

Періоди економічних потрясінь супроводжуються посиленням диференціації доходу різних груп населення. Диференціація доходів викликає гостру соціальну проблему бідності.

Перше означення. Бідність -- це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Це означає, що бідні верстви населення не можуть відповідно харчуватися, оплачувати житло та комунальні послуги, лікуватися та відпочивати, вчитися самі та забезпечити оплату навчання своїм дітям.

Друге означення. Бідність -- це неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, соціальних та культурно обумовлених нормативів.

Різниця в означеннях полягає в такому. Згідно з першим означенням бідними вважаються ті, рівень життя яких є нижчим за певний середній стандарт суспільства, а за другим -- ті, рівень життя яких є нижчим за визначений суспільством мінімальний рівень.

У документах ООН підкреслюються чотири основних прояви бідності: 1) коротке життя; 2) низька професійно-освітня підготовка; 3) позбавлення економічної бази нормального життя -- чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування; 4) усунення від суспільного життя.

Зміст, критерії та визначення бідності змінюються з розвитком цивілізації і залежать від політичного устрою суспільства. Люди можуть бути бідними за стандартами економічно розвинутих країн і заможними за стандартами країн, що розвиваються.

Розрізняють бідність за стандартами цивілізації в цілому (хронологічними) і бідність за стандартами кожної конкретної країни. До першого типу відносять населення "бідних" країн і майже не відносять населення "багатих" країн. А бідність за стандартами кожної конкретної країни існує в усіх державах і суттєво не залежить від загального рівня добробуту населення.

Сучасна соціально-економічна теорія тлумачить бідність як багато-аспектне явище, розрізняючи такі її форми: об'єктивну та суб'єктивну, абсолютну і відносну, тимчасову і застійну.

Об'єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та можливістю досягнення матеріальних і духовних благ. Суб'єктивна бідність визначається за самооцінкою: людина тоді є бідною, коли вона сама себе ідентифікує з бідністю.

Найсуперечливішим моментом у теорії бідності є поділ її на абсолютну та відносну. Не існує і не може існувати універсальних програм надання соціальної допомоги за єдиним у всьому світі стандартом бідності: ті, хто є бідними у США чи Швейцарії і одержують там державну підтримку, вважатимуться заможними у країнах, що розвиваються.

За тривалістю бідність може бути тимчасовою (короткочасною) або застійною (довготривалою). Застійна бідність означає неможливість для родини чи окремої особи самотужки вирішити свої проблеми і подолати матеріальні негаразди та призводить до більш тяжких наслідків. Тимчасова бідність є результатом одномоментного зниження рівня життя. Наприклад, сильний шок від політичних змін, природні катаклізми. Причинами періодичних знижень рівня життя та збідніння можуть бути сезонні коливання в цінах на харчові продукти та послуги.

До особливостей проблем бідності в Україні можна віднести такі:

1. Бідність не виникла разом із становленням української держави. Вона існувала і в СРСР. Бідність взагалі є неминучою, навіть у дуже багатому суспільстві. За оцінками фахівців Інституту народонаселення і соціальних проблем АН СРСР, у 1990 р. нижче межі мало-забезпеченості жило 20-25 % населення країни. На думку міжнародних експертів, в Україні в цей час до бідних можна було віднести близько 11 % населення. Але оскільки бідність є результатом соціальної нерівності, це явище завжди камуфлювалось. Законодавство України вживає термін "малозабезпеченість", показник "бідність", почав вживатись лише наприкінці 2002 року.

2. Збідніння широких верств населення виникло одночасно з появою багатих прошарків, заможність яких пов'язана з неправедними джерелами і яким не притаманне благодійництво.

3. Бідними стали люди, які чесно працювали і працюють у державі, жили за її законами.

4. Існуюче в Україні явище бідності зайнятого населення є наслідком порушень у системі оплати праці та формуванні ринку робочої сили.



Висновки

З розвитком економіки, стабілізацією грошової, кредитно, фіскальної, валютної сфери в Україні відбувається становлення й розвиток соціальної політики держави. Разам з трансформацією економіки відбувається створення системи соціального захисту населення з метою компенсації негативних проявів ринкової економіки. За роки незалежності розроблено й впроваджено в дію політику соціального захисту, страхування та забезпечення населення. Створено необхідні умови для нормального її функціонування, для постійного доповнення й удосконалення.

Але разам з цим в соціальній сфері виявляються риси її недосконалості та невідповідності сучасним потребам людей (це стосується співвідношення між мінімальною заробітною платою, розміром пенсій, стипендій та прожитковим мінімумом).

Тому перед державою стоять першочергові завдання переходу від надання пільг та дотацій до адресної грошової допомоги, створення умов для досягнення розмірів середньої заробітної плати до розмірів прожиткового мінімуму, розширення мережі недержавних пенсійних фондів поряд з основним державним, проведення зваженої політики у сфері регулювання оплати праці, ринку праці та всієї сфери соціального забезпечення.



Список використаної літератури

1. Долан Э. ДУК., Линдсей Д. Макроэкономика. -- СПб.: Литера-плюс, 1994.-- Гл. 12, 13.

2. Курс экономической теории: Учебник / Под общ. ред. М. Н. Чепу-рина. -- Киров: АСА, 1999. -- Гл. 11, 24.

3. Лібанова Е. Бідність: визначення, критерії та показники // Статистика України. -- 1998. -- № 1. -- С. 29.

4. Луссе А. Макроэкономика: Ключевые вопросы. -- СПб.: Питер, 1999.-- Гл. 11.

5. Маяків З. Грегорі. Макроекономіка: Підруч. для України. -- К.: Основи, 2000. -- Розд. 6, 13.

6. Мэнкъю И. Г. Принципы экономике. -- СПб.: Питер Ком, 1999. -- Гл. 20, 26.

7. Савченко А. Г., Пухтаевич Г. О., Тітьонко О. М. Макроекономіка. -- К.: Либідь, 1999. -- Гл. 2.

8. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки -- К.: Знання-Прес, 2002. -- 214с.

9. Доповідь Президента України Віктора Ющенка «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році».

10. Закон України «Про колективні договори та угоди».

11. Закон України «Про об'єднання громадян».

12. Закон України «Про організації роботодавців».

13. Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

14. Іванова О.Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти. -- К.: Академія, 2003. -- 107с.

15. Мельник А.Ф. державне регулювання економіки. -- К.: Знання, 1994.-358с.

16. Михеев В.А. Основы социального партнерства: теория и политика. -- М., 2001. -- С. 297.

17. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії. Закон України від 5.10.2000 р , № 2017 - ІІІ // www.rada.org.ua

18. Семигин Г.Ю. Социальное партнерство в современном мире. -- М.: Мысль, 1996. -- С. 208.

19. Социальная политика: учебник /Под общ. ред. Н.А. Волгина. -- М.: Экзамен, 2002. -- С. 736.

20. Спікер П. Соціальна політика: теорії та підходи. -- К.: Фелікс, 2000. -- 400с.

21. Стратегія заміни системи пільг на адресну грошову допомогу населенню. Затверджена Постановою Кабінету Міністрів від 2.03.2002 р. № 253 // www.rada.org.ua

22. Толкунова В.Н. Трудовое право. М., 2002. -- С.313.

Размещено на Allbest.ru

...