Економічний зміст прибутку

Размещено на http://www.allbest.ru/

15

Зміст

Вступ

Розділ 1. Економічний зміст прибутку як кінцевого результату діяльності підприємства

Розділ 2. Практична частина. Розрахунок собівартості виготовлення лікарського препарату

В сучасній економічній літературі сутність прибутку тлумачиться по-різному. Так, англійські економісти стверджують, що прибуток -- це різниця між виручкою, отриманою від продажу продукції, і повними альтернативними факторними витратами, пов'язаними з виготовленням цієї продукції. В економічній енциклопедії за редакцією Л. Абалкіна прибуток характеризується "перевищенням доходів від продажу товарів і послуг над затратами на виробництво і продаж цих товарів". Такі визначення, однак, розкривають лише кількісний бік даної категорії за різними методиками, але не зачіпають важливішої для з'ясування сутності якісної сторони.

У марксистській економічній літературі від часів К. Маркса домінувало визначення прибутку як перетвореної форми додаткової вартості. З кількісного боку прибуток є різницею між ціною продажу товару і затратами капіталу на його виробництво. Як перетворена форма додаткової вартості прибуток на практиці є породженням всього авансованого капіталу, усіх факторів виробництва. Такими факторами за сучасних умов західна економічна наука називає працю, капітал (засоби виробництва), землю, діяльність управлінського персоналу з організації виробництва, підприємницьку діяльність, а також ризик, інформацію, час. На відміну від цього, марксистська політична економія стверджувала, що прибуток створюється лише в результаті експлуатації найманої праці капіталом. Кожен погляд є певною мірою однобічним. Крім того, визначення прибутку як перетвореної форми додаткової вартості, хоча й підкреслює зв'язок цієї категорії з додатковою вартістю (і таким чином фіксує основне джерело прибутку), але є некомплексним, а отже, розкриває зміст прибутку недостатньо.

Розділ 1. Економічний зміст прибутку як кінцевого результату діяльності підприємства

Прибуток створюється не лише працею найманих робітників у сфері матеріального виробництва. До працівників також належать великий штат менеджерів різних ланок (вищої, середньої, нижчої), наукові працівники, спеціалісти, зайняті збором, обробкою і наданням інформації, функціонуючий капіталіст.

Засоби виробництва, земля, як зазначалося, самі собою прибутку не створюють. Зокрема, прибуток створює праця, що витрачається на покращення якості землі, її родючості. Стосовно засобів виробництва, то за сучасних умов значної фондоозброєності, енергоозброєності праці, ні праця, будучи відокремленою від засобів виробництва, ні засоби виробництва, відокремлені від праці, прибутку не створюють. У процесі їх поєднання виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект, який створює видимість створення прибутку самими засобами виробництва.

Оскільки без засобів виробництва синергічний ефект неможливий, власники цього фактора за умов сучасного капіталізму також привласнюють частину прибутку. Проте привласнення ними основної маси прибутку є економічно невиправданим і свідчить про експлуататорський характер капіталістичного виробництва. Додаткову частину прибутку вони повинні привласнювати у випадку виконання функцій підприємця. У такому контексті прибуток можна вважати результатом дії (точніше, взаємодії) багатьох факторів. Якщо підприємець не привласнює частку прибутку у вигляді підприємницького доходу, він, за словами американських економістів Кемпбелла Р. Макконнелла і Стенлі Л. Брю "... переорієнтує свої зусилля з цього напряму діяльності на інший, більш привабливий, або навіть відмовиться від ролі підприємця заради одержання зарплати або платні".

Ще більший синергічний ефект виникає у випадку поєднання інших факторів виробництва, зокрема діяльності підприємців або вищих менеджерів щодо впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, вмілого керівництва, маркетингової діяльності тощо. Тому з якісного боку категорія, прибуток, також виражає відносини економічної власності між капіталістами і найманими працівниками з приводу його створення.

Ця нова продуктивна сила створює враження про самостійну роль у створенні прибутку таких факторів, як ризик. Насправді, кожен із них реалізується через сукупну дію інших факторів (підприємницьку діяльність, процес управління), але-самостійної ролі у створенні прибутку не відіграє.

Привласнення прибутку при капіталізмі є головною метою і вирішальним мотивом виробництва. Всі інші цілі (підвищення ефективності виробництва, стабільні темпи зростання та ін.) є похідними від неї. Внаслідок цього прибуток є найважливішим критерієм ефективності капіталістичного виробництва, будь-якої підприємницької діяльності.

Важливо й те, що у прибутку втілена уже реалізована у товарі або послузі додаткова вартість, а процес такої реалізації здійснюється за межами безпосереднього виробництва -- у сфері обміну.

На основі вищесказаного доцільно дати таке коротке політекономічне визначення сутності прибутку: це перетворена форма додаткової вартості, що виражає відносини економічної власності між найманими працівниками та капіталістами щодо створення та реалізації додаткової вартості.

Розгорнене визначення категорії "прибуток" має враховувати те, що його привласнення уособлює основну мету капіталістичного способу виробництва загалом, кожного капіталістичного підприємства зокрема, наявність синергічного ефекту як важливого джерела прибутку тощо. З урахуванням цього більш повно прибуток можна визначити так: це головна мета діяльності капіталістичного підприємства, що реалізується у процесі виробництва та реалізації товарів і послуг з використанням найманої праці, діяльності самих підприємців, отримуваного синергічного ефекту від взаємодії найманих працівників із засобами виробництва, а також виражає певну сукупність відносин економічної власності при здійсненні названих видів діяльності та праці.

Основними формами існування прибутку є середній прибуток (який привласнюють дрібні та середні капіталістичні підприємства), монопольний прибуток (привласнюють монополії, у т. ч. групові монополії або олігополії), прибуток транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків (як різновид монопольного прибутку), прибуток державних підприємств та ін.

Джерелом монопольного прибутку, як зазначалось, є не лише експлуатація найманої праці на монополістичних підприємствах та інші похідні джерела, але й привласнення частини додаткової вартості, створеної на підприємствах немонополізованого та державного секторів, частина додаткового продукту, створеного дрібними товаровиробниками, частина доходів споживачів та ін.

Частину прибутку вилучає держава (в особі центральних і місцевих органів влади), певна його частка йде на виплату дивідендів, відсотків за банківські кредити. За сучасних умов деяку (зазвичай, незначну) частку прибутку привласнює частина тих висококваліфікованих найманих працівників, яка придбала певну кількість акцій.

Валовий прибуток і його структура. Всі названі форми прибутку є одним із різновидів валового прибутку суспільства. Останній створюється, передусім, додатковою працею працівників у всіх сферах народного господарства й усіх сферах суспільного виробництва (насамперед, у безпосередньому виробництві). В узагальнюючому кількісному вимірі він дорівнює загальній сумі прибутку, отриманій всіма фірмами (у т. ч. підприємствами), компаніями різних сфер і галузей економіки. Із суто кількісного боку він представляє собою різницю між виторгом від реалізації товарів і їхньою собівартістю. З суми валового прибутку підприємство сплачує державі податки, відсотки за взяті кредити, ренту, штрафи та ін.

Після їх сплати на підприємстві залишається чистий прибуток, частка якого капіталізується (спрямовується на розширене відтворення), йде на поповнення резервного фонду, акціонерні компанії виплачують дивіденди, створюють преміальні фонди тощо.

У західній економічній літературі також розрізняють бухгалтерський прибуток, який визначають як різницю між доходами від продажу товарів і послуг і бухгалтерськими витратами (або явними витратами, що йдуть на оплату робочої сили, придбання основного та оборотного капіталу, оренду землі, транспортних і комунальних послуг, відсотків за кредит та ін.) й економічний прибуток -- різницю між зовнішніми і внутрішніми (наявне обладнання, грошовий капітал, інші активи, у т. ч. підприємницькі здібності) витратами. Економічний прибуток також визначають як різницю між сукупними доходами і сукупними витратами (з урахуванням альтернативних витрат).

Частиною валового прибутку підприємства є підприємницький дохід. Щодо джерел та величини цього доходу в економічній літературі існують різні погляди. Вперше таку спробу здійснив німецький економіст Й. Тюнен (1783--1850). Він визначав підприємницький дохід як різницю між величиною валового прибутку від ділової операції та виплатами: а) відсотка на інвестований капітал; б) за управління; в) страхової премії за обчислювальні втрати через ризик. Загалом дохід підприємця він розглядав як дохід за прийняття на себе ризиків.

А. Тюрго стверджував, що прибуток на капітал (надлишок над витратами виробництва) розпадається на підприємницький дохід: оплату праці, ризику й уміння капіталіста, земельну ренту. Капіталісту як власнику капіталу належить, на його думку, рента (землевласнику -- земельна рента), а також винагорода за безпомилковий вибір об'єкта вкладення капіталу, мистецьке управління підприємством та турботи інвестора. Ця частка відповідає величині позичкового відсотка.

Сміт розглядав величину винагороди управляючих залежно від кількості, складності їхньої праці та нагляду й управління. Прибуток, на його думку, належить промисловому капіталу, який залишається після сплати ренти землевласнику і позичкового відсотка банкіру. Прибуток, що залишається після цього, і є підприємницьким доходом. У даному разі А. Сміт виступав проти того, щоб називати прибуток іншим видом заробітної плати за управління підприємством (особливо це видно тоді, коли власник наймає управляючого, але сам привласнює прибуток).

Д. Рікардо ввів поняття "підприємницький відсоток", під яким розумів різницю між грошовим еквівалентом майбутньої кінцевої продукції й сумою виплаченої заробітної плати, причому такий відсоток є результатом "розриву у часі", тобто очікувань підприємця.

Дж. Мілль прибуток підприємця розглядав як:

1) плату за ризик;

2) винагороду за утримання від негайного витрачання свого капіталу;

3) плату за працю та мистецтво контролю над виробництвом.

Згідно з теорією К. Маркса підприємницький дохід є частиною прибутку, що залишається у власності функціонуючого капіталіста після сплати відсотка за взятий у позику капітал. Цей капітал витрачається на купівлю засобів виробництва і робочої сили, яка у процесі виробництва створює додаткову вартість (прибуток). Частину прибутку капіталіст віддає банкірові за користування кредитом. Так відбувається поділ капіталу на капітал-власність і капітал-функцію. Спочатку такий поділ стосується лише позичкового капіталу, але з розвитком кредитування та акціонерної власності поділ прибутку на відсоток і підприємницький дохід набуває загального характеру. Нині основними формами підприємницького доходу є дивіденд, засновницький прибуток, плата за участь у роботі керівних органів великих акціонерних компаній тощо.

Найлогічніше підприємницький дохід розглядати як плату за підприємницьку діяльність, за виконання основних функцій підприємця. Кількісно він у функціонуючого капіталіста вимірюється як різниця між валовим прибутком підприємства і виплатою податків та інших платежів у бюджет, дивідендів акціонерам акціонерної компанії, відсотків за кредити та ін. Проте підприємницький дохід не може розглядатися як плата за ризик, за очікування, оскільки вони є витратами психічної, нервової енергії та входять складовими до управлінської праці.

Слід врахувати й те, що вищі менеджери гігантських компаній самі стають їхніми власниками, виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні новоствореної вартості (с + v), отримуючи плату за свою працю як із необхідного, так і з додаткового продукту. Якщо величина цієї плати перевищує обсяги витраченої ними кількості та якості праці (управлінська праця надзвичайно складна), вони водночас, виступають у ролі експлуататорів. У сучасній економічній літературі прибуток розглядають як дохід від використання факторів виробництва, в тому числі як плату за ризик, невизначеність результатів підприємницької діяльності.

Категорія "прибуток", як і всі інші економічні категорії, має історичний характер, який, по-перше, полягає в тому, що вона з'являється лише за капіталізму (як перетворена форма додаткової вартості), по-друге, в конкретизації категорії "прибуток" у процесі еволюції самого капіталістичного способу виробництва. Так, на нижчій стадії розвитку капіталізму типовим був середній прибуток, на вищій -- монопольно високий прибуток.

Прибутковість підприємства слід розглядати у двох основних вимірах: по-перше, як прибутковість усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на с + V); по-друге, як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. Така прибутковість вимірюється відношенням прибутку до собівартості певної вартості товарів.

Загальна прибутковість підприємства визначається нормою прибутку: відношенням річного прибутку до авансованого капіталу. Якщо річний прибуток віднести до затрат, то отримаємо норму рентабельності. Норму прибутку записують формулою

р' = (p \ с + v) *100%

де р' -- норма прибутку;

р - маса прибутку;

с + V -- авансований капітал. У цій формулі маса прибутку є абсолютним показником кількісного визначення прибутку, капіталу.

У розвинених країнах світу норма і маса (величина) прибутку -- головна мета підприємців і критерій ефективності виробництва. Середня норма прибутку у великих компаніях становить до 12 %.

Внаслідок міжгалузевого переливання капіталу формується середня для країни норма прибутку (привласнення якої приблизно відображає вкладення рівновеликих капіталів). В обробній промисловості США норма прибутку після сплати податків становила в 1950 р. 15,4 %, в 1970 р. -- 9 %, у 1990 -- 11,2 %, у 1992 -- 10,3 %. Його величина залежить від швидкості обороту виробничих фондів, зниження собівартості продукції, зростання суспільної продуктивності праці, величини створеного додаткового продукту, якості праці, швидкості обороту капіталу та інших чинників.

При з'ясуванні сутності підприємницького доходу частково йшлося про теорії прибутку. Повніше вивчення поглядів відомих економістів світу на цю проблему дасть можливість глибше усвідомити альтернативні погляди, а отже наблизитись до істини.

Теорії прибутку. Вперше науковий підхід до з'ясування сутності прибутку здійснили класики політичної економії -- А. Сміт і Д. Рікардо. Так, А. Сміт при визначенні вартості працею стверджував, що одна частина створеної робітниками вартості йде на оплату їхньої заробітної плати, інша -- на оплату прибутку підприємств. Водночас А. Сміт розглядав прибуток як дохід, що служить винагородою капіталісту за послуги капіталу (тобто засобів виробництва). Він не зміг узгодити ці суперечливі погляди, об'єднати їх у цілісну концепцію прибутку. Цей синтез, на нашу думку, полягає у тому, що джерелом прибутку є, насамперед, праця найманих працівників, а також праця підприємця (управлінська, організаторська). Засоби праці самі по собі прибуток не створюють, але у процесі їх техніко-економічного поєднання з найманою працею виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект.

Д. Рікардо не з'ясовував проблему джерел прибутку, ототожнював додаткову вартість і середній прибуток, не помітив суперечності між визначенням її величини залежно від величини капіталу (про що стверджує зміст закону середньої норми прибутку) і рівнем продуктивності праці (про що говорить зміст закону вартості). Водночас він робив висновок, що зміна прибутку залежить від зміни заробітної плати. Зокрема, при зростанні продуктивності праці знижується, на його думку, вартість засобів існування, а це призводить до зменшення заробітної плати і зростання прибутків.

Французький економіст Ж.Б. Сей на початку XIX ст. стверджував, що засобам виробництва (які він ототожнював із капіталом) притаманна самостійна продуктивність, незалежна від продуктивності праці. Цю самостійну продуктивність капіталу привласнює, на його думку, капіталіст у формі прибутку.

У другій половині XIX ст. американський економіст Дж. Бейте Кларк обґрунтував теорію "граничної продуктивності". На його думку, кожний фактор, у т. ч. і капітал (засоби виробництва) має свою специфічну продуктивність, що вимірюється "граничним продуктом" даного чинника. Під останнім він розумів приріст продукції, що отримується від останньої, найбільш продуктивної продукції даного фактора. Ілюструючи цей висновок, він наводить приклад із 5 робітниками. Перший з них виробляє продукції на 10 доларів, другий -- на 8, третій -- на 6, четвертий -- на 4 і п'ятий -- на 2 долари. Вартість граничного продукту праці в даному випадку становить 2 долари; вона одночасно і визначає величину заробітної плати робітників, яка для них всіх становитиме 10 дол. Водночас новостворена вартість становить ЗО дол. (10 + 8 + 6 + + 4 + 2). Різниця між цими величинами (сукупною зарплатою і новоствореною вартістю) становить 20 дол. і є прибутком для капіталіста. Помилковість цієї теорії, як і концепції Ж.Б. Сея, полягає у твердженні про наявність специфічної продуктивності капіталу, про встановлення величини заробітної плати залежно від вартості граничного продукту працівника. Водночас позитивним моментом концепції Дж. Бейтса Кларка є положення про те, що одним із джерел прибутку є виконання підприємцем своїх функцій щодо координування праці та талу, сприяння вдосконаленню процесу виробництва, розвитку техніки. Безперечно, що ці функції є продуктивною працею і їх виконання заслуговує на винагороду. Найважливішими у даному випадку є питання про величину цієї нагороди.

Цю теорію за сучасних умов підтримує американський економіст Е. Денісон та інші економісти. Е. Денісон, зокрема, дає кількісні обґрунтування участі найважливіших факторів (у т. ч. освіти, науки) у створенні національного доходу і привласненні відповідної частини цього доходу. Значного поширення серед західних учених набула неокласична теорія прибутків. Розрізняючи бухгалтерський (різниця між валовими дохами і бухгалтерськими витратами виробництва) й економічний прибуток (різниця між валовими доходами й економічними витратами), вони вважають останню предметом економічної теорії. Економічні витрати пов'язуються з "витратами втрачених можливостей" і "прихованими витратами", які, у свою чергу, поєднуються з принципами концепції граничної корисності. Внаслідок цього витрати втрачених можливостей будь-якого фактора виробництва стають доходом, який він (фактор) міг би отримати у випадку найкращого альтернативного застосування.

Поняття "витрати втрачених можливостей" і "приховані затрати" нерідко ототожнюються. Під прихованими затратами, що приносять додатковий дохід (хоч він і не фіксується в бухгалтерській звітності), розуміють максимальну винагороду капіталіста (максимальний відсоток, ренту, заробітну плату, прибуток), яку він міг би отримати за свою працю, капітал, природні ресурси у тому випадку, коли б вони були використані іншим підприємцем. Економічний прибуток менший за бухгалтерський на величину прихованих затрат, а в економічні витрати входять як явні, так і приховані витрати компанії.

Залежно від типу конкуренції, що панує на ринку (і, насамперед, "досконалої" та "недосконалої"), розрізняють нульовий і ненульовий прибуток. Нульовий, або нормальний прибуток існував за умов досконалої конкуренції (за умов відсутності впливу монополій або олігополій на ціни, будь-яких обмежень), економічної рівноваги. Його розміри визначаються величиною затрат, які здійснює підприємець внаслідок неальтернативного використання виробничих факторів, тобто вмінених витрат. За наявності такої конкуренції кожен фактор виробництва, на думку неокласиків (американських економістів М. Бредлі, Д. Фасфельда та ін.), приносить своєму власнику дохід, який вимірюється "витратами втрачених можливостей", а компанія відшкодовує всі свої економічні витрати (явні та приховані).

Нульовий прибуток розглядається західними вченими або як сукупний дохід підприємця від усіх факторів, які є у його власності (відсоток за авансований капітал, плата за його працю, винагорода за ризик, рента за природні ресурси, тобто відшкодування всіх прихованих витрат виробництва), або лише як частину прихованих витрат компаній, пов'язаних із підприємницькою діяльністю, застосуванням його здібностей. Завдяки підприємницькій діяльності регулюється діяльність усіх інших факторів (капіталу, землі та праці), здійснюється пошук нових альтернатив, впроваджується нова техніка, розробляються нові види виробництва тощо. Така діяльність підприємця є, безперечно, продуктивною працею і заслуговує на винагороду, рівень якої, на думку авторів концепції, становить нормальний (нульовий) прибуток і спонукає людей до підприємницької діяльності. Отже, нормальний прибуток не є надлишком доходів над витратами, а ціною капіталу (або витрат втрачених можливостей капіталу) і підприємницької діяльності. При наявності досконалої конкуренції граничний дохід кожного фактора виробництва дорівнює його граничним витратам, тобто компенсується тією ціною, яку виплачують за певний фактор.

Якщо зіставити нульовий прибуток з відповідною категорією марксистської політичної економії, то він є середнім прибутком, який привласнює кожний капіталіст пропорційно величині його індивідуального капіталу в сукупному суспільному капіталі.

За умов недосконалої конкуренції прибуток набуває форми "ненульової", "чистої", "диференціальної", "чистої економічної" та ін. Ненульовий, або чистий, прибуток є надлишком над нормальним прибутком, або наддохід над всіма витратами, тобто явними і прихованими. На думку неокласиків, чистий економічний прибуток виникає за умов наявності на ринку монополії і встановлення нею високої ринкової ціни, застосування реклами, патентів, диференціації продукції та інших методів нецінової конкуренції, а його величина залежить від ступеня контролю фірми над пропозицією певного товару, його ціною та інших факторів. Він є результатом перерозподілу доходів споживачів, своєрідною премією, отриманою за їхній рахунок. Водночас вони стверджують про незначні розміри чистого економічного прибутку.

Ще одним варіантом теорій прибутку є концепція "ризикового" прибутку, автором якої є американський економіст Ф. Найт. Джерелом цього прибутку називається діяльність підприємців за умов ризику і невизначеності, що притаманні недосконалій конкуренції. Його привласнення розглядається як винагорода кмітливим капіталістам за подолання невизначеності. При цьому виділяється два види ризику: 1) вичислюваний (збитки від нього визначаються витратами страхування) і 2) непередбачуваний, невичислюваний. Концепція ризикового прибутку є необґрунтованою, оскільки ризик не є самостійним фактором виникнення прибутків, він виявляється через інші реальні фактори. Зокрема, чистий прибуток може бути платою за здійснення підприємцем нововведень, впровадження в компанії передових досягнень науково-технічного прогресу, що підпадає під концепцію "функціонального прибутку" американського вченого Й. Шумпетера. Цей вид прибутку справедливо вважається тимчасовим, оскільки він зникає у випадку впровадження нововведень конкурентами. Але його джерело пов'язується з працею підприємця, що відповідає критеріям науковості.

У розподілі функціонального прибутку можуть брати участь підприємці, менеджери, інженери, частина висококваліфікованих працівників, які мають певну кількість акцій і брали участь у нововведеннях. Проблеми ціноутворення в Україні. В Україні на зміну адміністративним цінам за часів існування СРСР прийшла система вільних ринкових (лібералізованих) цін. Так, у 2000 р. у нашій країні регулювалося лише 8 % цін, тоді як у США 20 %, в Японії -- до 40 %. Необґрунтованість майже тотальної лібералізації цін є ще більш вражаючою, якщо взяти до уваги такий факт, що в окремих країнах (наприклад, Швейцарії) під час кризи здійснюється регулювання усіх цін, тоді як в Україні у 1998 р. регулювалось лише 11 % цін. Крім того, ступінь державного регулювання цін має коригуватися з питомою вагою державного сектору економіки.

Розділ 2. Практична частина. Розрахунок собівартості виготовлення лікарського препарату

прибуток собівартість синергічний виробництво

Якість лікарських засобів вітчизняного виробництва достатньо висока. Але всі вони не відповідають потребам споживачів через незручну, неякісну упаковку. Це відноситься до багатьох лікарських препаратів та засобів, які найчастіше використовуються населенням України. В рівній мірі це відноситься і до лікарського препарату “Сонорин”.

Упаковка, що використовується вітчизняним підприємством - це скляна баночка на 50 таблеток. Саме ця упаковка дуже впливає на рішення покупця: придбати ліки чи відмовитись. Підприємство з виготовлення лікарських засобів придбало автомат для виготовлення упаковки РК-557, але не використовувало його на повну потужність. Це було пов'язано з відсутністю необхідного пакувального матеріалу.

Враховуючи потреби споживачів лікарських засобів, конкуренцію та витрати на упаковки підприємством була знайдена можливість для закупівлі пакувальних матеріалів. Було укладено угоду на поставку полівінілхлоридної плівки за ціною 7,0 грн. за 1 кг. Норма витрати плівки на 50,0 тис. таблеток становить 1,34 кг. Фольга алюмінієва друкована лакована буде поставлятися з Росії (м. Санкт-Петербург) за ціною 18,0 грн./кг. Норма витрати на 50,0 тис. таблеток складе 0,29 кг. Необхідно визначити повну собівартість виготовлення 50,0 тис. таблеток “Сонорин” (калькуляційна одиниця) до та після заміни старої упаковки на нову, більш зручну.

Дані з витрат на стару та запропоновану упаковку й витрати на виготовлення препарату наведені в таблицях 2.1-2.3.

Таблиця 2.1 Вихідні дані за старою упаковкою на 50 тис. таблеток

Таблиця 2.2 Дані про нову упаковку на 50 тис. таблеток

Таблиця 2.3 Витрати на виготовлення препарату “Сонорин” на 50 тис. таблеток

Методичні рекомендації

Розрахунок треба провести у такій послідовності:

- визначення повної собівартості виготовлення 50 тис. таблеток “Сонорин” із старою та новою упаковкою;

- порівняти витрати на виготовлення 50 тис. таблеток препарату по цих упаковках (старою та запропонованою);

- розрахувати розмір прибутку, який буде отримано з кожної калькуляційної одиниці (50 тис. таблеток) за умови, що ціни продажу - 80 коп. за 10 штук таблеток;

- визначити рівень рентабельності препарату “Сонорин”, порівняти та зробити відповідні висновки.

Розв'язання

1.Визначимо повну собівартість виготовлення 50 тис. таблеток «Сонорин» із старою та новою упаковками.

Результати розрахунків наведемо в таблиці 2.4

Таблиця 2.4 Собівартість виготовлення «Сонорин» (стара упаковка)

Таблиця 2.5 Собівартість виготовлення «Сонорин» (нова упаковка)

Таким чином, можемо зазначити, що виготовлення нової упаковки значно відіб'ється на зменшенні повної собівартості виробництва таблеток «Сонорин». Так як, собівартість виготовлення нової упаковки для 50 тис.таблеток на 487,89 грн. менш ніж собівартість виготовлення старої упаковки. Значні витрати при виробництві старої упаковки приходяться на закупівлю банок, кришок та коробок. 2. Розрахуємо витрати на виготовлення самого препарату «Сонорин» в обсязі 50 тис. таблеток.

Таблиця 2.6 Витрати на виготовлення препарату “Сонорин” на 50 тис. таблеток

Таким чином, повна собівартість виготовлення препарату «Сонорин» становить:

- зі старою упаковкою = 3242,07+536,85= 3778,92 грн.

- з новою упаковкою = 3242,07 + 48,96=3191,03 грн.

Виробництво препарату «Сонорин» з новою упаковкою на 8,44% дешевше, ніж зі старою.

3. Розрахуємо розмір прибутку, який буде отримано з кожної калькуляційної одиниці (50 тис. таблеток) за умови, що ціни продажу - 80 коп. за 10 штук таблеток.

Результати розрахунків наведемо в таблиці 2.7

Таблиця 2.7 Прибуток від виробництва препарату «Сонорин» зі старою та новою упаковкою

При виробництві препарату з новою упаковкою прибуток підприємства в 3,6 рази буде більший, ніж при виробництві зі старою упаковкою.

Розрахуємо рентабельність виробництва препарату «Сонорин» зі старою та новою упаковкою. Результати розрахунку представимо у вигляді таблиці 2.8

Таблиця 2.8 Рентабельність виробництва препарату «Сонорин»

Таким чином, робимо висновок про те, що виробництво препарату «Сонорин» потрібно перевести на нову упаковку, бо собівартість її виготовлення значно менше, ніж виготовлення старої, а прибуток та рентабельність значно вищі.

Висновок

Всі названі форми прибутку є одним із різновидів валового прибутку суспільства. Останній створюється, передусім, додатковою працею працівників у всіх сферах народного господарства й усіх сферах суспільного виробництва (насамперед, у безпосередньому виробництві). В узагальнюючому кількісному вимірі він дорівнює загальній сумі прибутку, отриманій всіма фірмами (у т. ч. підприємствами), компаніями різних сфер і галузей економіки. Із суто кількісного боку він представляє собою різницю між виторгом від реалізації товарів і їхньою собівартістю. З суми валового прибутку підприємство сплачує державі податки, відсотки за взяті кредити, ренту, штрафи та ін.

В Україні впродовж 90-х рр. XX ст. і на початку XXI ст. була відсутня науково обґрунтована політика цін. Свідченням цього є такі цінові диспропорції, як наближення цін на товари і послуги до рівня світових за одночасного штучного зниження ціни на робочу силу до рівня найменш розвинених країн Африки; значний диспаритет цін на промислові товари і сільськогосподарську продукцію; невиконання цінами своєї функції та ін.

Стосовно прибутку, то внаслідок наявної системи цін в Україні спостерігається перекачування додаткової вартості і навіть частини необхідного продукту із сільського господарства в руки посередницьких структур, у т. ч. банків, прибутків з державних підприємств до приватних фірм; вилучення до 80 % доходів підприємств у державний бюджет через механізм оподаткування, масове вивезення прибутків компрадорською буржуазією за кордон, привласнення значної частки прибутків іноземними фірмами і компаніями зі спільних підприємств тощо. Так, іноземці вклали в такі підприємства у 2008 р. лише 0,1 % активів, а привласнили 24 % прибутків. Це вимагає ефективного державного регулювання цих процесів.

Література

1. Закон України “Про підприємства в Україні”. К.: Україна, 1991. - 32 с.

2. Закон України “Про власність”. К.: Україна, 1991. - 16 с.

3. Закон України “Про підприємництво”. К.: Україна, 1991. - 30 с.

4. Закон України “Про інвестиційну діяльність” // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 47 - С. 1351 - 1359.

5. Ворст Й., Ревентлоу П. Экономика фирмы. - М.: Высшая школа, 1994.

6. Горфинкель В.Я., Купрякова Е.М. Экономика предприятия. - М.: Юнити, 1996. - 368 с.

7. Лепейко Т.І. Методологія управління інвестиційними ресурсами фінансового ринку: Монографія. - Харків, 2001. - 304 с.

8. Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент. Учебник, 2-е изд., - М.: ЗАО “Бизнес-школа “Интел-Синтез”, 2000. - 624 с.

9. Экономика предприятия: Учебн. пособие. [П.А.Орлов и др.]; Под общей редакцией П.А. Орлова. - Харьков: Изд. ХГЭУ, 2000. - 400 с.

10. Экономика предприятия / Под ред. В.М.Семенова. - М.: Центр экономики и маркетинга, 1996. - 184 с.

11. Экономика предприятия / Под ред. Грузинова В.П. - М.: Банки и биржи; ЮНИТИ. 1998. - 320 с.

12. Экономика предприятия: Учебник / Под ред. проф. О.И.Волкова. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ИНФРА-М, 2001. - 520 с. - (Серия “Высшее образование”).

13. Экономика предприятия: Учебник для вузов / Под ред. Ф.К.Беа, Э.Дихтла, М.Швайтцера. Пер. с нем. - М.: ИНФРА-М, 1999. - 928 с.

14. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф.Покропивного. - Вид. 2-ге, перероб. та доп. - К.: КДЕУ, 2000. - 528 с., іл.

15. Экономическая стратегия фирмы: Учебн. пособие. / Под ред. проф. Градова А.П. - СПб: Специальная литература. 1995. - 416 с.

Размещено на Allbest.ru