Економічний порядок

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сутність економічного порядку

Реалізація заходів державної економічної політики повинна узгоджуватися з умовою стабільності в еволюції економічного порядку.

Проведення заходів державної економічної політики на конституційному рівні й рівні господарської регуляції не повинно зруйнувати історично сформований баланс інтересів основних домінуючих або впливових господарських груп, що веде до нестабільності й руйнування звичних форм економічної координації.

Розв'язання даної проблеми неможливо без побудови індуктивних моделей, що враховують історичні, політичні й культурні фактори еволюції економічних інститутів у рамках конкретної держави й економічного порядку.

Гарантом економічного порядку є держава [13,c.17].

Для розуміння закономірностей формування й розвитку того або іншого економічного порядку є корисним розуміння ролі й механізмів реалізації державної економічної політики. Теорія економічного порядку повинна також ураховувати неоднорідність механізмів економічної координації, що властива більшості сучасних суспільств [14,c.360].

Теорія економічного порядку може дати важливі рекомендації щодо інструментарію аналізу еволюції економічних систем, а також для дослідження закономірностей формування соціального ринкового господарства в постсоціалістичних країнах. Вироблення заходів з регулювання економіки повинна враховувати взаємовплив різних складових економічного порядку. Такий вплив може не піддаватися точному прогнозу й розрахунку виходячи із властивостей складних систем. При аналізі склад них систем (яким є господарський порядок) необхідно використати елементи індуктивного мислення, яке дозволяє розробити рамки для аналізу процесів розвитку й зміни господарських порядків.

Існуючі в тому або іншому господарському порядку, інститути формують структури правил і стимулів, які дозволяють економічним агентам розширювати рамки індивідуальної дії. Більшість інститутів так чи інакше пов'язані з економічною політикою держави й найчастіше створюються державою. Впорядкованість процесу розвитку інститутів і становить розпізнавальну рису господарського порядку.

Як правило, держава виступає головним регулятором економічних відносин і формує найважливіші правила складові організаційні форми, які приймаються функціонуючими господарюючими суб'єктами [5,c.53]. Міри економічної політики найчастіше впливають на зміни таких правил. Тому ті або інші організаційні форми є функцією від заходів державної регуляторної політики. Отже, інституціональні й організаційні складові економічного порядку доцільно розглядати через призму державної економічної політики.

Історичні особливості еволюції й тип економічного порядку накладають обмеження на варіативність розробки й проведення заходів економічної політики. Реформаторам необхідно враховувати історичні, інституціональні тенденції еволюції економічної системи, а також спрямованість й якісні характеристики попередніх реформ. У протилежному випадку заходи державної економічної політики можуть створювати інституціональні пастки [2,c.320].

Економіка тієї або іншої країни з урахуванням індивідуальної й унікальної траєкторії розвитку прагне у своїй еволюції до однієї з форм господарського порядку, заснованого на різних домінуючих формах координації, забезпечуючи максимальну впорядкованість інституціональної структури, необхідну для функціонування господарюючих суб'єктів. Таким чином, заходи державної економічної політики повинні узгоджуватися з тими можливостями й наслідками для економічного розвитку, які дають зміни інститутів у рамках еволюції економічного порядку, обумовленою історично сформованою індивідуальною траєкторією.

Поняття економічного порядку

Порядок -- це обмеження, що коригують і ринковий механізм саморегулювання, і інші складові механізму. Так, угоди та дії, що стримують конкуренцію, наприклад, картелювання, дають змогу незалежним підприємствам опікуватися власними економічними інтересами на шкоду соціальним. Тому конкуренція потребує розробки порядку з метою створення норм з формування якості конкуренції, а також норм щодо захисту існування самої конкуренції.

Безпосередньою рушійною силою економічного розвитку є конкуренція між незалежними економічними суб'єктами. Проте економічний поступ тісно пов'язаний з поступом соціальним. Без такого взаємозв'язку неможливий ані соціальний, ані економічний розвиток, але оцінити цей зв'язок складно, оскільки важко визначити результати соціальних процесів за допомогою лише кількісних показників. Взаємодоповнюваність, взаємозалежність соціального та економічного начал -- характерна риса органічного системного розвитку, в якому економічна якість рівною мірою поєднується із соціальною якістю.

Необхідні нові підходи до визначення соціальної сфери та оцінки її ролі в суспільному розвитку. Вони мають відштовхуватися від того, що людина -- центр формування економічних і соціальних взаємин, особистий добробут її залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя та, особливо, від соціальної захищеності та самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва.

Одним з істотних завдань порядку у сфері праці й соціальних взаємин є недопущення того, аби людина як «засіб», фактор виробництва в економіці перетворювалася на інструмент. Це викликає необхідність нормування прав і обов'язків щодо забезпечення: 1) захисту і турботи про здоров'я, людську гідність, право на реалізацію особистості; 2) захисту від небезпечних умов праці (охорона праці); 3) робочим місцем і гарантіями щодо тривалості робочого часу. Крім того, порядок у сфері праці та соціальних взаємин містить нормування стосовно ціленастанов, що випливають із соціально ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальний мир, соціальний захист і соціальна справедливість: забезпечення життєвого рівня і застрахованості від ризиків життя, медичного обслуговування та освіти; підтримка високого рівня зайнятості й удосконалення її структури[5, c. 62-64].

Соціальний та економічний порядок є тільки різними вимірниками й компонентами єдиного життєвого порядку, тому й мають відповідати один одному. Економічний порядок повинен бути адекватним економічному зростанню, у жодному разі не підриваючи економічних стимулів. Взаємозв'язок і взаємодоповнюваність економічного й соціального порядку випливає із взаємозв'язку і взаємодоповнюваності соціальної та економічної сфер.

Розвиток соціальної сфери -- це необхідна умова проведення глибоких економічних реформ, що особливо актуально для нашої країни, але соціальна орієнтація економіки неможлива без виваженого розподілу створеного національного прибутку для забезпечення економічних інтересів усіх верств населення.

Досвід розвинутих країн важливо врахувати й Україні. Посилення соціальної орієнтації економіки має стати важливою характеристикою майбутньої стратегії соціально-економічного розвитку. Про необхідність посилення людського виміру вітчизняного народного господарства свідчить наявна структурна криза, що постала внаслідок тривалого ігнорування соціальної сфери й недостатнього впливу споживчого сектору економіки.

Господарський порядок включає всі правила, норми та інституціональні форми, які обслуговують господарську діяльність. Критеріями класифікації різних типів господарського порядку є форми планування й управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів. Кожна з цих організаційних форм, що у сукупності складають господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, а ресурси -- перебувати в будь-якій формі власності; обмін товарами може здійснюватись на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому тощо. Конкретизована в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в юридичних законах і державних нормативних актах. Сюди ж входять норми, які регулюють підприємницьку діяльність. В цілому все згадане у західній літературі дістало назву господарської конституції[7, c. 52-54].

Правове забезпечення гарантування економічного порядку

Не потребує доказів факт бурхливого розвитку господарського законодавства, кодифікація якого є логічним кроком законодавця на шляху утримання його подальшої центробіжної спеціалізації у вигляді нових і нових підсистемних блоків в єдиному концептуальному і режимно-якісному стані, що має визначатися як правовий господарський порядок. Слід зазначити, що Господарський кодекс України утворює собою вищу ієрархічну ланку в системі господарського законодавства, але тією чи іншою мірою свою кодифікацію одержало законодавство про окремі види господарської діяльності на визначених ринках товарів і послуг, утворюючи умовно другу або третю ланку цього господарського законодавства як такого. Прикладом може слугувати ринок фінансових послуг, законодавче регулювання якого з урахуванням законодавства про ринок цінних паперів, банківську та страхову діяльність, діяльність інвестиційних посередників можна вважати за кількарівневу кодифікацію, що є продуктом еволюційного розвитку господарського законодавства останніх 10-15 років. Безперечним є визнання кодифікації законодавства однією з найефективніших форм його розвитку та вдосконалення. Недивними в цьому контексті є пропозиції щодо розроблення та прийняття Інвестиційного, Інноваційного кодексів України, кодифікації законодавства про торговельну діяльність, про систему державного регулювання економічних відносин, про державну економічну політику та програми економічного розвитку тощо.

В умовах такої активної динаміки законодавства об'єктивно зростає суспільно-політична ціна функціонування конституційно-правових механізмів забезпечення відповідності змісту, зокрема, актів господарського законодавства основним принциповим положенням національної правової політики, що закріплені в Конституції України. Говорячи про конституційно-правові норми, що призначені регулювати економічні відносини, слід погодитись із Г. Гаджієвим у тому, що ними встановлюється певний конституційний економічний публічний порядок. Тому механізм забезпечення такої відповідності, в тому числі і через діяльність Конституційного Суду України, вимагає у першу чергу встановлення основних змістовних рис такого конституційного економічного порядку, аби на його основі визначитись із оцінкою правового господарського порядку в контексті його відповідності і власне конституційності.

Правовою особливістю конституційного економічного порядку є те, що відповідні конституційно-правові норми не тільки визначають зміст поточного господарського законодавства, а таким чином і зміст правового господарського порядку, а й на підставі ст. 8 Конституції є нормами прямої дії, що має підвищувати значення конституційно-правових засад для ефективного розвитку економічних відносин. Положення про пряму дію конституційно-правових норм робить категорію конституційно-економічного порядку не тільки доктринальною, концептуальною категорією, а й безпосередньо самостійним регулятивним правовим феноменом[1, c. 39-40].

Власне, економічні відносини можна визначити як суспільні відносини, пов'язані з виробництвом, розподілом, обміном та споживанням, в основі яких лежить реалізація економічної влади на засоби і чинники виробництва. Реалізація такої влади в умовах правового господарського порядку вимагає її відповідності тому чи іншому правовому титулу. Саме тому закріплення форм власності стало головним об'єктом конституційно-правового регулювання в конституціях так званого першого етапу (до Першої світової війни). В той же час конституції держав, що приймались останнім часом, не обмежуються лише закріпленням форм власності, а йдуть значно далі, закріплюючи принципи економічної діяльності держав, її спрямованість, а також основні засоби регулювання цих відносин2. Власне, таке становище відповідає змісту трансформації доктринальних уявлень про роль держави в економічних процесах, життєву необхідність стабілізуючого й стимулюючого державного регулювання економічних ринкових відносин.

Регулююча функція держави в економічній сфері одержала достатньо широке конституційне закріплення, головним чином після Другої світової війни. Високорозвинуті держави одразу після війни почали активно втручатися в економічні процеси, здійснюючи їх прогнозування та планування на індикативній основі, регулюючи їх за рахунок податкових та інших засобів. Так, зокрема, велика частка державної власності в інфраструктурних сферах економіки (енергетика, транспорт, видобуток, корисних копалин тощо) дозволяє державі за допомогою тарифної політики впливати на інші сфери економіки[4, c. 59-60].

Дійсно, не дивлячись на тенденцію до ослаблення державної інтервенції в економіку, що позначилася наприкінці минулого століття, під гаслами реанімації теорій вільного ринкового господарства, розширення сфери конкуренції, вільного підприємництва держава тримає сьогодні міцні позиції як регулятор найбільш важливих параметрів суспільного відтворення в короткострокових періодах і довгостроковій перспективі2. Взагалі, говорячи про функції держави, зокрема про її економічні функції, слід ураховувати дві ключові обставини. По-перше, це об'єктивний процес еволюції функцій держави, адже вони залежать не тільки від впливу власне структурних змін у системі державної влади, державного апарату, а й головним чином від змін зовнішніх умов існування самої держави. Так, на думку А. Венгерова, XXI ст. характеризуватиметься соціальними конфліктами у сфері речової й інтелектуальної власності, а не тільки у сфері приватної та державної, як це було раніше. Відповідно на функції держави визначальний вплив справлятиме науково-технічний інтелектуальний розвиток усієї цивілізації. По-друге, це реальна можливість для людства опинитися у кризовому стані під впливом екологічного, демографічного, сировинного чинників, що можуть набути загрожуючих усьому людству масштабів. Тому неважко передбачити, що тільки новий розвиток держави, виникнення нових загально соціальних функцій можуть стати запорукою необхідного порядку, координації, що забезпечить існування та відтворення цивілізації4. Саме тому на часі не спроби приниження ролі та функцій держави щодо економічної складової суспільного життя, а зосередження уваги на подоланні бюрократизації, корупції та обслуговуванні інтересів окремих економічних угруповань. З'ясування реальних обсягів фактичного розкрадання державного та комунального майна, його подальша «постприватизаційна» доля, що здійснювалося під гаслами «держава -- найгірший власник», мало б шокуючий для суспільства характер. Саме тому в першу чергу конституційна доктрина, а відтак, і конституційно-правове регулювання повинні бути відкритою системою, в яку на підставі еволюційної перспективи має бути закладено прогноз можливих у майбутньому функціональних трансформацій, вектор яких -- посилення ролі і значення держави в суспільному розвитку. Однак, актуалізуючи питання здійснення конституційної юрисдикції Конституційним Судом України і, головне, забезпечення відповідності правового господарського порядку конституційному економічному порядку, слід з'ясувати як його змістовні аспекти, так і особливості законодавчої техніки викладення відповідних конституційно-правових норм.

Ураховуючи те, що в чинній Конституції не знайшлося місця для об'єднання норм, які визначають конституційний економічний порядок в одному або декількох окремо виділених структурних підрозділах, систематизація таких норм становить певні труднощі. Тим більше складність являє собою і класифікація названих норм, а саме -- поділ їх на окремі групи за певними типологічними ознаками з метою встановлення місця кожної з них у системі галузі права. В. Основін виділяє низку критеріїв для класифікації конституційно-правових норм: за змістом; за об'єктом правового регулювання; за ступенем визначеності припису; за сферою використання правової норми; за характером обов'язковості припису; за формою викладання; за юридичною силою; за часом вступу в дію; за дією у просторі. Не викликає сумнівів доцільність здійснення класифікації конституційно-правових норм, що визначають конституційний економічний порядок за усіма названими критеріями, але це тема окремого дослідження. Слід погодитися з В. Лучіним у тому, що основою класифікації виступають не будь-які ознаки (хоча формально і такі, що відображають специфіку класу, виду), а лише ті з них, які відображають внутрішні закономірності, суттєве загальне. В цьому сенсі, як видається, спроба обмежитися поділом цих норм за критерієм місця відповідних економічних відносин у системі функціонування ринкової економіки заслуговує на увагу. Стало аксіоматичним при визначенні сутності ринкової економіки виділяти чотири принципових її чинники: економічну багатоманітність, включаючи приватну власність на засоби виробництва; свободу підприємництва; вільну конкуренцію та вільне ціноутворення; роль державного регулювання ринкової економіки[6, c. 89-90].

Напрямки подальшого розвитку економічного порядку

економічний порядок ринковий

Провідною ланкою формування майбутньої моделі економіки України є активна та цілеспрямована структурна політика. При визначенні її основних напрямів не можливо абстрагуватись від тієї спадщини, що залишилась нам від колишнього Радянського Союзу. Так, глибокі диспропорції народногосподарської структури, які склалися в СРСР протягом тривалого періоду показали свій руйнівний для економіки характер уже з самого початку переходу до ринкових відносин в усіх країнах СНД. Зокрема розпад на початку 90-х рр. споживчого ринку та астрономічне зростання цін в Україні на товари широкого вжитку в умовах лібералізації ціноутворення в основному зумовлені недостатнім розвитком другого підрозділу суспільного виробництва, а концентрація масового безробіття (значною мірою прихованого) в окремих регіонах -- їх відносно низьким рівнем економічної динаміки та вузькою спеціалізацією.

Все це, як і багато інших глибинних дестабілізуючих економіку факторів, значною мірою зумовлено було тим, що концепція економічного розвитку СРСР передбачала:

-- максимальну інтеграцію економіки кожної союзної республіки в загальносоюзний народногосподарський комплекс та постійне збільшення її вкладу в розвиток останнього. Так, загально відомо, що, майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу. Образно кажучи, наша економіка була своєрідним «цехом» в єдиному союзному народногосподарському комплексі;

-- випереджаюче нарощування потужностей підприємств групи «А» та військово-промислового комплексу;

-- повне залучення всіх природних ресурсів до виробництва, що призвело, зокрема в Україні, до значного вичерпання запасів нафти, газу, деревини тощо;

-- «централізовано-донорський» характер розподілу між республіками, економічними регіонами та галузями матеріально-технічних, трудових і фінансових ресурсів.

Базуючись на такій концепції розвитку продуктивних сил, народне господарство України після проголошення незалежності залишилося розбалансованим. Усі його галузі й структуроутворюючі елементи (технічний, інвестиційний та ін.) були не узгоджені між собою.

Зрозуміло, що і в перспективі, в міру зміцнення координуючих функцій ринкових механізмів, існуючі нині диспропорції галузевої структури, територіального розміщення продуктивних сил автоматично не самоліквідовуються. Деякий час їх руйнівний характер може навіть посилюватися, що ми й мали практично всі 90-ті роки. Ця тенденція, про що свідчать і народногосподарські реалії, спричиняється такими факторами:

-- існуючою нині крайньою нерівномірністю технологічних рівнів виробництва, причому найбільш відсталими у цьому відношенні є галузі другого підрозділу, тобто виробництва предметів споживання;

-- недостатньою готовністю української економіки до відкритості, що вимагає від кожного окремого підприємства повніше враховувати тенденції світового господарства як щодо рівня цін, так і щодо структури витрат;

-- рестриктивною (від лат. restrictio -- обмеження) кредитно-грошовою і конфіскаційною податковою політикою, на яку ми приречені у зв'язку з важким фінансовим становищем країни[16, c. 85-87].

Ці фактори вже поставили більшість наших підприємств у становище неконкурентоспроможних. Особливо це зачіпає технологічно слаборозвинуті галузі, економічно стагнуючі регіони країни. Така ситуація має місце не лише в країнах СНД. Вона спостерігається (з різною глибиною прояву) в Угорщині, Польщі, східній частині Німеччини та інших країнах з перехідною економікою.

Міжнародний досвід свідчить, що навіть у країнах з розвитою ринковою економікою усунення таких глибоких диспропорцій в структурі народного господарства не відбувається автоматично під дією ринкових механізмів, а вимагає коригуючого втручання держави. Зокрема, після Другої світової війни в країнах Західної Європи таке втручання сформувалось до кінця 60-х років у специфічний напрям державного регулювання -- структурну політику. Серед найістотніших її ознак можна назвати довгостроковий характер, а також спрямованість на досягнення якісних перетворень економіки в галузевому розрізі та в територіальному розміщенні продуктивних сил.

Стосовно структурної політики нашої держави правомірно виділити такі її пріоритети.

Перше. Використання усіх наявних інструментів державного підприємництва для ліквідації існуючих диспропорцій народного господарства (розриву в розвитку І і ІІ підрозділів, промисловості та сільського господарства), налагодження належної виробничої й соціальної інфраструктури, ліквідація наслідків екологічних катастроф.

Друге. Інтенсивна підтримка конкурентоспроможних на світовому ринку галузей і виробництв з метою зміни міжнародної спеціалізації народного господарства. Здійснення державою комплексу заходів щодо створення прозорих конкурентних взаємовідносин між учасниками ринку, підтримки виробників високоякісної продукції, стимулювання виробничої кооперації та інших зрушень інституціонального плану.

Третє. Пом'якшення впливу на сектори економіки, де створення ринкових відносин відбувається більш-менш динамічно (торгівля, сфера послуг, а в перспективі -- виробництво й переробка сільськогосподарської сировини). Тут, як показує міжнародний досвід, достатньо створення загальних сприятливих умов для прискореного зростання шляхом податкових пільг й уникнення селективної підтримки окремих видів виробництв.

Четверте. Незважаючи на відсутність достовірних даних, які б підтверджували ефективність надання субсидій окремим регіонам, уникнути їх в недалекій перспективі ми не зможемо, хоч в країнах з розвинутою ринковою економікою субсидії мають в основному соціальне навантаження.

Зрозуміло, що використання субсидій як інструменту структурної політики поставлять перед нашим суспільством питання про пошук шляхів підвищення їх ефективності. Процес структурного зламу економіки України під дією ринкових сил, що народжуються, загострює соціальні проблеми (особливо тоді, коли він некерований). А це означає, що структурна перебудова з самого початку має підпорядковуватися підвищенню якості життя людей. Це -- її головна мета.

Орієнтована на прискорення структурних перетворень, соціальна політика не може обмежуватись підтримкою «периферійних» прошарків суспільства. У її основі повинна лежати глобальна мета -- формування працівника нового типу, здатного знаходити своє місце в житті. Це потребує створення сучасної системи освіти, виховання, професійної підготовки і перепідготовки кадрів, охорони здоров'я людей тощо.

Як у цих, так і в інших напрямах в Україні за останнє десятиліття конструктивних зрушень ще не зроблено. А тому, згідно авторської концепції, держава має стати справжнім рушієм усього трансформаційного процесу, на основі посилення її створювально-регулюючої ролі, що обґрунтував ще в середині 90-х рр. академік НАН України І. І. Лукінов. Це необхідно тому, що за сучасних умов в Україні акцент на ринковий механізм і «свідомість» господарюючих суб'єктів, при відсутності дієвої конкуренції та ефемерності державного регулювання, не дає змоги належним чином вирішувати проблеми структурного характеру[15, c. 58-60].

Тому важливо серйозно переосмислити рівень і тенденції структурних зрушень в економіці через призму конструктивності структурної політики в Україні.

Размещено на Allbest.ru