Регулювання та економіка земельних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Надайте характеристику відносинам земельної власності в східних стародавніх країнах. Яку роль в структурі форм власності відігравала приватна власність на землю? Наведіть приклади найбільш значимих в історії окремих країн реформ відносин в сфері земельної власності

Розвиток суспільства в усі часи був пов'язаний із землею, яка і тепер залишається основним засобом для існування людства і джерелом суспільного багатства.

За тисячоліття до нашої ери народи Єгипту, Індії вже поділяли земельні масиви на частки, вели суворий облік земель, обмірювання, визначення їхньої якості з метою оподаткування.

В Індії у другій половині першого тисячоліття до н. е. відбувається розвиток приватної власності на землю. Стародавні індійці розуміли різницю між власністю я користуванням, використовуючи для розрізнення цих понять особливі терміни. Земельний фонд країни ділився на декілька категорій - приватні землі, громадські, державні і царські

У Єгипті існувало кілька видів земельних володінь. Були землі державні, храмові, приватні й общинні. Досить рано виникло велике землеволодіння. В якості великих землевласників виступали храми і царські вельможі. Вони могли здійснювати різноманітні угоди з землею (дарувати, продавати, передавати у спадок). У селі розвиток приватної власності йшов досить повільно. Як стримуючий чинник тут виступала громада. Однак джерела показують, що вже в період Стародавнього царства общинні землі переходять з рук в руки.

Суспільний і державний лад Стародавнього Шумера характеризується збереженням пережитків родоплемінної організації. Особливості ведення сільського господарства, пов'язані з необхідністю організованого зрошення, зумовили існування територіальних громад. Величезну роль у житті Шумера грало жрецтво, яке становило вищі верстви шумерського суспільства. Храми були центрами управління сільським господарством. Спочатку вони не мали власної землі, і кожне село виділяло ділянку землі, яка оброблялася селянами-общинниками, а зібраний з нього врожай віддавали храму. Поступово храми присвоїли ці землі і стали вести на них самостійне господарство.

У Шумері досить рано була дозволена купівля-продаж землі, і це стало основою збільшення храмових земель. Частина земель здавалася в оренду. Широко застосовувалася на храмових землях наймана праця безземельних селян. Храми організовували прокладку каналів, збирали податки, управляли життям сусідніх міст і сіл.

Більше половини населення становили родові общинники. Громадські землі були вихідною точкою для розвитку приватного землеволодіння та купівлі-продажу землі.

За часів правління Хаммурапі (Вавилон) приватна власність досягла високого рівня розвитку. У Вавилоні існували різні види земельної власності: були землі царські, храмові, общинні, приватні. І царським і храмовим господарством управляв цар, і це було найважливіше джерело доходу. Царська земля роздавалася в користування здольникам. Значення царського господарства було велике в галузі торгівлі та обміну. Царювання Хаммурапі відзначено інтенсивним розвитком приватної власності на землю, чому неабиякою мірою сприяло розширення мережі каналів. Приватне землеволодіння було різним за своїм обсягом. Великі землевласники використовували працю рабів і найманих робітників, дрібні - самі обробляли свою землю. Розвиток приватної власності на землю призвів до скорочення общинних земель, занепаду общини. Землі могли вільно продаватися, здаватися в оренду, передаватися в спадщину, про якісь обмеження з боку громади джерела не згадують.

Історія Стародавнього Китаю поділяється на чотири періоди, кожен з яких пов'язаний з правлінням певної династії. У періоди Інь, Західного Чжоу земля вважалася власністю вана, на одержані в дар землі наближені мали лише право користування. У період Західного Чжоу намічається тенденція до перетворення володінь у приватну власність. З середини I в. до н. е. в ряді царств стали відбуватися торгові угоди з землею. Період Цинь відмічений інтенсивним розвитком приватновласницького землеволодіння за рахунок перерозподілу земельного фонду і переходу його в руки нової знаті.

Реформи відносин в сфері земельної власності в Україні. Залізна доба (XII-VIII ст. до н. є.) пов'язана з кіммерійською, скіфо-сармато-античною та ранньослов'янськими культурами. Основою господарства залишалося землеробство. Період характеризується становленням сільської сусідської громади (вервь). Земля перебувала в індивідуальній власності малих сімей, поступово утворювалося спадкове земельне володіння.

Період VIII-IX ст. характеризується майновим і соціальним розшаруванням, виокремленням племінної знаті, виникненням приватного землеволодіння (IX-XII ст.) разом з розвитком держави Київська Русь. Найпоширеніші форми землеволодіння, князівське, боярське та монастирське.

Економічний розвиток України в другій половині XIV-XVІ ст. зумовлений перебуванням українських земель у складі Великого князівства Литовського та Польського Королівства, а з 1569 р. - Речі Посполитої. Значна частина земель перебувала в державній і королівській власності; об'єднувалась у староства - фільварки.

Упродовж XVI ст. виникає та розвивається козацьке землеволодіння. У процесі Національно-визвольної революції 1648 р. усі землі перебували в державній власності (індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю), селяни стали вільними, було створено вигідні умови для ведення сільського господарства, гетьманом виділялись земельні наділи козацьким старшинам і монастирям.

Столипінська аграрна реформа передбачала докорінні зміни земельного устрою, насамперед зруйнування общини. Варто ознайомитися з такими документами, як Закон від 5 жовтня 1906 р., за якими селянам надавалися рівні з іншим населенням країни юридичні права; Закон від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та землекористування».

Аграрна реформа передбачала вжиття трьох груп заходів: виділення селян з общини й закріплення за ними землі у приватну власність; створення хутірського та відрубного господарства; переселенська політика.

Декрет про землю 8 листопада 1917 р., згідно з яким було проголошено націоналізацію земельного фонду Росії, право приватної власності на землю скасовувалося назавжди, заборонялися купівля-продаж, оренда, застава землі, вона надавалася відповідним державним органам лише в користування; «Основний закон про соціалізацію землі» від 9 лютого 1918 р.; Земельний кодекс РРФСР від 1922 р.; Закон «Про трудове землекористування» від 22 травня 1922 р [2, с. 38].

2. Охарактеризуйте структуру українського господарства на початку 20 ст. Позитивний чи негативний вплив на стан аграрної сфери мали реформи П.А. Столипіна?

земельний власність приватний економічний

Рубіж XIX і XX ст. характеризується в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні суттєві зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900-1903 pp. пережила економічну кризу. 1904-1908 pp. позначені депресією, і лише в 1909-1913 pp. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через певні обставини (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єднати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рівнем Концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі.

П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юрґєвський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США - лише 33%.

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях - металургійній, кам'яновугільній, залізорудній тощо.

На початку сторіччя виростають могутні синдикати: «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об'єднання. Наприклад, утворений 1904 р. синдикат «Продуголь», до якого входило 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам'яного вугілля в Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Через це у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії - 90%. Могутній синдикат «Продуголь» фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні методи господарювання і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн - марганцевої, Кривий Ріг - залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя - цукрової.

Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, темпи розвитку важливих галузей промисловості. Протягом першого десятиріччя XX ст. в Україні частка промисловості в загальному обсязі продукції усього народного господарства сягнула 48,2%, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40%. Українські землі наприкінці XIX - на початку XX ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Особливістю розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України.

Незважаючи на те що на її території був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

В аграрному секторі України на початку XX ст. налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Органічно вписалися в нові умови господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була змушена продавати свої землі. Про Масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, що протягом 1877-1905 pp. дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь (у цілому в українських землях поміщики до початку першої російської революції спродали понад 1/3 своїх земель).

Перетворення землі на товар суттєво змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Характерним для цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 р. частка заможних господарств (понад 15 десятин) становила 5,1%, а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув 80,5% [8, с. 33].

Отже, промисловому розвитку Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії тощо. Ці процеси, з одного боку, відображали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого - були своєрідним підсумком впливу місцевих чинників.

В аграрному секторі України зберігали свої позиції великі поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства; зросла експлуатація народних мас; назріла проблема аграрного перенаселення тощо. Всі ці чинники призвели до значної напруженості в суспільстві, загострення соціальних протиріч.

Основні положення аграрної реформи, що дістала назву «столипінської» за ім'ям її автора і втілювача в життя голови Ради міністрів П.А. Столипіна були викладені в указі 22 листопаду 1906 р., який після затвердження царем став законом від 27 червня 1910 р.

Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів:

- руйнування общини, яка відіграла значну роль в масових селянських виступах 1905-1907 рр., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частини в особисту приватну власність;

- надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;

- організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Реформа мала на меті розв'язати нелегке земельне питання. Указ від 9 листопада 1906 р. скасовував обов'язкові «земельні общини» і надав кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відрубу». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати «хутір». Крім того, уряд надав Селянському земельному банкові право виділяти селянам вигідні для сплати кредити на закуп землі. Це сприяло також торгівлі землею, яку продавали поміщики, а також бідніші селяни. На жаль, ціни, за які продавалися поміщицькі землі, були такі високі, що небагато селян могли їх купити.

За цей час закріпили землю в індивідуальну власність на Правобережжі України - 48,9% селян, на Півдні - 42, на Лівобережжі - 16,5% (за іншими даними, відповідно 50,7, 34,2, 13,8%). Масової хуторизації на Україні не відбулося (дані за 1913 р.).

За 1906-1912 рр. було утворено 226 тис. хуторів, що становили 5,1% всіх господарств, а в 1916 р. їх налічувалося 440 тис., або 14% селянських дворів.

Позики для купівлі землі Селянський банк надавав у розмірі 95% купівельної ціни, під хутори - в розмірі 100%.

Проте встановлення Селянським банком високих цін на землю зробило неможливим для основної маси селян користуватися його допомогою. Протягом 1906-1916 рр. банк продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, піднявши ціни з 105 крб. за десятину в 1907 р. до 136 крб. у 1914 р. За цей час банк скупив 579 поміщицьких маєтків із 572,2 тис. десятин землі.

Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби переселення з українських земель. Протягом 1907-1912 рр. виїхало близько 1 млн. осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії. Так, у 1911 р. в Україну повернулося 68,5% переселенців. У 1914 р. в Сибіру і Далекому Сході проживало 2 млн. українців.

Слід підкреслити, що столипінська реформа викликала вороже ставлення з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників. В Україні лише поодинокі великі землевласники, як губерніальний маршалок Волині Є. Журавський, Терещенко, Харитоненко та Чикаленко, поставилися прихильно до реформи [2, с. 44].

Столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. У 1909-1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські агрономи, які поступово взяли ініціативу в проведенні законів 1910 і 1911 рр., організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Однак модернізація українського села здійснювалася повільно порівняно з країнами Західної Європи і була перервана війною 1914 р.

3. Як представники класичної школи політекономії, починаючи з її засновників В. Петті та П. Буагільбера, тлумачили сутність грошей? Які їх функції та роль у здійсненні економічних процесів було визначено? Що являє собою кількісна теорія грошей та хто є її автором?

Класична політична економія виникла тоді, коли підприємницька діяльність вслід за сферою торгівлі, грошовим обігом набуває поширення у сфері виробництва в цілому. В промисловості інтенсивно розвиваються мануфактури, розширюються торгівля і кредит, з'являються нові джерела доходу, формується промисловий капітал, який все більше підпорядковує собі торговельний.

Економічні положення меркантилістів (про золото і срібло як основну форму багатства, а зовнішню торгівлю як їх джерело), інші протекціоністські настрої, які гальмували розвиток виробництва, зумовили необхідність виникнення нової економічної концепції - концепції економічного лібералізму, яка базується на принципах вільного підприємництва і конкуренції, невтручання держави в економічні процеси. За цих умов і виникла класична політична економія.

Петті - перший автор трудової теорії вартості, в основі якої лежить вчення про природну ціну (вартість). Розрізнював внутрішню вартість, яку і називав «природною ціною», і ринкову ціну. Вартість визначав витраченою працею, встановлюючи кількісну залежність величини вартості від продуктивності праці. Говорив про існування пропорції грошей для торгового обміну: надлишок грошей призводить до зростання цін, а їх нестача - до скорочення обсягів робіт, що виконуються, і низького рівня податкових платежів.

Позичковий відсоток Петті вважав платою за незручності, що заподіюються кредитору при позичанні грошей. Рівень відсотка не повинен перевищувати розміру ренти з тієї кількості землі, яку можна купити на позику.

П'єр Буагільбер дав обґрунтування трудової теорії вартості (незалежно від У. Петті). У ній величина «істинної вартості» визначалася витратами праці.

Джерелом багатства він вважав сферу виробництва, а сфері обміну відводив роль умови для розвитку економіки. Виступав проти однобокого заохочення промисловості, захищаючи розвиток сільськогосподарського виробництва, в якому бачив основу економічного зростання Франції. До поняття «багатство» включав не тільки гроші, а й усю різноманітність благ і речей.

Буагільбер бачив у грошах причину порушень справедливого обміну між товарами; англієць У. Петті вважав гроші двигуном розвитку економіки [9, с. 7].

Кількісна теорія грошей, яка стверджує, що ціни товарів визначаються об'ємом платіжних засобів, що знаходяться в обігу, належить до числа найстаріших доктрин в історії економічної думки. Період її зародження датується XVI ст., коли бурхливе зростання товарних цін в Європі наполегливо вимагало пояснення причин цього явища. Крім того, це був період панування в економічних трактатах ідей меркантилізму з його благоговійною вірою в особливі властивості благородних металів як важливого елементу суспільного багатства.

Найбільш розповсюджений у ХVIII - ХІХ ст. варіант кількісної теорії стверджував, що при умові незмінності інших умов рівень товарних цін в середньому змінюється пропорційно зміні кількості грошей. Це положення спочатку застосовувалось до металевих (золотих та срібних) грошей, а після виходу робіт Д. Рікардо, і до паперових (нерозмінних) грошей.

Кількісна теорія включає, як правило, два базисних положення: постулат причинності (ціни залежать від кількості грошей) і постулат пропорційності (ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей).

В період свого зародження кількісна теорія не претендувала на пояснення причин зміни цін. Її головним завданням було обґрунтування погляду, що гроші принципово відрізняються від інших представників товарного світу завдяки відсутності в них внутрішньої вартості. І лише з часом в кількісній теорії почала домінувати теза про зв'язок стану грошового обігу з динамікою цін.

Першим, хто висловив припущення про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Жан Боден. Однак він не висував твердження про пряму, а тим більше пропорційну залежність між зміною кількості грошей та зміною цін.

Окремі положення цієї теорії в загальних рисах сформулював Дж. Локк (1632-1704 рр.). В більш розробленій формі вона викладена Дж. Вандерлінтом (помер в 1740 р.), Ш. Монтеск'є (1689-1755 рр.) і Д. Юмом (1711-1776 рр.). Прихильником кількісної теорії був і Д. Рікардо (1772-1823 рр.).

Таким чином, для ранньої кількісної теорії були характерні три постулати:

- причинності (ціни залежать від маси грошей);

- пропорційності (піни змінюються пропорційно кількості грошей);

- універсальності (зміни кількості грошей чинять однаковий вплив на ціни всіх товарів).

Між тим очевидно, що по мірі розвитку форм грошей структура грошової маси стає далеко не однорідною, так як включає не тільки готівкові гроші, а й банківські вклади. По-різному реагують на збільшення грошової маси й ціни на різні групи товарів, які зростають нерівномірно. Подальший розвиток кількісної теорії грошей пов'язаний з включенням в неї апарату економетричного аналізу і елементів мікроекономічної теорії ціни.

Суттєвий внесок до модернізації кількісної теорії вніс І. Фішер (1867-1947 рр.) - видатний представник математичної школи в сучасній економічній теорії, один із творців і перший президент Міжнародного економічного товариства (1931-1933 рр.). В праці «Купівельна сила грошей, її визначення і відношення до кредиту, відсотків і криз» (1911 р.) він намагався формалізувати залежність між масою грошей і рівнем товарних цін. Математично рівняння обміну можна представити у вигляді формули:

МV = РQ

де, М (mоney) - середня кількість грошей, що знаходяться в обігу в даному суспільстві протягом року;

V (vеlосіtу) - середня кількість оборотів грошей в їх обміні на блага;

Р (рrіcе) - середня продажна ціна кожного окремого товару, що купується в даному суспільстві;

Q (quantity) - сукупна кількість товарів.

Формула Фішера є некоректною для умов золотомонетного стандарту, оскільки ігнорує внутрішню вартість грошей. Однак при обігу паперових грошей, нерозмінних на золото, вона набуває певного раціонального змісту. В цих умовах зміна грошової маси впливає на рівень товарних цін (хоч, звичайно, І. Фішер в певній мірі ідеалізував ціновий механізм, так як мав на увазі абсолютну еластичність цін). Фішер, як і інші неокласики, відштовхувався від моделі досконалої конкуренції і поширював свої висновки на економіку, в якій існували монополії, і ціни вже в значній мірі втратили еластичність. В концепції Фішера є й інші недоліки, характерні для кількісної теорії, зокрема, перебільшення впливу грошей на товарні ціни. З його формули випливає, що грошова маса виконує активну роль, а ціни - пасивну. У Фішера лише грошова маса виступає як незалежна змінна, тоді як в дійсності має місце відповідний взаємозв'язок. В умовах монополістичного ціноутворення зростання товарних цін нерідко е причиною розширення грошового обороту.

Багато сучасних економістів характеризують рівняння обміну як рівність: MV = РQ. Ця рівність, з їх точки зору, виражає акт обміну: Г - Т стосовно всієї маси товарів, тобто сума грошей, на які куплені товари, рівна (тотожна) сумі цін куплених товарів. Однак це тавтологія, і формула обміну не може служити для пояснення сукупного (абсолютного) рівня цін (рис. 1).

Формула обміну, як вважають прихильники кількісної теорії, пояснює абсолютну величину ЕQо (в той час як механізм попиту і пропозицій пояснює лише відносні відхилення від неї).

Абсолютний рівень цін з позицій кількісної теорії

Фішер та його послідовники прагнули пояснити, що швидкість обігу грошей (V) і рівень виробництва (Q) не залежать від кількості грошей (М) та рівня цін (Р). Швидкість обігу грошей, з їхньої точки зору, знаходиться в залежності перш за все від демографічних (щільність, густота населення тощо) і техніко-економічних параметрів (суспільний поділ праці, наявність природних ресурсів, розвиток транспорту тощо). Рівень виробництва визначається головним чином умовами, що складаються на ринку праці, й не залежить від рівня цін і кількості грошей в обігу. Очевидно, що в умовах ринкової економіки такі посилання носять нереалістичний характер. Поява кредитних грошей сприяє економії засобів обігу [11, с. 143].

4. Проаналізуйте моделі економічного зростання Р. Харрода та Є. Домара. Які причини циклічності економічного розвитку визначають дані науковці? Охарактеризуйте умови економічного зростання, викладені в теорії Дж. Робінсон

Серед кейнсіанців-теоретиків, що розробили моделі зростання економіки, особливо виділяються англійський економіст Р. Харрод й американський вчений російського походження Е. Домар. Близькість їхніх поглядів дозволяє іноді говорити про єдину модель зростання Харрода-Домара. Однак пріоритет у формулюванні основних ідей тут, безумовно, належить Р. Харроду.

Рой Харрод (1900-1978) - англійський економіст, головний продовжувач кейнсіанських ідей. Основний об'єкт його дослідження - аналіз процесів економічної динаміки. Основний висновок, до якого прийшов Р. Харрод, полягає в необхідності державного втручання за допомогою методів антициклічної політики й тривалого стимулювання темпів зростання.

Численні статті й дві книги, які опублікував сам Харрод у 1928-1940 р., стосувалися проблем грошей, банків, міжнародної торгівлі, недосконалої конкуренції, коливань витрат, торговельного циклу й економічного розвитку. Ці роботи, як відзначає його біографія, склали значний внесок в економічну науку. Так, успіх мала перша книга Р. Харрода «Теорія міжнародної економіки» (1933), що витримала чотири видання підряд. її автор одним із перших виклав основний принцип в обґрунтуванні міжнародного розподілу праці - принцип порівняльних витрат, використовуючи поняття граничних витрат, тоді як Д. Рікардо аналізував лише постійні витрати. Прийнято вважати, що вже в цьому творі Р. Харрод фактично припускає наявність мультиплікатора зовнішньої торгівлі.

Центральною роботою у творчості Р. Харрода довоєнного періоду є монографія «Торговельний цикл» (1936), у якій містяться основні моменти майбутньої неокейнсіанської теорії циклічних коливань. Учений намагається інтерпретувати механізм циклу, виходячи з аналізу коливань інвестицій, споживання й випуску капітальних благ у їхньому взаємному впливі один на одного. У процесі побудови відповідної моделі він дійде висновку, відповідно до якого «…в аналізі взаємин між мультиплікатором і капітальним коефіцієнтом (тобто фактично акселератором) може бути виявлений секрет торговельного циклу». По суті, у самому загальному вигляді тут викладена ідея надмультиплікатора (поєднання в єдиному процесі мультиплікативного й акселеративного ефектів), що знайшла потім розвиток у працях кейнсіанських теоретиків циклу Дж. Хікса, П. Самуельсона, Е. Хансена.

Монографія «Торговельний цикл» (1936) містить і перші ознаки кейнсіанської теорії динаміки. По-перше, Р. Харрод прямо вказує на обмеженість статичного аналізу неокласичної школи, оскільки проблема циклу за самою своєю суттю є проблема динамічна. По-друге, саму проблему економічної динаміки він пов'язує з аналізом довгострокових змін інвестицій і заощаджень. Тепер уже очевидний вплив на Р. Харрода деяких ідей Дж. Кейнса, викладених ще в «Трактаті про гроші» (1930), але в цілому теорія економічної динаміки англійського економіста формувалася цілком самостійно [4, с. 80].

В 1939 p. P. Харрод публікує статтю, що завершує його ідейну еволюцію довоєнного часу, - «Нарис теорії динаміки», у якій визначається мета теорії динаміки й створюються передумови теорії економічного зростання. Однак ця стаття залишилася фактично непоміченою, тому що тривала депресія 1930-х років, що супроводжувалася застійними процесами, робила неактуальними розробки в області економічної динаміки.

Війна, що почалася, більш ніж на 6 років перервала теоретичну роботу Харрода. І лише в 1948 р. виходить його головна праця - «До теорії економічної динаміки». їй була уготована зовсім інша доля: у період післявоєнного бума, що носив нестійкий, переривчастий характер, тема динамічного розвитку раптово стала цікавити всіх. За Р. Харродом міцно закріпилася репутація новатора й порушника спокою, а теоретична модель (модель Харрода - Домара) принесла йому світове визнання, створила репутацію лідера післявоєнного кейнсіанства, одного з творців неокейнсіанської теорії динаміки.

Методологія Харрода близька до методології Кейнса: і той, і інший досліджують агреговані макроекономічні показники - сукупний дохід, сукупні заощадження, інвестиції й т.д. Такий аналіз допомагає відобразити насамперед кількісну сторону відтворювальних процесів капіталізму, залишаючи осторонь їхню якісну визначеність, соціальні наслідки. Розходження, як ми вже відзначали, полягають у тому, що Дж. Кейнс досліджує процес відтворення у статичному стані, у рамках короткострокового періоду, тоді як Р. Харрод зосереджує зусилля на аналізі динамічних процесів, у тому числі довгострокового плану.

У моделі Харрода щорічний економічний зріст прямо пропорційний нормі заощаджень і обернено пропорційний коефіцієнту капіталоємності. Оскільки даний коефіцієнт є величиною постійною, то для прискорення економічного зростання необхідно стимулювати заощадження, що є основним джерелом капіталоутворення.

Вихідне рівняння моделі Р. Харрода - це рівняння фактичного темпу росту:

G * С - S

у якому параметр G являє собою реальні темпи економічного зростання (G = А Y/Y), а С - коефіцієнт капіталоємності, що показує «інвестиційну ціну» одиниці приросту доходу (С = І/АY). Тоді ліва частина рівняння показує накопичувану частину, щодо приросту продукції, що йде на виробничі цілі, яка повинна бути забезпечена певною часткою заощаджень S.

У термінах Кейнса S = S/Y являє собою середню схильність до заощадження. Підстановка G, С, S у рівняння фактичного темпу росту приводить до першої макроекономічної тотожності Кейнса:

SAY/Y'I/AY=S/Y=>I = S

Однак, якщо в Дж. Кейнса дане рівняння дано в статиці, то у Р. Харрода - у динамічній формі.

У наступному рівнянні моделі Харрода (G_w * C_r = S) уперше вводиться широко розповсюджене зараз у теорії економічної динаміки поняття гарантованого росту. Гарантований темп зростання (Gw) (індекс w, від англ. warranted - гарантія) - це прогнозована величина, що «забезпечить підприємцям рівноважний безперервний, поступальний рух». До планованої величини відноситься також і С_r - потреба в новому капіталі: C_r = I / Y. Даний коефіцієнт аналогічний акселератору й відображає той факт, що підприємці розширюють виробництво тільки за умови стабільності економічного росту у попередньому періоді. Із сказаного випливає, що ліва частина рівняння G_w * С_r показує прогнозований приріст нагромаджень у загальному випуску продукції, у той час як права - фактичний обсяг заощаджень S. Таким чином, підприємці планують збільшити потік інвестицій, виходячи з фактичних обсягів заощаджень.

У моделі Р. Харрода гарантований зріст постійний, оскільки домінуючим типом науково-технічного прогресу в економіці є нейтральний технічний прогрес, при якому винаходи, що збільшують витрати капіталу, компенсуються винаходами, що ведуть до його економії. У цьому випадку коефіцієнт капіталоємності постійний. Крім того, норма заощаджень також згодом не міняється, що обумовлено сталістю мотивів заощаджень.

Спільний розгляд двох основних рівнянь економічного зростання Харрода показує, що при рівності фактичного й гарантованого темпів зростання економіка в довгостроковому плані повинна бути рівноважною: G * с = G_w* G_r. Однак ситуація рівноваги в моделі Харрода є скоріше виключенням, ніж правилом.

Якщо фактичне зростання виявиться більшим прогнозованого (G > G_w), то це приведе до падіння розмірів додаткового капіталу, необхідного для подальшого розвитку економіки, нижче планованого рівня (С < С1). У такому випадку підприємці будуть відчувати недостачу встаткування для розширення виробництва, що приведе до нагнітання інвестиційного попиту й ще більше відхилить фактичну лінію росту від гарантованої. І навпаки, якщо фактичний ріст відстає від прогнозованого G < G_w, то це викликає скорочення розмірів планованих підприємцями додаткових капіталовкладень нижче рівня фактичних інвестицій і гальмування розвитку економічної системи, і без того відстаючої від лінії стійкої рівноваги.

Таким чином, в економічній системі відсутній механізм, що підтримує стійке економічне зростання. Зниження частки нагромаджень у загальному обсязі виробництва, що супроводжує економічне зростання (чим більше G, тим менше Q), є тим фактором, що постійно відхиляє економіку від рівноважної траєкторії руху.

До аналогічних висновків на кілька років пізніше Р. Харрода прийшов Євсей Дейвид Домар (народ. 1914), що розширив умову економічного зростання з урахуванням збільшення населення. Тому в економічній теорії зазвичай розглядається модель рівноважного зростання Харрода-Домара, що об'єднала основні положення обох моделей.

Для забезпечення рівноважного темпу зростання економічної системи в даній моделі необхідно, щоб темпи росту населення збігалися з темпами росту капіталу. Зростання населення є важко керованою величиною, заданою закономірностями демографічних процесів і тому не підлягаючою регулюванню, у той час як темпи росту капіталу - керований економічний параметр.

Для аналізу довгострокових тенденцій в економіці Р. Харрод незалежно від Е. Домара розглядав третій тип економічного зростання - природний (G), під яким розуміється потенційно можливий при даному рівні розвитку науки й техніки темп росту капіталу й національного доходу, що забезпечує повну зайнятість наявних трудових ресурсів. Якщо в економіці вже існує повна зайнятість, то природне зростання збігається з темпом зростання населення.

Коли гарантоване зростання нижче природного (G_W<G), то можливі три ситуації.

1. Якщо гарантоване зростання збігається з фактичним (G_w = G), то економіка буде рівноважною в умовах неповної зайнятості.

2. При перевищенні фактичного темпу зростання над гарантованим (G > G_w), як було показано вище, виникає перегрів економіки в умовах повної зайнятості, що викликає зростання інфляції.

3. Якщо фактичний рівень виробництва виявиться нижче очікуваного (G < G_w), це приведе до згортання інвестицій і падінню виробництва.

Досить рідко в економіці виникає ситуація, коли прогнозовані темпи зростання перевищують природні (G_w > G). Вона показує, що економічні суб'єкти переоцінили можливості економіки на даній стадії й у результаті замість очікуваного зростання економіка потрапляє у фазу тривалого спаду. У даному випадку фактичні темпи зростання не можуть перевищити природні, тому економіка може тривалий час функціонувати при низьких обсягах виробництва й масовому безробітті. Таким чином, нереально завищені прогнозні оцінки розвитку економіки, надмірне форсування темпів економічного розвитку можуть стати самостійним фактором, що провокує спад виробництва.

У повній моделі Харрода розглядаються співвідношення між трьома величинами: природним (G1), гарантованим (G_w) і фактичним (G) темпами зростання, що вказують на умови або тривалої депресії, або тривалого бума.

Позиція Р. Харрода відрізняється від точки зору Дж. Кейнса тим, що він звертає увагу на небезпеку інфляційного бума, тоді як Кейнс в умовах депресивної економіки практично ігнорував дану сторону питання. Однак серед проблем довгострокового зростання для Р. Харрода на першому місці стояла все-таки проблема депресії і безробіття. Вчений чітко виділяє дві різні теми теоретичного аналізу й економічної політики: розбіжність між G_w й G1 і тенденція G віддалятися від G_w, указуючи далі, що «перша проблема є проблема хронічного безробіття, друга проблема - це проблема промислового циклу».

Практична програма Р. Харрода включає дві групи заходів: антициклічну політику короткострокового плану (спрямована проти «втечі фактичного темпу зростання від гарантованого») і політику тривалого стимулювання наближення темпів зростання до природних, попередження масового безробіття.

Боротьба з короткочасними циклічними спадами ведеться, по Харроду, традиційними кейнсіанськими методами (суспільні роботи, регулювання ставки відсотка). Але «найпотужнішою зброєю боротьби» зі світовою кризою Р. Харррд вважає свій план створення «буферних запасів» з матеріалів, що не псуються, сировини, продовольства. Державні органи повинні підтримувати ціни на дані види товарів на відносно постійному рівні шляхом масової закупівлі цінностей під час спаду й розпродажу їх у часи бума.

Проти хронічного безробіття й тривалої депресії Р. Харрод пропонує використати надрадикальні кошти: зниження відсотка аж до нульової оцінки. За Харродом, досягти зближення природного й гарантованого темпів зростання без втручання держави попросту неможливо; однак зниження норми відсотка повинне привести до зростання капіталоємності. «Метою є наближення до такого прогресуючого зниження процентної ставки, при якому досягається «стійке зростання при повній зайнятості»».

Симптоматично, що, з погляду вченого, відмирання відсотка послужить також вирішальною мірою на шляху до більш справедливого суспільства. Але в цілому Харрод є безсумнівним прихильником збереження приватної власності, оскільки «власність служить підставою незалежного напряму думок», має важливе значення для розвитку мистецтв і наук, є стимулом заповзятливості й т.д. Соціальний ідеал Р. Харрода був, мабуть, близький довгостроковим устремлінням Дж. Кейнса: обоє вони вважали за необхідне зберегти істотну майнову нерівність, але не таку велику, яка спостерігалася в їхній час. «Наш висновок, - писав із цього приводу Р. Харрод, - полягає в тому, що протягом багатьох поколінь ми на ділі були дуже далекі від цього ідеалу. Але через той факт, що тільки деякі дотепер перебували в цьому привілейованому положенні, не слід вдаватися до недооцінки значень приватної власності як опори незалежного напряму думок у суспільстві в цілому» [4, с. 84].

Дж. Робінсон формулює ідеальні умови економічного розвитку - умови «золотого століття». Найважливішими з них є наступні:

1. нейтральний технічний прогрес, в умовах якого продуктивність праці, заробітна плата на одну людину й капіталоозброєність підвищуються в однаковій пропорції, а норма прибутку залишається сталою;

2. гнучкість і рухливість реальної заробітної плати робочого класу, що підвищуються разом зі зростанням виробництва на душу населення;

3. вільна конкуренція, що є неодмінною та обов'язковою умовою саме такого зростання заробітної плати;

4. нагромадження капіталу в умовах «золотого століття» залежить тільки від темпів технічного прогресу й приросту зайнятого населення.

Потенційний темп росту, на її думку, приблизно дорівнює темпу росту зайнятості плюс темп росту продукції на душу населення.

Дж. Робінсон вважає, що порушення саме цих умов є причиною нестабільного розвитку капіталізму.

На її думку, існує оптимальний рівень темпу нагромадження капіталу, що відповідає такому розподілу національного доходу, при якому зростання ефективного попиту йде в ногу зі зростанням виробництва. Занадто високий темп нагромадження обумовлює надмірно високу частку прибутку в доході й зменшує частку робочого класу. У цьому випадку розвиваються інфляційні процеси, внаслідок того, що зниження рівня життя спонукає робітників боротися за підвищення грошової заробітної плати з метою збереження свого звичного рівня існування.

Занадто низький темп нагромадження призведе до зниження норми й частки прибутку й тим самим зменшить стимули для економічного зростання. В економіці виникають тенденції до стагнації. Однак тенденція до стагнації може виникнути й в умовах занадто високої норми прибутку, якщо цей прибуток є результатом монополії, а не надмірно високої норми нагромадження.

Підвищення заробітної плати (по мірі зростання продуктивності праці), за теорією Робінсон, не тільки дозволяє вирішити протиріччя реалізації капіталістичного зростання в умовах технічного прогресу, але й є найважливішим його стимулом. У суспільства завжди існує певний спектр технологічних рішень тієї або іншої технічної проблеми, обумовленої рівнем продуктивності праці, капіталоозброєності: як правило, техніка, що забезпечує більш високий рівень продуктивності праці, вимагає більших витрат капіталу на одиницю праці. Рівень і динаміка заробітної плати визначають границі прибутковості техніки. Чим вище заробітна плата, тим вигідніше застосовувати менш трудомістку, а отже, більше капіталомістку техніку [4, с. 95].

Список використаних джерел та літератури

1. Довбенко М.В. Сучасна економічна теорія (Економічна нобелелогія): навчальний посібник. / М.В. Довженко. - К.: Видавничий центр «Академія», 2005. - 336 с.

2. Земельне право України: Підручник / М.В. Шульга, Г.В. Анісімова, Н.О. Багай, А.П. Гетьман та ін.; - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 368 с.

3. Історія економічних вчень: навч. посібник / за ред. В.В. Кириленка. - Вид. 2-ге, виир. і доп. - Тернопіль: Економічна думка, 2008. - 252 с.

4. Історія економіки та економічної думки: сучасні економічні теорії: Навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури, 2012. - 288 с.

5. Історія економічних учень: підручник: у 2 ч. / В.Д. Базилевич, П.М. Леоненко Н. І. Гражевська, Т.В. Гайдай; за ред. В.Д. Базилевича. - 4.1. - 2-ге вид., випр. - К.: 3 нання, 2005. - 567 с.

6. Лісовицький В.М. Історія економічних вчень: 3-тє вид. випр. та доп. Навч. пос. - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 240 с.

7. Мочерний С.В. Історія економічних вчень (Сучасна економічна думка): навчальний посібник / С.В. Мочерний, М.В. Довбенко. - Львів, 2005. - 488 с.

8. Фещенко В.М. Дослідження проблем становлення та розвитку ринкового господарства у працях економістів України другої половини XIX - початку XX ст.: монографія / В.М. Фещенко. - К.:КНЕУ, 2003. - 187 с.

9. Фещенко В.М. Монетаризм як теорія грошей та інструмент економічного розвитку / В.М. Фещенко // Фінансовий ринок України. - 2009. - №9. - С. 3 - 7.

10. Шевченко О.О. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень: Навч. посіб. - К.: Знання-Прес, 2000. - 514 с.

11. Щетинін А.І. Гроші та кредит: підручник / А.І. Щетинін. - 2-ге вид., переробл. та доповн. - К.: Центр навч. л-ри, 2006. - 432 с.

Размещено на Allbest.ru