Інноваційний розвиток промисловості: реалії та перспективи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інноваційний розвиток промисловості: реалії та перспективи

Вступ. У світовій економіці у 2008 р. розгорнулася найглибша після Великої депресії фінансово-економічна криза. Основними причинами її виникнення стали криза на ринку іпотечних кредитів США, зростання обсягу спекулятивних операцій з деривативами, нестабільність світового валютного ринку, підвищення світових цін на енергоносії і продовольство [1]. Кредитна криза переросла у глобальну кризу, внаслідок якої банки та інші фінансові інститути втратили значну частину активів, скоротилися обсяги міжбанківського кредитування та кредитування приватного і корпоративного сектору, зменшилися обсяги виробництва і світової торгівлі.

Незважаючи на світову фінансово-економічну кризу, промислові підприємства у країнах, що прагнуть до сталого розвитку, усвідомлюють необхідність спрямування інвестицій у науково-дослідницькі роботи та інновації для збереження та підвищення конкурентоспроможності [2]. Так, за інформацією Всесвітньої організації інтелектуальної власності у 2008 р. кількість міжнародних патентних заявок збільшилася на 2,4%. Найбільше міжнародних заявок, поданих у 2008 р., надійшло від винахідників США (32,7% від загальної кількості), Японії (17,5%), Німеччини (11,2%), Республіки Корея (4,8%), Франції (4,2%), Китаю (3,7%).

В умовах глобальної фінансово-економічної кризи, безперечним фактом є те, що в країнах, де інноваційний розвиток був і є провідним, де науку підтримували влада й бізнес, наслідки кризи стали не такими відчутними. Інноваційний розвиток промисловості, як важливий чинник економічного зростання, висвітлюється в наукових працях В. Александрової, О. Амоші, Л. Антонюка, Ю. Бажала, В. Геєця, В. Гусєвої, Б. Данилишина, О. Лапко, Б. Малицького, О. Федірко, Л. Федулової, О. Шнипко, М. Чумаченка та інших.

Аналіз опублікованих праць з даної проблематики дає підстави зробити висновок, що дослідження напрямків сталого зростання промисловості на інноваційних засадах потребують постійного аналізу та вдосконалення відповідно до світових тенденцій.

Постановка завдання

Метою статті є аналіз сучасного стану інноваційного розвитку вітчизняної й світової промисловості та обґрунтування пріоритетних механізмів державного стимулювання розвитку інноваційної діяльності підприємств в умовах світової фінансово-економічної кризи.

Результати дослідження

Україна на початку 90-х входила в сімку інноваційних та інтелектуальних держав, але поступово бізнес став абсолютно байдужим до інновацій. Якщо у 1990 р. в Україні 36% усіх підприємств були інноваційними, у 1994 р. таких було 26%, то у 2008 р. - лише 13% [4].

Інноваційна діяльність України в порівнянні з розвиненими країнами, що забезпечують до 85-90% приросту валового внутрішнього продукту через виробництво й експорт наукомісткої продукції, перебуває на досить низькому рівні й на світовому ринку високотехнологічної продукції, що оцінюється в 2,5-3,0 трлн USD, частка становить приблизно 0,1% [5].

Рейтинг України за індексом глобальної конкурентоспроможності (ІГК) Світового економічного форуму (СЕФ) загрозливо знижується, та у 2008 р. опустився до 72-го серед 134 країн. Відповідно до звіту в рейтингу ІГК Україна розмістилася між країнами, що розвиваються, - Марокко та Філіппінами, випередивши більшість країн Африки та Латинської Америки. Проте вона істотно відстає від країн ЄС, а серед країн СНД з погляду конкурентоспроможності економіки посідає четверте місце, поступаючись Росії, Казахстану й Азербайджану. Дошкульними місцями України, за даними звіту, є інституціональне середовище, інфраструктура, макроекономічна стабільність, ефективність інноваційної системи.

Науково-технологічний потенціал - це один із визначальних факторів, який забезпечує та формує виоску конкурентоспроможність виробництва як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. Приріст валового продукту у економічно розвинених країнах світу суттєво визначається інноваційним досягненнями. Наприклад, сьогодні Сінгапур, і Фінляндія, населення яких становить відповідно 4,5 і 5,2 млн осіб, виробляють вдвічі більший валовий національний продукт, ніж Україна. І це при тому, що чисельність населення України у 10 разів більше, ніж у згаданих країнах [6].

Українська економіка залишається експортоорієнтованою з недостатньо розвиненим внутрішнім ринком, у ВВП питома вага експорту сягає 60-65%. Тому негативні зміни кон'юнктури на зовнішніх ринках спричиняють руйнівні наслідки для національної економіки. У реальному секторі вітчизняної економіки домінує виробництво з низькою часткою доданої вартості в кінцевому продукті. При цьому частка готових виробів становить лише 30-35%, а на сировину та напівфабрикати припадає 65-70%. Основну роль в економіці України відіграє традиційно-успадкований експортний напрям, представлений продукцією енергомісткої металургійної та хімічної промисловості.

Інноваційна активність підприємств промисловості залишається на дуже низькому рівні та поступово зменшується. Якщо 1990 р. в Україні 36% усіх підприємств були інноваційними, у 1994 р. таких було 26%, а нині лише 13%. Натомість, в країнах Європейського Союзу мінімальний показник інноваційної активності має Португалія - 26%, Греція - 29%, інші більш розвинуті країни: Данія - 71%, Ірландія - 74%, Нідерланди - 62%, Австрія - 67%. У рамках Європейського Союзу прийнято орієнтир для визначення обсягів фінансування розвитку інноваційної складової, який до 2010 року повинен становити не менше 3% від національного ВВП. Для України у 2007 році рівень фінансування у сфері інновацій складав лише 0,85% від ВВП, і це свідчить про необхідність формування нових підходів до розвитку інноваційної економіки.

Бюджет 2009 року передбачав кошторис Державного агентства України з інвестицій та інновацій у розмірі 29,7 мільйона гривень, що значно менше минулорічного показника - 329,4 мільйона гривень. З 13,3 мільйона гривень, передбачених бюджетом 2008 року на проведення досліджень, витрачено лише 7%. Капітальні трансферти організаціям не здійснено взагалі, а це 13,1 мільйона гривень. У 2009 році, окрім витрат на утримання апарату агентства та його підрозділів у регіонах, передбачено лише 1,2 мільйона гривень на програму розвитку Національної депозитарної системи України. При цьому до держбюджету необхідно буде повернути раніше надані позики на суму 36,6 мільйона гривень [7]. Такі показники підтверджують сталу негативну тенденцію гальмування інноваційного розвитку в Україні, що, у свою чергу, зменшує її економічний потенціал та збільшує конкурентні переваги інших країн.

Досить неоднорідною є інноваційна активність регіонів: частка промислових підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, становила від 32,6 до 3,1%, при цьому більша за середню у м. Києві, Харківській, Одеській, Чернівецькій, Івано-Франківській та Вінницькій областях, значно менша у Рівненській, Сумській і Хмельницькій областях. Нині науково-освітній та інноваційний потенціали сконцентровані у промислово розвинених регіонах. Зокрема, у Києві, Харківській, Донецькій, Дніпропетровській та Львівській областях зосереджені 52% студентів, 72% науковців та 12 з 15 технопарків України [8].

Аналіз динаміки основних показників інноваційної діяльності регіонів України, вказує на негативні тенденції інноваційної активності. Причиною цього є не низький науковий та науково-технічний потенціал, а слабкість інфраструктури інноваційної діяльності, відсутність мотивації товаровиробників в реалізації інновацій як способу конкурентної боротьби. Це призвело до низьких показників практичного впровадження інновацій на промислових підприємствах. Так за даними Держкомстату питома вага промислових підприємств, що впроваджували інновації постійно знижується, та у 2008 р. становила 10,8%.

Як і в попередні роки, основним джерелом фінансування витрат на інновації залишаються власні кошти підприємств, частка яких у загальному обсязі фінансування становила 84,6%.

Таким чином, результати аналізу свідчать про відсутність належної підтримки інноваційної діяльності як на державному, так і на регіональному рівнях. Основною проблемою при цьому є несформованість інноваційної інфраструктури, яка є фрагментарною, функціонально неповною, недостатньо розвинутою, не охоплює усі ланки інноваційного процесу; недостатня кількість венчурних фондів та центрів трансферу технологій; не підтримується належним чином діяльність винахідників, раціоналізаторів, науковців, що мають завершені науково-технічні розробки; не в повному обсязі використовується освітній та науковий потенціал; недостатня забезпеченість фахівцями у сфері інноваційного бізнесу.

Механізмом активізації організації та фінансування науково-дослідної і науково-виробничої роботи організації можуть стати технопарки як найбільш ефективна система, котра відповідає новим державним завданням, ситуації дефіциту бюджетних коштів для фінансування науки і забезпечена прийнятими в усьому світі фінансовими пільгами для науково-виробничих установ [9].

Сьогодні в більшості розвинутих країн світу технопарки є основними елементами інфраструктури, що забезпечує функціонування інноваційної моделі національної економіки. Органи державної влади в цих країнах, розуміючи важливу роль технопарків, здійснюють стосовно них особливу економічну політику, яка включає надання податкових та кредитних пільг, цільове фінансування окремих інноваційних розробок, державне замовлення на інноваційну продукцію тощо.

В Україні перші технопарки з'явилися у 2000 році як структури, завданням яких є об'єднання наукових досліджень, розробок нових технологій із впровадженням у виробництво і випуск конкурентноздатної на внутрішньому і зовнішньому ринках високотехнологічної продукції. Передбачена законами «Про інноваційну діяльність», «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків», прийняті Верховною Радою в 1999 і 2000 роках, державна підтримка інновацій, створення технопарків, бізнес-інкубаторів та інших інноваційних структур вже в 2003-2004 роках дозволила суттєво покращити ситуацію в цій сфері.

Але, нажаль, внаслідок змін законодавства, а також внаслідок широкої політичної кампанії витиснення технопарків з економічного й громадського життя країни, умови їх діяльності різко погіршилися. У 2005-2007 роках не було прийнято жодного нового проекту технопарків. У березні 2006 року економічні статті в законі про технопарки були частково відновлені, але їх практичне виконання не було забезпечено.

Скасування державних гарантій незмінності податкових пільг інвесторам є негативним сигналом для інвесторів. З огляду на, що це вже не перший випадок подібної різкої зміни законодавства, важко розраховувати на поліпшення оцінок ризику інвестицій в економіку України. Адже не податкові й митні пільги, в першу чергу, визначають інвестиційну привабливість країни, а стабільне законодавство, низький рівень корупції, правова захищеність суб'єктів господарювання, розумна й зрозуміла система оподатковування, сучасна інфраструктура.

Передбачене бюджетом 2007 року фінансування інноваційної діяльності держінвестиціями України було використано в основному на фінансування звичайних інвестиційних проектів. Як наслідок, у першому кварталі 2008 р. спеціальний режим діяльності технопарків практично зведено до нуля [7].

Значення технопарків і доцільність їх створення в Україні полягає в тому, що:

вони є ефективною формою зближення науки і виробництва, бо скорочується до мінімуму тривалість циклу «дослідження - розробка - упровадження»;

у технопарках зосереджуються висококваліфіковані кадри різних спеціальностей - учені,

розробники, дослідники, аналітики, інженери, спеціалісти різного профілю, що забезпечує можливість міжгалузевих досліджень;

у технопарках зосереджується унікальне устаткування, обчислювальні центри, лабораторії, що дає змогу проводити дослідження і наукові експерименти;

у парках фінансовий капітал представлений у найдосконаліших формах - венчурному капіталі;

у технопарках формується еталонне середовище з точки зору як економічних, так і організаційно-географічних умов для створення нових, наукомістких виробництв;

інноваційна та інвестиційна діяльність технопарків базується на матеріально-технічній і виробничій базі їх учасників;

учасниками технопарків можуть бути вже існуючі підприємства, які зацікавлені у співпраці з науковим центром у сфері впровадження його розробок, або у використанні інфраструктури та обладнання наукового центру;

наукова і виробнича інфраструктура технопарків здатна забезпечити проведення всього комплексу робіт відповідно до проектів - від наукових досліджень до промислового випуску інноваційної продукції, маркетингових досліджень і навіть навчання персоналу.

Таким чином, якщо найближчим часом не вдатися до кардинальних заходів із нормалізації роботи технопарків, нормативно-законодавчого регулювання їхньої діяльності й наведення порядку в практиці роботи відповідних державних органів, то реально працюючі в країні інноваційні структури припинять своє існування.

Як показує світовий досвід формування й розвитку об'єктів інноваційної інфраструктури, у США спостерігається практика взаємодії науково-дослідного й виробничого потенціалу на основі державних контрактів. Основною особливістю американських технопарків є їхній тісний зв'язок з університетами й державними дослідницькими центрами. При цьому форми взаємодії відрізняються істотно. Так, 20% технопарків створені університетами як їхній структурний підрозділ, 10% - як самостійні одиниці, 28% - на основі контрактів з розроблювачами інноваційних проектів, 38% - як спільні підприємства й тільки 4% становлять технопарки за участю державних структур [10].

У Японії найбільший науково-технічний центр «Цукуба», який об'єднує 47 науково-дослідних організацій, де працює 40% усіх учених, зосереджених у державному секторі Японії. У цьому науковому оазисі зосереджені науково-дослідні лабораторії багатьох відомих компаній, як національних, так і зарубіжних. Основа концепції формування технопарків у Японії - це державне фінансування (30%), 30%

- муніципалітети, 30% - підприємства й приватні особи, 10% - іноземні інвестори. Дана концепція формування й функціонування технопарків застосовується й в інших країнах Південно-Східної Азії: Тайваню, Республіки Корея, Гонконгу. Ним надається істотна урядова підтримка по податковому стимулюванню: знову створені інноваційні компанії звільняються від сплати податків на два роки, підприємства, що використають перспективні розробки, виплачують прибутковий податок 15% від його величини, експортоорієнтовані фірми - 10%.

У Китаї створенням технопарків як інструмента випереджального розвитку технологічного підприємництва опікується держава. Сьогодні в Китаї більше 50 національних технопарків і приблизно стільки ж створено на регіональному рівні. Вони діють у рамках державної програми «Смолоскип», приносячись мільярди доларів прибутку. У результаті загальнодержавної науково-промислової програми «Смолоскип», орієнтованої на активізацію інноваційної діяльності, за 10 років у Китаї засновано 2500 високотехнологічних підприємств, освоєно близько 4000 видів наукомісткої продукції.

Піонером серед західноєвропейських країн у створенні технопарків була Франція. Наприкінці 80-х років у країні нараховувалось близько 10 парків, серед яких найбільшим був «Софія-Антиполіс», розміщений на площі 560 га. До його складу входило 26 промислових підприємств, 14 дослідних лабораторій, інноваційних центрів, у яких було зайнято близько 4 тис. чол. Ініціатива створення науково-технічних парків у Франції виникла на місцевому рівні, вона підтримувалась урядом країни. Особливість технопарків у Франції є орієнтація діяльності компаній, що входять у технопарк, на створення кінцевого продукту, тобто носить прикладний характер і лише 30% віддано фундаментальним розробкам.

Політика Фінляндії відносно видатків на наукові дослідження й розробки носить довгостроковий характер. Цьому питанню приділяється увага на всіх рівнях - і в уряді, й в бізнесі. У цей час рівень державного фінансування наукових видатків відповідає урядовій програмі й залишається одним з найвищих серед розвинених країн. Університети здійснюють, в основному, фундаментальні дослідження, які фінансуються головним чином з державного бюджету. Приватний же сектор займається новими, перспективними інноваційними розробками, та купує їх в університетів і науково-дослідних інститутів. Таке співробітництво між державою й приватним сектором являє собою важливий механізм обміну знаннями й науковими розробками. Це зв'язує державне утворення й науково-дослідну роботу із промисловістю, в інтересах останньої. Модель створення й керування приватними технопарками являє собою високоефективний механізм державно-приватного партнерства, що переконливо довів власну ефективність за 25 років існування. Основним завданням технопарку у Фінляндії є надання підтримки регіону шляхом створення нових робочих місць і залучення інвестицій.

Ініціаторами створення технопарків в світі, як правило, виступають місцеві влади. Ефективність діяльності їх оцінюється владою за такими критеріями, як кількість робочих місць, число створених і притягнутих компаній, відгуки в засобах масової інформації. Технопарки створюються в місті або на території університету, займають відносно невелику площу, і мають відносно невеликі масштаби діяльності, а саме до 20 га площі, до 300 робочих місць, кілька десятків клієнтських фірм. Свої відносини технопарки з університетом будують на спільному використанні послуг, інфраструктури й об'єктів.

Висновки. Найбільш вузьким місцем в українській економіці є відсутність механізму трансферу інноваційної продукції у виробництво. Основою інноваційної політики України повинно стати зміна державної політики щодо створення науково-технологічних центрів, технопарків, наукових парків та дослідницьких університетів, центрів комерціалізації технологій та інновацій. Необхідно створити ефективні умови для комерціалізації майнових прав інтелектуальної власності та належного їх захисту; активізувати розбудову інноваційної інфраструктури; удосконалити механізми комерціалізації завершених науково-технічних розробок та передачі їх до сфери виробництва; підключати приватні джерела до фінансування науки та формування належного попиту на інноваційні продукти; частину економічних ризиків щодо залучення інвестицій до сфери високотехнологічного виробництва має брати на себе держава.

Як показало дослідження світового досвду щодо стимулювання інновацій, найбільш ефективний шлях впровадження науково-технологічних розробок пролягає через розгалужену мережу малих і середніх інноваційних фірм, здатних швидко і з мінімальними витратами розробляти конкурентоздатну наукомістку продукцію.

Таким чином, одним з найбільш ефективних механізмів реалізації перетворення результатів науково-дослідних робіт у нові продукти, технології, послуги є різні інноваційні структури і, насамперед, науково-технологічні парки. Науково-технологічні парки, що поєднують науково-дослідні, технологічні і виробничі підприємства, забезпечують найшвидше впровадження результатів науково-дослідних і пошукових робіт, винаходів у промисловість і бізнес.

Література

інноваційний промисловість криза фінансовий

1. Федоренко В.Г., Белопольский Н.Г., Волошин В.С. Производство, обмен, распределение и потребеление в современных условиях кризиса // Економіка та держава. - 2009. - №3. - С. 4 - 7.

2. Романова О.О. Світовий досвід організаційних інновацій // Інвестиції: практика та досвід. - 2009. - №17. - С. 29 - 32.

3. Шматенко Р.М. Формування державної стимулюючої системи інноваційного розвитку підприємств на основі досвіду економічно-розвинених країн // Інвестиції: практика та досвід. - 2009. - №12. - С. 21 - 23.

4. Смоляр Л.Г., Коцюба М.Д. Розвиток інноваційного потенціалу як фактор забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств // Економіка та держава. - 2008. - №9. - С. 26 - 29.

5. Михайловска О. Інноваційний прорив України: політичний міф чи реальна можливість у глобалізованому світі // Економіст. - 2008. - №8. - С. 34 - 38.

6. Ганущак Л.М. Шляхи використання зарубіжного досвіду управління інноваційним потенціалом підприємств в Україні // Актуал. проблеми економіки. - 2006. - №4 (58). - С. 135 - 142.

7. Інтернет-ресурс: Державне агентство з інвестицій та інновацій // http //www.in.gov.uа. 8. Федулова Л.І. Інноваційний розвиток промисловості України: тенденції та закономірності // Актуальні проблеми економіки. - 2007. - №3 (69). - С. 82 - 97.

9. Пшик Б.І., Сухаревич В.Т. Шляхи розвитку фінансово-кредитного забезпечення інноваційних процесів в Україні // Регіональна економіка. - 2008. - №2. - С. 144 - 151.

10. Мешко Н.П. Реалізація інноваційної стратегії розвитку: досвід США // Інвестиції: практика та досвід. - 2008. - №22. - С. 22 - 26.

Размещено на Allbest.ru