Сталий розвиток як світове явище проявився в 90-х роках ХХ століття. Філософія сталого розвитку полягає в поступовому нарощуванні національних потенціалів країн світу для підвищення якості життя у всіх сферах життєдіяльності населення без нанесення шкоди природі і прийдешнім поколінням. Сталий розвиток базується не тільки на використанні економічних факторів, але й соціальних, культурних та екологічних. Проблеми такого розвитку стають все більш актуальними у зв'язку зі зменшенням запасів природних ресурсів, погіршенням стану навколишнього середовища.

Перехід України до гармонійного розвитку повинен визначатися у законодавчо прийнятій концепції та відповідних національних стратегіях у політичній, економічній, воєнній, соціальній, природоохоронній та інших сферах життєдіяльності. На жаль, Україна не виконала своїх міжнародних зобов'язань щодо прийняття єдиної концепції сталого розвитку. Відсутність поступу у формуванні стратегії сталого розвитку України призводить до виснаження ресурсного потенціалу держави.

Передові країни, вирішивши проблеми задоволення масових потреб у споживчих благах, стали на шлях виробництва та споживання інформаційних ресурсів та знань, нагромадили величезний обсяг новацій і в основу економічного зростання поклали інноваційні технології.

В Україні інноваційна діяльність набула статусу одного з чинників розвитку економіки та суспільства на законодавчому рівні. Визначені правові основи розвитку такої діяльності. Зобов'язано органи виконавчої влади держави усіх рівнів створювати режим найбільшого сприяння виконанню робіт за визначеними пріоритетними напрямами, йде формування науково-технічних програм розвитку.

Однак на практиці в науково-технічній сфері існує багато негативних явищ та процесів, а інноваційна складова конкурентоспроможності національної економіки неухильно знижується.

В країні ще не створено необхідних атрибутів ринкової системи господарювання, тому в економічній сфері незрілі ринкові відносин та низький рівень ринкової конкуренції. Наявні ознаки олігархічної економіки. Інновації не стали головною умовою виживання та економічного розвитку підприємств. Здійснюється експлуатація наявного ресурсного та трудового потенціалу, а не створення високотехнологічного інноваційного. Частка інвестицій вітчизняних інвесторів у фінансування інноваційної діяльності становить кілька відсотків.

В Україні спостерігається кризова екологічна ситуація, яка має тенденцію до поглиблення. Фінансування екологічних програм і природоохоронних заходів недостатнє. Навколишнє природне середовище продовжує забруднюватися понад допустимі норми. В господарському комплексі переважають сировинно-витратні, найбільш енергоємні та екологічно шкідливі галузі.

Попит на інновації практично відсутній, оскільки сформована модель економіки базується на низькотехнологічних галузях. Наукомісткі та високотехнологічні галузі машинобудування, приладобудування, електротехнічна та електронна галузі, розвиваються слабо. Пріоритетними є експортоорієнтовані галузі, які у нас традиційно були ресурсними.

Державна економічна політика спрямована на обслуговування низькотехнологічних галузей економіки, що і є однією з основних проблем формування ефективної інноваційної політики на засадах сталого розвитку.

Необхідна зміна державної політики в напрямі формування інноваційної моделі сталого розвитку України.

Інноваційний розвиток економіки це процес розширеного суспільного відтворення, в якому зростання обсягів виробленої продукції та підвищення її конкурентоспроможності досягається переважно за рахунок інтенсивного виробництва. Сутність його полягає у безперервному оновленні спектру товарів та послуг, а також технологій їх виробництва. Інноваційний розвиток економіки забезпечує постійне зменшення енерго - та ресурсоємності одиниці продукції, збільшення продуктивності праці, що й відповідає ідеї сталого розвитку держави.

Інноваційний розвиток стосується усіх ланок ринкових пропозицій товарів і послуг споживчого та інвестиційного призначення, охоплює виробництво, фундаментальну і прикладну науку, освіту, управління, фінанси, культуру та інше.

Необхідною умовою інноваційного розвитку економіки є забезпечення засобами державної політики тісного взаємозв'язку між усіма складовими суспільного життя, які входять в систему сталого розвитку.

Негативні фактори впливу на національну систему інновацій в даний час переважають позитивні. Проте більшість труднощів можна подолати шляхом організаційно-управлінських та політичних рішень.

Модель чинної нині системи державної інноваційної політики є досить розгалуженою, але недостатньо інтегрованою і зорієнтованою на досягнення головної мети інноваційної діяльності розширене відтворення економіки на новій технологічній основі, забезпечення сталого розвитку. Не сформовано центру інноваційної політики, який би проводив інноваційну ідеологію в економічну практику. Не завершено формування стимулюючої законодавчо-правової бази і адекватного фінансово-економічного механізму, включаючи організаційні структури. Певного зорієнтування потребує вся економічна модель держави, в тому числі освіта, культура, науковий та інтелектуальний потенціали, які є першоосновою суспільного прогресу.

Як показує практика, науково-технічний прогрес, який виступає головним чинником розвитку суспільства, потребує цілеспрямованого управління. В країнах з ринковою економікою активно проводиться інноваційна політика як самостійний напрямок серед державних функцій.

Для забезпечення сталого розвитку країни слід спиратися на різні рушійні сили або віддавати перевагу тим чи іншим аспектам чи складовим і пройти ряд етапів.

На першому етапі необхідна цільова інноваційна політика держави в рамках загальної науково-технічної політики, яка встановлює пріоритети і напрямки "технологічного прориву”. Останні мають визначатися наявними соціально-економічними, науково-технічними, екологічними та іншими суспільними проблемами та ресурсами для їх вирішення. Така політика може реалізуватися через державні програми, виділення державних коштів та ресурсів.

Організаційними напрямами сприяння могли б бути, по-перше, розширення мережі інноваційно-технологічних центрів, які б безпосередньо займалися створенням нової продукції та технологій на ринкових засадах, по-друге, створення системи інноваційних бізнес-центрів по трансферу новацій, які могли б обслуговувати різні підприємства. Держава має взяти на себе обов'язок сприяти створенню інноваційних структур та елементів на підприємствах, які здійснюють свою діяльність в рамках визначених на даному етапі пріоритетних напрямів інноваційної діяльності. І такі "інфраструктурні елементи” повинні стати головними центрами забезпечення інноваційного розвитку підприємств.

На другому етапі, із розвитком ринкових відносин, пріоритети у визначенні напрямків науково-технічного розвитку можуть визначатися ринком, а вплив держави слід звести до створенням сприятливих умов для новацій, формування сприятливого інноваційного клімату та середовища для інноваційної діяльності, спрощення форм регулювання господарських відносин. Фінансування інноваційних процесів уже мають брати на себе господарські структури.

На третьому етапі акценти в інноваційній політиці мають бути зміщені в напрямі ефективного і безпечного використання результатів науково-технічного прогресу. Вона повинна бути спрямована на соціальне регулювання наслідків інноваційної діяльності. Формування громадянського суспільства забезпечить активну участь громадян у встановленні пріоритетів розвитку науки та техніки, визначенні доцільності розвитку окремих напрямів, галузей і сфер суспільного призначення, в моніторингу за інноваційною діяльністю, оцінці кінцевих результатів та досягненні суспільного консенсусу щодо їх використання.

На всіх етапах розвитку інноваційна політика має охоплювати наукову, виробничу, фінансово-кредитну, освітню, культурну, комерційну та інші сфери суспільства. Вона має забезпечити його гармонійний і збалансований розвиток як єдиної системи. Метою державної інноваційної політики має стати формування та забезпечення інноваційної моделі розвитку суспільства та економіки з метою забезпечення сталого розвитку.

Регулююча діяльність інституційних структур має охоплювати всю палітру відносин, що беруть участь в процесі реалізації сталого розвитку. Вона має бути направлена на підвищення ефективності цього процесу в цілому. Однак важливо вдосконалювати відносини, явища і процеси в різних сферах і областях, які сприяють цьому завданню. Можна виділити, наприклад, роботу щодо інтеграції різних секторів, що входять в систему сталого розвитку, ефективного розподілу ресурсів та фінансів між ними. Важливою є гармонізація економічних стратегій, що направлені на економічне відродження та зростання, соціальних стратегій, що спрямовані на побудову громадянського суспільства, екологічних стратегій, що зорієнтовані на інтеграцію факторів навколишнього природного середовища в процес сталого розвитку.

На нинішньому етапі вкрай необхідно прийняти Інноваційну програму сталого розвитку держави, як б стала стратегічним робочим документом виконавчої влади країни незалежно від політичної кон'юнктури та змін посадових осіб держави. На її виконання має бути направлена діяльність виконавчих органів всіх рівнів. Перехід на шлях сталого розвитку вимагає єдиного підходу до формування національних програм. Процес формування національної стратегії сталого розвитку має виходити із збалансованих та інтегрованих економічних, соціальних та екологічних цілей та враховувати національні особливості в економіці, політиці, культурі, екології.

Забезпечити сталий розвиток без збалансованого розвитку економічної, соціальної та екологічної сфер неможливо, так як і без врахування потреб членів суспільства у майбутньому. Таке розуміння сутності сталого розвитку вимагає відповідної державної політики, далекоглядного інституційного менеджменту. Інституційні реформи та стратегії мають розроблятись і проводитись з урахуванням цих положень, а національні програми мають бути скоординовані на світовому рівні.

Висновки