Національна економіка

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Види та методи державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки - це система заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру по стабілізації та пристосуванню економіки до умов, що змінюються. Свої регулюючі функції держава виконує, застосовуючи різноманітні методи і форми впливу на економіку. Виділяють економічні і адміністративні методи державного регулювання. Переважають економічні методи, серед яких у першу чергу виділяють бюджетно-податкову політику.

Бюджетно-податкова політика - це "найдавніший" інструмент державного втручання у ринкову економіку. Державний бюджет є, з одного боку, барометром економічної "погоди" в країні, з іншого - ефективним засобом реалізації економічної політики держави. Виконуючи роль державної казни, бюджет акумулює і перерозподіляє значну частку національного доходу (від 1/3 до 1/2 ).

Бюджетна політика реалізується через визначення оптимальних співвідношень між доходами і витратами держави. Історичний досвід говорить про те, що за допомогою зміни рівня оподаткування і державних витрат можуть регулюватися такі найважливіші індикатори економіки, як сукупний попит, економічне зростання, інфляція та ін. Бюджетна політика може бути спрямована, з одного боку, на зведення доходної і витратної частин бюджету з надлишком для перешкоди так званому "перегріванню" економіки, з іншого - на створення дефіциту для стимулювання економічного зростання.

2. Потенціал національної економіки. Національне багатство. Людський, технічний та природно-ресурсний потенціал

Економічний потенціал країни характеризує можливості національної економіки виробляти матеріальні блага, надавати послуги, задовольняти економічні потреби суспільства. Ці можливості дають всі наявні в країні ресурси -- виробничі, матеріальні, трудові, природні, фінансові, науково-технічні, інформаційні та ін. Відповідно економічний потенціал включає як складові частини виробничий, трудоресурсний, фінансовий, науковий та інші види потенціалів.

Виробничий потенціал формується основними виробничими фондами, до яких входять будівлі, споруди, трубопроводи, машини, устаткування тощо. В Україні існує понад 100 тисяч підприємств, однак більшість із них мають застарілі, дуже зношені, а то й зруйновані основні виробничі фонди, які потребують оновлення або ж демонтування.

Трудоресурсний потенціал характеризується кількістю і якістю робочої сили. Тривалий час приріст трудових ресурсів різної кваліфікації в Україні задовольняв інтереси її економіки, частина робочої сили була задіяна в інших республіках колишнього СРСР. В останнє десятиріччя чисельність трудових ресурсів у країні зменшується, що є наслідком несприятливої демографічної ситуації, тоді як якість робочої сили залишається високою (зокрема, зростає частка осіб з вищою освітою).

Природно-ресурсний потенціал складають усі види природних ресурсів, що є на території країни чи в підконтрольній їй частині Світового океану: мінерально-сировинні, земельно-ґрунтові, агро-кліматичні, водні, гідроенергетичні, біологічні (в т. ч. лісові), природно-рекреаційні. За сумарними запасами деяких з них Україна посідає одне з провідних місць в Європі (наприклад, мінеральних, фунтових, рекреаційних). Натомість відчувається загальний дефіцит водних, гідроенергетичних, лісових ресурсів.

Фінансовий потенціал країни визначається сукупністю грошових фондів підприємств, громадян, держави. Фінансові можливості України поки що дуже скромні. Річний державний бюджет країни менший, аніж бюджети окремих міст розвинених країн Заходу. Велика кількість українських підприємств є фінансовими боржниками або перебувають на межі банкрутства, а більшість громадян країни отримують доходи, нижчі від встановленого прожиткового мінімуму.

3. Ефективність національної економіки

Економічна ефективність національної економіки -- це стан, при якому неможливо збільшити ступінь задоволення потреб хоча б однієї людини, не погіршуючи при цьому положення іншого члена суспільства. Такий стан називається Парето-ефективністю (по імені італійського економіста В.Парето).

Під словом «ефективність» не слід розуміти тільки результат, що досягається народним господарством у цілому або окремій галузі, підприємством за той або інший відрізок часу. Цей результат вірніше було б охарактеризувати як ефект, а не ефективність. Розрізняють наступні показники ефективності національної економіки: валовий внутрішній продукт, чистий національний продукт, валовий національний доход, чистий національний доход, розташовуваний національний доход. Не менш важливим показником розвитку економік є показник заборгованості. Це агрегатний показник, який визначається через порівняння конкретних показників з їх граничними значеннями: - співвідношення зовнішнього боргу і волового внутрішнього продукту (50%); - боргу й експорту товарів і послуг (75%); - приростові боргу й експорту (30%); Валовий внутрішній продукт являє собою валову вартість усіх товарів і послуг, створених протягом визначеного проміжку часу (як правило, це один рік) за винятком проміжного споживання. Валовий внутрішній продукт характеризує вартість створеної усередині країни, як резидентами, так і нерезидентами даної держави.

4. Структура національної економіки. Соціальна, секторальна, галузева, відтворювальна та регіональна структура

Наукове визначення поняття „націонала економіка" включає два підходи: технологічний та соціально-економічний. За технологічним підходом, національна економіка є сукупністю галузей, видів виробництв та характеризується обсягом виробленої продукції, виконаних робіт та наданих послуг, їх якістю, рівнем використання ресурсів ніщо. Соціально-економічний підхід розглядає національну економіку як сукупність виробничих відносин, які характеризуються певним рівнем розвитку продуктивних сил, типом економічної системи, характером суспільного відтворення, специфічним господарським механізмом, рівнем життя населення, зовнішньоекономічними зв'язками.

За визначенням колективу авторів під керівництвом А.А.Чухна, національна економіка - це система економічних суб'єктів і зв'язків між ними, яка має просторово визначену і специфічно національну організаційну структуру.

Галузевий поділ економіки є її основним історичним підрозділом, що зумовлено процесом розвитку суспільного поділу праці, внаслідок якого відбувається диференціація галузей. Галузева структура національної економіки представляє собою сукупність галузей, тобто однорідних господарських одиниць з особливими умовами функціонування (випуск однорідної продукції чи використання однорідних ресурсів, однаковий функціональним змістом виконуваних операцій). Галузями є: промисловість, будівництво, сільське господарство, торгівля, управління. При віднесенні підприємства, виду виробництва чи послуг до певної галузі економіки враховується в першу чергу така ознака, як призначення продукту чи послуги (взуттєва- виробництво предметів споживання взуття), а також вид використаної сировини, або матеріалу (шкіра) і особливий характер технологічного процесу.

Кожна галузь економіки поділяється на комплексні підгалузі та види виробництва, які характеризуються різним ступенем диференціації виробництва. Так, у складі харчової промисловості нараховується більше 20 підгалузей, які також поділяються н; окремі види виробництва і види продукції.

5. Тенденції державного впливу на економіку

З'ясування ролі держави в економіці є предметом багатьох економічних наук. Для визначення її ролі в економічній літературі використовуються різні терміни «державне втручання в економіку», «державна економічна політика», «державне втручання в економіку», «державна економічна політика», «державне управління економікою» та ін.

Найменше відповідає сутності явища такий поширений термін, як «державне втручання в економіку». Він породжує уявлення про насильницьке втручання, навіть з добрими намірами, однієї самостійної системи (держави) в іншу, як хірургічне втручання в організм людини. Насправді держава є не зовнішньою системою щодо економіки, а її складовою частиною.

Економічна політика держави є елементом загальної державної політики, яка включає соціальний, гуманітарний, оборонний, екологічний та інші напрямки. Якою б не була державна політика за своїми напрямами, характеристиками та пріоритетами, вона має бути комплексною, охоплювати всі сфери суспільного життя. Навіть ті, хто визнає базисний характер економіки, не заперечують великого впливу на неї політичних, соціальних, моральних, духовних, психологічних та інших факторів. Забувати це -- значить позбавляти себе можливості ефективно впливати на економічні процеси.

Існує багато визначень поняття «державна економічна політика». Беручи загалом -- це є цілеспрямований вплив на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення й удосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою. У багатьох економічних дослідженнях поняття «державна економічна політика» та «державне регулювання економіки» ототожнюються. Однак ближчим до істини буде твердження, що економічна політика є тією засадною основою, що на ній базується державне регулювання економіки.

Державне управління економікою -- це організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності. Основними функціями управління є: організація, планування, регулювання, кадрове забезпечення, контроль.

6. Антициклічне регулювання на основі кейнсіанської теорії

Економічна система суспільства, яка ґрунтується на вільній конкуренції, була здатна автоматично відновлювати порушену рівновагу у відтворювальному механізмі. У 30-ті роки XX ст. циклічні рухи виробництва виявилися б згубними для ринкової моделі господарства, якби не свідомі анти кризові заходи уряду. Організація громадських робіт, закупівля надлишків продукції, матеріальна допомога компаніям, що розорюються, допомога безробітним -- цими та іншими заходами було стимульовано сукупний попит і здійснено вихід з глибокої кризи 1929--1933 pp.

Після Другої світової війни регулювання відтворення було спрямоване на те, щоб стимулювати економіку в період спадів і стримувати її в період піднесення. Головне завдання держави під час криз полягає в сприянні швидкому вирівнюванню суперечностей, переходу до пожвавлення та піднесення, а згодом -- в запобіганні того, щоб нагромадження відхилень і диспропорцій набуло загрозливого характеру.

Антициклічне регулювання - комплекс форм та засобів централізованого впливу держави, спрямованих на послаблення циклічних коливань, глибини економічної кризи.

Об'єктами такого регулювання є обсяг платоспроможного попиту й інвестиційний процес, а його основними інструментами -- грошово-кредитна політика держави та бюджетне регулювання. Грошово-кредитне регулювання здійснюється переважно шляхом підвищення або зниження норми відсотка. У розвинутих країнах збільшення її на один пункт (наприклад, з 8 до 9%) через певний час скорочує інвестиції на 10--15%. Щоб прискорити вихід з кризи, держава знижує норму відсотка.

7. Сутність та показники економічного розвитку. Теорії та моделі економічного розвитку

Ця група показників найбільшою мірою характеризує рівень економічного розвитку, тому що показує - прямо або побічно - якість, стан і рівень використання основного й оборотного капіталу країни, трудових ресурсів.

Не вдаючись у докладне перерахування й методику розрахунку показників цієї численної групи, можна виділити з них:

- продуктивність праці (у цілому, по промисловості й сільському господарстві, по окремих галузях і видам виробництв);

- капіталоємність одиниці ВВП або конкретного виду продукції;

- фондовіддачу одиниці основних фондів;

- матеріалоємність одиниці ВВП або конкретних видів продукції.

Важливою умовою при аналізі цієї групи показників є необхідність розгляду їх не окремо, а у зв'язку один з одним. Так, висока продуктивність праці може бути досягнута ціною надмірної інтенсифікації праці або величезних капітальних витрат і матеріальних ресурсів.

Тому кожний з основних показників функціонування економіки країни, як правило, деталізується й аналізується за допомогою приватних показників, що відображають вплив різних факторів на основний. Наприклад, продуктивність праці підвищується під впливом зміні в:

- техніці й технології;

- якості робочої сили (кваліфікація, стан здоров'я, віковий склад);

- якості використовуваних оборотних коштів;

- попиті;

- державному регулюванні;

- перерозподілі ресурсів капіталу в країні й т.д.

Науковий інтерес до проблем економічного зростання особливо посилився серед представників неокласичної школи в 50-х рр. XX ст. Зокрема, економісти почали займатися уточненням і конкретизацією кейнсіанських положень щодо цієї проблеми та розробляти відповідні моделі економічного зростання. Такі моделі створювали з метою пошуку оптимального співвідношення між факторами виробництва, визначення умов, які забезпечують бажані темпи та стабільність економічного розвитку, дослідження найважливіших пропорцій, у тому числі між нагромадженням і споживанням тощо.

У даному питанні кейнсіанська теорія виходить з того, що важливу роль відіграє співвідношення заощаджень S та інвестицій І. Зростання заощаджень в економічному розумінні означає переорієнтацію коштів з купівлі предметів споживання на інвестиційні товари (інвестиції). Рівність S та І -- одна з обов'язкових умов сталого економічного зростання. За умови перевищення S над І фактори виробництва використовуються неповністю. Коли ж інвестиційний попит випереджає розміри заощаджень, то може наставати «перегрів економіки», зростати інфляція тощо.

8. Стратегічна модель економічного розвитку України

Економічна політика, як відомо, охоплює собою дві складові частини - економічну стратегію та економічну тактику. В економічній стратегії знаходять свій вияв головні завдання, що стоять перед суспільством на перспективу. В ній концентровано виражаються корінні інтереси всього суспільства: різних класів і прошарків населення в їх органічній єдності. Коли ми говоримо про стратегію економічної політики держави, то маємо на увазі довгочасну орієнтацію цієї політики, тобто встановлених на багаторічну перспективу цілей, їх конкретизацію стосовно до особливостей того чи іншого етапу розвитку економіки країни.

Економічна тактика - це розробка і визначення конкретних напрямків, шляхів, методів і засобів досягнення стратегічних цілей. Це конкретизація довгочасної стратегії економічної політики, виходячи з особливостей кожного історичного етапу розвитку.

Україна, яка з 1991 року стала на шлях політичної незалежності та економічної самостійності має виробити чітко визначену стратегію економічного розвитку на довгочасну перспективу. Тому, що раніше Україна, перебуваючи в складі Союзу РСР, виступала органічною частиною єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Таке політичне і економічне становище України визначало і особливості розвитку економіки її. Ці особливості цілком і повністю обумовлювались геополітичними і стратегічними цілями СРСР. Національні інтереси України підпорядковувались інтересам СРСР. Тому й економіка України розвивалась не як самостійний народногосподарський комплекс, а як 1/5 частина загальносоюзного комплексу. Союзний поділ праці і міжреспубліканські галузеві зв'язки були дуже розвиненими, тісно переплітались, що й обумовлювало глибоку залежність економіки України від загальносоюзної. Ця залежність виявлялась як у виробництві на рівні міжреспубліканської спеціалізації так і у споживанні - на рівні кооперування, обміну сировиною, енергією і комплектуючими виробами та ринками збуту.

Ось чому раптовий розрив таких органічних економічних зв'язків і перехід на шлях економічної самостійності неминуче мав призвести до глибокої економічної кризи, бо економіка України не була самостійним народногосподарським комплексом з завершеним циклом відтворювальних процесів. Це об'єктивний наслідок таких глибоких і революційних трансформацій.

Щоб уникнути глибокої економічної кризи необхідно було поступово формувати свій національний народногосподарський комплекс, переводячи прямі республіканські поставки на ринкові рейки, завойовуючи водночас альтернативні світові ринки для національних виробників, поступово входячи у міжнародний поділ праці. Варто зауважити, що колишня французька колонія Алжир, одержавши політичну незалежність, ще декілька десятиліть йшов у фарватері економіки Франції, не пориваючи з нею своїх економічних зв'язків.

9. Державне регулювання НТП. Система економічних і адміністративних регуляторів НТП

Науково-технічний прогрес -- головний фактор розвитку суспільства; у цьому контексті державна науково-технічна політика є найважливішою складовою соціально-економічної політики України. Вона визначає основні цілі, форми та методи діяльності держави у науково-технічній сфері.

Науково-технічна діяльність включає фундаментальні й прикладні наукові дослідження, а також доведення їх результатів до стадії практичного використання.

Держава формує і реалізує науково-технічну політику, забезпечує соціально-економічні, організаційні та правові умови для формування та ефективного використання науково-технічного потенціалу, створює сучасну інфраструктуру науки і готує науково-технічні кадри, забезпечує державне фінансування та пріоритетне матеріально-технічне забезпечення фундаментальних досліджень, довгострокових державних науково-технічних програм, підтримку пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, здійснює державну підтримку всіх суб'єктів науково-технічної діяльності, організацію статистики у науково-технічній сфері, забезпечує створення ринку науково-технічної продукції, оцінює науково-технічний рівень досліджень, нових технологій і техніки, проводить експертизу науково-технічних проектів, встановлює зв'язки з іншими державами у науково-технічному співробітництві.

Основні принципи державної науково-технічної політики:

1. Демократизація та децентралізація управління у сфері науки і техніки;

2. Врахування вимог екологічної безпеки;

3. Підтримка науково-дослідних робіт, що забезпечують вирішення найважливіших проблем розвитку України шляхом вибору науково-технічних пріоритетів;

4.Збалансованість розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;

5.Підтримка конкуренції і підприємництва у науково-технічній сфері;

6.Створення і розвиток ринку науково-технічної продукції.

10. Соціальна спрямованість національної економіки

Останнім часом, в умовах розгортання та поглиблення світової фінансово-економічної кризи, питання соціальної спрямованості національної економіки набувають особливої ваги. Річ в тім, що соціальна спрямованість економічної діяльності в масштабах економіки є ознакою прогресивності та успішності національної економічної моделі, критерієм віднесення економік до розвинених. Соціальна спрямованість - це і мета, і наслідки ефективного розвитку економіки. Ця теза звучить в роботах Л.Ерхарда та В.Ойкена - представників неолібералізму і фундаторів теорії соціальної спрямованості національної економіки, соціальної держави. Основна ідея соціалізації економіки - не вдосконалення розподілу, не заклики до врахування загальних інтересів, а підвищення ефективності економічної моделі.

Соціальну спрямованість можуть дозволити собі лише успішні країни. Як зазначає Антропов В.В., пік розвитку систем соціального захисту припадає на 1960-1970 рр., коли багато держав взяли на себе високі зобов'язання по забезпеченню соціального захисту населення. Цьому сприяли прискорені темпи економічного зростання, посилення ролі держави в соціально-економічних процесах, наукове оформлення теорії “соціальної держави”.

Соціальна політика створює передумови для розширеного відтворення людиною своєї діяльності, а також суспільної системи в цілому. Занепад ідей соціальної спрямованості національної економіки, зменшуючи мотивацію до праці, прихильність до влади, ускладнює реалізацію ефективної економічної моделі. Більш того, на думку деяких авторів, соціальна нерівність є тлом для тероризму. Одночасно, висловлюється думка про те, що навантаження на соціальну систему навіть у найбільш розвинених країнах стає нереальним щодо виконання.

11. Основні поняття та показники зайнятості

Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості.

Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (національного доходу). Саме в цьому полягає її економічна сутність. Зайнятість населення -- найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об'єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв'язків.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який особа отримує за свою працю.

Демографічна сутність зайнятості відображає взаємозалежність зайнятості з віково-статевими характеристиками населення, його структурою тощо.

Принципами зайнятості в ринкових умовах є:

- право громадян розпоряджатися своєю здатністю до продуктивної і творчої праці. Тобто людина незалежно від статі, віку, національності має пріоритетне право брати або не брати участі в суспільній праці, самостійно вибирати для себе зручні режими праці і зайнятості. Роль суспільства полягає в створенні для всіх однакових умов щодо реалізації їхніх здібностей;

- відповідальність держави за створення умов для реалізації права громадян на працю, сприяння розкриттю інтересів і потреб людини через свободу і добровільність вибору сфери суспільно корисної діяльності. Вплив держави на зайнятість має бути непрямим і ґрунтуватися переважно на заохочувальних і стимулюючих заходах, виявлятися в активній і заінтересованій участі суб'єктів (найманих працівників в особі своїх профспілок, роботодавців і уряду) соціально-трудових відносин у вирішенні питань розвитку зайнятості та її регулювання.

Реалізація цих принципів сприятиме активному впливу на стан зайнятості, поліпшенню всіх її якісних характеристик, таких як освітній, професійно-кваліфікаційний склад зайнятого населення, його галузева і демографічна структура, соціально-економічна мобільність, конкурентоспроможність тощо.

12. Категорії зайнятості. Повна, продуктивна, ефективна та прихована зайнятість

Зайнятість - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі.

Зайнятість населення, що проживає на території України, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.

Громадяни України вільно обирають види діяльності, які не заборонені законодавством, у тому числі і не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей.

Примушування до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавством України.

Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності. В Україні до зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах.

За формами організації робочого часу розрізняють повну зайнятість протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка приносить доход у нормальних для даного регіону розмірах та неповну зайнятість, що не відповідає ознакам повної зайнятості. Виділяють видиму та невидиму; вимушену (що викликана економічними причинами: скороченням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства, циклічним характером розвитку ринкової економіки) та добровільну неповну зайнятість. Вимушена зайнятість із скороченням заробітної плати у зв'язку із зниженням ділової активності підприємства визначається як скорочений робочий час або часткове безробіття. МОП відзначає необхідність відшкодування або допомогу у випадку часткового безробіття, яка виплачується особам, зайнятість яких скорочена в межах, що встановлені законодавством країни. Добровільною називається неповна зайнятість, що обумовлена соціальними причинами, необхідністю підвищення кваліфікації, набуттям професії, станом здоров'я, вихованням дітей, необхідністю зміни професії та іншими соціальними потребами.

Крім розглянутих раніше видів зайнятості в державному і приватному секторах економіки новим явищем у сфері зайнятості населення є діяльність у неформальному секторі економіки. Міжнародна організація праці до неформального сектора економіки відносить невеликі заклади по виробництву і продажу товарів і послуг з незначним капіталом, низьким рівнем продуктивності праці і нестабільною зайнятістю, що забезпечує невисокі й нерегулярні доходи. Звичайно, ці заклади не враховуються статистикою, не підтримуються урядом, на них не поширені система соціального захисту, трудове законодавство і т.д.

Поява неформального сектора в економіці особливо характерна для країн, що розвиваються. Види неформальної діяльності різноманітні, основні з них: вулична торгівля; ремонтні роботи; діяльність, пов'язана з програмним забезпеченням комп'ютерів; бухгалтерські роботи і секретарські послуги; робота за договором з підприємством формального сектора в ряді галузей для зниження витрат і збільшення гнучкості виробництва; домашні послуги й ін. Причини, що спонукують людей займатися такого роду діяльністю, є різні.

13. Безробіття, його види та рівень. Форми безробіття в Україні

Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в суспільстві, за якої частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку вони здатні виконувати, що обумовлена переважанням пропозиції праці над попитом на неї. Хоча й існує думка, що безробіття є стимулятором трудової дисциплінованості і активності працюючого населення, однак соціально-економічні втрати від безробіття настільки значні, що в усьому світі докладається багато зусиль для його мінімізації, і все ж жодній країні не вдається ліквідувати його повністю.

Безробітні, у визначенні МОП, -- це особи у віці 15-70 років (як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам: не мають роботи (прибуткового заняття), шукають роботу або намагаються організувати власну справу, готові приступити до роботи протягом наступних 2 тижнів. До цієї категорії належать також особи, що навчаються за направленнями служби зайнятості, знайшли роботу і чекають відповіді або готуються до неї приступити, але на даний момент ще не працюють.

За українським законодавством безробітними визнаються громадяни, що не мають роботи і заробітку, зареєстровані в органах служби зайнятості, шукають роботу і готові до неї приступити. Як бачимо, офіційна система обліку безробіття в Україні занижує реальні показники, оскільки велика частка безробітних такими не вважаються, тому що вони з різних причин не реєструються в службі зайнятості.

Кількість безробітних -- це абсолютний показник безробіття, що вказує на його розміри.

14. Принципи розв'язання проблеми зайнятості в умовах ринку. Криві Філіпа

Головним завданням політики зайнятості на сучасному етапі є збереження провідної ролі держави в її регулюванні. Проте державне регулювання зайнятості не повинно використовуватись для обмеження ринкового механізму саморегулювання.

Разом з тим треба враховувати перехідний характер української економіки, для якої є неприйнятною орієнтація лише на механізм ринкового регулювання зайнятості. Він не може ефективно працювати внаслідок відставання заробітної плати від середнього прожиткового мінімуму, у зв'язку з необхідністю вкладення коштів в охорону здоров'я, відпочинок, житло і транспорт. Незабезпечення цих умов перешкоджає вільному переміщенню робочої сили.

Характерною ознакою соціальної ринкової економіки є орієнтація на продуктивну зайнятість, що базується на необхідності вкладень коштів у забезпечення належних умов для існування людини, зростання її добробуту.

Забезпечення продуктивної зайнятості можливе лише за умови поєднання активних дій органів державного управління з ринковими регуляторами зайнятості.

Вільно вибрана зайнятість як орієнтир соціальної ринкової економіки є головним принципом, на якому повинні будуватися державна політика і механізм забезпечення продуктивної зайнятості. Передумовами реалізації цього принципу є розвиток всіх форм власності з метою розширення можливостей вибору громадянами сфер застосування праці; недопущення примушування до праці та будь-яких форм дискримінації -- за статтю, віком, національністю тощо. До цих умов треба також віднести економічну та юридичну свободу працівників і роботодавців при наймі та звільненні, свободу переміщення праці і капіталу, створення нового механізму регулювання ринку праці, розвиток системи партнерських відносин щодо розв'язання інди­відуальних і колективних трудових спорів.

Існує тісний зв'язок між безробіттям та інфляцією. Збільшення безробіття знижує інфляцію і навпаки -- обернена залежність. Вона узагальнена у вигляді кривої Філіпса. Крива Філіпса доповнила кейнсіанську теорію державного регулювання зайнятості. Але подальші дослідження показали, що вона адекватно відтворює зв'язок між інфляцією та безробіттям лише в короткостроковому періоді.

У межах великих інтервалів часу цей зв'язок має інший характер. Про це свідчить досвід багатьох країн світу в період 70-80-х років, коли в економіці відбувалося одночасне зростання інфляції та безробіття. Таке явище дістало назву стагфляція.

За стагфляції крива Філіпса змішується вправо, тобто в бік збільшення безробіття. При цьому кожний відсоток збільшення інфляції супроводжується додатковим зростанням безробіття. Кейнсіанці пояснюють зміщення кривої Філіпса серією цінових шоків.

Іншу точку зору щодо стагфляції мають прихильники неокласичної концепції.

Згідно з нею в довгостроковому періоді крива Філіпса набуває вигляду вертикальної прямої, яка бере початок в точці природного безробіття. Тому неокласики виступають за проведення урядом політики невтручання, що дасть можливість рин­ковому механізму самостійно вирішувати проблеми зайнятості.

Кейнсіанці закликають до активного застосування стабілізаційної політики держави, скорочення великих втрат.

15. Задачі державних органів по соціальному захисту населення

Вирішення проблем, пов'язаних із функціонуванням соціальної сфери, є прерогативою держави як у сталій, так і в трансформаційній економіці.

Соціальна сфера -- підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволен­ням їхніх потреб, інтересів.

Соціальна політика:

- діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні;

- система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.

Це соціально-економічні заходи держави, підприємств, місцевих органів влади, які спрямовані на захист населення від безробіття, інфляції, знецінення трудових заощаджень.

Державне регулювання соціальних процесів -- вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Соціальна політика держави включає:

- регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

- вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

- розподіл і перерозподіл доходів населення;

- формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

- створення системи соціального захисту населення;

- забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

- захист навколишнього середовища тощо.

16. Два типи незалежності центрального банку. Досвід США, Німеччини, Японії, України

Світова система центральних банків у їхньому сучасному вигляді створена відносно недавно. До середини XVІІІ ст. комерційні і центральні банки не розрізнялися. З розвитком кредитної системи відбувається процес централізації банкнотної емісії в окремих великих комерційних банках. При цьому монопольне право на випуск грошових знаків (банкнот) поступово закріплюється лише за одним банком. Такий банк у різні часи називався по-різному. Спочатку - емісійним або національним, а згодом - центральним, що відповідало його керівній ролі у кредитній системі тієї чи іншої країни.

Уперше у світовій практиці центральний банк було створено у Швеції (Риксбанк) у 1668 р. Дещо пізніше, у 1694 р., засновано Банк Англії. Проте на той час центральні банки ще не мали виключного права на емісію грошових знаків. Їхні функції відрізнялися від функцій сучасних центральних банків. Так, призначенням Банку Англії спочатку було фінансувати торгівлю і промисловість, Банку Нідерландів - внутрішню і зовнішню торгівлю. Центральні банки сучасного типу виникли лише в XIX ст. Нині майже в усіх країнах світу функціонують центральні банки. Однак між ними є суттєві відмінності, які пояснюються особливостями політичного та фінансово-економічного розвитку окремих країн.

Зауважимо, що упродовж 40-50 років XIX ст. відбувалася жвава дискусія щодо переваг централізованої монопольної банківської системи порівняно з системою конкурентних і рівноправних на ринку банків. Під час дискусії з'ясовувалися не лише сутність понять "вільна банківська система" і "централізована банківська система", а й переваги і недоліки кожної з них. У цій дискусії перемогла, звичайно, найбільш раціональна банківська система, тобто централізована. Значною мірою це пов'язано з необхідністю монополії емісійної діяльності, завдяки якій сучасні центральні банки отримали відповідні функції й особливий статус.

У XX ст. виділення в банківській системі окремої центральної ланки в більшості розвинутих країн світу є не лише природним явищем, а й обов'язковою умовою досягнення вищого економічного розвитку.

Правове становище центральних банків, їхній статус у розвинутих країнах визначаються відповідним законодавством. У більшості країн світу основним правовим актом, який регламентує діяльність центральних банків, є акт вищої юридичної сили - закон. У законах про банки визначаються їхня структура, основні завдання, функції та компетенція, порядок взаємовідносин з органами законодавчої і виконавчої влади, державними органами управління, а також повноваження держави щодо суб'єктів банківської системи та ін. Закон закріплює повноваження центрального банку як державного емісійного центру. У правових актах, які визначають статус центральних банків, закріплюються також їхні владні повноваження у сферах регулювання грошового обігу, валютних операцій, функціонування кредитної системи тощо.

Центральні банки можуть бути за формою власності державними або акціонерними. Так, у Франції, Великобританії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії капітал центральних банків повністю належить державі. У деяких країнах держава володіє лише частиною капіталу (Бельгія, Японія). У США акціонерами центрального банку (федеральних резервних банків) є тільки комерційні банки. Проте у будь-якому разі держава відіграє головну роль у формуванні органів управління центрального банку.

Суттєво різняться в окремих країнах зміст та форми взаємовідносин і взаємозв'язків між центральними банками та існуючими гілками влади. В економічній літературі виділяються дві моделі таких взаємин. Перша - центральний банк виступає агентом уряду (міністерства фінансів) і провідником його грошово-кредитної політики. Друга - центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без будь-якого впливу з боку урядових органів. Однак на практиці ці моделі у "чистому вигляді" не функціонують. У більшості країн існують проміжні моделі, які передбачають певні принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком та певний ступінь його незалежності.

Законодавство лише п'яти країн - США, Німеччини, Швейцарії, Швеції та Нідерландів - передбачає підпорядкування центральних банків парламентам. У більшості держав світу центральні банки підпорядковані казначейству або міністерству фінансів.

У законодавстві Великобританії, Франції, Італії, Японії та деяких інших країн передбачено, що міністерство фінансів має право видавати інструкції центральним банкам. Проте такі випадки є надзвичайно рідкісними.

У країнах, де законодавчими актами передбачено підпорядкування центральних банків безпосередньо парламентам, за допомогою відповідних процедур можливе прийняття рішень, якими органи виконавчої влади зобов'язуються сприяти центральним банкам у розв'язанні певних проблем, у здійсненні грошово-кредитної політики. Крім цього, законодавство деяких країн передбачає звітність центральних банків перед парламентами. Наприклад, Федеральна резервна система США подає Конгресу США звіт про свою діяльність двічі на рік. Центральні банки Німеччини і Японії подають звіти у свої парламенти щорічно.

Питання незалежності центральних банків є дискусійним, особливо в країнах з ринковим типом економіки. Для центральних банківських інституцій України воно має не лише теоретичний, а й практичний інтерес. Від відповіді на це питання залежить визначення правового становища, завдань, функцій, повноважень та принципів організації НБУ в законі про Національний банк України.

Центральні банки в більшості країн світу постійно користуються підтримкою держави, що дає можливість забезпечити платіжну систему потужними засобами телекомунікації, необхідної для здійснення розрахунків між суб'єктами ринку. Центральні банки спроможні реєструвати усі платіжні операції, якісно проводити зарахування взаємних зобов'язань банків тощо. Центральний банк здійснює макроекономічний нагляд за функціонуванням всієї банківської системи, а також за діяльністю кожного банку окремо. Завдяки цьому він може оперативно вживати превентивні заходи, спрямовані на стабілізацію фінансового стану учасників ринку платіжних послуг та здійснювати санацію того чи іншого ринку з метою недопущення розладу розрахункової системи через банкрутство або неліквідність її учасників.

Лише центральний банк згідно зі своїм статусом наділений необхідною ліквідністю й абсолютною платоспроможністю. Цим ризик неплатежів при розрахунках з участю центрального банку зводиться практично до мінімуму.

Проте в різних країнах роль центрального банку в розрахунках та їх регулюванні неоднакова. Причини цього різні. Зокрема, чимале значення має рівень кваліфікації учасників платіжних відносин, які проводять розрахункові операції. Є відмінності й у правовій базі та підходах окремих держав до здійснення суб'єктами ринку фінансової діяльності.

17. Вплив інфляції на розподіл доходів, на нагромадження та економічне зростання

Інфляція має глибокі соціально-економічні наслідки. Вона передусім відбивається на обсязі національного виробництва і перерозподілі доходів. Звичайно реальний обсяг національного виробництва і рівень цін підвищуються або знижуються одночасно. Однак бувають і випадки, коли реальний обсяг національного виробництва скорочується, тоді як ціни продовжують зростати. Останнє, зокрема, мало місце на початку 90-х років XX ст. в Україні.

Припустимо, що за повної зайнятості реальний обсяг національного виробництва є постійний. Це дасть можливість легше виділити вплив інфляції на розподіл доходів. Якщо розмір "пирога" -- національного доходу -- постійний, то легше виявити вплив інфляції на розміри шматків, які діляться між різними верствами населення.

Для з'ясування цього питання надзвичайно важливо зрозуміти різницю між грошовим, або номінальним, доходом і реальним доходом. Грошовий, або номінальний, дохід -- це кількість гривень, які людина отримує у вигляді заробітної плати, ренти, відсотка або прибутку. Реальний дохід визначається кількістю товарів і послуг, які можна купити на суму номінального доходу. Отже, якщо номінальний дохід зростає швидшими темпами, ніж рівень цін, то реальний дохід підвищується. І навпаки, якщо рівень цін зростає швидше, ніж номінальний дохід, то реальний дохід зменшується. Вимірювання реального доходу можна приблизно виразити такою простою формулою:

Важливо відзначити, що інфляція по-різному впливає на перерозподіл залежно від того, чи є вона очікуваною, чи непередбаченою. У разі очікуваної інфляції отримувач доходу може вжити заходи, щоб попередити або зменшити негативні наслідки інфляції, які можуть позначитися на його реальному доходові.

Непередбачувана інфляція передусім карає людей, які отримують фіксовані номінальні доходи. Тобто вона перерозподіляє доходи, зменшуючи їх в одержувачів фіксованих доходів і збільшуючи їх в інших груп населення. Інфляція також погіршує становище землевласників, які отримують фіксовану ренту, бо з часом вони отримуватимуть гроші, які мають меншу вартість.

18. Соціально-економічні наслідки інфляції 1991-1995 рр. в Україні

Люди, що живуть на нефіксовані доходи, можуть виграти від інфляції. Номінальні доходи таких сімей можуть випереджати рівень цін, або вартість життя, внаслідок чого їхні реальні доходи зростуть. Робітники, зайняті у галузях промисловості, що розвиваються, і представлені сильними профспілками, можуть домогтися, щоб їхня номінальна зарплата зростала пропорційно до рівня інфляції або й випереджала його.

Інфляція особливо негативно відбивається на власниках заощаджень. Із зростанням цін реальна вартість, або купівельна спроможність, заощаджень, відкладених на чорний день, зменшиться. Це, зокрема, видно на прикладі власників заощаджень України. Так, у 1992 році загальний рівень цін і тарифів на товари і послуги, що купує населення для невиробничого споживання (ІСЦ) в Україні до попереднього року становив 21 раз, у 1993 -- 102,6, у 1994 -- 5, у 1995 -- 2,8 раза, що свідчить про те, що за цей період ціни зросли в десятки разів (у 1993 році -- майже у 103 рази), що спричинило знецінення заощаджених вкладів.

19. Активна і адаптивна антиінфляційна політика

У країнах з ринковою економікою інфляція стала практично невід'ємною часткою ринкової системи господарювання. Це дає підстави говорити не тільки про наслідки, а й про деякі специфічні функції інфляції. Ряд економістів дотримуються точки зору, що незначна за рівнем інфляція (наприклад, щорічні підвищення цін на 3-4 %), що супроводжуються відповідним зростанням грошової маси, здатна стимулювати виробництво. Відповідно до моделі Хікса IS-LM певне зростання грошової маси M створює своєрідний стимул для збільшення обсягів продукції, що випускається.

Але незважаючи на можливу начебто “позитивну” роль інфляції, виходячи з-під контролю й навіть будучи регульованою, вона має значні соціально-економічні наслідки: закріплення стагнації, зниження економічної активності, зростання безробіття та багато іншого. Тому більшість країн прагнуть досягнути «не інфляційного» економічного зростання, стабілізації грошового обігу, що на пряму залежить від стану інфляційних процесів, для чого застосовуються грошові реформи і антиінфляційна політика.

Ефективна антиінфляційна політика має базуватись на об'єктивних, економічно обґрунтованих системних прогнозах. З цим твердженням не можна не погодитись, адже власне необдумана антиінфляційна політика надто часто вела до загострення інфляційних процесів. Слід пам'ятати, що боротьба з інфляцією це не самоціль - “мета антиінфляційної політики держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання”.

Антиінфляційна політика - це комплекс заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією.

Дотепер сформульовано два основних напрямки, спрямованих на зведення темпів інфляційних процесів до мінімального рівня:

Кейнсіанська антиінфляційна політика полягає у стабілізації сукупного попиту, але як багаторазово доводилось, тільки цього замало для “приборкання ” інфляційних процесів і усунення небезпеки для економіки.

Монетарна антиінфляційна політика, яку в свою чергу прийнято поділяти на політику шокової терапії, адаптивну політику, політику доходів.

Політика шокової терапії (активна політика) - базується на різкому скороченні темпів зростання грошової маси, особливо прийнятна в умовах гіперінфляції, передбачає зменшення дефіциту бюджету за рахунок: скорочення витрат на соціальні програми, збільшення відсоткової ставки, зменшення податкових ставок, обмеження грошової маси тощо.

20. Важелі забезпечення фінансової стабілізації в Україні

Фінансова стабілізація в Україні містить подолання гіперінфляції, суттєве скорочення бюджетного дефіциту, стабілізацію обмінного курсу власної грошової одиниці, підготовку передумов для здійснення грошової реформи, зниження облікової ставки Національного банку, ліквідацію платіжної кризи. У країнах, у яких існувала власна грошова система, своєрідним валютно-фінансовим якорем була фіксація обмінного курсу національної грошової одиниці до твердих валют.

Можна виділити три головні етапи фінансової стабілізації в Україні, що охоплюють періоди:

- з 1992 по 1996 р.;

- з 1996 по 1998 р.;

- із серпня - вересня 1998 р. й донині. Характерними рисами першого етапу були:

- запровадження купоно-карбованців;

- вихід із зони рубля;

- суттєве зменшення інфляції з 10 155 % у 1993 р. до 80,3 % У 1996 р.;

- скорочення дефіциту бюджету з 12,2 % у 1992 р. до 4,6 % у 1996 р.;

- зниження облікової ставки Національного банку з 240 % у 1993 р. до 40% у 1996 р.;

- стабілізація обмінного курсу національної грошової одиниці протягом 1995--1996 р., що дало змогу здійснити перехід до гривні у розрахунку 1,7--1,8 грн. за 1 дол. США.

Водночас посилювалася платіжна криза, "вимивалися" оборотні кошти підприємств та організацій. Кредиторська заборгованість зросла з 19,2 млрд. грн. у 1992 р. до 73,2 млрд. грн. у 1996 р., а дебіторська, відповідно, -- з 17,8 млрд. до 48,2 млрд. грн.

Отже, станом на другу половину 1996р. загалом були сформовані головні передумови для здійснення грошової реформи, введення власної грошової одиниці -- гривні й переходу до другого етапу фінансової стабілізації.

Особливостями другого етапу фінансової стабілізації стали:

- закріплення позитивних тенденцій у валютно-фінансовій сфері країни, про що свідчило подальше зниження рівня інфляції;

- стабілізація обмінного курсу гривні;

- зниження облікової ставки НБУ до 16 % у жовтні 1997 р.;

- стабілізація цін;

- поступове зростання заробітної плати й доходів.

Восени 1997 р. були досягнуті значення основних макроекономічних індикаторів, які свідчили про створення передумов для економічного зростання, що розпочалося у першій половині 1998 р. На жаль, розгортання світової фінансової кризи, власні прорахунки у фінансовій сфері, пов'язані насамперед із гіпертрофованим розвитком ринку облігацій внутрішньої державної позики, перекреслили сподівання на стале господарське зростання за рахунок збільшення пропозиції зовнішніх фінансових коштів (кредити МВФ, МБРР та портфельні інвестиції приватних компаній). Дедалі очевиднішою стала необхідність переорієнтації економічної політики на суттєву активізацію внутрішнього попиту, пожвавлення власного господарського обороту, підвищення платоспроможності юридичних та фізичних осіб за рахунок поповнення оборотних коштів підприємств і диверсифікації доходів населення.

21. Фінанси, їх структура та рівні. Фінансова система України

економіка зайнятість безробіття фінанси

Економічна природа й роль фінансових ресурсів визначається структурою форм утворення й напрямків їх використання. За формою утворення фінансові ресурси -- це, по-перше, накопичення завдяки господарській діяльності, що відображають первинний розподіл новоствореної вартості. До їх числа належать прибуток, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування. По-друге, це ресурси вторинного розподілу й перерозподілу новоствореної вартості. Це також прямі й непрямі податки, доходи від зовнішньоекономічної діяльності, приріст довгострокових вкладів населення тощо.

Співвідношення певних форм, в яких виступають фінансові ресурси, відображає наявну систему використання фінансів у регулюванні економічної діяльності в державі. Так, розмір прибутку значною мірою залежить від переліку затрат і відрахувань, що відносяться на собівартість продукції. Розмір прибутку виробника також залежить від наявної системи непрямого оподаткування в державі, розміру торгових націнок, які регулюються державою.

Структура фінансових ресурсів в державі залежить від задіяної системи відображення величини спожитого у виробництві основного капіталу, тобто від наявної системи амортизаційних відрахувань. Якщо відповідно до чинного порядку підприємницькі структури обліковують лише зношування основних фондів, а відновлення здійснюють за рахунок використання прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні після сплати податків, то амортизаційні відрахування становитимуть незначну питому вагу в фінансових ресурсах. З їх урахуванням збільшиться й розмір прибутку.

На структуру фінансових ресурсів у державі впливає також наявна податкова система, тобто той розмір перерозподілу первинної величини фінансових ресурсів, який здійснюється за допомогою податків. Перерозподіл за допомогою податків об'єктивно необхідний, але слід зазначити, що розмір податкових надходжень завжди визначається обсягом тих функцій у сфері економічного й соціального розвитку, які взяла на себе держава й законодавчо закріпила в конституції та інших нормативних актах. Розмір податків у фінансових ресурсах -- це похідна від наявної фінансової системи.

...