Розвиток людського ресурсу і міжнародна конкурентоспроможність країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток людського ресурсу і міжнародна конкурентоспроможність країн

людський ресурс національний економіка

Світова економіка на сучасному етапі переживає процеси фундаментальної трансформації, які знаходять свій прояв, з одного боку, у поглибленні інтернаціоналізації виробництва та обміну, соціалізації економіки, зростанні взаємозалежності країн та їхній регіональній інтеграції, формуванні глобальної регуляторної системи, утвердженні міжнародних універсальних стандартів життя, а, з другого, - у посиленні асиметрії глобального розвитку, загостренні суперечностей між державами за монопольне володіння економічними ресурсами та конкурентної боротьби на міжнародних ринках. Це обумовлено як існуючою нерівномірністю нагромадження капіталу в різних точках світового господарства, так і формуванням якісно нових конкурентних умов діяльності суб'єктів господарювання на інтернаціо-нальному рівні та зміною ієрархії факторів міжнародної конкурентоспроможності національних економік. Як свідчить досвід високорозвинутих країн світу, упродовж другої половини ХХ ст. традиційні джерела їхньої національної могутності - розмір території країни, її природні ресурси, чисельність населення, військовий потенціал, рівень економічного розвитку та геостратегічні переваги - поступово втрачали свою «виключність» у забезпеченні високого конкурентного статусу національних економік, натомість на перший план висувалися такі фактори, як наявність потужного інноваційного потенціалу держав, швидкість опанування ними науково-технологічною моделлю економічного розвитку, а також якість людського ресурсу та умови його відтворення.

Не випадково, що у країновому рейтингу глобальної конкурентоспроможності провідні позиції займають ті держави, які досягли високих показників людського розвитку на основі, насамперед, крупномасштабних інвестицій в людський капітал та інтелектуальне «насичення» масових професій. Це забезпечує країнам, по-перше, зростання продуктивності праці в різних сферах народного господарства; по-друге, нарощення інтелектуального потенціалу та стійкі темпи економічного зростання; по-третє, перманентну модернізацію структури економіки відповідно до змін кон'юнктури на світових ринках.

Найбільш повно умови та фактори міжнародної конкурентоспроможності національних економік, процеси формування глобального конкурентного середовища та диверсифікації методів конкурентної боротьби країн на світових ринках, розроблено у працях зарубіжних вчених: С.Агабекова, Г.Азоєва, Т.Бентлі, Р.Вернона, Е.Віотті, М.Гальвановського, Г.Грубера, Ч.Джонсона, М.Енрайта, С.Ємельянова, П.Зав'ялова, В.Жуковської, Р.Кантера, В.Коллонтая, С.Коуена, П.Кругмана, В.Леонтьєва, Ф.Ліста, А.Маршалла, В.Марцинкевича, Дж.Мура, Б.Нейблаффа, М.Познера, М.Портера, Д.Рікардо, П.Самуельсона, А.Сміта, І.Спиридонова, С.Уінтера, І.Трофімової, Р.Флоріди, А.Шуваєва, Й.Шумпетера, Ф.Хайєка, Г.Хамела, О.Юданова та ін.

Що стосується України, то проблеми конкурентоспроможності її економіки досліджуються в контексті міжнародної економічної діяльності нашої держави та пошуку нею шляхів ефективної інтеграції в систему світового господарства у працях таких вітчизняних вчених, як: А.Аблов, В.Андрійчук, Л.Антонюк, Я.Базилюк, М.Беззуб'як, О.Білорус, В.Будкін, І.Бураковський, Л.Гальперіна, А.Гальчинський, В.Геєць, Б.Губський, М.Дудченко, Я.Жаліло, Г.Климко, А.Колот, А.Кредісов, Д.Лук'я-ненко, Ю.Макогон, Ю.Мацейко, С.Мочерний, О.Мозговий, В.Новицький, О.Новікова, Є.Панченко, Ю.Пахомов, А.Поручник, О.Рогач, В.Рокоча, А.Румянцев, Є.Савельєв, В.Савчук, В.Сіденко, С.Сіденко, А.Філіпенко, Т.Циганкова, О.Шнипко, О.Шнирков, І.Школа та ін. В їх роботах розкриваються класичні та новітні теорії конкуренто-спроможності, характеризується сучасне глобальне конкурентне середовище та його вплив на модифікацію сутності і форм конкуренції, аналізуються зарубіжні методики оцінки конкурентоспроможності суб'єктів світового ринку, а також досліджуються регіональна, інноваційна та соціальна компоненти конкурентоспроможності країн.

Разом з тим, в наукових працях як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників ряд аспектів даної наукової проблеми залишаються недостатньо розкритими та обґрунтованими. Так, потребує подальшого дослідження сучасна субординація факторів міжнародної конкурентоспроможності національних економік з виокремленням в їхній системі такого провідного компоненту, як людський ресурс, котрий в умовах формування постіндустріальної моделі розвитку світового господарства перетворюється на визначальний чинник забезпечення високого конкурентного статусу країн. На сьогодні відсутнє наукове визначення категорії «людський ресурс» та не розкрито його взаємозв'язок з однопорядковими категоріями. Крім того, нагальною необхідністю є оцінка сучасного стану людського ресурсу України та обґрунтування напрямів його якісного вдосконалення в контексті підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни.

Таким чином, комплексне дослідження впливу людського ресурсу на міжнародні конкурентні позиції національних економік за умов глобальних структурних трансформацій є дуже важливим як в теоретичному, так і в практичному плані, що обумовило вибір теми дисертації, її мету та завдання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано згідно плану науково-дослідних робіт кафедри міжнародної економіки Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана в рамках міжкафедральної науково-дослідної теми «Управління міжнародною конкурентоспроможністю в умовах глобалізації економічного розвитку» (номер державної реєстрації 0101U002948) факультету міжнародної економіки і менеджменту. Особисто автором в рамках дисертаційної теми підготовлено розділ «Людський ресурс як пріоритетний компонент міжнародної конкурентоспроможності країн». Крім цього, автор брала участь у виконанні наукового дослідження «Формування високого конкурентного статусу України в умовах економічної глобалізації (номер державної реєстрації 0105U001887) на замовлення Міністерства освіти і науки України, в якій нею особисто розроблено рекомендації щодо підвищення конкурентоспроможності людського ресурсу України.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз на базі новітніх концепцій людського ресурсу його ролі у формуванні високого конкурентного статусу національних економік в умовах глобалізації.

Виходячи з мети дослідження, в роботі поставлено наступні конкретні задачі:

– розкрити методологію дослідження категорії «людський ресурс»;

– визначити субординацію факторів міжнародної конкурентоспроможності національних економік та місце людського ресурсу в їх системі;

– розкрити залежність рейтингу міжнародної конкурентоспроможності країн від рівня інтелектуалізації їхнього національного виробництва;

– проаналізувати вплив людського ресурсу на формування стратегічних конкурентних переваг країн;

– оцінити сучасний стан людського ресурсу України за критеріями міжнародної конкурентоспроможності;

– обґрунтувати основні напрями розвитку та якісного вдосконалення людського ресурсу України в контексті формування високого конкурентного статусу держави.

Об'єктом дослідження є процеси формування конкурентних переваг національних економік в умовах глобалізації.

Предметом дослідження є умови та чинники розвитку людського ресурсу національних економік та його впливу на міжнародну конкурентоспроможність країн.

Методи дослідження. Дисертаційне дослідження базується на використанні принципу єдності теорії і практики, прогнозування розвитку економічних процесів на основі методу наукової абстракції, загального та часткового. Методологічною основою дисертації є історико-логічний метод (при дослідженні категорії «людський ресурс» та класифікації теорій, що розкривають його зміст, а також розкриття еволюції становлення й розвитку світової та вітчизняної наукової школи дослідження людського ресурсу: п.1.1); системно-структурний аналіз економічних процесів та явищ (при дослідженні процесів транснаціоналізації людського ресурсу на мікро-, державному, регіональному та глобальному рівнях: п.2.3); аналіз та синтез (при дослідженні сучасних форм прояву інтелектуалізації виробництва у суспільному відтворенні, з'ясуванні ролі людського ресурсу у формуванні стратегічних конкурентних переваг країн та впливу інвестицій в людський ресурс на показники інтелектуального та освітньо-кваліфікаційного рівня населення: п.1.2, 2.1, 2.2); метод кількісного та якісного порівнянь (при оцінці якісних та кількісних характеристик людського ресурсу України за міжнародними критеріями його конкурентоспроможності: п.3.1); статистичний та графічний методи (під час обробки та узагальнення статистичних даних та їх відображення у найбільш інформативній формі - таблиці, рисунки, діаграми тощо: п.1.2, 1.2, 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2).

Джерельною та статистичною базою роботи були монографічні дослідження вітчизняних та зарубіжних економістів, матеріали Державного комітету статистики України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства праці та соціальної політики України, міжнародних організацій (ОЕСР, групи Світового банку, ПРООН, МОП), Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) та Лозанського Інституту менеджменту та розвитку (IMD), результати наукових досліджень Українського центру економічних та політичних досліджень ім. О.Разумкова, Національного інституту стратегічних досліджень, Національного інституту проблем міжнародної безпеки, Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України та ін.

Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає у тому, що в роботі на основі дослідження теоретичних концепцій людського ресурсу розкрито його сутність та роль у формуванні стратегічних конкурентних переваг національних економік у глобальному конкурентному середовищі, а також обґрунтовано напрями якісного вдосконалення людського ресурсу України як визначальної умови досягнення державою високого конкурентного статусу.

Нові наукові положення, отримані особисто автором, які виносяться на захист, полягають у наступному:

Вперше:

– розкрито методологічну сутність і проведено класифікацію основних теорій та концепцій, що розкривають зміст поняття «людський ресурс» у філософсько-антропологічному, економічному, соціологічному та управлінському аспектах, і на цій основі виокремлено шість історичних етапів його дослідження з домінуючою для кожного з них теорією та визначальними критеріями: І-й етап (стародавні часи - до ХVІІ ст.) філософські концепції та вчення - переважно філософське трактування ролі людини у створенні багатства з превалюванням моральних цінностей у суспільній та економічній діяльності індивіда; ІІ-й етап (ХVII ст. - перша половина XVIII ст.) кількісна економіка - вартісна оцінка продуктивної функції людини; ІІІ-й етап (друга половина XVIII ст. - ХІХ ст.) класична політекономія - трактування людини та її здібностей як своєрідного основного капіталу; IV-й етап (кінець ХІХ ст. - початок ХХ ст.) неокласичні теорії - трактування ролі людини у виробничих процесах через призму морально-психологічних та біхейвіористичних мотивів трудової діяльності; V-й етап (перша половина ХХ ст.) теорії управління персоналом: теорії потреб та когнітивні теорії - особистісні риси індивідів як фактор їхньої мотивації та прийняття управлінських рішень; VІ-й етап (друга половина ХХ ст. - дотепер) теорія людського капіталу - взаємозалежність розвитку людини та продуктивності її праці, людські параметри у визначенні результативності економічних процесів;

– доведено, що найбільш адекватно сучасний зміст і роль суб'єктивного фактора в забезпеченні міжнародної конкурентоспроможності країн відображає інтегративна теорія людського ресурсу, яка, на думку автора, повинна органічно поєднати такі елементи існуючих концепцій, як базові людські потреби в якості рушійних мотивів трудової активності та вплив на формування трудового менталітету працівника (теорії потреб та когнітивні теорії), природні й набуті продуктивні здібності та характеристики людини, інвестиції в людський розвиток (теорія людського капіталу) з виокремленням провідної ролі інтелектуального компоненту та здатності особистості до творчої, креативної діяльності;

– обґрунтовано прогресивну природу інтелектуалізації виробництва у процесі відтворення суспільного продукту та формуванні ключових факторів забезпечення міжнародної конкурентоспроможності країн-лідерів світового господарства на основі зниження сировинної та енергетичної складової у вартості ВВП, домінування високо-технологічних галузей та сфери високоінтелектуальних послуг у структурі ВВП та зайнятості робочої сили, формування сектору творчої (креативної, культурної) індустрії, превалювання сфери інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) у створенні ВВП та доданої вартості у бізнес-секторі, експортної переорієнтації на високотехнологічні товари та послуги, зростання частки інтелектуальної робочої сили у структурі зайнятості та ін.

Отримало подальший розвиток:

– факторний аналіз міжнародної конкурентоспроможності країн завдяки, по-перше, виокремленню в ієрархічній субординації факторів власне людського ресурсу, по-друге, розкриттю через призму «людського» виміру змісту тих факторів (технології, досконалість стратегій підприємств, якість бізнес-середовища, кінцеве споживання, вартість та якість життя, охорона здоров'я, вартість та характеристика робочої сили, зайнятість, освіта, суспільні цінності, чисельність науково-технічного персоналу та ін.), які прийняті за визначальні в існуючих нині методиках оцінки міжнародної конкурентоспроможності країн (ВЕФ, IMD, Центру міжнародного розвитку при Гарвардському університеті та дослідницької організації «Європейський бізнес-форум»);

– комплексна оцінка сучасного стану людського ресурсу України та факторів, що впливають на його якісні характеристики за міжнародними критеріями конкурентоспроможності. Розкрито його асиметричний характер, який визначається, з одного боку, високим освітнім та кваліфікаційно-фаховим рівнем українського населення, потужною генетичною основою для динамічного розвитку найсучасніших напрямків фундаментальної та прикладної науки та ін.; а з другого, - декваліфікацією та професійною переорієнтацією працівників, істотним погіршенням структури зайнятості та втратою кадрового потенціалу національної економіки, депопуляцією та старінням населення, високим рівнем захворюваності й інвалідизації, що є наслідком затяжної економічної кризи та негативно відбивається на конкурентоспроможності української нації;

– обґрунтовано напрямки розвитку та якісного вдосконалення людського компоненту міжнародної конкурентоспроможності України через реалізацію Національної стратегії розвитку людського ресурсу, як умови досягнення нею високого конкурентного статусу.

Удосконалено:

- класифікацію інвестицій в людський ресурс, в якій поряд з загальновизнаними інвестиціями в освіту та підвищення кваліфікації працівників, витратами на систему охорони здоров'я та фундаментальні наукові розробки та ін. виокремлено витрати на ідеологічне виховання громадян, як необхідної передумови формування міжнародної конкурентоспроможності нації на основі консолідації нації навколо національної ідеї, виховання у громадян країни патріотизму, почуття відповідальності та гордості за свою працю й її результати.

Практичне значення одержаних результатів. Практичне значення сформульованих автором у дисертації теоретичних положень, висновків та рекомендацій полягає в тому, що вони можуть бути методологічною базою для розробки ефективного механізму реалізації політики України у сфері розвитку людського ресурсу нації, зокрема при вирішенні проблем структурної оптимізації та врегулювання професійно-кваліфікаційного дисбалансу національного ринку праці, нарощування професійно-освітнього та інтелектуального рівня населення держави, створення ефективної системи післядипломної, безперервної освіти дорослого населення та ін.

Пропозиції автора щодо обґрунтування стратегічних напрямків державної політики у сфері підготовки кадрів в Україні використано у практичній роботі Апарату Ради національної безпеки і оборони України при підготовці загальнодержавних документів економічного та соціального спрямування, а також доповідних записок Президентові України (довідка про впровадження №6/9-3888-6-6 від 06.10.2006р.). Окремі положення, висновки та рекомендації дисертаційної роботи щодо структурної оптимізації та врегулювання професійно-кваліфікаційного дисбалансу національного ринку праці, використано у поточній роботі Київського ресурсного центру Громадської організації «Об'єднання учасників програми перепідготовки управлінських кадрів для сфери підприємництва» (довідка про впровадження №02/35 від 19.09.2006р.). Одержані результати дисертаційного дослідження знайшли своє впровадження при розробці теми наукового дослідження «Формування високого конкурентного статусу України в умовах економічної глобалізації» (довідка про впровадження Науково-дослідного інституту економічного розвитку №13/04 від 15.09.2006р.). Основні теоретичні положення та висновки дисертаційної роботи використано у навчальному процесі при викладанні дисциплін «Міжнародна економіка», «Управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємств» та «Транснаціональні корпорації» студентам факультету міжнародної економіки і менеджменту та Центру магістерської підготовки в Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана (довідка про впровадження №0858/01 від 29.09.2006р.).

Особистий внесок здобувача. Усі наукові результати, які викладено в дисертаційному дослідженні та виносяться на захист, одержані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідалися та обговорювалися на 4-х міжнародних та всеукраїнських наукових, науково-теоретичних та науково-практичних конференціях, зокрема: V міжнародній конференції молодих вчених «Глобалізація як джерело конкуренції, конфліктів та можливостей» (30-31 травня 2003р., м. Миколаїв, Миколаївський державний гуманітарний університет імені Петра Могили комплексу «Києво-Могилянська академія»); міжнародній науковій конференції «Глобалізація та регіоналізація економічного розвитку» (25 лютого 2003р., м. Київ, Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України); всеукраїнській міжвузівській науковій конференції студентів та молодих науковців «Управління регіональним економічним розвитком в контексті сучасних процесів міжнародної інтеграції» (16-18 листопада 2005р., м. Івано-Франківськ, Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу); ІХ міжнародній науково-практичній конференції «Моделі та стратегії євроінтеграції України: економічний і правовий аспекти» (30 травня 2006р., м. Київ, Українська академія зовнішньої торгівлі).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи опубліковано автором самостійно і у співавторстві у 8 працях, у тому числі у розділі 1 монографії, 3 статтях у наукових фахових виданнях і 4 публікаціях у збірниках матеріалів міжнародних та всеукраїнських наукових, науково-теоретичних та науково-практичних конференцій. Загальний обсяг опублікованого матеріалу, що належить особисто дисертантові, становить 3,5 д. а.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертаційної роботи становить 190 сторінок комп'ютерного тексту. У тексті дисертації розміщено 8 рисунків на 5 сторінках, 8 таблиць на 4 сторінках та 8 додатків на 9 сторінках, список використаних джерел налічує 195 назв.

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, задачі, об'єкт і предмет дисертаційної роботи, визначено методологічну основу і методи дослідження, обґрунтовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У розділі 1 «Методологія дослідження людського ресурсу в системі факторів міжнародної конкурентоспроможності країн» розкриваються методологічні підходи до визначення категорії «людський ресурс», досліджено еволюцію суб'єктивного фактора в процесі соціально-економічних та гуманітарних трансформацій глобального розвитку, а також визначено субординацію факторів міжнародної конкурентоспроможності національних економік та місце людського ресурсу в їх системі.

Проведений у дисертації глибокий теоретичний аналіз, а також узагальнення та структуризація основних концепцій, які розкривають зміст поняття «людський ресурс» у філософсько-антропологічному, економічному, соціологічному та управлінському аспектах, дозволили автору виокремити основні етапи досліджень з даної проблематики за домінуючими критеріями: переважно філософське трактування ролі людини у створенні багатства з превалюванням моральних цінностей у суспільній та економічній діяльності індивіда (філософські концепції та вчення: Аристотель, Ксенофонт, Т.Аквінський, Епікур, Платон, Сократ та ін.); вартісна оцінка продуктивної функції людини (кількісна економіка: У.Петті, Д.Міль, А.Кетле, А.Лавуазьє та ін.); трактування людини та її здібностей як своєрідного основного капіталу (класична політекономія: А.Сміт, Д.Рікардо, Д.Міль, К.Маркс, Е.Енгель, Ж.Сей, І.Тюнен, І.Фішер та ін); трактування ролі людини у виробничих процесах через призму морально-психологічних та біхейвіорис-тичних мотивів трудової діяльності (неокласичні теорії: А.Маршалл, Д.Кейнс, П.Самуельсон, К.Макконнелл, Д.Гелбрейт, М.Фрідмен, А.Голдмен та ін.); особистісні риси індивідів як фактор їхньої мотивації та прийняття управлінських рішень (теорії потреб: А.Маслоу, К.Альфредер, Ф.Герцберг, Д.Мак-Клеланд та ін. та когнітивні теорії: В.Врум, Д.Кемпбелп, Е.Локк, Е.Лоулер, П.Портер та ін.); взаємозалежність розвитку людини та продуктивності її праці, людські параметри у визначенні результативності економічних процесів (теорія людського капіталу: Г.Беккер, Т.Шульц, Е.Денісон, Е.Лезер, Дж.Мінцер, Ш.Розен, Ф.Уелч, Б.Чизвік та ін.).

Дослідивши вищеназвані концепції людського ресурсу, автор стверджує, що хоча феномен людського ресурсу традиційно був одним з ключових об'єктів наукових досліджень зарубіжних та вітчизняних вчених, сам термін «людський ресурс» дотепер не отримав широкого поширення у науковій термінології, а серед вітчизняних та зарубіжних вчених не існує на сьогодні єдиної думки щодо сутності цього поняття та його співвідношення з рядом інших взаємопов'язаних однопорядкових категорій, таких як «людський капітал», «людський потенціал», «людський розвиток» та ін. Виходячи з цього, дисертант доводить, що категорію «людський ресурс» можна віднести до неологічних понять, які з'являються лише сьогодні на потребу формування категоріального апарату для адекватного відображення сучасних трансформацій, пов'язаних з переходом розвинутих країн світу до постіндустріального суспільства.

В роботі обґрунтовано, що за умов формування глобального конкурентного середовища пояснити сучасний зміст і визначальну роль суб'єктивного фактора у забезпеченні міжнародної конкурентоспроможності країн може інтегративна теорія людського ресурсу, яка б органічно поєднала в собі такі критерії з новітніх теорій, як базові людські потреби в якості рушійних мотивів трудової активності та вплив на формування трудового менталітету працівника (теорії потреб та когнітивні теорії), природжені й набуті продуктивні здібності та характеристики людини, інвестиції в людський розвиток (теорія людського капіталу) та виокремлювала провідну роль інтелектуального компоненту та здатності особистості до творчої, креативної діяльності. Саме така теорія, на думку актора, найбільш цілісно та адекватно відображає модернізацію, якої зазнає людина в епоху інтелектуалізації та сайєнтифікації виробництва, з одного боку, як його суб'єкт, а з другого, - як об'єкт та кінцева мета.

Дисертант здійснює і ретроспективний аналіз наукових досліджень з проблематики людського ресурсу у вітчизняній економічній думці. На основі виділених критеріїв - домінування певного наукового підходу (економічного, соціологічного, психологічного, філософського та ін.), рівень розвитку національних продуктивних сил та виробничих відносин, рівень розвитку національної господарської культури та трудових традицій, усвідомлення ролі освіти в економічному розвитку суспільства, ступінь суверенності України в реалізації національних економічних інтересів - автор виокремив три історичні етапи в еволюції становлення та розвитку вітчизняної наукової школи дослідження людського ресурсу: І-й етап (XVIIІ - початок ХХ ст.); ІІ-й етап (ХXст.); ІІІ-й етап (1991р. - теперішній час).

Оскільки об'єктом дисертаційної роботи є процеси формування конкурентних переваг національних економік в умовах глобалізації, то автор досліджує методологічні засади міжнародної конкурентоспроможності національних економік та розкриває місце людського ресурсу в системі факторів міжнародної конкурентоспроможності. Розкривши сучасні підходи зарубіжних та вітчизняних економістів до кваліфікації категорії «конкурентоспроможність країни», дисертант виявив її багатофакторність і довів, що за умов становлення постіндустріальної моделі економічного розвитку істотно модернізується концепція міжнародної конкурентоспроможності національних економік та система факторів, які її обумовлюють, з висуненням на перший план таких чинників, як потужність інноваційного потенціалу держав та їх можливості опанувати науково-технологічну модель економічного розвитку. Між тим, як зазначає автор, вищеназвані фактори є похідними від якості людського ресурсу національної економіки, оскільки в епоху інтелектуалізації та сайєнтифікації виробництва визначальну роль у виробничому процесі починає відігравати не стільки фізична, скільки інтелектуальна праця індивідів, від якої залежить поступальний розвиток будь-якої національної економіки, завоювання та утримання нею передових позицій у світових інноваційних процесах і, як наслідок, - забезпечення високого конкурентного статусу.

Автор доводить, що в сучасному глобальному середовищі конкурентоспроможними можуть бути лише ті країни, які спроможні забезпечити високі якісні кондиції національного людського ресурсу через створення сприятливих умов для всебічного, творчого розвитку людини на основі масштабних інвестицій в людський капітал та інтелектуальну «насиченість» масових професій. Дану тезу дисертант підтверджує, зокрема, рейтингами глобальної конкурентоспроможності країн ВЕФ, згідно яких лідируючі позиції за загальним індексом конкурентоспроможності утримують ті держави, котрим належать і провідні місця у рейтингу індексу людського розвитку (рис.1).

Рис.1. Країнові показники загального індексу конкурентоспроможності та індексу людського розвитку держав ОЕСР

Виходячи з цього, у дисертаційній роботі обґрунтовано, що, з одного боку, в субординованій системі факторів міжнародної конкурентоспроможності власне людський ресурс можна виокремити в якості самостійного, ключового фактору забезпечення високого конкурентного статусу держав, а, з другого, через призму «людського» виміру можна проаналізувати ті фактори, які є визначальними в існуючих нині методиках оцінки міжнародної конкурентоспроможності країн. Так, в дисертаційній роботі через призму «людського» виміру проаналізовано наступні фактори міжнародної конкурентоспроможності країн: у методиці ВЕФ - технології; в методиці IMD - кінцеве споживання, вартість та якість життя, охорона здоров'я, вартість та характеристика робочої сили, характеристика населення, зайнятість, безробіття, освіта, суспільні цінності, чисельність науково-технічного персоналу; в методиці Центру міжнародного розвитку при Гарвардському університеті - досконалість стратегій підприємств та якість бізнес-середовища; в методиці дослідницької організації «Європейський бізнес-форум» - ефективність промислового виробництва, динамізм ринку, політика країни щодо нововведень та соціально-політичний стан.

У розділі 2 «Умови та чинники розвитку людського ресурсу країн в глобальному конкурентному середовищі» з'ясовано сутність та форми прояву інтелектуалізації виробництва як основи конкурентоспроможності національних економік, розкрито масштаби та структуру інвестицій в людський ресурс розвинутих країн світу та комплексно проаналізовано процеси транснаціоналізації людського ресурсу на мікро-, державному, регіональному та наднаціональному рівнях.

Автор обґрунтовує, що на сучасній фазі формування глобальної економічної системи на постіндустріальних засадах економічне зростання окремих країн та їх міжнародна конкурентоспроможність визначальною мірою обумовлюються інтелектуалізацією виробництва, яку дисертант кваліфікує як превалювання в забезпеченні зростання продуктивності праці інтелектуальних чинників, результатом чого є перманентне продукування інноваційних товарів та послуг, які стають постійним та найважливішим компонентом економічного прогресу. Ключову роль інтелектуалізації виробництва у забезпеченні міжнародної конкурентоспроможності країн дисертант підтверджує, зокрема, тим фактом, що питома вага нових знань, які втілюються в товарах, технологіях, освіті, організації виробництва, в розвинутих країнах становить нині 70-85% ВВП; більше половини ВВП цих держав створюється в інтелектуальному виробництві, а загальна чисельність працівників, які тією чи іншою мірою приймали участь у впровадженні різноманітних виробничих новацій, складає 70-80% зайнятих.

Аналізуючи зміст категорії «інтелектуалізація виробництва», дисертант виокремлює її первинну субстанцію - знання, персоніфіковані у людині розумової праці. При цьому доводиться, що поняття «знання» є достатньо складним та неоднорідним, його структура включає, насамперед, індивідуальні (або особисті) знання, які належать окремому індивідууму та охоплюють всю сукупність інформації, яку він використовує для вирішення фахових завдань. Застосування ж знань особистості у процесі інтелектуалізації виробництва здійснюється, на думку автора, виключно через механізм об'єднання індивідуальних знань в групові та корпоративні знання на галузевому та регіональному рівнях, що забезпечує безперервний трансфер знань у суспільстві. Саме така субординована ієрархія знання, доводить дисертант, найбільш повно представляє сукупність знань всіх суб'єктів, що діють в національному економічному просторі.

В роботі обґрунтовується, що саме у площині інтелектуалізації виробництва формуються нині ключові фактори забезпечення міжнародної конкурентоспроможності національних економік, що обумовлено такими чинниками, як: перетворення інформації в один з найважливіших факторів виробництва, розширення можливостей її швидкої передачі з нівелюванням асиметрії розвитку інформаційного ресурсу в межах світового господарства, ключова роль технологічних інновацій та диверсифікованих засобів нагромадження й обробки інформації у створенні якісно нових товарів та послуг для задоволення зростаючих матеріальних та духовних потреб людини та ін. Дисертант доводить, що саме працівники розумової праці здатні самі здійснювати виробничий процес, тобто генерувати нові знання, контролювати сукупний кінцевий продукт сучасного матеріального виробництва та процес створення нових технологій. Як результат - конкуренція та виробництво індустріального типу зберігаються нині лише у сфері простих масових послуг, де і концентрується низькокваліфікована робоча сила, неспроможна конкурувати з інтелектуальними працівниками в інших галузях.

Оскільки сутність будь-якого економічного процесу чи явища найбільш рельєфно кристалізується через його форми, то дисертант, керуючись дедуктивним методом наукового пізнання, конкретизує сучасні форми прояву інтелектуалізації виробництва у відтворенні суспільного продукту. До них автор відносить наступні: істотне зниження сировинної і частково енергетичної складової у вартості ВВП розвинутих країн світу; домінування високотехнологічних галузей та сфери високоінтелектуальних послуг у структурі ВВП та зайнятості робочої сили; формування в розвинутих країн світу сектору творчої (креативної, культурної) індустрії; превалювання сфери інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) у створенні ВВП та доданої вартості у бізнес-секторі розвинутих держав світу; експортна переорієнтація країн-лідерів світового господарства на високотехнологічні товари та послуги; зростання частки інтелектуальної робочої сили у структурі зайнятості та ін., підкріплюючи дані тези відповідним статистичним та фактологічним матеріалом.

Процеси інтелектуалізації виробництва дисертант розглядає через призму широкого трактування категорії «виробництво», яке включає не лише продуктивні сили, а й економічні відносини. Відтак - автор з'ясовує, яких змін зазнають відносини економічної власності під впливом інтелектуалізації виробництва, і приходить до висновку, що вони істотно модернізуються й починають носити дуалістичний характер. Дисертант розкриває багатовимірний прояв дуалізму нової якості відносин економічної власності, який виявляється, з одного боку, у можливості власника засобів виробництва (підприємства, корпорації чи держави) привласнити матеріальний (експліцитний) продукт інтелектуальної діяльності людини (ліцензії, ноу-хау, програмне забезпечення, патенти, бази даних, ділову та технічну документація тощо), а з другого, - у неможливості привласнити, скопіювати чи відчужити імпліцитне знання, яке становить фундаментальну власність людського ресурсу (унікальний спосіб мислення індивіда, його досвід, ментальність, духовність, мотивацію до творчої (креативної) праці та ін.).

В роботі обґрунтовано, що інтелектуалізація виробництва, яка на початку третього тисячоліття перетворилася на стійку закономірність розвитку світового господарства, не лише створила нові можливості ефективного використання всієї сукупності обмежених ресурсів, але й чітко окреслила головний свій виклик - нагальну потребу у пошуку країнами нових соціально-економічних форм підготовки та використання національного людського ресурсу, обумовлена зміною ролі людини у процесі суспільного виробництва, а відтак - висуненням нових вимог до якості людського ресурсу країн, рівня його освіти, знань, кваліфікації, компетенцій, продуктивності праці, здоров'я та креативного потенціалу. Виходячи з цього, передумовою створення стратегічних конкурентних переваг національних економік є на сьогодні масштабні матеріальні та духовні вкладення в людський розвиток, коли найважливіші структурні зрушення у відтворювальному процесі країн-лідерів світового господарства обумовлені, головним чином, зростанням капіталовкладень в людський ресурс.

Таблиця 1. Масштаби та структура капіталовкладень в людський ресурс окремих країн ОЕСР

На основі комплексного аналізу процесу інвестування в розвиток людського ресурсу розвинутих країн світу, дисертант виявив основні параметри щодо масштабів, рівня та структури капіталовкладень в розвиток людини та соціальну інфраструктуру, що її обслуговує. Так, упродовж другої половини ХХ ст. у кожній з провідних держав світу чітко кристалізувалася тенденція щодо структурних змін у сукупних капіталовкладеннях, коли у їх загальній масі діаметрально протилежно змінилися пропорції інвестицій у матеріальну та людську компоненти на користь останньої. Автором виявлено, що на сьогодні в системі державних витрат країн-ключових інноваторів випереджаючими темпами, порівняно з матеріальним нагромадженням, зростають обсяги фінансових вкладень в систему освіти, професійної підготовки та підвищення кваліфікації персоналу, охорони здоров'я населення, в НДДКР, у соціальну сферу, у виховання вільної та творчо обдарованої особистості та ін. (табл. 1), які виокремилася у самостійну, багатогалузеву сферу нематеріального нагромадження цих держав. Дисертант наголошує на тому, що вкладення в людський ресурс перетворилися нині в країнах-лідерах світового господарства у найефективніший вид інвестицій, підтверджуючи дану тезу, зокрема, показниками щодо фактичної норми віддачі від інвестицій в освіту, яка вдвічі перевищує норму віддачі від вкладень в акції та вп'ятеро - від вкладень в облігації.

Проведене автором дослідження взаємозв'язку між якістю людського ресурсу та особливостями інвестування в його розвиток довело наявність чотирьох рівнів формування національного людського ресурсу будь-якої країни: сімейний, особистісний, груповий (корпоративний) та державний. Аналізуючи інвестиційні чинники, які впливають на якісні параметри людського ресурсу країни, автор констатує, що людина завжди відчуває вплив найрізноманітніших факторів (політико-правових, економічних, технологічних, соціально-культурних, демографічних, психологічних), тому що якість людського ресурсу - це рекурсивна модель, ядро, на яке «нашаровуються» чинники від сімейних (рівень добробуту сім'ї, система її ціннісних установок та орієнтирів тощо) та особистісних (індивідуальні інтереси людини, її особисті якості та світогляд, загальний рівень економічної культури та ін.) до історичних, соціально-культурних, ідеологічних, національних та ментальних особливостей народу, до якого належить певна людина.

Дисертантом досліджено, що протягом останніх десятиліть чітко виокремилася одна з головних закономірностей суспільного розвитку - настійне втягування людського ресурсу у процеси транснаціоналізації через механізми наднаціонального його відтворення, якісного вдосконалення, міждержавного розподілу та використання. На думку автора, багатовимірний прояв транснаціоналізації людського ресурсу виявляється у концентрації інтернаціональних контингентів робочої сили на підприємствах ТНК, диверсифікації міграційних процесів у сучасному світі, формуванні глобальних стандартів щодо якості та структури людського ресурсу та інституціоналізації світового ринку праці і здійснюється на мікро-, державному, регіональному та глобальному рівнях.

Дисертант відзначає, що ключову роль у транснаціоналізації людського ресурсу відіграють нині ТНК, які перетворилися у найефективніших продуцентів активів людського ресурсу, оскільки здійснюють кадрову девелопментизацію відповідно до поточних та перспективних потреб виробництва, розширюють спектр фахових спеціалізацій, нарощують капіталовкладення у навчання та професійну підготовку кадрів, в систему заходів щодо профілактики та зміцнення здоров'я працівників, забезпечення їх високих фізичних та психічних кондицій. Вони ж отримують найбільший економічний ефект від транснаціоналізації людського ресурсу, оскільки, володіючи потужним виробничим, фінансовим та науково-технологічним потенціалом, практично монополізували сегменти світового ринку найбільш кваліфікованої та професійно підготовленої робочої сили та наукових кадрів.

Що стосується державного рівня транснаціоналізації людського ресурсу, то держава формує адекватне середовище для ведення інноваційної діяльності, регулює ринок праці та сферу зайнятості, формує параметри міграційної політики та ін. Регіональний рівень транснаціоналізації людського ресурсу автор досліджує на прикладі Євросоюзу і розкриває форми її прояву, які виявляються в інтернаціоналізації науково-технологічної та інноваційної діяльності країн-членів, поступовому формуванні зони європейської вищої освіти, поглибленні інтеграційних процесів у гуманітарній сфері та диверсифікації залучення людського ресурсу в держави ЄС. І, нарешті глобальний рівень транснаціоналізації людського ресурсу представлений діяльністю міжнародних організацій, котрі функціонують у сфері трудових відносин (МОП, МОМ), та організацій і фінансово-кредитних інституцій, котрі регулюють та забезпечують фінансову підтримку міждержавного співробітництва у сфері освітніх послуг (Світовий банк, ЮНЕСКО та ін.).

У розділі 3 «Людський компонент стратегії підвищення міжнародної конкурентоспроможності України» здійснено комплексну оцінку сучасного стану національного людського ресурсу України за критеріями міжнародної конкурентоспроможності, з'ясовано фактори, які спричинили руйнівні тенденції в його розвитку протягом останнього десятиліття, та обґрунтовано конкретні напрями якісного вдосконалення людської компоненти у забезпеченні високого конкурентного статусу держави.

На основі аналізу основних кількісних та якісних параметрів людського ресурсу України дисертант констатує асиметричний характер в його розвитку. Так, кадровий потенціал та освітні надбання нашої держави - валовий показник охоплення населення навчанням (79,6% при середньосвітовому показнику 65%), значна частка осіб з вищою освітою у загальній чисельності населення країни, кількість сертифікованих програмістів, високий рівень математичної підготовки, підготовки у системі початкової та середньої освіти, тривалість освіти середнього працівника, відсутність гендерних диспропорцій у доступі до всіх рівнів освіти та ін. - в цілому відповідає стандартам розвинутих країн світу, є основою для динамічного розвитку в Україні найсучасніших напрямків фундаментальної та прикладної науки та дозволяє країні утримувати стійкі позиції у світовій інтелектуальній еліті. Про це свідчать належність держави до 3% найосвіченіших націй у світі, її четверте місце в «освітньому» рейтингу серед 133 країн світу, а також високий освітній компонент індексу людського розвитку ПРООН.

Разом з тим, дисертант відзначає, що протягом останнього десятиліття національний людський ресурс України зазнав істотної руйнації, проявами якої є декваліфікація та професійна переорієнтація працівників, істотне погіршення структури зайнятості та втрата кадрового потенціалу національної економіки, депопуляція та старіння населення. Серед факторів, які спричинили погіршення умов відтворення національного людського ресурсу України, дисертант виокремлює такі найголовніші з них, як: зниження обсягів виробництва в країні та доходів населення; зростання нерівності в доходах та рівні життя населення; руйнування державних систем освіти й охорони здоров'я; скорочення обсягів інвестицій в людський ресурс нації; активізація процесів трудової (передусім інтелектуальної) еміграції працездатного населення країни; невідповідність параметрів функціонування ринку освітніх послуг потребам ринку праці та ін.

Автором запропоновано основні напрями Національної стратегії розвитку людського ресурсу держави, що передбачають:

? у блоці подолання бідності та підвищення добробуту українського населення: вдосконалення механізму державного регулювання доходів різних груп населення через реформування системи оплати праці та суттєве підвищення вартості національної робочої сили; докорінна зміна принципу формування заробітної плати з її диференціацією відносно до якісних характеристик робочої сили; запровадження інституту мінімальної заробітної плати; суттєве скорочення диференціації доходів населення та ін.;

? у блоці реформування системи освіти й науки: збільшення фінансових витрат на освіту та науку до рівня, не нижче 3% ВВП; вдосконалення механізму формування державного замовлення на спеціалістів та кваліфікованих працівників відповідно до потреб національної економіки та регіональних ринків праці; запровадження на державному рівні статистичної звітності для прогнозування поточних та перспективних потреб національного ринку праці у спеціалістах відповідних спеціальностей та професій; запровадження системи доступних кредитів на освіту; підвищення якості освіти через модернізацію матеріально-технічної бази закладів освіти, забезпечення викладацькому корпусу достойної оплати праці; удосконалення організації навчального процесу, зниження навчального навантаження на викладачів, забезпечення переходу до Болонської системи організації освіти; запровадження системи підсумкового фінансування навчальних закладів України як за обсягами прийому учнів чи студентів, так і за обсягами їх працевлаштування за отриманою кваліфікацією; формування у населення стійкої внутрішньої потреби у здобутті високого освітнього та культурного рівня та ін.;

? у блоці реформування системи безперервної професійної підготовки українських кадрів: запровадження системи національних професійних кваліфікацій та стандартів та їх узгодженість з освітніми стандартами професійно-технічних та вищих навчальних закладів України; заснування в Україні професійних асоціацій на галузевому рівні з метою формування консолідованих стандартів і вимог щодо рівня кваліфікації спеціалістів того чи іншого профілю; створення асоціацій промисловців та роботодавців та поглиблення їх співробітництва з вітчизняними закладами освіти; запровадження механізму акредитації набутого працівниками професійного досвіду та неформальних знань; формування сучасної інфраструктури післядипломної освіти, яка б включала галузеві (корпоративні) та територіальні навчальні центри, а також вищі навчальні заклади, консультаційні пункти та представницькі органи; надання податкових пільг підприємствам залежно від проведеного навчання персоналу; відкриття індивідуальних навчальних рахунків та ін.

? у блоці реформування міграційної політики: визнання за кордоном дипломів про освіту українських емігрантів; розширення внутрішнього платоспроможного попиту на наукоємну продукцію, стимулювання експорту наукоємних послуг, реформування системи оплати праці у науковій сфері; приєднання України до багатосторонніх та двосторонніх міждержавних угод у сфері трудової міграції, які б передбачали конкретні механізми захисту прав українських громадян-трудових мігрантів в частині пенсійного забезпечення, соціального та медичного страхування тощо; створення сприятливого режиму забезпечення переказів грошових коштів українських емігрантів на батьківщину та стимулювання їх ефективного залучення у вітчизняне виробництво;

? у блоці реформування національної системи охорони здоров'я: розширення спектру добровільного медичного страхування; профілактична спрямованість діяльності медичної сфери з її орієнтацією на формування у населення здорового способу життя, створення здорових умов праці та побуту, активне впровадження валеологічної освіти населення; впровадження інституту сімейної медицини; гарантування державою рівня безоплатної медичної допомоги та запровадження її державного стандарту; диверсифікація джерел фінансування медичної сфери через урізноманітнення форм власності у сфері охорони здоров'я та лібералізацію умов для розвитку приватного сектора; реструктуризація спеціалізованої медичної допомоги зі скороченням обсягів стаціонарної медичної допомоги.

Висновки

У дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення та дано нове вирішення наукової задачі щодо розробки науково обґрунтованого механізму розвитку та якісного вдосконалення національного людського ресурсу України, як визначального фактору міжнародної конкурентоспроможності країни в умовах глобалізації. Міждисциплінарне дослідження сутності людського ресурсу, багатофакторний аналіз міжнародної конкурентоспроможності країн через призму розвитку людського ресурсу та аналіз впливу людського ресурсу на формування стратегічних конкурентних переваг країн дозволили автору сформулювати наступні висновки:

1. Еволюційний підхід у дослідженні ролі людського ресурсу в забезпеченні міжнародної конкурентоспроможності країн на різних етапах історичного розвитку економічних систем дає підстави визначити сутність даної категорії різними теоріями та концепціями: філософські концепції та вчення (переважно філософське трактування ролі людини у створенні багатства з превалюванням моральних цінностей у суспільній та економічній діяльності індивіда); кількісна економіка (вартісна оцінка продуктивної функції людини); класична політекономія (трактування людини та її здібностей як своєрідного основного капіталу); неокласичні теорії (акцентування на морально-психологічних та біхейвіористичних мотивах трудової діяльності людини); теорії управління персоналом (особистісні риси індивідів як фактор їхньої мотивації та прийняття управлінських рішень); теорія людського капіталу (взаємозалежність розвитку людини та продуктивності її праці, людські параметри у визначенні результативності економічних процесів).

2. Спираючись на сучасні парадигмальні засади філософсько-антропологічних, економічних, соціологічних та управлінських наук, можна стверджувати, що найбільш цілісною та адекватною у поясненні сучасного змісту і ролі суб'єктивного фактора в забезпеченні міжнародної конкурентоспроможності країн є інтегративна теорія людського ресурсу, яка органічно поєднує теорії потреб, когнітивні теорії та теорію людського капіталу, а також виокремлює провідну роль інтелектуального компоненту та здатності особистості до творчої, креативної діяльності.

3. В сучасній субординації факторів міжнародної конкурентоспроможності країн людський ресурс слід виокремити в якості самостійного, ключового фактору забезпечення високого конкурентного статусу держав, а позиції країн у рейтингу конкурентоспроможності можна оцінити на основі аналізу, через призму «людського» виміру, визначальних факторів, які використовуються різними методиками (ВЕФ - технології, IМD - кінцеве споживання, вартість та якість життя, охорона здоров'я, вартість та характеристика робочої сили, характеристика населення, зайнятість, безробіття, освіта, суспільні цінності, чисельність науково-технічного персоналу та ін., Центру міжнародного розвитку при Гарвардському університеті - досконалість стратегій підприємств та якість бізнес-середовища; дослідницької організації «Європейський бізнес-форум» - ефективність промислового виробництва, динамізм ринку, політика країни щодо нововведень та соціально-політичний стан) при оцінці міжнародної конкурентоспроможності країн.

4. За умов переходу розвинутих країн світу до постіндустріальної моделі економічного розвитку істотно змінюється роль людини у процесі суспільного виробництва, отже відбуваються суттєві якісні зрушення в умовах конкуренції між суб'єктами міжнародних економічних відносин на регіональному, субрегіональному та глобальному рівнях, а також загострюється й диверсифікується діючий інструментарій конкурентної боротьби між ними. Економічне зростання високорозвинутих країн та їх міжнародна конкурентоспроможність визначальною мірою обумовлюється інтелектуалізацією виробництва, де визначальним фактором прогресу стає освіта, знання, інтелект та креативні здібності, персоніфіковані у людині. Відтак - конкурентоспроможними в постіндустріальній економіці можуть бути лише ті країни, які найефективніше використовують у своїх конкурентних перевагах фактор «людський ресурс» через інтелектуальне «насичення» масових професій, створення сприятливих умов для всебічного, творчого розвитку людини та забезпечення високих параметрів фізичного, психічного та соціального здоров'я нації.