У дисертації зазначено, що процес глобалізації складний і суперечливий, його не можна оцінювати однозначно. Україна поступово втягується в нього і з часом вплив глобалізації ставатиме все відчутнішим. Щоб не потрапити в залежність від всесильних міжнародних (насамперед, фінансових) організацій необхідно активно використовувати інновації як засіб розвитку й адаптації до процесу глобалізації. Для активізації інноваційної діяльності треба невідкладно реформувати існуючу в Україні систему оплати праці, підвищити вартість праці, сприяти переорієнтації економіки на високотехнологічний постіндустріальний розвиток.

У другому розділі "Мотиваційний механізм та роль інноваційного підприємництва в розбудові моделі інноваційного розвитку економіки", досліджено методологічні засади щодо визначення змісту та структури мотиваційного механізму інноваційного підприємництва, розкриті основні суперечності та тенденції сучасного процесу розвитку вітчизняної інноваційної сфери, проаналізовано систему стимулювання інноваційної підприємницької діяльності і її ефективність, з'ясовано сутність та особливості формування моделі інноваційного розвитку національної економічної системи.

З метою поглиблення дослідження сутності інноваційного підприємництва розглянуто його мотиваційний механізм, досліджені основні внутрішні спонукальні чинники цього механізму - економічні інтереси і потреби підприємця, та зовнішні - економічні стимули і створена на їх основі система матеріального та морального стимулювання. Встановлено різницю між мотивацією трудової діяльності, як такої, і мотивацією підприємницької діяльності, що зумовлена певними розбіжностями інтересів найманих робітників і підприємців. На відміну від найманих працівників господарська діяльність підприємця-власника не протидіє йому як вияв чужої волі, не є примусовою, а практично завжди виступає формою прояву власної сутності - як творчої, ініціативної людини. Тому мотивація підприємницької діяльності, як особливої форми господарської поведінки, реалізується у самостійній, творчо-пошуковій, ініціативній, ризиковій новаторській діяльності. При цьому підприємець не обов'язково має бути власником засобів виробництва, а на правах господарського суб'єкта може розпоряджатися чужою власністю, однак в будь-якому випадку його головною функцією має бути управління власністю, оскільки саме це передбачає застосування підприємницьких здібностей - здатності до новаторства, вдосконалення чи радикальної зміни виробничого процесу, змоги взяти на себе відповідальність за ризик, пов'язаний з впровадженням інновацій. Зроблено висновок, що схильність до інновацій, до змін закладена у природі сучасної людини, її психології, і саме це є спонукальною основою для розвитку інтелекту.

Результати аналізу сучасного стану інноваційної сфери України засвідчили низьку інноваційну активність підприємств (рис.1), причому спостерігається спад активності підприємств за всіма напрямами інноваційної діяльності. Зокрема, впровадження нових прогресивних технологічних процесів після різкого спаду в 1990-х роках нині перебуває на дуже низькому рівні.

Сьогодні Україна практично втратила свої позиції в інноваційній сфері, її частка у світовому обсязі торгівлі наукомісткою продукцією складає близько 0,1%. У роботі виявлені основні суперечності нинішнього процесу розвитку вітчизняної інноваційної сфери: між низькою іновативністю економіки та високою енергомісткістю промислового виробництва; між необхідністю сприйняття економікою науково-технологічних розробок і можливістю та бажанням більшості підприємств займатися інноваційною діяльністю; між фондом споживання і фондом нагромадження (у зв'язку з утворенням великого розриву на користь динамічного зростання доходів послаблюється роль виробничого нагромадження, що веде до скорочення довгострокових витрат на оновлення виробничої бази, використання застарілої технології тощо); між потребами в інноваціях, наукових дослідженнях, оновленні промислового потенціалу на новій технологічній основі і попитом на них та їх пропозицією (насамперед через те, що держава не надає належної уваги розвитку науки, освіти, недостатньо фінансує НДДКР, не забезпечує сприятливих умов для розвитку інноваційного підприємництва); між стадією наукових досліджень і використанням їх результатів у практичній діяльності, що веде до розриву інноваційного процесу. Аналіз цих суперечностей, огляд статистичних даних дозволив зробити висновок про загалом незадовільний стан інноваційної діяльності, що спостерігається на вітчизняних підприємствах (України в цілому і Вінниччини, зокрема). А без впровадження інновацій досягти сталого розвитку, а не просто певних позитивних економічних змін, неможливо. Тому державі необхідно якнайшвидше задіяти додаткові механізми стимулювання інноваційної і технологічної активності суб'єктів підприємницької діяльності, окремих винахідників, як це роблять промислово розвинені країни.

У роботі досліджено конкретні стимули активізації інноваційного підприємництва, як-то прагнення заволодіти власністю, зайняти монопольні позиції на ринку, здобути перемогу в конкурентній боротьбі, щоб забезпечити економічну стабільність чи зберегти розпочату справу. Ці стимули притаманні самій природі підприємництва. Також надана увага дослідженню системи державного стимулювання та заохочення, за допомогою якої держава чинить вплив на актуальні потреби підприємця і спрямовує його діяльність у потрібному для неї напрямі - інноваційного розвитку. З-поміж державних стимулів окремо виділено систему фінансових важелів та інструментів, показано їх вплив на розвиток венчурних підприємств. Аргументовано необхідність вдосконалення податкової системи України, яка має будуватися на науково обґрунтованих принципах та враховувати зарубіжний досвід з питань оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності.

Здійснено класифікацію чинників, що не лише сприяють, але й можуть перешкоджати розвитку інноваційного підприємництва, згрупувавши їх на організаційно-економічні, фінансово-кредитні, політико-правові, управлінські та соціально-психологічні.

У роботі зазначається, що для подолання відставання у технологічному розвитку від високорозвинених держав Україні необхідно якомога швидше створити оптимальну систему управління НТП, розробити і впровадити в життя модель інноваційного розвитку економіки, для якої властивий пріоритетний розвиток освіти і науки, науково-дослідних робіт і конструкторських розробок. Визначені основні критерії, що характеризують інноваційну спроможність країни та результат втілення суспільством моделі інноваційного розвитку. Зокрема показано, що за композитним індексом інноваційної спроможності (ІС), розрахованого за методикою Європейської комісії, Україну не можна віднести до групи інноваційних держав, хоча деякі показники інноваційності в нас вищі за аналогічний середній показник по ЄС.

На основі узагальнення різних видів моделей інноваційного розвитку, в роботі описано загальну модель, що окреслює взаємодію основних її елементів. У ній приватному сектору економіки відводиться роль розробки технологій на базі здійснення власних досліджень та ринкового впровадження інновацій, а державі - сприяння фундаментальним дослідженням, розробці технологій стратегічного (зокрема воєнного) характеру, створенні інфраструктури, сприятливих інституціональних умов для діяльності приватного інноваційного підприємництва. У межах такої загальної моделі формуються національні особливості інноваційних систем, які враховують специфіку вибору форм і методів інноваційної політики в окремих державах та рівень розвитку країни.

Враховуючи реалії транзитивної економіки України, нестачу фінансових ресурсів та труднощі залучення довгострокових інвестицій для розвитку інноваційного підприємництва нами запропонована індикативна модель інноваційного розвитку України, у якій визначальна роль відводиться інноваційному підприємництву, від якого залежить реальне зростання економіки, та формуванню партнерських відносин держави і підприємницького сектора. На державу покладені завдання визначати пріоритетні напрями науково-технічного розвитку, що дозволять докорінно оновити фізично і морально зношену технологічну базу промислових підприємств, розробляти відповідні державні програми та приймати рішення про їх фінансування, забезпечити необхідні умови для розвитку інноваційного підприємництва.

Для дослідження впливу довгострокових кредитів комерційних банків та інвестицій на динаміку інноваційного розвитку економіки України нами було розроблено економіко-математичні моделі, які характеризують вплив цих факторів на динаміку інноваційного розвитку економіки України і, відповідно, на ВВП. Статистичною базою для дослідження слугували дані НБУ і Держкомстату України про динаміку макроекономічних і фінансових показників інноваційного розвитку національної економіки впродовж 2000 - 2005 років. Перша розроблена нами модель має такий вигляд:

?ny = a0 + a1?nX1 + a2?nX2 + a3?nX3,

де y - обсяг виконаних наукових та науково-технічних робіт (у фактичних цінах, млн. грн.); Х 1 - загальна сума витрат на фінансування технологічних інновацій, млн. грн.; X2 - довгострокові кредити комерційних банків, млрд. грн.; X3 - кількість впроваджених нових технологічних процесів, шт. Реалізоване на ПЕОМ дане рівняння набуло такого вигляду:

?ny = -3,872 + 0,498?nX1 + 0,001?nX2 + 1,074?nX3.

Результати розрахунків показали, що цільове фінансування технологічних інновацій значно ефективніше довгострокових кредитів комерційних банків (коефіцієнт 1,074 при цьому факторі найбільший серед інших факторів, що входять до цієї моделі), які, очевидно, не завжди використовуються на розробку та впровадження нововведень. Зокрема, економічний зміст a3 полягає в наступному: зростання кількості впроваджених нових технологічних процесів на 1% сприяє зростанню обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт на 1,074%, а в абсолютному вимірі впровадження додатково одного технологічного процесу забезпечує збільшення обсягу виконаних наукових та науково-технічних робіт на 2,2 млн. грн.

Рівняння іншої економіко-статистичної моделі має вигляд такого рівняння:

?ny = 5,50 + 0,466?nX1 + 0,063?nX2 + 0,291?nX3,

де y - номінальний ВВП, млн. грн.; Х 1 - обсяг виконаних наукових та науково-технічних робіт, млн. грн.; X2 - інвестиції в основний капітал, млн. грн.; X3 - прямі іноземні інвестиції, млн. $ США.

Аналіз цієї моделі підтвердив висновок щодо ефективності безпосередніх, прямих витрат на зростання нововведень і, відповідно, номінального ВВП.

В цілому розгляд даних моделей підтверджує зроблений нами висновок, що для прискорення інноваційного розвитку економіки України держава повинна стимулювати зростання попиту на науково-технічні розробки з боку підприємницького сектора, насамперед шляхом збільшення прямих витрат на фінансування технологічних інновацій, а також шляхом зниження ставок банківського кредитування інноваційних проектів, але так, щоб не розвивати інфляційну спіраль.

У третьому розділі "Організаційно-економічні форми інноваційного підприємництва в Україні" обґрунтована необхідність і проаналізовані особливості розвитку різноманітних видів інноваційного підприємництва, показана їх роль у створенні інноваційно-конкурентного середовища, висвітлені концептуальні основи організації управління інноваційною діяльністю, досліджено проблеми розробки інноваційної стратегії на мікрорівні.

Розкрито зміст та основні переваги малих інноваційних підприємницьких структур (мобільність, швидке сприйняття і генерування нових ідей тощо), які першими вийшли на арену інноваційних змагань. Ефективність малих фірм в інноваційному процесі засвідчують такі дані: за оцінками національного наукового фонду США, на кожний вкладений у НДДКР долар фірми з чисельністю до 100 осіб здійснили у 4 рази більше нововведень, ніж фірми із зайнятістю від 100 до 1000 осіб, і у 24 рази більше, ніж компанії, на яких працює понад 1000 осіб. Темпи нововведень у них на третину вищі, ніж у великих, окрім того, невеликим фірмам потрібно в середньому 2,22 роки, щоб вийти зі своїм нововведенням на ринок, тоді як великим - 3,05 роки.

Досліджені різні шляхи створення малих інноваційних фірм в світі: через об'єднання зусиль кількох ініціативних підприємливих дослідників і розробників, через відокремлення від великих науково-виробничих об'єднань та науково-дослідних інститутів та ін.; та в Україні, де мале інноваційне підприємництво сформувалося в основному у результаті дезінтеграції і розчленування середніх і великих підприємств у процесі приватизації виробничих активів і руйнування планових основ управління економікою. Зроблено висновок, що попри низький рівень залученості традиційного малого підприємництва до інноваційних процесів в Україні та нечисленний прошарок інноваційно-орієнтованого підприємництва, все ж вітчизняний малий бізнес позитивно впливає на конкуренцію в середовищі інноваційного підприємництва, сприяє розвитку виробництва на вищій технологічній основі.

В дисертації досліджені питання формування і функціонування ризикового (венчурного) бізнесу, проаналізовано особливості діяльності різних видів венчурних фірм, зокрема, фірм-експлерентів, патіентів, віолентів та комутантів, що функціонують у сферах малого, середнього та великого інноваційного бізнесу, і виявлено, що механізм формування підприємницького середовища, сприятливого для інновацій, базується передусім на системі венчурного фінансування, якому, на відміну від інших таких форм, притаманні певні специфічні риси: пряма або опосередкована пайова участь інвестора в капіталі компанії; надання коштів на довгостроковий період на принципах безповоротності, безоплатності, без будь-яких гарантій або забезпечення; активна роль інвестора в управлінні проектом, що фінансується. Розкриті причини повільного формування інститутів венчурного фінансування в Україні, де, за оцінками Мінекономіки, загальний обсяг ринку венчурного капіталу складає нині приблизно $ 400 млн., що становить близько 1% від щорічних надходжень до європейських венчурних фондів. Основними такими причинами є невирішеність питань правового забезпечення функціонування корпоративної форми організації інноваційної діяльності, різних інституціональних інвесторів, нестача вітчизняного капіталу, а також інноваційних менеджерів, здатних ефективно впроваджувати інноваційні проекти. Визначено комплекс заходів, в тому числі законодавчих, які українська держава повинна терміново вжити для виправлення ситуації і для сприяння утвердженню в країні мережі інноваційних венчурних структур, створенню кластерів, інноваційних фондів. Запропоновано створювати в Україні інноваційні фонди за пріоритетними напрямами НТП, що прискорить просування на ринок наукових ідей і новітніх технологій, розробляти спеціальні програми підтримки інноваційних досліджень шляхом розвитку малих венчурних підприємств.

Для реалізації наукомістких і складних інноваційних ідей запропоновано розвивати великі інноваційні комерційні підприємства, які в ринковій економіці здебільше представлені такими об'єднаннями підприємницьких організацій, як консорціуми, концерни, холдинг-компанії, фінансово-промислові групи та ін. Глобалізація інвестиційно-інноваційних процесів сприяє розвитку ТНК, які вважаються рушійною силою цього процесу. Окрім іншого ТНК слугують потужним каналом прямих іноземних інвестицій в економіку третіх країн, тому в роботі зроблений висновок про доцільність налагодження українськими виробниками зв'язків з ТНК, що сприятиме широкому обміну технологіями, навичками та знаннями з іноземними фірмами, активізуватиме розвиток підприємницького сектора. Сприяння формуванню в Україні потужних корпорацій, зростанню їхнього інноваційного потенціалу - одне з основних завдань економічної політики держави у справі створення інноваційно-конкурентного середовища, адже висока конкурентоспроможність країни тримається передусім на міцних конкурентних позиціях корпоративних інноваційних підприємств, довкола яких формується сприятливе середовище для розвитку малого й середнього підприємництва.

Досліджено основні етапи розробки інноваційної стратегії підприємства, сформульовано вимоги до формування інноваційного портфеля, здійснено аналіз внутрішніх і зовнішніх чинників, що впливають на величину, обсяг і характер попиту на інноваційну продукцію, і які, зрештою, визначають поведінку підприємця-новатора та вибір ним типу інноваційної стратегії.

На основі аналізу поглядів представників різних напрямів інституціоналізму, які по-різному трактують цілі управлінської поведінки підприємця, встановлено, що визначальну роль при вирішенні питань управлінської поведінки відіграють інститути підприємницького сектора, адже саме вони формують систему стимулів і визначають мотивацію до підприємницької діяльності. В Україні основні інститути підприємницького сектора в цілому сформовані, але функціонують недосконало, не вирішено багато питань, пов'язаних з приватизацією і перерозподілом власності, не створено належного конкурентного середовища, нерозвинутим залишається венчурне підприємництво тощо.

У дисертації підкреслюється, що перехід до ринкових відносин вимагає підготовки висококваліфікованих інноваційних менеджерів (підприємців), які морально і професійно готові працювати на підприємницьких принципах. Сформульовані вимоги та визначені основні функції сучасного інноваційного менеджера. Наголошено на тому, що питання, пов'язані з управлінням інноваційним процесом, постійно повинні перебувати в центрі уваги керівників підприємств, а розробка стратегії розвитку інноваційного підприємництва має стати першочерговим завданням державних органів управління економікою. До вивчення цих питань повинні долучитись також ВНЗ та академічні інститути, які організовують підготовку менеджерів з інноваційної діяльності.

У четвертому розділі "Ринковий механізм регулювання інноваційного підприємництва" досліджені основні складові ринкового механізму, розкрито сутність та роль ринкової інноваційної інфраструктури, проаналізовано основні проблеми її розвитку в Україні, здійснено аналіз фінансового та інвестиційного забезпечення інноваційного підприємництва, висвітлено причини невизначеності і ризику в інноваційній діяльності та заходи щодо попередження, зменшення чи запобігання можливих втрат від імовірності ризикових подій.

В роботі обґрунтовано необхідність формування розвиненої ринкової інфраструктури інноваційного розвитку та інформатизації владних і бізнесових інституцій, яка своєю діяльністю підтримує функціонування інноваційного підприємництва, сприяє виходу на ринок готових інноваційних товарів. Дослідивши діяльність основних видів інноваційних територіальних структур, що активно розвиваються у світі, та порівнявши їх з тими елементами інноваційної інфраструктури, що діють в нашій країні, ми дійшли висновку, що нинішня вітчизняна інноваційна інфраструктура ще дуже слабка, у ній представлені лише окремі типи інноваційних структур, зокрема технопарки, бізнес-інкубатори, бізнес-центри, регіональні фонди підтримки підприємництва. До того ж, діяльність лише незначної їх частини відповідає завданням, які мають вирішуватися ними, виходячи з світового досвіду організації діяльності таких типів інноваційних структур. В Україні на сьогодні чисельність інноваційних структур не тільки обмежена, але й характеризується структурною та функціональною неповнотою. У зв'язку з цим формування і розвиток єдиної скоординованої, що враховує регіональні особливості, інноваційної інфраструктури є дуже важливим завданням на шляху формування умов для створення інновацій, посилення інноваційної підприємницької діяльності, забезпечення стійкості підприємств, галузей та економіки в цілому.

На основі аналізу фінансування та інвестування інноваційного процесу зроблено висновок, що нині фінансові потоки в основному зосереджені в тих галузях національної економіки, які дають моментальну вигоду. Це хоч і забезпечує економічне зростання, але неякісне. Відсутність переміщення доходів з низькотехнологічних сегментів у високотехнологічні відтворює відсталу структуру і стримує інноваційну діяльність. Всі ці процеси зовні виглядають ніби як задовільні, а насправді репродукують економічний застій, втрату конкурентоспроможності. Цим визначається необхідність заміни моделі інерційного розвитку моделлю інноваційного розвитку. В роботі запропоновано систему заходів з активізації інвестиційної діяльності комерційних банків, інших фінансових посередників, вітчизняних та іноземних інвесторів, їх зацікавлення у довгостроковому кредитуванні, зроблено висновок про доцільність поряд з кредитами застосовувати такі способи фінансування інноваційних проектів, як франчайзинг, лізинг, факторинг, форфейтинг.

У дисертації зазначається, що однією з проблем управління інноваційною діяльністю є намагання суб'єктів чинити опір інноваціям. У зв'язку з цим досліджено економічні, соціальні та особисті причини, що зумовлюють небажання підприємця здійснювати інноваційну діяльність, йти на ризик, без якого активна підприємницька діяльність в умовах ринку неможлива. При цьому інноваційний ризик розглядається як вид економічного ризику, що переслідує підприємця при здійсненні інноваційної діяльності, характерною ознакою якого є імовірність одержання економічних збитків, а невизначеність результату настає не лише у зв'язку з ризиком - як форма його прояву, а може бути і причиною ризику, чи взагалі спричиненою не ризиком, а необізнаністю суб'єкта, недостатнім знанням ним законів чи умов певної господарської поведінки тощо. У роботі підкреслено, що наявність інноваційного ризику не є винятково негативним явищем, але й сильним стимулом підприємця до раціонального господарювання, і взагалі правилом підприємця має бути не уникнення інноваційного ризику, а прагнення його передбачити та управляти ним, що служить передумовою досягнення вагомих позитивних результатів інноваційної діяльності.

Розглянуто основні види інноваційного ризику: технологічний, ресурсний, часовий, а також внутрішні і зовнішні чинники, що найчастіше зумовлюють ситуацію ризику та невизначеності в інноваційному підприємництві. Зазначено, що в умовах ринкових відносин на перший план виходять такі елементи економічного ризику, як непередбачуваність попиту, пропозиції, загальної кон'юнктури ринку, цін, поведінки споживача і т. ін. Всі ці умови невизначеності супроводжують й інноваційну діяльність. Особливо негативно на розвиток інноваційного підприємництва в нашій країні впливає мінливість і нестабільність вітчизняної законодавчої бази.

У дисертаційному дослідженні запропоновано модель комплексного управління інноваційними ризиками, яка передбачає послідовне поетапне застосування певних дій, і, оскільки одержані на кожному з етапів управління ризиками знання дозволяють корегувати не лише методи впливу на ризик але й самі цілі управління ризиками, ця модель забезпечує ефективне досягнення мети підприємства.

У п'ятому розділі "Вплив державного регулювання інноваційного підприємництва на забезпечення конкурентоспроможності економіки" досліджено теоретико-методологічні засади інституціонального середовища у сфері інноваційної діяльності, розроблено методологічні підходи щодо проведення інноваційної політики стосовно інноваційного підприємництва, визначені завдання національної інноваційної стратегії і висловлені пропозиції щодо її здійснення.

Виявлено, що формування умов розвитку інноваційного підприємництва дуже залежить від ринкового інституціонального середовища інноваційної діяльності, функціонування економічних, правових та соціальних інститутів, застосування інституціонального інструментарію, за допомогою якого чиниться вплив на окремі ринки чи загалом на ринкову систему. Іституціонально-правове середовище виступає передумовою забезпечення суб'єктів підприємницької діяльності свободою економічного вибору та водночас визначає ступінь їх відповідальності за господарську діяльність, а також сприяє інноваційно-орієнтованій перебудові структури економіки, розвитку високотехнологічних галузей виробництва.

Здійснено аналіз законодавчо-нормативної бази підприємництва в Україні та визначено комплекс правових і організаційно-економічних заходів, спрямованих на інституціональне забезпечення розвитку інноваційного підприємництва, податкове, амортизаційне, митно-тарифне стимулювання інноваційної діяльності підприємств, вдосконалення інструментів зовнішньоекономічної політики, боротьби з недобросовісною конкуренцією тощо, які повинні пришвидшити перехід вітчизняного виробництва на інноваційний шлях розвитку.

У роботі розглянуто особливості реалізації інноваційної політики як самостійного пріоритетного напряму економічної політики держави з формування сприятливих умов розвитку інноваційного підприємництва. Досліджено різні варіанти інноваційної політики: "технологічного поштовху", ринкової орієнтації, соціального спрямування і політику, зорієнтовану на зміну економічної структури господарського механізму. Виявлені основні недоліки здійснення інноваційної політики в Україні, зокрема: її замкнутість, відрив від сучасних досягнень НТП, що є однією з основних причин втрати конкурентоспроможності вітчизняної продукції на світовому, а часто і на внутрішньому ринку, який занадто "наводнюється" імпортними товарами. Проаналізовані пріоритетні напрями нинішнього інноваційного розвитку країни.

Визначено, що для подолання існуючої негативної тенденції у сфері інноваційної діяльності в Україні потрібно активно залучатися до співпраці з світовим співтовариством. Технологічний переворот можна здійснити лише на основі включення у світовий інноваційний процес, шукаючи і освоюючи технологічні та ринкові ніші, розвиваючись на випередження, опираючись на своєрідну стратегію "лазерного променя", яка передбачає цілеспрямований рух до мети, всупереч перешкодам, не розпорошуючи зусиль на щось другорядне. Доведено, що за нинішніх умов найсприйнятливішим варіантом інноваційної політики є політика "технологічного поштовху", при якій головна роль належить державі, а роль ринкового механізму регулювання інноваційного розвитку зростатиме у міру створення певних передумов. Визначено основні напрями активної прямої та побічної державної підтримки інноваційного підприємництва. При цьому наголошено на тому, що у першу чергу підтримку повинні одержати інноваційні проекти за тими напрямами, за якими Україна лідирує. Пряму бюджетну підтримку базисних інновацій треба поєднувати з наданням економічних пільг підприємницьким структурам, що впроваджують у виробництво принципово нову техніку, особливо важливо задіяти, виходячи із світового досвіду, механізми підтримки венчурного бізнесу.

Інноваційна політика держави виступає основою для формування національної інноваційної стратегії. У дисертації розглянуто основні принципи та завдання стратегічного планування і управління, проаналізовані різні види інноваційних стратегій держави. Обґрунтовано висновок, що вибір і реалізація стратегії інноваційного розвитку є для сучасної України не лише головним економічним завданням, але й імперативом. Важливість практичного втілення цього завдання посилюється у зв'язку з прискоренням процесу глобалізації та розгортанням науково-технологічної революції, внаслідок чого рівень конкурентоспроможності на світовому і внутрішньому ринках в найближчі десятиріччя суттєво підвищиться, і той, хто буде "плентатися у хвості", втратить позиції, опиниться під контролем могутніх ТНК. В дисертації зазначається, що Україна, з огляду на поки ще існуючий потужний кадровий потенціал, вигідне географічне становище, має достатній економічний та науково-технічний потенціал для розробки і реалізації ефективної інноваційної стратегії. Тому необхідно, покладаючись на внутрішні джерела економічного зростання, здійснювати стратегію активного втручання держави в наукову та інноваційну сфери, що передбачає її участь в організації та фінансуванні важливих пріоритетних інноваційних проектів і програм, прийняття законодавчих актів, які сприяють зростанню активності інноваційного підприємництва.

Реалізація ефективної стратегії інноваційного розвитку дозволить українській державі переломити розвиток тривожних тенденцій, домогтись інноваційного прориву і зайняти гідне місце в сучасному європейському і загалом світовому співтоваристві.

Висновки

В дисертації в сукупності вирішено важливу наукову проблему комплексного дослідження теоретико-методологічних та практичних засад формування і функціонування інноваційного підприємництва в умовах ринкової трансформації економіки України. Проведене дисертаційне дослідження дозволило зробити такі загальні висновки теоретичного та науково-практичного значення:

1. Доведено, що інновація - це результат творчого процесу перетворення новаторських ідей в конкретний продукт, технологію, засіб діяльності чи послугу з притаманними їм новими чи суттєво вдосконаленими споживчими властивостями, метою якого є отримання економічного, соціального, екологічного або інших видів ефектів. Створення інновації, як правило, передбачає зміну усталених способів діяльності суб'єкта та застосування у процесі виробництва нововведень. Інновація і нововведення відрізняються за призначенням: інновація - кінцевий результат інноваційної діяльності, а нововведення - засіб створення як інноваційних, так і можливо традиційних товарів. Отже, інноваційною є діяльність, яка спрямована не лише на використання нововведень, але перш за все на вироблення інновації.

2. Аргументовано, що підприємницька діяльність невіддільна від інновацій, які в умовах нинішніх ринкових трансформацій, що супроводжуються швидкими змінами споживчого попиту та гостро конкурентною боротьбою, є головною умовою ефективного господарювання. Щоб забезпечити економічну стабільність та високу конкурентоспроможність фірми, підприємець повинен реалізовувати свій інноваційний потенціал, оволодівати інноваційним мисленням, здійснювати активну ризикову новаторську діяльність. Інноваційне підприємництво - не лише особлива форма господарювання, що ґрунтується на розробці і впровадженні інновацій, застосуванні нововведень, але й засіб покращення процесу управління інноваційною діяльністю.

3. Показано, що інноваційне підприємництво зорієнтоване на одержання інноваційного прибутку, який в умовах розвиненого ринку і конкуренції є найнадійнішим джерелом завоювання монопольної влади, дозволяє підприємцеві максимально реалізувати власницьку мотивацію та інтелектуальний потенціал. Це вимагає від підприємця-власника самостійної, ініціативної, творчо-пошукової, ризикової новаторської діяльності, в якій реалізується його підприємливість. До інноваційної діяльності підприємця підштовхує складний мотиваційний механізм, що включає різноманітні внутрішні і зовнішні спонукальні мотиви та стимули підприємницької діяльності. Стимулювання розвитку інноваційного підприємництва з боку держави зумовлено тим, що у підприємця, як правило, відсутні достатні стимули до тієї господарської діяльності, що приносить в основному лише соціальний ефект, та тим, що інноваційна діяльність супроводжується підвищеним ризиком, окрім того в Україні на сьогодні не подоланий монополізм в науково-технічній сфері, який стримує розвиток ринку інноваційних товарів і послуг. Активізує інноваційну підприємницьку діяльність і нинішній процес всезростаючої глобалізації, який сприяє спрямуванню додаткових фінансових та інвестиційних ресурсів у сферу інноваційного розвитку національних економік. Аби привернути в країну ці ресурси треба зміцнювати її міжнародну конкурентоспроможність, активно й ефективно використовувати інновації як засіб розвитку всіх форм підприємництва, формувати потужні корпорації, що мають великий інноваційний потенціал, підвищувати престижність розумової праці, загалом ефективно використовувати інтелектуальне багатство нації, вдосконалювати інституціонально-правове середовище інноваційної діяльності тощо.

4. Аналіз матеріалів, розглянутих під час дослідження, дозволяє стверджувати, що наближення України до рівня розвитку промислово розвинених держав та перспектива зайняти пристойне місце у європейському співтоваристві залежатиме від того, наскільки швидко та ефективно буде втілюватися в життя власна українська модель інноваційного розвитку економіки, на основі якої тільки й можливо здійснити перехід суспільства до нового - науково-інформаційного технологічного способу виробництва. Визначено, що модель інноваційного розвитку - це цілісна концепція, в якій чітко окреслені соціально-економічні пріоритети, в загальних рисах описані системи управління інноваціями, визначені основні критерії оцінювання рівня інноваційного розвитку економіки. Для якої характерний випереджаючий розвиток освіти, науки, активна науково-дослідна і конструкторська діяльність, в цілому ефективне використання інтелектуального суспільного багатства.

5. Показано, що існуюче значне відставання України від промислово розвинених держав спричинене низькою інноваційною активністю вітчизняних підприємств, що, у свою чергу, зумовлено: недофінансуванням сфери науки, освіти, фундаментальних і прикладних досліджень; недосконалістю системи стимулювання винахідницької діяльності; нерозвиненістю законодавчої та інституціональної основи розвитку інноваційного підприємництва тощо. Переважна більшість підприємств в Україні не займається інноваційною діяльністю через брак власних коштів і незацікавленість банківської системи у довгостроковому фінансуванні, якого потребує інноваційна діяльність. Недостатньо надає уваги інноваційному підприємництву також держава.

Для покращення фінансування інноваційного процесу необхідно: активізувати інвестиційну діяльність вітчизняних фінансово-кредитних структур; створити сприятливі умови для кредитування інноваційних проектів шляхом розвитку венчурного підприємництва; формування фондового ринку; використання таких форм фінансового забезпечення, як франчайзинг, лізинг, факторинг, форфейтинг.

Державні органи влади всіх рівнів повинні більше турбуватися про покращення привабливості національної економіки для високотехнологічних іноземних інвестицій і всіляко сприяти тим закордонним інвесторам, котрі спрямовують свої капітали на модернізацію підприємств, помагають зростанню їх інноваційного потенціалу. Також треба формувати середовище, сприятливе для інвестування інноваційної діяльності з боку вітчизняних виробників, підвищувати якість підготовки інноваційних менеджерів, розробляти спеціальні програми підтримки розвитку малих венчурних підприємств і водночас розвивати корпоративну основу інноваційного підприємництва, адже лише спільна взаємодія всіх учасників інноваційного процесу забезпечить ефективність інноваційного розвитку в цілому та поступове наближення української економіки до рівня розвинених економік провідних держав світу.

6. Доведено, що активізація інноваційного підприємництва суттєво залежить від ефективності системи економічного стимулювання і моральної заінтересованості господарських суб'єктів у високих результатах своєї діяльності. Найважливішим елементом такої системи є механізм оподаткування, через який, використовуючи різноманітні податкові пільги, диференційовані залежно від наукомісткості виробництва, типу обладнання, рівня розвитку та місця розташування регіону, держава заохочує підприємницьку ініціативу, сприяє притоку інвестиційних ресурсів на розробку і впровадження перспективних інноваційних проектів, підтримує розвиток підприємств, що випускають конкурентоспроможну на світовому ринку продукцію. Цільове використання податкових пільг необхідно закріпити законодавчо. Пільгове оподаткування треба доповнювати прямим державним фінансуванням найважливіших інноваційних програм і проектів, наданням інноваційним підприємствам позичок та дотацій.

Потужним стимулом активної й ефективної інноваційної підприємницької діяльності виступає економічна конкуренція, котра змушує здійснювати науково-технічне оновлення виробництва, впроваджувати прогресивні методи його організації, раціонально використовувати ресурси і виробляти товари, які максимально задовольняють запити споживача. Важливе місце серед стимулів інноваційної діяльності займає система морального заохочення суб'єктів-носіїв інновації. Спроможність генерувати та реалізовувати інноваційні ідеї залежить від рівня інноваційної культури, який визначається рівнем підготовки наукових кадрів, загальним рівнем освіченості працівників, причетних до інноваційної діяльності, рівнем їх добробуту. Для підвищення рівня інноваційної культури необхідно розширювати освітні програми, постійно вдосконалювати навчальний і науковий процес, більше уваги надавати фінансуванню наукових видавництв, наукових та науково-популярних видань тощо.

7. Розвиток інноваційного підприємництва безпосередньо залежить від розвиненості інноваційної інфраструктури, що включає сукупність організацій та інституцій, які, використовуючи новітні досягнення науки, техніки й інформаційних технологій, продукують нові ідеї, забезпечують організаційні, економічні та інформаційні умови освоєння інновацій, сприяють структурній перебудові економіки, оновленню номенклатури продукції, що випускається, створенню нових робочих місць, примноженню науково-технічного потенціалу. При університетах, науково-дослідних центрах та лабораторіях треба активніше створювати технопарки, виділяючи для них і їх клієнтів - малих інноваційних фірм, приміщення, земельні ділянки; заохочувати діяльність технопарків шляхом надання податкових та кредитних пільг, привернення уваги до їх розвитку іноземного венчурного капіталу. Потрібно також розвивати в Україні різні технопаркові структури, зокрема, бізнес-інкубатори та інноваційні центри, діяльність яких досі залишається законодавчо неврегульованою, що позбавляє їх державної підтримки. Держава повинна забезпечити умови для перетворення найбільших технопарків у технополіси, зокрема, розробити заходи, спрямовані на вдосконалення функціонування спеціальних економічних зон. Регіональним органам влади доцільно надати право самостійно приймати рішення стосовно підтримки територіальних інноваційних структур. Отже, розвиток інноваційної інфраструктури - одна з пріоритетних державних програм.

8. Дія різноманітних факторів постійно порушує рівновагу економічної системи, відновлення цілісності якої здійснюється на основі управління, основним суб'єктом якого у ринковій економіці виступає підприємець. Тому дослідження його поведінки є головним завданням управлінської стратегії. Недосконалість функціонування в Україні ринкових та державних інститутів, невирішеність багатьох питань, пов'язаних з перерозподілом власності, розвитком конкурентного ринкового середовища, активізацією інноваційного підприємництва тощо посилює актуальність підвищення ефективності управління інноваційним процесом на мікро-, мезо- та макрорівні.

9. Вироблення організаційно-економічних принципів, форм і методів управління інноваційним процесом та зайнятим інноваційною діяльністю персоналом підприємства, розробка та реалізація стратегії інноваційної діяльності на рівні фірми покладається на інноваційних менеджерів - висококласних спеціалістів наукової сфери і повноправних учасників дослідницьких робіт, здатних, діючи на підприємницьких принципах, забезпечити інноваційний розвиток підприємства. Нині наука визначає не лише організацію процесу виробництва, але багато в чому формує і потреби на створювані інновації, тому сучасний менеджер повинен вміти управляти не тільки розробкою і втіленням нововведень, але й передбачати соціальні та психологічні наслідки реалізації інновацій, виявляти і прогнозувати ринковий попит на них, пристосовувати інновації до вимог споживачів.

Підготовка інноваційних менеджерів в Україні здебільшого не відповідає сучасним вимогам ринкової економіки: потреби в менеджерах, керівниках і службовцях, які б володіли сучасним економічним мисленням та проявляли зацікавленість в організації підприємницької діяльності на інноваційній основі залишаються незадоволені. Державні органи управління, керівники вищих навчальних закладів, академічних інститутів та підприємств повинні ставитись до підготовки інноваційних менеджерів як до найефективнішої форми вкладання коштів. Відбір майбутніх фахівців сфери менеджменту інноваційної діяльності має здійснюватись з врахуванням таланту до творчого мислення, лідерських і організаторських здібностей.

10. Аналіз впливу чинників на попит на інноваційну продукцію показав, що найбільшим попитом користуються високоефективні інновації, що мають помірну ціну, та інновації, випуск яких можна освоїти в короткі терміни. Сприяють зростанню попиту на інноваційний товар зниження ціни на комплементарні до нього товари, збільшення купівельної спроможності споживачів, якість сервісного обслуговування інноваційної продукції, проведення реклами тощо. Зовнішніми детермінантами підвищення попиту на інновації є рівень розвитку ринку технологічних товарів, зокрема патентів і ліцензій, стабільність макроекономічної ситуації, низький рівень інфляції, що сприяє активізації інноваційної діяльності. Ці та ін. чинники обов'язково треба враховувати при розробці інноваційної стратегії розвитку підприємства і, відповідно до їх впливу корегувати цілі, наміри та шляхи довгострокової інноваційної і фінансової діяльності, а можливо і змінювати тип інноваційної стратегії, хоча вибір типу стратегії найбільше залежить все-таки від ступеня дослідницької активності підприємства, радикальності створюваної інновації і розміру підприємства (велика корпорація, фірма-субвиробник, чи ін.).

11. Інноваційну діяльність завжди переслідує інноваційний ризик, який, з одного боку, може завдати підприємству значних економічних збитків, а з іншого - виступає сильним стимулом підприємця до активної інноваційної діяльності, оскільки дозволяє уникнути банкрутства і забезпечити високу конкурентоспроможність підприємства і реалізованої ним продукції. Підприємець не повинен уникати інноваційного ризику, а прагнути передбачити його рівень з тим, що знизити до мінімуму, навчитись управляти ризиком в межах здійснюваної ним інноваційної стратегії. Ефективною є модель комплексного управління ризиками, що передбачає поетапне здійснення певних дій, використовуючи набутий на кожному з етапів досвід для корегування подальших заходів, спрямованих на досягнення максимальної результативності управління ризиками. Запропонована автором модель дозволяє виявити імовірні ризики інноваційного проекту, здійснити їх класифікацію за певними ознаками, дослідити основні чинники, що спричинюють інноваційні ризики, оцінити рівень їхнього впливу на кінцевий результат інноваційного проекту і на цій основі визначити способи та шляхи нейтралізації виявлених інноваційних ризиків.

12. Забезпечення структурної перебудови економіки у напрямі інноваційного розвитку багато в чому залежить від інституціонально-правового середовища: ефективності функціонування економічних, правових і соціальних інститутів, що регламентують господарську діяльність в цілому й інноваційну зокрема, врегульовують питання взаємодії між підприємцями та ін. учасниками ринку, сприяють інтенсифікації процесу забезпечення інвестування масштабних технологічних та інноваційних змін. Наразі повільний розвиток інноваційного підприємництва і навіть деяке зниження й без цього невисокої інноваційної активності свідчить про недосконалість та недостатність створеної в Україні законодавчої і нормативно-правової бази інноваційної сфери. Зокрема, невирішеними залишаються питання забезпечення фінансування з бюджету важливих державних науково-технічних програм та наукових частин цільових програм, заохочення капіталовкладень на розвиток високих технологій, підтримку малого і середнього інноваційного підприємництва, досі належним чином не забезпечено охорону прав власності, недосконало функціонує законодавчий механізм використання і розповсюдження нововведень, не створено загальнодоступної системи державного обліку та поширення інновацій. Для стимулювання розвитку інноваційного підприємництва, збільшення впроваджень високих технологій потрібно перш за все вдосконалити механізм оподаткування та інвестування інноваційної діяльності, зокрема, використовуючи світовий досвід, треба запровадити систему пільг на амортизаційні відрахування, кредитування інноваційних проектів, підтримку венчурних підприємств, для чого провести експертизу податкового, амортизаційного та митно-тарифного законодавства. Доцільно розробити і прийняти закон про корпорації, здійснити додаткові заходи із захисту інтелектуальної власності.

13. Доведено, що для подолання негативної тенденції розвитку інноваційної діяльності в нашій країні, підвищити підприємницьку інноваційну активність, збільшити конкурентоздатність продукції національного виробництва на внутрішньому і зовнішньому ринках, треба привести у відповідність вимогам сьогодення інноваційну державну політику. Це має бути політика "технологічного поштовху", що передбачає посилення ролі держави у вирішенні нагальних господарських та науково-технічних проблем. Враховуючи гостру нестачу фінансових ресурсів, при здійсненні інноваційної політики держава повинна опиратися на стратегію "лазерного променя", тобто не розпорошувати кошти, а навпаки - всі сили мобілізувати на досягнення поставленої мети. Після створення передумов для швидких і прогресивних змін структури господарського механізму у напрямі зростання ролі ринку, головна роль у регулюванні інноваційного розвитку повинна перейти від держави до ринкового механізму. Основні зусилля інноваційної політики України потрібно спрямувати на забезпечення випереджаючого розвитку високотехнологічних та наукомістких галузей машинобудівного комплексу, що становлять основу розвитку п'ятого і шостого технологічних укладів, на створення високоефективної системи комунікацій, формування єдиної централізованої системи обліку електронних інформаційних ресурсів держави. Загалом підтримка інноваційної діяльності має вестися за такими напрямами: пряма державна підтримка - часткове фінансування пріоритетних програм з держбюджету та інших фінансових фондів; побічна державна підтримка - надання суб'єктам інноваційного підприємництва податкових, кредитних та митних пільг, субсидій, дотацій, патентного захисту, забезпечення правового регулювання і т. ін.; застосування санкцій на випуск застарілої продукції та використання неефективних ресурсо- і енергомістких й екологічно небезпечних технологій; запровадження держзамовлень на наукові дослідження та інноваційну продукцію з визначенням конкретних виконавців через систему конкурсів і тендерів; формування розвиненої фінансово-кредитної системи інвестування малого інноваційного підприємництва та створення інститутів венчурного інвестування.

14. Національна інноваційна стратегія покликана забезпечити раціональний розподіл та ефективне використання обмежених виробничих ресурсів і розвиток різноманітних форм інноваційної діяльності шляхом здійснення комплексу заходів, спрямованих на одержання певних науково-технічних та економічних переваг. Ефективність інноваційної стратегії залежить від наявного інтелектуального, науково-технічного потенціалу суспільства та зусиль інноваційної і промислової політик держави.

Список опублікованих праць за темою дисертації