Конкурентоспроможність України в умовах глобалізації

Обґрунтовано, що цілеспрямоване використання конкурентних переваг України вимагає від держави врахування фактора поляризації багатства. Держава повинна не тільки дбати про динамічний розвиток малого та середнього бізнесу, але й сприяти формуванню великих компаній та промислово-фінансових груп, які створюватимуть конкурентоспроможні товари і послуги, забезпечуватимуть раціональне співвідношення спеціалізації та універсалізації вітчизняного виробництва, необхідне для його успішної конкуренції на світовому ринку. Наголошено на необхідності розмежувати можливості підвищення конкурентоспроможності реального сектора економіки в цілому та можливості здобуття конкурентних переваг в окремих галузях і виробництвах. У першому випадку йдеться про стратегічну лінію державної економічної політики взагалі, у другому - про визначення пріоритетних галузей, виробників і видів продукції, які вже мають або можуть здобути найближчим часом певні конкурентні переваги завдяки наявності необхідних сприятливих умов, тобто про те, що є предметом промислової та інноваційної політики. Відповідно до цього мають розподілятися ресурсні можливості держави та окремих галузей її економіки. Такий дворівневий підхід до заходів щодо підвищення конкурентоспроможності та їх фінансування здатний забезпечити максимально ефективне використання існуючих ресурсів.

Аналіз позицій України серед інших держав показує, що процес адаптації до проблем глобалізації, динамічного розвитку ринків і передових технологій є визначальним у досягненні вітчизняними підприємствами світового рівня конкурентоспроможності. На сучасному етапі розвитку промислова політика держави щодо підвищення національної конкурентоспроможності повинна трансформуватися в політику, що ґрунтується на технологічному передбаченні та формуванні образу майбутнього.

За результатами опитування експертів і даних дослідження 2003 р. визначено, як за останні роки змінилася конкурентоспроможність продукції вітчизняних підприємств-експортерів різних галузей на ринку країн СНД і на світовому ринку. З'ясовано, що вітчизняним експортерам усіх галузей промисловості вдалося підвищити конкурентоспроможність своєї продукції на ринку СНД, але незначною мірою. На світовому ринку найменш здатними до конкуренції виявилися вітчизняні виробники автомобілів. Тим часом найістотніші зміни відбулися в галузі виробництва електричних машин та устаткування. Металургійне і текстильне виробництво оцінюються експертами на середньому рівні як за конкурентоспроможністю на світовому ринку, так і за її динамікою.

У контексті аналізу рівня конкурентоспроможності вітчизняних підприємств-експортерів та його динаміки слід наголосити на тому, що продукція 7,8 % з усіх таких підприємств, які потрапили до вибірки, взагалі є неконкурентоспроможною на світовому ринку (у 2003 р. відповідний показник становив 17,2 %), а на ринку СНД не витримує конкуренції продукція 2 % українських підприємств-експортерів (у 2003 р. цей показник був на рівні 5,8 %). Переважна кількість вітчизняних підприємств-експортерів оцінюють конкурентоспроможність своєї продукції на внутрішньому ринку як вищу за середню.

Для комплексного аналізу конкурентоспроможності продукції вітчизняних підприємств-експортерів здійснено класифікацію галузей за критеріями "рівень конкурентоспроможності підприємств-експортерів на внутрішньому ринку, на ринку країн СНД, а також на світовому ринку". Аналіз дозволив виокремити шість груп галузей з певними ознаками:

- перша така група охоплює металургійне виробництво (його продукція характеризується високим рівнем конкурентоспроможності як на внутрішньому ринку, так і на ринку СНД, а також середнім рівнем конкурентоспроможності на світовому ринку; цю продукцію можна назвати найбільш конкурентоспроможною);

- друга група галузей - це виробництво автомобілів, медичної техніки, вимірювальних засобів, оптичних приладів та обладнання, годинників, видобувна промисловість, а також виробництво іншої неметалевої мінеральної продукції (продукція вказаних галузей має конкурентоспроможність, нижчу за середню на світовому ринку і разом з тим підвищену на ринку СНД і вітчизняному ринку);

- до третьої групи входять виробництво шкіри, виробів із шкіри та інших матеріалів, а також виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерних матеріалів (принциповою відмінністю цієї групи галузей від попередньої є середній рівень конкурентоспроможності продукції її підприємств-експортерів на ринку СНД; незважаючи на здатність підприємств цих галузей конкурувати на світовому ринку, найкращі умови для їх конкуренції існують все ж таки на українському ринку;

- четверта група включає виробництво електронного обладнання, апаратури для радіо, телебачення та зв'язку, виробництво готових металевих виробів, хімічне виробництво, виробництво машин і устаткування, а також інші види виробництва - галузі, підприємства-експортери яких зменшують здатність до конкуренції відповідно до масштабів ринку (вони виробляють продукцію, що має підвищений рівень конкурентоспроможності на ринку України, середній - на ринку СНД і нижчий за середній - на світовому ринку);

- п'ята група - це текстильне виробництво, виробництво одягу, хутра й виробів з хутра (продукція цих галузей є однаково (на середньому рівні) конкурентоспроможною як на внутрішньому, так і на світовому ринках);

- шоста група галузей займається обробкою деревини та виробництвом виробів з деревини, виробництвом меблів, а також виробництвом гумових і пластмасових виробів (їх продукція, що на середньому рівні здатна конкурувати на ринках України та СНД, однак на світовому ринку рівень її конкурентоспроможності є нижчим за середній).

На основі аналізу факторів конкурентоспроможності основних галузей промисловості України виявлено чинники, що зумовлюють конкурентоспроможність продукції вітчизняних виробників. Серед них:

рівень розвитку складових базової виробничої, ринкової та соціальної інфраструктури, необхідних для конкурентоспроможної підприємницької діяльності (кожна із складових впливає на рівень конкурентоспроможності підприємств і не може розглядатись ізольовано);

фінансово-економічний стан підприємств-експортерів (експертні оцінки базових показників фінансово-економічного стану вітчизняних підприємств-експортерів, одержані на основі опитування менеджерів вищої ланки підприємств, при порівнянні із результатами попереднього дослідження дають можливість відзначити такі особливості:

у 2002 р. рентабельність вітчизняних підприємств-експортерів була помітно нижчою за середню, тоді як у 2007 р. цей показник перевищив середню позначку шкали; високий рівень рентабельності характеризує діяльність 51,2 % вітчизняних підприємств-експортерів;

заробітна плата, як і чотири роки тому, залишається на середньому рівні; при цьому, 45,4 % підприємств оцінили її рівень як високий, 35,7 % - як низький і 18,5 % - як середній;

із "середнього" рівня до "підвищеного" зросла інвестиційна привабливість підприємств, у результаті чого 61,2 % з них мають високу інвестиційну привабливість;

у 2003 р. підприємства-експортери характеризувалися підвищеним рівнем морального старіння та фізичного спрацювання основних виробничих фондів (4,5 бала за 7-бальною шкалою); у 2007 р. ситуація оцінюється дещо краще ("середній" рівень), хоча ця проблема залишається актуальною для 41 % вітчизняних підприємств; крім того, дані 2003 р. свідчили, що виробничі потужності українських підприємств-експортерів були завантажені лише наполовину (4,1 бала за 7-бальною шкалою), тоді як сьогодні експерти констатують підвищений рівень їх завантаженості (4,9 бала за 7-бальною шкалою), і така особливість притаманна 66,6 % підприємств-експортерів);

технологічний рівень підприємств (у результаті оцінювання технологічного рівня вітчизняних підприємств-експортерів, який склався у 2007 р., виявлено, що 13,5 % з них працюють за новітньою якісною технологією, захищеною патентом, на рівні зарубіжних аналогів; водночас стільки ж обстежених підприємств-експортерів (13,4 %) перебувають у критичному стані - на них все ще функціонує застаріла, не дуже якісна технологія, що потребує оновлення; порівнюючи результати опитування у 2007 р. з даними за 2003 р. можна зробити в цілому позитивні висновки (істотно збільшилася кількість підприємств, на яких технологія оновлювалася кілька років тому і є досить якісною, - з 25,7 % до 37,9 %; помітно зросли частки підприємств, які використовують новітню якісну технологію, захищену або не захищену патентом, - відповідно, з 6,8 % до 13,5 % і з 5,5 % до 7,4 %; зменшилася кількість підприємств, на яких технологія не оновлювалася в останні роки, та підприємств, які використовують застарілу технологію, - відповідно, з 46,9 % до 27,8 % і з 15,2 % до 13,4 %; в усіх галузях найбільша або значна частка підприємств використовує досить якісну технологію, що оновлювалася кілька років тому; в середньому на третині підприємств, які належать до галузей найбільшої групи, технологія не оновлювалася в останні роки, але є досить якісною;

інноваційний потенціал промислових підприємств у регіональному та галузевому розрізах (отримана у дослідженні оцінка показує, що в сучасних умовах резерви регіонального розвитку на старій виробничій основі з використанням цінових переваг вітчизняними підприємствами практично вичерпано; висока енергомісткість базових галузей, використання у виробничому процесі застарілих технологій, високий ступінь спрацювання виробничих основних фондів значно знижують конкурентоспроможність підприємств регіонів і, водночас, загострюють актуальність проблем технологічного оновлення виробництва та освоєння нових ринків збуту більш якісної продукції; для успішної інтеграції регіональної економіки, створення засад динамічного зростання регіонального виробництва необхідно нарощувати темпи нагромадження капіталу і диверсифікувати структуру виробництва за рахунок освоєння нових технологій з високою часткою доданої вартості; важливими складовими цього процесу мають стати збільшення бюджетних асигнувань на інноваційні проекти, а також активне стимулювання державою відповідної підприємницької діяльності резидентів та іноземних бізнесменів; головною обставиною, що обмежувала результативність НДДКР на обстежених підприємствах, була недостатньо розвинута матеріальна база для їх здійснення, яка істотно впливала на діяльність 74,1 % українських підприємств-експортерів; іншими вагомими перешкодами стали недостатнє фінансування (65,1 % підприємств), недостатня кількість фахівців-розробників та їх низький професійний рівень (відповідно, 62 % і 51,6 % підприємств), а також недоступність інформації про сучасні світові розробки, на що нарікали на 56,7 % обстежених підприємствах-експортерах);

тенденції у використанні інформаційних технологій управління бізнесом (у результаті дослідження встановлено, що інтенсивність використання інформаційних технологій є вищою у підприємств, які виробляють продукцію конкурентоспроможну на світовому ринку; під час дослідження 2003 р. було виявлено чітку залежність між рівнем застосування таких технологій і конкурентоспроможністю підприємств-експортерів на зовнішньому ринку; тоді 20,9 % підприємств-експортерів взагалі, в жодному напрямі, не здійснювали впровадження інформаційних технологій; у 2007 р., в умовах їх глобального поширення, частка таких підприємств скоротилася до 1-5 %; вітчизняні підприємства схильні в першу чергу впроваджувати інформаційні технології в систему обліку та звітності, в управління збутом і матеріально-технічним постачанням, а також у дослідження ринків і фірм-конкурентів; активно використовують інформаційні технології за цими напрямами, відповідно, 74,5 %, 70,4 % і 67,4 % підприємств-експортерів; 29,9 % з них долучаються до електронної торгівлі через Інтернет);

стратегії забезпечення конкурентоспроможності продукції, на які спираються підприємства в умовах ринкової конкуренції найголовнішим орієнтиром для вітчизняних підприємств є все таки якість їх продукції - для 86 % з них саме цей чинник є запорукою успішної конкуренції; велика кількість експортерів спираються на впровадження та підтримання іміджу торгової марки для забезпечення довіри з боку споживачів (71,1 %), а також намагаються підтримувати баланс між ціновими та якісними параметрами продукції; забезпечення низької ціни продукції за рахунок низької заробітної плати є характерним лише для 23,1 % підприємств-експортерів; виявлено, що значний рівень орієнтації на випуск високоякісної продукції притаманний усім галузям промисловості, а основні з них поділилися приблизно порівну за рівнем забезпечення якості на основі випуску їх підприємствами інноваційної продукції).

У четвертому розділі - "Основні складові формування сучасної ресурсної бази конкурентоспроможності" - розкрито місце і роль капіталізації у формуванні моделі інноваційно-інвестиційного розвитку економіки; виявлено значення модернізації основного капіталу як передумови для забезпечення конкурентоспроможності; з позицій бізнесу охарактеризовано взаємозв'язок конкурентоспроможності, прибутку і оплати праці; показано розвиток людського потенціалу як провідний чинник підвищення конкурентоспроможності; проаналізовано вплив соціального капіталу на рівень конкурентоспроможності.

Підкреслено, що нагромадження основного капіталу завжди було і залишається опорою економічного прогресу, а його джерелом є чисті інвестиції, що формуються з прибутку. Нагромадження виступає головним каналом науково-технологічного процесу, реалізації моделі інноваційного розвитку економіки. При цьому воно може здійснюватися в певних межах, на рівні 20-25 % ВВП. За норми нагромадження, нижчої від 10 % ВВП, економічний розвиток практично відсутній. Встановлено, що в умовах України інноваційна модель є реальною за норми нагромадження, не меншої від 25-30 % ВВП. У світовій економіці на споживання в середньому припадає до 60-70 % ВВП, на нагромадження - 23-24 %, хоча щодо конкретних країн існують певні відхилення.

Обґрунтовано, що національна конкурентоспроможність визначається, насамперед, рівнем інноваційно-технологічного розвитку, темпами і пропорціями оновлення структури виробництва товарів і послуг. Дані щодо рейтингу окремих країн за індексом технологічного рівня засвідчують значне відставання нашої держави від промислово розвинутих країн. Показано, що в останні роки, в результаті змін у технологічній структурі інвестицій в основний капітал України, в обсягах освоєних коштів домінують витрати на придбання машин і устаткування, обладнання для новозбудованих об'єктів, на реконструкцію і технічне переоснащення підприємств, що дало можливість зробити певні кроки в напрямі модернізації виробництва.

З'ясовано, що загальною передумовою для конкурентності національної економіки є рівень її капіталізації. У сучасній економічній літературі недостатньо досліджено механізми дії капіталізації та нагромадження, формування на цій основі конкурентоспроможності. Зокрема, вузьким місцем залишаються аналіз структурних аспектів нагромадження, визначення тих ключових позицій, які повинні найбільшою мірою сприяти національній конкурентоспроможності. Насамперед, слід звернути увагу на структуру промислової продукції. В Україні на сировинну продукцію припадає 67,8 %, на інвестиційну - 12,9 %, на товари широкого вжитку - 18 %, на товари тривалого користування - 1,3 %. Подібна структура промислової продукції є нераціональною, оскільки засвідчує її переважно сировинну орієнтацію, а також низьку частку інвестиційних товарів і виробів тривалого користування, які найбільше втілюють технологічний прогрес і відтворювальні можливості економіки. Так, в Україні у структурі обробної промисловості частка машинобудування становить 13,6 %, тоді як у Швеції - 39, Італії - 26, Нідерландах - 25 і Фінляндії - 24 %, що відповідно формує конкурентоспроможність цих держав. Вітчизняне машинобудування не відіграє помітної ролі в насиченні внутрішнього ринку товарами тривалого користування, відтворення яких, згідно із сучасними теоретичними уявленнями, формує цикли економічного піднесення. Позитивні процеси приросту введення нових потужностей у фазі економічного зростання до 5 % поєднуються з вкрай низьким коефіцієнтом вибуття старих фондів (на рівні 1 % на рік). Найбільшим обмеженням для розвитку машинобудування виступають надвисокі ціни, які за ПКС становлять 80 % до рівня США. У разі подальшого домінування дорогого імпорту багато господарюючих суб'єктів втратять належну мотивацію до здійснення довгострокової інвестиційної стратегії. Без повноцінного відновлення виробництва машин та устаткування, приладобудування, транспортного машинобудування завдання підвищення конкурентоспроможності національної економіки не можуть бути реалізовані.

Доведено, що однією з істотних причин техніко-технологічного відставання України, як і надто повільного розгортання модернізації її основного капіталу, є недостатність реальних інвестицій. Принципове завдання полягає у досягненні ефективних відтворювальних параметрів нагромадження, які забезпечують швидкий оборот інвестиційних коштів і прискорене оновлення виробничого апарату шляхом систематичного, своєчасного й повномірного заміщення морально і фізично застарілих засобів праці технікою нових поколінь. На сьогодні ця проблема виступає одним з найважливіших державних пріоритетів.

Аналіз пострадянського етапу нагромадження основного капіталу України приводить до висновку, що реальної переорієнтації на досягнення більш якісних його результатів та оптимізацію відтворювальних параметрів не відбулося. Зниження вартості основних засобів відбулося практично в усіх провідних галузях економіки (винятком став зв'язок). Найдовше - до 1997 р. - воно тривало в аграрній сфері, і до останнього часу приріст основних засобів залишається тут на дуже низькому рівні. Відновлення загальної динаміки основних засобів на рівні 1991 р. відбулося лише у 2003 р. У цілому в ході реформ (1991-2005 рр.) чистий приріст вартості основних засобів (сальдо нових введень і ліквідаційних списань) був додатним і становив 31,4 %, вартість промислових і транспортних об'єктів зросла на 33,6 %, а будівельних - на 24,3 %. Найнижчим за обсягом став приріст вартості основних засобів аграрного призначення (5,4 %), а найвищі показники приросту були характерними для підприємств торгівлі (83,7 %) і зв'язку (збільшення у 3,45 рази), тобто для сфер, які, з огляду на здійснювану в зазначений період економічну політику, набули найбільшої комерційної привабливості.

Вивчення внутрігалузевого зрізу динаміки основних засобів за останні роки вказує на існування досить широкого розмаху варіації між поодинокими галузями-лідерами, що забезпечили високий темп зростання, та більшістю інших галузей, де основні засоби зросли мало або навіть скоротилися. Водночас характерна для екстенсивної радянської економіки тенденція до обмеження інвестиційних коштів, спрямованих на заміну спрацьованих основних засобів (реновацію) та до гальмування інноваційного оновлення не тільки не зламалась, але й посилилася. Нові об'єкти інвестуються на фоні неповністю здійснюваної реновації, і якщо у 70-90-ті роки ХХ ст. потреба в оновленні основних засобів задовольнялася наполовину, то на початку ХХІ ст. ця оцінка знизилася до третини.

З'ясовано, що у 1991 р. коефіцієнт інтенсивності оновлення основних засобів України становив 33,7 %, у 2000 р. він скоротився до 28 %, а у 2005 р. - до 20,8 %. Для порівняння: у США 50-70-х років ХХ ст., коли процес оновлення основного капіталу переходив в активну стадію, відповідний коефіцієнт був на рівні приблизно 55 %, тобто на цілі заміщення направлялося більше половини нововведеної капітальної вартості.

Проведений аналіз виявив, що чинна в Україні амортизаційна система має істотні недоліки, які не дозволяють використати її можливості для пожвавлення інвестиційно-інноваційних процесів, як це робилося на відповідних етапах економічної еволюції у розвинутих країнах світу. На сучасному етапі завдання посилення інвестиційно-інноваційної ролі амортизації та реформування амортизаційної системи у напрямі створення відповідних податкових стимулів зберігає в Україні свою актуальність. Практика розвинутих країн показує, що такі стимули виникають, коли параметри чинної амортизаційної системи працюють на випередження, утворюючи передумови для економічного зростання. За рахунок "відстрочення" сплати податків тимчасово вивільнені суми перетворюються на додатковий капітал. Виявлено, що достатня інвестиційна база для подальшого інвестиційно-інноваційного зростання економіки може утворитись якщо середньорічний темп загального приросту інвестицій у наступному десятиріччі підтримуватиметься на рівні, щонайменше, 12 %, як це передбачено оптимістичним прогнозом інвестиційного розвитку України. Паралельно необхідно забезпечити докорінні зміни у державній відтворювальній політиці.

Обґрунтовано, що наближення перспективи, в якій основною домінантою розвитку національної економіки стануть інновації, вимагає зміни пріоритетів державної науково-технічної політики та прийняття прогресивних рішень щодо інвестування у науково-технологічну сферу. Ця зміна повинна відбутися, зокрема, в таких напрямах: збільшення частки інноваційного інвестування у загальному обсягу інвестування (для чого мають бути створені належні стимули, нормативні положення і правова база); підвищення ефективності державної інвестиційно-інноваційної політики щодо пріоритетних науково-технічних програм і проектів; підвищення результативності державної інвестиційно-інноваційної політики шляхом визначення реалістичних пріоритетів з урахуванням ефективності кінцевого результату і запровадження системи їх програмно-цільового фінансування; створення розгалуженої системи економічних стимулів для інвестування інноваційних програм, проектів і ефективних суб'єктів інноваційної діяльності.

Зазначено, що знання і навички, нагромаджені людиною у процесі освіти і трудової діяльності, а також здібності, які вона має від природи і які змогла у собі розвинути, здатні приносити віддачу у трудовому процесі, будучи реалізованими у вищій продуктивності праці та вищих заробітках. З'ясовано, що абсолютні величини заробітної плати і прибутків як відносних часток у доданій вартості можуть паралельно зростати при їх одночасному протистоянні. Статистика усіх країн з ринковою економікою свідчить, що заробітна плата працівників і додана вартість, якщо розглядати їх за тривалий період, мають тенденцію до підвищення. В обробній промисловості України також спостерігається загальносвітова тенденція до зростання і оплати праці, і її продуктивності.

Обґрунтовано, що в суто теоретичному контексті проблема людського розвитку розпадається на дві частини: саморозвиток людського потенціалу і розвиток систем, які допомагають його відтворювати (включаючи охорону здоров'я і освіту). З огляду на це, виявлено зміни у людському капіталі в перехідній Україні та їх вплив на забезпечення національної конкурентоспроможності. Зазначено, що за період ринкових реформ наша держава втратила багато позицій у розвитку людського капіталу, який сьогодні позиціонує себе переважно як виробник напівфабрикатів і сировини. Як наслідок, сьогодні основна тенденція у формуванні людського капіталу в Україні - це витіснення висококласної (складної) робочої сили спрощеною. Навіть невеликі позитивні технологічні зрушення в реальному секторі економіки висвітили проблему нестачі кваліфікованих кадрів на вітчизняних підприємствах.

Встановлено, що перехід до виробництва індивідуалізованої та наукомісткої продукції не тільки принципово змінює зміст конкуренції та конкурентоспроможності порівняно з ситуацією переважно масового виробництва, але й задає економічні імперативи соціалізації бізнесу. За всієї важливості освіти і кваліфікації окремих працівників, ключового значення набуває формування ефективних соціальних відносин, які розвивають здатність людей до взаємного навчання та роботи в команді, полегшують передачу інформації в масштабах економіки і тим самим збільшують обсяг людського капіталу та сприяють його ефективнішій реалізації, а відтак - підвищенню конкурентоспроможності. У такий спосіб формування внутрі- та міжфірмового соціального капіталу стає потужнішим фактором інноваційного процесу, ніж ринкова конкуренція. А це, у свою чергу, веде до істотного зростання конкурентоспроможності не тільки окремих підприємств і галузей, але й усієї країни.

На нашу думку, людський і соціальний капітали як функціональні складові інноваційного конкурентоспроможного виробництва - це знання, навички, практичний досвід, одухотворені інтелектуальною активністю, яка виступає формою реалізації інтелектуальних, моральних і культурно орієнтованих здібностей людини до створення нового, раніше невідомого знання, що забезпечує отримання інтелектуальної ренти і різних переваг над конкурентами. Отже, інтелектуальна активність є тим компонентом, який відрізняє здібності до творчої високопродуктивної праці від здібностей до виконавчої праці, людський капітал - від простої робочої сили, а також визначає умови і природу процесу "капіталізації" здібностей до праці й, тим самим, створення передумов для підвищення конкурентоспроможності.

У дослідженні встановлено, що інвестиційна роль основних соціальних галузей є різною. З економічної точки зору, вкладення в охорону здоров'я мають інфраструктурний характер, тобто створюють умови для нормальної участі працівників у виробничому процесі (фізично здорові люди можуть працювати з повною віддачею і довше не виходять із складу робочої сили). Інвестиції в освіту, формуючи робочу силу вищої якості, забезпечують пряму економічну віддачу через вищу продуктивність праці. Освіта населення залишається однією із сильних конкурентних переваг України.

У п'ятому розділі - "Економічна політика держави у підвищенні конкурентоспроможності" - розкрито науково-технічну і технологічну політику держави щодо ступеня її спрямованості на підвищення конкурентоспроможності економіки України; здійснено аналіз партнерства держави та підприємництва в інноваційній діяльності; показано вплив податкової політики на науково-технічний розвиток.

Доведено, що сьогодні національна економіка як ніколи потребує нового державного підходу у сфері підтримки науково-технічного прогресу. В розвинутих країнах світу давно панує п'ятий і активно формується шостий технологічні уклади, а в Україні технологічне ядро економіки складають третій і четвертий уклади. Зазначено, що перспектива технологічного прориву в Україні обмежується незадовільною структурою інвестицій в економіці, низьким рівнем фінансування науково-інноваційної сфери, що є наслідком відсутності довгострокової політики держави у сфері сприяння науково-технічному прогресу. Інвестиції в галузі п'ятого укладу становлять 4,5 %, майже 75 % інвестицій направляється у галузі третього укладу. Саме тому у сфері підтримки її розвитку національної конкурентоспроможності повинні простежуватися чітка державна політика й довгострокова стратегія розвитку економіки України.

Піддаючи вітчизняну програму інноваційних дій змістовному аналізу, можна дійти висновку, що цілі та пріоритети розвитку визначено здебільшого правильно (національні програми з енергозбереження, з розвитку телекомунікацій, підтримка нанотехнологій, інвестиції в соціальний та людський розвиток тощо), проте механізми їх досягнення і реалізації невідомі, а в цілому ці дії як комплекс урядових заходів має суперечливий характер. Показано, що за глобальною метою створення конкурентоспроможної економіки України втрачено головне, а саме - необхідність створення національного конкурентоспроможного продукту підприємства, галузі і тільки потім уже усієї системи. Держава, звичайно, у процесі створення продукту повинна виконувати другорядну роль, проте вона зобов'язана виходити на перший план, коли виникає необхідність підтримки починань.

Доведено, що, поряд з принципом пріоритетності, держава повинна використовувати принцип адекватності ринковим умовам дій. Державна підтримка конкурентних умов не може бути догматичною, визначеною раз і на тривалий термін. У вік цифрових технологій і зростаючих інформаційних потоків НТП рухається настільки швидко, що жодна галузь наукових досліджень, яка має певний потенціальний прикладний ефект у матеріальній сфері, не може гарантувати конкурентні переваги економіці чи підприємствам в довгостроковій перспективі. За цих обставин у державному апараті має бути створений такий орган управління й підтримки інноваційних процесів, до функцій якого необхідно включити моніторинг науково-дослідних розробок в масштабах країни, регіону та навіть світу. До комплексу державних заходів щодо підтримки й підвищення конкурентоспроможності повинні входити: вплив уряду на факторні умови; утворення кластерів - вертикально-інтегрованих структур, які об'єднують у собі різних учасників технологічного ланцюга від постачальників сировини до виробників готової продукції; економічне стимулювання інноваційної діяльності.

Здійснене дослідження засвідчило, що узгодженість різних напрямів економічної політики держави передбачає формування національної доктрини (стратегії) розвитку національним економіки та Української держави в цілому. Одна з головних причин актуальності цієї проблеми полягає у тому, що у структурі влади, в її економічному та політичному змісті відсутня наступність. Постійна зміна пріоритетів, принципів і цілей розвитку, напрямів інтеграції є основною рисою української державності. Держава нерідко виступає не суб'єктом стабілізації, приборкання стихійних ринкових сил, а своєрідним каталізатором віддалення економіки від оптимальної траєкторії розвитку.

Доведено, що вкрай важливою функцією держави є оптимізація діяльності органів виконавчої влади по всій її вертикалі. Ключовим заходом щодо створення необхідної якості умов конкуренції та інноваційного розвитку повинен стати процес приведення структури органів державної влади у відповідність до вимог конкурентоспроможної економіки. Необхідно відмовитися від галузевого принципу державного управління процесами розвитку і перейти до системно-функціонального, запровадження якого, повинне супроводжуватися активними діями у напрямі розвитку в Україні громадянського суспільства та притаманних йому інституцій.

Обґрунтовано, що суперечливість вимог відносно збереження права власності та об'єктивної необхідності дифузії (а не консервації) інновацій ставить перед державою завдання пошуку оптимального ступеня їх поєднання. При цьому має йтися не тільки про пошук оптимального співвідношення між захистом і поширенням прав інтелектуальної власності, але й про визначення принципів державної стратегії трансферу інновацій на міждержавному рівні.

Аналіз досвіду нових індустріальних країн дозволяє виділити ряд принципів, на яких будувалася політика стимулювання інновацій і підвищення конкурентоспроможності економіки на засадах партнерства держави й бізнесу: орієнтація не стільки на макроекономічні результати реалізації проектів, скільки на демонстрацію іншої, більш ефективної та сучасної, моделі інноваційного розвитку й партнерства держави і підприємницького сектора; значна участь держави у фінансуванні проектів, при збереженні управління ними в руках бізнесу; децентралізація державної підтримки і формування мережі "інститутів розвитку"; збереження старих інноваційних інститутів, з їх вбудовуванням до нової системи або поступовим заміщенням новими інститутами (при всій можливій неефективності існуючих інститутів, вони виконують певні функції, і їх радикальне руйнування може негативно позначитися на інноваційній системі); формування довіри до нових інститутів через особисту репутацію керівників; реалізація функцій підтримки через бізнес-посередників; надання державою послуг замість коштів; підтримка кооперації та взаємного навчання.

З'ясовано, що одним з найважливіших напрямів державної податкової політики є створення необхідних передумов для науково-технічного розвитку, а це у свою чергу, виступає одним з ключових завдань щодо підвищення конкурентоспроможності як вітчизняних товаровиробників, так і національної економіки в цілому. Розв'язання цієї проблеми визначено як складову сучасного етапу податкової реформи в Україні, серед головних завдань якої передбачено підвищення регулюючого потенціалу системи оподаткування на основі запровадження інноваційно-інвестиційних преференцій. При цьому до пріоритетів реформування податкової системи віднесено забезпечення державної підтримки реалізації інноваційних проектів у пріоритетних видах економічної діяльності.

Наголошено, що тенденція до посилення податкового стимулювання науково-технічного розвитку є об'єктивним проявом процесу глобалізації, а протягом останніх десятиріч арсенал інструментів податкового регулювання інноваційної діяльності в розвинутих країнах істотно розширився. Встановлено, що головний принцип західних податкових систем полягає у наданні податкових пільг не науковим організаціям, а підприємствам та інвесторам. Пільги плюс конкуренція забезпечують високий попит на дослідження та інновації. Регулярний перегляд пільг дозволяє державі цілеспрямовано стимулювати інноваційну активність у пріоритетних галузях економіки, впливати не тільки на структуру і чисельність наукових та інноваційних організацій, але й (що головне) на структуру виробництва.

Обґрунтовано, що характер впливу податкової політики на науково-технічний розвиток суб'єктів господарювання визначається характером податків, порядок справляння яких передбачає відповідні пільги або вбудовані інструменти податкового регулювання. Податкове регулювання науково-технічного розвитку підприємств засобами непрямого оподаткування (насамперед, ПДВ) здійснюється за допомогою застосування пільг у вигляді звільнення від оподаткування окремих операцій, пов'язаних з науково-технічною діяльністю.

Аналіз світового досвіду податкового регулювання інноваційно-інвестиційної діяльності показує, що найбільші резерви стимулювання науково-технічного розвитку містяться у сфері прямого оподаткування, і в першу чергу - в оподаткуванні прибутку підприємств. На відміну від ПДВ, застосування податкових пільг та інших механізмів регуляторного характеру дозволяє підприємству за рахунок зменшення податкових платежів збільшити власні фінансові ресурси, які, за умови законодавчого обмеження напрямів їх використання, можуть виступати додатковим джерелом фінансування їх науково-технічного розвитку. Визначено, що до найбільш поширених спеціальних інструментів податкової підтримки підприємств слід віднести: зменшення оподатковуваного прибутку на суму вартості приладів та обладнання, які передаються вищим навчальним закладам, НДІ та іншим інноваційним організаціям; пільгове оподаткування дивідендів юридичних і фізичних осіб, одержаних по акціях інноваційних організацій; спеціальні режими оподаткування технологічних парків, які передбачають комплекс взаємозв'язаних податкових пільг по різних податках і зборах.

Проаналізований зарубіжний досвід податкового регулювання науково-технічного розвитку підприємств говорить про необхідність комплексного використання таких основних груп інструментів податкової політики, як податкові канікули; зниження ставки податку; пільгове оподаткування прибутку, одержаного в результаті використання об'єктів інтелектуальної власності; створення спеціальних цільових резервів; прискорена амортизація; об'ємна податкова знижка; прирісна податкова знижка; податковий кредит (об'ємний та прирісний).

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення важливої науково-практичної проблеми - обґрунтування концептуальних і теоретико-методологічних засад аналізу стану і перспектив конкурентоспроможності у глобальній економіці країни з ринковою економікою, що перебуває у стадії становлення. Це дозволило сформулювати висновки концептуально-теоретичного, методологічного та науково-практичного характеру.

1. На основі дослідження процесу постіндустріальної глобалізації та його зв'язку з конкурентоспроможністю країни обґрунтовано, що глобалізація істотно впливає на головні структурні характеристики національних економік і веде до формування нового середовища для національного економічного розвитку. В цьому середовищі з'являються елементи глобальної керованості, які, однак, поки що перебувають під переважним впливом найбільш розвинутих країн світу, які формують "правила гри", вигідніші саме розвинутим країнам.

2. Доведено, що, на відміну від існуючих однобічних поглядів на наслідки глобалізації, реальний вплив цього процесу на національні економіки виявляється неоднозначним і суперечливим. При цьому сумарний результат дії різноманітних чинників глобалізації чималою мірою визначається рівнем національної здатності виробляти адекватну політику розвитку власних конкурентних переваг. Глобалізація може приносити найбільший виграш саме тим країнам, які проводять ефективну політику підвищення власної конкурентоспроможності. Проте вона здатна серйозно гальмувати розвиток і породжувати кризи в разі відсутності спрямування політики держави на створення довгострокових міжнародних конкурентних переваг країни у світовому господарстві, а також на сприяння вітчизняним виробникам у зміцненні їх міжнародних конкурентних позицій.

3. З'ясовано, що менш розвинуті країни зустрічаються з серйозними проблемами щодо використання переваг глобалізації та протидії її загрозам внаслідок недорозвинутості інститутів, які забезпечують підвищення конкурентоспроможності в умовах зростаючого включення цих країн до світогосподарських процесів. Відтак ключовим завданням економічної політики будь-якої держави (в тому числі й України) виступає забезпечення інституційної здатності оптимально використовувати переваги глобалізації та нейтралізувати її загрози, формувати адекватні механізми розвитку глобальної конкурентоспроможності.

4. З проведеного аналізу зроблено висновок, що для будь-якої країни можливості нарощування конкурентоспроможності в умовах глобалізації залежать від процесів входження до мереж ТНК і використання ресурсів, закладених у процесах транснаціоналізації ринків. Будь-яка держава, що має на меті стабільне зростання своєї конкурентоспроможності в передових сферах виробництва товарів і послуг, повинна утворювати й розвивати власні транснаціональні структури, що вимагає чіткої та послідовної політики щодо їх формування, в тому числі й відносно експорту національного капіталу. Здійснюючи активну політику, спрямовану на використання переваг транснаціоналізації, необхідно водночас нейтралізовувати загрози, пов'язані з технологічною та економічною залежністю від іноземних ТНК, що вимагає створення відповідного механізму запобігання їх негативному впливу на національну економіку.

5. Аналіз показав, що важливу роль у політиці підвищення національної конкурентоспроможності в умовах глобалізації повинне відігравати творче (з урахуванням власних інституційних характеристик, досягнутого рівня та поставлених національних стратегічних завдань розвитку) застосування у країні передового зарубіжного досвіду регулювання конкурентоспроможності. В даному контексті, насамперед, йдеться про застосування виявлених міжнародною практикою загальних закономірностей цього процесу - високої залежності рівня конкурентоспроможності від рівнів розвитку ринкових інституцій і апарату державного управління, системи регулювання конкуренції та стимулювання підвищення національної конкурентоспроможності, якості людського й науково-технологічного потенціалів держави. Водночас Україна має можливості й адаптувати до своїх умов розвитку певні організаційно-управлінські рішення, специфічні для окремих країн і регіонів світу (в тому числі США, країн ЄС і Східної Азії, а також економік країн, які швидко розвиваються останнім часом, - Китаю та Індії).

6. Проведене дослідження засвідчило, що на сьогодні чіткого зв'язку між динамікою розвитку ІКТ і конкурентоспроможністю ще не знайдено, особливо - для країн - реципієнтів ІКТ, до яких належить і Україна. При цьому ІКТ стали новою мовою ділового спілкування, основою сучасного ділового середовища і не стільки підвищують продуктивність праці, скільки істотно змінюють світовий устрій, створюючи нові стандарти менеджменту та маркетингу, прискорюючи процеси оновлення товарів і послуг, зближуючи економіки різних країн. Наголошено, що відставання у сфері ІКТ знецінює наукові та технічні досягнення України, перешкоджає їх перетворенню у технології, знижує національну конкурентоспроможність. Самі по собі ІКТ лише частково забезпечують економічне зростання, але без їх використання розвиток несировинних галузей економіки не можливий.

7. З аналізу конфліктів у ринковій економіці зроблено висновок, що соціально-економічний конфлікт виступає або як реальний конфлікт потреб, або як конфлікт інтересів. Однією з провідних форм прояву конфлікту інтересів є конкуренція. На основі дослідження неокласичних концепцій конкуренції показано, що неокласики розуміють під економічним конфліктом не конкуренцію взагалі, а її граничні форми: суперництво за ресурси між сторонами, жорстку змагальність між ринковими суб'єктами як особливий вид економічної боротьби, в якій перемагає конкурентоспроможна сторона. Водночас, на їх думку, позитивну роль у підвищенні економічної ефективності відіграє не тільки протистояння, але й співробітництво. Результати проведеного експертного опитування в цілому свідчать про досить критичне ставлення виробників до нинішнього рівня захищеності їх інтересів як на внутрішньому, так і (особливо), на зовнішніх ринках. На сьогодні у політиці держави практично немає економічно обґрунтованих пріоритетів щодо забезпечення інтересів виробників окремих галузей.

8. Доведено, що в основі стратегії національної конкурентоспроможності лежать проблеми економічного зростання, концепція випереджаючого розвитку. Гостро постає питання прориву до постіндустріального суспільства. Незавершеність індустріальної стадії в Україні, в поєднанні з цілями технологічного прориву (включаючи макроекономічні аспекти конкурентності), модернізації провідних галузей - металургії, машинобудування, харчової та легкої промисловості, розв'язання інших галузевих проблем реалізації конкурентних переваг, розбудови конкурентного середовища на ринках товарів і послуг, формують своєрідні особливості конкурентної політики.

9. Встановлено, що протягом останніх десятиріч ХХ ст. радикально змінились економічні умови реалізації конкурентної політики: відбувається значне підвищення ролі нововведень в економічному розвитку, помітно знизилася ефективність використання запозичених технологій, зокрема, - через скорочення терміну старіння розробленої технології. За таких умов головним джерелом конкурентних переваг на мікрорівні стала здатність окремих підприємств до здійснення нововведень, а на макрорівні - стимули до інвестування в інноваційний розвиток.

10. З розгляду сучасних особливостей національної економіки зроблено висновок, що основним "двигуном" її динамічного зростання стали великі підприємства монополізованих видів економічної діяльності, які мали можливість використати сприятливу цінову кон'юнктуру на світових ринках, продемонструвавши у такий спосіб переваги над своїми більш дрібними конкурентами. Обґрунтовано, що слабкість конкуренції на внутрішньому ринку, його незначна місткість і невибагливість українських споживачів не дозволяють створити належні умови для зростання конкурентоспроможності вітчизняної продукції.

11. Вивчення позицій України серед інших держав показує, що визначальним у досягненні вітчизняними підприємствами світового рівня конкурентоспроможності є процес адаптації до проблем глобалізації, динамічного розвитку ринків і передових технологій.

12. На основі аналізу факторів конкурентоспроможності основних галузей промисловості України виявлено чинники, що зумовлюють конкурентоспроможність продукції вітчизняних виробників. Серед них: рівень розвитку складових базової виробничої, ринкової та соціальної інфраструктури, необхідних для конкурентоспроможної підприємницької діяльності; фінансово-економічний стан підприємств-експортерів; технологічний рівень підприємств; інноваційний потенціал промислових підприємств у регіональному та галузевому розрізах; використання інформаційних технологій управління бізнесом; наявність стратегій забезпечення конкурентоспроможності продукції, на які спираються підприємства.

13. Проведене дослідження підтвердило, що практика застосування політики невисокої заробітної плати на внутрішньому ринку праці для поліпшення позицій на світовому ринку, поряд з тимчасовим виграшем, спричиняє затримку розвитку внутрішнього ринку, що негативно впливає на економічний розвиток країни на основі інновацій. Обґрунтовано, що реалізації інноваційних переваг вітчизняних виробників, крім невисокої заробітної плати, заважають: низькі рівні захисту інтелектуальної власності та ліцензування технологій; недоступність венчурного капіталу для нових ризикових проектів; недоступність кредитів для малого бізнесу; складність створення нового бізнесу. Іншими серйозними перешкодами були: недостатньо розвинута матеріальна база для здійснення НДДКР, недостатня кількість фахівців-розробників (науковців) і недоступність інформації про сучасні світові розробки.

14. З'ясовано, що в контексті посилення інноваційного чинника економічного розвитку України невідкладним завданням виступає інтенсифікація нагромадження основного капіталу. Обґрунтовано, що в сучасній Україні відтворювальна специфіка нагромадження основного капіталу характеризується виникненням нових умов господарювання (у зв'язку з розвитком ринкових процесів і конкуренції), технологічним відставанням; масовим перевантаженням застарілими засобами праці та підпорядкована концептуальному завданню інтенсифікації економіки шляхом запровадження інноваційної моделі при позитивному, але недостатньому темпі інвестування. Наголошено, що принциповим завданням є досягнення ефективних відтворювальних параметрів нагромадження, які забезпечують швидкий оборот інвестиційних коштів і прискорене оновлення виробничого апарату шляхом систематичного, своєчасного й повномірного заміщення морально і фізично застарілих засобів праці технікою нових поколінь. Встановлено, що для умов України інноваційна модель є реальною за норми нагромадження, не меншої від 25-30 % ВВП. Підкреслено, що визначальним фактором нагромадження та конкурентоспроможності економіки виступають національні заощадження.

15. Доведено, що ефективність інвестиційно-інноваційної політики тісно кореспондує не тільки з кількісним, а насамперед - з якісним аспектом капіталоутворення. Наголошено, що перспективи інноваційного розвитку України поки що не можна оцінювати позитивно, оскільки відтворювальний потенціал її економічної системи є недостатнім для обороту інвестиційних ресурсів в активному інноваційному режимі.

16. Проведений аналіз свідчить про початковий рівень капіталізації національної економіки, який не дозволяє забезпечити виконання фондовим ринком його основних функцій. Це стосується, насамперед, такого завдання, як мобілізація коштів для цілей організації та розширення виробництва. Відсутність повноцінного фондового ринку веде також до заниження ринкової вартості майна в ході його приватизації. Слід розширити інструментарій ринку цінних паперів, зокрема - шляхом використання облігацій місцевих позик, інвестиційних сертифікатів пайових інвестиційних фондів, похідних та іпотечних цінних паперів.

17. З'ясовано, що характерна для екстенсивної радянської економіки тенденція до обмеження інвестиційних коштів на заміну спрацьованих основних засобів (реновацію) та до гальмування інноваційного оновлення, не тільки не зламалась, але й посилилися. Нові об'єкти інвестуються на фоні неповністю здійснюваної реновації. Чинна в Україні амортизаційна система має істотні недоліки, які не дозволяють використати її можливості для пожвавлення інвестиційно-інноваційних процесів.

18. Обґрунтовано важливість проведення в Україні суто інноваційно-орієнтованої інвестиційної політики, яка б дала можливість здійснити прорив до передових технологій у тих галузях, які, з одного боку, залишилися підйомними внаслідок своєї порівняно низької капіталомісткості, а з іншого - є технологічними сукупностями тих видів діяльності, на яких традиційно спеціалізується Україна, з метою забезпечення необхідного прогресу і, тим самим, конкурентоспроможності. У першу чергу за такими ознаками у національній економіці виділяються галузі харчової промисловості та машинобудування. Завдяки саме їм можна буде, з одного боку, розвивати внутрішній ринок і задовольняти його потреби в товарах споживчого та інвестиційного призначення, а з іншого - конкурувати на зовнішніх ринках.

19. На основі аналізу особливостей сучасного стану та перспектив розвитку людського капіталу у світі та в Україні обґрунтовано, що важлива роль у вирішенні завдань, які постають перед країною, належить "соціальному капіталу", тобто соціальним зв'язкам, ресурсам, які містяться у соціальних мережах, які, у свою чергу, конвертуються в економічні ресурси. Достатність соціального капіталу значно знижує витрати бізнесу і через зміцнення довіри, координації та кооперації на всіх рівнях веде до зростання продуктивності праці та національної конкурентоспроможності. Наслідками дефіциту соціального капіталу є зростання конфліктів і зниження економічної ефективності. Ефективність або неефективність використання нагромаджених людського і соціального капіталів можна оцінити, насамперед, за динамікою ВВП і продуктивності праці.

20. На основі проведених розрахунків встановлено, що, за умови відсутності структурних зрушень у середньостроковій перспективі, вже найближчим часом індекс зростання фізичного обсягу ВВП перевищить індекс зростання сукупної факторної продуктивності, що є явною ознакою подальшої екстенсифікації виробництва і втрати конкурентоспроможних позицій економіки України на світовому рівні.

21. Обґрунтовано, що при визначенні участі держави у поліпшенні інноваційного клімату в Україні істотна увага має приділятися не тільки прямим методам державної підтримки, але й непрямим, які включають застосування відповідних податкових, правових та інших механізмів, які дозволяють створити необхідні передумови для партнерських відносин між державою та підприємцями у цій сфері. Зазначено, що механізми створення цих відносин і регулювання інноваційної діяльності належать до таких сфер діяльності держави, як пряме й непряме державне стимулювання НДДКР і науки; надання пільг суб'єктам інноваційного процесу; формування інноваційного клімату в економіці, а також інфраструктури забезпечення досліджень і розробок.