Участь профспілок у розгортанні позаекономічного стимулювання праці на промислових підприємствах: міжвоєнна доба

Размещено на http://www.allbest.ru/

Участь профспілок у розгортанні позаекономічного стимулювання праці на промислових підприємствах: міжвоєнна доба

Костюк Є.С

Проблема стимулювання праці є однією з найбільш актуальних у контексті відродження промислового потенціалу нашої країни. Відомо, що саме «людський фактор» становить ключову роль у розвитку виробництва: недосвідчений, некваліфікований або недостатньо вмотивований працівник не буде ефективно працювати навіть на найсучаснішому та найдосконалішому обладнанні. Стимулювання трудової активності можна умовно поділити на два провідні типи: економічне (включає насамперед оплату праці) та позаекономічне (здійснюється насамперед засобами морального заохочення). Останнє було постійним супутником виробничих процесів у Радянському Союзі. На побутовому рівні сформувалося скептичне ставлення до соцзмагання, ударництва та інших форм позаекономічного стимулювання праці, що багато в чому зумовлено догматичним та поверховим підходом компартійного керівництва до цих процесів. Утім, різноманітні форми позаекономічного стимулювання трудової активності відомі і у капіталістичних країнах, у тому числі й у таких передових, як Японія та Південна Корея. Враховуючи позитивний і негативний досвід розгортання системи позаекономічного стимулювання праці за радянської доби та співвідносячи цей досвід з відповідними здобутками та помилками інших країн ми матимемо змогу включити елементи найбільш ефективні елементи позаекономічного стимулювання праці до трудової діяльності на промислових підприємствах сучасної України.

З-поміж усіх етапів розвитку системи позаекономічного стимулювання на промислових підприємствах радянської України особливий інтерес викликає період створення цієї системи, який охоплює часові рамки міжвоєнної доби: 1921 1939 рр. Попри величезну кількість праць, присвячену цим проблемам, майже всі вони писалися радянськими істориками, а отже, ґрунтуються виключно на позитивному матеріалі, зазвичай відрізняються схематизмом і заідеологізованістю, ґрунтуються на псевдомарксистській методологічній базі. В умовах же сучасної Україниокреслена проблема розробляється доволі слабко. Майже недослідженою сучасними істориками залишається проблема участі профспілок у розгортанні системи позаекономічного стимулювання трудової активності працівників промислових підприємств радянської України упродовж 1920-х 30-х рр. Окремі аспекти цієї важливої складової профспілкової роботи знайшли відображення у науковий студіях С.В.Кульчицького [3], Р.М. Маєра [4], О.М. Мовчан [5], Д.М. Балана [1] та С.М.Свистовича [6], однак цілісного дослідження дотепер не було, хоча джерельною базою проблема забезпечена на цілком достатньому рівні.

Виходячи з цього, метою статті визначено висвітлення проблеми участі профспілок УСРР УРСР у розгортанні системи позаекономічного стимулювання праці на промислових підприємствах упродовж міжвоєнної доби.

Одразу після свого приходу до влади більшовицький режим зіткнувся з проблемою стимулювання праці на промислових підприємствах. Тарифно-економічна політика, здійснювана у промисловості, зазвичай не вдовольняла робітників і фахівців, оскільки було очевидним небажання влади підвищувати належним чином оплату праці у зв'язку з поліпшенням результатів роботи.

Так, у 1925 р. зростання рівня заробітної плати відставало від рівня підвищення продуктивності праці у середньому на третину. Компартійні та профспілкові функціонери пояснювали це вимогами режиму «економії». Упродовж другої половини 20-х рр. набуло поширення явище підвищення норм виробітку при одночасному зниженні розцінок, що мало місце при повній апатії профспілок, які мали у такому випадку захищати інтереси робітників. Профспілкові ж організації виступали в цьому випадку в якості помічників адміністрацій підприємств, які прагнули від робітників максимальної віддачі при мінімальному матеріальному заохоченні. Зниження заробітної плати найчастіше проходило у рамках перегляду колективних угод, які укладалися трудовими колективами з фабрично-заводськими адміністраціями. Лише упродовж 1927 р. обсяг реальної заробітної плати робітників промислових підприємств УСРР зменшився на 6,3 %.

У цих умовах компартійна влада за допомогою профспілок вдалася до заходів примусового характеру здійснила «самозакріплення» працівників промислових підприємств. Тепер вони були позбавлені можливості шукати роботу з вищою оплатою праці. Утім, адміністративнопримусовими заходами не можна було підвищити продуктивність праці, тому компартійна влада ініціює запровадження розгалуженої системи позаекономічного стимулювання трудової активності працівників промисловості. Важливу роль уреалізації цієї політики відігравали виробничі громадські об'єднання, особливо, професійні спілки.

Ще у 1924 р. ВУРПС ініціювала у робітничому середовищі рух за «добровільне» підвищення норм виробітку. У рамках цієї кампанії вже у листопаді того ж року на промислових підприємствах Донбасу почали з'являтися робітничі бригади, які «добровільно» (а фактично, внаслідок примусу з боку фабрично-заводських комітетів) брали на себе зобов'язання підвищити продуктивність праці, збільшити обсяг виробітку. Такі бригади отримали назву «ударних» [5,166]. Утім, у цей час така форма позаекономічного стимулювання трудової активності поширення не набула. Повномасштабне розгортання систем морального стимулювання праці було пов'язане з періодом форсованої індустріалізації. З ініціативи профспілкових функціонерів 31 січня 1929 р. шахти «Центральна» та «Північна» тресту «Артемвугілля» уклали угоду про змагання за кращі показники підвищення продуктивності праці, швидкості вуглевидобутку та ін. Компартійна влада одразу ж відгукнулася на цю подію постановами ЦК КП(б)У від 20 березня 1929 р. «Соціалістичне змагання за зниження собівартості і поліпшення якості продукції» та ЦК ВКП(б) від 9 травня 1929 р. «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів», у яких декларувалася необхідність поширення за допомогою профспілок цієї системи заходів на всі галузі промисловості [3,204-205]. Пріоритетним визначалося поширення практики «соціалістичного змагання» на підприємствах вугільної промисловості Донбасу, зважаючи на пріоритетність розвитку цієї галузі індустрії в умовах промислової модернізації [1,279].

«Соціалістичне змагання» розглядалося профспілковим керівництвом в якості «основної ланки виховання соціалістичного ставлення до виробництва». Особливий акцент робився на охопленні соцзмаганням робітників, які нещодавно прийшли працювати на виробництво з села, оскільки вони багато у чому не були носіями «пролетарської» ідеології [11,арк.77,141]. У рамках проведення «соціалістичного змагання» розгорталася мобілізація трудової активності робітників у напрямку зменшення собівартості випущеної продукції, ремонту фабрично-заводського устаткування тощо [23,арк.68]. Фабрично-заводськими комітетами встановлювалися «громадські мінімуми» згідно показників соцзмагання.

Поширеними були наступні умови змагання: ліквідація прогулів і загальне посилення трудової дисципліни, активізація участі робітників у функціонуванні виробничих нарад, зменшення частки бракованих виробів і поліпшення якості продукції, підвищення продуктивності праці, активізація розгортання винахідницького та раціоналізаторського руху, перехід до нових форм і методів виробництва, ліквідація виробничих простоїв та ін. [12,арк. 47] У рамках проведення соцзмагання його перебіг висвітлювався у фабрично-заводських стінних газетах [9,арк.18,20]. Соцзмагання мало яскраво виражене політичне забарвлення, поєднуючись із пропагандою у робітничому середовищі комуністичної ідеології [11,арк.97].

Профспілками організовувалися спеціалізовані соцзмагання, які були спрямовані на реалізацію серед робітничого загалу позики «п'ятирічку за 4 роки» [16,арк.58]. У рамках цих кампаній на промислових підприємствах випускалися тематичні стінгазети. Змагання щодо поширення згаданої позики супроводжувалося діяльністю у сфері ліквідації «виробничих проривів» [23,арк.243,253,317].

Індустріальними профспілками влаштовувалися періодичні перевірки стану розгортання соцзмагання на промислових підприємствах Української СРР, розроблялася методична база змагання [11,арк.95,190]. У складі фабрично-заводського комітету перебував звільнений від іншої роботи працівник, до компетенції якого входила перевірка ходу виконання соцзмагання на підприємстві [13,арк.173].

Окремо відзначалася необхідність залучення профспілковими органами до соціалістичного змагання представників національних меншин радянської України. Участь представників різних національностей у подібних господарських кампаніях мала сприяти їх інтеграції до радянського соціуму.

На грудневому пленумі ВЦРПС (1929 р.) було відзначено ефективність «соціалістичного змагання» в якості методу поліпшення кількісних і якісних показників виробництва. Так, якщо у першому півріччі 1928/29 господарського року собівартість продукції у промисловості УСРР була знижена на 1,9 %, то у другому (квітень вересень 1929 р.) вже на 6,1%.

Утім, цілком імовірно, що згадані економічні показники не в такій мірі зумовлені результативністю соцзмагання, як це прагнули довести профспілкові функціонери. Інформаційні довідки органів Державного управління безпеки УСРР за 1929 р. засвідчують опір робітничого загалу поширенню в його середовищі «соціалістичного змагання» силами професійних спілок. Так, у довідці «Про недоліки в розвитку соцзмагання» від 21 червня 1929 р. зазначалося, що «робітники ставилися до соцзмагання недовірливо, вважаючи, що воно є лише заходом до погіршення їх становища», «ставилися як до кампанії, що нав'язана «зверху», яку примушують провести під страхом скорочення з роботи» тощо. Робітники Макіївського металургійного заводу заявляли: «Нам змагання не потрібно! Дайте нам краще продукти харчування, ми самі знаємо, як працювати, бо працюємо відрядно, але перше питання шлунок» [5,189-190].

Одним із ключових компонентів «соціалістичного змагання» стало розгортання руху ударників, об'єднаних в окремі бригади. Одним із основних завдань роботи ударних бригад в умовах форсованої індустріалізації було підвищення продуктивності праці [12,арк.104].

Професійні спілки створювали для ударників сприятливі матеріальнопобутові умови для подальшого стимулювання їх трудової активності. Так, для членів ударних бригад завдяки зусиллям спілкових органів відкривалися спеціальні магазини, де вони мали змогу отримувати додаткові норми жирів та інших продуктів [20,арк.57]. Ті робітники, які найліпше виявили себе в ударницькому русі, за клопотаннями профспілкових працівників висувалися на преміювання. Кошти для виплати премій виділялися з «фондів соціалістичного змагання», які функціонували при фабриках і заводах радянської України [26,арк.35]. З ініціативи профспілкових органів у пресі регулярно розміщувалися відомості про робітників, які досягли найліпших результатів під час роботи в ударних бригадах [27,арк.43].

Для активізації ударницького руху завдяки зусиллям фабричнозаводських комітетів організовувалися так звані «бригади самоперевірки», до складу яких входили як робітники, так і інженерно-технічні працівники. Вони перевіряли виконання контрольних показників промфінплану й угод із «соціалістичного змагання» по кожній ділянці виробництва та по підприємству загалом. При цьому виявлялися причини невиконання промфінплану, намічалися шляхи виконання його показників по підприємству, цехам і окремим агрегатам. Для кожної ударної бригади силами ФЗК розроблялися конкретні виробничі зобов'язання [13,арк.66,69].

Разом із тим, профспілки мали залучати ударників до роботи виробничих нарад: за словами одного із профспілкових функціонерів М.Чувиріна, ударники мали бути «кістяком виробничих нарад». Також профспілки залучали ударників до визначення норм виробітку заводської продукції [6,323].

Профспілковими органами встановлювався порядок преміювання ударних бригад і окремих ударників, які виявили найкращі результати у своїй роботі. У рамках розгортання ударницького руху на виробництві з ініціативи профспілок утворювалися цілі «показові» підприємства. До компетенції спілкових працівників входило також викриття тих бригад і робітників, які суто формально вважалися ударниками, що проходило у рамках боротьби зі «псевдоударництвом». Особи, запідозрені в останньому, всіляко таврувалися у профспілковій і фабрично-заводській пресі.

Варто відзначити. що наприкінці 20-х на початку 30-х рр. явище «псевдоударництва» були доволі поширеним на промислових підприємствах Харківської, Дніпропетровської, Артемівської та Сталінської округ.

Явище «псевдоударництва» було зумовлене насамперед бажанням компартійних і профспілкових функціонерів відзвітуватися про «успішне» розгортання ударницького руху. Часто робітників заносили до числа ударників, навіть не повідомивши їх про це. У середньому до 30 % ударників були такими лише «на папері» [5,191].

У середині 30-х рр. ударницький рух практично вичерпав себе, тому компартійна влада ініціювала розгортання нової форми позаекономічного стимулювання трудової активності робітників. 31 серпня 1935 р. робітник шахти «Центральна-Ірмине» О. Стаханов у 14 разів перевиконав денну норму вуглевидобутку. 13 листопада того ж року в газеті «Правда» пролунав заклик до всіх робітників підходити ініціативу молодого шахтаря. Виконувати завдання залучення робітників до стаханівського руху взялися профспілки. Вже на середину листопада 1935 р. на більшості радянських підприємств були робітники-стахановці [4,58-59].

У серпні 1936 р. питома вага стахановців серед робітників машинобудівної промисловості УРСР становила 32 %, чорної металургії 25%, а залізорудної індустрії 24 %. У цей час були визначені наступні принципи стаханівського руху: вдосконалення поділу праці, поліпшення організації робочих місць і раціоналізація трудових процесів, інтенсифікація роботи машин і агрегатів, інтенсифікація технологічних процесів. Спочатку ефективність стаханівського руху була доволі високою. Так, середньомісячний видобуток вугілля на одного робітника в Донбасі зріс із 16,2 т. у 1934 р. до 20,8 т. у 1926 р. Утім, так тривало доти, доки моральне стимулювання поєднувалося з матеріальним. Коли ж у 1937 р. в заробітній платі було відновлено граничну межу, трудовий ентузіазм робітників почав згасати. Стаханівські ж рекорди стали підставою для суттєвого підвищення у 1936 р. норм виробітку та планових завдань, що вело до перенапруження виробничих процесів і неминучих зривів [3,209-210].

Поширення стаханівського руху призвело до дезорганізації виробництва, зниження якості виробленої продукції, розладнання системи заробітної плати, посилення нераціональної експлуатації фабричнозаводського устаткування та робочої сили, наслідком чого було стрімке зростання числа аварій, рівня виробничого травматизму. Профілактичний ремонт устаткування промислових підприємств і належний догляд за ними приносилися в жертву стрімкому зростанню виробничих показників. Вкрай неощадливо використовувалася сировина. Утім, стрімко втрачаючи популярність серед робітників, стаханівський рух формально дедалі більше зростав, здебільшого за рахунок так званих «олівцевих» стахановців, які були учасниками стаханівського руху суто у звітах профспілкових і компартійних органів [4,62-65].

У ході проведення спілковими організаціями спеціальних конференцій і зльотів, спрямованих на розгортання на виробництві матеріального та позаекономічного стимулювання праці, формувалися госпрозрахункові бригади. Вони почали створюватися у квітні 1931 р. з ініціативи профспілкової організації харківського заводу сільськогосподарського машинобудування «Серп і молот». На початку грудня 1932 р. на промислових підприємствах УРСР вже налічувалося понад 20 тис. таких бригад, а на початку лютого 1933 р. вже близько 30 тис., у лавах яких перебуло до 300 тис. робітників [1,281].

Госпрозрахункові бригади зосереджували свої зусилля на подоланні плинності робочої сили на виробництві, виробленні бережливого ставлення до фабрично-заводського устаткування, долучалися до розгортання заходів у сфері підвищення трудової дисципліни, боролися з простоями виробництва та випуском бракованої продукції [22,арк.162].

Їх створенням опікувалися спеціальні планово-оперативні групи [21,арк.25,64]. Ці органи створювалися з ініціативи професійних спілок і курувалися ними [24,арк.38]. Упродовж першої половини 1930-х рр. профспілки спрямовували свої зусилля на переведення не лише окремих бригад, але й цілих цехів і підприємств на госпрозрахунок. Це розглядалося спілковим керівництвом у якості вищої форми соціалістичного змагання [18,арк.15].

Діяльність госпрозрахункових бригад поєднувалася з запровадженням на виробництві змінно-зустрічного планування, що дозволяло значною мірою посилити ефективність роботи цих бригад [22,арк.160]. У складі госпрозрахункової бригади у середньому перебувало від 10 до 20 робітників [28,арк.73]. Упродовж першої половини 30-х рр. госпрозрахункові бригади активно розгортали свою діяльність на підприємствах металургійної промисловості радянської України [25,арк.287]. Утім, варто відзначити, що діяльність госпрозрахункових бригад суттєвим чином гальмувалася внаслідок переважної відсутності чіткого плану робіт, який вони мали виконувати, внаслідок недостатнього керівництва бригадами з боку фабрично-заводських комітетів [20,арк.70,88].

Починаючи з 1930 р. силами професійних спілок Української РСР на фабриках і заводах розгортається діяльність наскрізних і буксирних бригад. Основні зусилля вони спрямовували на забезпечення виконання та перевиконання фабрично-заводських промфінпланів [14,арк.8].

Спілкові працівники також докладали зусиль до перевірки роботи цих бригад. Створення наскрізних і буксирних робітничих бригад активно відбувалося упродовж проведення «штурмових кварталів» розвитку виробництва [15,арк.13,19].

Часто під час організації буксирних бригад активісти останніх зустрічали нерозуміння та вороже ставлення з боку робітників того підприємства, яке брали «на буксир». Діяльність наскрізних бригад часто гальмувалася внаслідок нерозуміння суті їхньої роботи з боку фабричнозаводських комітетів [14,арк.26,64].

З метою інтенсифікації виробничих процесів профспілки у першій половині 30-х рр. активно запроваджують на виробництві змінно-зустрічне планування, центральною ланкою якого мало бути поліпшення якості виробленої продукції. Вперше застосовуватися ця форма трудової активності робітників почала у 1931 р. на Маріупольському металургійному заводі ім. Ілліча. У червні цього року на згаданому підприємстві відбувалася республіканська нарада, яка декларувала ефективність використання такого методу. 10 грудня 1934 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову про необхідність поширення змінно-зустрічного планування на підприємствах вугільної та металургійної промисловості. Незабаром ця форма стимулювання трудової активності почала поширюватися у всіх галузях індустрії УРСР [2,178].

У процесі розгортання системи змінно-зустрічного планування ключовими суб'єктами виробничих процесів стають робітничі бригади. Запровадження системи змінно-зустрічного планування часто набувало форми масових кампаній і супроводжувалося політичними елементами, такими, як боротьба з «опортунізмом» та ін. [22,арк.80-81,140]

З метою посилення морального стимулювання праці профспілки активізували керівництво робітничими зібраннями [8,арк.41]. У рамках системи заходів щодо морального стимулювання праці робітників промислових підприємств радянської України упродовж першої половини 30-х рр. проводилися «місячники мобілізації трудових ресурсів». Для більш ефективного розгортання цих кампаній спілкові органи влаштовували масові перевірки їх перебігу [17,арк.10].

Силами виробничих нарад на промислових підприємствах на початку 30-х рр. організовувалися «бригади зразкової продукції». До кола завдань цих бригад входило досягнення цілковитого подолання браку, забезпечення бережливого ставлення робітників до фабрично-заводського устаткування, випуск продукції найвищої якості, контроль за цілковитим виконанням робітничими бригадами взятих на себе виробничих зобов'язань [14,арк.56].

Для пропаганди здійснення раціоналізації виробництва профспілками широко використовувалися кіно та радіо. За допомогою останнього проводилися спеціальні «радіопереклички» [10,арк.189]. Для забезпечення морального стимулювання розгортання раціоналізаторського руху на виробництві ФЗК використовували спеціальні «червоні» та «чорні» дошки, на яких відмічалися, відповідно, особи, які найбільшою чи найменшою мірою брали участь у раціоналізації виробництва [19,арк.84].

У рамках системи позаекономічного стимулювання праці з ініціативи профспілкових органів, тим особам, які виявили найліпші результати у «соціалістичному змаганні», роботі ударних, госпрозрахункових і наскрізних бригад, у першу чергу надавали путівки до санаторії і будинків відпочинку, їх дітей направляли до дитячих спортивно-оздоровчих таборів. Також таких робітників та інженерно-технічних фахівців нагороджували різного роду почесними грамотами. У квітні 1930 р. для преміювання «відмінників соціалістичної праці» президією ЦВК СРСР було засновано орден Леніна. Кращим робітничим бригадам і підприємствам вручалися «перехідні Червоні прапори», вони заносили до так званого «Червоного списку» [2,177].

Підсумовуючи, варто відзначити активну участь виробничих громадських об'єднань у поширенні на промислових підприємствах різноманітних форм позаекономічного стимулювання трудової активності робітників. Провідну роль у цьому процесі компартійна влада відводила профспілкам. Останні спрямовували свої зусилля на розгортання серед робітничого загалу «соціалістичного змагання», яке мало поліпшити продуктивність праці та знизити собівартість продукції. З ініціативи профспілкових органів створюються ударні бригади, діяльність яких перебуває під щільним контролем фабрично-заводських комітетів. Упродовж другої половини 30-х рр. завдяки виробничим профспілкам відбувається інтенсивне розгортання стаханівського руху, який являв собою новий етап робітничого ударництва. Також під наглядом профспілок здійснюється робота госпрозрахункових і наскрізних бригад, поширення на виробництві руху за змінно-зустрічне планування, дострокове виконання виробничих планів та ін. Висвітливши проблему, варто відзначити значні перспективи для її подальшої наукової розробки на регіональному рівні, з використанням матеріалів місцевих архівів і регіональної періодики. Особливий інтерес становить компаративне дослідження розгортання позаекономічного стимулювання праці у промислово розвинених регіонах Півдня та Сходу України.

профспілка тарифний економічний норма

Джерела та література

1. Балан Д.М. У роки «великого перелому». (1929-1941 рр.) / Д.М.Балан // Нариси історії професійних спілок України. К.: ФПУ, 2002. С.270 306.

2. Історія Української СРР. Т.6. Українська РСР у період побудови та зміцнення соціалістичного суспільства (1921 1941). К.: Наукова думка, 1977. 543 с.

3. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921 1939 рр.) / С.В. Кульчицький К.: Альтернативи, 1999. 336 с.

4. Майер Р. О чудесах и чудовищах. Стахановское движение и сталинизм / Роберт Майер // Отечественная история. 1993. № 3. С.56-65.

5. Мовчан О.М. Українські профспілки в компартійно-радянській системі влади (20-ті рр.) /О.М. Мовчан К.: Інститут історії України НАН України, 2004. 420 с.

6. Свистович С.М. Громадський вимір соціалістичного експерименту в Україні (20 30 рр. XX ст.) / Степан Михайлович Свистович К.: Варта, 2007. 568 с.

7. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф.413. Оп.1. Спр.557.

Размещено на Allbest.ru