Особливості розвитку ринкового господарства й основні напрямки економічної думки в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості розвитку ринкового господарства й основні напрямки економічної думки в Україні

План

1. Промисловий переворот в Україні

2. Сутність аграрної реформи 1848 року, і селянська реформа 1861 року

3. Суть індустріалізації в Україні. Її найважливіші фактори

4. Столипінська аграрна реформа, її прогресивне значення. Зрушення в сільському господарстві

5. Зародження і розвиток української кооперації

6. Фінанси та кредит

7. Загальні умови і основні напрямки розвитку економічної думки в Україні наприкінці ХІХ - початку ХХ століття

1. Промисловий переворот в Україні

У кінці XVIII ст., українські землі були вкотре поділені і опинилися під владою Російської і Австрійської імперій, у складі яких вони перебували впродовж XIX - початку XX ст.

Становище українських земель було складним, що пояснювалося тим, що імперії розглядали Україну як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинутих центральних районів своїх імперій. Панщина, кріпосне право та інші форми експлуатації селянства гальмували розвиток промисловості, сільського господарства й внутрішнього ринку.

Для країн Західної Європи цей час характеризується розвитком промислової революції, що не могло не позначитися на економічному розвитку країн Центральної і Східної Європи, в тому числі й України. Промисловий переворот започаткував епоху індустріалізації. Виділяють два його етапи. Перший етап відбувся у 20-40-х рр. XIX ст.

Незважаючи на панування кріпосництва в аграрній сфері та інші перешкоди на шляху до економічного зростання, мануфактурне виробництво досягло значних успіхів. Зростала кількість мануфактур, число найманих виробників. Використовувалися механічні робочі машини, зростала зацікавленість власників у збільшенні виробництва.

Почався промисловий переворот в Україні з харчової галузі промисловості. У 20-х роках з'явилися перші парові гуральні. Парова техніка прискорила виробничі процеси, збільшила продуктивність праці. У цей час виникає цукрова промисловість. Робочі машини й механізми, які замінили ручну працю робітників, з'явилися на текстильних мануфактурах, перш за все на суконних. У 1823 р., було споруджено перший на Дніпрі пароплав. З 1835 р., на Дніпрі діяла акціонерна пароплавна компанія. Зростали потреби у машинах і механізмах, що зумовило появу машинобудівних заводів. Розвиток машинобудування сприяв зростанню обсягів металургійного виробництва, видобутку кам'яного вугілля. Промислове виробництво базувалося на примусовій кріпосницькій праці, тільки чверть робітників були вільнонайманими. Поступово зменшувалася кількість поміщицьких і зростала чисельність купецьких, капіталістичного типу підприємств. Нові фабрики й заводи будували, починаючи з 40-х років, в основному в містах.

Другий етап промислового перевороту відбувся після ліквідації кріпосного права (60-80 рр. ХІХ ст.).

Фабрики та заводи остаточно витіснили мануфактурне виробництво. Основне місце в структурі української промисловості займало цукроваріння. Для цукроваріння стала характерною концентрація виробництва, зростання продуктивності праці. Такі ж явища відбувалися і в горілчаній промисловості. Успішно розвивалися: борошномельне, олійне, текстильне та інші виробництва. Галузі важкої промисловості технічно розвивалися більш повільними темпами, ніж харчова та легка. На півдні України почали виникати шахти і металургійні підприємства. У 1880-х рр., у Донбасі налічувалося 11197 вугільних шахт, на яких видобувалося 86,3 млн. пудів вугілля, що становило 43,1% від усього видобутку вугілля в Росії. Нарощувалося виробництво чавуну, сталі й прокату. Зростали обсяги виробництва машинобудівних і суднобудівних заводів.

Найкраще в пореформений період розвивався залізничний транспорт. У 1863 р., почалося будівництво першої залізниці від Балти до Одеси, яка згодом була подовжена до Києва. На лівобережжі України залізниця від Курська була подовжена до Броварів. У 1870 р., після закінчення будівництва моста через Дніпро, вся Україна була сполучена залізницею. Таким чином, після ліквідації кріпосного права в Росії й Україні прискорився економічний розвиток, завершився промисловий переворот.

2. Сутність аграрної реформи 1848 року, і селянська реформа 1861 року

Панщинна система господарювання була малоефективною, гальмувала розвиток господарювання й вимагала ліквідації кріпацтва. Габсбурги-реформатори прагнули покращити стан селянства - найчисельнішого класу імперських підданих, головного джерела збирання податків для державної казни. Поштовхом до ліквідації панщини стали революційні події 1848 р., в Австрії, інших країнах Західної та Центральної Європи. 18 березня 1848 р., угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, у т. ч., і в Закарпатті. 17 квітня 1848 р., австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 р., цей закон було поширено й на Буковину. Селян оголошували вільними громадянами держави і звільняли від панщинних повинностей. 7 вересня 1848 р., віденський парламент ліквідував примусову закупівлю селянами горілки та інших міцних напоїв, правом на виробництво і реалізацію яких володіли поміщики. Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Як компенсацію за ліквідацію панщини пани-дідичі отримували відшкодування з державної скарбниці. Їх звільняли від опікунських обов'язків над селянами (від обов'язку допомагати на випадок стихійного лиха, епідемій тощ). Держава звільнила поміщиків від окремих податків. За панами залишилися сервітутні володіння (ліси, пасовища, луки і т. інш.). Селяни за користування сервітутами повинні були заплатити певну суму панам на основі добровільних угод з ними. Таким чином, скасування панщини було проведене з повним нехтуванням інтересів селянської верстви. Крім грошового відшкодування за землю, селяни змушені були платити за користування сервітутами, що робило їх залежними від панів у господарському відношенні. Незважаючи на недоліки, аграрна реформа в цілому сприяла розвитку господарства, розчистила шлях для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, формування індустріального суспільства.

Передумови скасування кріпосного права в Росії і Україні визрівали тривалий час. Його ліквідації вимагали перш за все аграрні відносини, які свідчили про кризу панщинної системи господарювання. Початок ХІХ ст., характеризується занепадом поміщицьких господарств. Праця селян-кріпаків була малопродуктивна, хліборобство велося традиційними методами, екстенсивним шляхом. Разом з тим, промислова революція та початок індустріалізації в країнах Західної Європи та Росії вимагали збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, насамперед - зерна. Таким чином, кріпосництво гальмувало розвиток сільського господарства і промисловості.

За скасування кріпосного права виступали селяни. Впродовж чотирьох років (1848-1851 рр.) активнішали селянські бунти в Київській, Подільській, Волинській губерніях. Масові селянські рухи 1855-1856 рр. справили великий вплив на панівну верству. Проти кріпосного права виступала ліберально настроєна інтелігенція. Промисловці та фабриканти теж були проти кріпосництва, яке перешкоджало вільному розвитку торгівлі й промисловості.

Проект аграрної реформи прийняла Державна рада Росії. На його підставі було підготовлене „Положення”, яке цар Олександр II підписав 19 лютого 1861 р.

Водночас був проголошений Маніфест про скасування кріпацтва. Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння. Майже повсюди зменшилися селянські земельні наділи, якими селяни користувалися до реформи.

Виділення землі та її розмежування реформа віддавала на розсуд місцевих поміщиків. Як правило, селянам віддавали гірші землі; вони фактично були позбавлені пасовищ, луків, лісів та інших угідь. Внаслідок реформи селянство втратило понад 15% загальної площі земель. Земельні наділи селяни повинні були протягом 49 років викупити в поміщиків згідно з встановленими реформою цінами, які значно перевищували ринкові. Земельна реформа надала поміщикові право впродовж двох років самому визначати й оформляти в так званих уставних грамотах розміри земельних наділів селян. У цей час селяни перебували в статусі „тимчасово зобов'язаних”, змушені були, як і раніше, відбувати панщину або платити оброк. Дворові селяни взагалі землі не отримали. В Україні існувала численна група (майже 50%) державних селян, долю яких було вирішено спеціальним законом про поземельний устрій від 1866 р.

Згідно з ним, селяни мали право викупати свій наділ, а до того часу вони повинні були сплачувати щорічний державний податок. Однак треба відзначити, що реформа 1861 р., створила сприятливі умови для активізації господарської діяльності, перетворила кріпаків на вільних селян. Тепер вони мали право вільно пересуватися, купувати й продавати рухоме й нерухоме майно, займатися підприємництвом, торгівлею. Здійснення реформи сприяло господарському піднесенню, завершенню промислового перевороту, процесу індустріалізації.

3. Суть індустріалізації в Україні. Її найважливіші фактори

У східній Україні упродовж 60-80-х років ХІХ ст., завершився промисловий переворот. Найхарактернішою ознакою цього було повсюдне застосування у виробництві парових двигунів, систем машин, механізмів та верстатів. Основним промисловим паливом стало кам'яне вугілля. Активно застосовувались досягнення науки і техніки. Значний поштовх одержали традиційні в Україні галузі промисловості, пов'язані з сільським господарством. Наприкінці ХІХ ст. у Катеринославській та Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів, 9 з яких - належали іноземцям. На кошти іноземного капіталу (англійського, бельгійського, французького) були збудовані завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині Донецьк), Дніпровський завод у селищі Кам'янському (нині Дніпродзержинськ), Гданцівський завод біля Кривого Рогу та інші. Іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже в 63 млн. крб. займали ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній, металургійній промисловості України. В 1900 р., переважно іноземцям належали 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування. Значним досягненням у процесі індустріалізації стало будівництво Харківського та Луганського паровозобудівних заводів.

На початку ХХ ст. активним став процес монополізації. Причиною цьому стала економічна криза 1900-1903 рр., внаслідок якої збанкрутіли сотні дрібних підприємств, натомість виник ряд великих монополістичних об'єднань. Монополії проникли в усі сфери господарства. За рівнем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на одне з перших місць у світі. Підприємці, в основному - іноземні, монополізуючи виробництво, встановлювали ціни, забезпечували високі прибутки шляхом жорстокої експлуатації трудового люду.

Таким чином, ставши на шлях індустріалізації, Україна зробила значний крок уперед в економічному розвитку. Вона перетворилася в один з найрозвинутіших районів імперії. Тут склалися такі центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукровобуряковий район.

Однак, у зв'язку з початком Першої світової війни, індустріалізація в Україні так і залишилась незавершеною. До того ж, царський уряд проводив колонізаторську політику щодо України. Фактично однобічний характер мав і товарообмін. Ціни на українську сировину залишалися низькими, а вартість готових російських товарів була надзвичайно високою. Так українська економіка не могла мати високої прибутковості. Отже, незважаючи на надзвичайно високі темпи індустріалізації в Україні, завершити її до початку першої світової війни не вдалося. Україна, як і Російська імперія в цілому, залишалася аграрно-індустріальною.

4. Столипінська аграрна реформа, її прогресивне значення. Зрушення в сільському господарстві

Після реформи 1861 р., сільське господарство швидше розвивалося на Півдні України, де поміщицькі господарства на кінець ХІХ ст., перейшли на удосконалену техніку. В цілому в Україні раціонально, інтенсивно розвивалася незначна частина господарств. Залишалася низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господарювання. Реформи не зрівняли селян у громадських правах з іншими суспільними верствами. Все це гальмувало господарську ініціативу і культурний розвиток селянства.

Залишки кріпосництва, невирішеність аграрного питання стали причинами боротьби у пореформеному селі на всій Російській імперії, в т. ч., й на східноукраїнських землях. Уряд намагався стабілізувати становище в країні шляхом перебудови земельно-аграрних відносин (1905-1907 рр.).

Була проведена аграрна реформа, що дістала назву „ столипінської” за ім'ям її автора і втілювача в життя голови Ради міністрів П.А.Столипіна. Вона мала розв'язати земельне питання. В Указі від 22 листопада 1906 р. були викладені основні положення реформи.

Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких заходів:

1) руйнування общини, яка відіграла значну роль в масових селянських виступах 1905-1907 рр., і закріплення за кожним домо-господарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частини в особисту приватну власність;

2) надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;

3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення йому землі в одному масиві, що отримав назву "відруб". Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі й створювати "хутір". Цей захід повинен був служити створенню заможних селян-фермерів. У цілому столипінська аграрна реформа мала успіх в Україні. Нею скористалися, перш за все, селяни, які хотіли і вміли господарювати. Реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. За період 1909-1913 рр., продуктивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські агрономи організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання.

Для малоземельних селян створювали товариства з питань оренди землі та колективного ведення рільництва. Однак модернізація українського села здійснювалась повільно в порівняні з країнами Західної Європи і була перервана світовою війною 1914 р.

Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві мав місце і на західноукраїнських землях. Однак Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття залишалися відсталими аграрними провінціями Австро-Угорської імперії. В Західній Україні зберігалося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40% усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі поміщики. Поміщицькі господарства базувалися на відробітках селян. Великого поширення набули відробітки за проценти, які сплачували за борг взятого до „нового врожаю” збіжжя за „порцію” - певну суму грошей, яку поміщики позичали селянам, за землю, за штрафи при потравах у полі, за порушення лісового чи рибальського законодавства тощо.

Щоб вижити селянська біднота вимушена була шукати заробітки поза селом, швидкими темпами зростала трудова еміграція. Почалася масова еміграція українських селян до Америки, здебільшого США і Канади, у менших розмірах - до Бразилії та Аргентини, де було чимало неосвоєних територій і уряди цих країн охоче приймали емігрантів. Окрім того, місцеве селянство виїжджало на сезонні роботи до Німеччини, Чехії, Румунії, Данії та прикордонних російських губерній.

5. Зародження і розвиток української кооперації

Після скасування кріпосного права в Україні виникають різні форми економічної самооборони громадянства. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення. Важливу роль не лише в національно-культурному, а й в економічному піднесенні українського народу відігравали українські суспільні організації 60-70-х рр. ХІХ ст. Перший споживчий кооператив був створений в 1866р. в Харкові. З самого початку товариство налічувало 64 члени з повним (50 крб.) та 292 з неповним паєм. Крім торгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало: свою їдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало членів товариства паливом. Представники товариства ознайомлювалися з кооперативним рухом на Заході. Зокрема побували у Великобританії, Франції та Німеччини, підтримували стосунки з їх кооперативними організаціями. Протягом 1866-1870 рр., в Україні діяло 20 споживчих кооперативів (загальна кількість їх в Російській імперії тоді становила 63). Однак перші українські кооперативи проіснували лише кілька років. Їхній занепад був зумовлений рядом причин. Погано був підготовлений соціальну основу для кооперативної діяльності. Більшість населення не розуміла суті кооперативів. Високі як на ті часи внески (25-50 крб.) не давали змоги вступати у кооперативи менш заможному населенню. Через матеріальну скруту кооперативи не могли конкурувати з приватними торговцями.

У 90-х роках ХІХ ст., кооперативна діяльність пожвавилась, що було пов'язано з діяльністю відомого українського кооператора М. Левитського. Завдяки його зусиллям в 1894 р. в с. Февар на Херсонщині утворилася перша хліборобська спілка, так звана артіль; її члени об'єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, реманент.

Спільними зусиллями вони вели господарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості працюючих. З Херсонщини артільний рух швидко поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та Донеччину.

Проте усі ці спілки не мали значного впливу на сільське господарство і проіснували не більше 3 років.

У 1908 р., був заснований Київський союз споживчої кооперації. За два перших роки він об'єднав 220 споживчих товариств на Київщині, Поділлі, Чернігівщині. Київський союз розгорнув активну діяльність: скликав кооперативні з'їзди і наради, став провідним осередком проти Московського союзу. Після фінансового краху в 1913 році його було ліквідовано.

6. Фінанси та кредит

У ХІХ - на початку ХХ ст., відбулися зміни у фінансово-кредитній системі України. Актуальним стало питання встановлення в Росії грошового обігу, заснованого на золоті, як це було в Західній Європі. Грошова реформа потребувала нагромадження величезної кількості золота. Це було можливим при активному торговому й розрахунковому балансах, скороченні ввезення та збільшення вивозу товарів, позик, збільшенні податкового тягаря. Внаслідок впровадженої фінансово-бюджетної політики царської Росії в Державному банку нагромаджувалися великі запаси золота у вигляді фонду для забезпечення золотої реформи. В 1897 р., золотий фонд становив уже 1095 млн. крб. при 1067 млн. крб. Кредитних білетів у обігу. При такому співвідношенні можлива була реформа грошового обігу, тобто кредитні білети ставали розмінними на золото. Між золотим і паперовим кредитним карбованцями взяте було співвідношення, яке на той час фактично встановилося на ринку - 66 коп. золотом за 1 кредитний карбованець. Отже, реформа була проведена через девальвацію зниження карбованця до фактично встановленого його ринкового курсу. В 1897 р., було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбували нові золоті монети вартістю 5 крб., а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів у обігу. Були встановлені суворі обмеження емісії грошей.

Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до початку Першої світової війни. Вона давала змогу уряду здійснювати великі економічні й кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток промисловості, зокрема - важкої. На основі золотого запасу розвивалася кредитна політика, державні позики, фінансувалося залізничне будівництво, промисловість тощо.

В умовах промислового розвитку значна увага була надана вдосконаленню кредитно-банківської системи. В Україні виникло багато приватних банків, комерційних кредитних закладів - банківських контор, дисконтерів (кредиторів-лихварів, які брали на облік векселі). Новими формами організації кредиту були приватні акціонерні банки, міські комерційні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства тощо.

7. Загальні умови і основні напрямки розвитку економічної думки в Україні наприкінці ХІХ - початку ХХ століття

Економічна думка в Україні в ХІХ - на початку 20 ст., знаходилась під впливом соціально - економічних процесів того часу. Розпад феодально-кріпосницької системи перейшов у тривалу кризу. В цей період в Російській імперії почався промисловий переворот, але кріпосний лад усіляко гальмував розвиток промисловості, необхідного їй внутрішнього ринку, а також ринку вільної робочої сили.

Напрями і течії економічної теорії в зазначений період формуються в напрямі тих основних ідей шкіл, які складалися і розвивалися на Заході. Це, насамперед, ідеї класиків, ідеї марксизму.

Серед ідеологів дворян, які прагнули подолання економічної відсталості країни шляхом реформ, помітне місце займав відомий вчений, засновник Харківського університету В. Каразін (1773-1842 рр.). І хоча В. Каразін не виступав проти кріпосного права, але він прагнув ліквідації найтяжчих і найгрубіших форм особистої залежності селян від поміщиків. Він вимагав ліквідувати панщину і замінити її грошовим оброком, а також виступав за використання найманої праці.

Найглибший аналіз кризового стану феодально-кріпосницького ладу міститься в працях видатного українського економіста й статистика Д. Журавського (1840-1896 рр.).

Широко використовуючи статистичний матеріал, Д. Журавський показав на прикладі Київської губернії стан і перспективи розвитку основних галузей господарства, і відмітив, що занепад поміщицьких господарств пов'язаний з низькою продуктивністю кріпосної праці.

Відомим представником української економічної думки в роки реформ був професор Київського університету І. Вернадський (1821-1884). Він був прихильником англійської класичної школи політичної економії з її постулатом невтручання держави в хід економічного розвитку, та ідеями вільного ринку, і виступав за приватну ініціативу та вільну конкуренцію. В своїх роботах «Курс політичної економії», «Нариси політичної економії» та ряді інших І. Вернадський розглянув ряд важливих питань політичної економії. Він виходив з того, що праця є «головним і єдиним джерелом багатства», що вона й визначає врешті решт відношення людини до предметів і людини до людини. Визначення ролі праці, вартості та джерел доходів наближало І. Вернадського до доктрин класичної школи, зокрема, поглядів Д. Рікардо.

Період від кінця ХІХ до початку ХХ ст., був насичений дуже складними політичними та суспільно-економічними процесами як в Україні, так і в Російській імперії в цілому. В центрі передової економічної думки того часу знаходились проблеми подолання відставання України від провідних капіталістичних держав Заходу, проблеми індустріалізації та впровадження здобутків технічного прогресу в промисловість та сільське господарство. Економічна думка в Україні цього періоду була представлена в роботах М. Туган-Барановського, Є. Слуцького, Д. Ляшенка, М. Коссовського, В. Левитського, В. Косинського, О. Миклашевського, М. Птухи. В цей час в Україні ідуть економічні дослідження в таких напрямах, як історико-економічний аналіз, проблеми статистики, демографії, теорії і практики сільськогосподарської кооперації, економіки промисловості, фінансів. Ці галузі економічного знання відзначені в Україні працями таких відомих науковців того часу, як М. Бунге, Т. Рильський, К. Вобкий, Р. Орженицький, Є. Слуцький, А. Бориневич, П. Фомін та інші.

Однією з найцікавіших робіт того часу є праця М. Туган-Барановського «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1906 р.). Характеризуючи в ній основні напрями економічної думки, М. Туган-Барановський вважав основною визначальною рисою їх формування зміну загального плану суспільно - економічної думки. Він виділяє три основні напрями політичної економії:

1) захисники нерегульованого ринку (товарно-господарського ладу);

2) прихильники ідей соціалізму як антиподу товарного виробництва;

3) прихильники змішаної системи, в якій зберігається товарно-господарський лад, але він пом'якшується шляхом посилення державного втручання в економічні процеси.

До першого напряму він відносить А. Сміта, Д. Рікардо, а також роботи представників школи маржиналізму - К. Менгера, Ф. Візера та Є. Бем-Баверка.

До другого напряму відносяться роботи К. Маркса та ортодоксальних марксистів. До третього напряму відноситься німецька історична школа, яка представлена роботами Г. Шмоллера та Л. Брентано.

М. Туган-Барановський показав, що між цими школами йде гостра полеміка, оскільки один напрям виключає інший. Він підтримує ідеї австрійської школи граничної корисності, і вважає, що вона запропонувала підхід, який обіцяє назавжди покінчити з суперечками про цінність. Визнання граничної корисності головним фактором, що визначає цінність, дає «аріаднину нитку» для виходу з лабіринту суперечностей при поясненні цінності товару. Вплив соціальних факторів на економічні явища в роботах М. Туган-Барановського відображається через розробку соціальної теорії розподілу, основними положеннями якої виступають:

1) Залежність заробітної плати від зростання продуктивності суспільної праці (НТП) та соціальної сили робітничого класу (дієвість профспілок).

2) Прибуток - історична категорія, соціальною основою якої є власність на засоби виробництва.

3) Історичний взаємозв'язок між заробітною платою і прибутком обумовлює розподіл доходів.

Ідею змішаності (марксизму як соціалістичного вчення і суб'єктивізму маржинальної концепції) економіки відстоював у своїх роботах В. Левицький. Спираючись на теорію реалізації і криз Ж.Ш. Сісмонді, він заперечував прогресивну роль капіталізму. Розвиток ринкових відносин у Росії і Україні вважав штучним явищем, закликав зупинити їх розвиток. Капіталістичній економіці український народник протиставляв дрібне народне господарство селян і ремісників та різні форми кооперативного господарства. М. Левицький був теоретиком і практиком кооперативного руху в Україні. На основі ідей його праці «Артільний договір» протягом 1894-1896 рр., на Півдні Україні було організовано 85 кооперативних спілок, або артілей.

Економічна думка обох частин України - як у Російській, так і в Австрійській імперіях - становила єдність як складова культури одного народу, однак розвивалася в різних соціально-економічних і політичних умовах.

Першим дослідником економіки ринкових відносин у Галичині був В. Навроцький (1847-1882 рр.) - публіцист, етнограф, статистик і економіст. Він був прихильником соціалістичних ідей. Виступав з гострою критикою теорії «економічної гармонії» Ф. Бастіа, доказуючи антагоністичні інтереси експлуататорів та експлуатованих. Гнівно реагував на знеземелення галицьких селян, засуджував монополію шляхти у виробництві і продажу алкогольних напоїв, критикував колонізаторський характер австрійської податкової політики. Із захистом соціалістичних ідей виступали О. Терлецький (1850-1902 рр.), М. Павлик (1853-1915 рр.), І. Франко (1856-1916 рр.). Наприкінці ХІХ ст., більшість українських вчених були прихильниками неокласичної теорії, яка розвивалася на основі маржиналізму. Більше прихильників стає у суб'єктивно-психологічного напряму досліджень, теорії попиту та пропозиції, загальної економічної рівноваги, виробничих ресурсів. Так М. Вольський предметом економічної теорії вважає «працю із суспільного погляду», яка охоплює всі сфери матеріальної і духовної людської діяльності. Політекономія - це наука про людину, її діяльність, що спрямована на задоволення матеріальних і духовних потреб. Д. Піхно (1853-1913 рр.) в роботах «Закон попиту і пропозиції: до теорії цінності», «Основи політичної економії» та інш. аналізував обмін і споживання як основні сфери, корисність блага вважав джерелом і мірилом ціни. Досліджував роль потреб у формуванні попиту, ввів класифікацію потреб, характеризував їх конкретні форми. економічний індустріалізація кооперація

Найвідомішим представником маржиналістського напрямку був Р. Орженцький (1863-1923 рр.). Аналізуючи теорію граничної корисності, він прийшов до висновку, що цінність і ціна блага формуються не на особистих, а на суспільних оцінках корисності благ.

Размещено на Allbest.ru