Типи відтворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Кафедра економічної теорії

Курсова робота

з політичної економії

на тему: «Типи відтворення»

Виконала:

студентка 1 курсу 5 групи

факультету АМ «Менеджмент»

Степаненко А.С.

Керівник: Орехівський Г.А.

Київ 2011

План

Вступ

Розділ 1. Сутність та основні типи відтворення

Розділ 2. Структурні зміни суспільного відтворення в перехідній економіці України

Розділ 3. Структурні зрушення та особливості відтворення в аграрній сфері економіки

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

На всіх етапах економічного розвитку об'єктивна необхідність відтворення зумовлена необхідністю виробництва матеріальних благ - економічної основи життя людського суспільства. Щоб жити, треба споживати матеріальні блага, а щоб споживати їх, треба виробляти суспільний продукт. відновлюватися, тобто відтворюватися. Іншими словами, відтворення є не що інше, як безперервність, повторюваність виробництва.

Відтворення можна розглядати на рівні мікроекономіки, коли безперервність, повторюваність виробництва відбувається в межах окремого підприємства, господарства. Відтворення здійснюється і на рівні макроекономіки. Тут безперервний процес виробництва відображає взаємозв'язки між важливими структурними пропорціями, узагальнюючими показниками народного господарства, між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, які охоплюють усі галузі національної економіки.

Тема дослідження: ”Типи відтворення”

Мета курсової роботи полягає в аналізі сутності та основних типів відтворення, визначення його ролі на сучасному етапі розвитку, а також в дослідженні основних особливостей відтворення в аграрній сфері економіки України.

Основними завданнями роботи є:

* Дати характеристику структурним змінам суспільного відтворення в перехідній економіці України

* Узагальнити основні особливості відтворення в аграрній сфері економіки України.

У економічній літературі значний внесок у дослідження проблеми вивчення зробили: Ф.Кене, К.Маркс, В.Леонтьєв.

Теоретичною і методологічною основою курсової роботи є дослідження типів економічного відтворення. Дослідження проводились з використанням різноманітних наукових методів.

Сьогодні, коли здійснюється перехід до ринкових відносин, дехто вважає, що планування непотрібне. Так, воно непотрібне у тому вигляді, в якому існувало в умовах адміністративно-командної економіки. Старий порядок планування в показниках конкретної продукції без урахування реальних потреб часто-густо створював дефіцит багатьох видів продукції. Попит населення фактично не враховувався при складанні плану. Багато показників залежало від суб'єктивної думки керівників міністерств, відомств. Особливо негативним було планування "від досягнутого", тобто у плані намічалося зростання виробництва, виходячи з його обсягу, досягнутого наприкінці року. За таких умов керівники підприємств були заінтересовані в приховуванні резервів виробництва, прийнятті занижених планів.

Ринкова економіка не заперечує планового господарства. Про це переконливо свідчить досвід західних країн. У світовій економічній теорії він узагальнений в теорії менеджменту, що розкриває сутність стратегічного планування і планування реалізації стратегії.

Стратегічне планування є основою для всіх управлінських рішень підприємства, спрямованих на організацію, мотивацію і контроль, що орієнтовані на розробку планів.

Стратегічне планування - це набір дій і рішень, здійснюваних керівниками підприємств. Вони спрямовані на досягнення таких цілей: розподіл ресурсів, адаптація до зовнішнього середовища, внутрішня координація, засвоєння організаційних стратегій.

У національній економіці постійно відбуваються кількісні і якісні зміни, що торкаються усіх її сфер - виробництва, розподілу, обміну і споживання. Вирішальними при цьому є зміни у виробництві. Зміну параметрів (характеристик) економічної системи внаслідок взаємодії її елементів і сфер назвали макроекономічною динамікою. Вона відбиває розвиток національної економіки у її безперервному русі, у якому постійно змінюються макроекономічні параметри, насамперед показники виробництва національного продукту.

Виробництво повинно бути безперервним, адже суспільство не може припинити споживання життєвих благ, які у виробництві створюються. Задоволена один раз потреба не зникає, вона вимагає щораз нового задоволення. Щоб задовольнити постійно існуючі і все зростаючі потреби (як особисті, так і виробничі) виробництво мусить постійно повторюватись.

Процес відтворення передбачає розширене відтворення сукупного суспільного продукту, розширене відтворення робочої сили, виробничих відносин і відтворення природних ресурсів. У процесі відтворення сукупного суспільного продукту і відтворення робочої сили відбувається відтворення продуктивних сил.

Розділ 1. Сутність та основні типи відтворення

Процес постійного відновлення і повторення виробництва називається відтворенням. Відтворення здійснюється на основі органічної єдності всіх його чотирьох фаз - виробництва, розподілу, обміну та споживання. Процес відтворення включає в себе відтворення продуктивних сил (засобів виробництва і робочої сили) та виробничих відносин. Складовою частиною процесу відтворення є відтворення природних умов економічного зростання (родючість ґрунту, лісові ресурси, рибні запаси і т. ін.), а також збереження і поліпшення середовища проживання людини. За умов сучасного етапу розвитку продуктивних сил важливу роль для процесу відтворення відіграє наука. Разом з відтворенням продуктивних сил відтворюються і техніко-економічні відносини - відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрація, обмін діяльністю між людьми тощо. Водночас відтворюється суспільна форма виробництва-виробничі відносини, в тому числі їх основа - відносини власності. Відтворення починається із національної організації праці - упорядкованої, приведеної до стійкої системи трудової діяльності людей, що свідомо координується для досягнення загальної мети або цілей у межах країни.

Відтворення може бути простим і розширеним. За простого відтворення процес суспільного виробництва і випуск створених благ повторюється щорічно в однаковому розмірі на незмінній технічній основі.

Тому аналіз простого відтворення представляє більше теоретичний інтерес.

Для розвитку суспільства закономірністю є все повніше задоволення потреб людей шляхом примноження кількості і якості всіляких благ. Інакше кажучи, процес виробництва необхідно щоразу відновлювати у зростаючих розмірах на більш досконалій технічній базі. Це буде розширене відтворення. Розширене відтворення властиве для сучасних суспільств. Розширене відтворення - це таке, при якому частина додаткового продукту систематично перетворюється у фонд нагромадження і процес виробництва відбувається у розширених масштабах.

В сучасних умовах процес відтворення має певні особливості, по-перше, відбувається зближення темпів росту виробництва, засобів виробництва (підрозділу) і виробництва предметів споживання підрозділу. По-друге, змінюється співвідношення між промисловою і сільськогосподарською продукцією в сукупному суспільному продукті і національному доході: частка промислової продукції зростає, а частка сільськогосподарської продукції падає. По-третє, швидкими темпами зростає чисельність зайнятих у невиробничій сфері. По-четверте, зростає необхідність активного втручання держави у процес відтворення.

У невиробничій сфері суспільний продукт не створюється, хоча праця, задіяна, скажімо, в освіті, системі охорони здоров'я, відпочинку тощо, сприяє збільшенню виробництва матеріальних благ, тобто відтворенню ССП.

З врахуванням ролі названих галузей у створенні ССП прийнято поділяти працю на продуктивну і непродуктивну. Праця, яка створює матеріальні блага, є продуктивною. Праця, затрачена з метою надання виробничих та особистих послуг є суспільно корисною.

Для продуктивної праці в умовах капіталізму характерним є те, що вона створює додаткову вартість. Ряд авторів і самі підприємці вважають продуктивною будь-яку працю, якщо вона приносить прибуток. Скажімо, антрепренер вважає, що праця найманих артистів є продуктивною, оскільки вона приносить йому прибуток. Хоча насправді заробітна плата артистів і прибуток антрепренера є вирахуванням з доходу публіки, тобто він може бути похідним і від заробітної плати робітників, зайнятих у сфері матеріального виробництва, і від створеної ними додаткової вартості.

Торговий капіталіст і банкір також вважають продуктивною працю своїх найманих службовців, оскільки вона приносить одному торговий прибуток, іншому - позичковий процент. В дійсності праця торгового службовця, якщо вона не пов'язана з продовженням процесу виробництва в сфері обігу, і праця банківського службовця є непродуктивною.

Отже, коли мова йде про продуктивну працю в умовах капіталізму, то необхідно розрізняти продуктивну працю за суттю і за формою. За суттю продуктивна праця - це праця, яка створює додаткову вартість і цим самим збільшує вартість капіталу. Ця праця є матеріальною основою відтворення капіталістичних виробничих відносин.

За формою продуктивною працею є будь-яка наймана праця, що обмінюється на капітал і збільшує його вартість. Ця праця також відтворює капіталістичні виробничі відносини.

Економіка як народногосподарський комплекс існує не стільки у формі суми цінностей, скільки у вигляді процесу взаємодій та взаємозв'язків різних господарюючих суб'єктів, починаючи від домашніх господарств та малих підприємств і закінчуючи гігантськими корпораціями. Цей складний та багаторівневий процес взаємодії можна розглядати як з позицій окремого підприємства, господарства, ринку (мікроекономіка), так і з позицій всього народногосподарського комплексу (макроекономіка).

Безперервний процес взаємодії господарюючих суб'єктів проходить на стадіях (або в фазах) виробництва, розподілу обміну та споживання матеріальних благ. Життєдіяльність суспільства передбачає постійний процес споживання матеріальних благ, що вимагає безперервності процесу виробництва. Слід мати на увазі, що дане протиставляння процесів виробництва і споживання є досить умовним, оскільки сам процес виробництва є, по суті, споживанням вироблених раніше матеріальних благ (засобів виробництва).

Саме в розгляді цього процесу взаємодії господарюючих суб'єктів розкривається певний аспект економічної суті власності як відношення; отже, підприємства, що випадають з цього процесу (не працюють) перестають існувати як економічна цінність, залишаючись лише юридичними об'єктами власності. Безперервний процес виробництва на макрорівні відтворює не лише матеріальні блага, але й важливі структурні пропорції між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, між виробництвом і споживанням, між нагромадженням і споживанням тощо.

Матеріальним наслідком процесу суспільного виробництва є сукупний суспільний продукт (ССП). Відтворення сукупного суспільного продукту за розмірами поділяється на :

· просте відтворення ССП в розмірах попередніх років. Притаманне головним чином натуральному господарству;

· звужене - відтворення ССП в розмірах, менших, ніж ССП минулих років. Характерно для періоду економічних криз та інших негараздів, коли суспільство змушене споживати не лише новостворену вартість;

· розширене - відтворення ССП у масштабі, який збільшується.

Найбільш цікавий тип відтворення, що забезпечує всебічний розвиток суспільства.

Процес суспільного відтворення включає в себе не лише відтворення сукупного суспільного продукту, в ході його створення відтворюються:

а) робоча сила;

б) виробничі відносини;

в) природні ресурси.

Суть відтворення робочої сили полягає в безперервному відновленні та підтриманні фізичних, розумових, професійних сил та здібностей людини.

Основою відтворення робочої сили є процес відновлення життєдіяльності людського суспільства через природні процеси народжуваності і смертності населення. Однак розширене відтворення робочої сили пов'язане не лише із збільшенням кількості населення. Підвищення рівня життя, освітнього та професійного рівня суспільства є, по-суті, основою відтворення робочої сили, розширеного не в кількісному, а в якісному аспекті.

Демографічні процеси мають свої закони і далеко не завжди природне відтворення населення буває розширеним. Добре відомо, що відтворення населення буває звуженим в періоди війн та економічних негараздів. Однак існує певна тенденція, помічена ще А.Смітом: приріст населення тим повільніший, чим вищий рівень його життя. Сьогодні не лише Україна має справу з від'ємним приростом населення і відповідно його старінням. В Японії проходять аналогічні процеси, зумовлені іншими причинами.

Відтворення виробничих відносин включає відтворення відносин власності, відносин у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання. Розширене відтворення виробничих відносин включає не лише їх тиражування, а й вдосконалення та трансформацію відповідно до розвитку продуктивних сил та суспільства.

Відтворення природних ресурсів є важливою складовою частиною суспільного відтворення. Воно включає в себе не лише відновлення виробничих запасів деревини, посівних площ, тощо, треба мати на увазі відновлення взагалі всього комплексу природного середовища, існування людського суспільства в попередньому або кращому стані.

Ділова життєдіяльність людей, промислове виробництво останніх 100-150 років завдали природі значних, подекуди невиправних збитків. Разом з тим в останні десятиліття відомі приклади і успішних заходів по відновленню природних об'єктів: послідовні багаторічні зусилля дали змогу Німеччині відтворити Рейн (на кінець 70-х років річку вважали загиблою від промислових відходів), США очистили річку Потомак тощо. Цивілізоване ставлення до природи сьогодні визначається твердженням: Земля - це не те, що ми одержали у спадок від батьків, а те, що взяли у позичку у своїх дітей.

Для України однією з найгостріших проблем природоохоронного напрямку є проблема збереження і насадження лісів, адже повітряна та водна ерозія ґрунтів знищує щорічно тисячі гектарів славнозвісних українських чорноземів, малі ріки також гинуть через нестачу лісосмуг та незахищеність витоків та русел річок. Повноводність великих річок залежить від здоров'я маленьких річок та струмків. Україна відчуває нестачу води, тож насадження можуть до певної міри зарадити і цій проблемі.

Відтворення сукупного суспільного продукту є головною складовою частиною суспільного відтворення. Суспільне виробництво складається з виробництва засобів виробництва (І) і виробництва предметів споживання (ІІ).

За вартістю сукупний суспільний продукт поділяється на перенесену вартість (тобто спожиту частину вартості засобів виробництва) (ПВ), необхідний продукт (тобто вартість робочої сили, заробітну плату)(НП) та додатковий продукт (ДП)

ССП = ПВ + НП + ДП

Типи економічного відтворення. Існують два типи розширеного відтворення : екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип розширеного суспільного відтворення передбачає зростання виробництва за рахунок залучення все нових трудових, матеріальних та фінансових ресурсів без поліпшення та вдосконалення технічної основи виробництва та організації праці.

Інтенсивний тип розширеного суспільного відтворення передбачає зростання виробництва шляхом підвищення його ефективності. Тобто краще технічне оснащення процесу виробництва, більш досконала організація праці дозволяють одержувати кращі результати з меншими затратами всіх видів ресурсів.

Тривалий час у нашій країні переважав екстенсивний тип відтворення. Сьогодні його можливості вичерпані. Для оздоровлення економіки потрібно перейти до інтенсивного типу відтворення. А це означає необхідність підвищення ефективності суспільного виробництва, поліпшення якості продукції і послуг в усіх галузях народного господарства на основі його всебічної інтенсифікації. Підвищення ефективності виробництва знаходить свій вираз у збільшенні економічних результатів на кожну одиницю затрат, що досягається передусім через прискорення науково-технічного прогресу, глибоку технічну реконструкцію народного господарства.

Екстенсивне відтворення. Екстенсивний тип економічного зростання - це історично первісний шлях розширеного відтворення (екстенсивний - від латинського слова extensivus - що розширюється). У цьому випадку розширення обсягів виробництва відбувається за рахунок трьох факторів:

а) основного капіталу (фондів),

б) робочої сили,

в) матеріальних витрат (природної сировини, матеріалів, енергоносіїв).

Для виявлення ролі кожного з зазначених факторів у збільшенні випуску продукції застосовується економетрика (наукова дисципліна, що вивчає кількісні зміни в економіці). З її допомогою створюються економетричні моделі зростання національного господарства. Так при розгляді економічного зростання лауреат Нобелівської премії Роберт Солоу (США) використовував формулу виробничої функції.

Як відомо, виробнича функція показує кількісну залежність (F) випуску продукції (Y) від основного капіталу (K), праці(L) і “землі” (природних матеріальних ресурсів - N):

Y=F(K,L,N)

Роберт Солоу установив, що модель економічного зростання при відсутності технічного прогресу (тобто при екстенсивному розширенні виробництва) має властивість постійної віддачі від масштабу збільшення факторів:

ZY = F(ZK, ZL, ZN).

Дана формула виражає наступну функціональну залежність. Якщо капітал, праця і матеріальні витрати зростають на величину Z, то й обсяг виробництва збільшиться в Z раз. Саме ця властивість характерна для екстенсивного збільшення виробництва: воно прямопропорційно величині витрачених виробничих факторів.

Екстенсивне економічне зростання - це найбільш легкий шлях господарського розвитку. З його допомогою відбувається швидке освоєння природних ресурсів, а також удається порівняно швидко скоротити або ліквідувати безробіття, забезпечити велику зайнятість робочої сили.

Такий шлях збільшення виробництва має і серйозні недоліки. Йому властивий технічний застій, при якому кількісне збільшення випуску продукції не супроводжується техніко-економічним прогресом. Але технічний прогрес є важливим двигуном економічного зростання. По визначенню, технічний прогрес містить у собі не тільки зовсім нові методи виробництва, але також нові форми керування й організації виробництва. Під технічним прогресом мається на увазі відкриття нових знань, що дозволяють по новому комбінувати дані ресурси з метою збільшення кінцевого випуску продукції. На практиці технічний прогрес і капіталовкладення тісно взаємозалежні: технічний прогрес часто спричиняє інвестиції в нові машини й устаткування. При екстенсивному економічному зростанні випуску продукції підвищується в тім же ступені, у якій зростають величини використовуваних виробничих основних фондів, матеріальних ресурсів і чисельності працівників, отже на незмінному рівні залишаються значення таких економічних показників, як фондовіддача, матеріалоємність і продуктивність праці. Інакше кажучи, загальна ефективність виробництва залишається, у кращому випадку, незмінної. Отже, не вистачає засобів на відновлення основних виробничих фондів (будинку, устаткування), фактично не впроваджуються новітні науково-технічні розробки.

Екстенсивний тип економічного зростання дозволяє швидко освоїти природні ресурси. Але внаслідок того, що використання цих ресурсів при екстенсивному типі йде нераціонально, відбувається швидке виснаження рудників, орного шару землі, корисних копалин. При екстенсивному економічному зростання такий показник як матеріалоємність залишається фактично незмінним, а тому що виробництво росте, те неминуче виснажується сировинна база. Отже приходиться витрачати усе більше праці і засобів виробництва для видобутку кожної тонни сировини і палива. У результаті економічного зростання по всій зростаючій мірі носить витратний характер. Довгострокова орієнтація на переважно екстенсивний шлях зростання випуску продукції господарює до тупикових ситуацій.

У нашій країні перебороти витратний характер розвитку заважає відставання від середнього у світовій практиці рівня використання сировинних ресурсів. До цього треба приплюсувати велику відсталість технологій, зношеність виробничого устаткування, недостатню кваліфікацію багатьох працівників. На господарському розвитку країни негативно позначалися диспропорції в розміщенні сировинної і паливно-енергетичної бази. Гнітюча частина промислового виробництва - більш 2/3 - була зосереджена в Європейській частині, де малося менш 1/3 усіх природних ресурсів. Видобуток же паливо-сировинних продуктів у районах Крайньої Півночі і до сходу від Уралу вів до їх подорожчання в 1,5 - 2 рази. Став падати видобуток вугілля, нафти, залізної руди й інших природних засобів виробництва.

Якщо в США показник фондовіддачі в цілому за післявоєнний період практично не змінився, то в нас за останні 25 років він упав майже в 2 рази. По оцінці західних економістів, Радянський Союз витрачав на виробництво кожної одиниці продукції в 2-3 рази більшу кількість енергії і сировини, чим країни Західної Європи і США.

Економічно доцільним виявилося і будівництво нових підприємств. Виробничі основні фонди в 1990 р. уже досягли понад 1,9 трлн. карбованці. Завантаження ж наявних машин і устаткування залишалося низькою: у машинобудуванні, наприклад, вони діяли лише в 1,2-1,3 зміни. Найбільше все нове обладнання ішло на новобудови, а на діючих підприємствах продовжували працювати давно застарілі машини. Звідси випливає серйозна проблема: яким образом розширювати виробництво без нового будівництва? У 80-х роках у СРСР ускладнилася і демографічна ситуація: низька народжуваність при порівняно високій смертності, майже наполовину знизився приріст трудових ресурсів. Країна вперше стала перед проблемою збільшення випуску продукції без високого приросту трудових ресурсів.

Форми інтенсивного відтворення. Існують чотири форми інтенсивного відтворення, які характеризуються різними поєднаннями ресурсів, пріоритетами їх використання: фондоємна, фондозберігаюча, нейтральна та всебічна. В усіх формах забезпечується підвищення продуктивності суспільної праці, але різними способами.

За фондованої форми підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових затрат виробничих фондів на одиницю продукції. Підвищенню органічної будови фондів не протидіє економія основних і оборотних фондів, і фонди зростають швидше за суспільний продукт і національний доход (йдеться про темпи зростання).

За фондозберігаючої форми підвищення продуктивності праці супроводжується економією виробничих фондів на одиницю продукції. Масштаби і темпи економії живої праці в окремі періоди неоднакові. Тому можна визначити дві стадії цього процесу. На першій - економія живої праці переважає над економією праці, яка уречевлена у виробничих фондах і матеріальних затратах, на другій стадії - розміри й темпи економії уречевленої праці перевищують економію живої праці.

Нейтральна форма інтенсивного типу відтворення характеризується тим, що підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових затрат уречевленої праці. Але водночас здійснюється економія засобів виробництва, яка компенсує додаткові затрати уречевленої праці. Тому виробничі фонди зростають тими ж темпами, що й суспільний продукт і національний доход.

Всебічна форма інтенсивного типу відтворення означає, що продуктивність праці досягається шляхом підвищення ефективності всіх ресурсних факторів: засобів і предметів праці, робочої сили. Це - по суті форма всебічного ресурсозбереження у виробництві кожної одиниці продукції.

Наведені форми інтенсивного типу розширеного відтворення є відображенням реальних змін у співвідношенні затрат живої та уречевленої праці в процесі інтенсифікації виробництва.

Для ринкової економіки характерним є переважно інтенсивна форма розширеного відтворення, перехід від часткової до всебічної інтенсифікації виробництва, що базується на економії всіх елементів виробництва.

Сьогодні в інтенсифікації виробництва головне - забезпечити нову якість економічного зростання, яка характеризується насамперед посиленням його соціальної спрямованості. А це вимагає пріоритетного використання результатів розвитку господарства для задоволення соціальних потреб суспільства: забезпечення населення повноцінними продуктами харчування і промисловими товарами, реалізація програми житлового будівництва, перебудова охорони здоров'я і народної освіти тощо.

Нова якість економічного зростання характеризується переходом, як уже зазначалося, від часткової до всебічної інтенсифікації виробництва.

Раніше інтенсифікація відбувалася за рахунок підвищення продуктивності праці. Але вона "з'їдалася" зниженням фондовіддач. Дуже повільно зменшувалася матеріалоємність. Сьогодні стоїть завдання забезпечити поліпшення використання всіх факторів зростання: здійснювати економію живої праці, підвищувати фондовіддачу, знижувати матеріалоємність.

Нова якість економічного зростання передбачає постійне оновлення виробничого апарату і продукції, що випускається. На основі досягнень науково-технічного прогресу відбувається оновлення основних виробничих фондів. Здійснюється нова інвестиційна політика, націлена на докорінну технічну реконструкцію.

Важливим також є значне підвищення якості продукції виробничого і невиробничого призначення, причому вирішується завдання забезпечення адекватності продукції кращим світовим досягненням.

Розділ 2. Структурні зміни суспільного відтворення в перехідній економіці України

Структурна перебудова економіки України потрібна для реалізації цільової функції виробництва - зростання добробуту населення. Це обумовлює, в свою чергу, необхідність вищих темпів приросту обробної промисловості порівняно з добувною, прискорення виробництва товарів народного споживання, послуг. У кінцевому підсумку треба досягти збалансованості економічного і соціального розвитку країни, ліквідувати диспропорцію між платоспроможним попитом населення і матеріально-речовим забезпеченням ринку.

Розв'язання названих проблем вимагає не тільки впровадження прогресивної науки й техніки в усі галузі народного господарства, а й ефективного механізму ресурсозбереження. При цьому мають бути чітко визначені пріоритетні напрями розвитку економіки. Сьогодні набувають особливого пріоритету галузі виробництва, які створюють предмети для особистого споживання людини. Виробництво товарів народного споживання повинно мати питому вагу в межах 70 відсотків.

На сучасному етапі пріоритетним напрямом розвитку нашої країни стає також агропромисловий комплекс, який повинен забезпечити населення продуктами харчування, а легку і харчову промисловість - сировиною. Пріоритетність тут визначається тим, що у структурі споживання населення харчування, одяг, взуття займають провідне місце. Розвиток сільського господарства значною мірою залежить від рівня виробництва сільськогосподарських машин, мінеральних добрив, від організації зберігання продукції і потужностей обробної промисловості.

Але виробництво предметів споживання, зокрема галузей агропромислового комплексу, легкої промисловості зможуть успішно розвиватися лише на базі новітньої техніки, проведення їх технічної реконструкції. Тому зберігаються випереджаючі темпи розвитку виробництва прогресивної продукції у машинобудівному комплексі: наукоємної техніки, засобів виробництва для випуску товарів народного споживання. Прогресивним структурним зрушенням процесу відтворення будуть сприяти заходи по підтримці власного виробника, проведенню розумного протекціонізму щодо вітчизняного виробництва, здійсненню державної допомоги підприємствам, які нарощують експортний потенціал, реформуванню базових галузей з метою підвищення їх рентабельності.

Звертається особлива увага на перехід до високої ефективності використання всіх видів ресурсів.

Підрахунки показують, що крупномасштабна економія палива, енергії, сировини, конструкційних матеріалів та інших ресурсів дасть можливість знизити матеріалоємність суспільного виробництва, енергоємність національного доходу і металоємність. Таке посилення ресурсозбереження повинне в основному забезпечити покриття приросту потреб народного господарства в ресурсах, насамперед у паливно-сировинних.

Зростання ролі соціальної сфери

Соціальна сфера - одна із найважливіших сфер життя суспільства, яка забезпечує необхідні умови праці й побуту, здоров'я і дозвілля. В ній реалізуються результати трудової діяльності кожної працездатної людини.

Вихід країни на якісно новий рівень розвитку передбачає рішучий поворот до потреб соціальної сфери, її пріоритетний розвиток - невід'ємна складова частина вдосконалення всіх сфер життя суспільства.

Важливою умовою реалізації активної соціальної політики є розвиток і зміцнення матеріально-технічної бази соціально-культурної сфери. Вона включає галузі, на базі яких здійснюється житлове будівництво, реалізуються потреби людини в зміцненні здоров'я, у підвищенні її освітнього і культурного рівня. На розвиток цієї галузі передбачено пріоритетне виділення ресурсів і коштів. При збереженні провідної ролі державних коштів у ресурсному забезпеченні розвитку соціальної сфери підвищується частка коштів підприємств і кооперативів, а також заощаджень населення. Перехід до ринкових відносин значно розширює можливості підприємств для розвитку соціальної сфери.

Важливою складовою трансформаційних процесів в Україні є структурна перебудова суспільного виробництва, внаслідок якої мають змінитися пропорції між галузями народного господарства, проміжним і кінцевим продуктом, державним і приватним секторами економіки, малим, середнім і великим бізнесом, регіонами країни. На нові цілі будуть зорієнтовані відповідні інвестиції, розподіл робочої сили. Це потребує нової структурно-промислової політики, яка враховувала б сучасні концепції структурних перетворень у розвинутих країнах, специфіку перехідного періоду в Україні.

Структура суспільного виробництва означає якісне розчленування і кількісну пропорційність процесів виробництва, які відображають внутрівиробничі зв'язки і залежності, що виникають під впливом суспільного поділу праці, рівня розвитку продуктивних сил і системи виробничих відносин. Кількісна пропорційність відображається обсягом, розміром і наявністю матеріально-речових факторів виробництва, а також формами економічних зв'язків.

Економічну структуру в межах суспільного відтворення класифікують за такими видами:

— галузева (співвідношення між галузями економіки);

— секторна (співвідношення між ринковим і неринковим секторами);

- територіальна (співвідношення між регіонами);

інституційна (співвідношення між підприємствами інфраструктури та рештою суб'єктів господарської діяльності);

зовнішньоекономічна (співвідношення між зовнішнім і внутрішнім секторами).

Структура економіки, як і сама економіка, є динамічною. На неї впливають умови виробництва (виробничі ресурси, досягнення НТР), попит і зміна структури благ (особливо в розвинутому суспільстві переорієнтація на послуги, духовні цінності), зміна ринків і видів економічної діяльності тощо.

Подібні процеси відбуваються у поведінці суб'єктів господарської діяльності, які перебудовують свої підприємства для виробництва нових благ. Відповідно змінюється ринково-ціновий механізм. Проте це не означає, що він автоматично сприяє досягненню макроекономічної рівноваги з оптимальною структурою економіки. Різноманітні відхилення від неї спричинені неоптимальним функціонуванням ринків, що змушує суспільство активно впливати на структурний розвиток через державу. Такий вплив держава чинить через структурну політику - систему заходів, спрямовану на підвищення економічної та соціальної ефективності шляхом удосконалення ринкового механізму, покликаного позитивно впливати на виробників і покупців.

Це особливо важливо для перехідних економік. Наприклад, протягом 1991-2000 рр. структурні пропорції в економіці України постійно погіршувались, про що свідчать дані табл. 2.1.

Таблиця 2.1 Структура промислового виробництва в Україні у 1991-2000 рр.

Галузь	Рік
	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Промисловість, разом	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0	100,6	100,0	100,0	100,0
у тому числі:
електроенергетика	3,6	6,4	9,4	11,5	11,0	12,7	12,6	16,5	16,2	12,0
паливна промисловість	3.8	14,3	8,5	11,2	18,2	12,1	11,1	11,6	11,2	10,5
чорна металургія	9,9	22,7	16,8	19,9	21,8	21,9	22,7	22,9	23,8	28,2
кольорова металургія	1.0	1.4	1.5	1.3	1.6	1.5	1,5	1.6	2,2	2,6
хімічна і нафтохімічна промисловості	5.9	6,7	6,0	6,9	7,4	7,6	5,9	5,7	5,4	5,9
машинобудування і металообробка	26,4	18,6	19,8	17,0	16,1	14,7	15,8	15,1	14,1	13,1
лісова і деревообробна промисловості	2,9	2,2	2.6	2,4	2,2	2,1	2,0	1.7	2,2	2,3
промбудматеріали	3,7	3,6	4,7	4,0	8,9	3,3	3,3	3,3	3,1	2,5
легка промисловість	12,3	6,7	6,1	4,3	2,8	2,1	1,8	1.5	1.6	1.6
харчова промисловість	24,4	13,6	19,7	17,1	15,1	16,3	16,9	14,9	15,1	16,1
інші галузі	6,1	3,8	4,9	4,3	4,9	6,0	6,4	5,2	5,1	5,2

Зокрема, простежується зменшення частки галузей кінцевого продукту: машинобудування - у 2 рази, легкої промисловості - у 7,68, харчової - у 1,51 рази.

Структурні зрушення в Україні в 1991-2000 рр. свідчать про консервативність структури економіки, невідповідність між змінами обсягів продукції і факторами, які їх зумовлюють, - виробничими фондами і трудовими ресурсами, зростанням енергоємності та матеріаломісткості виробництва, падінням продуктивності праці.

У вартісній структурі виробничих галузей у 1989-2000 рр. відчутними були зниження частки чистого прибутку і багатократне підвищення питомої ваги податків на виробництво та продукти. Вкрай нерівномірно розподілене податкове навантаження. Воно було помірним тільки у галузях, які є природними монополіями, надмірним - в обробній промисловості. У вартості продукту машинобудування податкове навантаження становить 32,7%, легкої промисловості - 42,1%, харчової промисловості - 58%, електроенергетики - 17,8%, зв'язку - 16,6%, транспорту - 4,4%, що призводить до глибоких деформацій у прибутковості різних галузей. У машинобудуванні частка валового прибутку в доданій вартості в 4,25 рази нижча, ніж у зв'язку; легкій промисловості - у 3,28; харчовій - у 2,2 рази. Загалом, хімічна промисловість, машинобудування, легка і харчова промисловості функціонують в умовах підвищеного податкового тиску та мінімальних розмірів валового прибутку. Це не дає змоги задіяти мотиваційні механізми прогресивних структурних зрушень в економіці.

У відтворювальних пропорціях нагромаджуються суперечності, зумовлені зростанням проміжного споживання та відповідним зменшенням ресурсів валової доданої вартості. У 1999 р. частка енергоємних і сировинних галузей (металургії, паливної промисловості та електроенергетики) досягла 53,7% вартості промислової продукції проти 21% у 1990 р.

Відтворення суспільного продукту та його ефективність значною мірою залежать від інвестиційної політики, стану основних виробничих фондів. У 1999 р. обсяг інвестицій відповідав рівню початку 80-х років, значно уповільнилося оновлення основних засобів. Середньорічний коефіцієнт упровадження основних фондів, який на початку 90-х років становив 5,3%, протягом останніх десяти років знизився до 1,2%, а рівень ліквідації застарілих об'єктів - з 2,2 до 0,95%. Спожита частина основного капіталу інвестиціями не компенсується, реальний знос основних засобів у провідних галузях досягає 60-70%, щорічно вони втрачають 2-3% своїх виробничих потужностей. Структурна політика в Україні потребує переосмислення, уточнення основних засад її здійснення. Головною метою структурної перебудови є остаточне подолання наслідків економічної кризи та вихід на траєкторію економічного зростання.

З огляду на це структурна політика української держави має бути спрямована на становлення високоефективної, здатної до саморозвитку соціально орієнтованої економічної системи ринкового типу, яка забезпечувала б активну мотивацію до трудової та підприємницької діяльності, високу якість життя, умови рівноправного партнерства у світовому економічному співтоваристві.

Найважливіші стратегічні завдання структурної політики України зводяться до таких положень:

заохочення ділової активності підприємців і населення загалом за рахунок оптимізації структури форм власності; формування прошарку ефективних власників і стратегічних інвесторів; здійснення податкової реформи з посиленням її стимулюючої функції;

ретельне обґрунтування і підтримання розвитку най пріоритетніших наукомістких і високотехнологічних галузей, здатних кардинально змінити економічний потенціал України;

активізація інноваційної діяльності, науково-технологічного оновлення виробництва з підвищенням його техніко-економічних показників і забезпеченням конкурентоспроможності на світовому ринку; зменшення ресурсомісткості, насамперед енергоємності, матеріального виробництва за рахунок упровадження ресурсо- й енергозберігаючих технологій, згортання та реформування енерго- й ресурсномістких виробництв, переходу до ефективної галузевої структури;

розширення ринків збуту за рахунок входження до світового ринку; активізація внутрішнього ринку через підвищення рівня збалансованості виробництва; створення замкнутих технологічних циклів з виробництва кінцевої продукції, переорієнтації галузей машинобудування, металургійної та хімічної промисловості на повніше задоволення потреб власної міжгалузевої кооперації;

посилення соціальної орієнтації економіки й збереження довкілля, вирішення на цій основі комплексу соціально-економічних завдань, що забезпечили б істотне зростання рівня та якості життя населення, його соціальної захищеності; зменшення техногенного навантаження на природу; перехід до збалансованого використання і відтворення природно-ресурсних факторів життєдіяльності; формування раціональної системи розселення, функціонування сіл і малих міст; якісне оздоровлення населення.

У післявоєнний період у країнах Заходу структурно-промислова політика передбачала пряме державне втручання у функціонування галузей та підприємств, які перебували в кризовому становищі. Вона мала вертикальний характер і підтримувала неконкурентоспроможні галузі економіки. Така структурно-промислова політика була властива управлінню народногосподарським комплексом у Радянському Союзі.

Оскільки в сучасній економіці України найбільшого спаду та втрати конкурентоспроможності зазнали нафтохімічна промисловість, галузі військово-промислового комплексу, машинобудування та металообробки, вугільна промисловість, їх піднесення без прямого втручання держави неможливе. Однак для цього українська держава не має достатніх централізованих ресурсів, а ефективні за такої ситуації засоби вертикального управління суперечать законам ринкової економіки, системі спонукальних мотивів у розвитку ринкового середовища.

У сучасних реаліях вертикальна промислова політика має здійснюватися селективно, забезпечуючи державну підтримку сферам і підприємствам, які можуть дати найбільший кумулятивний ефект усьому технологічному ланцюгу суміжних виробництв. В Україні такими сферами є енергетика та енергозберігаючі технології.

Значно перспективніший горизонтальний характер структурно-промислової політики який не передбачає обов'язкове пряме втручання держави. Така промислова політика є інституціолізованою, згідно з нею регулятивні функції держави спрямовані на створення сприятливого макроекономічного, інституціонального середовища та законодавчого поля для самостійного вибору підприємствами ринкових сегментів. Усе це є передумовою гнучкої адаптації до структурних змін відповідно до сукупного попиту і пропозиції на товари та послуги, а також державних пріоритетів.

Для реалізації такої політики необхідні організаційні зміни в управлінні виробництвом, основою яких мають стати ФПГ, об'єднання паливно-енергетичного комплексу (ПЕК). У цьому переконує хоча б те, що переважна частка світового виробництва наукоємної продукції і весь експорт припадає лише на 7 із 150 країн з ринковою організацією виробництва.

Організаційно-інституціональною формою, навколо якої об'єднуються науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, виробництво, збут, сервісне обслуговування, є макротехнології, що включають міжгалузеві виробничі комплекси і всю економіку. У світі налічується 50 таких макротехнологій. Лідирує у цьому аспекті США, крім того, ними володіють Великобританія, Франція, Італія, Швеція, Швейцарія. Макротехнології є каркасом реальної структурно-промислової політики. Україна має потенційні можливості на державному чи міждержавному рівні визначити пріоритети освоєння макротехнологій у галузі космосу, авіації, суднобудування та інших сферах, що сприятиме ефективній структурній перебудові. Макропідхід дає змогу визначити критичні (відсутні у країні) технології і спрямувати зусилля держави на їх освоєння, що також є фактором прогресивних структурних зрушень. Для України найприйнятніший комбінований варіант, який поєднав би позитивні аспекти реструктуризації та корпоратизації підприємств, міжгалузевої науково-технологічної інтеграції.

Розділ 3. Структурні зрушення та особливості відтворення в аграрній сфері економіки

інтенсивний суспільний відтворення аграрний

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці України. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства й життя країни.

Специфічними особливостями та характерними рисами сучасного стану аграрно-промислового комплексу України є такі: взаємопов'язаний АПК як ціле тільки формується; переважну частку вартості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще виступає значною мірою нерозчленованим на складові, без відокремлення вироблення сільгосппродукції в чітку окрему галузь комплексу; аграрну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока економічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства і АПК в цілому використовується на третину; значна частина городніх культур вирощується на ділянках, виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умовах масового прихованого безробіття (вимушені безоплатні відпустки, невиплата заробітної плати, простої підприємств державної власності тощо); повільний, дещо хаотичний, без чіткої вмотивованої програми перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин в процесі невпинних політичних суперечок.

У сучасній ситуації, що визначає економічний стан України, другорядних проблем не існує. Однак, без перебільшення можна сказати, що найважливішою серед них як за значенням, так і за складністю виконання є ситуація, що склалася в продовольчому секторі економіки та навколо нього. Вирішити це завдання можна лише в комплексі, спираючись на кардинальне реформування АПК, передусім земельну реформу.

Економічна реформа у сільському господарстві передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб'єктів ринкових відносин. Закон України "Про форми власності на землю" передбачає державну, колективну й приватну форми цієї власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об'єктивні умови, мають виникати як у надрах старих форм, так і поряд з ними.

Тісний зв'язок сільського господарства із специфічним основним засобом виробництва - землею ускладнює реформи. Вони мають проводитися певними етапами, щоб не зруйнувати виробництво, насамперед харчування людей.

На першому етапі у колгоспах і радгоспах проведення глибоких перетворень соціально-економічної структури здійснюється на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних кооперативних та сімейно-індивідуальних форм, запровадження колективно-пайових або пайових способів безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Сутність останніх полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди умовно розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового внеску) у формі паїв, на які нараховується частина одержаного прибутку, що підвищує заінтересованість селян в кінцевих результатах праці. На основі таких форм колгоспи і радгоспи перетворені в колективні сільськогосподарські підприємства. При цьому багато питань діяльності їх, перетворення членів таких господарств на реальних власників та ін. потребують врегулювання.

Колективні сільськогосподарські підприємства існують поряд з іншими формами організації сільського виробництва: сімейні форми, селянські (фермерські) господарства, самостійні кооперативи, особисті підсобні виробництва тощо. В Законі України "Про власність" підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює однакові умови для їх розвитку та захисту. Матеріальна і моральна підтримка потрібна всім суб'єктам господарювання в аграрному секторі економіки: і державним, і колективним, і селянським (фермерським) підприємствам.

Наприкінці 1994 р. з прийняттям Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" розпочався новий етап у реформуванні аграрного сектора. В Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 р., зазначено: "Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави". Перетворення на селі почали набувати більш цілеспрямованого до ринкових відносин характеру.

Новий етап аграрної реформи передбачає, що колгоспно-радгоспні землі передаються державою у колективну власність їх членів. Далі кожен член колективного сільського господарства отримує сертифікат на право власності на земельну частку (пай) із зазначенням розміру її в умовних (кадастрових) гектарах, а також у вартісному вираженні. Земля повинна мати цінове вираження.

Створення селянських (фермерських) господарств може здійснюватись членами колишніх колгоспів і радгоспів через вилучення ними своїх паїв. На попередньому ж етапі значну частину земель було передано із колгоспно-радгоспних масивів селянським (фермерським) господарствам, засновники яких не були членами цих колективів або одержували ділянки, що набагато перевищували їх земельну частку у спільних масивах. Щодо працівників соціальної сфери села, то вони можуть реально одержати землю тільки для особистих підсобних господарств.

За умов сертифікації земельних паїв їх можна успадковувати, дарувати, продавати, здавати в оренду без контурного вилучення землі, тобто може бути зміна їхніх власників без будь-яких землемірних робіт, що дуже важливо для забезпечення цілісності та непорушності системи землеробства і сівозмін господарства. Це подібно до того, як купівля-продаж акцій не призводить до будь-яких фізичних і матеріальних змін на підприємстві - акціонерному товаристві. Особливістю приватизації в АПК є участь сільських господарників в акціонуванні переробних підприємств, яким вони поставляють сировину.

Важливим є використання світового досвіду. У країнах з розвиненою соціальне орієнтованою економікою кожен підприємець відшукує свою нішу господарської діяльності, яка б вдало вписувалась у загальний бізнес. У сучасних умовах формування АПК альтернативними сегментами діяльності сільськогосподарських колективних підприємств можуть бути такі, що доповнюють основне виробництво, яке склалося в них раніше: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів тощо. Подібна система організації основного виробництва і допоміжних виробництв, у тому числі через спеціалізацію і кооперування в системі АПК, як колективних, так і фермерських господарств, безумовно, усуває багато суперечностей, що виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки. При цьому ринкова економіка розкриває широкі можливості для розвитку підприємництва. Однак було б неправомірним зводити його до малого та середнього бізнесу. Доцільно використовувати колективні сільськогосподарські підприємства, надавши їм можливість реформуватися в умовах демократичної ринкової економіки, при широкій господарській автономії та належних конкурентних механізмах між різними економічними укладами.

Важливе значення для підприємця мають можливість самостійно вибирати спеціалізацію (з урахуванням умов господарства), визначати перспективу й економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, свобода вибору партнера, договірних взаємовідносин із суб'єктами ринку, вільний вибір форм організації і оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним господарем. Практика розвинутих країн (Японії, США, Франції, Німеччини) свідчить, що успіх у господарській діяльності забезпечує не форма власності, а підприємець, якого спонукає до якісної праці конкурент.

Основним поточним завданням аграрної політики нині є зупинення негативних процесів у цьому секторі економіки та забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і продовольчих ресурсів. У зв'язку з цим на сучасному етапі проведення аграрної реформи особливо потрібне наукове, правове, методичне, фінансове, інформаційне і матеріально-технічне забезпечення її. В цьому запорука успіху реформи, оскільки альтернативи їй немає, вона має здійснюватись в інтересах селян і самими селянами.

Щодо продажу земельних ділянок в країні в цілому, включаючи міста, селища тощо, то продаж їх здійснюється підприємцям, що займаються несільськогосподарською діяльністю (під будівлі, сферу обслуговування тощо).

У сільськогосподарському виробництві економічний процес відтворення незалежно від його суспільного характеру завжди переплітається з природним. Тому раціональне управління в цій галузі вимагає знань і вмілого використання не лише економічних законів, а й законів природи. Тісний взаємозв'язок економічних процесів з природними зумовлює значний вплив останніх на результати господарської діяльності, що впливає на темпи відтворення.

Звідси можливість різкіших коливань темпів нагромадження порівняно з іншими галузями. Якщо в промисловості людина повністю може впливати на процеси виробництва, то в сільському господарстві така можливість обмежена, адже тут об'єктом діяльності людини є живі організми: рослини і тварини; біологічні процеси їх протікають за певними законами природи і об'єктивно вимагають пристосування всього ритму виробництва до ритму природи: до природного проходження виробничого процесу. У сільському господарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у промисловості. Це пояснюється тим, що предмети праці знаходяться під впливом природних процесів, протікання яких вимагає певного часу. Звідси повільний оборот капіталу, зумовлений великою різницею між часом виробництва і робочим періодом. Велика різниця між часом виробництва і робочим періодом зумовлює таку особливість, як сезонність виробництва і використання трудових ресурсів і техніки. У певних межах її можна згладжувати виготовленням інших продуктів, які мають неоднаковий час виробництва і робочий період. Йдеться про таке відтворення та організацію виробництва, що поєднує основні й допоміжні галузі, промислові підприємства і промисли залежно від економічних і природних умов.

...