Фінанси та кредит у сільському господарстві Лівобережної України епохи вільного підприємництва (1861–1917 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фінанси та кредит у сільському господарстві Лівобережної України епохи вільного підприємництва (1861-1917 рр.)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук

Загальна характеристика дисертації

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Її обсяг становить 176 сторінок. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (21 сторінка, 276 назв), 18 додатків.

Вступ. Актуальність дослідження. Стратегічний курс України на утвердження ринкової економіки, як одного з найважливіших чинників інтенсифікації ефективності народного господарства, зумовлює підвищений інтерес не лише до зарубіжного, але і відповідного вітчизняного досвіду, що мав місце в Україні після скасування у 1861 р. кріпосного права. Беручи до уваги те, що ринок товарів, як серцевина ринкової системи, може ефективно функціонувати у взаємозв'язку з іншими ринками, зокрема, ринками капіталів та робочої сили, відрізок часу з 1861 р. по 1917 р. був не чим іншим, як епохою вільного підприємництва. В ході реформування соціально-економічного і правового становища колишніх поміщицьких і державних селян, що мало місце у 60-80-х роках XIX ст., дрібні товаровиробники одержали можливість самостійно визначати спосіб одержання необхідних засобів до існування, займатися торгівлею, кустарними або відхожими промислами. Одночасно суттєво змінилися і умови господарювання колишніх поміщиків, які володіли величезними масивами сільськогосподарських угідь. Зростання питомої ваги вільнонайманої праці в усіх сферах сільськогосподарського виробництва одночасно з посиленням інтеграційних процесів у світовій економіці ставило на порядок денний створення відповідної кредитної системи - одного з найважливіших вартісних факторів розвитку ринкової економіки. Звідси зрозуміло, наскільки актуальним є у наш час питання вивчення шляхів і методів становлення кредиту взагалі і сільськогосподарського зокрема. Зважаючи на певні аналогії з сучасністю, вивчення організації фінансово-кредитної системи сільськогосподарського виробництва в Україні після скасування кріпосного права є важливим і вартим уваги не лише дослідників, а й відповідних державних структур, особливо Міністерства агропромислового комплексу України. Це допоможе краще зрозуміти сутність тенденцій нинішнього стану реформування аграрних та фінансово-кредитних відносин, дозволить уникнути повтору попередніх прорахунків, використавши позитивний досвід не такого вже і далекого минулого.

Виходячи з окресленої проблематики, об'єктом дослідження є фінансово-кредитні відносини в сільському господарстві України 1861-1917 рр. Предметом дослідження стала організація фінансового забезпечення викупу селян з кріпосної залежності, діяльність Дворянського і Селянського державних та акціонерних земельних банків, позичково-ощадних та кредитних товариств, волосних кас і сільських банків. Паралельно з вивченням функціонування зазначених кредитних установ, з'ясовувалось також і значення земського та урядового сільськогосподарського кредиту, вплив столипінського законодавства на розвиток товарно-грошових відносин, систему цін і ціноутворення, бюджет селянського та поміщицького господарств.

Хронологічні межі дисертації охоплюють період від скасування кріпосного права у 1861 р. до відомих соціальних потрясінь 1917 р., що привели врешті-решт до зміни суспільного устрою, ліквідації ринкових відносин і утвердження командно-адміністративної системи господарювання.

Територіальні рамки дослідження обмежені Лівобережною Україною. У досліджуваний період в адміністративно-територіальному відношенні цей регіон складався з Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній. Як в економічному, так і у соціально-демографічному відношеннях цей регіон суттєво відрізняється від губерній Правобережної і Південної України. Це був чисто землеробський регіон з яскраво вираженим аграрним перенаселенням, значною питомою вагою козацтва, яке ніколи не знало кріпосного права, багатогалузевою спеціалізацією сільськогосподарського виробництва, численним дрібнопомісним дворянством.

Методологічною основою даного дослідження є універсальні принципи науковості, історизму та об'єктивності. Автор спиралася як на суто історичні, так і на загальнонаукові методи. Серед історичних провідними були: синхронний, хронологічний, метод актуалізації та порівняння. Зважаючи на те, що об'єктом дослідження є переважно економічна проблематика, використано також низку загальнонаукових методів, як от: метод логічного аналізу, класифікація та систематизація, узагальнення, статистичний та економетричний методи.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі опублікованих та архівних джерел, наукових досліджень попередників, реконструювати організацію сільськогосподарського кредиту, з'ясувавши його місце в аграрному секторі економіки Лівобережної України після скасування кріпосного права.

Виходячи з означеного, основними завданнями дослідження є:

- визначити відповідні економічні та інші чинники, що зумовили докорінну перебудову сільськогосподарського кредиту після 1861 р.;

- проаналізувати законодавчу базу та основні шляхи формування нової структури іпотечного та дрібного сільськогосподарського кредиту у другій половині XIX - на початку XX ст.;

- відтворити механізм функціонування земельних банків, позичково-ощадних та сільських кредитних товариств;

- визначити роль вітчизняного приватного капіталу, органів державної влади та земств в організації сільськогосподарського кредиту;

- з'ясувати вплив столипінської аграрної реформи на фінансовий стан сільськогосподарських товаровиробників, еволюцію системи цін і ціноутворення на початку XX ст.;

- сформулювати практичні рекомендації по використанню досвіду функціонування земельних банків епохи вільного підприємництва в сучасних умовах реформування економіки України.

Наукова новизна дисертації визначається тим, що у ній розглядається комплекс питань, які в такому аспекті, хронологічних рамках і територіальних межах ще не висвітлювалися:

- вперше відтворено загальну схему організації сільськогосподарського кредиту, в якому свою, чітко означену функцію, виконували державні та акціонерні земельні банки, волосні та земські каси, позичково-ощадні і кредитні товариства, а також сільські банки;

- на основі комплексного підходу до з'ясування шляхів і методів становлення сільськогосподарського кредиту в губерніях Лівобережної України після скасування кріпосного права здійснено низку самостійних підрахунків, у тому числі і економетричний аналіз відповідних показників з допомогою електронної таблиці Exel 97;

- внесені суттєві корективи в існуюче уявлення про значення кредитних операцій різних банків у фінансуванні сільськогосподарських товаровиробників, дрібного, земського і урядового кредиту, перспективи їх розвитку в умовах ринкової економіки.

Новизну дисертації характеризують також широке коло архівних матеріалів, значна частина яких вперше введена до наукового обігу, запропоновані автором рекомендації щодо використання історичного досвіду функціонування кредитних установ в сучасних умовах реформування аграрно-промислового комплексу України.

Практичне значення роботи полягає у тому, що матеріали дисертації, сформульовані у ній висновки і положення можуть бути використані:

- у подальшому реформуванні банківської системи, становленні іпотечного кредиту, що є неминучим у зв'язку з реалізацією зафіксованого у ст. 14 Конституції України права власності на землю як юридичних, так і фізичних осіб;

- підготовці і прийнятті Закону «Про кооперативні товариства» та введенні в законодавче поле України нового юридичного терміну «кооперативне товариство», що дозволило б не тільки чітко визначити статус кредитної спілки, а й створити умови для відродження всього розмаїття форм кооперативних організацій, яких так потребує аграрний сектор економіки сучасної України;

- при розробці широкого кола проблем з історії фінансового менеджменту, читанні лекційних та спеціальних вузівських курсів, укладенні методичних посібників, підручників, узагальнюючих та популярних праць як історичного, так і економічного циклів.

Апробація результатів роботи. Текст дисертації обговорювався на розширеному засіданні кафедр фінансів, економічної теорії та українознавства Полтавського державного сільськогосподарського інституту. Основні результати дослідження дисертант оприлюднив на двох регіональних («Актуальні питання дослідження вітчизняної історії та методики її навчання», Полтава, 19 травня 1997 р.; 50-та наукова конференція професорів, викладачів, наукових працівників, аспірантів та студентів університету, Полтава, 15 березня 1998 р.) та двох міжнародних конференціях («Українська діаспора Росії», Москва, 18-20 серпня 1997 р.; «Економічна історія Росії XIX-XX ст.: сучасний погляд», Москва, 18-19 листопада 1997 р.).

У збірниках наукових праць та журналах опубліковано 5 статей. У матеріалах двох науково-практичних конференцій надруковано тези доповідей. Особистий внесок автора в опублікованих у співавторстві працях складає 50 відсотків.

Основний зміст дисертації

сільськогосподарський кредит іпотечний

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні рамки і територіальні межі, методологічну основу, мету і завдання роботи із зазначенням наукової новизни та практичного значення, а також вказується на апробацію і публікацію результатів дослідження.

У першому розділі - «Історіографія проблеми та джерельна база» - розглядається стан наукової розробки теми дисертації. Перші узагальнюючі праці щодо формування фінансово-кредитної системи побачили світ невдовзі після скасування кріпосного права і здійснення у зв'язку з цим так званої викупної операції. Це насамперед праці економістів О. Васильчикова, І. Вільсона, Ю. Янсона, Л. Ходського, П. Мигуліна, П. Кованька та ряду інших авторів, що поставили перед собою завдання висвітлити умови (у тому числі і фінансові) переходу поміщиків і селян до ринкових методів господарювання. Відмічені праці нерівноцінні хоча б з огляду на те, що готувалися на різних стадіях здійснення викупної операції. Окремі праці (І. Вільсона) практично не мають наукових висновків, хоча за обсягом є досить значними. В концентрованій, чіткій і зрозумілій широкому колу громадськості формі фінансові результати реформи 1861 р. представлені в незначній за обсягом праці О. Лосицького, якого не випадково цитують немало сучасних дослідників.

Історіографія сільськогосподарського кредиту Російської імперії представлена в основному монографіями А. Сербиновича, І. Кауфмана, Х. Трусевича, О. Гур'єва, І. Толстого, О. Васильчикова, А. Яковлева та колективними працями загальнодержавного і регіонального масштабів. Автори, що аналізували практику сільськогосподарського кредитування в Російській імперії, чимало уваги приділяли і українським губерніям, зокрема її Лівобережжю. І все ж через розпорошеність фактичного матеріалу за різними розділами і параграфами, а також відсутність з тих чи інших причин відповідних даних, цілісної картини розвитку кредитування сільськогосподарських товаровиробників Лівобережної України у вищезгаданих працях немає. З іншого боку, колективні праці, що готувались місцевими земськими статистиками по губерніях охоплювали, як правило, лише окремі сюжети сільськогосподарського кредиту. Найчастіше мова йшла про дрібний кредит, в організації якого брало участь безпосередньо селянство, ремісники, державні службовці та дрібні торгівці. Таким чином, поза увагою залишався кредит, що мав незрівнянно більше значення в господарській діяльності привілейованих (дворян, купців, почесних громадян) та непривілейованих (селян, міщан, ремісників і дрібних службовців) станів. Мова йде про діяльність іпотечних банків, історіографія яких представлена численними працями теоретиків і практиків банківської справи. В дожовтневий період узагальнюючі праці з історії Селянського поземельного банку підготували О. Красик та О. Зак, які хоч і не охоплюють увесь період його діяльності, однак дають досить повне уявлення про діяльність банку упродовж першого двадцятип'ятиліття на території тих губерній, де були відкриті його відділення (включаючи Полтавську, Харківську та Чернігівську). Акціонерні земельні банки до 1917 р. не були предметом спеціального дослідження. Окремі відомості про їх діяльність подають автори узагальнюючих праць з історії приватного капіталу. Те ж саме можна сказати і про кредитування сільськогосподарського виробництва державою. Лише з 1909 р. в «Ежегоднике земельных улучшений», що почав виходити при Головному управлінні землевпорядкування і земельних справ, стали публікувати історико-економічні статті про діяльність цього сільськогосподарського відомства.

Корінні соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися на території колишньої Російської імперії в 1917-1920 рр., зумовили становлення принципово іншої ідеологічної парадигми. Якщо переважна частина дожовтневих дослідників прагнула більш-менш об'єктивно висвітлювати суспільні процеси (в усякому разі для цього існували певні об'єктивні умови), то утвердження після завершення громадянської війни диктатури однієї партії позбавила дослідників можливості вільно висловлювати свої думки у формі відповідних наукових висновків. У 20-ті роки, коли ідеологічний прес ще не був таким жорстким, яким він став з остаточним утвердженням у 30-ті роки сталінської деспотії, побачили світ кілька узагальнюючих праць з історії сільськогосподарського кредиту. В цьому контексті виділяється цікава праця Д. Батуринського про діяльність Селянського поземельного банку упродовж усієї його історії (1883-1917 рр.). В ній є, звичайно, відповідні відомості і про регіон, що нас цікавить. Однак автор веде мову не лише про банківські операції з нерухомістю. Близько половини вміщеної тут інформації стосується більш широкого питання - аграрної політики царизму.

З утвердженням тоталітарної системи, якій була притаманна абсолютизація класової боротьби, ролі пролетаріату та ідеології марксизму-ленінізму в історичному процесі, дослідникам радянського періоду надзвичайно важко було сформулювати власне відношення до багатьох проблем так званої капіталістичної епохи. Не дивно, що усі без винятку праці радянських дослідників характеризуються різкою, нерідко бездумною критикою всього того, чим займався царський уряд. Це і фінансова політика загалом і банківська зокрема, бюджет земських установ та громадських об'єднань, що в тій чи іншій мірі контролювались Міністерством фінансів. Коли ж об'єкт дослідження не давав підстав для критики царизму, тема вважалась неактуальною і не досліджувалась взагалі, про що свідчить, зокрема, праця колишнього директора Інституту історії АН УРСР І.О. Гуржія про формування ринкових відносин в Україні після скасування кріпосного права. Не випадково ж і у двотомній праці з історії селянства, підготовленій у 1967 р. Інститутом історії Академії Наук, про Селянський банк лише згадується, не кажучи вже про аналіз його роботи. В іншій тритомній узагальнюючій праці з історії народного господарства автори обмежились лише загальними зауваженнями щодо діяльності банків та кредитних товариств в Україні після 1861 р. Загальну характеристику діяльності банків України дали і автори восьмитомної історії України, допустивши при цьому ряд неточностей. У розрізі нашої теми значний інтерес викликають дослідження В.І. Марочка, В.М. Половця та В.М. Власенка, що побачили світ вже після розпаду СРСР. Якщо перший з них здійснив історико-економічний аналіз української селянської кооперації від її зародження у другій половині XIX ст. до ліквідації у 30-х роках XX ст. сталінським режимом, то для інших основну увагу зосередили на кредитній кооперації. При цьому В.М. Власенко на основі нових джерел цілком обгрунтовано, на нашу думку, відкинув усталену точку зору щодо соціального складу кредитних товариств. Згідно його даних, основний контингент членів цих товариств складали не заможні домогосподарі, а середні і близькі до них соціальні групи села з наділом у 3-5 десятин землі.

Історіографія сільськогосподарського кредиту в Російській імперії 1861-1917 рр. не обмежується, звичайно, іменами одних лише вітчизняних авторів дожовтневої і радянської епохи. Відомі соціальні потрясіння 1917-1920 рр. не могли не викликати пильної уваги західноєвропейських та північноамериканських дослідницьких центрів, тим більше, що дискусія про їх причини ніколи не припинялась, набравши особливої гостроти в період так званої «холодної війни» (40-80-ті роки XX ст.). Саме ідеологічна боротьба навколо принципових питань щодо закономірностей вищезгаданих подій зумовила, очевидно, підготовку значної кількості узагальнюючих праць, в яких певна увага приділялась і фінансам та кредиту. Окремо в цьому ряді стоїть збірник статей з історії земства, яке поряд з освітою та охороною здоров'я займалось і господарською діяльністю, зокрема, кредитуванням дрібних сільськогосподарських товаровиробників. Західні автори прямо вказували на «нездатність радянського режиму трактувати своє власне минуле», а значну кількість виданої в СРСР історико-економічної літератури кваліфікували як «непотрібну паперову масу». Хоч в даному трактуванні і міститься елемент перебільшення, все ж важко заперечувати факт, що в умовах радянської дійсності «ніхто не міг писати про кричущі протиріччя між героїчними прагненнями і жахливою дійсністю». Автори згаданого збірника, зокрема, Роберт Джонсон в статті «Ліберальні професіонали та професійні ліберали: земство як епіцентр статистичної науки» дійшли висновку, що радянська історіографія явно перебільшувала негативне значення економічної політики царя Олександра II, під час правління якого уряд прийняв принципові рішення щодо переходу до обов'язкового «викупу колишніми поміщицькими селянами надільної землі з одночасним зниженням суми викупних платежів, скасування подушного податку, заснування Селянського та Дворянського поземельного банків, що сприяло оздоровленню фінансового стану імперії. Неупереджене порівняння рівня і глибини розробки фінансово-кредитної політики царизму радянською і західноєвропейською та північноамериканською історіографією дає підстави говорити, що зарубіжні дослідники в ряді випадків вдались до протилежних радянським історикам крайнощів. В одних випадках під впливом гострої ідеологічної боротьби, в інших - через відсутність доступу до архівних установ СРСР, деякі автори явно перебільшували успіхи царського уряду в модернізації економіки в цілому і фінансово-кредитної системи зокрема.

Таким чином, навіть короткий історіографічний огляд дожовтневої, радянської та зарубіжної літератури дає підстави говорити про певну увагу дослідників до фінансово-кредитної політики царського уряду епохи становлення повноцінної ринкової економіки західноєвропейського типу. Разом з тим очевидним є і те, що, окрім кількох дожовтневих авторів, ніхто з радянських і зарубіжних дослідників не ставив перед собою мету проаналізувати організацію сільськогосподарського кредиту в Російській імперії взагалі і на Україні зокрема. Тим часом наявність відповідних джерел дозволяє здійснити досить детальний аналіз цієї проблеми не тільки по імперії в цілому, але й по окремих регіонах, в тому числі і такому специфічному в багатьох відношеннях, як Лівобережна Україна.

Джерельна база дослідження широка і різноманітна, що вимагає її аналізу за видами (опубліковані і неопубліковані), характером (законодавчі акти, офіційні звіти, доповідні записки, інструкції і розпорядження), а також за походженням (документи урядових установ, банківських інституцій, кооперативів і приватних осіб).

Досить повно в опублікованих джерелах представлена діяльність Селянського і Дворянського земельних банків. Організовані у 80-ті роки XIX ст. як установи державного іпотечного кредиту, ці банки публікували щорічні звіти, в яких досить детально показана їх діяльність, у тому числі і у розрізі окремих губерній. Відомості про покупців землі, їх господарського стану фіксувалися в подвірних списках (описи) домогосподарів, що зверталися за позичкою. Банк одержував ці описи з волосних правлінь і перевіряв точність занесених до них відомостей з допомогою спеціальних інспекторів. Отже, банк був зацікавлений в одержанні достовірних даних, що і забезпечує високу якість цього джерела.

Різноплановість інформації, масовий характер і статистична форма даних Дворянського (як і Селянського) земельного банку роблять їх унікальним джерелом. Опубліковані матеріали звітів Дворянського банку являють собою систему таблиць, що несуть інформацію про початкові і додаткові позички, перезастави, відстрочки, дострокові виплати, повні і часткові розміри застави, способи переходу землі до інших власників, про дозволи на страхування і оренду закладених маєтків, публікації про торги, відомості про маєтки, що залишились за банком і куплених банком в розрізі окремих губерній і країни в цілому.

Подібно до державних банківських структур, публікували свої звіти й акціонерні земельні банки та установи дрібного сільськогосподарського кредиту. Однак ці публікації мали спорадичний, тобто несистематичний, випадковий характер. Виключення хіба що складають звіти правлінь сільськогосподарських товариств, які хоч і були громадською організацією, однак через жорсткий контроль своїх членів щорічно публікували відомості про фінансово-економічні наслідки роботи товариств.

Окремі сюжети з історії фінансово-кредитних відносин на території Лівобережної України виявлені автором цих рядків на сторінках тогочасних періодичних видань, більшість з яких зберігаються у бібліотеці Полтавської сільськогосподарської дослідної станції. Немало цікавої інформації було вміщено, наприклад, на сторінках тижневика Харківського сільськогосподарського товариства, журналів: «Хуторянин», «Хозяйство», «Вестник финансов, промышленности и торговли», «Селянин», «Хлібороб», «Народное хозяйство» та ряді інших видань.

Незважаючи на велику кількість опублікованих джерел, в ході дослідження даної проблеми була виявлена відсутність окремих елементів, що не дає можливості здійснити реконструкцію тогочасних процесів у більш-менш повному обсязі. Статистичні ряди та інша інформація самі по собі не розкривають динаміки того чи іншого процесу еволюції фінансово-кредитних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва. Архівні ж матеріали дозволяють прослідкувати механізм функціонування адміністративних органів, управління тією чи іншою фінансово-кредитною установою, шляхи і методи розв'язання назрілих соціально-економічних проблем, а в ряді випадків і їх результати. Автором цих рядків вивчено стан джерел обласних архівів Полтави, Харкова, Сум та Чернігова, а також Ніжинського та Прилуцького філіалів Чернігівського обласного державного архіву. Доводиться, на жаль, констатувати, що в ході другої світової війни більшість фондів, в яких тривалий час зберігалися відомості про діяльність місцевих відділень іпотечних банків, були знищені. Знайдено лише розпорошені по інших фондах матеріали про діяльність головним чином Селянського поземельного банку. Деякі відомості про фінансовий стан селянських господарств після 1861 р. збереглися у фонді №840 (Мировий посередник 1-ї дільниці Пирятинського повіту) Полтавського обласного державного архіву. Дефіцит потрібної інформації на місцях змусив автора звернутися до Російського державного історичного архіву у м. Санкт-Петербурзі, де зберігаються сотні тисяч справ різних відомств, що мали пряме або опосередковане відношення до сільськогосподарського кредиту в Україні. Це, насамперед, фонд №582 (Управління у справах дрібного кредиту при Державному банку), фонд №583 (Особлива канцелярія по кредитній частині Міністерства фінансів), фонд №587 (Державний банк Міністерства фінансів), фонд №592 (Селянський поземельний банк), фонд №593 (Державний Дворянський земельний банк), фонд №1403 (Друковані записки у справах сенату та Міністерства юстиції), фонд №1405 (Міністерства юстиції) та ряд інших. Повнота відомостей, що зберігаються в цьому архіві, вражають обсягом і різнобічністю зосередженого там матеріалу. Усього в роботі використано 65 фондів дев'яти архівів. Зазначені групи джерел, доповнюючи одна одну, дозволили всебічно висвітлити проблему становлення і розвитку сільськогосподарського кредиту в губерніях Лівобережної України епохи вільного підприємництва.

У другому розділі - «Кредитна політика царизму в умовах аграрних і фінансових реформ другої половини XIX ст.» - простежуються фінансове забезпечення аграрних реформ 60-х років XIX ст., шляхи, методи та основні етапи становлення сільськогосподарського кредиту для дворянства та непривілейованих станів. Упродовж першого пореформеного десятиріччя основна маса колишніх кріпосних селян Лівобережної України була переведена на викуп, згідно якого вони зобов'язувалися виплатити поміщикові 170,5 млн. крб. З урахуванням тих, що були переведені на викуп у 70-х роках, загальна сума викупних платежів, що величезним тягарем лягала на злиденний бюджет селянської родини, склала 184 231 900 крб.

Зіткнувшись після 1861 р. з принципово новими умовами господарювання, як поміщики, так і селяни відчули гостру потребу у кредитах, що за своєю формою є перерозподілом грошових засобів на умовах наступного повернення. Під тиском об'єктивних потреб економічного розвитку тогочасний уряд санкціонував створення у 80-х роках XIX ст. загальнодержавних Селянського і Дворянського земельних банків. Одночасно з цим створювалися і акціонерні іпотечні банки, які внаслідок їх більшій відповідності ринковим відносинам не лише успішно конкурували з відповідними державними банками, але й поступово витісняли їх з грошового ринку. Станом на 1 січня 1909 р. в акціонерних банках Лівобережної України було заставлено 933,6 тис. дес. землі, а сума виданого кредиту склала 50 255,9 тис. крб., тоді як у відділеннях Селянського банку перебувало у заставі 586,1 тис. дес. землі, тобто на 47,2% менше. Меншою на 1 245,5 тис. крб. була і сума виданого кредиту (49 010,5 тис. крб.).

У третьому розділі - «Дрібний кредит та його місце у фінансуванні сільськогосподарського виробництва» - досліджуються внутрішні і зовнішні чинники виникнення позичково-ощадних та кредитних товариств, волосних кас та сільських банків, з'ясовується роль земства та уряду в прямому та побічному кредитуванні сільського господарства. Головною відмінністю позичково-ощадного від кредитного товариства була наявність у кожного члена позичково-ощадного товариства певного паю (не більше 100 крб.), тоді як кредитне повинно було мати не менше 1 тис. крб. статутного капіталу, походження якого могло бути найрізноманітнішим. Волосні ж каси, створені ще у 1840 р. згідно до відповідного розпорядження Міністерства державних маєтностей, функціонували лише завдяки адміністративному втручанню владних структур, що і зумовило врешті-решт на початку XX ст. фактичне припинення їх діяльності. Значно більшою життєздатністю відзначалися структури, покликані до життя завдяки ініціативі повітових і губернських земств Лівобережної України, серед яких особливе місце посідали земські каси, спеціальні фонди для кредитування сільської бідноти і сільськогосподарські товариства. Останні, наприклад, забезпечували закупівлю вдосконалених знарядь праці, кращі сорти насіння, високопродуктивну худобу, налагоджуючи одночасно науково-дослідну і просвітницьку роботу у найглухіших повітах губерній Лівобережжя. Найяскравіший приклад - заснування у 1884 р. Полтавського дослідного поля, яке завдяки здобуткам ряду її працівників, зокрема М.І. Вавилову, стало всесвітньо відомим науковим центром.

У четвертому розділі - «Вплив столипінського законодавства на фінансово-кредитну систему сільського господарства» - йдеться про створення механізму стимулювання розвитку товарно-грошових відносин в аграрному секторі економіки Лівобережної України. В цьому плані провідну роль відігравали землевпорядні комісії, що зосередили у своїх руках не лише адміністративні функції сприяння створенню хутірських та відрубних господарств, але й певні фінансові засоби впливу на економічну ситуацію в українському селі. Аналіз статистичних таблиць щодо мобілізації селянських надільних земель дає підстави суттєво уточнити досить поширену в історичній літературі тезу, згідно якої основною причиною продажу дрібної земельної власності було розорення селянських господарств. Як свідчать відповідні підрахунки, найбільше (19,6%) дрібних товаровиробників продавало свою землю з метою переселення на інші, більші і кращі у сільськогосподарському відношенні ділянки. Разом з тими, хто вказав причиною продажу купівлю землі без переселення (15,6%), ця категорія продавців складала загалом понад третину усіх продавців (35,3%).

Реалізація столипінського законодавства завершила процес формування в аграрному секторі економіки Лівобережної України повноцінних ринкових відносин, які з певною очевидністю продемонстрували нездатність основної маси великих поміщицьких господарств конкурувати з дрібним індивідуальним селянським господарством. Прискорення у 1906-1917 рр. процесу продажу поміщиками свого землеволодіння мало місце навіть в умовах пільгового кредитування привілейованих станів. Лише окремі господарства, типу Карлівського маєтку Мекленбург-Стрелицьких, змогли не лише витримати жорстку конкурентну боротьбу, а й примножити свій бюджет.

У результаті проведеного дослідження автор прийшов до низки висновків, основні положення з яких виносяться на захист:

- у ході практичної реалізації основних положень реформи 1861 р. поміщики суттєво зміцнили бюджет своїх господарств, тоді як основна маса селянства змушена була віддавати майже увесь свій прибуток державі у вигляді викупних платежів та численних податків;

- перехід від примусової до вільнонайманої праці виявився вирішальним кроком до перетворення усієї робочої сили у товар, в результаті чого суттєво розширився ринок праці і послуг, що у свою чергу стимулювало розвиток товарно-грошових відносин у країні в цілому і окремих її регіонах зокрема;

- Лівобережна Україна належала до числа тих регіонів, де кредитні установи різного типу виникали у числі перших, що, окрім усього іншого, свідчить про наявність тут сприятливих об'єктивних і суб'єктивних умов;

- найефективніше працювали ті кредитні установи, які оперативніше і, головне, адекватно реагували на зміну кон'юнктури ринку;

- акціонерні земельні банки відігравали досить помітну роль у кредитуванні сільськогосподарських товаровиробників, поступово відтісняючи на другий план державні земельні банки;

- окрім внутрішніх чинників становлення і функціонування кредитних установ, суттєву роль відігравали зовнішні фактори, зокрема така активна самоврядна громадська структура, як земство;

- питома вага іноземних громадян серед землевласників Лівобережної України складала всього кілька відсотків, що, окрім усього іншого, не дає підстав говорити про можливість скупки іноземцями усієї землі у наш час;

- столипінське законодавство про вільний вихід з общини завершило процес перетворення усієї селянської землі на повноцінний товар, що суттєво прискорило розвиток дрібного селянського землеволодіння фермерського типу за рахунок розорення великих поміщицьких господарств. При цьому темпи зростання господарств фермерського типу з 50 і більше десятинами землі набагато підвищували як число розорених, так і дрібних господарств з кількома десятинами землі.

Загальним висновком дослідження є теза, згідно якої сільськогосподарське виробництво може і повинно одержати потрібні йому кредити. Однак необхідною умовою розвинутого ринку грошей, як показує вітчизняний історичний досвід, є наявність відповідного ринку землі.

Основний зміст дисертації викладено у таких працях

1. Краснікова О., Якименко М., Селіхов Д. Приватизація селянської надільної землі в Україні 1906-1917 рр.: причини, зміст, наслідки // Економіка України. - 1997. - №8. - С. 62-70 (0,8 друк. арк.).

2. Краснікова О.М. Становлення фінансово-кредитної системи в Україні та її вплив на здійснення аграрних реформ 1861-1906 років // Актуальні проблеми природничих і гуманітарних наук / Збірник наукових праць молодих вчених /. - Полтава: Вид-во Полтавського держ. с/г ін-ту, 1997. - С. 234-236 (0,3 друк. арк.).

3. Краснікова О.М., Селіхов Д.А. Правове регулювання фінансово-кредитної діяльності Селянського поземельного банку в Україні на рубежі двох століть (XIX-XX) // Актуальні проблеми природничих і гуманітарних наук / Збірник наукових праць молодих вчених /. - Полтава: Вид-во Полтавського держ. с/г ін-ту, 1997. - С. 236-249 (1,0 друк. арк.).

4. Краснікова О.М. Фінанси і кредит в сільському господарстві Лівобережної України епохи вільного підприємництва (1861-1918) // Придніпровський науковий вісник. Економіка №30 (97). Квітень 1998 р. - Дніпропетровськ: Вид-во «Наука і освіта», 1998. - С. 6 (0,4 друк. арк.).

5. Краснікова О.М. Ретроспектива іпотечного кредиту в Україні // Економіка АПК. Міжнародний науково-виробничий журнал. - 1998. - №1. - С. 61-65 (0,4 друк. арк.).

6. Краснікова О.М. Полтавський земельний банк: з історії іпотечного кредиту (1872-1918 рр.) // Четверта Полтавська наукова конференція з історичного краєзнавства. Матеріали до 825-річчя з часу першої літописної згадки міста Полтави та 1100-річчя появи перших поселень на її території. - Полтава. - 1998.-с. 13-19 (0,4 друк. арк.).

Размещено на Allbest.ru