Предмет і завдання дисципліни "Економічна історія"

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

Березанська філія

Контрольна робота з економічної історії (варіант № 1)

Студента 4 курсу

Спеціальності «Міжнародна економіка і фінанси»

2013 рік

Питання 1. Предмет і завдання дисципліни «Економічна історія»

Економічне життя суспільства є надзвичайно багатогранним. Його вивчає система економічних наук, які включають науки про загальні закони економічного розвитку, галузеві економічні науки, науки, що розглядають конкретні економічні процеси та явища, науки про народне господарство.

Кожна з них має свій предмет, своє коло досліджуваних питань. Першість серед усіх економічних наук належить економічній теорії (політичній економії). Політична економія як наука склалась у XVII ст. Вона є результатом тривалого історичного розвитку економічної думки.

Економічна думка зародилась у глибокій давнині і пройшла складний шлях від емпіричного розуміння економічних явищ до формування наукових теорій. Очевидно, уже в первісному суспільстві люди замислювались над економічними явищами. Але ці їхні погляди ще не складалися в будь-яку систему. Перші спроби систематизації економічних поглядів можна віднести до стародавньої доби й середньовіччя. Проте й вони ще не склались у наукові системи.

Економічні знання стали самостійною галуззю досліджень у XVI--XVII ст. -- в епоху меркантилізму, хоч і тоді дослідники займалися аналізом тільки окремих економічних проблем.

Видатний економіст Йозеф Шумпетер писав, що меркантилізм був не стільки науковим напрямом, скільки практичною політикою. Так само і література меркантилістів була вторинним явищем і містила лише зачатки науки. Таку оцінку меркантилізму заперечує відомий англійський економіст M. Блауг. Він пише, що не можна, наслідуючи Шумпетера, “зводити меркантилізм лише до другорядної течії поступального розвитку економічного аналізу”. У меркантилістській літературі вже містилися основні елементи класичного підходу, підкреслює Блауг.

Меркантилістів цікавили, зокрема, питання визначення суті багатства, яке вони ототожнювали із золотом і сріблом, регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу дорогоцінних металів у країну, заохочення експорту, протекціоністські тарифи на імпортні товари тощо.

Зрозуміло, що в добу панування торгового капіталу основними були питання, зв'язані з торгівлею. Іще не існувало науки, яка б грунтувалась на економічних законах і охоплювала всі сфери людської економічної діяльності. Початки такої науки було закладено А. Смітом -- представником класичної політичної економії. Саме А. Сміт створив першу систему політичної економії, узагальнивши нагромаджені до нього окремі економічні знання.

Послідовники й учні А. Сміта розвивають теорію, вносять в неї нові ідеї. Згодом з'являється критична течія у політичній економії, представники якої (зокрема С. Сісмонді, котрий називав себе учнем А. Сміта) виступають із критикою “економічної ортодоксії”. Ця критика забезпечила появу нових напрямів економічної думки [3].

Формуються соціалістичні ідеї. Виникає утопічний соціалізм, з'являється марксизм, який проголошує себе науковим соціалізмом.

У 70-х роках XIX ст. економічна думка була репрезентована, з одного боку, історичною, а з іншого -- суб'єктивно-психологічною школою, яка ознаменувала розвиток політичної економії на нових, маржинальних (граничних) засадах. На цих засадах наприкінці XIX ст. формується неокласичний напрям економічної думки, з появою якого зв'язане становлення мікроекономіки.

Новим етапом розвитку політичної економії стала поява у 30-х роках так званого кейнсіанства.

Кейнсіанці, на відміну від неокласиків -- прихильників економічного лібералізму, на перший план висувають проблему регулювання ефективного попиту. З появою кейнсіанства зв'язане також формування нового розділу економічної науки -- макроекономіки.

Неокласичний напрям і кейнсіанство з моменту їхньої появи і до наших днів пройшли складний еволюційний шлях, по черзі виходячи на перший план і в економічній теорії, і в економічній політиці.

Своєрідним напрямом економічної думки є інституціоналізм, який виник наприкінці XIX -- на початку XX ст. Цей напрям, який за предмет свого дослідження взяв переважно позаекономічні фактори, розширив поле аналізу економічних наук, інтегрував економічну теорію з іншими суспільними науками.

Значний внесок у розвиток економічної думки зробили соціал-реформістські концепції. Знання цих концепцій є практично цінним для формування ринкової економіки в пострадянських країнах.

Зрештою, не можна обминути процес історичного розвитку економічної думки в нашій країні. Тривалий час українська економічна думка взагалі не досліджувалась, а видатні українські економісти оголошувались російськими і вивчались у відповідному контексті єдиного суспільно-економічного простору.

Процес розвитку економічних поглядів та ідей і є предметом історії економічної думки. Цей курс охоплює також економічні погляди, які не склалися в систему.

Складовою частиною його є історія економічних учень, тобто економічних поглядів, які об'єднувались у певну систему. Таким чином, історія економічних учень є поняттям вужчим, ніж історія економічної думки. А історія політичної економії, у свою чергу, є основою історії економічних учень.

Зрозуміло, що цей розподіл є досить умовним. Будь-який підручник з історії економічних учень розглядає, власне, історію економічної думки, досліджує процес виникнення й розвитку економічних поглядів та ідей, починаючи зі стародавнього світу. Тобто історія економічної думки та історія економічних учень ототожнюються.

Французькі економісти Ш. Жід і Ш. Ріст у підручнику з історії економічних учень як синонімічними користуються термінами: історія економічних учень, історія економічних ідей, історія економічної думки, історія політичної економії.

Те саме стосується і вже згадуваного підручника з історії економічної думки англійського економіста М. Блауга. Він уживає терміни: історія економічної думки, історія економічної науки, історія економічної теорії. Усе це дає підстави зробити висновок, що йдеться, власне, про історію економічної науки в більш чи менш широких межах.

Щодо методико-методологічних засад аналізу історії економічної думки, то вони можуть бути різними залежно від того, якої мети бажає досягти дослідник. У літературі виділяють, в основному, два принципи, два методи: історичний, або хронологічний, і логічний. Історичний підхід передбачає розгляд ідей, теорій у порядку їхнього виникнення та формування. Він дає змогу проаналізувати сукупність поглядів, ідей на певному етапі суспільного розвитку й дальшу еволюцію цих ідей. Такий підхід може поєднуватися з аналізом соціально-економічних умов, що в них формувалися ці погляди та ідеї [3].

Логічний метод грунтується на дослідженні еволюції концепцій чи теорій, без достатнього урахування їхнього зв'язку з іншими теоріями та з історичними умовами. У такому разі досліджуються самі тільки теорії, концепції, логіка їхнього розвитку. Досить часто обидва методи поєднують.

Варто згадати і так званий мотиваційний, або класовий, метод, коли аналіз економічної думки підпорядковується економічній мотивації. Визначаються класи, які ведуть боротьбу за відповідну частку кінцевого продукту, а відтак -- класова позиція теоретиків, ідеологів того чи того класу. Цей метод використовував К, Маркс і його послідовники. Не заперечуючи наявності такої боротьби, треба, проте, ураховувати, що це лише одна зі складових характеристик суспільства, а її теоретичне обгрунтування -- одна зі складових економічної теорії. Очевидно, річ у тім, щоб теоретично вирішувати передовсім питання ефективного функціонування економіки.

Може застосовуватись і територіальний метод, що передбачає дослідження історії економічної думки в певних країнах. Кожний метод має свої переваги і недоліки. Застосовується той чи той метод, як уже зазначалось, залежно від того, які завдання ставить перед собою дослідник. Може використовуватись поєднання різних методів, особливо у разі навчальних, а не безпосередньо наукових завдань.

З проблемою методико-методологічних засад дослідження й викладу матеріалу безпосередньо зв'язане питання періодизації історії економічної думки та визначення пріоритетів, що підлягають аналізу.

Економічні теорії та школи можна досліджувати відповідно до історичної послідовності їхнього виникнення й розвитку, тобто користуватись історичним методом дослідження. Саме таку періодизацію подано в цьому підручнику. Тут досліджується історія економічної думки Стародавнього світу та середньовіччя, теорія меркантилізму, що охоплює XV--XVII ст., класична політична економія та її еволюція у XVIII -- першій половині XIX ст., а також виникнення критичного напряму в політичній економії і формування соціалістичних ідей (перша половина XIX ст.).Друга половина XIX ст. характеризується формуванням марксизму, виникненням маржиналізму, розвитком ідей історичної школи та становленням неокласичного напряму. У рамках XX ст. аналізується виникнення та еволюція основних напрямів сучасної економічної думки: неокласичного, кейнсіанства та інституціоналізму. Предметом дослідження є також соціал-реформізм і радянська економічна думка. Отже, в даному разі періодизація здійснюється за історико-хронологічною ознакою. Проте історичні межі, етапи розвитку економічної думки виокремлюються відповідно до панівних економічних теорій.

У марксистській літературі застосовувався класовий принцип періодизації в поєднанні з формаційним. Аналізувалась економічна думка Стародавнього світу, середньовіччя (феодалізму), доби капіталізму й соціалізму. У рамках капіталізму економічна думка поділялась на буржуазну класичну (наукову) та буржуазну вульгарну (ненаукову). Розглядалась також дрібнобуржуазна економічна думка.

У сучасній літературі деякі автори пропонують нову періодизацію, нову структуру курсу історії економічної думки. Так, Я. Ядгаров уважає за необхідне застосувати позбавлену класового підходу періодизацію етапів і напрямів розвитку економічної думки.

Він пропонує поділити історію економічної думки (економічних учень) на три етапи:

1) економічні вчення доби доринкової економіки;

2) економічні вчення доби нерегульованої ринкової економіки;

3) економічні вчення доби регульованої (соціальне орієнтованої) ринкової економіки. Не вдаючись у детальну критику такої схеми, зауважимо, що далеко не всі теорії вкладаються в запропоновані автором етапи. Це особливо стосується третього етапу [3].

Щодо пріоритетів, то цілком зрозуміло, що всю історію економічної думки, навіть у стислому викладі, неможливо вмістити в одній книжці. Кожний дослідник обмежує себе певними періодами, напрямами, країнами. У нашому підручнику теж досліджуються лише основні напрями, школи, які сприяли формуванню сучасних економічних ідей.

Важливим моментом дослідження історії економічної думки є виявлення співвідношення між економічними теоріями та ідеологією. Ця проблема є особливо актуальною для пострадянських країн. Адже історія економічної думки, як і всі суспільні науки, була занадто ідеологізованою. Деякі економісти пострадянських країн удаються тепер у іншу крайність. Намагаючись позбутись марксистського догматизму та зайвої ідеологізації економічної теорії, вони заперечують будь-який зв'язок економіки та ідеології. Але ігнорувати цей зв'язок неправомірно. Це питання є предметом широких дискусій серед західних економістів. Усі вони визнають роль ідеології, проте не всі однаково визначають цю роль. Одні економісти заперечують наявність ідеологічних елементів у економічній теорії, інші -- визнають ці елементи як такі, що реально існують і є неминучими. Одні намагаються “звільнити” економіку від ідеології, інші -- визнають функціональну роль ідеології і науки як знарядь соціального контролю.

Ті, хто заперечує роль ідеології в економічній теорії, твердять, що “чисту” економічну теорію можна використати для дослідження будь-якої економічної системи без огляду на її ідеологічну суть. Інші -- навпаки, наголошують на необхідності враховування ідеологічних аспектів у економічному аналізі. Як правило, радикальніш! економісти надають цій проблемі більшого значення. Ортодоксальні, або консервативні, -- применшують її роль. Крім того, є різні погляди й на саму суть ідеології: західні економісти визнають її явищем групової, професійної свідомості, а не особливою формою класової свідомості, як К. Маркс.

І. Шумпетер визнавав вплив ідеології на економічну теорію, але вважав, що він не є суттєвим. Шведський економіст Г. Мюрдаль твердив, що політико-ідеологічні елементи неможливо усунути з економічного аналізу, хоч їхня роль у сучасному суспільстві поступово зменшується. А відомий французький економіст, лауреат Нобелівської премії (1988) Моріс Алле, навпаки, підкреслював посилення політизації науки й наукової діяльності “через вплив ідеологічних концепцій, до якого б крила вони не належали”. І саме тому економіка, на його думку, іще не є “справжньою наукою”, оскільки “її вихідний матеріал тісно зв'язаний із інтересами та ідеологією”'. Англійські економісти Моріс Добб і Дж. Робінсон стверджують, що економічна теорія неминуче має ідеологічний характер. Дж. Робінсон наголошує, що економічний аналіз відіграє основну роль у виправданні існуючого ладу. Американський економіст Пол Суїзі неокласичний економічний аналіз прямо називав однією зі стадій апологетики капіталізму. Польський економіст Оскар Ланге й американський Р. Хейлбронер наголошували на безпосередній залежності економічних теорій від ідеології. І справді, якщо розглядати історичну еволюцію економічної думки, то зв'язок економічних теорій і ідеології простежується досить виразно.

А. Сміт проголошував ідею гармонії приватних і суспільних інтересів. Проте він поширював цю ідею лише на виробництво багатства, а не на його розподіл. На відміну від А. Сміта Д. Рікардо поклав саме проблему розподілу в основу своєї праці. Він висловив думку про протилежність і взаємозалежність заробітної плати й прибутку, наголосив на трудовому характері ренти. Теорію ренти Рікардо використав у боротьбі проти землевласників, викриваючи протилежність їхніх інтересів та інтересів робітників і промисловців.

Сісмонді одним із перших поставив проблему становища робітничого класу за умов капіталізму, виступивши з критикою ідеології економічного лібералізму класиків. Економічна свобода сприяла не лише розвитку продуктивних сил, вона призвела до зубожіння робітничого класу і криз. Сісмонді намагається з'ясувати причини цих явищ і знайти способи їх подолати.

Сісмонді не був соціалістом, проте його ідеї знайшли підтримку в соціалістів Прудона, Родбертуса, Лассаля. Вони виступали із закликами справедливішого розподілу, втручання держави в економічні й соціальні процеси, реформування суспільства. Соціалісти-утопісти ставили своїм завданням вирішення соціальних питань. Проблему розподілу вони підпорядковували проблемі відносин власності і на цій підставі дійшли висновку про протилежність інтересів, суперечності між трудящими й “експлуататорами”. Вирішення соціальних проблем вони сподівалися здійснити через свідому й розумну діяльність суспільства, організацію асоціацій, добровільну кооперацію. Проти теорій соціалістів виступали Бастіа і Кері, проголошуючи гармонію інтересів праці й капіталу. Ця гармонія зумовлена тим, що, на їхню думку, частка праці й капіталу в продукті зростає паралельно, проте частка праці зростає й абсолютно й відносно, а капіталу -- лише абсолютно.

Історична школа сприяла розвитку та поширенню реформізму, зокрема доказу доцільності його застосування у сфері розподілу.

Маркс чітко й однозначно сформулював проблему класових суперечностей, експлуатації. Її суть полягає у привласненні капіталістами додаткової вартості. Усунення експлуатації, за Марксом, можливе лише революційним шляхом [3].

Маржиналісти розподіл пов'язують із оплатою факторів виробництва, хоч самі фактори та їхня продуктивність набувають нового тлумачення. Теорія граничної корисності маржиналістів передбачала відхід від розгляду соціально-економічних відносин. Проте її ідеологічна спрямованість породила особливо багато суперечок. Якщо Шумпетер уважав за можливе розглядати її як ідеологічно нейтральну, то Дж. Робінсон заявляла, що цю теорію просякнуто ідеологією і її покликано покласти край іншим ідеологіям.

Маршалл, як і маржиналісти, теорію розподілу зв'язує з теорією факторів виробництва. Проте в нього, на відміну від маржиналістів, і, зокрема, їхньої теорії граничної продуктивності, ідеться про умови попиту і пропозиції, якими визначається нормальна ціна кожного фактора виробництва. І тому завдання теорії розподілу Маршалл убачає в тім, щоб з'ясувати елементи, рушійні сили, які визначають попит і пропозицію. Він визнає недосконалість розподілу, його нерівність, проте виступає проти соціалістичних принципів рівного розподілу. Маршалл запропонував замінити назву “політична економія” новою -- наука економіки (economics).

Якщо у XIX ст. відбувалася гостра теоретична боротьба різних шкіл, котра ще посилювалась політичними розбіжностями й різними соціальними інтересами, то поява нової функціональної теорії “economics” означала послаблення її соціальної і класової спрямованості.

Але разом з неокласичним напрямом виник інституціоналізм, прихильники якого одразу заявили про себе гострою критикою капіталізму, критикою “бездіяльного, паразитичного класу”. Інституціоналісти виступили з вимогою соціального контролю суспільства над економікою.

Кейнс не надавав особливого значення політичним і соціальним факторам і стояв на позиціях безперервності економічного розвитку, хоч і не заперечував необхідність реформ. Проте в посткейнсіанців У центрі уваги стоять проблеми економічного зростання й розподілу.

У 70-х -- початку 80-х pp. на зміну кейнсіанству прийшов неоконсерватизм, який спирався переважно на неокласичні ідеї, хоч у неоконсервативних теоріях чіткіше виявляється ідеологічна спрямованість. Прихильники цих теорій виправдовують нерівність у доходах, у розподілі багатства. Вони виступають за податкові пільги для найбагатших верств населення, домагаються скорочення соціальних програм. Про зростання ролі політики та ідеології у неокласичному напрямі писали й західні економісти, зокрема американці А. Айхнер і Р.Ерл.Не залишався незмінним і економіко після появи перших досліджень з цієї дисципліни А. Маршалла (1890) і американського економіста А. Гедлі (1896). Маршалл називав економіко наукою “чистою і прикладною”, незалежною від державної політики.

Такі самі погляди висловлював і професор Чиказького університету Ф. Найт, який писав, що поява економіко означала відокремлення чистої науки від проблем державної політики. Проте ці заяви цілком безпідставні. Навіть сам Найт, визначаючи проблеми економіко, не зміг уникнути питань державної політики.

У всесвітньо відомому підручнику П. Самуельсона “Економікс” спостерігається поступове зростання інтересу як до політичних, так і до соціальних проблем. До того ж Самуельсон неодноразово повертається до терміна “політична економія”, підкреслюючи соціальну значущість останньої і увагу до соціальних проблем. На думку Самуельсона, предмет політичної економії (економічної теорії) збігається з предметом таких наук, як соціологія, психологія тощо [3].

Отже, будь-які спроби заперечити зв'язок економічної теорії та ідеології, створити деідеологізовану історію економічної думки не мали успіху. І не випадково американський економіст Уоррен Дж. Семюельс писав: “Неокласична школа, кейнсіанство, монетаризм, марксизм і інституціоналізм -- усі ці напрями економічної думки є більшою чи меншою мірою невизначеними, але відносно відособленими парадигмами. Усі вони функціонують як ідеологія, виступаючи одночасно як пізнавальні системи і як вираз систем цінностей”.

Щодо більш широкого аспекту визначення місця й ролі ідеології в науці й усьому духовному житті, то тут для другої половини XX ст. можна назвати два етапи, два підходи до вирішення проблеми. У 50--60-ті роки, а це був період економічного піднесення в розвинених капіталістичних країнах, з'являється цілий ряд концепцій, що проголошували “деідеологізацію” західного суспільства й міжнародного життя в цілому.Одним із перших, хто заклав основи концепції “деідеологізації” у праці “Опіум інтелектуалів” (1955), був французький соціолог Р. Арон. На початку 60-х pp. ця ідея розроблялася в різних варіантах американськими вченими С. Ліпсетом, А. Шлезінгером, Т. Парсонсом. Д. Белл у збірці статей “Кінець ідеології” (1969) прямо заявляє, що традиційні системи вичерпали свої творчі можливості й відходять у минуле.У 70-ті роки західні теоретики оголосили про “оновлення духу”, виникнення “нової ідеології”. Вони закликали до “реідеологізації” західного суспільства, тобто відродження ідеологізації. Переглядають свої погляди щодо ролі ідеології в сучасному суспільстві Р. Арон, Д. Белл, С. Ліпсет, Т. Парсонс та інші. А західнонімецький соціолог Є. Хельце в монографії “Ідея та ідеологія” (1969) заявив про необхідність оцінювати значення ідеології в рамках історичного процесу, відмовитись від концепції деідеологізації як такої, що не витримує критики, не підтверджується фактами. Він підкреслював, що ідеологія активно втручається в усі сфери життя, що навіть саме поняття “деідеологізація” уже має ідеологічне забарвлення. Поява цієї ідейної хвилі, що означала посилення ролі ідеології, позначилась на всіх напрямах суспільної думки [3].

Економічна історія -- наука, яка вивчає еволюцію господарської діяльності, господарського буття людства від первісного суспільства до сучасності. Саме ці питання складають предмет економічної історії (або історії народного господарства) як науки, котра займає важливе місце в системі історико-економічних дисциплін. Економічна історія також тісно пов'язана з цілою низкою інших наукових дисциплін -- демографією, соціологією, психологією, державоведенням, політологією, історією держави та права, історією культури, релігії тощо, використовуючи матеріал, нагромаджений та проаналізований у рамках цих наук, та, в свою чергу, збагачуючи їх необхідними фактами історико-економічного характеру.

Історія світової економіки є обов'язковим предметом у підготовці економістів усіх спеціальностей. У сучасному світі інтерес до економічної історії постійно зростає -- це характерно як для науковців, так і для широкого загалу і нашої країни, й інших країн. Така ситуація пояснюється тим, що економічна історія як наука та навчальна дисципліна виконує декілька дуже важливих завдань. Найважливішим з них є узагальнення та аналіз нагромадженого людством господарського досвіду -- позитивного й негативного. Вивчення цього досвіду дозволяє вченим створювати короткотермінові та довготермінові прогнози економічного розвитку, розробляти найбільш доцільну економічну стратегію й тактику, давати практичні рекомендації. Спеціалісти-практики, спираючись на рекомендації вчених, отримують можливість уникати помилок та приймати обґрунтовані рішення [1].

Найважливішою функцією економічної історії є також формування у економістів та фахівців інших галузей знань певного типу мислення, завдяки якому можна знайти та проаналізувати історичні корені сучасних економічних проблем, побачити та вивчити сучасні аналогічні ситуації, розрахувати на основі наявного досвіду найкоротші шляхи їх розв'язання.

Економічна історія як наука виникла в XVІІІ ст. Відтоді швидко та неухильно розширяється перелік тем, які є предметом її аналізу, ускладнюються методи дослідження, зростає кількість наукових шкіл. На сучасному етапі економічна історія вивчає дуже велике коло різноманітних питань.

Для вивчення економічної історії територій, регіонів, країн, світового економічного співтовариства, етапів його формування необхідно з'ясувати, що таке світове співтовариство, які його сучасні характеристики. Виходячи з принципів історизму, необхідно простежити, як створювалося світове економічне співтовариство, проаналізувати основні причини, що визначали цей процес. Доцільно розглянути питання про постійне поглиблення економічного співробітництва між країнами, зупинитися на питанні про міжнародні економічні союзи та організації -- урядові та надурядові.

Важливою проблемою є вивчення типів економік, які існували в історії людства та існують сьогодні. Це можна виділити як проблему багатоваріантності економічного розвитку. Для сучасного періоду при вивченні проблеми багатоваріантності господарських систем доцільно розглянути особливості економіки індустріальних країн з ринковою економікою, виділити специфічні риси неринкової економіки, проаналізувати економічний розвиток численної групи країн, що розвиваються. В цій останній групі необхідно спеціально виділити країни аграрно-сировинні, аграрно-індустріальні, «нові індустріальні», країни «нафтової еліти», країни, економіка яких орієнтована на переважний розвиток міжнародного туризму тощо.

При аналізі типу економічної системи слід звернути увагу на структуру народного господарства, співвідношення в ньому таких галузей, як промисловість, будівництво, зв'язок, транспорт, енергетика, сфера послуг, сільське господарство. Досить показовою є структура експорту та імпорту, ступінь відкритості країни, її залученість до світового господарства, рівень економічної інтеграції з іншими країнами. Необхідно розглянути характер відносин власності на засоби виробництва, оцінити співвідношення в народному господарстві приватного, кооперативного, державного секторів економіки. Дуже важливим також є аналіз державної політики відносно приватного підприємництва та приватної ініціативи. Істотною рисою економічної системи є також ступінь її сприйняття до науково-технічного прогресу (НТП), що знаходить вираз у специфіці розвитку науки, наукоємних та високоскладних виробництв. Це, безумовно, важливі, але далеко не вичерпні характеристики, що дають нам тип економічної системи.

Для економічної історії дуже важливою є проблема її періодизації. Вивчаючі періодизацію економічної історії, слід мати на увазі певну умовність та відносність кожного з варіантів періодизації, що цілком піддається поясненню: адже кожна періодизація -- це спроба зробити класифікацію фактів, яка враховує лише певну їх частину; отже, сфера застосування тієї чи іншої періодизації завжди обмежена [1].

Власне, якщо говорити про періодизацію економічної історії, слід зазначити, що нині існує два основних підходи. Відомий американський вчений українського походження, спеціаліст з економічної історії І. Коропецький стверджує, що це так звані реалістичний підхід та конвенційний. Для першого притаманне визначення певних періодів на підставі економічних критеріїв, які у свою чергу повинні підтверджувати значні зміни, що означають перехід від однієї господарської системи до іншої. В той же час прихильники другого підходу стверджують, що тривалість дії цих змін не дає можливості з достатньою достовірністю ідентифікувати їх. Проте, і перші, і другі вважають, що розподіляти історію господарського буття людства на періоди є надзвичайно важливим, навіть якщо визначення їх за певними ознаками не є достатньо досконалим.

Напевно, подібна точка зору існувала і раніше, власне, від початку оформлення економічної історії як науки. Так, ще в першій половині XIX ст. з'являється періодизація Ф. Ліста, відомого німецького економіста кінця ХVIII -- першої половини XIX ст., в основу якої покладено переважаючий тип господарської діяльності людства. Відповідно до цього він виділяв п'ять періодів:

Ш мисливський;

Ш скотарський (пастушачий);

Ш землеробський;

Ш землеробсько-мануфактурний;

Ш землеробсько-мануфактурно-торговий.

Власне, найбільший внесок у розробку різних схем періодизації економічної історії зробили німецькі вчені XIX ст., які використовували різноманітні критерії. Так, Б. Гільдебрант в основу своєї періодизації поклав пануючий спосіб обміну і поділив історію на три етапи:

Ш натуральне господарство;

Ш грошове господарство;

Ш кредитне господарство.

Дуже близько до нього був К. Бюхер, який ділив історію господарського буття людства на:

Ш натуральне господарство;

Ш муніципальне (міське) господарство;

Ш грошове господарство.

Але запропоновані періодизації не пов'язують економічний розвиток з розвитком соціальних інституцій, що робить їх неповними та обмеженими. Спробу синтезувати соціологію та економіку для пояснення еволюції економічних процесів зробив К. Маркс у своїй теорії суспільно-економічних формацій, кожна з яких характеризується певним рівнем розвитку продуктивних сил (під якими розуміється все те, що забезпечує матеріальне існування людини, і сама людина) та виробничих відносин (тобто, соціальні відносини та принципи розподілу матеріальних благ). На певному етапі історичного поступу рівень розвитку продуктивних сил та виробничих відносин заходять у суперечність, яка й приводить до зміни однієї суспільно-економічної формації на іншу. Історія людства за К. Марксом ділиться на три етапи та п'ять суспільно-економічних формацій:

Ш докласове суспільство (первісно-общинний лад);

Ш класове суспільство (яке поділяється на рабовласницький лад, феодальний лад та капіталістичний лад);

Ш безкласове суспільство (комуністичний лад, першим етапом якого є соціалізм).

Формація суспільно-економічна - історично визначений тип суспільства, що є особливим рівнем в його розвитку; суспільство, що знаходиться на певному рівні історичного розвитку, суспільство зі своєрідним відмінним характером. Вона характеризується, по-перше, історизмом і, по-друге, тим, що охоплює кожне суспільство в його цілісності.

На відміну від таких категорій, як продуктивні сили, держава, право і ін., що відображають різні сторони життя суспільства, формація суспільно-економічна охоплює всі сторони суспільного життя в їх органічному взаємозв'язку. В основі кожної формації суспільно-економічній лежить певний спосіб виробництва. Виробничі стосунки, узяті в їх сукупності, утворюють суть даної формації. Системі даних виробничих відносин, що створюють економічний базис формації суспільно-економічної, відповідає політико-юридична і ідеологічна надбудова. У структуру формації суспільно-економічної органічно входять не лише економічні, але і всі соціальні відносини між спільнотами людей, які існують в даному суспільстві (наприклад, соціальними групами, народностями, націями і тому подібне), а також певні форми побуту, сім'ї, способу життя. Дослідження формація суспільно-економічної дає можливість помітити повторюваність в суспільних порядках різних країн, що знаходяться на одному і тому ж рівні суспільного розвитку. На основі узагальнення історії розвитку людства марксизм виділив наступні основні формації суспільно-економічні, що створюють рівні історичного прогресу: первіснообщинний устрій, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний [2].

Враховуючи, що курс економічної історії став обов'язковим у багатьох університетах Російської імперії ще в другій половині XIX ст., великий внесок у розробку схем її періодизації внесли російські вчені. Так, професор Харківського університету В.Ф. Левитський пропонував періодизацію, близьку до К. Бюхера:

Ш період замкнутого натурального господарства;

Ш період міського господарства, який характеризується зростанням обміну та торгівлі, цеховим ремеслом, а також союзом міст;

Ш період народного господарства або період грошового та капіталістичного господарства.

Дещо відмінною є періодизація П. Маслова:

Ш ізольоване господарство;

Ш громадське (общинне) господарство;

Ш районне господарство;

Ш національне господарство;

Ш світове господарство.

Цілком інший принцип покладений у періодизацію Л. Мєчнікова, який ділив історію людства за шляхами, які забезпечували обмін (тобто торговельними шляхами):

Ш річковий період;

Ш середиземноморський період;

Ш океанічний період.

У XX ст. виникає ряд інших теорій та схем періодизації. Досить популярною є схема періодизації англійського економіста У.У. Ростоу («теорія стадій економічного зростання»), яка базується на рівні технологічного розвитку суспільства, якому на кожному етапі відповідає «провідна ланка в економіці». Спочатку У. У. Ростоу виділив п'ять стадій економічного зростання:

Ш традиційне суспільство (провідна ланка -- сільське господарство);

Ш стадія підготовки до зсуву (злету) (поступово промисловість починає випереджати сільське господарство); стадія зсуву (провідною ланкою стає промисловість);

Ш індустріальна стадія (провідна ланка -- виробництво засобів виробництва);

Ш стадія масового споживання (провідна ланка -- виробництво предметів тривалого користування) [1].

У 70-ті роки У.У. Ростоу додає ще одну стадію -- «пошуку якості життя», на якій провідною ланкою стає сфера послуг.

Щоправда, усі ці теорії можна застосувати до економічної еволюції народів Західної Європи, на матеріалах якої вони й були сформульовані, а при аналізі господарського розвитку країн Африки, Азії, Австралії вони практично не спрацьовують.

Сучасний період історико-економічних досліджень характеризується широким звертанням до так званого цивілізаційного підходу, основу якого поклав відомий американський історик А. Дж. Тойнбі. Він стверджує, що існує історія окремих своєрідних та замкнутих цивілізацій (спочатку їх було 21, потім 13). Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому та розкладу, після чого гине, поступаючись іншій. Він вважав, що соціальні процеси, які відбуваються в окремих цивілізаціях -- аналогічні, тобто дають можливість передбачити головні події сучасного світу [1].

Рушійною силою розвитку цивілізацій є «творча меншість», носій «життєвого пориву», яка, відповідаючи на різні історичні виклики, тягне за собою «інертну більшість». Своєрідність цих «викликів» та «відповідей» визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціальних цінностей та філософську концепцію «змісту життя». Але, ставши неспроможною вирішити чергову соціально-історичну проблему, творча еліта перетворюється в пануючу меншість, яка нав'язує свою владу силою, а не авторитетом; відчужена ж маса населення стає «внутрішнім пролетаріатом», який спільно з варварською периферією або зовнішнім пролетаріатом у кінцевому підсумку руйнує дану цивілізацію, якщо вона спершу не загине від воєнної поразки або природних катастроф.

Але й теорії історичного кругооберту та теорії цивілізації, підкреслюючи специфіку національних економік, обмежують можливості дослідження при співставленні господарського розвитку окремих країн та континентів у різні періоди їх історії. Таким чином, вибір варіанта періодизації, якому надати перевагу, повинен залежати від конкретно поставленого завдання та відповідати специфіці країни або регіону, що вивчається.

Найважливішим об'єктом аналізу є проблема факторів, що впливають на темпи та характер економічного розвитку та визначають в кінцевому підсумку рівень та специфічність національних економік. Вивчення факторів може допомогти з'ясувати, чому господарства одних країн розвиваються швидко та ефективно, інших -- повільно та нестабільно, а економіка третіх узагалі якби «ходить по колу», тобто підпадає під вплив так званих «хибних кіл розвитку». Аналіз факторів економічного зростання також дає можливість ученим виділити найбільш або найменш сприятливі періоди в господарському розвитку окремих країн, що може бути корисним при вивченні іншої провідної проблеми економічної історії -- економічної політики держави.

Найважливіша складова державної політики -- проблема господарських реформ. При її вивченні слід виділити найбільш масштабні господарські реформи в різних країнах, звернути увагу на мету реформ, методи та характер їх проведення, досягнуті результати. Обов'язковим елементом аналізу повинно бути вивчення історико-економічного фону, на якому проводяться господарські реформи, аналіз верств суспільства, які підтримують нововведення або виступають проти них [1].

У курсі економічної історії досить ґрунтовно вивчається історія найважливіших економічних процесів, таких, наприклад, як феодалізація та її особливості в країнах Європи та в Україні, процес покріпачення селян, промислові перевороти, еволюція товарно-грошових відносин, урбанізація та становлення міської економіки в Західній Європі та інших країнах тощо. Вивчається також еволюція економічних інститутів -- грошей, кредиту, податків, цін та ін.

Предметом аналізу виступають також розвиток провідних галузей господарства, динаміка та стан основних категорій продуктивного населення, соціально-професійна структура суспільства.

Зрозуміло, що не всі питання, які складають предмет економічної історії, на сучасному етапі вивчені достатньо досконало. Існують проблеми, по яких написано багато тисяч монографій, десятки тисяч статей, їм присвячено спеціальні періодичні видання, за якими регулярно проводяться світові наукові конференції та симпозіуми. До таких проблем, зокрема, відноситься аграрна історія. Інші проблеми поки що привертають менший інтерес, -- наприклад, господарські реформи; деякі ж проблеми і досі лишаються «білими плямами».

Їх аналіз чекає свого дослідника. Проте, очевидним є те, що на темп розвитку історико-економічної науки в цілому впливає загальний рівень історико-економічної освіти в суспільстві, рівень професійної підготовки економістів, а також потреби суспільства [1].

кейнсіанство економічний ідеологія наука

Список використаної літератури:

1. Тимочка Н.О.,Пучко О.А. «Економічна історія (2000)»)

2. Г.Е. Глезерман, «Формация общественно-экономическая», Большая советская энциклопедия, 1969-1978)

3. Історія економічних учень

Размещено на Allbest.ru