Загальна характеристика економічної системи суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика економічної системи суспільства

1.1 Сутність економічної системи суспільства

1.2 Структурі елементи економічної системи суспільства

1.3 Класифікації економічних систем суспільства

Розділ 2. Відносини власності як основа функціонування економічної системи суспільства

2.1 Характеристика відносин власності

2.2 Класифікація відносин власності

2.3 Історичний розвиток відносин власності

2.4 Структура та форми власності

Розділ 3. Новітні тенденції у розвитку відносин власності

Висновок

продуктивний відносини власність

Вступ

В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, інших цінностей, цілісна сукупність яких забезпечує умови життєдіяльності людини. Будь-яке суспільство, особливо високо розвинуте сучасне, Являє собою соціальну систему. Соціальна система - це складно організована впорядкована цілісність, що включає окремих індивідів та соціальні спільноти, які об'єднані різноманітними зв'язками і взаємовідносинами, специфічними за своєю природою.

В ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками цих процесів складаються і постійно вдосконалюються різноманітні за своїм змістом економічні відносини. Останнє виявляється через економічну поведінку суб'єктів господарювання.

Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об'єктивних економічних законів, так і суб'єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства .

У соціально орієнтованих економічних системах домінують саме партнерські взаємини. Особливе місце в становленні, функціонуванні та розвитку економічної системи належить її суб'єктам як активний рушійний, перетворюючій силі.

Структурна складність відносин власності виявляється у багатоаспектності процесу її історичного розвитку. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності. Однак найважливішими є економічне і юридичне розуміння власності, які не слід ні ототожнювати, ні протиставляти.

Кожному типу цивілізації притаманні специфічні для умов її існування домінуючий об'єкт власності, який найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продуктивності суспільної праці, особливості привласнення і результатів виробництва.

Ці та інші питання будуть викладені в основній частині моєї курсової роботи.

Розділ 1. Загальна характеристика економічної системи суспільства

1.1 Сутність економічної системи суспільства

Важливою підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система.

Економічна система - це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності.

Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне набути стану цілісності та органічності.

Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі та механізмом їх субординації. Тип взаємозв'язку елементів системи може бути “вертикальним” або “горизонтальним”. Вертикальна залежність виявляється у відносинах примусу, влади - підкори, керованості - підлеглості. Горизонтальні зв'язки є партнерськими, добровільними, конкурентними .

Кожний суб'єкт є носієм певних прав, обов'язків та відповідальності, які реалізує в процесі своєї функціональної діяльності. Залежно від цього існують різноманітні класифікації економічних суб'єктів : індивід, колектив, держава; виробник (продавець), посередник, споживач (покупець); фізичні та юридичні особи; вітчизняні та іноземні; інституціональні (виробничі підприємства ,банки, біржі) тощо.

Економічна система характеризується різними сферами функціонування, рівнями господарювання її суб'єктів.

Сучасна економічна система є сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою трьох рівнів , що взаємодіють (Додаток А)

Розвиненість, взаємодія та взаємо доповнення економічних рівнів є запорукою стійкості, динамічності та ефективної результативності системи.

Здатність комплексно, адекватно і своєчасно реагувати на зміни навколишнього середовища свідчить про мобільність економічної системи. Це, в свою чергу, є запорукою як макро- так і мікроекономічної рівноваги.

1.2 Структурні елементи економічної системи суспільства

Економічна система має три основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання .

Продуктивні сили - це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, визначають рівень продуктивності суспільної праці.

Економічні відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно - виробничих зв'язків між господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.

Механізм господарювання узгоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і економічні відносини. Він являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно - інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів.

Механізм господарювання втілює дію як суб'єктивних, так і об'єктивних факторів. Вплив суб'єктивних факторів визначається цілеспрямованою діяльністю людини та її суспільних утворень. Об'єктивні фактори означають незалежний від волі та свідомості людини, визначений дією економічних законів перебіг соціально - економічних процесів. Нехтування об'єктивними факторами, керованість у своїх діях суб'єктивними бажаннями і довільними рішеннями окремих посадових осіб призводить до волюнтаризму, гальмує розвиток системи. Проте об'єктивні закони виявляють себе і реалізуються через діяльність людей. Чим вищий ступінь пізнання економічних законів, відповідності соціально - політичної та економічної практики їхнім вимогам, тим поступовішим і прогресивнішим є розвиток суспільної системи.

Отже, механізм господарювання є сукупністю форм організації та управління суспільними діями економічних суб'єктів, сплямованих на реалізацію економічних законів.

Центральне місце в економічній системі належить людині. Як головна продуктивна сила, уособлення економічних відносин, суб'єкт і об'єкт господарської діяльності, носій і реалізатор економічних потреб та інтересів вона поєднує і узгоджує функціонування всіх ланок економічної системи. Місце людини в суспільній ієрархії, можливість і форми її самореалізації зумовлюють характер економічної системи. Полі структурність і полі функціональність людини визначають двоїстий характер продуктивних сил.

З одного боку, вони постають як натурально - речові, а з іншого - як суспільні. З останніми пов'язане поняття технологічного способу виробництва, що відображує поєднання засобів праці з організацією виробництва. Перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого відбувається завдяки якісним змінам у характері засобів праці, прогресу науки і техніки.

Відповідно до свого двоїстого характеру продуктивні сили суспільства функціонують і як техніка та технологія, і як суспільний організм. Специфікація процесу праці людей полягає в тому, що одночасно відбувається взаємодія їх з природою і між собою з приводу виробництва .

У структурі продуктивних сил людині та її праці належить центральне місце не лише як найактивнішій складовій частині, а й як безпосередньому джерелу матеріально - речових елементів, що входять до їх складу. Це надзвичайно важливе теоретичне положення було доведено ще представниками класичної школи політичної економії А. Смітом і Д. Рікардо.

Матеріально - речові засоби виробництва розглядаються двоїсто - як матеріалізація праці людини і як знаряддя цієї праці. Як головний елемент засобів виробництва останні можуть реалізувати свою суспільну корисність лише в процесі використання їх у предметній діяльності людини. Поза таким споживанням вони виступають як потенційні структурні елементи виробництва .

Отже, за своїм змістом матеріально - речові продуктивні сили є органічним втіленням уречевленої й живої праці, функціональним поєднання людини і засобів праці, що здійснюється у виробничому процесі. В ході виробничого споживання матеріально - речові продуктивні сили набувають нової якості - перетворюються на продуктивну силу людини.

Будь - який елемент матеріально - речових продуктивних сил людини, її енергетичного потенціалу. Використання енергії домашніх тварин і води, пари, електрики, токарного верстата, автоматизованих систем, транспортних засобів і сучасних комутаційних структур, у тому числі космічних комплексів, слід розглядати як робочі органи людини, органічне продовження її фізичного уособлення та інтелекту. У цьому розумінні продуктивні сили є не лише результатом втілення минулої праці людини, а й безпосереднім енергетичним потенціалом її праці.

Коли розглядаються продуктивні сили у зв'язку з працею людини, йдеться про продуктивну силу не індивідуальної, а й суспільної праці. Такий перехід має історичну основу, адже процес відокремлення людини від тваринного світу йшов як процес утвердження не окремо взятого індивіда, а як частки виробничого колективу, роду, а потім і суспільства.

Констатація структурної двоїстості продуктивних сил суспільства має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Проблема прискорення темпів зростання продуктивності праці не вичерпується розвитком техніки і технології. Виробничий досвід провідних зарубіжних фірм свідчить, що прямі інвестиції в основний капітал не завжди є визначальними. Є приклади, коли грошові вкладення зарубіжних фірм у живий капітал (людський фактор виробництва) та організацію виробничого процесу (управління, систему постачання й реалізації готової продукції, маркетинг тощо) у кілька разів перевищують інвестиції безпосередньо в техніку і технологію. Це досить стабільна тенденція розвитку. За даними спеціального кон'юнктурного огляду, інвестиції 400 провідних корпорацій США у живий капітал та організацію виробничого процесу досягали в окремі роки повоєнного періоду понад 80 відсотків.

Зрозумілою у зв'язку з цим стає інвестиційна політика, що склалася на Заході: вкладення в основний капітал, технічне і технологічне переоснащення виробництва може здійснюватися лише за умови створення відповідної організаційної структури і кваліфікаційного потенціалу виробничого персоналу всіх рівнів - від робітника до президента виробничого об'єднання (корпорації).

1.3 Класифікація економічних систем суспільства

економічний суспільство власність

Специфіка економічної системи суспільства визначається соціально - економічними виробничими відносинами, які мають складну і багатогранну структуру, що ґрунтується на відносинах власності. Власність визначає суспільний спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва та відповідні стосунки між людьми з приводу привласнення матеріально - речових елементів і результатів виробничого процесу. Одночасно відносини власності зумовлюють історичну специфіку суспільства, його соціальну структуру, пануючу систему політичної та економічної влади .

Соціально - економічні відносини є цілісною, структурно субординованою системою, що постійно розвивається від простого до складного. Основою цього процесу є розвиток продуктивних сил суспільства, їхньої матеріально - речової та економічної структури. При цьому виробничі відносини можуть відігравати двоїсту роль: двигуна, що стимулює і прискорює розвиток продуктивних сил, або сили, що гальмує цей розвиток.

Водночас кожна система соціально - економічних відносин має й відносну самостійність, яка формується на основі свідомої діяльності людини, що бере участь у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання створюваних цінностей. Отже, система свідомо осмисленої функції людини, що органічно поєднує у своїй структурі об'єктивні чинники.

Важливими питаннями є класифікація економічних систем. Економічна система - складне, багато структурне і полі функціональне соціально - економічне явище. В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головним з них є домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності тощо.

Поділ економічних систем за переліченими ознаками є певною мірою умовним. Наприклад, поширеною є класифікація економічних систем за технологічним способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил. Розрізняють доіндостріальне суспільство - економічну систему, в якій домінує ручна праця; індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця; постіндустріальне суспільство, що ґрунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп'ютерною інформацією. Однак ці системи суттєвого розрізняються і механізмом господарювання, і домінуючим об'єктом власності, і різноманітністю суб'єктів економічної діяльності.

Багатокритеріальним є поділ економічних систем на ринкові та адміністративно - командні системи. Основними характерними рисами ринкової економіки є такі: різноманітні форми власності при домінуванні приватної, панування товарно -грошових відносин, свобода підприємства, конкурентний механізм господарювання, матеріальне стимулювання, вільне ціноутворення, що ґрунтується на взаємодії попиту і пропозиції, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо. Адміністративно командна система заснована на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, відсутні конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв'язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно - грошового обігу, жорсткому ієрархічному підпорядкуванні суб'єктів господарювання, нерозвиненості або й відсутності ринкового менталітету тощо.

Останнім часом посилилися дискусії навколо понять “змішана” і “перехідна” економіка. Безперечно, це не тотожні поняття.

Змішана економічна система, яка характеризує сучасні розвинені країни, еволюціонувала з економіки чистого ринку, врахувала його недоліки і відмови. Сучасні розвинені економічні системи характеризуються різноманітністю форм власності та господарювання, якісними зрушеннями у відносинах приватної власності, конкурентному механізмі, значною економічною роллю держави, прогнозуванням соціально - економічних процесів тощо.

Перехідна економічна система характерна для країн, які звільняються від недоліків адміністративно - командної системи. В таких умовах трансформаційні процеси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально - економічними потрясіннями, кризовими явищами.

Саме таке становище характерне для сучасної України, інших країн, що утворилися на терені колишнього СРСР, що відходять від командно - адміністративної моделі.

Розділ 2. Відносини власності як основа функціонування економічної системи суспільства

2.1 Характеристика відносин власності

Соціально - економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Власність як комплекс відносин, багатомірне та багаторівневе явище, і соціально - економічний процес характеризується поліфункціональністю і полі результативністю.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною. Як соціально - економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально - економічна сутні власності розкривається і реалізується в площині взаємодії “людина - людина”.

Власність же в юридичному розумінні відтворюється системою зв'язків “людина - річ”. Як юридично - правова категорія власність відображує майнові відносини, вольові взаємозв'язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріплюються системою відповідних прав власності.

Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв'язку і розмежування відносин власності та економічних відносин. Часто ці поняття ототожнюються, що не є виправданим.

По-перше, відносини власності є сутнісними, системоутворюючими, тобто визначають характер функціонування і розвитку комплексу відносин відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.

По-друге, власність характеризує діалектику взаємозв'язку економічних та юридичних відносин і форм, соціально - економічної сутності та матеріально - речового змісту. В такому розумінні власність більш містка категорія, ніж система економічних відносин.

2.2 Класифікація відносин власності

Повніше і глибше зрозуміти сутність відносин власності допоможе аналіз їхньої структури.

Структура власності, як і будь - якої складності системи, багатобарвна і різноманітна. Розглянемо її класифікацію за основними системоутворюючими і структуровизначальними критеріями: внутрішньо - генетичним; суб'єктами і економічними рівнями; об'єктами; типами, формами та вадами власності.

Найважливішою для розкриття сутності відносин власності і водночас найскладнішою для розуміння є структура власності звнутрішньоенергетичної точки зору. Внутрішню побудову відносин власності через взаємодію відносини привласнення і відчуження розкриває Додаток Б.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів - основа відносин власності.

Привласнення - це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування.

Володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження - здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування (використання) - процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.

Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночасно володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача.

Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процес привласнення власності. Однак сутність відносин власності не слід обмежувати привласнення, хоча вони і є визначальними.

Парною категорією привласнення є відчуження.

Відчуження - процес перетворення діяльності та здібності людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої, індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності суб'єктів на об'єкти економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній не власник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта власності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого об'єкта.

Отже, процеси привласнення і відчуження - це дві діалектичні сторони сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі “привласнення - відчуження” є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цуг діалектичного зв'язку.

Обирати ті чи інші форми привласнення і відчуження економічних суб'єктів спонукають як об'єктивні, так і суб'єктивні обставини. Механізм примусу ґрунтується на сукупності економічних і позаекономічних методів (Додаток Б). Переважання тих чи інших методів визначає політику “пряника” чи” батога” з боку власника до не власника.

За суб'єктами, тобто носіями і реалі заторами відносин власності, розрізняють індивідуальну, колективну та державну власність (Додаток В). З розвитком суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб'єктів власності. Носіями різновидів індивідуальної власності є індивіди, домашні (сімейні) господарства найрізноманітнішої функціональної спрямованості.

Колективна власність реалізується через діяльність корпорацій, кооперативів, релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо.

Урізноманітнюються форми державних суб'єктів власності. Серед них розрізняють загальнодержавні (урядові, центральні структури, національний банк тощо), територіально-регіональні (комунально - муніципальні служби та інші органи місцевого самоврядування), галузеві (міністерства та відомства).

Систему суб'єктів власності можна розглядати і за поділом їх на юридичних і фізичних осіб, на вітчизняні та на іноземні, спільні й змішані структури.

Розуміння природи власності доповнює аналіз системи об'єктів власності. Об'єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослинний і тваринний світ, робоча сила та результати її діяльності - предмети матеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші тощо. Визначальними серед цього різноманіття є засоби і фактори виробництва. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності, в тому числі механізм розподілу і привласнення результатів виробництва, доходів господарської діяльності.

Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва.

2.3 Історичний розвиток відносин власності

Для до цивілізаційного етапу розвитку людства об'єктом власності було природне середовище - земля, тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх первісною людиною.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відокремлений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не є результатом людської праці. Відомий англійський економіст ХІХ ст. Дж . С. Міль писав: “ Оскільки основоположний принцип власності полягає в наданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці - до оброблюваної субстанції землі.

Земля не створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей. Якщо це буде інакше, то щойно народжений на світ побачить, що всі дари природи вже привласнені іншими, а тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю. Тому “держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що отримують свої ділянки на підставі строкового чи без строкового договору”.

На ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального, приватного привласнення. Л. Морган зазначав, що колективна власність на землю була загальним явищем у варварських племен. М. Ковалевський у “Нариси походження і розвитку сім'ї та власності” також писав, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало.

Проте в історичних межах аграрної цивілізації у різних районах земної кулі відповідно до природно -кліматичних та інших умов виробництва сформувалися три локальні цивілізації - азіатська, антична і германська, яким була притаманна специфіка щодо власності на землю.

В умовах азіатської цивілізації зберігалася суспільна (племена чи общинна )власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватна власність на землі. У германській цивілізації дістала розвиток змішана форма власності - власником землі одночасно виступали община (сім'я) та голова сім'ї. Зазначена диференціація в подальшому зумовила й специфіку різноманітних локальних форм локальної цивілізації, за якою власність на землю стала основою всієї економічної структури.

Принцип різноманітності форм власності на землю як важливого засобу виробництва сприяє стабільному розвитку економічної системи. Про це не слід забувати в умовах сьогодення України - країни з великими потенційними можливостями розвитку сільськогосподарського виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення і перед усім їхня найреволюційніша частина - знаряддя праці. Концентрація індустріальних засобів виробництва прискорила розрив між працею й власністю, відокремлення робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання. Засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форм капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відповідно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною у економічній системі.

Принципово нових рис набувають відносини власності у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Йдеться передусім про те, що домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних галузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого носія, перестає бути товаром у традиційному розумінні. Водночас і в структурі інформаційної економіки відбуваються зміни, процеси деконцентрації, індивідуалізації виробництва та інші перетворення, що у сукупності призводять до все більшого знецінення економічних засад, на яких в епоху індустріалізмі ґрунтується відчуження від трудівника продуктивної сили праці, всебічно розвивається індивідуально - приватна власність капіталу на засоби виробництва.

Отже, логіка розвитку країн, що досягли найвищого рівня економіки, вказує на історичну обмеженість класичної за своїм змістом індивідуально - приватної власності на засоби виробництва. Більше того, докорінна перебудова економічних відносини у країнах соціально орієнтованої ринкової економіки здійснюється на ґрунті глибоких якісних змін передусім у структурі саме цієї форми власності. Йдеться про її еволюційно - позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі “дифузії”, “розпорошення” власності в наслідок поширення відносин акціонування, корпоратизації.

Експортні оцінки західних спеціалістів доводять, що якщо робітникам належить менше ніж 15 відсотків акцій, то ефективність функціонування підприємства знижуватиметься. Саме поєднання праці та власності є могутнім стимулом економічного зростання, основою розвитку особистості людини і запорукою для виходу економічної системи на рівень загально цивілізаційних принципів розвитку.

2.4 Структура та форми власності

Поширеною є структура власності за її типами, формами і типами. Цю структуру можна охарактеризувати як інтегральну щодо попередньо розглянутих структур. Тип, форму, вид власності не можна зрозуміти без аналізу відносин привласнення, суб'єктів власності, системи її об'єктів.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва.

Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Як видно з Додатку В, сучасна економічна система характеризується багатоманітними формами власності, її змішаними різновидами.

Слід розмежувати форму власності і форму господарювання. Форма господарювання - один з методів реалізації форми власності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб'єкта на навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й та ж форма власності може реалізуватись через різні форми господарювання. Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація. Сьогодні з'явились нові можливості реалізації приватної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо.

Водночас й та сама форма господарювання може реалізуватися різними формами власності. Це стосується, наприклад, оренди, акціонування.

Сучасна система власності характеризується не уніфікацією, а ускладнення структури, багатоманітністю форм власності і господарювання.

У зв'язку з цим природно постає питання: в чому ж сенс історичної еволюції сутнісної основи власності ? Відповідь на нього можна дати лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Йдеться про те, що кожний новий, більш високий за своїм змістом ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися з позицій якісної зміни у способі взаємодії людини з природою та привласнення засобів і результатів інтересах розвитку людської особистості. З цих самих позицій слід аналізувати розвиток функціональних форм власності. Кожна функціональна форма власності має оцінювати залежно від того, чи містить її структура можливість утворення з урахуванням досягнутого рівня продуктивності праці людини оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу інтересам її всебічного розвитку. Говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому проміжку можна лише на підставі аналізу всієї сукупності форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

Що ж становить основу розвитку процесу формоутворення власності, які об'єктивні фактори визначають структуру й принцип утворення її функціональних форм і видів?

Кожна функціональна форма власності має передусім рівень зрілості суспільного поділу праці, бути активною структурі й ступеню складності її суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві. Форма власності має визначатися специфікою суспільної продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності людини. У процесі формоутворення власності будь - які “забігання” вперед (як і відставання) порівняно з досягнутим рівнем продуктивності суспільної праці негативно впливають на розвиток останньої і, врешті - решт, гальмують соціально - економічний прогрес.

Водночас положення про об'єктивну зумовленість процесу формоутворення власності рівнем і характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси мають багатовимірну структуру. Таким самим є причинно - наслідкові зв'язки, що визначають логіку їх розвитку. Відносини власності не є винятком. Вони зазнають впливу не одного, а широкого спектра соціально - економічних і політичних, внутрішніх та зовнішніх факторів, а також культурно - національних умов і традицій того чи іншого суспільства.

Утворюванні форми власності реалізують себе не в чистому вигляді. Кожна з них неодмінно несе в собі риси нового й старого у процесі економічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише у визначених межах. Коли дія факторів, яка зумовила її виникнення, припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь - яка консервація форм власності неодмінно призводить до застійних явищ, затримання розвитку продуктивних сил. Це стосується всіх без винятку форм власності, у тому числі і приватної.

Слід звернути увагу на часто декларований принцип рівності форм власності в ринкових умовах. Про економічну рівність форм власності говорити не можна. Вони характеризуються різними кількісними і якісними параметрами, сфера функціонування і цільовою спрямованістю. Йдеться про законодавчу рівність форм власності, що означає діяльність суб'єктів в однаковій системі прав, обов'язків і відповідальності. Однак на практиці цей принцип також не завжди реалізуються. Наприклад, держава системою пільг сприяє розвитку форм малого бізнесу і обмежує за певних умов діяльність монополістичної власності. Власність в дії - це процес її реалізації в економічній і соціальній сферах, в життєдіяльності суспільства в цілому. Процес реалізації відносин власності включає два взаємопов'язані і взаємообумовлені аспекти, результативність руху власності та постійне відтворення умов і факторів її розвитку.

Результативність власності від реалізації прав власності. Економічна теорія прав власності є однією з найбільш відомих теорій сучасного напряму економічного аналізу - неоінституціоналізму.

Право власності - це зовнішня форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси.

Юридична форма, правова форма самі по собі з'явитись і існувати не можуть. Вони лише закріпляють реально існуюче чи потенційно можливе економічне явище.

Забезпечення гарантій прав власності і створення умов їх ефективного забезпечення є фундаментом економічної політики держави. Визначення і розмежування прав власності фіксують основоположні принципи взаємовідносин господарських суб'єктів з приводу привласнення об'єктів власності. Це свого роду “правила гри “ -правила коректної економічної поведінки щодо майнових відносин, котрі пронизують усі сфери економічного життя. Якщо таке правила сформульовані нечітко або неконкретно (наприклад, взаємо суперечливі чи залишають поза увагою деякі сфери майнових відносин, перешкоджають ефективному перерозподілу прав власності), то наслідками цього є ерозія господарської мотивації, а згодом і самої економічної системи.

Основою ринкової економіки є приоритетний розвиток в умовах різноманіття форм власності різновидів приватної власності. Вона реалізується через найбільш повну взаємопов'язану систему економічних прав, визначених відомими західними економістами (Р. Кроузом, А. Алчіаном, А. Оноре та ін.) ще на початку 60-х років нашого століття:

право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

право користування , тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;

право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

право на передачу благ у спадок;

право на безстроковість володіння правом;

заборона на використання способом, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;

право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;

право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поповнення порушених повноважень.

Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є основою різноманітності видів приватної форми власності.

Розділ 3. Новітня тенденція у розвитку відносин власності

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності як колективно - приватне. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства 0перетворилися на найдинамічніше, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності 80-90 відсотків загального обсягу виробництва.

Порівняно з класичною формою приватного підприємства корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу.

Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь - якої належності. Особливу значення має соціально - інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезинтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана де персоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами. У зв'язку з цим Дж. Гелбрейт писав, що влада людей, які управляють корпорацією, не залежить більше від приватної власності.

Розпорядження власністю є нині домінуючою реальністю. Докорінна зміна ролі цієї ланки економічних відносин послабила можливості безпосереднього власника здійснювати прямий контроль над засобами виробництва.

Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове у розвитку корпоративної власності. Йдеться про передавання певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам підприємств, що входять до корпорації . Так, у 1974 р. Конгрес США прийняв так званий план розвитку акціонерної власності, зміст якого зводився до здійснення широкої системи заходів щодо залучення працівників корпорації до акціонування. У наступні роки Конгресом США було прийнято ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли розвитку цього процесу. На кінець 80 -х років подібні акти були прийняті у 19 американських штатах.

Постійне вдосконалення акціонерних форм виробництва, активне сприяння цьому держави дали можливість істотно розширити коло осіб, що володіють акціями. Так, на початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн. акціонерів, а сьогодні їх близько 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожний третій дорослий є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки акціонуванню.

Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до тотожності праці й власності, робітник стає працюючим власником. Всебічний розвиток корпорації не є єдиним процесом, що докорінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її сутність.

У економічно розвинутих країнах зазнає змін і державна форма власності, частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.

Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по - перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по - друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по - третє, розвиток індивідуально - трудової форми власності; по - четверте, зміни у державній формі власності.

Принципово інші процеси відбуваються в країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності, інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенційних можливостей.

У країнах, де утворилися командно - адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідного зв'язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах економічної системи.

Аналізуючи питання історизму приватно - підприємницької форми власності капіталу, яка визначає структуру та основу спрямованість розвитку всієї системи суспільно - політичних , соціальних і виробничих процесів, слід пам'ятати про складні і суперечливі процеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв'язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва.

Американський учений О. Тоффлер зазначає, що для індустріального суспільства головним натурально - речовим елементом у структурі власності була власність на землю, споруди, заводи, машини, засоби промислового виробництва, а в умовах переходу до інформаційного суспільства основою власності в США стає не речова субстанція це принципово нова форма власності . Проте для виробничої реалізації інформативної власності потрібні також матеріальні засоби виробництва.

Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно - економічних відносин. На новому витку суспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приватної власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі.

Однак сьогодні для країн з перехідною економікою начальним є формування багатоманітності форм власності господарювання як основи реформування адміністративно - командної системи на шляху до соціально - державної власності. Світовий досвід засвідчує , що роздержавлення - це загальноекономічний процес. Основні форми і методи роздержавлення подано на Додаток Г .

Зауважимо , що не слід ототожнювати роздержавлення власності з приватизацією .

Приватизація є радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної.

Зазначені процеси відбуваються суперечливо, з соціальними загостреннями , потребують значних матеріальних , фінансових, організаційних, інтелектуальних зусиль тощо. Однак це необхідні заходи, рішучість і послідовність в проведенні яких, зрештою, призведуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціально орієнтованого суспільства.

Висновки

Опрацювавши дану тему , можна зробити висновок, що структурні ланки , які утворюють різноманітні економічні системи , за своїм змістом неоднорідні. Вони поєднують у собі загальні та специфічні , основні та похідні ,нові що народжуються, та відмираючи старі , перехідні та проміжні економічні форми , кожна з яких функціонує на основі суспільної для ;всієї системи і разом з тим власної логіки розвитку.

В сучасних економічних умовах структурні елементи системи характеризуються динамізмом , мінливістю, суперечністю розвитку. Цим визначається . цим визначається необхідність структурної диференціації складових ланок економічної системи суспільства, без якої неможливо пізнати об'єктивні закони та принципи її функціонування.

Для жодної країни немає однозначних і загально визначених шляхів розвитку та безболісних рецептів досягнення добробуту і прогресу. В розбудові сучасної економічної системи слід всебічно використовувати надбання і досвід функціонування світової цивілізації , враховуючи при цьому власні специфічні умови, можливості там ментальність.

Наявність не тільки необхідних, а й достатніх елементів для саморозвитку, само відтворення полі функціональної діяльності системи характеризує її цілісність , самовідданість.

Размещено на Allbest.ru

...