Економіка й організація інноваційної діяльності підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економіка й організація інноваційної діяльності підприємства

1. Становлення та розвиток теорії інновацій. Визначення інновацій за Й. Шумпетером. Теорія “довгих хвиль” економічної кон'юнктури М. Кондратьєва

Зародження інноваційної теорії відноситься до початку 20 століття і відображене в працях західноєвропейських учених. Але питання, пов'язані з НТП та його впливом на трансформацію суспільства, вивчалися й висвітлювалися в економічних теоріях, починаючи від класиків політекономії.

1. А. Сміт (1723-1790) пов'язував НТП з характером розвитку і потребами виробництва.

2. К. Маркс (1818-1883) вважав розвиток продуктивних сил базисом, а НТП надбудовою, тобто наслідком, а не причиною розвитку виробництва.

3. Неокласична школа (1870-1930), її представники В. Джевонс (1871), А. Маршалл (1890), Л. Вальрас (1874), розглядала НТП як заданий чинник при дослідженні ринкової економічної системи.

4. Кейнсіанська теорія, засновник Д. Кейнс (1883-1945), у 30-50 роках розглядала економічні процеси у короткостроковому періоді, тому НТП не приділялося достатньої уваги - "за інших рівних умов".

5. Неокласичний ренесанс, представники М. Амбрамовиц, Р. Солоу, Е. Денісон, друга половина 50-х років, довели, шо НТП є основним чинником економічного розвитку 20 століття та поклали край ігноруванню НТП в економічної теорії.

6. Науково-технічна революція - період після Другої світової війни, під впливом об'єктивних передумов зародився новий напрямок економічної теорії, спрямований на вивчення закономірностей НТП.

Розглянувши економічні теорії в хронологічній послідовності, можна зазначити, що лише з 50-х років НТП розглядається як чинник виробництва разом з працею та капіталом.

Головним представником серед фундаторів інноваційних теорій економічного розвитку є австрійський економіст Йозеф Шумпетер (1883-1950). Він запропонував схематичну картину складної циклічної моделі, вивчаючи економічні зміни в факторах виробництва, які "зрушують" рівновагу ринкової системи. Цими факторами стають нові виробничі комбінації такі, як: створення нового продукту; використання нової технології виробництва; використання нової організації виробництва; відкриття нових ринків збуту; відкриття нових джерел та видів ресурсів.

Нові комбінації факторів виробництва отримали назву нововведень.

Економічні категорії "інновація", "інноваційний процес" Й. Шумпетер поєднав з теорією довгострокових циклічних коливань - теорією "довгих хвиль" М.Д. Кондратьєва (1892-1938).

Для обґрунтування своєї теорії М.Д. Кондратьєв здійснив аналіз статистичних даних 4 провідних капіталістичних країн - Англії, Франції, США, Німеччини. Вивчались статистичні данні з кінця 18 століття за період 140 років. В сферу статистичної обробки даних ввійшли індекси товарних цін, курс ренти, заробітна плата, зворот зовнішньої торгівлі та інші найважливіші економічні показники. Вивчення цих даних дало Кондратьєву підстави для висновку, шо існують цикли економічної кон'юнктури - "довгі хвилі" з середньою тривалістю 54 роки (пожвавлення виробництва, потім його бурхливий підйом, криза перевиробництва, яка переходить у стадію депресії), ключовим чинником яких є масовий попит на відповідні зміни.

М.Д. Кондратьєв з'ясував причини знайдених закономірностей, тобто хвильових коливань у виробництві, та помітив, що "довгі хвилі" виникають не від дії чинників економічного розвитку, які тоді визнавались головними. Він звернув увагу на те, що протягом двох десятиріч, які передують підйомові хвилі довгого циклу, спостерігається пожвавлення в галузі технічних винаходів, а початок підйому збігається з широким застосуванням винаходів у промисловості. Показав, що нововведення з'являються в часі нерівномірно у вигляді "кластерів", тобто груп більш - менш одночасно впроваджуваних інновацій.

Це підтверджувало інноваційну теорію Й. Шумпетера, який побачив можливість подолання кризи та спадів у виробництві за допомогою інноваційного оновлення капіталу завдяки технічним, організаційним, економічним та управлінським нововведенням.

2. Сутність сфери інноваційної діяльності

В умовах ринку основними компонентами інноваційної діяльності є: новинки; інвестиції; нововведення. Новинки формують ринок новинок (інновацій), інвестиції - ринок капіталу (інвестицій), нововведення - ринок чистої конкуренції нововведень. У сукупності ці компоненти складають сферу інноваційної діяльності.

Інноваційна сфера - це система взаємодії інноваторів, інвесторів, товаровиробників конкурентоздатної продукції і розвиненої інфраструктури.

Інноваційна інфраструктура - це сукупність підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, які надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно - комунікативні, юридичні і ін.)

Важливою характеристикою інноваційної діяльності є інноваційна активність - це цілеспрямована підтримка високого сприйняття персоналом підприємства інновацій за допомогою цілеспрямованих структур і методів управління. Інноваційна діяльність характеризується прискоренням темпів створення новинок, їх дифузії, яка сприяє поглибленню і розширенню структурних зрушень в економіці, збільшенню розмірів ринку, задоволенню існуючих і виникаючих потреб.

Виділяють наступні види інноваційної діяльності:

- підготовка, організація виробництва (придбання устаткування, інструментів, необхідних для створення технічного процесу);

- перед виробничі розробки (модифікація продукції, технологічного процесу, перепідготовка персоналу);

- маркетинг нової продукції (види діяльності, пов'язані з випуском нової продукції на ринок);

- придбання патентів, ліцензій, ноу-хау, торгових марок;

- придбання машин, устаткування;

- виробниче проектування (підготовка планів, креслень). Об'єктами інноваційної діяльності є:

- інноваційні програми і проекти;

- нові знання і інтелектуальні продукти;

- виробниче устаткування і процеси;

- інфраструктура виробництва і підприємства;

- організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру що істотно покращують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;

- сировинні ресурси, засоби їх здобичі і переробки;

- товарна продукція;

- механізм формування споживчого ринку і збуту товарної продукції. Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які проводять в Україні інноваційну діяльність і (або) привертають майнові і інтелектуальні цінності, вкладають власні або запозичені засоби в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

3. Сутнісна характеристика інноваційних процесів: основні етапи та стадії, моделі інноваційного процесу

У економічній літературі інноваційний процес розглядається з різних позицій:

- по-перше, це сукупність прогресивних, якісно нових змін, які безперервно з'являються в просторі і в часі;

- по-друге, це паралельно-послідовне виконання науково-дослідної, впроваджувальної, виробничої діяльності;

- по-третє, це тимчасові етапи життєвого циклу нововведення від виникнення ідеї до її розробки і впровадження.

У загальному вигляді інноваційний процес - це послідовна ланка подій, в ході яких нововведення визріває від ідеї до конкретного продукту, технології, послузі і розповсюджується в господарській практиці.

На відміну від НТП інноваційний процес не закінчується впровадженням і розповсюдженням, тому що новизна поступово удосконалюється, стає ефективнішим.

На інноваційний процес впливають зовнішні і внутрішні чинники.

Зовнішні чинники (економічні, політичні, правові, технологічні, ринкові, соціальні, психологічні, культурні) розділяються на ті, які сприяють інноваційній діяльності і ті, які їй заважають ззовні.

Внутрішні чинники складаються з - кадровою складовою, яка описує якісні і кількісні характеристики процесу нововведення; матеріально-технічною складовою, яка описує підрозділи, які займаються інноваційною діяльністю, інформаційною складовою - показує рівень інформаційного забезпечення науково-технічної діяльності, і з організаційної складової, яка характеризує склад, структуру і взаємозв'язок науково-технічних організацій. У сукупності ці складові створюють науково-технічний потенціал підприємства.

Розрізняють три форми інноваційного процесу:

- простий внутрішньо організаційний (нововведення використовується усередині організації і не набуває товарної форми);

- простий міжорганізаційний (нововведення стає предметом купівлі - продажі);

- розширювальний (виявляється в інноваціях і в підготовці нових робочих). Інноваційний процес складається з таких взаємодіючих стадій як:

- виникнення ідеї («дологічне» дослідження) (ДД);

- фундаментальні дослідження (ФД);

- прикладні дослідження (ПД);

- технічні розробки (ТР);

- дослідне виробництво (ДП);

- дослідно-конструкторські розробки (ДКР);

- масове виробництво (МВ);

- маркетинг (М);

- споживання(С).

Взаємозв'язок між взаємодіючими стадіями інноваційного процесу можна виразити наступною моделлю, яка має назву «Проста ланцюгова модель інноваційного процесу»: ДД -ФД-ПД-ТР-ДП-ДКР-МВ-M-С

Виходячи з борошняного, виробничого і експлуатаційного поняття інноваційною процесу, його можна розподілити етапи, що успадковують (фази):

1 «Наука». На цьому етапі: проводять фундаментальні дослідження; розробляють теоретичні підходи до вирішення даної проблеми. Цим займаються академічні інститути, вищі учбові заклади, галузеві спеціалізовані інститути і лабораторії.

2 «Дослідження». На цьому етапі: проводять прикладні дослідження; здійснюють експериментальні дослідження; розробляють експериментальні моделі. Цим займаються наукові інститути і заклади, малі венчурні підприємства.

3 «Розробка». На цьому етапі: визначають технічні характеристики нової продукції, розробляють інженерно-технічну документацію і конструюють новий продукт; створюють дослідні зразки; починають експериментальне виробництво нового продукту. Роботи виконуються в спеціалізованих лабораторіях, дослідних виробництвах, конструкторських бюро, науково-дослідних підрозділах великих промислових підприємств.

4 «Виробництво». На цьому етапі: проводять технічну і організаційну підготовку виробництва; масове виробництво. Цей етап здійснюється безпосередньо на підприємстві.

5 «Споживання». Цей етап охоплює: збут продукції; задоволення попиту споживача.

Ці етапи можна також представити у вигляді моделі, яка має назву «Функціональна інноваційна модель інноваційного процесу»:

Нові наукові знання:

· Технологічні розробки

· Виробництво

· Економічне зростання.

Згідно з даною схемою структура інноваційного процесу складається з двох циклів: науково інноваційного (охоплює наукові знання і технологічні розробки) і виробничо-комерційного (охоплює виробництво і експлуатацію).

Ці інноваційні моделі мають такі недоліки - по-перше, помітний недостатній взаємозв'язок складових елементів процесу, по-друге, відсутні зворотні зв'язки.

4. Специфіка стадій життєвого циклу інноваційного продукту

Життєвий цикл інновацій - це період від зародження ідеї, її створення і поліпшення нововведення до його використання.

Життєві цикли усіх економічних об'єктів, процесів, систем мають одну і ту ж теоретичну базу: починаються з фази зародження, потім настає фаза зросту, потім зрілості, зів'яння та упадку.

1 фаза - зародження (створення) - складається з комплексу робіт по перетворенню результатів дослідів фундаментального та прикладного характеру в зразки нових продуктів, їх адаптації на ринку, оцінці умов включення в економічний оборот. Починаються маркетингові дослідження.

2 фаза - зріст - пов'язаний з освоєнням виробництва, зростом продажів та зростанням економічних результатів.

3 фаза - зрілість (сповільнення зросту) - розглядається сутність етапу з двох сторін: по - перше, тривалі строки випуску забезпечують економічні результати, задовольняють попит та забезпечують накопичення для відтворення; по - друге, в інтересах споживачів необхідно оновлювати продукцію, що є обов'язковою умовою утримання місця на товарному ринку, та підвищувати конкурентоздатність.

4 фаза - стабілізація - відбувається припинення темпів зростання ефективності.

5 фаза - упадок - моральне старіння продукту із-за появи на ринку нового замінника, зниження попиту, обсягів продажу, економічного результату. І як наслідок цього - завершення життєвого циклу.

При переході від одного етапу до другого (по мірі його старіння) відбувається зниження економічних результатів. Це спонукає модернізацію продукції або її заміняємість. Для постійного розвитку це робиться одночасно.

Чім сильніші конкурентні умови, тім скоріше припиняється виробництво застарілого товару. В середньому життєвий цикл складає 10-15 років.

Типовий життєвий цикл нововведення (товару - новинки, технології, нової техніки) представлений на рис. 2.2.

Існує, крім розглянутого ринкового життєвого циклу товару, ще й споживчий життєвий цикл, який показує кількість товарів, що знаходяться у споживача. Цей цикл також включає 5 фаз з тою відмінністю, що у процесі експлуатації від часу придбання до повного зносу час кожної фази визначається режимом та умовами експлуатації.

Існують наступні види споживчих життєвих циклів: традиційний, бум, піковий (захоплення), провал, тривале захоплення, гребінковий (мода), повторний (ностальгія).

Модифікації споживчих життєвих циклів представлені на рис. 2.3.

Достойність життєциклічної концепції інновацій проявляється у тому, що вона забезпечує: облік часу; виявлення центральної тенденції процесу; наочність динаміки перетворень; наочність динаміки потоків; можливість математичного моделювання стадій, процесів.

5. Особливості процесу створення та формування попиту інновації

Попит відбиває обсяг продукції, що споживач хоче й у стані придбати по якійсь з можливих цін протягом визначеного періоду часу на конкретному ринку.

З визначення видні основні напрямки аналізу попиту:

· обсяг попиту;

· наявність потенційних покупців;

· потреба в товарі;

· можливість придбання товару;

· ціна пропонованої продукції;

· час реалізації продукції на ринку;

· напрямку, ринки збуту продукції.

Попит виражає число альтернативних можливостей придбання продукції при різних цінах і рівних інших умовах.

Його можна представляти:

· у виді таблиці - залежність обсягу попиту від ціни;

· графічно - попит відображається у виді кривої, що показує кількість товару, що споживачі готові, хочуть і в стані купити по не який ціні;

· аналітично - у виді рівняння залежності від обсягу попиту від ціни.

Графічний і табличний методи відображення попиту є інструментами його попереднього й оперативного аналізу. Достоїнства кожного методу:

- табличного - наочність, можливість простежити тенденцію попиту, згрупувати значення цін, представити дані у виді інтервального ряду показників;

- графічного - зображення дає можливість побачити напрямок зміни попиту і спрогнозувати його, визначити тип товару, розрахувати ступінь гнучкості попиту стосовно факторів, що впливають на його;

- аналітичного - дозволяє проаналізувати сформовану тенденцію попиту на основні товари і спрогнозувати ситуацію на перспективу; застосовується як інструмент наступного аналізу.

Найважливіша властивість попиту полягає в зворотній залежності між ціною продукції і попитом на неї при незмінності всіх інших факторів. Ця залежність називається законом попиту. В основі закону попиту лежить: психологія покупця; принцип убутної граничної корисності; ефект доходу; ефект заміщення. Причини, що викликають чинність закону попиту, особливо актуальні при виробництві і пропозиції до реалізації нової продукції.

При високій ціні на продукцію, наявності аналогів на ринку, зниженні реальних доходів у населення і підприємств-споживачів продукції попит на нову продукцію може чи не виникнути опуститися нижче критичної величини.

6. Чинники попиту на інновації. Види попиту

Для управління попитом виробникові нової продукції, необхідно знати чинники, які впливають на величину і характер попиту - детермінанти попиту, які значно відрізняються від чинників попиту на традиційну продукцію. Всі чинники попиту на нову продукцію можна розділити на:

1) внутрішні - дотичні до діяльності об'єкту аналізу;

2) зовнішні - пов'язані з особливостями функціонування зовнішнього середовища.

Внутрішні чинники, які в сукупності характеризують виробничий-торгову стратегію виробника (відповідність галузевим стандартам, мода, якість нової продукції, умови продажу, ціна на нову продукцію реклама)

Зовнішні чинники попиту, значна частина яких характеризує місце існування (функціонування) підприємства, яке проводить або реалізує інноваційну продукцію (загальний стан держави, особливості політичної і економічної обстановки, правове забезпечення, доходи споживачів, співвідношення на ринку старої і нової продукції)

Залежно від цілей і завдань формування і аналізу попиту класифікація його видів може бути побудована на різноманітних принципах.

Дуже важливою є його диференціація по формах освіти, що відображає стадії життєвого циклу продукції.

При цьому розрізняють:

1) Потенційний попит, який виникає на стадії розробки і підготовки нової продукції до виходу на ринок.

2) Попит, який формується на етапі виходу нової продукції на ринок.

3) Попит, який розвивається на етапі затвердження нової продукції на ринку.

4) Попит, який сформувався відповідно до стадії зрілості інноваційної продукції. Таке групування видів попиту характеризує стан ринку аналізованого продукту. В цьому випадку розрізняють:

- негативний попит

- відсутність попиту

- прихований попит

- нерегулярний попит

- повноцінний попит

- надмірний попит

- нераціональний попит - до нього відносять попит на товари, шкідливі для здоров'я.

Оскільки велика частина нововведень характеризується неповнотою інформації в цій сфері, необхідна значна реклама і інші засоби інформування потенційних покупців.

Вивчення попиту на нововведення має велике значення, оскільки від його результатів залежить чіткість розробки виробничої програми, стратегія і об'єми реалізації продукції, а отже, фінансові результати діяльності.

7. Сутність інноваційної політики підприємства та її місце в загальній стратегії розвитку

Інноваційна політика - це сукупність напрямів і методів впливу господарського механізму на виробництво нового вигляду продуктів і технологій.

Інноваційна політика підприємства - це генеральна лінія, система стратегічних номерів, яка проводиться керівництвом підприємства в галузі підвищення якості продукції, ресурсозбереження, організаційно технічного розвитку виробництва.

Підприємство формує власну інноваційну політику, орієнтуючись на державну інноваційну політику, власні інтереси і ресурсні можливості, а також потреби ринку.

Інноваційна політика передбачає об'єднання мети технічної політики і політики капіталовкладень і направлена на впровадження нових технологій і видів продукції.

Вона передбачає вибір певних об'єктів досліджень, за допомогою яких підприємство намагається сприяти перш за все систематичним пошукам нових технологічних можливостей. У цьому розумінні стратегічне управління інноваціями орієнтується на досягнення майбутніх результатів безпосередньо через інноваційний процес.

Стратегія в загальному вигляді - це пошук найбільш результативних варіантів введення в дію ресурсів (капіталу, робочої сили) відповідно до головних цілей підприємства і з урахуванням ситуації на ринку, як на даний момент, так і очікуваною.

Стратегія передбачає розробку обґрунтованих дій і правил (програм, проектів) досягнення поставленої мети, зважаючи на науково-технічний потенціал підприємства і його ринково збутових можливостей.

Єдиної, успішної для всіх підприємств моделі інноваційної стратегії не існує, тому що вибір стратегії залежить від великої кількості чинників таких, як ринкова позиція підприємства, динаміка її зміни, виробничий і технічний потенціал підприємства, продукція або послуга, що проводяться, стан економіки, культурне середовище і ін.

8. Чинники впливу на формування інноваційної політики підприємства

Чинниками впливу на формування інноваційної політики підприємства є:

держава і його інтереси (державна інноваційна політика визначає і стимулює пріоритетні напрями розвитку науки і техніки);

ринок і інтереси споживачів (зміни в ринковому середовищі, нові потреби, нові можливості або загрози для діяльності підприємства, сила конкурентів, і тому подібне); власні інтереси і можливості. Інноваційна політика передбачає об'єднання мети технічної політики і політики капіталовкладень і направлена на впровадження нових технологій і видів продукції.

Вона передбачає вибір певних об'єктів досліджень, за допомогою яких підприємство намагається сприяти перш за все систематичним пошукам нових технологічних можливостей. У цьому розумінні стратегічне управління інноваціями орієнтується на досягнення майбутніх результатів безпосередньо через інноваційний процес (стадія досліджень, впровадження нововведень у виробниче використання, впровадження нового продукту в ринкове середовище).

9. Техніко-технологічний стан підприємства: його змістова характеристика і засоби оцінки

Поняття техніко-технологічної бази підприємства (ТТБ) розглядається за натурально речовим складом і за суспільно-економічною формою. У першому випадку техніко-технологічної бази підприємства - це сукупність спеціалізованих знарядь, предметів і способів праці, за допомогою яких проводяться визначені види однорідної продукції або ж надаються послуги, які задовольняють однорідні потреби. Основу техніко-технологічної бази підприємства складають знаряддя праці - машини, устаткування, прилади. Від ступеня їх розвитку залежать масштаби використання предметів праці - сировини, палива, різних видів енергії. В той же час розширення складу предметів праці прискорює процес розвитку засобів праці.

Як економічна категорія, техніко-технологічної бази підприємства - це частина виробничого капіталу, матеріалізована в будівлях, спорудах, машинах, в устаткуванні і інших засобах праці, які багаторазово застосовуються у виробництві, переносять свою вартість на готовий продукт частинами і поступово. Їх називають основними засобами і включають до складу необоротних активів підприємства. Вони пов'язані з предметами праці певною його організацією і технологією.

Техніко-технологічну базу підприємства можна розділити на дві складові - технологічну і технічну. До складу технологічної складової відносять вживані технології - операції із здобичі, обробки, переміщення, контролю і інших складових частин виробничого процесу; сукупність способів і прийомів переробки ресурсів і отримання готової продукції; комплекс технологічної документації загального і спеціального призначення. До технічної - енергетичну базу (сукупність установок і мереж для забезпечення виробництва всіма видами енергії); виробничі машини і устаткування, транспортно-переміщувальні машини і засобу; технічну базу інформаційних процесів.

Ще і до цих пір не існує загальновизнаної методики оцінки техніко-технологічної бази підприємства. На практиці для цього використовується комплекс показників, які відображають стан і розвиток основних фондів, існуючи технології і організацію виробництва, роль і участь в нім нематеріальних активів - це, перш за все, вартість основних фондів, їх стан і рух - введення, оновлення, вибуття, ліквідація, і відповідні їм розрахункові коефіцієнти.

Для оцінки стану основних фондів використовуються також показники зносу і придатності фондів.

Найбільш загальним показником техніко-технологічної бази підприємства є фондозабезпеченість праці. До таких же загальних показників належить фондовіддача, фондомісткість, енергооснащеність і електрозабезпеченість праці.

При аналізі техніко-технологічної бази підприємства доцільно порівняти по роках динамік енерго-, електро-, фондозабезпеченість праці і основні показники виробництва: об'єми виробленої продукції, отриманому прибутку, рентабельність продукції, рентабельність основної діяльності і тому подібне.

інноваційний венчурний фінансування ризиковий

10. Ключові аспекти оперативного менеджменту інноваційної діяльності

Оперативне планування інновацій має своїм завданням пошук і узгодження найефективніших шляхів і засобів реалізації прийнятої стратегії розвитку інноваційного підприємства. Воно передбачає формування продуктового-тематичного портфеля інноваційного підприємства, розроблення календарних планів, упорядкування бізнес-планів окремих проектів, виконання розрахунків потрібних ресурсів, коштів і джерела їх покриття тощо.

Серед завдань оперативного планування інновацій - реалізація потенціалу організації у формі досягнутого прибутку, прибутків, обсягів реалізації й ін.

Стратегічне й оперативне планування перебувають у діалектичній взаємодії і змістовно доповнюють одне одного в єдиному процесі інноваційного менеджменту.

Обсяг планової роботи на інноваційному підприємстві характеризує предметна ознака. Відповідно до поділу праці за предметною ознакою на інноваційному підприємстві в окремі види планів виокремлюють планування НДДКР, виробництва, збуту, матеріально-технічного постачання, інформаційного забезпечення, фінансів, персоналу й інших предметних сфер інноваційного підприємства.

Змістовний аспект у плануванні інновацій виявляється в таких видах планових розрахунків: продуктово-тематичному, техніко-економічному, кількісно-календарному.

Продуктово-тематичне планування інновацій полягає у формуванні перспективних напрямів і тематики НДДКР, підготовці програм і заходів щодо відновлення продукції, удосконаленні технології й організації виробництва на інноваційному підприємстві. На виробничій стадії інноваційних процесів цей вид планування передбачає розроблення й оптимізацію виробничих програм інноваційного підприємства і цехів.

Техніко-економічне планування передбачає розрахунки матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, необхідних для виконання номенклатурно-тематичних завдань, а також оцінку економічних результатів і ефективності інноваційної діяльності інноваційного підприємства. Цей вид розрахунків охоплює фінансове планування, упорядкування бізнес-планів, бюджетне планування і т.п.

Календарне планування інновацій полягає в плануванні обсягів робіт, завантаження підрозділів і виконавців; побудові календарних графіків проведення робіт з окремих проектів, усієї сукупності планованих робіт, завантаження устаткування і виконавців; розподілі робіт з окремих календарних періодів. Залежно від періоду планування розрізняють плани довгострокові, орієнтовані на п'ять і більше років, середньострокові - до п'ятьох років і короткострокові, що охоплюють період до року.

Склад і сполучення різноманітних видів планів у рамках окремої організації формуються виходячи з прийнятої в ній концепції планування інновацій. У вітчизняній і закордонній практиці набули поширення такі форми планування інновацій, як програмно-цільовий підхід, управління за цілями, системне управління, мережні методи управління та ін.

До методів планування можна віднести: науково-технічне прогнозування, методи диверсифікації, портфельних матриць та ін. При цьому важливе значення має використання спеціальних методів і прийомів пошуку інноваційних ідей. Цей процес у сучасних умовах потребує постійної і достатньо суворої регламентації.

Останнім часом у вітчизняній і закордонній практиці використовується велика кількість різноманітних методів і прийомів пошуку інноваційних ідей. Їх можна подати двома великими групами: пасивного й активного пошуку.

Методи пасивного пошуку:

- аналіз патентів;

- маркетингові дослідження;

- пропозиції по ліцензіях;

- пропозиції споживачів або замовників;

- пропозиції розроблювачів;

- пропозиції раціоналізаторів;

- пропозиції винахідників.

Методи активного пошуку:

1. Емпіричні методи:

- опитування спеціалістів;

- опитування споживачів;

- матеріали виставок і ярмарків;

- оцінювання публікацій.

2. Системно-логічні методи:

- морфологічний аналіз;

- функціонально-вартісний аналіз;

- «дерево» вирішення проблем.

3. Інтуїтивні методи:

- «мозкова атака»;

- методи синектики;

- метод Дельфі.

Використання різноманітних методів і прийомів пошуку інноваційних ідей поряд з постійним аналізом портфельних матриць стратегічного планування продуктової політики дає змогу інноваційним підприємствам формувати велику кількість альтернативних інноваційних пропозицій до тематичного плану, що конкурують між собою за наявними ресурсами інноваційного підприємства й очікуваними результатами.

11. Обґрунтування вибору організаційних структур управління інноваційною діяльністю на стадіях життєвого циклу інновацій

Життєвий цикл інновацій - це період від зародження ідеї, її створення і поліпшення нововведення до його використання.

Життєві цикли усіх економічних об'єктів, процесів, систем мають одну і ту ж теоретичну базу: починаються з фази зародження, потім настає фаза зросту, потім зрілості, зів'яння та спадку.

1 фаза - зародження (створення) - складається з комплексу робіт по перетворенню результатів дослідів фундаментального та прикладного характеру в зразки нових продуктів, їх адаптації на ринку, оцінці умов включення в економічний оборот. Починаються маркетингові дослідження.

2 фаза - зріст - пов'язаний з освоєнням виробництва, зростом продажів та зростанням економічних результатів.

3 фаза - зрілість (сповільнення зросту) - розглядається сутність етапу з двох сторін: по - перше, тривалі строки випуску забезпечують економічні результати, задовольняють попит та забезпечують накопичення для відтворення; по - друге, в інтересах споживачів необхідно оновлювати продукцію, що є обов'язковою умовою утримання місця на товарному ринку, та підвищувати конкурентоздатність.

4 фаза - стабілізація - відбувається припинення темпів зростання ефективності.

5 фаза - спадок - моральне старіння продукту із-за появи на ринку нового замінника, зниження попиту, обсягів продажу, економічного результату. І як наслідок цього - завершення життєвого циклу.

При переході від одного етапу до другого (по мірі його старіння) відбувається зниження економічних результатів. Це спонукає модернізацію продукції або її замінність. Для постійного розвитку це робиться одночасно.

Чім сильніші конкурентні умови, тім скоріше припиняється виробництво застарілого товару. В середньому життєвий цикл складає 10-15 років.

12. Сучасні організаційні форми впровадження інновацій

Організаційні структури інноваційної діяльності - це підприємства та організації, що займаються інноваційною діяльністю, науковими дослідженнями, розробленням та реалізацією інновацій.

Усі організаційні структури інноваційної діяльності можна поділити на 3 групи:

1 група - наукові організації, що створюють та реалізують новації;

2 група - ринкові суб'єкти інноваційної діяльності, що опрацьовують, виробляють та реалізують інновації;

З група - організаційні структури інтеграції науки та виробництва, що скорочують період від виникнення ідеї до її практичного використання.

Засобами ефективного впровадження інновацій є: технопарки, технополіси, фірми-інкубатори і кластери.

1. Технопарк - це територіальне відокремлений комплекс, заснований на базі провідного університету, що включає в себе наукові установи, промислові підприємства, інформаційні, сервісні та виставкові комплекси, комфортні житлово-побутові умови. Його мета - комерціалізація науково-технічної діяльності, забезпечення швидкого просування наукових досягнень у виробничу сферу.

2. Технополіс - структура, яка за своєю діяльністю подібна до технопарку, але вона знаходиться в межах конкретного невеликого міста, розвиток якого і забезпечується через технополіс.

3. Фірма-інкубатор - це організаційна структура, мета якої - створення сприятливих умов для ефективної діяльності новоутворених малих інноваційних фірм, які реалізують нові наукові ідеї-інновації. Вона може надавати таким фірмам приміщення та необхідне обладнання на певний період, забезпечуючи їх консультаціями з економічних та юридичних питань на пільгових засадах, організувати інформаційне та рекламне забезпечення. Інкубатор проводить також експертизу інноваційних проектів (науково-технічну, економічну, комерційну), веде пошук інвесторів та дає їм певні гарантії, надає можливість скористатися своїм дослідним виробництвом і цим допомагає інноваційним малим підприємствам легше виживати в межах інкубаторів, ніж поза ними.

4. Кластер - це зосередження в географічному регіоні взаємопов'язаних підприємств і установ у межах окремої галузі.

Охоплюють велику кількість різного роду підприємницьких структур, важливих для конкурентної боротьби -

постачальників спеціального обладнання, нових технологій, послуг, інфраструктури, сировини, додаткових продуктів тощо.

Основними передумовами утворення кластерів є: близькість до ринків, забезпечення спеціалізованою робочою силою,

наявність постачальників капіталу й устаткування, доступ до специфічних природних ресурсів, наявність підприємств,

орієнтованих на підвищення продуктивності за рахунок збільшення масштабів виробництва.

Вибір типу організації варто здійснювати після глибокого аналізу чинників, що впливають на цей процес (профіль організації, рівень її спеціалізації тощо).

13. Специфіка венчурного бізнесу

Серед (невеликих) малих фірм (підприємств) особливо виділяють венчурні.

Венчурний бізнес представлений самостійними невеличкими фірмами, що спеціалізуються на дослідженнях, розробках, виробництві нової продукції. їх створюють учені - дослідники, інженери та новатори.

Цей бізнес найбільш поширений у США, Західній Європі, Японії.

Венчурна фірма - це "ризикова" фірма, це не велика, але дуже гнучкі та ефективні підприємства, які створюються для апробації, до розробки та доведення до реалізації "ризикових" інновацій. В окремих випадках це тимчасові організаційні структури, які створюються для розв'язання конкретної проблеми. Можуть бути дочірніми більших фірм.

Створення венчурних фірм передбачає наявність таких компонентів, як:

- ідеї інновації - нового виробу, технології, суспільної потреби і підприємця, готового на основі запропонованої ідеї організувати нову фірму;

- ризикового капіталу для фінансування.

Створюються на договірних засадах на кошти, які получені від об'єднання декількох юридичних або фізичних осіб, або на кредити, або вкладання крупних компаній та банків.

Інвестування в венчурний бізнес характеризується рядом особливостей:

- фінансові кошти вкладаються без матеріального забезпечення та без гарантій;

- обов'язково дольова участь інвестора в уставному фонді;

- кошти залучаються на тривалий час та на безповертальній основі;

- активна участь інвестора в управлінні фірмою.

Як правило, венчурні фірми не займаються організацією виробництва продукції, а передають свої розробки іншим фірмам експлерентам, патентам, віолентам і комутантам.

Перевагами венчурних фірм є вузька спеціалізація, концентрація матеріально-технічних і фінансових ресурсів за обраним напрямком досліджень; можливість швидкої переорієнтації на інші напрямки.

Конкуренція примушує венчурні фірми максимально скорочувати терміни науково-дослідних розробок, інтенсивно впроваджувати новації у виробництво. За кордоном венчурні фірми користуються підтримкою держави та великих компаній, котрим невигідно займатися розробкою нових технологій через ризик понести збитки.

Венчурні фірми в Україні в даний час тільки народжуються, і потенційно великі банки можуть відіграти значну роль у їх фінансуванні. Великі підприємства також повинні бути зацікавлені у венчурному фінансуванні.

Крім венчурних фірм, сьогоднішній низький рівень забезпеченості державної науки, з одного боку, та розвиток ринкових економічних відносин в країні - з іншого, викликають необхідність створення нових форм науково-виробничої діяльності, що побудовані на комерційній основі, тобто технічних парків, технополісів та інших.

14. Організаційно-економічний механізм фінансування інновацій

Успіх інноваційної діяльності великою мірою залежить від форм її організації і способів фінансової підтримки.

Фінансування інноваційної діяльності будь-якого господарюючого суб'єкта, у тому числі й інноваційного, охоплює грошові відносини цього суб'єкта з іншими господарюючими суб'єктами і банками з оплати науково-технічної продукції, контрагентських робіт, постачань спецобладнання, матеріалів і комплектуючих виробів, розрахунків з фундаторами, трудовим колективом і державними органами управління.

Система фінансування інноваційної діяльності - це досить складне перетинання форм і джерел, які розрізняються за формою власності, ступеню централізації, рівням власників і формам фінансування.

В економіці ринкового типу система фінансування виконує дві дуже важливі функції - розподільну і контрольну.

Економічний зміст першої полягає в тому, щоб забезпечити кожного суб'єкта господарської діяльності необхідними йому фінансовими ресурсами. Суб'єктами фінансування виступають самостійні і інноваційні підприємства; інтегровані промислово-фінансові структури; територіальні і галузеві органи управління; приватні особи. Усі вони в тій або іншій мірі беруть участь у відтворювальному процесі і формують кінцевий суспільний продукт.

Розподільчий процес, здійснюваний за допомогою фінансів, характеризується складністю і багатоманітністю. Він безпосередньо пов'язаний із чинним цивільним законодавством, податковою системою, законодавством про банки і цінні папери, з іншими нормативними документами.

Контрольна функція фінансів зводиться до, щоб сигналізувати про пропорції, що складаються, у розподілі коштів. Важливо встановити на скільки ефективно використовуються вони конкретним суб'єктом господарювання.

Система фінансування інновацій розбудовується за такими принципами:

- чітка цільова орієнтація системи - забезпечення нею швидкого, широкого й ефективного використання сучасних науково-технічних досягнень;

- логічність обґрунтованість та юридична захищеність прийомів і механізмів, які при цьому використовуються;

- наявність багатьох і різних джерел фінансування;

- комплексність системи, тобто можливість охоплення широкого кола технічних і технологічних нововведень та напрямів їхнього практичного використання;

- адаптивність і гнучкість, що передбачає постійну спрямованість усієї системи й окремих її елементів на умови динамічних змін зовнішнього середовища для підтримки максимальної ефективності.

Раціональна система фінансування завжди націлена на зростання обсягу й підвищення ефективності використання фінансових ресурсів. Зростання фінансової віддачі - це важливий узагальнений показник, на основі якого оцінюється дієвість проведеної фінансової політики й кінцеві результати практичної роботи.

Ця система покликана забезпечити вирішення таких найважливіших завдань:

1) створення необхідних передумов для швидкого й ефективного впровадження технічних новинок в усі ланки народного комплексу країни, забезпечення її структурно-логічної перебудови;

2) зберігання і розвиток стратегічного науково-технічного потенціалу в пріоритетних напрямах розвитку;

3) створення необхідних матеріальних і умов для зберігання кадрового потенціалу науки і техніки, запобігання його відпливу за кордон.

Фінансова політика може бути успішною за наявності відповідного фінансового механізму її реалізації, тобто певних методів і важелів впливу на різні сторони діяльності суспільства. Виходячи з цього, фінансовий механізм інноваційної діяльності - це сукупність методів фінансового впливу на дані сфери діяльності й система фінансових індикаторів та фінансових інструментів, які дають змогу оцінити цей вплив. Фінансовий механізм включає фінансове забезпечення й фінансове регулювання та систему управління, що ґрунтується на взаємодії відповідних індикаторів й інструментів. Сутність дії фінансового забезпечення полягає у виділенні певної суми ресурсів на розв'язання окремих завдань інноваційної діяльності, а фінансового регулювання - в тому, що за допомогою фінансових інструментів встановлюються певні пропорції розподілу доходів юридичних і фізичних осіб, які впливають на забезпеченість останніх фінансовими ресурсами. Вони тісно пов'язані між собою і визначають насамперед рівень самофінансування. Воно вибудовує відповідну систему економічних інтересів.

Фінансове регулювання проводиться за допомогою фінансових інструментів, якими виступають елементи розподільних відносин. Одні з них діють у процесі вилучення частини доходів (податки, внески у відповідні фонди), другі - впливають шляхом збільшення доходів (банківські позики, бюджетні субсидії).

Елементами цієї системи, що взаємодіють з інноваційними підприємствами й об'єднаннями, є:

- сукупність джерел надходження коштів;

- механізм акумуляції грошових надходжень і їх укладення в інвестиційні проекти та цільові програми;

- механізм контролю за інвестиціями, включаючи систему повернення й оцінювання ефективності використання власного і позичкового капіталу.

Система фінансового контролю має забезпечити: збалансованість між потребою у фінансових ресурсах і реальними можливостями їх отримання; своєчасність і повноту виконання фінансових зобов'язань перед бюджетами; раціональність витрат матеріальних цінностей і грошових коштів; вирішення інших завдань.

15. Сутність ризикового фінансування інноваційної діяльності на базі венчурного капіталу. Засоби страхування, які використовують ризикові інвестори

Венчурне (ризикова) фінансування здійснюється у двох основних формах - шляхом придбання акцій нових фірм або наданням кредитів різноманітних компаній, звичайно з правом конверсії в акції.

Венчурний капітал являє собою інвестування коштів не тільки великих компаній, а й банків, держави, страхових, пенсійних та інших фондів з підвищеним ступенем ризику у новий, що розширюється або зазнає різких змін, бізнес.

Венчурна форма має ряд специфічних рис:

1) пайова участь інвестора в капіталі компанії в прямій або опосередкованій формі;

2) надання коштів на тривалий термін без яких-небудь гарантій або забезпечення;

3) активна роль інвестора в управлінні організацією, що фінансується.

Інвестори використовують різноманітні методи страхування венчурного бізнесу.

Страхування, як система економічних відносин, включає створення спеціального фонду коштів (страхового фонду) та його використання (розподіл та перерозподіл) для переборювання шляхом виплати страхового відшкодування різного роду утрат, шкоди, вирваних несприятливими подіями (страховими випадками).

Для страхування обов'язкова наявність двох сторін:

1) спеціальної організації, яка має відповідний фонд (страховика);

2) юридичних або фізичних осіб, які вносять у фонд встановлені внески (страхувальників).

Їх взаємні відповідальності регулюються договором в відповідності з умовами страхування.

В відповідності з системою страхових відносин відокремлюють різні види страхування:

1) сострахування;

2) подвійне страхування;

3) перестрахування;

4) самострахування.

При сострахуванні два страхувальника чи більше приймають участь відповідними долями в страхуванні одного й того ж ризику, видавши спільний або роздільний договір кожний на страхову суму відповідно до своєї долі.

Подвійне страхування припускає наявність декількох страхувальників одного і того ж інтересу від одних і тих же небезпек, коли загальна страхова сума більша ніж страхова сума по кожному договору страхування.

При перестрахуванні ризик виплат страхового відшкодування або страхової суми, яка прийнята на себе страхувальником по договору страхування, може бути застрахований їм повністю або частково у іншого страхувальника (страхувальників) по укладеному з ним договору перестрахування. При наставанні страхової події страхова організація - перестрахувальник несе відповідальність в обсязі прийнятих на себе відповідальностей по перестрахуванні. Самострахування - це створення грошових або натуральних страхових фондів безпосередньо у господарських суб'єктів. Головне завдання самострахування - це оперативне переборювання тимчасових труднощів у фінансово - комерційній діяльності.

Хеджування - це ефективний засіб зниження ризику несприятливих змін цінової кон'єктури за допомогою укладання страхових контрактів (ф'ючерсів та опціонів). Цей спосіб дозволяє зафіксувати ціну придбання або продажу на відповідному рівні і таким чином компенсувати втрати на ринку товару прибутком на ринку термінових контрактів. Придбаючи або продуваючи термінові контракти, підприємець захищає себе від коливань цін на ринку і таким чином піднімає результативність своєї виробничо-господарської діяльності.

16. Необхідність державної підтримки і особливості економічної політики щодо інновацій

Згідно з вимогами часу основою стратегічного курсу розвитку України, її визначальними пріоритетами мають стати розробка й реалізація державної політики, спрямованої на структурну модернізацію господарського комплексу, як найшвидший його перехід на інноваційний шлях розвитку і становлення України як високотехнологічної держави.

Мета державного регулювання на кожному історичному етапі розвитку економіки залежить від багатьох обставин і, в першу чергу, від ступеня загального розвитку економіки. Класичний набір цілей державного регулювання економічно розвинених країн передбачає наступні складові: економічне зростання; повну зайнятість; економічну ефективність; стабільний рівень цін; економічну свободу; справедливий розподіл доходів; економічну забезпеченість; збалансованість зовнішньоекономічних відносин.

Для України необхідно виділити пріоритетну економічну мету, яка б відповідала новоствореному ринковому механізму господарювання й відображала національні інтереси.

Згідно із Законом України «Про інноваційну діяльність», головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва й реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Основними принципами державної інноваційної політики є:

- орієнтація на інноваційних шлях розвитку економіки України;

- визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

- формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

- створення умов для збереження, розвитку й використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

- забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

- ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

- здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захист вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

- фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

- сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

- інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

- підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Важливим також є принцип забезпечення єдності стратегічного й поточного державного регулювання, оперативності останнього. Стратегічне державне регулювання має загальнодержавне значення. Його мета - збереження економічного й соціального стратегічного курсу держави, який закладається до програми реалізації реформ, національних, цільових, комплексних та інших програм. З метою додержання стратегічного курсу державою складається й контролюється перелік ресурсів, які мають стратегічно важливе значення. Поточне державне регулювання має на меті забезпечити реалізацію стратегічного курсу в умовах конкретної економічної й політичної ситуації, що зумовлює гнучкість державного впливу. Оперативне поточне державне регулювання спирається на податкову політику, емісійну, кредитну, бюджетну, соціальну та інші види економічної політики. У межах поточного регулювання Уряд України формує державний бюджет, визначає основні напрями податкової політики, а також характер зовнішньоекономічної політики. Усі ці складові частини державного управління економікою мають бути взаємопов'язані й здійснюватися систематично, аби забезпечити реалізацію стратегічного курсу держави Державне регулювання забезпечується управлінською, плановою й контрольною діяльністю міністерств, державних комітетів та інспекцій України і включає втручання в діяльність підприємств та інших господарюючих суб'єктів.

17. Регулювання та стимулювання інноваційної діяльності на рівні підприємства

Успіх інноваційного процесу багато в чому залежить від того, у якому ступені його безпосередні учасники зацікавлені у швидкому й економічно ефективному впровадженні результатів НДДКР у виробництво. Вирішальне значення набуває трудова мотивація працівників і стимулювання їхньої високопродуктивної праці з боку керівництва підприємством.

Задача стимулювання науково-технічної праці дуже складна в силу специфіки цього виду діяльності. По-перше, необхідно домогтися підвищення розумової активності, стимулювати пошук нестандартних рішень, створити і підтримувати атмосферу творчості. По-друге, в умовах ринкової економіки важливий не сам по собі інноваційний процес, а його комерційний результат, що виражається в конкретних показниках ефективності: зростанні прибутку, зниженні витрат, підвищенні якості продукції. Комерційний критерій відіграє вирішальну роль і в оцінці значимості праці інноваторів. Таким чином, підхід сучасних компаній до стимулювання праці в інноваційному процесі визначається двома головними моментами - прагненням максимально активізувати творчу особистість і направити цю активність на досягнення конкретного економічного результату. При рішенні цієї задачі важливо виділити кілька загальних найбільш істотних моментів:

1) використання великого числа матеріальних і нематеріальних стимулів і спроби створення взаємодоповнюючої системи стимулювання праці в інноваційному процесі;

2) широке застосування організаційних і психологічних стимулів, орієнтованих на потреби вищого порядку (у самовираженні, реалізації індивідуальності і т.д.);

3) додання стимулюванню праці в інноваційному процесі постійного характеру, а не одиничної акції чи тимчасової кампанії.

...