Витрати виробництва та собівартість

Размещено на http://www.allbest.ru/

Управління освіти і науки

Волинської обласної державної адміністрації

Луцький педагогічний коледж

Контрольна робота

Витрати виробництва та собівартість

Студента:

Сушик Андрій Вікторович

Луцьк, 2012 рік



План

1. Витрати виробництва, їх суть, природа та види

2. Собівартість продукції, її суть та структура. Шляхи зниження собівартості в Україні

3. Економічне зростання та циклічність економічного розвитку

Список використаної літератури



1. Витрати виробництва, їх суть, природа та види

Основною метою будь-якого підприємства (фірми) є отримання прибутку. Для виготовлення кінцевого продукту йому потрібні різні ресурси (засоби праці та предмети праці), які купуються на ринку.

Витрати виробництва - це вартість ресурсів, залучених для виготовлення кінцевої продукції підприємства. Інакше кажучи, витрати виробництва - це те, у що обходиться виготовлення товару підприємству. В економічній літературі розрізняють економічні та бухгалтерські витрати.

Економічні витрати - це платежі, які має робити підприємство для отримання і використання всіх ресурсів. Вони складаються з двох частин: явних і неявних витрат.

Явні витрати - це платежі за ресурси, які підприємство купує на ринках ресурсів, бо сам виробник не володіє ними. До них слід віднести платежі за електроенергію, паливо, сировину, працю тощо. Явні витрати ще називають бухгалтерськими або грошовими витратами.

Відповідно до економічного змісту, бухгалтерські витрати можна поділити на:

- матеріальні витрати;

- витрати на оплату праці;

- амортизація основних засобів;

- відрахування на соціальні заходи;

- інші витрати (рис. 1).

Галузі виробництва в залежності від структури витрат можна поділити на матеріаломісткі, фондомісткі, трудомісткі. До матеріаломістких галузей належать ті, де велика частка матеріальних витрат. Зокрема, у харчовій та легкій промисловості на ці витрати припадає близько 90% загальних витрат, у чорній металургії - понад 80%, хімічній промисловості - 75%.



Рисунок 1. - Бухгалтерські витрати підприємства:

Трудомісткі - це галузі, в яких питома вага витрат на заробітну плату становить майже 50%. Сюди належать галузі видобувної промисловості, точного машинобудування, приладобудування. До капіталомістких відносять галузі, у структурі витрат яких висока питома вага амортизації (електроенергетика, нафтодобувна промисловість).

Слід зазначити, що підприємство може володіти деякими ресурсами, які воно використовує у виробництві.

Це, наприклад, капітальні блага, управлінські навички власника підприємства, фінансові ресурси тощо. Оскільки ці ресурси є власністю виробника, то платежі за їх використання мають неявний характер, їх прямо не оплачують.

Такі витрати називають неявними. Щоб визначити економічні витрати підприємства, потрібно обчислити у грошовому вираженні неявні витрати і додати до бухгалтерських.

Додамо, що економічні витрати поділяють на короткострокові та довгострокові. Іншими словами, витрати, які здійснюються в короткостроковий та довгостроковий період.

Короткостроковий період - це проміжок часу, надто короткий для зміни виробничих потужностей підприємства, але достатній для зміни рівня використання наявного устаткування. У цьому періоді виробничі потужності підприємства незмінні. При цьому можна змінити кількість продукції, що виробляється за рахунок підвищення продуктивності праці, або за рахунок залучення додаткової кількості працівників.

Довгостроковий період - це проміжок часу, достатньо тривалий для того, щоб підприємство могло змінити обсяг усіх ресурсів, що використовуються, і навіть виробничих потужностей.

Так, наприклад, якщо б на заводі “Позитрон” найняли додатково ще 20 робітників, то це було б короткостроковим коригуванням. Але коли б добудували ще один цех і встановили там устаткування, то це уже довгострокове коригування. При цьому зазначимо, що ці два періоди відрізняються один від одного не тривалістю. В галузях легкої промисловості можна провести заміну виробничих потужностей навіть за один день, а в важкій промисловості на це потрібно набагато більше часу.

В залежності від того, як витрати реагують на зміну обсягу виробництва, їх поділяють на постійні та змінні.

Постійні витрати - це витрати, величина яких не залежить від зміни обсягу продукції. Прикладом даного виду витрат можуть бути орендна плата, амортизація основного капіталу, страхові внески, утримання управлінського персоналу. Постійні витрати виплачують навіть тоді, коли продукцію взагалі не виробляють.

Змінні витрати - це витрати, величина яких у короткостроковому періоді змінюється залежно від зміни обсягу продукції. Вони включають витрати на сировину, заробітну плату, пальне, тобто містять усі витрати, які не належать до постійних.

Постійні та змінні витрати в сукупності становлять валові (загальні) витрати. Також на підприємствах розраховують середні витрати - витрати на одиницю випуску продукції, які дорівнюють валовим витратам, поділеним на обсяг випуску продукції.



2. Собівартість продукції, її суть та структура. Шляхи зниження собівартості в Україні

Собівартість - це витрачені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво та реалізацію продукції.

Можна виділити такі види собівартості:

- індивідуальна - це затрати на виробництво одиниці певного виду продукції;

- цехова - включає затрати виробництва в межах певного цеху, за винятком загальнозаводських;

- виробнича - сума затрат на виробництва продукції, що включає виробничі та загальні управлінські витрати підприємства;

- повна - це виробнича собівартість і затрати, пов'язані з реалізацією продукції (рис. 2).

Собівартість є одним з найважливіших показників ефективності роботи підприємства.

Адже її зниження веде до підвищення прибутку. Але для того, щоб знизити собівартість, потрібно перш за все вивчити її структуру. Структура собівартості - це співвідношення елементів витрат у повній собівартості на виробництво продукції.

Необхідно зазначити, що на підприємствах різних галузей структура собівартості неоднакова.

Так, наприклад, у вугільній промисловості найбільші витрати ідуть на заробітну плату, у легкій промисловості - це витрати на сировину та матеріали.

Тому для того, щоб знизити собівартість у вугільній промисловості, треба механізувати працю шахтарів, а в легкій промисловості це досягається за рахунок економії матеріальних ресурсів.



Рисунок 2. - Види собівартості:

Зниження собівартості є головною метою як окремого підприємця, так і суспільства в цілому. На приватному підприємстві цей крок дасть можливість отримати додатковий прибуток. А для суспільства низька собівартість означає:

- ефективне використання ресурсів, які завжди є обмеженими;

- можливість використання вивільнених ресурсів для виробництва додаткових матеріальних благ;

- зниження собівартості окремими підприємцями створює передумови для зниження цін.

Виявлення резервів зниження собівартості повинне спиратися на комплексний техніко-економічний аналіз роботи підприємства: вивчення технічного й організаційного рівня виробництва, використання виробничих потужностей і основних фондів, сировини і матеріалів, робочої сили, господарських зв'язків.

В даний час при аналізі фактичної собівартості продукції, що випускається, виявлення резервів і економічного ефекту від її зниження використовується розрахунок по економічних факторах.

Вони відбивають основні напрямки роботи колективів підприємств по зниженню собівартості: підвищення продуктивності праці, упровадження передової техніки і технології, краще використання устаткування, здешевлення заготівлі і краще використання предметів праці, скорочення адміністративно-управлінських і інших накладних витрат, ліквідація непродуктивних витрат і втрат.

Економія, що обумовлює фактичне зниження собівартості, розраховується по наступному складу факторів:

1. Підвищення технічного рівня виробництва.

2. Удосконалювання організації виробництва і праці.

Зниження собівартості може відбутися в результаті:

- зміни в організації виробництва, формах і методах праці при розвитку спеціалізації виробництва;

- удосконалювання керування виробництвом і скороченням витрат на нього;

- поліпшення використання основних фондів;

- поліпшення матеріально-технічного постачання;

- скорочення транспортних витрат;

- інших факторів, які підвищують рівень організації виробництва.

Зниження поточних витрат відбувається в результаті удосконалювання обслуговування основного виробництва (наприклад, розвитку потокового виробництва, підвищення коефіцієнта змінності, упорядкування підсобно-технологічних робіт, поліпшення інструментального господарства, удосконалювання організації контролю за якістю робіт і продукції).

3. Зміна обсягу і структури продукції, що можуть привести до відносного зменшення умовно-постійних витрат (крім амортизації), відносному зменшенню амортизаційних відрахувань, зміні номенклатури й асортименту продукції, підвищенню її якості. Умовно-постійні витрати не залежать безпосередньо від кількості продукції, що випускається. Зі збільшенням обсягу виробництва їхня кількість на одиницю продукції зменшується, що приводить до зниження її собівартості.

4. Поліпшення використання природних ресурсів. Тут враховується: зміна складу і якості сировини, зміна продуктивності родовищ, обсягу підготовчих робіт при видобутку, способів видобутку природної сировини, зміна інших природних умов. Ці фактори відбивають вплив природних умов на величину змінних витрат. Аналіз їхнього впливу на зниження собівартості продукції проводиться на основі галузевих методик видобувних галузей промисловості.

5. Галузеві та інші фактори. До них відносяться: введення й освоєння нових цехів, виробничих одиниць і виробництв, підготовка й освоєння виробництва в діючих об'єднаннях і на підприємствах, інші фактори. Необхідно проаналізувати резерви зниження собівартості в результаті ліквідації застарілих і введення нових цехів і виробництв на більш високій технічній основі, із кращими економічними показниками.

Вирішальною умовою зниження собівартості служить безупинний технічний прогрес. Упровадження нової техніки, комплексна механізація й автоматизація виробничих процесів, удосконалювання технології, упровадження прогресивних матеріалів дозволяють значно знизити собівартість продукції.

Серйозним резервом зниження собівартості продукції є розширення спеціалізації і кооперування. На спеціалізованих підприємствах з масово-потоковим виробництвом собівартість продукції значно нижче, ніж на підприємствах, що виробляють цю же продукцію в невеликих кількостях. Розвиток спеціалізації вимагає встановлення і найбільш раціональних кооперованих зв'язків між підприємствами.

Зниження собівартості продукції забезпечується насамперед за рахунок підвищення продуктивності праці. З ростом продуктивності праці скорочуються витрати праці в розрахунку на одиницю продукції, а отже, зменшується і питома вага заробітної плати в структурі собівартості.

Ціна, її суть та функції. Ціноутворення в умовах ринку. Система цін. Ціна - це кількість грошей, яку сплачують за одиницю певного товару чи послуги. Ціни поділяють на абсолютні та відносні.

Ціну товару, що виражена в грошах, називають абсолютною ціною. Наприклад, кілограм м'яса коштує 10 грн., стрижка волосся - 15 грн. Ціну одного товару можна завжди відобразити в певній кількості іншого товару. Так, один кілограм м'яса коштує 10 грн., а один кілограм апельсин - 5 грн. Тому можна сказати, що один кілограм м'яса коштує 2 кілограми апельсин. Таким чином, ціна товару, що виражена в певній кількості іншого товару, називається відносною ціною товару.

Сукупність відносних цін в економіці називають структурою цін. Зміна структури цін призводить до того, що покупці купуватимуть менше тих товарів, відносні ціни яких зросли, і більше тих, відносні ціни яких знизилися. Зауважимо, що існують різні критерії поділу цін (рис. 3). Залежно від способу формування ціни поділяють на адміністративні та ринкові.

Адміністративні ціни встановлює не ринок, а державний орган. Такі ціни, як правило, не відображають реальних витрат на виробництво продукції. Вони не виконують основних функцій ціни.

Рисунок 3. - Види цін залежно від критеріїв поділу:

Ринкові ціни формуються в процесі взаємодії попиту та пропозиції. Ринкові ціни виконують ряд основних функцій:

- нормувальну;

- інформаційну;

- стимулюючу.

У ринковій економіці здатність конкурентних сил пропозиції і попиту встановлювати ціну на рівні, за якого купівля та продаж зрівноважуються, називають нормувальною функцією ціни. Попит показує кількість продукту, яку споживачі бажають купити, а пропозиція в свою чергу - кількість продукту, яку виробники спроможні виробити і поставити на ринок. При зростанні цін попит зменшується, а пропозиція збільшується і навпаки. Додамо, що ціна, за якої попит і пропозиція дорівнюють одне одному, є рівноважною ціною.

Ринкова ціна виконує також інформаційну функцію. Сприйнятливість ринкової системи до змін у потребах покупців, що втілюється у відповідні реакції фірм і постачальників ресурсів, називають інформаційною функцією. Смаки та уподобання споживачів можуть змінюватися в результаті впливу різних обставин. Так, наприклад, споживачі почали купляти більше одягу, виготовленого з льону, і менше - зі штучних волокон.

Така ситуація призводить до того, що збільшується попит на лляний одяг і відповідно зростає ціна на нього, а ціни на одяг з штучних тканин відповідно знижуються. Це дає можливість підприємствам, що виготовляють тканини з льону, розширювати виробництво, купувати сировину за вищою ціною. Протилежний процес спостерігається на підприємствах, які виробляють штучні волокна.

Стимулююча функція ціни полягає в тому, що ринкові ціни спонукають підприємців через механізм конкуренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва тощо. Впровадження нових технологій знижує витрати підприємства і забезпечує підвищення прибутку.

Таким чином, воно отримує певні переваги над конкурентами, які повинні наслідувати цей приклад, інакше зазнають збитків.

Слід зазначити, що залежно від форм конкуренції розрізняють:

- ринкові ціни в умовах чистої конкуренції;

- олігополістичні - в умовах панування групових монополій (олігополій);

- монопольні - в умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем.

Залежно від типів ринкової системи виділяють регульовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у країнах з розвинутою ринковою економікою регулює держава.

Наприклад, у Франції держава регулює ціни на сільськогосподарську продукцію, газ, транспорт, електроенергію та ін. Особливо державний контроль над цінами посилюється в період економічної кризи.

3. Економічне зростання та циклічність економічного розвитку

Сутність і типи економічного зростання. У сучасній економічній літературі немає чіткого обґрунтування категорії “економічне зростання”, як в загальноекономічному, так і в політекономічному аспектах. Так, в “Економічній енциклопедії” за редакцією Л. Абалкіна економічне зростання розглядається як “постійне збільшення реального обсягу виробництва, що супроводжується покращенням технологічних, економічних і соціальних характеристик суспільства”. У підручнику “Економічна теорія” за редакцією А. Добриніна і Л. Тарасевича стверджується, що в сучасній економічній літературі під економічним зростанням, зазвичай, розуміють довгострокові зміни природного рівня реального обсягу виробництва, пов'язані з розвитком продуктивних сил на довготерміновому часовому інтервалі”. А. Філіпенко характеризує економічне зростання як “...просте збільшення реального ВВП нації (країни) в одному періоді порівняно з іншим”.

Ще менша евристична цінність закладена у визначенні даної категорії у словнику “Політична економія” за редакцією О. Ожерельєва: “Збільшення обсягів суспільного виробництва, розширення можливостей економіки задовольняти зростаючі потреби народного споживання і забезпечувати споживання у необхідних розмірах”.

Основними недоліками наведених визначень є, по-перше, акцент на кількісних характеристиках даної категорії, по-друге, не комплексний підхід до змін, які викликають таке зростання у межах економічної системи, по-третє, незрозумілим є твердження про “зміни природного рівня реального обсягу виробництва”. Водночас позитивною слід вважати спробу окремих авторів пов'язати економічне зростання зі змінами у продуктивних силах. Такі зміни є, безперечно, визначальними, хоча обмежуватись ними не слід, оскільки згідно з вимогами системного аналізу вони відбуваються в органічній єдності, передусім, з техніко-економічними відносинами, а отже, у межах технологічного способу виробництва. Як зазначалося раніше, у змінах, що відбуваються в межах техніко-економічних відносин, зокрема в кооперації, спеціалізації виробництва і праці, закладені значні потенційні можливості зростання продуктивності праці, а отже, окремих сторін економічного зростання. По-третє, автори не пов'язують таке зростання з чинниками, які його зумовлюють.

Однобічність розгляду економічного зростання лише з кількісного боку доводить характеристика домінуючого нині у розвинених країнах світу інтенсивного типу такого зростання.

Якщо врахувати названі недоліки, то економічне зростання означає процес кількісно-якісних зрушень у межах технологічного способу виробництва, зумовлених відповідними суперечностями та чинниками і виражається у збільшенні обсягів суспільного виробництва.

Економічне зростання належить до техніко-економічних категорій, а тому безпосередньо не заторгує змін в інших елементах економічної системи, передусім у суспільній формі відносин економічної власності. Щодо речового змісту таких відносин, які відбуваються при взаємодії людини з природою у процесі праці, то вони охоплюються категорією “економічне зростання”.

Проте внаслідок тісної взаємодії з такими елементами воно опосередковано впливає на них, зумовлює еволюцію типів і форм економічної власності, господарського механізму, надбудовчих відносин. Водночас економічне зростання набуває суспільної форми, коли йдеться про економічне зростання при капіталізмі (капіталістичне економічне зростання).

У політекономічному аспекті економічне зростання означає техніко-економічні відносини між людьми з приводу привласнення предметів природи у процесі праці та надання послуг.

У зв'язку з цим постає питання про відмінність між економічним зростанням і економічним розвитком. Таку відмінність А. Філіпенко, наприклад, вбачає в тому, що остання категорія - це “якісне економічне зростання з глибокими структурними змінами у відносинах власності, в системі суспільного поділу праці і зайнятості, в політиці доходів та соціальній сфері тощо”. У даному випадку економічне зростання некоректно поширюється не лише на власність, економічну політику, але й на соціальну сферу, що означало б соціально-економічний розвиток.

Насправді відмінності між економічним зростанням і економічним розвитком полягають у тому, що остання категорія відображає незворотні, направлені та закономірні зміни технологічного способу виробництва, а економічне зростання позбавлене таких ознак, оскільки може перериватись економічним спадом.

Якщо незворотність економічного розвитку означає, насамперед, появу сутнісних (радикальних) змін у структурі продуктивних сил та техніко-економічних відносин, що розширює адаптивні можливості технологічного способу виробництва, то зворотний характер економічного зростання характеризує, здебільшого, процес функціонування даного способу виробництва (коли відбувається, передусім, перерозподіл структурних елементів останнього) і кількісно-якісні зміни в межах однієї сутності. Економічне зростання без урахування його зворотного характеру є складовою економічного розвитку, поступово нагромаджує для нього зміни, які викликають появу сутнісних перетворень.

Економічний розвиток взагалі, тобто безвідносно до певного типу економічної системи, охоплює закономірні зміни лише тих елементів даної системи, які притаманні всім суспільно-економічним формаціям. Щоб категорія “економічний розвиток” увійшла в коло специфічних економічних законів і категорій, такий розвиток має відбуватись за умов капіталізму, соціалізму та інших формацій.

Розрізняють два основних типи економічного зростання - екстенсивний та інтенсивний.

За екстенсивного типу економічне зростання досягається внаслідок кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед, факторів виробництва, за незмінного рівня технічної основи виробництва. Основними факторами цього типу економічного зростання є:

1) збільшення обсягу інвестицій за збереження існуючого рівня технології;

2) збільшення кількості працівників;

3) зростання обсягів оборотних фондів (сировини, матеріалів тощо).

Так, для збільшення випуску продукції вдвічі у дію вводиться вдвічі більше машин, верстатів, устаткування такої ж якості, застосовується вдвічі більше робочої сили такої ж кваліфікації і рівня освіти, такі ж форми організації праці, сировина тощо. У цьому випадку продуктивність праці й ефективність незмінні.

За інтенсивного типу економічного зростання збільшення масштабів випуску продукції досягається внаслідок якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед, речових і особистих факторів виробництва. Основою інтенсифікації є науково-технічний прогрес, а в наш час радикальна форма його розвитку - НТР, що розгортається. Основними факторами цього типу економічного зростання є:

1) впровадження нової техніки і технології на основі передових досягнень науково-технічного прогресу, основою яких є процес інвестування виробництва;

2) підвищення загальноосвітнього і професійного рівня працівників;

3) покращення використання основних та оборотних фондів;

4) впровадження нових прогресивних форм організації виробництва і праці;

5) розвиток підприємницьких здібностей;

6) випереджаючий розвиток інформаційної сфери, інформатизація господарської діяльності. Інтенсифікація виробництва виявляється у зростанні суспільної продуктивності праці (тобто у збільшенні виходу кінцевої продукції з кожної одиниці залучених у виробництво ресурсів за економії живої, уречевленої праці), у підвищенні якості продукції, ефективності виробництва.

У процесі розширеного відтворення відбувається поєднання інтенсивних і екстенсивних чинників економічного зростання. Тому розрізняють переважно інтенсивний або переважно екстенсивний тип такого зростання. Оскільки земля, корисні копалини тощо украй обмежені, а для суспільства властиве прогресивне економічне зростання, необхідно переходити до переважно інтенсивного його типу.

Це означає рішучий перехід до працезаощаджуючих, фондозаощаджуючих і ресурсозаощаджуючих технологій зростання ефективності виробництва.

Основними показниками динаміки економічного зростання на макроекономічному рівні є зростання обсягів валового внутрішнього продукту або національного доходу, темпи зростання цих показників у розрахунку на душу населення та ін.

Конкретніші показники - коефіцієнт зростання (визначається як відношення показника певного року, що вивчається, до базового), темп зростання (дорівнює коефіцієнту зростання, помноженому на 100%) і темп приросту (дорівнює темпові зростання мінус 100%).

Важливе значення для характеристики економічного зростання має ефективність та якість такого зростання. Оскільки економічне зростання виражається у збільшенні обсягів суспільного виробництва, то таке зростання в концентрованому вигляді виражається у зростанні ефективності сукупної праці, передусім, у зростанні продуктивності живої праці. Конкретнішими показниками економічного зростання є покращення якості наявних товарів і послуг, підвищення конкурентоспроможності останніх на світових ринках, освоєння нової техніки і технології, посилення пропорціональності та планомірності економічного розвитку, поглиблення суспільного поділу праці, що супроводжується зростанням продуктивності праці, високі темпи економічного зростання та ін.

Якість економічного зростання виражається у покращенні життєвого рівня більшості населення, умов праці, зростанні загальноосвітнього, професійного та культурного рівнів зайнятого населення, збільшенні вільного часу тощо.

Ефективність та якість економічного зростання формують мету такого зростання. Оскільки при переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої загалом відбувається поступальний розвиток продуктивних сил, а основною продуктивною силою є людина, то безвідносно до типу економічної системи кінцевою метою економічного зростання є підвищення матеріального добробуту переважної більшості населення.

Ця мета в кожному суспільстві конкретизується відповідно до вимог основного економічного закону, етапів розвитку. Тому соціальною формою економічного зростання при капіталізмі є відносини економічної власності між класом найманих працівників і класом капіталістів з приводу використання робочої сили та привласнення результатів суспільного виробництва у всіх сферах соціального відтворення. Воно супроводжується розвитком різних типів і форм економічної власності, ускладненням господарського механізму, а у сфері надбудовчих відносин - формуванням соціальної та політичної структури суспільства, вдосконаленням буржуазного права власності тощо.

Процес економічного розвитку і зростання не можливий без постійного нагромадження. Цей процес за умов капіталізму набув форми нагромадження капіталу. Нагромадження капіталу і форми нагромадження.

Найпростішим визначенням сутності нагромадження капіталу за умов капіталізму є процес перетворення додаткової вартості на капітал, у т. ч. - на різні типи та форми капіталу (капіталістичної власності). Цей процес іще називають капіталізацією. Нагромадження капіталу є однією з історичних соціально-економічних форм розширеного відтворення, що зумовлює розвиток технологічного способу виробництва, організаційно-економічних відносин, еволюції відносин економічної власності та господарського механізму, а водночас - створює матеріальні умови виробництва для вищого суспільного устрою.

Розвиток продуктивних сил означає прогрес їхніх традиційних елементів (людини, засобів і предметів праці, сил природи, що використовуються людьми) і виникнення якісно нових форм і методів організації виробництва і праці (початок XX ст.), науки (середина 50-х рр.), інформації (середина 70-х рр.). Розвиток організаційно-економічних відносин передбачає, передусім, вдосконалення організації та управління (менеджменту) на підприємстві, що теоретично виражається у появі нових шкіл менеджменту як окремої економічної дисципліни.

Еволюція відносин власності при капіталізмі здійснюється у вигляді розвитку традиційних типів і форм власності (приватної, державної), появі в їхніх межах нових властивостей, ознак, сторін, а також у виникненні якісно нових типів і форм - акціонерної, монополістичної (у т. ч. олігополістичної), трудової, кооперативної, інтегрованої та ін., у процесі діалектичного заперечення менш розвинених типів і форм більш розвиненими і прогресивними.

Нагромадження капіталу має свої особливості в межах кожного із типів і форм економічної власності. Так, у межах акціонерної форми власності нагромадження капіталу здійснюється значною мірою шляхом випуску акцій і облігацій та їх розміщення на ринку капіталу. Такої можливості у підприємств неакціонерного типу нема.

За сучасних умов випуск цінних паперів є основним джерелом мобілізації інвестицій у розвинених країнах світу, особливо у новостворених компаніях, пов'язаних із інформаційними технологіями. У СІЛА наприкінці 90-х рр. XX ст. ці компанії інвестували щорічно до 450 млрд. дол., що становило 60% всього обсягу інвестицій.

Процес нагромадження капіталу відбувається у двох основних формах:

1) концентрації капіталу;

2) його централізації.

При певному рівні концентрації виробництва обидва ці процеси ведуть до появи монополій (у т. ч. олігополій), що мають можливість систематично збільшувати нагромадження капіталу за рахунок привласнення монопольного прибутку.

До чинників, які стимулюють зростання нагромадження капіталу, належить, насамперед, науково-технічна революція (НТР), яка зумовлює поглиблення суспільного поділу праці, а тим самим - появу нових галузей виробництва і видів продукції, що вимагає великих капіталовкладень. Водночас НТР веде до підвищення ефективності виробництва, що дозволяє при відносно менших фінансових засобах збільшувати обсяги виробництва. Ця обставина є чинником, який обумовлює тенденцію до зменшення норми нагромадження.

Масштаби нагромадження капіталу залежать, насамперед, від абсолютної величини додаткової вартості, яка, у свою чергу, визначається динамікою продуктивності праці, швидкістю оновлення основного капіталу, впровадженням досягнень НТР у виробництво та іншими чинниками.

Від часу розгортання НТР продуктивність праці, а отже, й поповнення джерел нагромадження капіталу, згідно з оцінками вітчизняних спеціалістів, більш як на 50% визначається науково-технічним прогресом, який матеріалізується, насамперед, у нових засобах праці, технологічних процесах. На другому місці серед джерел нагромадження капіталу стоїть якість робочої сили. Третє і четверте місця у цьому процесі посідають впровадження якісно нових форм організації виробництва і праці та вдосконалення предметів праці. Більш обґрунтованою слід вважати теорію західних вчених про те, що у 80-90-х рр. XX ст. зростання продуктивності праці, а отже, і джерел зростання додаткової вартості приблизно на 60% визначається підвищенням якості трудових ресурсів. На друге місце вони ставлять чинник науково-технічного прогресу, на третє - зростання інтенсивності попиту та економію на масштабах виробництва. Водночас у такій класифікації не враховується синергічний ефект, що виникає у процесі взаємодії особистісного і речових факторів виробництва.

У межах першого фактора (підвищення якості трудових ресурсів) визначальними є зростання загальноосвітнього і кваліфікаційного рівнів робочої сили (навіть у середній школі США курс професійної підготовки проходять близько 60% учнів старших класів), підвищення професійного рівня менеджерів, перерозподіл робочої сили в наукомісткі галузі народного господарства та ін. З метою посилення впливу даного фактора на зростання продуктивності праці, створення нових джерел нагромадження капіталу у розвинених країнах світу проводяться наукові дослідження, пов'язані з відтворенням робочої сили, зокрема з покращенням освіти, охорони здоров'я, якості навколишнього середовища та ін. У США, Японії на ці цілі витрачається понад 10% державних витрат на НДДКР.

Важливу роль у процесі нагромадження капіталу відіграє сучасна держава, яка здійснює вплив на розвиток якості трудових ресурсів, НТП та інші чинники. Цей вплив здійснюється шляхом виділення значних коштів на розвиток освіти, охорони здоров'я, НДДКР, фінансування наукомістких і високотехнологічних галузей, проведення активної податкової, амортизаційної, фінансово-кредитної, структурної, інноваційної політики, розробки національної стратегії науково-технічного прогресу тощо.

Нагромадження капіталу розпадається на нагромадження продуктивного капіталу і грошового капіталу. У свою чергу, в процесі нагромадження продуктивного капіталу слід виділити валові та реальні інвестиції. Валові інвестиції включають всю суму витрат, що йдуть на заміщення зношених виробничих фондів і приріст капіталовкладень у поточному році (в т. ч. товарно-матеріальні запаси, житлове будівництво). Реальні інвестиції - це вкладення в засоби виробництва, розвиток науки, інформації та інших елементів продуктивних сил. Якщо від валових інвестицій відрахувати суму амортизації основного капіталу, то отримаємо чисті інвестиції, які йдуть лише на розширення основного капіталу. Абсолютний приріст продуктивного капіталу визначається, насамперед, розмірами нових капіталовкладень.

Рівень та інтенсивність нагромадження капіталу показує норма нагромадження, яка визначається відношенням фонду нагромадження до національного доходу або валового національного продукту (ВНП). Крім того, цей показник може визначатися відношенням фонду нагромадження (тобто частини додаткового продукту, що йде на нагромадження) до величини створюваного національного доходу. В цьому випадку норма нагромадження характеризує співвідношення між фондом нагромадження і фондом споживання.

У статистиці західних країн ведуться підрахунки, що виражають відношення загального обсягу валових інвестицій до валового національного продукту. Оскільки цей показник не зовсім чітко відображає норму нагромадження (до нього включаються витрати, що йдуть на заміщення зношених виробничих фондів), то використовується показник відношення чистих інвестицій до національного доходу. Чисті капіталовкладення визнаються як різниця між валовими інвестиціями і вартістю зношених за певний проміжок часу виробничих і невиробничих фондів (або сумою витрат, які йдуть на заміщення зношених виробничих фондів). Вартість зношених фондів фіксується в амортизаційному фонді.

Оптимальним у колишньому СРСР вважалося співвідношення між споживанням і нагромадженням у пропорції 75:25. У різних країнах світу залежно від соціально-економічної програми розвитку воно відхилялось як в один, так і у другий бік.

В Україні за період 1961-1989 рр., норма нагромадження скоротилася з 29,3% до 17,9%.

За час економічної кризи норма нагромадження у нашій державі скоротилася до 9% національного доходу. Таке стрімке падіння цього показника було в СІЛА під час найглибшої економічної кризи 1929-1933 рр.

Враховуючи досвід цієї країни та інших держав світу, цю норму за нинішніх умов треба підняти до 25-26%.

Хоча заощадження населення України у формі вкладів та цінних паперів за 1995-2000 рр. збільшились з 380 млн. грн. до близько 3 млрд. грн., їх частка у ВВП становила лише 20%.

Сталі, істотні зв'язки та інші форми зв'язків, що виникають у процесі нагромадження капіталу, розкриває закон нагромадження капіталу. Він виражає внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв'язки між збільшенням та якісним вдосконаленням структури нагромадженого капіталу, зростанням на цій основі суспільної продуктивної праці, з одного боку, зростанням національного багатства, привласненням все більшої його частини класом капіталістів і певним підвищенням життєвого рівня інших верств населення з другого боку. Основними суперечностями даного закону є протиріччя:

- між нагромадженням капіталу та особистим, особливо паразитичним, споживанням пануючого класу;

- між виробничим і невиробничим нагромадженням;

- між певним зростанням життєвого рівня населення та структурою і якістю національного багатства та ін.

Заощадження та інвестиції. Вище йшлося про валові та чисті інвестиції, а у попередній темі зазначалося, що основою інвестицій є заощадження. Тому з'ясуємо коротко політико-економічну сутність інвестицій.

Найпростішим визначенням інвестицій є їхня характеристика як вкладень у капітал. Водночас, поняття “капітал” тлумачиться економістами по-різному, внаслідок чого виникає неоднакове розуміння інвестицій. Західні економісти, як зазначалось, ототожнюють капітал із засобами виробництва, із запасами. Таке розуміння сутності капіталу і зумовлює неконструктивний підхід до категорії “інвестиції”. Він полягає, передусім, у тому, що інвестиції ототожнюють із капіталовкладеннями, тобто вкладеннями в основний капітал або у виробничі фонди. Це означає ототожнення цілого з окремим елементом.

З цього погляду раціональнішим є визначення інвестицій авторами “Економікса” К. Макконнеллом і С. Брю:

1) “інвестиції - витрати на будівництво нових заводів, на устаткування з тривалим терміном служби та ін.”;

2) “інвестиції - витрати на виробництво та нагромадження засобів виробництва і збільшення матеріальних запасів”;

3) “інвестиції у людський капітал - будь-який захід, спрямований на зростання продуктивності праці робітників (шляхом підвищення їх кваліфікації та розвитку навичок), витрати на покращення освіти, здоров'я робітників чи на підвищення мобільності робочої сили”.

Проте некоректно витрати на вдосконалення основної продуктивної сили називати “інвестиціями в людський капітал”.

Адже витрати на розвиток освіти, охорони здоров'я особи найманої праці не використовують з метою привласнення чужої неоплаченої праці. Це можуть робити менеджери вищої та середньої ланок, найбільш досвідчені юристи та деякі інші категорії працівників.

Якщо пригадати структуру сучасної системи продуктивних сил, то, порівнюючи наведені вище визначення інвестицій, легко дійти висновку, що навіть найконструктивніші з них обмежуються вкладеннями у розвиток засобів виробництва і робочої сили. Але підприємці (насамперед, крупні) здійснюють вкладення у розвиток науки, у вдосконалення або впровадження нових форм організації виробництва і праці, у розвиток інформації (її збирання, систематизацію).

З цього логічно випливає, що інвестиції слід визначати, передусім, як вкладення у розвиток продуктивних сил підприємства, а на макрорівні - у розвиток продуктивних сил суспільства, які є лише однією, хоча і провідною, стороною суспільного способу виробництва.

Суспільна форма інвестицій не існує без іншої - відносин економічної власності. На мікрорівні інвестиції у розвиток економічної власності - це витрати на управління власністю, на випуск акцій, виплати дивідендів, на перехід від однієї форми власності (наприклад, приватної) до іншої (скажімо, створення закритого акціонерного товариства) та ін. Крім того, підприємство проводить маркетингові дослідження, які з погляду структури економічних відносин належать до організаційно-економічних відносин.

На підставі сказаного можна дати такі визначення інвестицій:

- інвестиції на мікрорівні - вкладення у розвиток продуктивних сил і відносин економічної власності;

- інвестиції на макрорівні - вкладення у розвиток економічної системи, до якої крім цих двох сторін суспільного способу виробництва входять іще техніко-економічні, організаційно-економічні відносини і господарський механізм.

Розглянемо категорію “інвестиції” з урахуванням наукового розуміння сутності капіталу. Речовим змістом цієї категорії, як уже зазначалось, є засоби виробництва, гроші, певні матеріальні блага тощо. Отже, з цього боку інвестиції значною мірою - це те саме, що і вкладення у розвиток продуктивних сил. ціноутворення економічний інвестиція

Водночас капітал перетворюється на систему капіталістичних виробничих відносин (суспільна форма даної категорії) у процесі розвитку трьох функціональних форм капіталу (грошового, продуктивного і торговельного), функціонування індивідуального, акціонерного, монополістичного, постійного, змінного капіталу тощо. Отже, за наукового тлумачення категорії “капітал” отримуємо близький за змістом висновок про те, що інвестиції при капіталізмі - це вкладення у розвиток капіталістичних виробничих відносин на основі постійного вдосконалення системи продуктивних сил.

Такі інвестиції на рівні підприємств здійснюються у вигляді грошових коштів, цінних паперів (і передусім, акцій), банківських вкладів, вкладів в інтелектуальну власність, в основні та оборотні фонди, майнові права та інші активи (цінності). Оскільки вони охоплюють усі активи підприємства, їх можна назвати бухгалтерськими інвестиціями.

Капіталовкладення - інвестиції у процес відтворення основного капіталу і зумовлені цим вкладення у розвиток оборотного капіталу.

Як уже зазначалось, одним із чинників економічного зростання є науково-технічний прогрес (НТП).

Оскільки революційною формою НТП є науково-технічна революція, розглянемо матеріальні чинники економічного зростання, зокрема вплив НТР, а також основні моделі такого зростання.



Список використаної літератури

1. Баликоев В.З. Общая экономическая теория. Учебное пособие. - Новосибирск: ООО «Издательство ЮКЭА», 1998.

2. Башянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. - К.: НІКА-ЦЕНТР, ЕЛЬГА, 2000.

3. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. - К.: Вища шк., 1995.

4. Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основи економічної теорії: Підручник. - К.: Атіка, 2001.

5. Макконел К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика: В 2т. - М.: Республика, 1992 (пер. с англ.).

6. Сакс Дж., Пивоварський О. Економіка перехідного періоду (Уроки для України). - К.: Основи, 1996.

7. Семюелсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. - К.: Основи, 1995.

8. Мікроекономіка і макроекономіка: Підруч. для студ. екон. спец. закл. освіти: У 2 ч. / С. Будаговська, О. Кілієвич, І. Луніна та ін., за заг. ред. С. Будаговської. - К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001.

9. Л.Є. Сімків, Р.Б. Данилейчук, С.Я. Кісь, І.І. Проданова, О.С. Яцюк. Основи економічної теорії: Конспект лекцій. - Івано-Франківськ, 2006.

10. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник для студентів вищих закладів освіти. - К.: Видавничий центр "Академія", 1998.

11. Основи економічної теорії: Підручник / За ред. проф. С.В. Мочерного. - Тернопіль: АТ "Тарнекс", 1993.

12. Основи економічної теорії / За ред. Проф. С.В. Мочерного. - К.: Видавничий центр "Академія", 1999.

13. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г.Н. Климко, В.І. Нестеренка. - 2-ге вид. - К.: Вища школа, 1997.

Размещено на Allbest.ru

...