Основи економічної теорії: політико-економічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Теорія "економіки пропозиції", її суть і практичне значення

2. Базова теорія економічної політики

3. Взаємозв`язок економічної теорії і економічної політики

4. Відмінності між економічною теорією і політичною економією та основні функції цих наук

5. Національно-економічні інтереси

Список використаної літератури

1. Теорія "економіки пропозиції", її суть і практичне значення

Теорія "економіки пропозиції" (ЕП) виникла у другій половині 70-х рр. ХХ століття, до певної міри як реакція на кризу 1973-1975 рр. Цікавим є той факт, що біля витоків цієї концепції стояли політики (американські конгресмени і сенатори), журналісти, практики, а не економісти-теоретики. Університетську науку серед прихильників теорії економіки пропозиції представляли професори А. Лаффер (університет південної Кароліни), Р. Мандель (Колумбійський університет), М. Фелдстайн (Стенфордський університет) та М. Боскін (Гарвардський університет).

В теоретичному плані ЕП не запропонувала нічого принципово нового. Проте, її практичні рекомендації знайшли широку підтримку і були впроваджені урядом Р. Рейгана у 80-х рр. ХХ століття у США.

Термін "економічна теорія пропозиції" був уперше використаний американським фахівцем з питань бюджетно-податкової політики Г. Стейном у 1976 р. Г. Стейн позначив ним відродження інтересу до класичної економічної теорії, яка велику увагу приділяла пропозиції та факторам, що її визначають і до класичної теорії державних фінансів, що була розкритикована і забута у ході кейнсіанської революції 30-х рр. Остання, як відомо, аналізувала вплив державного бюджету на довгострокові фактори економічного зростання - нагромадження, інвестування капіталу та залучення трудових ресурсів у виробничий процес. В той час як кейнсіанська теорія фінансів - це теорія впливу бюджетних важелів на обсяг сукупного попиту у короткостроковому періоді.

Як послідовні неокласики представники теорії ЕП широко пропагують теорію ринків Ж.-Б. Сея, за якою пропозиція сама створює собі попит. У зв'язку із цим, вони пропонують замінити кейнсіанську політику впливу на попит політикою впливу на пропозицію. Вони стверджують, що саме фактори пропозиції, що впливають на залучення і ефективне використання ресурсів, є визначальними для забезпечення економічного зростання як у коротко- так й у довгостроковому періодах.

Основною перешкодою на шляху розширення пропозиції і ефективного використання факторів виробництва вважаються надмірний рівень оподаткування, що зменшує стимули до праці, заощаджень і інвестицій, а також інституційні обмеження (діяльність профспілок, законодавчий мінімум зарплати, допомоги по безробіттю, обмеження свободи підприємництва через встановлення жорстких умов ліцензування, антитрестовського законодавства, екологічних норм; розширення масштабів бюрократичного контролю у зв'язку із збільшенням частки державного сектору).

Розглянемо більш детально аргументацію прихильників теорії економіки пропозиції.

Фактори пропозиції праці. Відомо, що зростання податків на заробітну плату означає її фактичне зменшення й призводить до скорочення пропозиції праці. Крім того, оскільки віддача від кожного додаткового часу роботи зменшується із збільшенням податків, домашні господарства будуть працювати менше, надаючи перевагу дозвіллю. В цьому виявляє себе так званий "ефект заміщення". Проте, варто відзначити, що існує і протилежний ефект - "ефект доходу" - домашні господарства працюватимуть більше, адже стають біднішими через зростання податків.

Крім того, на думку прихильників ЕП, система державної соціальної допомоги, зокрема, великий розмір виплат у зв'язку із безробіттям, також скорочує чисельність бажаючих працювати. Тому зменшення оподаткування трудових доходів та зняття інституційних перешкод сприяє розширенню пропозиції праці і забезпечує економічне зростання.

Фактори пропозиції капіталу. Для стимулювання заощаджень і інвестицій та на цій основі - забезпечення нарощування виробництва і зайнятості - представники ЕП пропонують:

1) зменшити граничні ставки податків на прибутки підприємств (оптимальний рівень за А. Лаффером - 30-35 %) і доходи фізичних осіб;

2) проводити політику прискореної амортизації, що збільшує внутрішні джерела інвестицій;

3) запровадити податкові пільги щодо реінвестування капіталу;

4) зменшити оподаткування доходів від власності (процентів і дивідендів).

Це, з одного боку, підвищує схильність населення до заощаджень, збільшує пропозицію позичкового капіталу і зменшує рівень позичкового проценту. А з іншого - забезпечує зростання зовнішніх інвестиційних ресурсів корпорацій шляхом збільшення ринкової вартості їх активів. Збільшення останньої виникає внаслідок більшої привабливості корпоративних цінних паперів через зростання виплачуваних дивідендів і процентів.

Яскравою ілюстрацією теорії та практичних рекомендацій прихильників теорії ЕП є так звана "крива Лаффера". Вона отримала свою назву за прізвищем економіста Артура Б. Лаффера, який пропагував її на початку 80-х рр. у США (за його словами, в перший раз він накреслив її на серветці у одній із вашингтонських ресторацій). Крива Лаффера набула особливої популярності завдяки групі економістів-прихильників теорії ЕП, які мали великий вплив в адміністрації Р. Рейгана.

Як бачимо із рисунку починаючи з нульової ставки податку (t), її збільшення призводить до зростання податкових надходжень, Проте, за певної величини податкової ставки (за Лаффером це 30-35 %) подальше її нарощування призводить не до збільшення, а до зменшення податкових надходжень внаслідок негативного стимулюючого впливу.

Причинами скорочення податкових надходжень за умов перевищення оптимального рівня оподаткування виступають:

1) зменшення стимулів до трудової діяльності, заощаджень та інвестицій і як наслідок - скорочення ділової активності;

2) платники податків, за умов високих податкових ставок, намагатимуться ухилятись від сплати податків, що призводить до тінізації економіки.

Тому, повномасштабне зниження податків, на думку а Лаффера, призведе до збільшення виробництва і зростання доходів, суттєво розширить базу оподаткування і як наслідок - доходи бюджету не скоротяться. Для повного збалансування державного бюджету представники теорії ЕП вважали за необхідне скоротити кількість і вартість "неефективних" соціальних програм. До речі, як і монетаристи, вони відстоювали скорочення державних витрат, насамперед, у соціальній сфері.

Варто відзначити, що практична реалізація рекомендацій представників теорії ЕП за правління президента Р. Рейгана, не підтвердила тезу про оптимальну податкову ставку у 30-35 %. Зниження граничної ставки податку на прибуток корпорацій до 34 %, а на доходи фізичних осіб до 28 % призвело до зниження податкових надходжень та значного дефіциту державного бюджету США.

Прихильники теорії ЕП вважали, що зменшення податків є засобом не лише стимулювання економічного зростання а й боротьби з інфляцією.

Високі податки, на їх погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектору в державний, що призводить до зниження темпів нагромадження у приватному секторі, зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Таким чином, якщо монетаристи акцентували свою увагу га інфляції попиту, то прихильники теорії ЕП - на інфляції витрат.

Як висновок можна виділити наступні основні положення теорії економіки пропозиції:

- орієнтованість економічної політики на пропозицію, виробництво, а не на попит;

- повномасштабне зниження податків як головний засіб стимулювання трудової діяльності, заощаджень, інвестицій і на цій основі - забезпечення економічного зростання, а також як головний інструмент боротьби із інфляцією;

- крива А. Лаффера і оптимальний рівень податкових ставок;

- обмеження державного регулювання економіки, скорочення державного сектору і державних витрат, насамперед - у соціальній сфері;

- обґрунтування інфляції витрат.

2. Базова теорія економічної політики

Уперше базову теорію економічної політики сформулював на початку 50-х років XX ст. нідерландський економіст Я. Тінберген.

Тінберген Ян (1903-1994) народився у м. Гаага (Королівство Нідерланди). Закінчив Лейденський університет. У 1978-1975 рр. працював у ньому професором, захистив докторську дисертацію. З 1933 р. - професор Нідерландської школи економіки у м. Роттердам. Одночасно викладав в університеті, де пропрацював сорок років. Автор книг "Математичні моделі економічного зростання" (1967, спільно а X. Босом), "Перегляд міжнародного порядку" (1980) надруковані російською мовою.

Ця теорія висуває концепцію економічної політики і за характером є нормативною. У ній використані елементи кейнсіанства, але багато положень мають кардинальні відмінності. Учений детально описав основні кроки вироблення оптимальної політики уряду. Урядові органи повинні:

1) вибрати кінцеві цілі економічної політики, що зазвичай робиться у термінах максимізації функції суспільного добробуту. Надалі, використовуючи функцію суспільного добробуту, визначити цільові показники, яких необхідно досягнути;

2) з'ясувати, якими політичними інструментами володіють;

3) обрати модель економіки, що пов'язує цільові показники та інструменти їх досягнення. Це дасть змогу використати оптимальний масштаб застосовуваних політичних заходів.

Макроекономічна політика загалом має бути, на думку Я. Тінбергена, спрямована на максимізацію суспільного добробуту, але ця мета, очевидно, надто нечітка. Визнаною е практика формулювання завдань політики у вигляді цільових показників, що охоплюють повну зайнятість і нульовий рівень інфляції (хоча й вони залишаються предметом дискусії). Такі показники відносно несуперечливі.

Після встановлення макроекономічних цілей урядові органи повинні визначити інструменти, з допомогою яких їх можна досягнути. Я. Тінберген наголошував, що існують кількісні та якісні інструменти, більше зосереджуючись при аналізі на кількісних інструментах. Серед них основними політичними є фіскальна та монетарна політика, однак конкретний набір таких інструментів залежить від характеристик певного інституційного середовища. Наприклад, в умовах прив'язки обмінного курсу і вільного руху капіталу грошова політика зводиться до підтримки рівня обмінного курсу. Якщо він вже встановлений, то грошова політика, в тому числі зміна внутрішньої пропозиції грошей, перестає бути дієвим засобом досягнення макроекономічних цілей. За плаваючого обмінного курсу внутрішня пропозиція грошей є ефективним політичним інструментом. Конкретний зміст фіскальної політики також може залежати від інституційного середовища. Практичний вибір інструментів у цій сфері теж ускладнюється, тому що фіскальна політика охоплює набір окремих, не взаємопов'язаних інструментів. Наприклад, уряд з метою скорочення бюджетного дефіциту може вдатися або до зниження витрат або до підвищення податків, а різні типи податків та витрат чинять різний вплив на економіку. У деяких випадках фіскальна політика взагалі не містить жодних інструментів (наприклад, у США скарбниця слабо контролює бюджет, оскільки це робить конгрес). Спеціалісти, що розробляють економічну політику, мають завжди враховувати, які урядові органи насправді контролюють різні інструменти.

Якщо цілі та інструменти економічної політики вже вибрані, можна з'ясувати наступну політичну проблему. За допомогою функції суспільного добробуту (у який спосіб вона не була б визначена) обчислюють оптимальний рівень цільових показників і затрат суспільства, що виникають при відхиленні від цього рівня. Економіка відхиляється від оптимуму внаслідок екзогенних шоків - змін в уподобаннях, умовах торгівлі, динаміці міжнародної відсоткової ставки тощо. Політикам необхідно вибрати інструменти і поєднати їх таким чином, щоб вернути економіку в оптимальний стан. Для цього влада використовує свої знання про економічну структуру, особливо про взаємозв'язки між цільовими показниками та інструментами.

Для аналізу економічної політики Я. Тінберген використав просту лінійну модель. Зроблені на основі цієї системи рівнянь розрахунки підтверджують, що ефекти впливу грошової та фіскальної політики лінійно незалежні.

Проблему вибору економічної політики дещо інакше з'ясував Р.-А. Манделл. Він зазначив, що різні інструменти, як правило, перебувають під контролем різних державних органів. Наприклад, грошова політика може перебувати в компетенції центрального банку, а фіскальна - в компетенції виконавчої влади. Можна уявити, що ці органи не координують свою політику, як передбачав Я. Тінберген, а з різних політичних чи інституційних міркувань самостійно вибирають потрібні політичні заходи. Необхідно знайти шлях до рішення проблеми вибору економічної політики в умовах, коли розроблення політики та її реалізація відбуваються децентралізовано, тобто окремі інструменти контролюють різні органи влади, які не координують безпосередньо свої дії.

Р.-А. Манделл запропонував конструктивне рішення цієї проблеми. Він встановив умови, за яких кожний інструмент може бути прив'язаним до одного з цільових показників, а також правило регулювання дії інструменту при відхиленні цільової змінної від її оптимального значення. Якщо цілі правильно поєднати з інструментами, то оптимальний пакет політичних заходів можна виконати і за децентралізованого прийняття рішень. Пропозиція Р.-А. Манделл а ґрунтувалася на концепції ефективної ринкової класифікації, яка передбачає, що кожна ціль повинна бути приєднана до того інструменту, який чинить на неї найсильніший вплив і, отже, має порівняльні переваги з точки зору регулювання цільового показника.

На початку 70-х років XX ст. завдяки дослідженням М. Фрідмена, В. Брейнарда, В. Пула було з'ясовано, що теорія економічної політики Я. Тінбергена має суттєві недоліки, особливо стосовно невизначеності. Урядові органи стикаються зі значно складнішими проблемами, ніж наявність достатньої кількості інструментів, ефекти впливу яких на цільові показники лінійно незалежні. На практиці в умовах невизначеності владні структури ніколи не можуть точно знати, як і коли вплинуть їхні дії на цільові показники. Неможливо також спрогнозувати екзогенні шоки та їхні наслідки.

Ще глибше критикував цю теорію в середині 70-х років Р.-Е. Лукас. Він піддав сумніву можливість використання великих макроеконометричних моделей для розроблення економічної політики. Теорія економічної політики Я. Тінбергена базується на концепції, що існують стабільні кількісні взаємозв'язки політичних інструментів і цільових показників. Ця ідея реалізується на практиці через використання великих економетричних моделей. Р.-Е. Лукас навів аргументи на користь того, що великі моделі ненадійні у разі різких змін політики уряду. При цьому велика ймовірність того, що коефіцієнти моделей, які характеризують вплив політики, виявляться недостовірними. 'У великі моделі також неможливо у належний спосіб включити очікування, і тому їх ефективність малоймовірна у передбаченні впливу змін політики.

Критика Лукаса мала великий вплив, оскільки збіглася в часі з провалом економічної політики 60-х років, коли оцінки короткострокової кривої Філіпса були неправильно використані для встановлення перманентних взаємозв'язків безробіття та інфляції. Те, що моделі значною мірою вводили політиків в оману, оскільки в них недооцінювалася роль очікувань, підтвердило правоту Лукаса.

Уже в 1936 р. у Нідерландах Я. Тінберген використав макроекономічні моделі для оцінки можливостей впливу уряду на економічний розвиток. Це дало змогу розпочати застосування цих моделей у процесі розроблення національного бюджету та економічного планування після Другої світової війни. У 1945. - 1955 рр. за активної участі Тінбергена було створено короткострокову економетричну модель прогнозу економічного розвитку Нідерландів. З її допомогою розробляли річні програми розвитку основних галузей економіки, зовнішньої торгівлі, структури доходів населення і конкурентоспроможності нідерландських товарів на світовому ринку. У другій половині 50-х років було створено середньострокову модель, що передбачала розвиток нідерландської економіки на чотири роки.

3. Взаємозв`язок економічної теорії і економічної політики

Економічна теорія виконує позитивну функцію і відповідає на питання "що" і "чому" відбувається в реальній економіці. Економічна політика виконує переважно нормативну функцію і вирішує питання "що треба зробити", щоб досягти певних цілей економічного і соціального розвитку. Однак дати відповідь на питання "що треба зробити" економічна політика не може без залучення економічної теорії.

Дії урядовців, політиків, бізнесменів більшою мірою залежать від економічної теорії, ніж це здається на перший погляд. Можна зробити висновок, що економічні теорії приховано панують над нами незалежно від того, чи знаємо ми що-небудь про них, чи ні. Той чи інший захід економічної політики завжди можна віднести до певного напряму економічної теорії так само, як ці теорії мають сукупність властивих саме їм уявлень про інструменти і механізми економічної політики.

Наприклад, класична економічна теорія вважає найкращою економічною політикою таку, яка передбачає мінімально можливе втручання держави в економіку. За цією концепцією (А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. С. Мілль, ф. Еджуорт, А. Маршалл, А. Пігу) краща економічна політика - це економічна політика державного невтручання.

Кейнсіанська економічна теорія, навпаки, розглядає втручання, що спрямоване на стимулювання сукупного попиту, є життєво необхідним для функціонування ринкової системи, яка, за Дж. М. Кейнсом, втратила властивості саморегулювання. Основу кейнсіанської концепції макроекономічної політики становила ідея поєднання бюджетного регулювання з кредитно-грошовою політикою. Пріоритетні цілі - повна зайнятість, стабілізація економічного циклу, сталі темпи економічного зростання. Державний бюджет використовується як найважливіший інструмент економічної політики. Кредитно-грошова політика розглядається як важіль, що виконує допоміжну по відношенню до бюджетної політики функцію. Дефіцитне фінансування державних видатків є засобом стимулювання сукупного попиту.

На думку прихильників кейнсіанської концепції макроекономічної політики, внаслідок дефіциту бюджету утворюється ефект розширення сукупного попиту і зростання виробництва. При цьому робилось важливе припущення, що реальні темпи зростання виробництва перевищуватимуть темпи зростання цін. Проте інший ефект полягає в тому, що державний попит заміщує приватний, скорочує приватні інвестиції, що негативно впливає на реальне виробництво. Протидіяти цьому повинна політика низьких відсоткових ставок з метою стимулювання приватних інвестицій.

Неоліберальна концепція економічної політики спирається на фундаментальні цінності ринкової економіки і класичної традиції в економічній теорії, відстоює принцип невтручання держави безпосередньо в господарський процес і одночасно принцип втручання держави в процес формування і захисту "конкурентного господарського порядку". Головні цілі економічної політики - забезпечення державою умов для економічної свободи всім суб'єктам господарювання, недопущення формування монополій, децентралізація економічної влади, протидія процесам її концентрації, державний захист і підтримка конкурентного порядку, регулювання соціальних проблем. Один із фундаторів неоліберальної концепції В. Ойкен у своїй праці "Основні принципи економічної політики" (1950р.) зробив висновок, що політика невтручання з часом провокує перехід до політики інтервенціонізму, тобто до безпосереднього втручання держави в господарський процес, внаслідок чого зростає залежність самої держави від владних економічних угруповань. Холи держава не регулює господарський порядок, первісна економічна свобода для всіх перетворюється в реальну економічну владу для небагатьох, в кінцевому рахунку в монополію і, при певних умовах, в диктатуру, або в загальну групову анархію, державне безвладдя.

Праця В. Ойкена - це наочний приклад того, як безпосередньо пов'язані економічна теорія і економічна політика. Займаючись проблемами економічної політики, В. Ойкен, врешті-решт, прийшов до нових нестандартних теоретичних висновків, а саме, що принцип невтручання держави в господарський процес повинен обов'язково доповнюватись регулюванням конкретних форм ринку, які забезпечують конкурентний господарський лад. Більш чи менш державності - така постановка питання проходить поза суттю проблеми. Йдеться не про кількісну, а про якісну проблему. Звідси випливає важливий висновок для економічної політики в умовах перехідної економіки: економічна політика держави повинна бути спрямована не на абстрактну мету "переходу до ринку" (що дуже подібне до такої ж самої абстрактної мети "переходу до комунізму"), а на створення конкретних форм ринку, які ґрунтуються на реальній конкуренції та недопущенні монополізації економічної влади.

Неоконсервативний напрям економічної теорії кореспондує з монетаристською концепцією макроекономічної політики, яка концентрує увагу на антиінфляційних заходах економічної політики, регулюванні обсягу грошової маси, відокремленні бюджетної та кредитно-грошової політики, забезпеченні бюджетної рівноваги. Важливою функцією держави є контроль за темпом зростання пропозиції грошей, який повинен відповідати темпам реального економічного зростання і очікуваній інфляції.

Монетаристська концепція відкидає можливості використання грошової політики для фінансування бюджетного дефіциту, якщо цей дефіцит призводить до таких коливань грошової маси, які перевищують реальний темп економічного зростання.

4. Відмінності між економічною теорією і політичною економією та основні функції цих наук

При порівнянні наведених визначень предмета обох наук стає очевидною певна розбіжність між ними. Економікс вивчає дії людей, окремих суб'єктів у різних сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні матеріальних благ), а політична економія - відносини між людьми в процесі праці (яка передбачає їхню дію).

Значніші розбіжності існують між цими науками при порівняльному аналізі інших визначень їх предметів. Так, політична економія є наукою про закони, які управляють виробництвом, обміном, розподілом та споживанням матеріальних благ у людському суспільстві. Ці закони об'єктивні, тобто не залежать від волі й свідомості людей. Предметом дослідження економікс можуть бути економічні закони, але вони розглядаються не як об'єктивні, а як закони імовірності. Різниться добір законів для вивчення. Так, політична економія вивчає закон вартості, закон попиту і пропозиції, закони грошового обігу, закон концентрації виробництва тощо. Економікс оперує насамперед такими законами, як закон рідкісності, закон спадного попиту, закон спадної дохідності, закон зменшення віддачи та ін.

Надзвичайно поширеним в економікс є таке потрійне визначення її предмета: "Які товари та послуги виробляти, як виробляти і для кого". У цій тріаді суперечливий передусім другий елемент: "як виробляти товари та послуги". Відповідь на це запитання повинна давати не економіка, а інші науки, зокрема технологія промисловості, а також певною мірою різні галузеві розділи економічної науки (економіка будівництва, економіка сільського господарства тощо). Крім того, таке визначення предмета економікс (усі три аспекти) означає намагання авторів розкрити проблему не на рівні сутності, а тим паче глибинної внутрішньої сутності, а на рівні явища, зовнішніх, поверхових зв'язків. Водночас воно свідчить про більш прикладний характер економікс, яка узагальнює досягнення конкретних економічних дисциплін.

Отже, намагаючись уникнути нечіткості формулювань предмета економіки, можна запропонувати загальне визначення предмета економічної науки.

Економіка (грец. oikonomike - ведення домашнього господарства) - наука про економічні відносини між людьми в процесі праці, безпосереднього виробництва товарів і послуг, а також у сфері їх обміну, розподілу та споживання.

У визначенні йдеться про економічні відносини (на відміну від виробничих відносин), оскільки поняття "економіка" є ширшим від поняття "виробництво".

Завданням кожної науки є розкриття сутності явищ і процесів, що вивчаються, та законів їх розвитку. Тому доцільно від наведеного загального визначення предмета економічної науки перейти до конкретнішого, глибшого. Справді, відносини між людьми в усіх сферах суспільного відтворення здійснюються на рівні як зовнішніх, випадкових, так і внутрішніх, глибинних, причинно-наслідкових зв'язків. Так, окремий товаровиробник може одного дня продати свій товар за одну ціну, другого - за іншу. Продаючи товар, він вступає у певні зв'язки з покупцями цього товару. З першого погляду (рівень зовнішніх, поверхових зв'язків) товаровиробнику здається, що ціна товару визначається лише попитом і пропозицією. При цьому завдання економічної теорії полягає в тому, щоб з'ясувати, що є основою ціни, як на неї можуть впливати попит і пропозиція товарів та інші фактори. Це означає, що шукати правильну відповідь слід на рівні внутрішніх, глибинних, причинно-наслідкових, сталих зв'язків. Якщо такий підхід застосовувати до всіх економічних явищ та процесів, то наступною конкретизацією предмета економічної науки будуть не просто виробничі зв'язки й відносини між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг (або дії людей у цих сферах), а економічні закони, що управляють цими процесами. Адже економічний закон - це і є внутрішньо необхідні, сталі, сутнісні (в тому числі причинно-наслідкові) зв'язки між різними економічними явищами та процесами.

Отже, між політичною економією, яка є ядром економічної теорії, і економікс можна виокремити основні відмінності:

1. Політична економія (значною мірою й сучасна економічна наука) більше уваги приділяє з'ясуванню сутності економічних законів, а економікс щодо деяких найбільш фундаментальних понять економічної науки перебуває на рівні поверхових, зовнішніх взаємозалежностей. Так, у центрі логічної системи економікс - категорія ціни, яка зумовлена не витратами суспільно необхідної праці, а витратами виробництва і корисністю речі (що, у свою чергу, визначається оцінкою споживачем корисності товару або послуги, точніше, корисністю останнього екземпляра, який задовольняє найбільш значущу (вагому) потребу). У політичній економії центром логічної системи є категорія вартості, яка визначається насамперед витратами суспільно необхідної праці й лежить в основі ціни товару.

2. Політична економія досліджує причинно-наслідкові зв'язки між економічними явищами і процесами, а економікс лише констатує певні висновки й узагальнення, не прагнучи дослідити їх причини. Такий підхід значною мірою відповідає вимогам позитивної економічної теорії, яка лише констатує факти, але не оцінює їх, а отже, робить зайвими низку фундаментальних економічних категорій (наприклад, економічна ефективність, соціальна ефективність, економічна політика тощо) і непотрібним з'ясування причин економічної кризи, соціальної диференціації суспільства. Основою такого підходу є застаріла позитивістська філософія, яка відкидає категорію "причинність" та заміняє її поняттям "функціональна залежність". Вона вигідна інтересам економічно і політично пануючого класу.

3. Економікс, порівняно з політичною економією значно більше уваги приділяє з'ясуванню відносин між людиною та речами (зокрема, ресурсами). Водночас виробничі відносини між людьми завжди пов'язані з речами, з привласненням матеріальних благ та послуг. У таких двоїстих відносинах відображаються певні сторони діалектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Так, у процесі праці людина використовує верстати, машини, устаткування, сировину, отже, при цьому виявляється техніко-економічне відношення людини до речей. Економікс більшою мірою вивчає таке відношення, що випливає із самого визначення її предмета.

4. Економікс визначальною сферою суспільного відтворення називає обмін (що у методології втілюється в міновій концепції), тоді як політична економія - сферу безпосереднього виробництва (а отже, дотримується принципу примату виробництва).

5. Економікс декларує індивідуалізм, приватну власність, відкидає колективні цінності, тоді як економічна теорія - оптимальне поєднання приватних і колективних інтересів, а отже, плюралізм типів і форм власності.

Предметом економічної науки є не лише виробничі відносини, що входять до складу економічних відносин і є елементом економічної системи. Тому неправомірно ототожнювати економічні та виробничі відносини, з одного боку (оскільки це призводить до ототожнення економічної теорії та політичної економії), і виділяти у складі виробничих відносин техніко-економічні відносини (крім них, деякі автори ще виокремлюють організаційно-економічні відносини) - з іншого (оскільки при цьому ототожнюється структура економічних і виробничих відносин).

Спираючись на зміст понять "політична економія" та "економічна теорія", друга галузь знань повинна значно менше уваги приділяти проблемам економічної політики (а отже, промислової, наукової, структурної, бюджетної, кредитної, цінової та інших конкретних видів такої політики), оскільки це пов'язано з активною діяльністю держави. Наявні також деякі інші відмінності між цими науками.

Сучасна економічна теорія (передусім політична економія) виконує три основні функції: практичну, пізнавальну, теоретичну і світоглядну.

Практична функція полягає у всебічному обґрунтуванні необхідності та шляхів удосконалення прогресивних форм власності, що найбільше відповідають інтересам людини, колективу, суспільства; розробленні наукових основ управління господарською практикою; обґрунтуванні наукових організаційно-господарських форм та у пошуку найадекватніших форм розв'язання економічних суперечностей. Це дає змогу виробляти науково обґрунтовані рекомендації щодо підвищення ефективності виробництва для забезпечення зростання життєвого рівня населення. За глибокої економічної кризи, що охопила в 90-ті роки XX ст. економіку України, практична функція економічної теорії полягала ще й у тому, щоб знайти найраціональніші шляхи виходу з цієї кризи, обґрунтувати оптимальні напрями переходу від командно-адміністративної до регульованої ринкової або змішаної економіки. Економічна теорія повинна більше уваги, ніж політична економія, приділяти проблемам підвищення ефективності виробництва, господарського механізму, ефективності форм власності, вести пошук нових організаційно-господарських форм (що відрізняє її від економікс). Важливим завданням економічної теорії є вивчення досвіду світового розвитку, запозичення на цій основі найпрогресивніших соціально-економічних форм розвитку світової цивілізації. економічна політична теорія функція

Отже, економічна теорія є основою економічної політики, обґрунтування правильних дій суб'єктів господарювання у сфері практичної діяльності. Ця функція економічної теорії найповніше виявляється з поділом її на нормативну (пояснює економічні явища і процеси, сприяє виробленню економічної політики, конкретних рекомендацій уряду та іншим суб'єктам господарювання) і позитивну (констатує факти, не оцінюючи їх).

Пізнавальна (методологічна) функція обґрунтовує метод (в тому числі його структуру) пізнання сутності економічних законів та категорій і форм їх вияву, властиві їм внутрішні суперечності, механізм їхньої дії. Лише на основі всебічної реалізації цієї функції можна виконати практичну і теоретичну функції економічної теорії. Пізнавальна функція є методологічною основою для інших майже 50 економічних дисциплін. У комплексі економічних наук виділяють галузеві (економіка промисловості, сільського господарства та ін.), міжгалузеві (економічна географія, статистика та ін.), функціональні (фінанси, менеджмент, маркетинг та ін.), історико-економічні (історія народного господарства, історія економічної думки та ін.) тощо.

Теоретична функція полягає у розкритті процесу еволюції різних економічних систем, зокрема економічних, у тому числі виробничих відносин у взаємодії з продуктивними силами в системі економічних законів, понять і категорій.

Світоглядна функція покликана формувати новий тип економічного мислення і, отже, сучасний світогляд людини. "Ідеї економістів і політичних діячів - і коли вони правильні, і коли помилкові, - мають набагато більше значення, ніж прийнято вважати, бо насправді лише вони управляють світом", вважав англійський економіст Джон Кейнс (1883-1946). Він дещо перебільшував роль ідей, але цінні економічні теорії, які відповідають вимогам часу, відіграють надзвичайно важливу роль у соціально-економічному прогресі суспільства. Як свідчать вказані особливості економікс, вона частково виконує лише практичну функцію.

Глибшому визначенню предмета економічної теорії сприяє з'ясування сутності двох аспектів суспільного способу виробництва.

5. Національно-економічні інтереси

Слід враховувати реальність: національна економіка України ще не є єдиним сформованим комплексом, що функціонує як складова світового господарства.

Це суттєво гальмує реалізацію національних економічних інтересів, які вимагають:

· припинення спаду, досягнення стабілізації економіки і умов для подальшого економічного піднесення;

· технологічної модернізації економіки; включення національної економіки до міжнародного поділу праці;

· формування власної грошово-фінансової системи;

· прискореного формування національного ринку та вітчизняного підприємництва, досягнення економічної незалежності та добробуту нації.

Державний суверенітет відкрив можливості визначення і досягнення національних економічних інтересів, реалізація яких, в свою чергу, сприятиме зміцненню державності. Зміцнення державності як об'єднуюча загальнонаціональна ідея дуже важлива. Проте вона повинна спиратися на міцні економічні підвалини. Кризова економіка - вогнище соціального напруження. Затягування з реалізацією національних економічних інтересів розвіює надії народу на пристойне життя. Зростає частка населення з надто низькими грошовими доходами, яка в змозі забезпечити лише наймінімальніші потреби в продовольчих товарах, а то не в змозі забезпечити й їх.

Провали попередніх програм виходу з кризи, падіння рівня життя посилили ідею, що здобуття тільки зовнішніх державних атрибутів не забезпечує задоволення необхідних потреб. Народ втрачає віру в те, що, здобувши державність, зможе реалізувати свої національні економічні інтереси повніше. Ностальгія по колишньому Союзу стає реальністю у значної кількості збіднілого населення. Саме це становить найбільшу загрозу для молодої Української держави.

Виходячи з цього, Україні необхідно в стислі строки завершити формування державності, сконцентрувати зусилля на досягненні загальнонаціональних цілей в економіці. Останнє є необхідною умовою зміцнення національної самосвідомості, почуття національної гідності.

Внутрішнім фактором реалізації корінних національних інтересів є національне багатство та економічний потенціал України.

Реальна оцінка національних ресурсів та економічних можливостей країни - нагальна необхідність. Відсутність такої оцінки вже призвела до необґрунтованих рішень. Ресурси і потенціал економіки - необхідна, проте ще недостатня умова для забезпечення корінних національних економічних інтересів. Головне - ефективне використання цього потенціалу, що забезпечують саме ринкові механізми і стимули.

Аналіз якісного стану національного багатства та економічного потенціалу країни свідчить про розвиток і накопичення протягом багатьох років негативних тенденцій, які набрали, інерційної сили.

По-перше, погіршується якість відтворення і розвитку "людської складової" національного багатства і економічного потенціалу України. Катастрофічне погіршується середній рівень здоров'я нації, збільшується кількість тяжких захворювань в працездатному віці. В результаті зменшується чисельність населення. Посилюються процеси, які негативно впливають на інтелектуальний потенціал нації. За загальними показниками рівня освіти населення криється кризовий стан освіти і науки. Постійне недоінвестування в ці, без перебільшення, стратегічно важливі для розвитку нації галузі призвело до падіння престижу інтелектуальної праці в країні, втрати роками накопичених здібностей до інновацій. Проте саме останні забезпечують прогрес сучасної економіки. Побудувати сучасне ринкове господарство на застарілій технологічній основі неможливо.

По-друге, погіршується стан найважливішої складової національного багатства - землі. Землезабезпеченість населення України знизилась протягом останніх років до 0,8 га, в тому числі ріллі - до 0,6 га. Площа порушених земель досягла приблизно 200 тис. га. Слід Чорнобиля залишився на 3,5 млн. га земель. Із загальної площі земель 75 відсотків використовуються в сільськогосподарському виробництві, частка ріллі досягла 80 відсотків.

По-третє, виробничий потенціал економіки технічно та технологічно застарів. Економіка України в цілому характеризується:

· величезною неоднорідністю технологічного і технічного базису народного господарства;

· вкрай деформованою і нееластичною структурою виробництва з надмірною часткою підприємств ВПК;

· наявністю переважно монопольних і одержавлених "ринків";

· приватним сектором переважно тіньового типу;

· дефіцитним споживчим ринком і низьким попитом населення;

· несформованою фінансово-грошовою системою;

· посиленням інвестиційного "шоку";

· масштабним прихованим безробіттям;

· неспроможністю забезпечити мінімально необхідні, соціальні гарантії населенню.

Дійсні ринкові реформи, початок стабілізації та економічного зростання в Україні стануть незворотною реальністю тоді, коли вони відповідатимуть національним економічним інтересам, визначеним у преамбулі Конституції України: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадської злагоди на основі розвитку і зміцнення демократичної, соціальної правової держави. Держава має створювати сприятливі умови для економічної активності населення, які б посилювали стимули до високопродуктивної праці, інвестицій, особистих і сімейних нагромаджень. Ринкові реформи повинні дати кожній українській сім'ї можливості збагачення відповідно до закону і власних інтелектуальних, трудових, підприємницьких зусиль. Якщо достаток сім'ї успадковується і примножується наступним поколінням, то це відповідає й інтересам сім'ї як власника багатства і національним економічним інтересам.

Первинною ланкою ринкової економіки є саме сім'я, її власність, її економічна ініціатива, доходи, витрати, нагромадження та інвестиції. Ця проста істина поки що мало усвідомлюється політиками, економістами, урядовцями. Вона ще не стала дійовим фактором економічної політики, хоч і відповідає менталітету українців, ще не втраченим традиціям їхнього' економічного життя.

Зміцнення власності та добробуту сім'ї - необхідна основа для успіхів в національній економіці. Саме в такому контексті приватний економічний інтерес може розглядатися як вираження національних економічних інтересів у економічній політиці найближчих років.

Економічна політика, яка здійснювалась у перші роки незалежності в Україні, характеризувалася відсутністю обґрунтованих уявлень про зміст та напрями формування нової економічної системи, місце та роль держави в здійсненні ринкової трансформації адміністративно-командного господарства і, як наслідок, прийняттям суперечливих рішень законодавчою і виконавчою владами.

Практика свідчить, що за тим чи іншим курсом і конкретними заходами економічної політики завжди приховуються певні економічні інтереси. Протиріччя між ними - об'єктивна реальність, яку треба враховувати, формування міцної державної влади - необхідна умова збалансування економічних інтересів різних соціально-економічних груп населення з загальнодержавними інтересами, а останніх - з інтересами інших країн. Недостатня увага до цього питання призводить, з одного боку, до паралічу державної влади, а з іншого - до неможливості здійснення чіткого курсу економічної політики, який відповідав би національним інтересам.

Список використаної літератури

1. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія; Загальна економічна теорія (Ч. 1); Спеціальна економічна теорія (Ч. 2): Підручник. - К.: Ніка-Центр, 2007. - 527 с.

2. Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2001. - 328 с.

3. Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник. - К.: Вища школа, 2002. - 743 с.

4. Мочерний С.В. Економічна теорія. - К.: Видавничий центр "Академія", 2005. - 640 с.

Размещено на Allbest.ru