Особливості управління активами підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Задачі управління активами підприємства

Управління оборотними активами

Всі активи підприємства діляться на:

- основні або постійні;

- оборотні або поточні.

Оборотними коштами (поточними активами) є активи, які можуть бути протягом одного виробничого циклу або одного року перетворені в кошти.

Оборотні активи містять у собі матеріально-виробничі запаси й витрати, готову продукцію, дебіторську заборгованість, грошові кошти. Оборотні кошти є мобільною частиною активів підприємства. Перебуваючи в постійному русі, оборотні активи забезпечують безперебійний процес виробництва.

Залежно від здатності більш-менш швидко перетворюватися в гроші, тобто по ступені ліквідності, оборотні активи діляться на такі, що повільно реалізуються (запаси сировини, матеріалів, незавершеного виробництва, готової продукції), що швидко реалізуються (дебіторська заборгованість, кошти на депозитах) і абсолютно ліквідні (грошові кошти й короткострокові ринкові цінні папери).

Моделі управління оборотним капіталом.

Суть політики управління оборотним капіталом полягає у визначенні достатнього рівня й раціональної структури поточних активів й у визначенні величини й структури джерел їхнього фінансування.

Можна виділити три основні моделі управління оборотними коштами.

АГРЕСИВНА МОДЕЛЬ управління поточними активами й пасивами.

Підприємство не ставить обмежень у нарощуванні поточних активів, має значні кошти , запаси сировини й готової продукції, істотну дебіторську заборгованість - у цьому випадку питома вага поточних активів у складі всіх активів високий, а період оборотності оборотних коштів тривалий.

Така політика управління поточними активами не може забезпечити підвищену економічну рентабельність активів, але практично виключає питання зростання ризику технічної неплатоспроможності.

Агресивній моделі управління поточними активами відповідає агресивна модель управління поточними пасивами, при якій у загальній сумі пасивів переважають короткострокові кредити. При цьому у підприємства підвищується рівень ефекту фінансового важеля. Витрати підприємства на виплату відсотків по кредитах ростуть, що знижує рентабельність і створює ризик втрати ліквідності.

КОНСЕРВАТИВНА МОДЕЛЬ управління поточними активами й пасивами.

Підприємство стримує ріст поточних активів - і тоді питома вага поточних активів у загальній сумі активів низький, а період оборотності оборотних коштів короткий. Таку політику ведуть підприємства або в умовах достатньої визначеності ситуації, коли обсяг продажів, строки надходжень і платежів, необхідний обсяг запасів і точний час їхнього споживання і т.д. відомі заздалегідь, або при необхідності строгої економії.

Така політика управління поточними активами забезпечує високу економічну рентабельність активів, але несе в собі підвищений ризик виникнення технічної неплатоспроможності у випадку непередбачених ситуацій при реалізації продукції або при помилці в розрахунках.

Ознакою консервативної політики управління поточними пасивами служить відсутність або дуже низька питома вага короткострокового кредиту в загальній сумі всіх пасивів підприємства. Всі активи при цьому фінансуються за рахунок постійних пасивів (власних засобів і довгострокових кредитів і позик).

ПОМІРНА МОДЕЛЬ управління поточними активами й пасивами.

Підприємство займає проміжну, "центристську" позицію - при цьому поточні активи становлять приблизно половину всіх активів підприємства, період оборотності оборотних коштів має усереднену тривалість. У цьому випадку і економічна рентабельність активів, і ризик технічної неплатоспроможності перебувають на середньому рівні.

Для помірної політики управління поточними пасивами характерний середній рівень короткострокового кредиту в загальній сумі пасивів підприємства.

Помірна політика управління оборотними коштами являє собою компроміс між агресивною й консервативною моделлю.

Вибір відповідних джерел фінансування оборотних активів в остаточному підсумку визначає співвідношення між рівнем ефективності використання капіталу й рівнем ризику фінансової стійкості й платоспроможності підприємства. З урахуванням цих факторів і будується політика управління фінансуванням оборотних коштів.

Якщо при незмінному обсязі короткострокових фінансових зобов'язань буде рости частка оборотних активів, фінансованих за рахунок власних джерел і довгострокового позикового капіталу, то в цьому випадку буде підвищуватися фінансова стійкість підприємства, але знижуватися ефект фінансового важеля й рости середньозважена вартість капіталу в цілому (тому що процентна ставка по довгострокових позиках у силу більшого їхнього ризику вище, ніж по короткострокових позиках).

Відповідно, якщо при незмінній участі власного капіталу й довгострокових позик у формуванні оборотних активів буде рости сума короткострокових фінансових зобов'язань, то в цьому випадку може бути знижена загальна середньозважена вартість капіталу, досягнуте більше ефективне використання власного капіталу (за рахунок зростання ефекту фінансового важеля), але при цьому буде знижуватися фінансова стійкість і платоспроможність підприємства (за рахунок зростання обсягу поточних зобов'язань і збільшення частоти виплат боргу).

Оборотні кошти являють собою сукупність коштів, авансованих для створення оборотних виробничих фондів і фондів обігу, що забезпечують їхній безперервний кругообіг.

Оборотні кошти забезпечують безперервність виробництва і реалізації продукції підприємства. Оборотні виробничі фонди вступають у виробництво у своїй натуральній формі й у процесі виготовлення продукції цілком споживаються, переносячи свою вартість на створюваний продукт. Фонди обігу зв'язані із обслуговуванням процесу обігу товарів. Вони не беруть участь в утворенні вартості, а є її носіями. Після закінчення виробничого циклу, виготовлення готової продукції і її реалізації вартість оборотних коштів відшкодовується в складі виторгу від реалізації продукції (робіт, послуг). Це створює можливість систематичного поновлення процесу виробництва, що здійснюється шляхом безперервного кругообігу засобів підприємства.

2. Визначення принципових підходів до формування оборотних активів підприємства. Оптимізація обсягу оборотних активів. Забезпечення ліквідності оборотних коштів. Підвищення рентабельності оборотних активів. Мінімізація втрат оборотних активів в процесі їх використання

В ринкових умовах кожне підприємство повинно розробляти власну політику управління оборотним капіталом, сутність якої полягає в раціоналізації джерел фінансування, оптимізації розподілу по стадіях циклу “постачання - збут”, а також дієвому контролі за ресурсозбереженням і прискоренні його оборотності. Тобто політика управління оборотним капіталом повинна забезпечувати компроміс між ризиком втрати ліквідності і ефективністю функціонування підприємства, забезпечуючи при цьому достатній рівень платоспроможності, прийнятний об'єм, структуру і рентабельність активів.

На тривалість обороту оборотного капіталу впливають як зовнішні, так і внутрішні фактори.

До зовнішніх факторів можна віднести галузеву приналежність підприємства, сферу його діяльності, масштаби підприємства, умови взаємодії з постачальниками предметів праці і покупцями продукції, а також економічну ситуацію в країні.

До внутрішніх факторів відносять вид і технологію виробництва продукції, методи оцінки товарно- матеріальних запасів, методи фінансування поточних активів, а також діючу систему ціноутворення на продукцію підприємства та інш.

Як відомо тривалість обороту оборотного капіталу розраховують за формулою:

То = (ПА х 365) : ЧВ,

де: ПА - середній рівень поточних активів; ЧВ - чиста виручка підприємства.

Методи оцінки поточних активів мають досить значний вплив на величину тривалості обороту оборотного капіталу. При застосуванні методу ЛІФО (тобто оцінці величини залишків оборотних засобів виходячи з собівартості матеріалів, закуплених першими), тривалість обороту буде меншою, ніж при використанні методу ФІФО, тобто, оцінці матеріальних запасів виходячи з цін останніх закупок. Фінансовий менеджер повинен в залежності від обраної стратегії управління активами самостійно визначати, який з вищезгаданих методів краще підходить до конкретної ситуації.

Оскільки процес постачання має істотний вплив на фінансові показники підприємства, фінансові служби постійно контролюють його, затверджуючи кошторис на закупівлі, сумісно с бухгалтерією здійснює своєчасне перерахування коштів на відповідні рахунки постачальників. Головним завданням фінансового менеджера на цьому етапі є оптимізація кредиторської заборгованості фірми.

Однією з основних складових оборотного капiталу є виробничi запаси пiдприємства, до яких вiдноситься сировина i матерiали, незавершене виробництво, готова продукцiя та iншi запаси.

Завдання фiнансового менеджера - виявити результати наявностi того чи iншого обсягу запасiв i витрати, пов'язанi з їх зберiганням, i пiдвести розумний баланс.

Виробничий процес характеризується рядом параметрів, наприклад, типом виробництва, видом продукції, особливостями технології, тривалістю виробничого циклу та інш., які суттєво впливають на розмір залучених у виробництво засобів і повинні постійно аналізуватися і контролюватися фінансовими менеджерами з ціллю підвищення ефективності їх використання.

Ефективність збутової діяльності у значній мірі залежить від вибору каналів розподілу товарів, тобто шляхів їх просування до споживача а також від його платоспроможності.

Дебiторська заборгованiсть - важливий компонент оборотного капiталу. Коли одне підприємство продає товари iншому пiдприємству або органiзацiї, це зовсiм не значить, що товари будуть оплаченi негайно. Неоплачені рахунки за поставлену продукцiю (або рахунки до отримання) i складають велику частину дебiторської заборгованостi. Специфiчний елемент дебiторської заборгованостi - векселi до отримання, що є по сутi цiнними паперами (комерцiйнi цiннi папери).

Задача фінансового менеджера на цьому етапі полягає в оптимізації дебіторської заборгованості клієнтів, а також у впровадженні гнучкої цінової політики для збільшення обсягу продаж. Одним iз завдань фiнансового менеджера по управлiнню дебіторською заборгованiстю є визначення мiри ризику неплатоспроможностi покупцiв, розрахунок прогнозного значення резерву по сумнiвних боргах, а також надання рекомендацiй по роботi iз фактично або потенцiйно неплатоспроможними покупцями.

На четвертому етапі грошового обігу головна задача фінансового менеджменту полягає в ефективному розподілі прибутку, своєчасних розрахунках з бюджетом, впровадженню грамотної інвестиційної та дивідендної політики.

Таким чином, управління оборотним капіталом є однією з найважливіших сфер управління фінансами.

Залежно від розміщення, умов організації виробництва й реалізації продукції оборотні кошти мають різний рівень ліквідності, а отже, і ризику використання.

Практика господарювання підтверджує, що найбільш ліквідними і з найменшим ризиком є кошти в касі, на розрахункових і валютних рахунках в установах банку, вкладені в цінні папери.

Менш ліквідною частиною з певним ризиком вкладення вважається відвантажена продукція і дебіторська заборгованість покупців. Остання, у свою чергу, може бути менш чи більш ліквідною. Це стосується строкової і простроченої дебіторської заборгованості щодо відвантаженої продукції.

Найменш ліквідними і з найбільшим ризиком вкладення є оборотні кошти в незавершеному виробництві; у витратах майбутніх періодів; у виробничих запасах; у готовій продукції (що її не відвантажено). Це пояснюється тим, що саме ця частина оборотних коштів найбільш віддалена від моменту реалізації і більше підлягає впливу змін кон'юнктури ринку, інфляційних процесів тощо. Отже, ліквідність поточних активів є головним фактором, який визначає ступінь ризику вкладання оборотних коштів.

Ступінь ліквідності в цілому оборотних активів і кожної їх групи визначається як відношення відповідної частки оборотних активів до короткострокових зобов'язань.

Найчастіше в практиці застосовуються такі показники:

-- коефіцієнт забезпечення власними коштами (Кз.к.) (коефіцієнт автономії Ка);

-- коефіцієнт покриття (Кп);

-- коефіцієнт абсолютної ліквідності (Кабс.л.).

Перший показник (Кз.к) визначається як відношення різниці між обсягами власних та прирівняних до них коштів (підсумок розділу І пасиву балансу) і фактичною вартістю основних засобів та інших позаоборотних активів (підсумок розділу І активу балансу) до фактичної вартості наявних у підприємства оборотних засобів -- виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової продукції, грошей, дебіторської заборгованості та інших оборотних активів (підсумок II і III розділів активу балансу).

де Кз.к -- коефіцієнт забезпечення власними коштами; Вк -- власні кошти, грн.; Уo.k -- загальна сума оборотних коштів, грн.

Коефіцієнт характеризує наявність власних оборотних коштів, необхідних для фінансової стабільності підприємства, його незалежності від позикових коштів. Якщо значення коефіцієнта спадає нижче за 0,1, підприємство є неплатоспроможним. Зростання коефіцієнта проти минулого періоду свідчить про підвищення фінансової незалежності та зниження ризику фінансових вкладень.

Коефіцієнт покриття (Кп.) -- це найбільш узагальнюючий показник ліквідності балансу. Визначається як відношення всіх поточних активів підприємства (підсумки II і III розділів активу балансу) до суми короткострокових зобов'язань (підсумки II і ІІІ розділів пасиву балансу).