Роздержавлення в Україні

Згодом, Закон СРСР від 6 березня 1990 р. "Про власність" розширив підстави виникнення колективної власності: згідно з п. 1 ст. 12 цього Закону власність колективного підприємства виникала у разі переходу всього майна державного підприємства у власність трудового колективу, викупу орендованого майна або придбання майна іншими передбаченими Законом способами.

Фактично початок формування приватизаційного законодавства в Україні було покладено з прийняттям Закону від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державних підприємств", який встановлював правові, економічні та організаційні основи приватизації підприємств загальнодержавної, республіканської та комунальної власності з метою створення багатоукладної соціально-орієнтованої ринкової економіки України.

6 березня 1992 р. приймаються: Закон "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", яким встановлювався правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу, а також Закон "Про приватизаційні папери", який визначив поняття і види приватизаційних паперів, умови та порядок їх випуску, розміщення серед громадян України, обліку, використання та погашення.

2.3 Приватизаційне законодавство України, ваучери

З цього часу законодавство України про приватизацію почало формуватися як певна локальна система законів та інших актів. Системотворчими критеріями у даному разі стали: а) об'єкти приватизації; б) суб'єкти приватизації; в) порядок, способи та умови приватизації.

Основним актом у цій системі є вже згадуваний Закон України від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію державного майна».

Визначаючи систему законодавства про приватизацію, ст. 3 цього акту зазначає, що законодавство України про приватизацію складається з цього Закону, інших законів України з питань приватизації. Систему законодавства складають не тільки власне закони, але й підзаконні нормативні акти.

Законодавство України про приватизацію з точки зору форми нормативних актів складається з сукупності не тільки законів, але й інших нормативних актів, що регулюють майново-правові та організаційні відносини щодо приватизації державного майна.

За своїм характером законодавство про приватизацію - це комплексне законодавство, яке об'єднує норми господарського, цивільного, адміністративного, фінансового та інших галузей права.

Важливою ознакою і особливістю приватизаційного законодавства є поєднання в ньому двох видів норм: публічно-правових та приватно-правових із значною перевагою норм публічно-правового характеру, що можна пояснити тим, що методологічні основи приватно-правової концепції, які спираються на принципи диспозитивності, приватної ініціативи, еквівалентності тощо, не в змозі охопити регулюванням так звані «вертикальні» відносини. Публічно-правовий сегмент регулювання господарських процесів спрямовує орієнтованість ринкової економіки на обслуговування потреб всього суспільства. Відповідно до ст. 13 Конституції України «держава забезпечує… соціальну спрямованість економіки». Держава, визначаючи правила поведінки суб'єктів приватизаційного процесу і забезпечуючи реалізацію проголошених нею принципів приватизації, діє при цьому не лише як носій політичної влади, а й як власник основних засобів виробництва, що виступають об'єктами приватизації. Саме як власник держава встановлює механізм відчуження державної власності на користь недержавних суб'єктів.

Закон України «Про приватизацію державного майна» регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації майна будь-яких державних об'єктів приватизації незалежно від їх розмірів, тобто поширюється на всі об'єкти, що підлягають приватизації. Разом з тим в Законі спеціально передбачено, що він не поширюється на:

приватизацію об'єктів державного земельного та житлового фондів, а також об'єктів соціально-культурного призначення, що фінансуються з державного бюджету, в тому числі об'єктів сфери охорони здоров'я, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються;

зміну організаційно-правових форм власності колгоспів, підприємств споживчої кооперації.

У статтях 3 та 7 Закону "Про приватизацію державного майна" вміщено норми про те, що положення Закону поширюються на відчуження майна, що є у комунальній власності. Це стало підставою для звернення Президента України з конституційним щодо відповідності Конституції України згаданих положень закону.

Розглядаючи справу за цим поданням, Конституційний суд України виходив з низки законів, що регулюють відносини власності, в тому числі з Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні», в якому визначено поняття та зміст права комунальної власності як матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування, закріплені повноваження сільських, селищних, міських рад щодо відчуження комунального майна, в тому числі шляхом приватизації. Конституційний суд дійшов висновку, що цим положенням, які підкреслюють особливість правового режиму об'єктів комунальної власності порівняно з об'єктами державної власності, не суперечать норм Закону України "Про приватизацію державного майна", оскільки в ст. 3, 7 Закону є посилання на відповідну компетенцію органів місцевого самоврядування у питаннях відчуження комунальної власності. В інших положеннях Закону теж враховані особливості механізму приватизації комунального майна.

Рішенням від 1 липня 1998 року Конституційний Суд визнав, що за умови відсутності окремого законодавчого акта про приватизацію об'єктів комунальної власності включення цих питань до Закону, що регулює приватизацію державного майна, не є підставою для визнання його відповідних положень неконституційними, оскільки право суб'єктів комунальної власності не порушено.

До законодавства про приватизацію також належать:

вже згадуваний Закон України від 6 березня 1992 «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (в редакції Закону від 15 травня 1996 року), що діє не як самостійний, а як допоміжний щодо Закону "Про приватизацію державного майна". Він встановлює правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств;

також згадуваний вже Закон України від 6 березня 1992 року «Про приватизаційні папери», який визначає поняття і види приватизаційних паперів (приватизаційних майнових сертифікатів), умови та порядок їх випуску, обігу, розміщення серед громадян України, використання та погашення;

Закон України від 10 липня 1996 р «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»;

Закон України від 18 травня 2000 р. «Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України»;

Закон України від 14 вересня 2000 р. «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва»;

Державна програма приватизації, що розробляється Фондом державного майна України і затверджується Верховною Радою України законом України один раз на три роки не пізніш як за місяць до затвердження Державного бюджету України на відповідний рік, але до початку наступного бюджетного року та діє до затвердження чергової Державної програми приватизації. Державна програма приватизації вноситься на розгляд Верховної Ради України одночасно з проектом Державного бюджету України на відповідний рік.

У Державній програмі приватизації визначаються:

завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності, та державного майна, що належить Автономній Республіці Крим;

відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів;

завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення проведення приватизації;

заходи щодо залучення в процесі приватизації інвесторів;

особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;

розрахунок витрат на виконання програми приватизації,порядок їх відшкодування та джерела фінансування;

прогноз надходження коштів від приватизації та напрями їх використання.

Саме ці закони складають фундамент приватизаційного законодавства, на якому базується велика кількість нормативно-правових документів різної юридичної сили.

У законодавстві про приватизацію окремо можна виділити нормативні акти, які регулюють порядок створення і діяльності фінансових посередників. Це, зокрема:

Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. «Про довірчі товариства», який визначає поняття довірчого товариства, особливості його створення та діяльності;

Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затверджене Указом Президента України від 19 лютого 1994 р., яке визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, порядок створення та умови їх діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їх учасників;

Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затверджене Указом Президента України від 11 травня 1994 р., яким визначено порядок створення та діяльності холдингових компаній, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації підприємств, виробничих і науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність із законодавством України.

Крім зазначених документів, законодавство про приватизацію охоплює постанови Кабінету Міністрів України, а також відомчі нормативні акти про приватизацію, прийняті Фондом державного майна України самостійно чи разом з іншими органами. Перелік цих актів досить значний.

Статті, покликані регулювати відносини приватизації державних та комунальних підприємств, є і в ГК. Вміщені в них норми містять низку новел, серед яких можна виділити: виключення з переліку об'єктів приватизації законсервованих об'єктів, а з переліку об'єктів малої приватизації - окремого індивідуального визначеного майна (ч. 1 ст. 146 ГК); обмеження особливостей правового регулювання приватизації майна державних підприємств лише окремими галузями (ч. 6 ст. 146 ГК), тоді як чинні закони регулюють особливості приватизації груп об'єктів (незавершене будівництво) або окремих об'єктів.

З погляду власності в юридичному аспекті у процесі реформування власності кожному дорослому громадянинові України необхідно було надати рівні права стати власником значної частини державної власності, що створювалася працею багатьох поколінь і вважалася загальнонародною. Близько 35-40% стратегічних об'єктів власності (залізниці, порти, пошта, зв'язок, космос, ВПК та ін.) мали залишитись у власності держави й реформуватися щодо нових умов насамперед у бік подолання відчуження найманих працівників від засобів виробництва.

Формально такі права надавалися будь-якому громадянину країни шляхом видачі йому іменного приватизаційного сертифіката. Номінальна вартість останнього, за підрахунками деяких науковців, мала становити в Україні не менше $10000 США. Згідно із законом України,майновий сертифікат мав випускати Національний банк України в купонній формі, завдяки чому він має перетворитися на справжній цінний папір. Проте закон було порушено, що стало першою важливою причиною знецінення майнового сертифіката.

Наступною основною правовою причиною цього процесу був випуск державою в обіг інвестиційних сертифікатів як цінного папера та його обмін на майновий сертифікат. Проте згідно із Законом України «Про приватизаційні папери» майновий сертифікат мав обмінюватися на цінний папір, забезпечений часткою державного майна, а отже, на акцію роздержавленого підприємства. По-третє, інвестиційні сертифікати були втрачені значною частиною громадян при їх вкладанні в різні фіктивні довірчі товариства. Завдяки цим діям приватизаційний сертифікат сильно знецінився, а соціальна спрямованість роздержавлення приватизації набула внаслідок цього значного антинародного характеру.

Вона ще більше посилилася внаслідок інфляційних процесів у першій половині 90-х років, штучного зниження вартості майна підприємств, які підлягали роздержавленню та приватизації. Сумарна дія економічних та правових причин призвела до катастрофічного знецінення майнових сертифікатів громадян, які продавались у другій половині 90-х років приблизно за 20 грн. Таким чином, для переважної більшості працездатного населення були створені своєрідні «рівні стартові умови» для входження в ринок - їх перетворення на безправних найманих працівників, продавців своєї робочої сили, до того ж за умов зростаючого масового безробіття.

З другого боку, в Україні відбувалось активне формування так званого «ефективного власника». Цей процес здійснювався внаслідок масового розкрадання державної власності представниками тіньового капіталу, вищими чиновниками державного апарату, номенклатурним директорським корпусом. В Україні процес приватизації отримав назву - «чорної приватизації».

За оцінками провідних спеціалістів, награбовані кошти від процесу «чорної приватизації» здебільшого опинились у сейфах іноземних банків.

За 1992-2001 рр. в Україні змінили форму власності понад 600 тис. об'єктів, частка державної власності скоротилась з понад 90% до майже 25%, налічується 17,5 млн. акціонерів.



3. Підприємство як основа господарства країни

Народне господарство країни - складна економічна система, яка організаційно виступає як сукупність багатьох галузей. Кількість галузей визначається розвитком суспільного поділу праці. У даний час налічується понад 400 галузей, серед яких найголовнішими є: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, торгівля, освіта, охорона здоров'я та ін.

Кожна галузь складається з окремих підприємств, які виробляють характерну для даної галузі продукцію чи послуги. Під підприємствами розуміють фабрики, заводи, фірми, кооперативи, господарські товариства, майстерні, їдальні тощо, де щось виробляється або надаються певні послуги.

Підприємство - це первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна структурна ланка народногосподарського комплексу та основний суб'єкт ринкової економіки. Це самостійний суб'єкт господарювання, що реалізує власні інтереси шляхом виготовлення і реалізації товарів і послуг через планомірне комбінування факторів виробництва і організацію господарської діяльності. Підприємство має економічну та юридичну самостійність, здійснює незалежну діяльність, є юридичною особою, веде самостійний баланс власних доходів і витрат, має власний рахунок у банку і печатку.

Економічна самостійність підприємства полягає в тому, що вона самостійно вирішує основні питання економіки: «Що, як і для кого виробляти і за якою ціною продавати?».

Юридична самостійність визначається тим, що підприємство є юридичною особою з правом укладання господарських угод, може бути відповідачем і позивачем у суді, має власну назву, занесену до державного реєстру, власний рахунок у банку, печатку і право засвідчувати угоди виробничого чи комерційного характеру.

Залежно від форм власності виділяють приватне підприємство, колективне підприємство, корпоративне підприємство, державне підприємство.

Організаційно-правовими формами приватних підприємств є: одноосібні володіння, партнерства та корпорації. Найпоширенішою формою підприємств є партнерства, або господарські товариства.

Відповідно до обсягів господарського обігу і кількості працівників підприємства поділяються на великі і малі. Згідно з Законом України «Про підприємства» до малих підприємств належать такі: у промисловості - з кількістю працівників до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери - до 50 осіб; у невиробничій сфері - до 25 осіб, у роздрібній торгівлі - до 15 осіб, в науці - до 100 осіб.

Про соціально-економічні види підприємств в Україні свідчить схема:

Види	Форма власності	Види
Індивідуальне	Приватна	Сімейне
Колективне Акціонерне Громадські організації	Колективна	Кооперативне Господарське товариство Релігійні організації
Державна Автономних утворювань	Державна	Комунальне Муніципальне
Спільне внутрішнє	Змішана	Спільне з іноземним капіталом

На підприємстві здійснюється процес безпосереднього поєднання основних факторів виробництва - капіталу та праці (засобів виробництва з робочою силою). Завдяки такому поєднанню і відбувається процес виробництва товарів чи послуг.

Підприємство має закінчений цикл відтворення (випуск і реалізація продукції), само покриває свої витрати власними доходами, тобто діє на основі комерційного розрахунку.

Підприємство - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку.

Це особливий вид господарської діяльності, яка ґрунтується на організаційно-господарському новаторстві, заснованому на використанні нових можливостей. Невід'ємним компонентом підприємства є персональна економічна, а не колективна адміністративна, відповідальність за результати роботи.

Підприємництво несумісне з втратами, некомпетентністю, розгільдяйством, крадіжками на робочому місці, які притаманні колективному господарюванню.

Підприємництво в усіх формах власності - це за сучасних умов найефективніший шлях відходу від моновласності держави, її роздержавлення, подолання відчуження людини від власності.

Країна досягає значних успіхів в економіці тоді, коли в ній достатнього розвитку набуває підприємство.

Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) є громадяни України та інших держав, не обмежені законом у правоздатності та дієздатності; юридичні особи всіх форм власності, передбачених законом.

Головний суб'єкт - підприємець. Це той, хто займається підприємницькою діяльністю з метою отримання прибутку. Справжній підприємець у своїй діяльності має за мету не лише прибуток, а й засіб самоутвердження, самовизнання, задоволення своїх амбіцій тим, що сам веде власну справу.

Більшу частину прибутку він вкладає у розвиток найперспективніших напрямів своєї господарської діяльності.

Підприємець - завжди самостійний товаровиробник, або той, хто надає послуги. Він нікому не підлеглий, поняття «вищий орган» зникає із законодавчого звороту. Підприємець сам відповідає за кінцевий результат своєї роботи.

Підприємництво передбачає широкий простір для вияву ініціативи, спритності, вміння і водночас забезпечує певну особисту свободу, незалежність підприємця від будь-яких вертикальних чи горизонтальних економічних і політичних структур.

Підприємство здійснюється у виробництві, торгівлі, фінансовій сфері та комерції.

Існує три форми організації підприємництва: одноосібне володіння, партнерство та корпорація.

Основними умовами підприємницької діяльності є:

стабільність державної економічної та соціальної політики, спрямованої на підтримку підприємництва;

позитивна суспільна думка щодо підприємців і підприємництва;

пільговий податковий режим, який забезпечує дійовий стимул для підприємництва;

наявність розвинутої інфраструктури підтримки підприємництва (інноваційні центри, спеціалізовані фірми, бізнес-центри, бізнес-інкубатори, консалтингові служби з питань управління, маркетингу, реклами тощо);

існування ефективної системи захисту інтелектуальної власності;

дебюрократизація процедур регулювання господарської діяльності з боку державних органів;

підприємницька етика;

достатнє інформаційне забезпечення про становище на різних ринках тощо.

Основними принципами підприємницької діяльності є:

Вільний вибір видів діяльності.

Залучення на добровільних засадах майна та коштів юридичних осіб і громадян.

Самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів.

Вільний найм працівників.

Вільне розпорядження прибутком після внесення платежів, встановлених законодавством.

Самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності, використання належної підприємцю валютної виручки на власний розсуд.

Основні функції підприємництва:

мобілізація капіталу та інших виробничих ресурсів для досягнення найкращих результатів;

організація виробництва, збуту, реклами продукції, маркетингу, управління ними;

новаторство, обґрунтування і впровадження нових ідей і творчої ініціативи.

Окремо можна виділити те, що саме приватна власність найповніше реалізує себе у підприємницькій діяльності, а прошарок підприємців становить середній клас суспільства.



Висновки

Актуальність проблеми перебудови відносин власності в Україні пов'язана з тим, що соціалістична економіка в кінці 70-х і на початку 80-х років практично повністю вичерпала свій потенціал екстенсивного розвитку і вступила в стадію стагнації. Орієнтація на державну власність протягом десятиліть стримувала ініціативу і підприємницький потенціал нації, не давала змоги використати його в інтересах суспільства, вела до виникнення, посилення і поглиблення негативних тенденцій у розвитку економіки та соціальної сфери, до відставання в економічному розвитку від розвинутих держав.

Монополізм державної власності та побудована на цій основі система економічних відносин і мотивація праці, певна економічна і політична ізольованість держави призвели до створення абсолютно монополізованої економіки і виключили таку рушійну силу економічного розвитку, як конкуренція, і підмінили її сумнівним і мало результативним мотиваційним принципом - «соціалістичним змаганням». В умовах надмірної бюрократизації всієї системи політичних і економічних відносин, надмірного розвитку партійних інтересів така політика стала гальмом подальшого соціально-економічного розвитку держави, яка в підсумку програла змагання в економічному і соціальному розвитку з розвинутими державами світу, що мали конкурентну ринкову економіку. Окремі спроби модернізації радянських економічних відносин і господарського механізму стійких позитивних результатів не дали. Темпи економічного розвитку держави (приріст національного доходу) поступово скоротилися до 1,5-2,5, що призвело до суттєвого зменшення інвестиційних процесів. Вимоги часу - задіяти нові стимули піднесення економіки і на цій основі швидко підняти ефективність економічної системи та рівень життя населення до стандартів розвинутих країн зумовили необхідність трансформації економіки і, насамперед, системи державної власності, визнання приватної та інших форм власності як рівноправних і досить ефективних форм в економічній діяльності, а потім - і забезпечення переходу до ринкових економічних відносин.

У процесі дальшої перебудови економічних відносин, розвитку різних форм власності та становлення ринкової економіки теорія соціалістичної власності втратила своє значення.

У процесі стихійного руйнування соціалістичної економіки, господарських зв'язків, розвитку інфляції, спаду виробництва, фінансової дестабілізації, трансформації власності, структуро влади і нечіткого розподілу владних повноважень в урядових структурах протягом 90-х років з метою забезпечення і посилення регулятивної ролі держави у здійсненні трансформаційних процесів розроблялися концепції, прогнози, плани, програми соціально-економічного «розвитку» України, які в більшості своїх положень мали суто декларативний характер, розроблялися за однією і не найкращою схемою, були повністю відірвані від реалій і проблем української економіки, і тих процесів, що відбувалися у державі, однією з причин невдалого розвитку трансформаційних процесів стало те, що в державі не було створено необхідної законодавчої бази та умов для нормального функціонування і конкурентного розвитку підприємницьких структур усіх форм власності та господарювання. Не сприяли цьому і егоїстичні інтереси нового класу, який зароджувався на хвилі підприємництва. Відсутність висококваліфікованих спеціалістів-менеджерів, які могли б забезпечити відносно нормальне функціонування економіки та необхідну мотивацію економічної діяльності на початку переходу до ринкових відносин, а також швидке і масштабне зростання егоїстичних інтересів і корупції в структурах влади стали вагомими факторами розвитку тіньової економіки.

Висунута на початку трансформаційних процесів ідея перетворити у власників усе населення України в умовах його економічної непідготовленості під гаслом соціальної несправедливості була нереальною, необґрунтованою, неефективною і недоцільною у своїй основі.

Роздержавлення націлене на зміну відносин власності на засоби виробництва для їх ефективнішого використання і відтворення; створення середнього класу власників як основи для багатоукладної соціально-орієнтованої ринкової економіки; структурну перебудову економіки; розвиток конкуренції та обмеження монополізму; залучення іноземних інвестицій.

Практично здійснити роздержавлення можна в двох варіантах: повільної приватизації (з достатньою підготовкою та структурною реорганізацією кожного об'єкта) і швидкої приватизації (з переданням усіх турбот і боргів новому власнику). Перший шлях пов'язаний з використанням великої кількості коштів і висококваліфікованих спеціалістів, а також вимагає тривалого часу. Оскільки держава не мала таких можливостей, то процес приватизації був спрямований другим шляхом. Швидку приватизацію було поділено на два напрями, здійснюваних одночасно: «мала приватизація» і «велика приватизація».

Більшість об'єктів «малої приватизації» належить до комунальної власності. Тому всі рішення, пов'язані з цим процесом, затверджувались органами приватизації на підставі рішень місцевих Рад народних депутатів. Місцеві органи здійснювали і контроль за його ходом. За даними Фонду державного майна України, в 1996 році «малу приватизацію» в нашій країні майже завершено.

Чинне українське законодавство з питань «великої приватизації» поставило перед Фондом державного майна України суперечливі завдання: з одного боку, розподілити належне до приватизації державне майно порівну між усіма громадянами, забезпечивши надання пільг працівникам приватизовуваних підприємств, орендарям, сільськогосподарським виробникам і працівникам підприємств АПК, а з іншого - продавати державне майно якомога дорожче з метою покриття дефіциту державного і місцевого бюджетів. Водночас необхідно було здійснити безплатну сертифікатну приватизацію, яка не забезпечує надходження коштів ні до бюджету, ні підприємствам. Таким чином, ставилося завдання забезпечити в процесі приватизації появу ефективного власника на підприємстві та при цьому - за допомогою приватизаційних майнових сертифікатів, житлових чеків і компенсаційних сертифікатів - зробити власниками все населення України.

Кінцевою метою такої схеми було збагачення окремих осіб, які добре розуміли суть цих схем, керували їх здійсненням і забезпечили для себе накопичення значних капіталів. Одним з результатів такої політики стало те, що абсолютна більшість населення України у створених умовах невиплати заробітної плати, пенсій та злиденного життя за безцінь обмінювали свої приватизаційні сертифікати, а з часом і акції на реальні кошти, що призвело до розвитку спекуляції цінними паперами та швидкої концентрації власності при мінімальних затратах фінансових ресурсів. Понад 30 млн. громадян України, що отримали приватизаційні сертифікати втратили свої права власності.

Зроблена оцінка способів приватизації дозволила встановити, що сертифікатна приватизація є неефективною, бо, з одного боку, веде до розпорошення власності, а з іншого - жодною мірою не забезпечує так звану «соціальну справедливість». Така приватизація в Україні не тільки не сприяла підвищенню ефективності виробництв, а погіршувала їх економічний стан.

Валентина Семенюк, голова спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації у 2002 році сказала:

Ваучерна приватизація - це лише перший відтік цінних паперів. Вона призвела до того, що трудовими колективами були приватизовані відповідні підприємства, але після того відбулася скупка на вторинному ринку. Фактично, це робилося злочинним шляхом, з допомогою обману людей, тиску, невиплаченої зарплати тощо. Тому система ваучерної приватизації має свій негатив, як в Україні, так і тих республіках колишнього СРСР, які працювали за єдиним сценарієм. У результаті сертифікатної приватизації збагатилася лише невеличка купка людей, а більшість громадян залишилися і без заощаджень, і без пенсійних фондів, і без зарплати. Вважаю, що приватизацію від самого початку потрібно було проводити через відкриті торги і роботу фондового ринку. Сьогодні фондовий ринок практично не працює через те, що багатьом прозорість при приватизації невигідна. Адже потрібно декларувати, звідки взялися гроші. А при ваучерній приватизації ніхто не складав жодних програм і ніхто не відповідав за зупинку підприємств.

Головним недоліком діяльності всіх урядів України при реформуванні економіки, трансформації власності і економічних відносин було прийняття рішень не на основі виважених, запланованих і цілеспрямованих дій, а під впливом внутрішніх і зовнішніх обставин та вимог, особистих інтересів, часто не професіонального розуміння ситуації - без наукового обґрунтування і оцінки можливих результатів та наслідків рішень, що приймалися. Цьому сприяла і відсутність відповідальності за будь-який розвиток негативних процесів, яка стала нормою політичного життя.

Усі соціально-економічні індикатори показують, що в Україні реалізувався негативний варіант трансформації власності, коли економічні, соціальні та інші інтереси держави, народу взагалі не враховувалися при її здійсненні, а всі зрушення в структурі власності відбувалися, в основному, виходячи з політичних цілей та вузькоегоїстичних інтересів окремого прошарку населення, що врешті-решт призвело до розвалу економіки, економічного занепаду держави та зниження рівня життя її населення.

Такому розвиткові реформування власності сприяла і економічна непідготовленість більшості населення України до трансформації державної власності в інші форми, що також було результатом політики, яка свідомо проводилася в державі.

Загальним наслідком усіх трансформаційних процесів стало те, що Україна посідає одне з останніх місць за рівнем економічного розвитку і одне з перших місць за розростанням корупції і тіньової економіки.

Винятковою особливістю української приватизації є і те, що ніхто з посадових осіб практично не відповідав за будь-які прорахунки, помилки, корисливі дії та за критичну економічну і соціальну ситуацію в країні. У державі ще й досі не існує інституції, яка мала б законодавчо визначене право здійснювати незалежний контроль за використанням державної власності, аналізувати, оцінювати результативність та ефективність її трансформації в інші форми власності.

Рахункова палата, яка за своїм призначенням мала б здійснювати такий контроль, аналіз і оцінку, нині необхідних повноважень для виконання такої роботи не має.

Оцінюючи ситуацію, яка склалася в Україні у сфері трансформації власності, можна зробити ще один висновок - така мета трансформації власності, як забезпечення високої результативності та ефективності економіки, до нинішнього часу залишається недосягнутою. Політичні інтереси виявилися вагомішими, ніж економічні і соціальні результати. Таким чином, головним політичним результатом трансформації власності в Україні стала заміна суспільно-політичного ладу в державі, «привласнення» державної власності «національною елітою» та їх оточенням. Головним економічним результатом є системна криза, загальний занепад національної економіки, розвиток тіньової економіки, корупція.

Останнім часом в Україні уряд почав визнавати необхідність залучення іноземних інвесторів до приватизаційного процесу, який розвивається досить повільно.

Положення про те, що в Україні необхідно створити сприятливий інвестиційний клімат, стало загальновідомим, однак, на практиці мало що змінюється: потенціальні інвестори продовжують скаржитися на те, що «правила гри» на українському ринку визначені нечітко і постійно змінюються, що адміністративні процедури, пов'язані з іноземними інвестиціями, надмірно ускладнені, а це, у свою чергу, створює сприятливу основу для корупції чиновників, що для місцевих бізнесменів характерна кричуща необов'язковість. Таким чином, прагнення українського уряду активно залучати іноземних інвесторів до процесу великої приватизації необхідно доповнити радикальними діями щодо створення сприятливого інвестиційного клімату.

Список використаної літератури

1. Відомості Верховної Ради України. - 1990. - № 34. - ст. 500.

2. Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 24. - ст. 352.

3. Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 19. - ст. 207.

4. Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 41. - ст. 188.

5. Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 17. - ст. 122.

6. Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 35. - ст. 279.

7. Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 45. - ст. 375.

8. Голос України. - 1994. - 11 березня.

9. Голос України. - 1994. - 20 травня.

10. Мочерний С.В., Ларіна Я.С. Політекономія: підручник. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2006. - 392 с.

11. Мочерний С.В., Мочерна Я.С. Політична економія: навчальний посібник. - 2-ге вид., виправ. і доп. - К.: Знання, 2007. - 688 с.

12. Політика і культура. - 2002. - № 38. - ст. 26.

13. Політична економія: навчальний посібник/за ред. О.С. Степури. - К.: Кондор, 2008. - 408 с.

14. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2003. - № 4. - ст. 61.

15. Щербина В.С. Господарське право: підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 592 ст.

16. Економіка України. - 2001. - № 4. - ст. 23.

17. Економіка України. - 2001. - № 9. - ст. 17.

18. Економіка України. - 2002. - № 12. - ст. 35.

19. Економіка України. - 2003. - № 8. - ст. 20.

20. Економічна теорія. Політекономія: підручник/за ред. В.Д. Базилевича. - К.: Знання-Пресс, 2001. - 584 с.

21. Економічна енциклопедія: у 3-х томах. т. 3. П - Я. - К.: Академія., Тернопіль: АНГ, 2002. - 952 с.

Размещено на Allbest.ru

...