Політична економіка

Виконала:

студентка групи ОАзс-1

Малик О.В

Перевірила: викладач

Кошулаб Н.В.

Луганськ 2011

Зміст

1. Фонди підприємств як економічна категорія. Кругооборот і оборот фондів

2. Державне антикризове регулювання економіки

Список літератури

1. Фонди підприємств як економічна категорія. Кругооборот і оборот фондів

Однієї з найбільше важливих задач розвитку промисловості є забезпечення виробництва насамперед за рахунок підвищення його ефективності і більш повного використання внутрішньогосподарських резервів. Для цього необхідно раціонально використовувати основні фонди і виробничі потужності.

До складу виробничих фондів промислових підприємств входять основні й оборотні фонди, котрі є засоби виробництва, що складаються відповідно з засобів труда і предметів праці.

В цієї роботі розглянута економічна сутність основних фондів та шляхи їх відтворення.

Виробниче підприємство повинне мати засоби виробництва, які є основою продуктивної діяльності підприємства. Вони становлять основний капітал підприємства. У сучасній економічній літературі вживають поняття "капітал" і "фонди". Деякі економісти ототожнюють їх, тобто вважають, що це є ресурси, необхідні для організації виробництва. На нашу думку ці поняття не можна вважати тотожними, бо фонди включають не тільки засоби виробництва, а й грошові ресурси, необхідні для відновлення засобів виробництва і виплати заробітної плати. Отже, всі матеріально-речові і грошові ресурси, якими володіє підприємство, становлять фонди підприємства.

У процесі виробництва продукту підприємство використовує свої фонди. Фонди підприємства - це сукупність матеріальних і грошових ресурсів, цінних паперів, які створюються і використовуються у процесі його розширеного відтворення для забезпечення його життєдіяльності. Вони можуть мати як виробниче, так і невиробниче призначення (рис. 1.1).

Рис. 1.1 Структура фондів підприємства

Виробничі фонди втілені у будинках і спорудах виробничого призначення, транспорті, машинах, механізмах, обладнанні, інструментах, сировині, матеріалах, паливі, енергії, виробничих запасах, готовій продукції, грошових засобах фірми. Вони належать підприємству або закуповуються ним для здійснення виробництва продукту.

Невиробничі фонди підприємства знаходяться у його невиробничій інфраструктурі - це житло, що належить фірмі, а також об'єкти соціально-культурного призначення (лікувальні і оздоровчі заклади, спортивні споруди, кінотеатри, радіо- і телецентри тощо). Від складу та ефективності використання фондів підприємства залежать результати його діяльності, розмір прибутку.

Невиробничі фонди -- це житлові будинки, спортивні споруди, будинки культури, бази відпочинку, дитячі садки, ясла тощо.Фонди обігу мають виробниче призначення, бо грошові кошти, виручені від реалізації продукції, використовуються на виробничі цілі.

Виробничі фонди підприємства здійснюють у процесі виробництва свій кругооборот. При цьому вони приймають форму грошових, виробничих і товарних фондів. Будь-які фонди, що вкладаються у виробництво, розпочинають свій рух з грошової форми.

Підприємство, насамперед, повинно авансувати кошти для придбання необхідних факторів виробництва (засобів виробництва і робочої сили). Тобто для нового підприємства фонди починають свій рух у сфері обігу з грошової форми, функцією яких є придбання елементів виробничих фондів.

За наявності засобів виробництва та робочої сили можна починати виробничий процес, який полягає у споживанні факторів виробництва і створенні нового продукту, його споживної вартості і вартості. Функцією виробничих фондів є виробництво товару, його вартості і додаткової вартості.

Для одержання вартості і додаткової вартості потрібно продати продукт. При цьому фонди набувають товарної форми, головною функцією яких є реалізація товару і одержання додаткової вартості у грошовій формі. Після реалізації товарних фондів підприємство одержує грошові фонди і кругооборот фондів починає здійснювати свій наступний цикл.

Таким чином, фонди проходять три стадії і набувають відповідно трьох форм - грошової, виробничої і товарної. Такий послідовний рух називається кругооборотом фондів.

Для забезпечення безперервності виробництва фонди підприємства повинні одночасно перебувати в усіх трьох формах: у кожний даний момент частина фондів повинна бути в грошовій формі, інша частина - у виробничій, ще одна частина - у формі готового продукту (товару).

Схему кругообороту фондів підприємства можна показати таким чином:

де Г - гроші; Т - товар; ЗВ - засоби виробництва; РС - робоча сила; В - виробництво;... - переривання процесу обігу при переході до стадії виробництва і від неї до стадії обігу; Т' - готова для реалізації продукція; Г' - гроші від реалізації продукції;

Г' = Г + Г

де Г - авансовані гроші; Г - додаткова вартість.

Отже, кругооборот підприємства охоплює один виробничий цикл: авансування грошових засобів, використання виробничих ресурсів у виробництві, реалізацію виробленого продукту і повернення грошових засобів їх власникові - фірмі.

У процесі відтворення фондів їх кругооборот постійно повторюється. Кругооборот фондів як періодично повторювальний процес, а не як окремий акт, у якому авансована вартість повертається до своєї висхідної форми, називається оборот фондів.

Оборот фондів не співпадає з кругооборотом. У результаті кожного кругообороту підприємству повертається в грошовій формі лише частини авансованих коштів; повний оборот фонди здійснюють тільки тоді, коли вся капітальна вартість повертається до власника у своїй початковій, тобто грошовій формі.

Оборот фондів характеризується часом і швидкістю.

Час обороту - це період, протягом якого фонди, здійснивши кілька кругооборотів, повертаються до свого власника у грошовій формі у повному обсязі і бажано з прибутком. Швидкість обороту фондів вимірюється кількістю їх оборотів за рік.

У процесі обороту фондів підприємства виробничі фонди (і лише вони) розпадаються на основні і оборотні. Поділ на основні і оборотні фонди здійснюється залежно від швидкості перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на створений продукт.

Основні виробничі фонди - це ті елементи виробничих фондів, котрі повністю беруть участь у виробництві, але довго зберігають свою фізичну форму, переносячи свою вартість на продукт частинами (порціями). Вартість основних фондів поступає у виробництво після кожного виробничого циклу (одного кругообороту) не повністю, а частково, і, відповідно, повертається після реалізації продукту частинами. Уся вартість цієї частини виробничих фондів може повернутись після цілого ряду актів виробництва і обігу. До основних фондів підприємства відносять:

* виробничі будинки і споруди, комунікації, що належать підприємству;

* машини, механізми, інші активні засоби праці;

* інструменти, засоби контролю і охорони тощо.

За натурально-речовим складом вони включають машини й устаткування, споруди (свердловини, тунелі, мости, вишки), транспортні засоби, виробничий інвентар, робочу і продуктивну худобу, будівлі (виробничі і господарські), передавальне обладнання, інструменти та пристрої, господарський інвентар, багатолітні насадження, інші основні засоби (рис. 1.2).

Рис. 1.2 Структура основних виробничих фондів підприємства

Оборотні виробничі фонди - це ті елементи виробничих фондів, які повністю беруть участь у виробництві та їх вартість повністю переноситься на готову продукцію і повністю повертається після кожного виробничого циклу. При цьому оборотні фонди змінюють свою форму, складаючи матеріальну основу майбутнього продукту. До оборотних фондів підприємства належать:

* сировина, матеріали та інші предмети праці;

* паливо і електроенергія;

* вартість робочої сили (праці).

Треба відзначити, що не всі елементи виробничих фондів виконують однакову роль. Одні з них беруть безпосередню участь у виробничому процесі (машини, верстати, конвеєри, потокові лінії). Вони становлять активну частину виробничих фондів. Інші, наприклад, будівлі, склади, прямої участі у виробництві не беруть. їх називають пасивними. Основні виробничі фонди оцінюються в грошах. Така оцінка необхідна для обліку динаміки їхнього розвитку, обчислення зношуваності, нарахування амортизації, розрахунку собівартості продукції, рентабельності підприємства тощо.

На основні і оборотні фонди, як вже відзначалось, поділяється лише продуктивна частина виробничих фондів. Та частина фондів, яка перебуває у грошовій і товарній формі, є фондами обігу.

Фонди обігу - це сукупність усіх засобів, які обслуговують сферу обігу. Вони включають готову продукцію на складах підприємства, товари відвантажені, грошові кошти у касі, банку, а також ресурси, які необхідні для реалізації готової продукції, її зберігання, інші ресурси, які використовуються для обслуговування постачання і продажу готової продукції.

Оборотні фонди і фонди обігу, виражені в грошах - це оборотні засоби підприємства.

Основні виробничі фонди зношуються. Є два види зношування -- фізичне і моральне (рис. 1.3). Фізичне зношування -- це матеріальне зношування машин, інструментів, будинків і споруд та інших засобів праці під час їх використання в процесі виробництва або під дією природних сил -- вітру, температури, сонця, води та інших.

У результаті фізичного зношування фонди поступово втрачають частину своєї вартості. Вона переноситься на створюваний продукт тією мірою, якою втрачається їх споживна вартість. Швидкість зношування засобів праці залежить від якості матеріалів, з яких вони виготовлені, ступеня навантаження, інтенсивності використання, кваліфікації працівників, своєчасності ремонту, захисту від впливів -- атмосферних умов та іншого. Основні фонди, які не використовуються, також фізично зношуються під впливом сил природи, а морально -- під впливом НТП. Основні виробничі фонди в Україні фізично зношені в середньому на 60%.

Рис. 1.3 Фізичне і моральне зношування виробничих фондів

Відсоток, який відраховується для заміщення зношеної частини основних фондів називається нормою амортизації. Вона встановлюється в законодавчому порядку. Високі темпи науково-технічного прогресу прискорюють моральне зношування основних фондів і ведуть до того, що держава збільшує норму амортизації. Це дає змогу швидше списувати морально зношені засоби праці, а з іншого боку -- стимулює інтенсивне використання виробничих фондів. Таким способом здійснюється політика прискореної амортизації.

Систематичне і повне завантаження основних виробничих фондів дає змогу збільшити виробництво продукції, підвищити ефективність виробництва і збільшити фондовіддачу, яка є головним показником використання основних виробничих фондів. Вона показує випуск продукції, що припадає на одну грошову одиницю виробничих фондів і визначається як відношення вартості виготовленої продукції до вартості основних виробничих фондів.

Збільшення фондовіддачі залежить від таких чинників: 1) повноти залучення у виробничий процес машин і устаткування; 2) зростання коефіцієнта змінності; 3) ліквідації простоїв; 4) скорочення строків освоєння нових виробничих потужностей.

Моральне зношування -- втрата основними фондами частини своєї вартості без відповідного фізичного зношування, яка не переноситься на вартість створюваного продукту.

Загалом таке зношування відбувається внаслідок появи дешевших або досконаліших засобів праці. Головною причиною морального зношування є зростання продуктивності праці у машинобудуванні. Так, створений новий ткацький верстат досконаліший завдяки вищій продуктивності праці й виготовлений з меншими витратами. Тому старий ткацький верстат знецінюється, хоч зберігає фізичну придатність, свою споживчу вартість.

Розрізняють два види морального зношування.

Моральне зношування першого роду зумовлене появою досконалішого і дешевшого устаткування на основі зростання продуктивності праці; означає, що вартість устаткування визначається не тим суспільно необхідним робочим часом, який був колись витрачений на його виготовлення, а тим, який витрачається на створення нового верстата.

Моральне зношування другого роду полягає в певній втраті основними виробничими фондами своєї вартості незалежно від втрати споживчої вартості (за збереження фізичної придатності) внаслідок появи під впливом НТП основних фондів, досконаліших (за своїми техніко-економічними характеристиками) від раніше використовуваних фондів. Таке зношування спричинене умовами конкурентної боротьби. Коли підприємець не замінює стару техніку новою, ефективнішою (навіть якщо стара може ще тривалий час працювати), він вироблятиме дорожчі й не такі якісні товари і збанкрутує. Втрати від морального зношування другого роду можна зменшити шляхом інтенсивнішого використання машин.

У розвинутих країнах принципово нова техніка й технологія впроваджуються в галузях промисловості через кожні 3--5 років. Основні виробничі фонди морально зношені в Україні на 95%, тому менше 1% її продукції є конкурентоспроможною на світових ринках (ринках розвинутих країн).

Процес поступового перенесення вартості засобами праці, в міру фізичного зношування їх на вироблений продукт і використання цієї вартості для наступного відтворення (заміщення, відновлення) засобів праці називається амортизацією. Щоб своєчасно замінити зношені основні виробничі фонди, на підприємствах утворюється амортизаційний фонд, до якого перераховуються відповідні кошти

Амортизація -- процес перенесення вартості основних виробничих фондів на готовий продукт в міру фізичного та морального зношування.

Щоб своєчасно замінити зношені основні виробничі фонди, на підприємствах створюють амортизаційний фонд -- кошти, призначені для відновлення вартості зношування основних фондів та їх розширення на якісно новій технічній основі. Амортизаційний фонд створюється за рахунок періодичних амортизаційних відрахувань відповідно до законодавчо встановлених норм амортизації.

Нормою амортизації є частка річних амортизаційних відрахувань підприємства щодо величини початкової вартості об'єкта.

Використовують такі основні методи амортизації:

1) метод рівномірного прямолінійного списання вартості основного капіталу (списання здійснюється рівними частками впродовж усього періоду використання основних фондів);

2) метод прискореної амортизації (у перші роки використання засобів праці списують значно більшу частину, ніж вартість, що пропорційна терміну служби за цей період).

У розвинутих країнах внаслідок внутрішньої та особливо міжнародної конкурентної боротьби підприємці, держава переважно орієнтуються на моральне зношування. Так, у США ще в 1981 р. держава встановила такі строки амортизації: для транспортних засобів -- 3 роки, устаткування -- 5 років, виробничих будівель і споруд -- 15 років. У 90-х роках XX ст. середня норма амортизації для устаткування становила понад 13%, для будівель і споруд -- 3,7%. Це означає прискорене відтворення основних виробничих фондів й отримання значної частини коштів на відшкодування насамперед морального зношування.

У СРСР, зокрема в Україні, середні терміни амортизації у 80-ті роки становили 12--14 років. В Україні з початку 90-х років оновлення основних виробничих фондів майже припинено (застаріла техніка не замінюється новою). Внаслідок цього призупинився або надмірно затягнувся їх оборот.

З 1 січня 1997 року в Україні введено нові річні норми амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів: для будівель, споруд та передавальних пристроїв -- 5%; для транспортних засобів, інформаційних систем -- 25%, для інших основних фондів -- 15%. Проте ці норми переважно не виконуються, а до 40% амортизаційних відрахувань використовується не за призначенням.

Зношування основного капіталу є частиною кругообороту та обороту капіталу, а отже, його руху. Щоб розкрити структуру витрат виробництва, насамперед необхідно з'ясувати процес кругообороту та обороту капіталу.

Перш ніж почати виробництво товарів або послуг, підприємець повинен мати певну суму грошей. У США мінімальна сума, необхідна для відкриття своєї «справи» у сфері нематеріального виробництва, становить понад 20 тис. дол. Це означає, що підприємець володіє капіталом у грошовій формі. Перетворення грошей на грошовий капітал відбудеться лише тоді, коли ці гроші будуть пущені в оборот для отримання прибутку. Відтак підприємець купує необхідні засоби виробництва і робочу силу, внаслідок чого відбувається перетворення грошового капіталу на продуктивний (або виробничий) -- перша стадія руху капіталу.

Друга стадія руху капіталу здійснюється у процесі виробництва, результатом якого є виготовлення товару. Водночас відбувається перетворення продуктивної форми капіталу на товарну, вартість якої вища від вартості витрачених підприємцем коштів на засоби виробництва і робочу силу на величину додаткового прибутку.

На третій стадії руху капіталу товар реалізують, і товарний капітал перетворюється на грошовий.

Аналіз етапів руху капіталу дає змогу обґрунтувати визначення кругообороту капіталу.

Кругооборот капіталу -- безперервний рух капіталу, в якому він послідовно перетворюється з однієї форми на іншу і робить повний кругооборот з приростом.

Кругооборот капіталу виражається також формулою:

Г -- Т (Зв; Рс)... В... Т'... Г',

де Г -- гроші; Т -- товар; Зв -- засоби виробництва; Рс -- робоча сила; В -- виробництво; Т' -- товар, в якому втілена більша вартість (додаткова вартість); Г' -- гроші з приростом, отримані внаслідок реалізації товару Т'.

Наведені три форми капіталу називають функціональними. Проте рух капіталу не обмежується одним кругооборотом.

Оборот капіталу -- постійно повторюваний кругооборот всього авансового капіталу.

Оборот фондів наявний тоді, коли гроші, витрачені підприємцем на придбання засобів праці, повністю повертаються до нього. Це означає, що фонди підприємства здійснили один оборот.

Час обороту виробничих фондів складається з часу виробництва і часу обороту.

Час виробництва виробничих фондів охоплює: робочий період -- кількість робочих днів, упродовж яких виготовляється продукт (наприклад, легковий автомобіль на сучасних заводах сходить з конвеєра кожних 3--4 секунди, а корабель треба будувати кілька років); період дії природних сил на продукт (наприклад, час, за який достигає зерно); період перебування сировини, матеріалів, комплектуючих виробів тощо у виробничих запасах на складах. Вирішальне значення для його скорочення мають своєчасні поставки продукції; період перерв у процесі праці (на поточний ремонт тощо).

Час обороту виробничих фондів -- часовий період, витрачений на закупівлю засобів виробництва і реалізацію готового продукту.

Оборотні фонди (сировина, паливо, електроенергія та ін.) здійснюють свій оборот упродовж кожного виробничого циклу, тому їх оборот відбувається значно швидше.

Витрати виробництва і шляхи їх зниження. Суспільно необхідні витрати, які з урахуванням якості продукції є вартістю товару, стають основою цін товарів і послуг. Вони виражаються формулою:

W = c + q,

де W -- вартість товару; с -- вартість спожитих засобів виробництва; q -- нова вартість, створена працівником.

З появою додаткового продукту новостворений продукт розпадається на необхідний і додатковий. Тому формула вартості товару набуває такого вигляду:

q = v + m,

де v -- вартість необхідного (для відтворення робочої сили працівника) продукту; m -- вартість додаткового продукту, який створюється ним понад необхідний і привласнюється власником засобів виробництва. Отже, вартість товару W можна визначити за формулою:

W = c + (v + m).

Суспільно необхідні витрати тяжіють до витрат підприємств, які виготовляють основну масу товарів певного виду, оскільки на них формуються суспільно необхідні умови виробництва (середня продуктивність, середня інтенсивність праці тощо).

Будучи економічно самостійними (відособленими), підприємства формують свої витрати на виготовлення товарів.

Витрати виробництва -- частина вартості вироблених товарів або наданих послуг, яку підприємство витрачає на їх виготовлення або надання.

Вони утворюються з матеріальних витрат та витрат на оплату робочої сили найманих працівників (ВВ) і виражаються формулою;

BB = c + v.

Отже, витрати виробництва відрізняються від суспільно необхідних витрат на величину додаткового продукту (m).

Матеріальні витрати і витрати на оплату робочої сили повинні бути відшкодовані за рахунок реалізації виготовленої на підприємстві продукції. Тому собівартістю виробництва, або комерційною собівартістю, вважають витрати виробництва на виготовлення і реалізацію продукції.

Основними статтями матеріальних витрат (основної частини собівартості продукції) є купівля сировини й матеріалів, комплектуючих виробів та напівфабрикатів, палива, електроенергії, матеріалів для упаковки, зберігання та забезпечення технологічного процесу, недорогих інструментів, інвентарю, пристосувань тощо, які використовуються менше одного року.

Найважливіші статті витрат на оплату робочої сили охоплюють виплату заробітної плати, виплату премій, надбавок до заробітної плати, оплату відпусток, оплату за роботу в надурочний час, вихідні дні, нічні зміни тощо. Крім цих видів витрат, підприємство здійснює відрахування на соціальні потреби (до фондів соціального страхування, фонду сприяння зайнятості населення та ін.), амортизаційні відрахування, адміністративні витрати, оренду приміщень тощо.

У західній економічній літературі продуктивні сили у складі засобів виробництва і працівників (тобто заводи, устаткування, землю, матеріали, паливо, робочу силу тощо) називають факторами виробництва, або економічними ресурсами, їх вважають обмеженими, або рідкісними (не в тому значенні, що вони рідко зустрічаються), тому що вони недостатні для задоволення безмежних потреб кожної людини. При з'ясуванні сутності витрат виробництва виходять з обмеженості ресурсів і можливості їх альтернативного використання, а для характеристики одного з видів витрат існує термін «вмінені витрати».

Вмінені витрати -- справжні витрати виробництва на певний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання економічних ресурсів.

Щодо окремого підприємства вмінені витрати поділяють на зовнішні та внутрішні. Зовнішні витрати -- витрати на придбання сировини, матеріалів, наймання робочої сили та ін. Внутрішні витрати -- наявне обладнання компанії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси). Використовуючи власні ресурси, підприємець порівнює їх ефективність у своїй компанії з альтернативними можливостями. Наприклад, використання техніки для виготовлення товарів порівнюють з можливим доходом, який би власник отримав від її здання в оренду іншим підприємцям; витрачання грошових коштів -- з доходом, який би він отримав, поклавши їх у банк. Економічний прибуток -- кошти, які виникають, коли виручка від реалізації продукції перевищує внутрішні та зовнішні витрати.

Відповідно до концепції граничної корисності західні економісти розрізняють поняття «граничні витрати» (витрати, необхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції) і «граничний продукт» (продукт, отриманий внаслідок застосування додаткової одиниці змінного ресурсу). Наприклад, граничний продукт засобів праці -- це додаткова продукція, яку випускає підприємство, купивши і використовуючи ще один верстат.

У західній економічній літературі виокремлюють також постійні та змінні витрати. До постійних витрат належать витрати на заробітну плату, на оплату оренди (якщо орендують приміщення, основні фонди тощо), на освітлення, опалення, сплату відсотків за кредит та ін. Їх відносять до постійних тому, що вони є незмінними для діючого підприємства; до змінних витрат -- витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

Товаровиробники за конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто вартості для себе, для підприємства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості є основою зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу підприємцю отримати більший прибуток. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари, бочок тощо). Особливу увагу слід приділяти зниженню непродуктивних витрат -- штрафів, відшкодування збитків тощо, пов'язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань, витрат, зумовлених прогулами працівників підприємства.

Важливу роль у зниженні витрат виробництва відіграє економія від масштабів виробництва (їх зменшення у процесі розширення виробничих потужностей і зростання обсягів виробництва, але до певної оптимальної межі) та ефективне використання особистісного і речового факторів виробництва.

В Україні надзвичайно важливим методом зниження собівартості виробництва на підприємствах є економія сировини, електроенергії, палива. Так, Франція, яка за територією та кількістю населення майже така, як Україна, виробляє приблизно у 5 разів більше товарної продукції, ніж Україна, але споживає при цьому майже у 3 рази менше газу. В розрахунку на 100 дол. виробленого валового суспільного продукту Україна споживає 1840 кг нафтового еквівалента (тобто 1840 кг нафти, якщо перерахувати на неї всі витрати енергоносіїв), а Фінляндія --206 кг, Франція -- 182, Німеччина -- 145, Данія -- 141 кг.

Зниження витрат виробництва значною мірою залежить від ціноутворення.

Підвищення ефективності використання основних фондів у даний час, коли в країні спостерігається повсюдний і глобальний спад виробництва, має величезне значення. Підприємства, що розташовують основними фондами, що достались у спадщину від соціалістичної економіки, повинні не тільки прагнути їх модернізувати, але і максимально ефективно використовувати те що їсти, особливо в існуючих умовах дефіциту фінансів і виробничих інвестицій.

Будь-який комплекс заходів щодо поліпшення використання виробничих потужностей і основних фондів, повинний передбачати забезпечення росту обсягів виробництва продукції насамперед за рахунок більш повного й ефективного використання внутрішньогосподарських резервів і шляхом більш повного використання машин і устаткування, підвищення коефіцієнта змінності, ліквідації простоїв, скорочення термінів освоєння знову вводимих у дію потужностей.

2. Державне антикризове регулювання економіки

Антикризове регулювання є основою антициклічного регулювання. Найважливішу роль у ньому відіграє держава.

Антициклічне регулювання економіки -- свідомі та цілеспрямовані дії держави і наднаціональних органів, а також могутніх корпорацій та частково ринкових важелів на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і збільшення темпів економічного зростання.

Вперше в історії розвитку капіталістичного способу виробництва воно було застосоване у США під час кризи 1929--1933 рр. З метою виходу з кризи держава, крім названих вище заходів, закуповувала надлишки продукції, надавала допомогу фермерам, розореним компаніям та ін. Теоретично обґрунтував необхідність антикризового регулювання Дж. Кейнс.

Після Другої світової війни у більшості розвинутих країн було розширено антикризові заходи держави, доповнено їх певними антициклічними заходами з метою пом'якшення антициклічних коливань: стимулювання житлового будівництва (держава страхує і гарантує отримання кредитів на житлове будівництво, регулює термін погашення кредитів, розмір відсотків та ін.); проведення політики прискореної амортизації; надання податкових знижок при встановленні нового устаткування; зниження податків на прибутки корпорацій та ін.

Особливості антициклічного регулювання значною мірою зумовлені домінуванням монополій (у тому числі олігополій) в економіці. Е. Чемберлін обґрунтовано стверджував, що навіть за відсутності угод (письмових або усних) ціни на олігополістичному ринку є вищими, ніж на конкурентному, а обсяг виробництва нижчим. Він та деякі інші західні вчені відзначали відсутність рухливості цін порівняно з періодом вільної конкуренції. За панування колективних монополій (олігополій) ціни залишаються незмінними або навіть зростають, бо олігополії скорочують обсяги виробництва з метою недопущення надвиробництва товарів і зниження цін. Цій негативній тенденції може частково протистояти лише діяльність держави зі стимулювання грошового попиту за допомогою відповідної грошово-кредитної політики. Цей метод активно використовувався і в повоєнний період, сприяючи скороченню глибини і тривалості економічних криз. Темпи зростання грошової маси, як правило, були вищими (5--8 %), ніж за рекомендаціями монетаристів (до 3 % щорічно).

Проте значне збільшення грошової маси наприкінці 60-х -- на початку 70-х років призвело (разом з іншими чинниками, наприклад різким підвищенням цін на нафту в період енергетичної кризи) до посилення інфляційних тенденцій: темпи зростання цін у середині 70-х років становили понад 10 %. Тому у 80-ті роки уряд почав обмежувати темпи зростання грошової маси, здійснюючи жорстку грошово-кредитну політику. Зокрема, у період високої економічної активності (або "перегріву" економіки, за класифікацією західних учених) держава значно підвищує норму відсотка, що зумовлює подорожчання кредиту, а під час депресії та кризи -- знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Перевагою цього методу антициклічного регулювання є його оперативність (без прийняття відповідного закону). Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження відсоткової ставки.

З метою розширення сукупного попиту держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умов прискореного списання вартості основних фондів, що служить засобом стимулювання інвестицій у недержавному секторі економіки. За наявності державного сектору уряд під час кризи збільшує обсяг прямих капіталовкладень насамперед у галузі економічної та соціальної інфраструктури (транспорт і транспортне будівництво, електро-, газо- і водопостачання, житлове будівництво, атомну енергетику та ін.). У 1948--1949 рр. у США держава збільшила обсяг інвестицій у 2 рази (порівняно з 1946 р.). Проте потім обсяг державних капіталовкладень у багатьох розвинутих країнах поступово скорочувався. Так, у ФРН їх частка у ВНП за період 1970--1985 рр. знизилася з 6,1 % до 3,9, у Франції -- з 4,2 до 3,0, у Великобританії -- з 5,0 до 2,4, у країнах ЄЕС -- із 5,0 до 4,0 %.

У фазі підйому держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного "перегріву" економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.

Між здійсненням заходів кредитно-грошової політики й отриманням певного результату проходить чималий проміжок часу. Так, згідно з оцінками західних учених, цей лаг в умовах циклічного спаду становить від 5 до 20 місяців, а в період підйому -- 10--24 місяці. З найбільшим запізненням діють методи податкового регулювання, що значною мірою зумовлено тривалістю законотворчого процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму перебігу економічного циклу. Загалом антициклічне регулювання здійснюють за допомогою економічних, правових і адміністративних методів.

Олігополії забезпечують антициклічне регулювання через вироблення узгодженої політики, виконання державних програм та ін. Водночас їх дії нерідко суперечать політиці держави у цій сфері, тому наднаціональні органи в країнах ЄС проводять значною мірою уніфіковану промислову, структурну, податкову, амортизаційну та інші форми політики, що є важливим чинником антициклічного регулювання. Завдяки цьому, а також послабленню основної суперечності існують такі відмінності між сучасними економічними кризами (повоєнного періоду) і кризами XIX -- початку XX ст.:

1) сучасні кризи менш глибокі, але відбуваються частіше;

2) замість надвиробництва товарів під час криз XIX -- початку XX ст. нині відбувається надвиробництво основного капіталу (у формі простоювання значної частини виробничих потужностей);

3) під час криз у минулому різко знижувалися ціни, а в сучасних умовах здебільшого не знижуються;

4) сучасні кризи характеризуються коротшими фазами власне кризи і депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення й піднесення;

5) кризи у минулому протікали стихійно, а сучасні економічні кризи все більше піддаються регулюванню з боку держави та наднаціональних органів;

в) сучасні кризи, насамперед фінансові, відрізняються синхронізацією економічного циклу. Свідченням цього є, зокрема, фінансова криза в Японії, Південній Кореї, що розгорнулася наприкінці 1997 р. Для її локалізації, запобігання переростанню у світову фінансову кризу МВФ надав безпрецедентний за величиною кредит Південній Кореї в сумі 47 млрд дол., Індонезії -- 40 млрд дол. Щоб послабити глибину цієї кризи, японський уряд знизив кредитні ставки до 0,25 %. Росія втратила тоді до 110 млрд дол., значно менші збитки понесла економіка України. Основною причиною цієї кризи є антиринкова діяльність США у фінансовій сфері, за допомогою якої вони намагалися послабити своїх конкурентів на Далекому Сході, а також Росію. Цю обставину визнають деякі авторитетні західні економісти.

У 90-х роках економічні кризи у багатьох розвинутих країнах набули нових ознак. Так, у США у 1992 р. розпочалося найтриваліше економічне піднесення" яке тривало майже 10 років. У 1993 р. у Німеччині, Франції та деяких інших країнах Європи відбувався спад, який у 1995--1996 рр. переріс у депресію. Японія пережила кризу в 1979--1999 рр., що засвідчує асинхронність циклу. У 2003 р. темпи зростання ВВП у США становили приблизно 3 %.

Антициклічне регулювання стало важливим чинником послаблення глибини економічних криз, подовження фази піднесення, скорочення фаз кризи і депресії та інших форм модифікації економічного циклу. Однак воно неспроможне подолати циклічний характер виробництва, усунути суперечності суспільного відтворення.

Антикризове державне регулювання (адміністрування): сутність та вихідні положення

Проблеми розгортання кризи на рівні окремого підприємства не є локальними. Окреме підприємство є частиною національної, територіальної і галузевої господарської системи. Кризові явища в його діяльності, загроза визнання підприємства банкрутом мають негативні наслідки не тільки для його кредиторів (з точки зору ризику незадоволення вимог), а й для усіх суб'єктів макроекономічної системи.

Населення не отримує необхідні йому товари та послуги. Порушується відповідність між попитом та пропозицію на споживчому ринку, що може призвести до зростання цін.

Партнери підприємства з господарської діяльності не отримують продукцію та послуги, необхідні їм для власної виробничої діяльності, що призводить до погіршення їхнього фінансового становища.

Працівники підприємств втрачають роботу, можливість отримання заробітної плати та поповнюють армію безробітних, які потребують державної фінансової підтримки.

Держава, з одного боку, втрачає платника податків та обов'язкових платежів, що зменшує надходження до державного бюджету і ще більше посилює його дефіцит, з іншого - погіршується макроекономічна ситуація в країні у зв'язку з розбалансованістю економіки та її невідповідністю ринковим вимогам.

Таким чином, у банкрутстві підприємств не зацікавлений жоден суб'єкт макроекономічної системи. Отже, проблема кризи та банкрутства, його прогнозування та запобігання, має не тільки локальний (для окремого підприємства), а й загальнодержавний характер.

Визнання цього факту об'єктивно обумовлює необхідність створення певної державної системи контролю, діагностики та захисту підприємств від фінансового краху (системи протидії банкрутству).

Термін „система банкрутства" вперше використаний у колективній монографії за редакцією Г.П. Іванова з посиланням на зарубіжний досвід. У поданому тлумаченні система банкрутства - це не законодавчі акти, що регламентують правові основи процесу неспроможності (банкрутства), а певним чином організована система контролю, діагностики і, по можливості, захисту підприємств від фінансового краху. Складовими такої системи визнано цілі та принципи, учасники та організаційний механізм процедури банкрутства, організаційна структура, методичне та нормативне забезпечення, діагностика стану підприємства, запобігання банкрутству, соціальний захист, підготовка кадрів.

Метою створення та застосування механізмів системи банкрутства визнано необхідність проведення структурної перебудови економіки та її адаптації до ринкових вимог. Відповідно до визначеної мети сформульовані основні вимоги (принципи) створення системи банкрутства, які засвідчують її захисний характер, орієнтацію на виживання господарських суб'єктів та їх пристосування до потреб ринку.

У сучасному розумінні система протидії банкрутству розглядається як сукупність двох взаємопов'язаних підсистем, що реалізуються на макро- та мікрорівнях.

Система протидії банкрутству на рівні підприємства повинна бути спрямована на створення передумов для подолання кризових явищ у життєдіяльності окремого суб'єкта господарювання і є постійно діючою складовою загального господарського механізму підприємства. її елементами є: по-перше, механізм подолання кризових явищ та запобігання банкрутству, представлений у спеціальний спосіб організованою підсистемою антикризового управління; по-друге, механізм профілактики виникнення кризи, який охоплює основні напрями роботи, пов'язані зі створенням передумов недопущення виникнення та поширення кризових явищ (підсистема профілактики). Підсистема профілактики має створюватися в усіх функціональних сферах підприємства, де існує ймовірність виникнення локальних криз. Але головне значення має ефективний операційний та фінансовий менеджмент, оскільки саме реалізація фінансово-економічних заходів підтримує належний фінансовий стан підприємства, оптимізує позиції суб'єкта господарювання на шкалі „прибутковість - ризик", що унеможливлює перехід локальних кризових явищ у системну кризу.

Формування системи протидії банкрутству на рівні держави спрямовано на створення необхідних передумов для нормальної взаємодії між окремими суб'єктами господарювання на принципах рівності та порядності, створення загальних умов їх функціонування, збереження кожного життєздатного підприємства, діяльність якого вигідна суспільству.

1. Законодавство про банкрутство та санацію неплатоспроможних підприємств, яке є вагомим інструментом державної підтримки підприємств, що опинилися в ситуації банкрутства, але є потенційно життєздатними суб'єктами ринку - ефективне. Його формування повинно здійснюватися відповідно до викладених вище цілей, завдань та принципів застосування цього інструменту, що є запорукою його високої ефективності.

2. Законотворча діяльність держави, спрямована на створення рівних умов для ведення бізнесу, захист справедливих вимог та майнових інтересів підприємств, протидію монополістичним тенденціям та недобросовісній конкуренції.

3. Державне регулювання процесу створення підприємства та формування їх статутного фонду, яке дозволяє протидіяти виникненню свідомо нежиттєздатних суб'єктів господарювання, які неспроможні розпочати господарську діяльність, зберегти інвестиційні ресурси.

4. Державний контроль за функціонуванням підприємств та проведенням окремих особливо ризикованих господарських операцій, в перебігу яких можуть бути порушені справедливі права одного з учасників або завдані суттєві фінансові збитки.

5. Державний контроль за функціонуванням банківсько-кредитної сфери та фінансових посередників, який є необхідним для протидії платіжній кризі та прискоренню швидкості обороту, недопущенню втрат коштів підприємств під час проведення розрахунково-касових операцій.

6. Антикризова державна промислова політика, спрямована на сприяння структурній передумові економіки та впровадження досягнення науково-технічного прогресу, що є запорукою підвищення конкурентоспроможності продукції, експортного потенціалу, захист вітчизняних товаровиробників, сприяння розвитку товарів, які можуть замінити імпортні тощо.

7. Антикризова інвестиційна політика держави, основними формами якої є фінансова підтримка неплатоспроможних підприємств, насамперед стратегічно важливих, містоутворюючих, особливо небезпечних тощо, а також сприяння покращенню інвестиційного клімату в цілому, що є необхідною передумовою інвестування, у тому числі за рахунок іноземних джерел, санації українських підприємств;

8. Антикризова соціальна політика, в межах якої основними напрями державного впливу є регулювання зайнятості населення, соціальної допомоги, пенсій, сприяння розвитку освіти, медицини, соціальний захист незахищених верств населення тощо;

9. Пряме антикризове управління на підприємствах державної та муніципальної власності, що дозволяє підвищити ефективність функціонування державного сектора економіки та забезпечити зростання бюджетних надходжень;

10. Методологічна та консалтингова допомога підприємствам усіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання з питань антикризового управління, банкрутства та санації,

11. Кадрове забезпечення антикризового процесу на мікрорівні шляхом проведення підготовки та перепідготовки кадрів арбітражних керуючих, розміщення державного замовлення на вузівську та після вузівську підготовки (підвищення кваліфікації).

Таким чином, головним завданням системи протидії банкрутству на рівні держави є антикризове регулювання (адміністрування) економічних процесів на мікрорівні шляхом реалізації відповідних організаційно-економічних та нормативно-правових заходів впливу державних органів на діяльність підприємства.

Термін „антикризове регулювання" введено у вжиток в монографії за ред. проф. С.Г. Біляєва та В.І. Кошкіна. Він визначається як макроекономічна категорія, що охоплює заходи організаційно-економічного і нормативно-правового впливу з боку держави, спрямовані на захист підприємств від кризових ситуацій, запобігання банкрутству або ліквідації у випадках недоцільності його подальшого функціонування. Визнано, що основні напрями антикризового регулювання економіки мають розроблятися і затверджуватися вищими органами управління країною, втілюватися в життя спеціально створеним органом - управлінням або Агентством з банкрутства.

В Україні сьогодні сформувалася багаторівнева система державних органів, діяльність яких безпосередньо спрямована на проведення антикризового регулювання економіки.

1. Державний орган з питань банкрутства, який відповідно до Закону „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (ст.2) реалізує Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%, а також в певних випадках суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності.

Державний орган з питань банкрутства:

* сприяє створенню організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;

* пропонує господарському суду кандидатури арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство, та в інших випадках, передбачених цим Законом;

* організовує систему підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);

* здійснює ліцензування діяльності фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність як арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори);

* забезпечує реалізацію процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;

* здійснює ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, встановлює та затверджує форму подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, до яких порушено провадження у справі про банкрутство;

* організовує проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%, при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;

* готує на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%;

* готує та подає на затвердження Кабінету Міністрів України у встановленому порядку типові документи щодо здійснення процедур банкрутства;

* здійснює інші передбачені законодавством повноваження.

Повноваження державного органу з питань банкрутства покладені на Міністерство економіки України та з питань європейської інтеграції. Для їх реалізації у складі Міністерства створено спеціальне Управління з питань власності та банкрутства, а при обласних державних адміністраціях - регіональні управління з питань банкрутства.

2. Державна госпрозрахункова установа „Агентство з питань банкрутства" (створена в 2000 році на базі ліквідованого центрального органу виконавчої влади, який діяв з 1992 року - Агентства з питань банкрутства та ліквідована у вересні 2005 р.1).

В компетенцію Агентства входило надання послуг у процесі провадження у справах про банкрутство відповідно до Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

3. Комісія з питань неплатоспроможності (створена в 2001р.), завданням якої є забезпечення координації дій міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, пов'язаних із запобіганням банкрутству та виробленням єдиних підходів до проведення державної політики щодо визначення оптимальних шляхів відновлення платоспроможності містоутворюючих підприємств, підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, особливо небезпечних підприємств і суб'єктів природної монополії, що перебувають у державній власності або у статутному фонді частка яких державної власності перевищує 25%, а також у разі порушення справи про їх банкрутство.

Комісія:

1) бере участь у розгляді матеріалів, пов'язаних з аналізом фінансово-господарського стану підприємств, з метою виявлення боржників та своєчасного вжиття заходів для запобігання їх банкрутству;

2) вносить міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади пропозиції щодо розроблення актів законодавства з питань удосконалення процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;

Про ліквідацію державної госпрозрахункової установи „Агентство з питань банкрутства": Постанова Кабінету Міністрів України № 942 від 24.09.2005 р. 146

3) розглядає пропозиції міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо: доцільності проведення досудової та судової санації державних підприємств; визначення оптимальних шляхів реструктуризації та погашення їх заборгованості; доцільності надання державної підтримки неплатоспроможним підприємствам;

4) приймає рішення щодо доцільності ініціювання порушення справ про банкрутство підприємств та рекомендує відповідним контролюючим органам видавати відповідно до законодавства довіреності державній госпрозрахунковій установі „Агентство з питань банкрутства" на право представляти у суді їх інтереси з питань задоволення підприємствами вимог щодо погашення заборгованості;

5) бере участь у розгляді планів санації підприємств;

6) бере участь у розгляді пропозицій, спрямованих на забезпечення захисту інтересів держави, удосконалення механізму взаєморозрахунків суб'єктів підприємницької діяльності у разі застосування до підприємств процедур стягнення боргів відповідно до законодавства.

Список літератури

1. Экономика промышленного производства виробництва. М. Мысль, 1991

2. Економіка промисловості. К. Знання 1992

3. Экономика и организация промышленного производства. М. Мысль 1987

4. Экономический анализ работы предприятий с применением АСУ. М. ВШ. 1990

5. Матеріали збірника “Бізнес”, 1999

6. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси: Навчальний посібник. - К., 2002

7. Буковинський М.Г. Біржові трансформації ринку. - К., 1997.

Размещено на Allbest.ru