Державне регулювання розвитку приватних агроформувань

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. В Україні завершено реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) на засадах приватизації землі та майна з широким використанням орендних відносин. Проте подолання аграрної кризи вимагає посилення державного регулювання щодо подальшого реформування, зародження нових підприємницьких структур в АПК, агробізнесі. В аграрній політиці держави дотепер законодавчо не визначені аграрна політика перерозподілу землі і майна на користь конкурентоспроможних господарів-власників та політика державної підтримки приватних агроформувань. Це спонукає до комплексного дослідження адаптаційних можливостей перехідного процесу підприємств АПК у ринкові структури, зокрема його аграрного сектора.

Водночас суттєвим чинником становлення і розвитку приватних агроформувань є наукове вирішення питань удосконалення державного регулювання цими процесами. Отже, необхідність поглибленого і наукового розроблення ролі держави у становленні та функціонуванні конкурентоспроможних підприємницьких агроформувань, регулюванні земельних відносин, підтримці фермерства, а також їхнє практичне значення і зумовили вибір теми, визначили мету і завдання дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Викладені у дисертації положення є складовою частинок завершеної у 1998-2000 рр. науково-дослідної теми "Розробка організаційно-економічного механізму функціонування приватних підприємств" (№ ДР D 196 VОІ 7393) економічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Мета і головні завдання дослідження. Метою дослідження є опрацювання методологічних і методичних засад найоптимальніших шляхів державного регулювання становлення і розвитку приватних агроформувань в умовах перехідної економіки. Для цього передбачено вирішення таких наукових завдань:

- опрацювати концептуальні засади, методологічні основи державного регулювання аграрного сектора економіки в трансформаційний період;

- проаналізувати ефективність державного регулювання АПК в цілому та його аграрного сектора зокрема;

- розкрити зміст, особливості аграрної реформи в перехідній українській економіці та особливості земельної реформи у малоземельному регіоні, спираючись на загальновизнані у цивілізованому світі положення економічної теорії та практики;

- обґрунтувати практичні пропозиції щодо вдосконалення механізмів державного регулювання розвитку приватних агроформувань, підтримки їхньої конкурентоспроможності, інвестування, формування біржового ринку сільськогосподарської продукції, регулювання рентних відносин.

Предмет дисертаційного дослідження - закономірності та особливості державного регулювання становлення і розвитку приватних агроформувань в умовах перехідної економіки. Об'єктом дослідження є важелі державного регулювання, їхній вплив на розвиток приватних агро формувань у перехідному періоді.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розвитку організаційно-методичних засад державного регулювання становлення і розвитку приватних агроформувань у ринкові структури. Серед досягнутих нових результатів найважливіші такі:

- визначено головні засади реформування аграрного сектора економіки в напрямі переходу землі і майна до ефективних господарів-власників, їх поступове об'єднання у кооперативи, спілки селян;

- запропоновано визначити на державному рівні механізм купівлі-продажу землі, зокрема на сучасному етапі земельної реформи використовувати як предмет застави не саму землю, а лише право користування землею, право оренди;

- досліджено, що в умовах малоземелля (західний регіон України) в сучасних умовах недостатнього матеріально-технічного забезпечення, малі агроформування ефективніші порівняно з великими; з'ясовано, що зі збільшенням розміру агроформувань зменшується почуття господаря-власника як в орендаря-керівника, так і в орендодавців;

- обґрунтовано необхідність удосконалення взаємовідносин між виробником продукції та державними органами управління в бік керованого характеру діяльності, яка б ґрунтувалась на ефективній допомозі, консультаціях, захисті у взаємовідносинах з контрольними органами, податковими інспекціями;

- виявлено потребу на регіональному рівні зняти міжрегіональні товарні бар'єри, збільшити регіональні замовлення, стимулювати вітчизняного товаровиробника, надаючи пільги для торгівлі і переробки тим фірмам, які закуповують вітчизняну продукцію, необхідність впливати на співвідношення цін на сільськогосподарську продукцію і матеріально-сировинні ресурси для села через товарні біржі;

- обґрунтовано доцільність у межах адміністративних одиниць створювати акціонерні товариства типу агропромислово-фінансових груп зі своїм земельним банком, переробною базою, оптовими базами та магазинами, що дасть змогу перекрити збитки господарств аграрного сектора економіки завдяки переробним підприємствам;

- з'ясовано, що за умов діяння ринкових цін у регіонах України з гіршою кадастровою оцінкою землі більшість землекористувачів є потенційними банкрутами. Тому для вирівнювання рентних доходів у дисертаційній роботі запропоновано чинний фіксований земельний податок диференціювати з урахуванням кадастрової оцінки кожної земельної ділянки. Кінцеве ж вирішення проблеми вирівнювання рентних доходів обґрунтовано через їхній перерозподіл, що дасть змогу реалізувати пропозицію й щодо доцільності списання боргів лише тим землекористувачам, які працюють з прибутками (і навпаки).

1. Становлення підприємницьких формувань в АПК

Узагальнення концептуальних підходів до ролі держави у вирішенні проблем зародження і функціонування підприємницьких формувань в АПК, зокрема в агробізнесі, приватних агроформуваннях.

Розвиток ринкових структур складний, суперечливий процес і його оптимізацію повинна регулювати держава. Зусилля держави потрібно спрямувати на допомогу насамперед приватним господарським структурам, на пошук ринків збуту, впровадження нових технологій, підготовку кадрів.

Аграрну реформу через відповідне законодавство доцільно спрямувати на перехід землі до ефективніших господарів-власників. Справжнім господарем може стати лише той, у чиїх руках зосередиться найбільша кількість майна, паїв чи акцій. Отже, необхідно формувати конкурентоспроможне підприємництво.

У дисертації особливого значення надано регіональному рівню розвитку підприємництва. Як приклад, наведено регіональну програму сприяння розвитку малого та середнього бізнесу Львівщини.

Регіональні фонди підтримки малого підприємництва у тому числі в АПК, уже діють у багатьох областях України. Проте їхній бюджет здебільшого є дотаційним. Це потребує залучення українських та іноземних банків, а також інших кредитно-фінансових організацій.

Механізм державного регулювання реформувань відносин власності треба зробити прозорішим, однаковим, як для органів виконавчої влади, так і для юридичних осіб. Водночас необхідно розробити нормативно-законодавчу базу з питань реприватизації, у якій чітко описати цілі та підстави її проведення. Адже реформування підприємств саме і полягає, з одного боку, у розукрупненні об'єктів, як передбачає антимонопольне законодавство, а з іншого, - у їхній інтеграції, кооперації, створенні кооперативних суб'єктів господарювання з переважанням не найманої, а власної праці селян. Господарі повинні стати приватними власниками землі й майна, поєднувати професійну майстерність з глибокими знаннями в галузі маркетингу, кредитно-фінансових відносин. Особи, які беруться за господарювання, покликані мати природні риси, щоб забезпечити ефективний розвиток підприємницької діяльності будь-яких організаційних форм. Однак їх потрібно відповідно підготувати для роботи в нових умовах господарювання. Лише шляхом зміни державної та одержавленої колгоспної власності на приватну цього досягти неможливо. Практика минулих років свідчить, що позитивного соціально-психологічного впливу на селянина приватна власність на майно та землю не зробила, а ефективність господарювання відповідно не зросла.

Прибуткова підприємницька діяльність в аграрному секторі АПК можлива лише в разі одночасного поєднання приватної власності, як визначального чинника стимулювання до високопродуктивної праці, та державного регулювання макроекономічних ринкових механізмів.

Усе це в кінцевому підсумку дасть змогу сформувати конкурентоспроможні підприємства, а не просто розділити майно для максимально більшої кількості населення. З цією метою доцільно зберегти вже сформовану роками інфраструктуру та конкурентоспроможність підрозділів колективного господарства, для чого паювати майно та землю треба без посередньо по підрозділах.

Майно таких підрозділів треба розпаювати, залишковий відсоток майнового паю дати на викуп членам трудового колективу або іншим працівникам господарства на конкурсних засадах. Це, зрештою, дасть змогу сформувати власника. За таких умов власником, наприклад тваринницького комплексу, буде його колектив, а керівне ядро сформується з тих власників, у яких найбільший майновий та земельний пай.

У розділі наголошено на поступовому переході до колективних господарств нового типу, а відтак, до індивідуальних селянських (фермерських) господарств, їхніх об'єднань у кооперативи, спілки селян на добровільних засадах. У спілці селян (її складі) функціонують як внутрішньогосподарські госпрозрахункові підрозділи, так і окремі юридичні особи - господарські товариства, кооперативи, малі, сімейні приватні підприємства, які співпрацюють з правлінням господарства за договорами й узгоджують лише окремі складові своєї діяльності: постачання їм у кредит сировини для переробки продукції, яку вони не можуть придбати через, брак потрібної кількості обігових коштів, виготовлення несільськогосподарських товарів та ін.

У перспективі земельний і майнові паї зосереджуватимуться в руках найактивніших власників, які об'єднуватимуться в відповідні виробничо-господарські кооперовані та інші структури з оптимальним розвитком господарств. Вони залучатимуть іноземний капітал, який дасть їм нові технології, обладнання. Їхня продукція стане конкурентоспроможною як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Дрібні господарства поступово збанкрутують, як це вже відбувалося в цивілізованому світі. Держава ж повинна спрямувати цінову політику на забезпечення еквівалентного міжгалузевого обміну, розробку механізму підтримки цін і доходів усіх сільськогосподарських виробників через Фонд їхньої державної підтримки, посилювати антимонопольний контроль за цінами на матеріально-технічні ресурси та послуги, що їх надають товаровиробникам найперше аграрного сектора АПК.

Дані інституту аграрної економіки УААН свідчать, що сільське господарство за цін, що склалися, має прибутку на 1 грн. фондів 4 коп., промисловість - 30, торгівля - 100, а комерційні банки - 300 копійок, тобто у 75 разів більше, ніж сільське господарство. Отож, стає зрозуміло, де осідає вироблений у сільському господарстві прибуток; про це свідчить фінансово-економічне становище в аграрному секторі АПК (табл. 1).

Таблиця 1. Зіставлення рівня рентабельності сільського господарства з рентабельністю інших галузей господарства у 1992-1998 рр., %

“-“ - показник органами статистики не обчислювався;* транспорт - 18,7 %, зв'язок - 36,4 %.

За допомогою економічних регуляторів потрібно усунути ціновий диктат з боку підприємств, які забезпечують сільське господарство, досягти певного вирівнювання прибутковості суміжних галузей агропромислового комплексу, вести жорсткий антимонопольний контроль за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергоносії та послуги, поєднуючи його з вільним ціноутворенням без адміністративного втручання у господарську діяльність.

Доведено також, що найефективнішими є такі міжгалузеві економічні взаємовідносини, в центрі яких - сільськогосподарські підприємства: у сфері, насамперед, техніко-технологічного забезпечення сільськогосподарського виробництва; у сфері заготівлі, переробки і збуту сільськогосподарської продукції (рис. 2).

2. Земельна реформа й особливості становлення приватних агроформувань у малоземельному регіоні

Акцентовано на особливостях реформування КСП за умов малоземелля, трансформації їх у приватні агроформування, становленні селянських (фермерських) господарств.

В умовах малоземелля процес реформування потрібно провадити в заощадливому режимі з урахуванням даних кадастрової оцінки землі, як основи визначення її ціни, земельного податку за дрібнішими, ніж в інших областях України, таксономічними одиницями (враховуючи дрібноконтурність, а в зоні Карпат, крім цього, вертикальну зональність і низку інших особливостей).

Гірсько-Карпатська зона є найскладнішою щодо реструктуризації та реформування аграрного сектора АПК грунтово-кліматичною зоною України. Тут розвиток сільськогосподарського виробництва без протекціоністської політики, зокрема гарантії збуту виробленої продукції за диференційованими закупівельними цінами, враховуючи статус високогірних районів (відповідно до чинного законодавства), є неможливим.

За даними держкомзему середній розмір земельного паю на одного громадянина в Україні становить 5 га з коливаннями по регіонах від 2 (західний) до 7 га (південний). Вартість майнового паю дорівнює 2,6 тис. грн.

На відміну від рівнинних, Східної чи Центральної України, де між полями, здебільшого, немає великих відмінностей, у західному регіоні навіть сусідні масиви можуть суттєво відрізнятися за якістю. Тому, коли виробляли документи на роздержавлення, керівники колгоспів, КСП, наприклад у Львівській області, зробили все, щоб позбутися, передусім, найгірших площ. Їх було введено в першочергову приватизацію. Ліпші поля потрапили до другого етапу, а найліпші - аж у третій етап приватизації. Це стало суттєвим гальмом роздержавлення. Львівщину, що розпочала земельну реформу ще на початку 90-х років, уже обігнали інші регіони держави, які значно пізніше долучилися до цих процесів, однак не мають аналогічних проблем з різноманітністю земель. У результаті на Львівщині показник питомої ваги зданої в оренду землі виявився одним з найвищих серед таких областей, як Луганська, Донецька (табл. 2).

Таблиця 2. Оренда земельних ділянок (1999)

*За даними Держкомзему.

Якщо суб'єктивні чинники, зокрема ліквідувати черговість приватизації земель, можна нівелювати, то об'єктивні - не однакова кількість і якість земель у різних грунтово-кліматичних зонах, кадастрових районах і їх вплив на прибутковість землекористувачів є проблемою значно складнішою. Ці чинники нівелювати важче. Річ у тому, що в умовах дії ринкових цін господарства, наприклад Львівщини, які порівняно із Луганськими працюють у гірших грунтово-кліматичних умовах, стають потенційними банкрутами, оскільки нема механізму перерозподілу рентних доходів. Питання вирівнювання рентних доходів можна вирішити через їхній перерозподіл обернено пропорційно до грошової оцінки землі. В дисертації зроблено спробу реалізувати цю пропозицію.

Держава покликана розробити і узаконити досконалий механізм руху землі, забезпечити його надійне функціонування. Потрібно вирішувати проблему правомірності надання в заставу земельних паїв на підставі земельних сертифікатів, як це сьогодні вже роблять з передаванням сертифікованих паїв в оренду. Проте тимчасово необхідно, як предмет застави використовувати не саму землю, а лише право користування землею, право оренди. Та й самі банки не будуть скуповувати землю, оскільки вони видають кредити не під заставу землі як такої, а під конкретні проекти.

Певну частку колективної власності потрібно трансформувати в державну шляхом викупу земель збанкрутілих КСП, а також експропріації сільгоспугідь у разі невикористання їх власником за призначенням. Унаслідок цього матиме змогу розвинутись ще один суб'єкт орендних відносин - держава як орендодавець.

На сучасному етапі у багатьох регіонах, і насамперед малоземельних замість фермерських створюють домашні підсобні господарства. А оскільки і КСП, і великі фермерські господарства не матимуть найближчим часом вітчизняної системи матеріально-технічного забезпечення, то це дрібнотоварне сімейне сільськогосподарське виробництво, очевидно, стане найближчим майбутнім. Правда в умовах перехідної економіки воно ефективніше порівняно з великими сільськогосподарськими підприємствами, про що підтверджують дані багатьох країн світу. До цього світового досвіду додамо: зі збільшеним розміру приватно-колективного господарства зменшується почуття господаря-власника як в орендаря-керівника, так і в орендодавців.

Поки що не вдалось відшукати механізм економічної реалізації прав власників земельних часток, у тому числі їхньої повноправної участі як господарів у керуванні приватизованими КСП. Зміна вивіски не зробила селянина повним власником. А звідси - брак самодисципліни, недостатні стимули, недотримання фінансових зобов'язань, слабка реакція на сигнали, що йдуть від ринку. Й все ж головна маса селян сьогодні віддає перевагу колективним формам господарювання, які здатні забезпечити мінімальний соціальний захист і робочі місця, допомогу в обробітку землі та отримання присадибного господарства тощо. Крім того, переважна більшість селян не готова працювати самостійно.

У малоземельному західному регіоні України, де більшість полів дрібноконтурні, відроджуються господарства на сімейних засадах. Це історичний досвід минулого. Проте є надія, що в кінцевому підсумку все ж дрібна сімейна ферма, як один із суб'єктів ринкових відносин, у майбутньому стане основою фермерських господарств. Правда, щоб збільшити свій земельний наділ, сьогодні селянин, крім нестачі певного матеріально-технічного забезпечення, коштів, повинен іти на ризик: брати в оренду в багатьох орендодавців невеликі клаптики землі, що зосереджені не завжди в єдиному масиві, налагоджувати відповідну інфраструктуру, почуваючи себе тимчасовим господарем.

За сучасних умов найскладнішим для фермера? як свідчить практика, є період створення господарства, що пов'язаний із закупівлею будівельних матеріалів і проведенням будівельно-монтажних робіт, придбанням сільськогосподарської техніки, інших засобів виробництва, пального тощо, оскільки потрібних коштів нема. Тому таким господарствам потрібно надавати пільгові кредити. Це можна зробити під заставу земельної ділянки, наданої у приватну власність. Важливу роль у цьому випадку можуть відіграти кредитні фермерські кооперативи.

Водночас є проблема збуту продукції. Для її вирішення доцільно розробити економічні методи стимулювання торговельно-посередницьких кооперативів та малих підприємств, для яких головним видом діяльності була б реалізація продукції фермерів.

Отже, фермерські господарства мають низку переваг, які дають змогу успішно конкурувати з іншими організаційними формами аграрного виробництва. Це, передусім, їхня більша гнучкість стосовно вимог ринку, безпосередня матеріальна зацікавленість виконавців у кінцевих результатах виробництва, поєднання в одній особі власника засобів виробництва, організатора виробничого процесу та безпосереднього виконавця робіт. Проте для реалізації таких переваг потрібне сприятливе економічне середовище та надійна державна підтримка, чого саме й бракує в Україні. Тому кількість фермерських господарств тривалий час не змінюється. Певна частина їх припиняє діяльність, натомість з'являються нові.

3. Напрями державного регулювання розвитку приватних агроформувань

Головну увагу приділено розвитку подальшої державної підтримки конкурентоспроможності приватного підприємництва в АПК, зокрема через інвестування його аграрного сектора, формування біржового ринку сільськогосподарської продукції, регулювання рентних відносин в умовах ринкового ціноутворення.

Фінансування за доступними відсотковими ставками і надалі є життєво важливим питанням для представників аграрного бізнесу. Засоби, що створюють сприятливі умови для розвитку аграрного бізнесу, охоплюють насамперед наявність доступного капіталу, відповідну структуру установ, помірні відсотки, відповідні фінансові механізми.

В нинішній перехідній економіці України потрібно удосконалити взаємовідносини між виробником продукції та державними органами управління, щоб вони відповідали справді керованому характеру діяльності, щоб суб'єкт господарської діяльності, зокрема фермер, вбачав у них своїх помічників, консультантів і захисників, передусім у стосунках з контрольними органами, податковими інспекціями. Потрібно підвищити дієвість державних інвестицій у кредитно-фінансову сферу АПК, наприклад через субсидування відсоткової ставки кредитів для сільськогосподарських виробників, часткове забезпечення банківських позик державними гарантіями, створення спеціалізованих кредитних інститутів для аграрного сектора економіки.

Особливого значення в роботі також надано питанням об'єднання зусиль провідних українських банків та держави у реформуванні АПК. При цьому вважаємо за доцільне розробити національну програму кредитування АПК, у реалізації якої разом з державою брав би участь фінансовий пул, або консорціум комерційних банків. Водночас у межах адміністративних одиниць доцільно створювати акціонерні товариства типу агропромислово-фінансових груп зі своїм земельним банком, переробною базою, оптовими базами та магазинами. Проте такі акціонерні товариства потрібно створювати на великих вузькоспеціалізованих комплексах. Чим нижчий рівень спеціалізації комплексу, тим менший ефект від такого акціонерного товариства. Інтегрування сільського господарства з промисловістю (комбінати, науково-виробничі об'єднання тощо) упродовж усього технологічного ланцюга від виробництва сировини до роздрібного збуту продукції набуває особливого значення. Адже у цьому разі збитки господарств аграрного сектора економіки у таких об'єднаннях перекриватимуться з переробних підприємств.

Пропонуємо на регіональному рівні створити умови функціонування оптових та роздрібних продовольчих ринків, відновити Маслосоюз, Молокосоюз, які свого часу, зокрема у західному регіоні України, об'єднували десятки тисяч приватних власників. За умов, які склались сьогодні, перевагу треба надавати великим агроформуванням, оскільки лише вони здатні виростити, виробити конкурентоспроможну продукцію як для внутрішніх потреб, так і на експорт.

Реальний механізм ціноутворення залежить від ступеня поінформованості покупців і продавців. Тому й державне втручання необхідне насамперед через недосконалість реального ринку порівняно з ідеальним, наявність монопольних ринків товарів і праці, де ціни нерухомі, особливо в напрямі зниження. Проте в кінцевому підсумку у ринковій економіці ціна на сільськогосподарську продукцію формується на підставі балансу попиту і пропозиції. У високоврожайні роки ціни на сільськогосподарську продукцію та сировину завжди нижчі, ніж у неврожайні. Підвищення і зниження цін на сільськогосподарську продукцію зумовлюють переливання капіталу всередині галузі, а також між окремими галузями. Базою для формування цін у сільському господарстві є конкуренція, попит і пропозиція на аграрній біржі.

Котування цін - одна з головних функцій товарної біржі. В дисертації це підтверджено на простому прикладі. Припустимо, що є виробників та покупців певного товару, які територіально розташовані на великій відстані один від одного. Діє свобода цін та господарських зв'язків. Кожен споживач самостійно зв'язується з виробниками. У разі відсутності надійної інформації ціни на товар будуть значно коливатись.

Ті ж виробників і споживачів подають у концентрованому вигляді свій товар та пропозицію на біржі щодо ціни. З'являється одна ринкова ціна, яка слугує орієнтиром для всіх. Коливання конкретних цін не стільки важливі, з'являється їхній базис, який відповідає в принципі рівню суспільних затрат. Хто його завищує, той зазнає збитків і вибуває з гри. Процес котування дуже трудомісткий і потребує обліку найрізноманітніших цінотворних чинників.

Найоперативнішою і динамічною є система поширення ринкової інформації через комп'ютерну мережу Інтернет. У країнах з розвинутою ринковою економікою інформація про ціни та обсяги продажу регулярно надходить в Інтернет з бірж і оптових ринків усіх регіонів, вона безоплатно доступна всім зацікавленим суб'єктам.

У дисертації доведено, що на регіональному рівні є змога впливати на співвідношення цін на сільськогосподарську продукцію і матеріально-сировинні ресурси для села через спеціалізовані секції товарних бірж, на яких запроваджується єдина ринкова ціна. Стартовою ціною на продукти, передбачені державними програмами, могла б стати ціна підтримки. До таких продуктів належить передусім зерно, про що свідчить Указ Президента України від 29 червня 2000 року “Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку зерна”. Відповідні законодавчі акти треба, на нашу думку, якнайшвидше прийняти і щодо механізму захисту виробника цукру, олії та інших стратегічних продуктів.

За умов дії ринкових цін у регіонах України з гіршими грунтово-кліматичними умовами більшість землекористувачів - це потенційні банкрути. Тому для вирівнювання рентних доходів треба насамперед чинний фіксований земельний податок диференціювати з урахуванням кадастрової оцінки кожної земельної ділянки. Кінцеве ж вирішення проблеми вирівнювання рентних доходів - це їхній перерозподіл обернено пропорційно до грошової оцінки кожної земельної ділянки.

Загалом же податки, які сплачує селянин сьогодні, є символічними і тому вони не вирішують перелічені вище проблеми. Проте у майбутньому податки, як і у всіх цивілізованих країнах, будуть врегульовані (значно підвищені). Про це знає селянин, і тому не дуже виявляє ініціативу щодо розширення свого господарства. На законодавчому ж рівні держави системі оподаткування поки що не приділяють особливої уваги. Адже селянин поки що не набрав достатньої кількості землі і тому з запровадженням нового оподаткування теж не поспішають. Однак це треба вирішувати відкрито, послідовно, поступово; селянин повинен знати, що земля є в його приватній власності, що умови виробництва, як і система оподаткування, будуть стабільними.

Що стосується боргів, то їх потрібно списувати тим, хто працює з прибутками. Відсоток списання боргу повинен залежати від зростання прибутку (і навпаки). Це тим більше потребує прискорення вирівнювання об'єктивних умов виробництва в господарствах різних грунтово-кліматичних зон шляхом перерозподілу рентних доходів і формування відповідних фондів на рівні областей. Кошти цих фондів (рентних доходів) доцільно спрямувати на стимулювання продажу продукції господарствам, що працюють на гірших ґрунтах, у гірших грунтово-кліматичних умовах.

Висновки

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення засад державного регулювання розвитку приватних агроформувань у перехідній економіці України. Автором поставлено і вирішено ряд досі недостатньо опрацьованих проблем державного регулювання становлення і розвитку малого підприємництва в агробізнесі, земельних відносин, інвестування, формування біржового ринку, рентних відносин в умовах ринкового ціноутворення у справі подальшого розвитку приватних агро формувань і зроблено такі висновки:

1. В умовах регульованої ринкової економіки держава повинна бути введена до складу різних форм господарювання як форма головна, проте з неможливістю повернення до командної системи або “дикого” ринку. В перехідній економіці державний менеджмент - це, насамперед, управління, організація ефективної роботи і ефективного використання усіх форм власності, а не лише регулювання, аудиторство, контроль. Стосовно АПК назріла необхідність прийняття конкретної програми, відповідного закону щодо державного регулювання агропромислового виробництва (реструктуризація заборгованості, економічно обґрунтоване регулювання цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, підтримка крупнотоварного виробництва, розвиток кооперації і інтеграції, підвищення рівня механізації на селі, зміна зовнішньоекономічної політики в інтересах вітчизняних товаровиробників, розвиток науки і освоєння її досягнень у виробництві, вирішення соціальних проблем села).

Держава повинна регулювати процес реформування підприємств АПК в ринкові структури, допомагаючи їм у пошуках ринків збуту, впровадженні нових технологій, сприяючи зародженню нових підприємницьких структур, агробізнесу.

2. Реформування КСП та інших підприємств АПК - це їхнє розукрупнення, з одного боку, та інтеграція, кооперація, з іншого. В обох випадках прибуткова підприємницька діяльність можлива лише в разі одночасного поєднання приватної власності та державного регулювання макроекономічних ринкових механізмів. Це забезпечить зокрема в аграрному секторі економіки поступовий перехід до індивідуальних фермерських господарств, їхніх об'єднань у кооперативи, спілки селян на добровільних засадах. Як результат, з'являться ефективні господарі з оптимальним розміром господарств. Дрібні ж господарства поступово збанкрутують.

3. Реформування аграрного сектора економіки треба спрямувати у бік переходу майна і землі до найбільш ефективних господарів-власників (у руках яких унаслідок аграрної реформи зосередиться найбільша кількість майна, паїв, акцій), їх поступове добровільне об'єднання у кооперативи, спілки селян; заходами державного регулювання створити умови для широкомасштабної кооперації сільськогосподарських, сервісних, переробних і торгових підприємств - інтегрованих замкнутих циклів. У нинішніх складних умовах перехідного періоду потрібно скористатись перевагами приватної власності у поєднанні з колективним господарюванням.

У сільській місцевості необхідно зосередити переважну частину промисловості, яка переробляє сільськогосподарську продукцію, що дасть змогу мобілізувати внутрішні трудові й фінансові ресурси населення, створити додаткову кількість робочих місць.

4.У межах адміністративних одиниць треба створювати акціонерні товариства (АТ) типу агропромислово-фінансових груп із своїм земельним банком, переробною базою, оптовими базами та магазинами, що дасть змогу, у разі виникнення потреби, покрити збитки господарств аграрного сектора економіки завдяки переробним підприємствам. Потрібно виходити із такої закономірності: чим вищий рівень спеціалізації такого АТ, тим вищий ефект від його діяльності. Кількісний склад апарату АТ повинен бути рухомим, гнучким і безпосередньо залежати від обсягу завдань.

5. Доцільно підвищити дієвість державних інвестицій у кредитно-фінансову сферу АПК, зокрема через субсидування відсоткової ставки кредитів для сільськогосподарських товаровиробників, часткове забезпечення банківських позик державними гарантіями, створення спеціалізованих кредитних інститутів для аграрного сектора економіки. Необхідно об'єднати зусилля провідних українських банків та держави у подальшому реформуванні АПК через національну програму кредитування (консорціум комерційних банків) шляхом випуску земельних ощадних сертифікатів, які розміщуватимуть серед фізичних і юридичних осіб на добровільних засадах.

6. З метою удосконалення системи інтеграційних зв'язків виробників в особистих підсобних господарствах треба об'єднати їхні інтереси з інтересами заготівельників, переробників і торговельних організацій за прикладом зокрема організації Маслосоюз (Стрийський район на Львівщині).

7. В умовах малоземелля (західний регіон України), недостатнього матеріально-технічного забезпечення малі агроформування є ефективнішими порівняно з великими. Крім цього, з'ясовано, що зі збільшенням розміру агроформувань зменшується почуття господаря-власника як в орендаря, так і в орендодавців. Тому доцільним є на базі внутрігосподарських підрозділів створювати кооперативи як самостійні підприємницькі структури, зокрема приватно-орендні підприємства, господарські товариства. При цьому кількість засновників товариств можна зменшити, не змінюючи кооперативної форми господарювання.

8. Черговість (поетапність) приватизації земельних ділянок (в умовах малоземелля і значної різноманітності ґрунтів) від найгірших (перший етап), до ліпших (другий етап) і найліпших (третій етап), як це зокрема практикували на Львівщині керівники колгоспів, КСП, потрібно вважати недопустимою. Як результат такої черговості на Львівщині показник кількості отриманих земельних ділянок в натурі на кінець 2000 року є найнижчим серед інших областей України. Проте все ж здійснювати цей процес слід поступово у міру стабілізації розмірів землекористування нових суб'єктів господарювання.

9. У дисертації запропоновано визначити на державному рівні механізм купівлі-продажу землі. Проте на сучасному етапі земельної реформи (за умов відсутності відповідного законодавства) доцільно тимчасово використовувати як предмет застави не саму землю, а лише право користування землею, право оренди; передача ж землі у приватну власність повинна здійснюватись в обмеженому, індивідуальному порядку. У подальшій перспективі розвиток ринку землі в Україні бачиться поступовим, у міру збільшення кількості власників землі й утвердження відповідної інфраструктури цього ринку.

З метою недопущення скупівлі сертифікатів на земельну частку (пай) за безцінь доцільною є тимчасова заборона їхнього продажу і дарування: паї поки що можна лише спадкувати. Вказані заборони можна реалізувати, зокрема, через тимчасову заборону внесення права на земельну частку до статутних фондів господарських товариств. Проте це не повинно стосуватись майнових паїв, власники яких повинні мати право продати чи подарувати свій пай або одержати окремі майнові об'єкти для самостійного чи групового господарювання.

10. На регіональному рівні обґрунтовано необхідність зняття міжрегіональних товарних бар'єрів, збільшення регіональних замовлень, стимулювання вітчизняного товаровиробника наданням пільг для торгівлі і переробки тим фірмам, які закуповують вітчизняну продукцію, потребу впливу на співвідношення цін на сільськогосподарську продукцію і матеріально-сировинні ресурси для села через товарні біржі, на яких запроваджено єдину ринкову ціну. Це дасть змогу, крім іншого, скасувати інститут посередництва, який заважає виробникові безпосередньо виходити на ринок і отримувати прибуток. Сьогодні ж більшість цін на продовольство диктується групами потужних монополістичних структур, що протирічить вимогам вільного ринку. Стартовою ціною на продукти, передбачені державними програмами, могла б стати ціна підтримки. До таких продуктів належить передусім зерно, про що свідчить відповідний Указ Президента України. Відповідні законодавчі акти треба, на нашу думку, якнайшвидше прийняти і щодо механізму захисту сільгоспвиробника цукру, олії та інших стратегічних продуктів.

11. Необхідно удосконалити взаємовідносини між виробником продукції та державними органами управління в бік керованого характеру діяльності, яка б ґрунтувалась на ефективній допомозі, консультаціях, максимальному залученні до товарного виробництва насамперед первинної ланки - приватного виробника, реструктуризованих агроформувань, селянських (фермерських) господарств, сервісно-обслуговувальних підприємств переробних галузей.

12. В умовах дії ринкових цін у регіонах України з гіршою кадастровою оцінкою землі більшість землекористувачів не зможуть конкурувати на ринку сільськогосподарської продукції. Тому пропонуємо чинний фіксований земельний податок диференціювати з урахуванням кадастрової оцінки кожної земельної ділянки. Кінцеве ж вирішення проблеми вирівнювання рентних доходів обґрунтовується через їхній перерозподіл. Це дасть змогу реалізувати пропозицію й щодо доцільності списання боргів лише тим землекористувачам, які працюють з прибутками (і навпаки).

Абсолютне та відносне зростання приватного сектора, як результат аграрної реформи на тлі загального спаду виробництва, свідчить про великий внутрішній потенціал приватної власності, бажання та можливості великого прошарку власників майна і землі забезпечити своїми силами економічну самостійність.

аграрний малоземельний біржовий трансформаційний

Література

1. Михасюк І., Герасимчук А. Становлення і розвиток приватних агроформувань. Монографія. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2000. - 206с.

2. Герасимчук А. Підприємницькі структури в регіональних АПК// Перехідна економіка: проблеми теорії і практики. Наук. збірник /За ред. З.Г. Ватаманюка. - Львів: Інтереко, 1999. (Формування ринкової економіки в Україні. Вип. 5.), с. 252-259 (0.5 д.а.).

3. Герасимчук А. Формування біржового ринку сільськогосподарської продукції. Соціально-економічні дослідження в перехідний період// Інвестиції і реструктуризація економіки регіону: Щорічник наукових праць. Випуск 11 / НАН України. Інститут регіональних досліджень. Редкол.: відповідальний редактор - академік НАН М.І. Долішній. -Львів, 2000. - с. 366-374 (0.7 д.а.).

4. Герасимчук А. Інвестиції та питання покращення інвестиційного клімату процесу в Україні//Актуальні проблеми економіки перехідного періоду: Наук. збірник . /За ред З.Г. Ватаманюка. - Львів: Інтереко, 1999. -(Формування ринкової економіки. Вип. 4). С.181-185 (0.4 д.а.).

Размещено на Allbest.ru