Державне регулювання економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

1. Податки як інструмент державного регулювання економіки

2. Національна система державного регулювання Китаю

3. Нормативно-правове забезпечення діяльності міжнародної торгівлі в Україні

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Податки як інструмент державного регулювання економіки

економіка державне регулювання податок

Податки - це система обовґязкових платежів підприємств, організацій і населення, які є одним із джерел доходів державного бюджету.

В умовах ринкової економіки бюджетні надходження зумовлені результатами діяльності підприємницьких структур. Завданням держави стає формування таких умов, показників і ставок оподаткування, які давали б їй змогу найліпше виконувати свої функції.

Система оподаткування повинна враховувати конкретні умови країни: рівень розвитку економіки, зокрема соціальної сфери, зовнішню і внутрішню політику, традиції народу, географічне положення, кліматичні умови та безліч інших чинників. Тому склад податкової системи, структурні співвідношення окремих податків, порядок їх обчислення, форми розрахунків, організація податкової служби можуть значно відрізнятися.

Держава отримує свої доходи переважно в процесі перерозподілу ВВП шляхом оподаткування первинних і вторинних доходів, вона чітко визначає рівень оподаткування. Система оподаткування повинна бути відкритою і зрозумілою. Якщо державі потрібні додаткові доходи на фінансування певних видатків, то підвищити рівень оподаткування вона може тільки гласно, тобто їй так треба обґрунтувати свої розрахунки, щоб з ними погодилося суспільство. Та навіть коли суспільство і не згідне з підвищенням рівня оподаткування, воно повинно бути про це хоча б інформоване. У процесі формування доходів бюджету головними обґєктами оподаткування є доходи населення (заробітна плата, особисті доходи підприємців), що найліпше відповідає ринковій економічній системі.

В Україні ще не створена система оподаткування, яка відповідає сучасним ринковим відносинам. Тут прийнято один із найвищих рівнів оподаткування, який обґрунтовують як обґєктивними, так і субґєктивними чинниками. До обґєктивних причин належать: неможливість швидкого реформування відносин власності, комерціалізації охорони здоровґя, освіти, науки, культури, фінансування яких потребує значних коштів, необхідність зростання державних витрат на соціальний захист населення внаслідок зниження рівня життя під впливом інфляції та економічної кризи. Високий рівень оподаткування в умовах перехідної економіки зумовлений також значними витратами на ведення інвестиційної та структурної політики.

До факторів субґєктивного характеру можна віднести такі:

1. повільність ринкових перетворень;

2. помилки у проведенні податкової політики, що спричинили масове ухилення від сплати податків;

3. зростання дефіциту державного бюджету, неефективні державні витрати та ін.

Для податкової системи України характерне переважання непрямих податків, на відміну від країн із ринковою економікою, де головна частка припадає на прямі податки.

Співвідношення прямих і непрямих податків залежить від життєвого рівня переважної частини населення, досконалості механізму стягнення податків, рівня податкової культури; загальної спрямованості суспільства на вирішення соціальних проблем, традицій оподаткування.

Зміна співвідношення між прямими і непрямими податками на користь перших є наслідком зростання орієнтованості західних держав на соціальні інтереси, що зумовило підпорядкування податкових систем принципу соціальної справедливості.

У сучасних умовах розвитку України, які характеризуються низьким рівнем доходів підприємств і населення, зростанням кількості збиткових підприємств, низькою податковою культурою неможливо забезпечити переважання в структурі податкової системи прямих податків.

Найбільш оптимальною і ефективною в умовах України, мабуть, була б така податкова система, яка б відповідала соціальне орієнтованій моделі економіки.

Зміна податкової політики повинна визначити населення головним платником податків, значно підвищивши для цього частку оплати праці в складі ВВП. На сучасному етапі податкова політика України вже не може обмежуватися зміною форм податків. Потрібно змінювати саму основу податкової системи. Держава заганяє себе в кут безмірно роздутою сферою бюджетного фінансування і високим рівнем оподаткування. Зростання бюджетного фінансування зумовлює збільшення дефіциту бюджету, а збільшення податків пригнічує виробництво, тінізує його, зменшує податкові надходження до бюджету.

Після проголошення суверенітету і незалежності Україна розробила і прийняла в 1991 p. Закон "Про систему оподаткування". Незважаючи на те, що він фактично продублював попередній союзний закон, його треба трактувати як перший крок у створенні власної податкової системи Української держави.

У системі оподаткування України головними прямими податками є податок на прибуток підприємств і прибутковий податок з громадян. Питома вага другого податку набагато нижча, ніж першого, тоді як у країнах із розвинутою ринковою економікою навпаки, частка прибуткового податку з громадян є значно вищою. Податок на прибуток корпорацій не має великого фіскального значення, його питома вага у податкових надходженнях більшості розвинутих країн порівняно низька. Винятком можна вважати Японію, де податки на прибуток підприємств, які стягують на всіх бюджетних рівнях, становлять 21.5%.

У лютому 1997 p. Верховна Рада України прийняла новий Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування". Цим законом визначено 19 видів загальнодержавних податків і зборів, два місцеві податки і 14 місцевих зборів. Це закон прямої дії, в ньому немає посилань на подальше прийняття Верховною Радою України Правил застосування Закону (як це було раніше) або Інструкції про застосування Закону Державною податковою адміністрацією.

Головними принципами побудови системи оподаткування в Україні згідно з положенням цього закону є такі:

· стимулювання підприємництва, виробництва та інвестиційної активності шляхом запровадження пільг з оподаткування прибутку;

· обовґязковість податкових зобов'язань;

· залежність обсягу податкових зобовґязань від розміру доходів згідно з визначеною шкалою.

У податковій системі потрібно також враховувати принципи стабільності, рівномірності сплати, інфляційної нейтральності. економічної ефективності, соціальної справедливості тощо.

Податки та збори, передбачені цим законом, розподіляють на дві групи: загальнодержавні і місцеві. Групу загальнодержавних податків і зборів визначає Верховна Рада України, а місцевих - сільські, селищні, міські Ради відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, передбачених законом.

Важливіші принципи оподаткування, випробувані світовою практикою, в Україні, на жаль, часто-густо порушують. Наприклад, до основної редакції Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" у 1997 р було внесено близько 150 змін і доповнень . До Закону України "Про податок на додаткову вартість", який введено в дію 1 жовтня 1997 р. вже внесено 50 змін і доповнень. Внесення змін триває і надалі.

Загальновизнано, що податкова система повинна бути стабільною принаймні протягом трьох-пґяти років. Лише тоді можна прогнозувати доходи і видатки на перспективу, інвестувати прибуток у виробництво, вести реальну бюджетну політику.

Нова редакція Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" докорінно змінює існуючу систему оподаткування прибутку юридичних осіб. Відповідно до нової редакції ст. 6 Закону оподатковуваний прибуток розраховують зменшенням суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платника податку, суму нарахованих амортизаційних відрахувань і суму відрахувань на відновлення природних ресурсів. У цьому разі валові витрати визначено як суму витрат платника податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, що є компенсацією вартості товарів (робіт, послуг), які купує або виготовляє платник податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. Ця зміна змусила підприємства вести паралельно, крім бухгалтерського, ще й податковий облік.

Відповідно до нового Закону у підприємств-резидентів, і не лише у новостворених, зґявляється змога переносити балансові збитки минулих періодів на майбутні протягом пґяти податкових років, що настають після року виникнення таких збитків. Позитивною стороною нового закону можна вважати й упорядкування складу валових витрат підприємств, оскільки сперечаються щодо доцільності віднесення тих чи інших видів витрат підприємств на собівартість.

Непрямі податки. Серед непрямих податків в Україні найважливішим є ПДВ. Його частка у доходах бюджету значно вища, ніж у розвинутих країнах.

Висока питома вага ПДВ обґрунтована тим, що в умовах економічної кризи, інфляції, зниження рівня доходів, зростання масштабів тіньової економіки цей податок найліпше виконує фіскальну функцію.

Податок на додаткову вартість введений в Україні в 1992 p. із ставкою 28%. У 1995 p. ставку оподаткування знижено до 20%. У країнах Європейського Союзу ставка оподаткування коливається в межах 14-20% на основні групи товарів, а для окремих видів товарів, наприклад, продовольчих, вона набагато нижча.

Закон України від 03.04.1997 p. № 168/97 - ВР "Про податок на додану вартість", уведений в дію з 01.10.1997 p., суттєво відрізняється від Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 p. № 14 - 92 "Про податок на додану вартість". У новому законі передбачено новий підхід до визначення категорій платників ПДВ: з 01.10.1997 p. ними стали також особи, які на митній території України надають послуги, повґязані з транзитом пасажирів або вантажів через митну територію України.

Однак ці та інші позитивні сторони нового закону про ПДВ мало що дали для зменшення податкового тиску на виробника. Головний його недолік полягає в тому, що обґєктом оподаткування тут є не дохід, а видатки. Сплачують цей податок споживачі-підприємства і населення. Це негативно відображається на сукупному попиті, скорочення якого зумовлює падіння виробництва.

Удосконалювати ПДВ потрібно шляхом диференціації його ставок для різних груп товарів. Необхідно ввести також систему тимчасових знижок і надбавок до існуючих ставок оподаткування для посилення регулівної функції податку.

2. Національна система державного регулювання Китаю

Система державних органів КНР

Згідно з чинною Конституцією КНР до основних форм діяльності держави належить здійснення державної влади, державного управління, судової роботи, нагляду за законністю. Відповідно до цього, в КНР державні органи поділяються на чотири основні види - державна влада, управління, суд, прокуратура. Вони складають єдину систему органів держави, що в Конституції визначається терміном “Державна структура”. У главі III Основного закону, яка установлює принципи організації та форми діяльності органів держави, є також статті про органи самоврядування в районах національної автономії Китаю, які, однак, організацією та порядком діяльності не відрізняються від місцевих державних органів у звичайних адміністративних одиницях країни.

Основу всієї системи державних органів у КНР складають представницькі органи державної влади - Всекитайські збори народних представників (ВЗНП) і місцеві збори народних представників (ЗНП). Крім ВЗНП та ЗНП різних ступенів до органів державної влади в КНР належать також утворені ними та підзвітні їм постійні комітети (ПК), що в період між сесіями зборів виконують усі їхні функції.

Особливість формування представницьких органів державної влади в тому, що відповідно до діючого Закону КНР про вибори до ВЗНП та місцевих ЗНП різних ступенів (у редакції 1986 p.), безпосередньо населенням на загальних рівних і прямих виборах таємним голосуванням обираються тільки органи державної влади, що утворюються в адміністративно-територіальних одиницях низового (волості, національні волості та селища) та повітового рівнів. Решта ЗНП, а також ВЗНП обираються відповідними ниж-честоящими органами державної влади.

Прерогативою представницьких органів є їхня правомочність видавати закони та інші нормативні акти. У КНР це право належить також і вищому колегіальному органу державної влади -Постійному комітету ВЗНП.

На рівні з ПК ВЗНП частину повноважень глави держави в КНР здійснює Голова КНР. За своїм теперішнім статусом, він виконує в основному представницькі функції і у внутрішньополітичній діяльності, не має державно-адміністративних повноважень. Проте формально-юридично даний пост є одним з інститутів державної влади.

До органів державного управління належать: центральний уряд (Державна Рада), міністерства, державні комітети та інші центральні відомства, а також місцеві народні уряди різних ступенів, делеговані ними органи, департаменти, відділи, канцелярії, комісії.

Специфікою КНР є органічне включення до його державної структури вищого органу - Центральної воєнної ради (ЦВР), яка за Конституцією (ст. 93) “керує всіма Збройними силами держави”. Голова ВР обирається Всекитайськими зборами народних представників. Водночас він є головою Воєнної ради ЦК КПК.

Правовий статус усіх державних органів регулюється Конституцією країни.

Система місцевих органів влади і управління будується відповідно до територіального поділу. В КНР прийнято триступеневу систему адміністративно-територіального поділу: верхню ланку складають провінції, автономні райони та міста центрального підпорядкування; середню - автономні округи, повіти, автономні повіти та міста; а нижчу - волості, національні волості, селища, міські райони.

Правовий статус місцевих органів влади регулюється статтями 95-121 Конституції КНР за Законом про організації місцевих зборів народних представників і місцевих народних урядів від 10 грудня 1982 р.

Виборча система КНР

Конституційними принципами виборчої системи КНР є: загальне, рівне, активне та пасивне виборче право (ст. 34); обов'язкове представництво всіх національних меншин в органах державної влади різних ступенів (статті 59, 113); обрання всіх представницьких органів державної влади демократичним шляхом, їх відповідальність перед народом та підпорядкованість народу (ст. 3); підпорядкованість депутатів органам, що їх обрали, право відкликання та заміни депутатів органами, що їх обрали (статті 77,102).

У Законі про вибори закріплено принцип рівного виборчого права. Його гарантією є надання кожному виборцю одного голосу (ст.4). Проте необхідність забезпечення інтересів різних соціальних прошарків (місцевих жителів, військовослужбовців, реемігрантів) і національних меншин, запровадження виборчої системи з нерівною вагою кожного голосу.

Відповідно до Закону про вибори, кількість сільських виборців, висунутих одним депутатом, у Зборах народних представників повіту (або автономного повіту) повинна бути в чотири рази більшою порівняно із селищами міського типу. Проте у здійсненні програми форсованого економічного будівництва значна кількість жителів сіл стала перемішуватися в селища міського типу. Спостерігається таке, що робочі та службовці, що працюють на промислових підприємствах на території повіту, складають значну частину всього його населення. Тому згідно з поправкою до Закону про вибори, що внесена в 1986 р., у таких випадках норма представництва від сіл та селищ міського типу може бути змінена аж до повного їх зрівняння. Проте при цьому кожного разу для застосування зазначеного положення Закону потрібна згода Постійного комітету Зборів народних представників провінції, автономного району або міста центрального підпорядкування. Але це правило не відміняє загального положення закону, згідно з яким норма представництва міського населення повинна бути вищою, аніж сільського. Практика проведення виборів до Зборів народних представників повітової ланки свідчить про те, що цього положення дотримуються.

Норми представництва національних меншин до Всекитайсь-ких зборів народних представників за законом встановлюються Постійним комітетом залежно також від кількості їх населення. Нечисленні національності також направляють щонайменше одного депутата. 1982 р. до Закону КНР про вибори було внесено зміни стосовно норм представництва до місцевих Зборів народних представників від національних меншин. Згідно з законом 1979 p., якщо загальна кількість жителів однієї національності даного району не перевищує 10% населення, то норма представництва для неї могла б бути підвищеною, але не більше ніж на 50% порівняно із звичайною. При застосуванні цього положення представництво деяких, особливо нечисленних національностей, було незначним. Тому до Закону було внесено зміну, згідно з якою кількість жителів, висунутих одним депутатом від здійснюючої автономію національності, що становить менше 15% населення даного району, може бути знижена більш як наполовину порівняно з кількістю виборців, які висуваються одним депутатом у місцевих Зборах народних представників.

У подальшому, 1986 р., у ст. 16 Закону про вибори було додано положення про представництво національних меншин у місцях їх компактного проживання. Якщо чисельність національної меншини в даній місцевості становить 15-30% усього населення, то норма представництва від неї може бути зменшена. Однак кількість депутатів, що висувають її, не повинна перевищувати 30% чисельності всіх депутатів від даного району.

Згідно із Законом про вибори 1979 р. (ст. 6), порядок проведення виборів депутатів від реемігрантів визначається особливо. При внесенні до нього змін 1982 р. було вирішено відмовитися від проведення окремих виборів депутатів від цієї соціальної групи з фіксованою кількістю депутатів, а представників реемігрантів до Всекитайських зборів народних представників та місцевих зборів обирати шляхом звичайних виборів у районах з порівняно великою їх кількістю. Тим самим фактичне представництво реемігрантів в органах державної влади КНР могло б бути більшим, ніж передбачалося першим виборчим законом 1953 р. (ЗО осіб), і визначатися припливом у КНР реемігрантів із країн їхнього розселення. Згідно з прийнятою Всекитайськими зборами народних представників 10 грудня 1982 р. Постановою з питань про норми представництва, у ВЗНП знову була введена квота (тимчасова) кількості депутатів Всекитайських зборів народних представників від реемігрантів, що переїхали до Китаю - 35 чоловік (тобто більше, ніж 1953 p.). Від Тайваню, якому передбачалося надати статус особливого адміністративного району, тимчасово обираються 13 депутатів вихідцями з цієї провінції, що проживають у континентальній частині КНР.

Особливістю виборчої системи Китаю є те, що правове регулювання реалізації виборчого права цією соціалістичною групою громадян КНР здійснюється не загальним Законом про вибори, а спеціальною Постановою “Про порядок проведення виборів депутатів від Народно-визвольної армії Китаю до Всекитайських зборів народних представників і місцевих Зборів народних представників різних ступенів”, прийнятих Постійним комітетом ВЗНП 10 червня 1981 р. на основі ст. 5 Закону про вибори до Всекитайських зборів народних представників і місцевих Зборів народних представників (1979 p.). Відповідно до цієї постанови активним і пасивним виборчим правом при проведенні виборів до ВЗНП і місцевих ЗНП користуються військовослужбовці, які проходять дійсну військову службу, робітники військових промислових підприємств, що перебувають в адміністративному підпорядкуванні військових відомств, штатні та позаштатні працівники і службовці Збройних сил, члени сімей військовослужбовців, що проживають разом із ними. Отже, до виборчого корпусу від Збройних сил входять не тільки військовослужбовці, а й широкий контингент цивільних осіб.

Останнім часом укріпилася практика установлення квот при виборах до Всекитайських зборів народних представників для армії (як і для інших специфічних груп виборців) не законом, а рішенням останньої сесії ВЗНП даного скликання.

Діюче виборче законодавство не фіксує й визначеної норми представництва від різних частин Народно-визвольної армії Китаю. Вони установлюються виборчою комісією армії, що передбачено п. 1 ст. 4 Постанови про порядок проведення виборів депутатів ВЗНП і місцевих Зборів народних представників від Народно-визвольної армії.

Щодо виборів до місцевих Зборів народних представників різних ступенів, то згідно з названою Постановою норми представництва для розташованих у даній адміністративній одиниці військових формувань установлюються постійними комітетами ЗНП відповідного ступеня (ст. 4, п. 2).

Особливістю виборчої системи КНР є також своєрідний характер прояву принципу прямого і непрямого виборчого права. Принцип прямого виборчого права застосовується тільки при виборах до низової та повітової ланок системи органів державної влади, тобто до Зборів народних представників волостей, національних волостей, селищ, міських районів, міст без районного поділу, повітів, хошунів, автономних повітів та автономних хо-шунів. Депутати Зборів народних представників провінційної ланки (провінцій, автономних районів, міст центрального підпорядкування), а також Всекитайських зборів народних представників обираються нижчестоящими ЗНП.

Особливо складна багатоступенева система виборів передбачена для Народно-визвольної армії Китаю. На зборах рот та заводських цехів військовослужбовців у полісах та відповідних ним одиницях, військових підокругах, гарнізонах, провінційних військових округах, корпусах та відповідних їм одиницях обираються делегати до вищестоящих зборів представників військовослужбовців і делегати до місцевих Зборів народних представників різних ступенів. Депутатів до Всекитайських зборів народних представників від Народно-визвольної армії Китаю обирають представники військовослужбовців Генерального штабу, великих військових округів, родів військ; Державного науково-технічного комітету оборони, Канцелярії оборонної промисловості, Академії військових наук, Військової академії, Військово-політичної академії та Академії тилу (ст. 4, п.1 Постанови Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників про порядок проведення виборів депутатів Народно-визвольної армії Китаю).

Багатоступеневі вибори до Всекитайських зборів народних представників від армії проводяться знизу доверху через один ступінь: ротна ланка обирає полкову, остання - корпусну тощо. У результаті депутатів Всекитайських зборів народних представників безпосередньо обирають фактично вищі офіцерські кадри, керівники військових закладів, підприємств, навчальних закладів.

Характеризуючи в загальних рисах принципи виборчої системи, діюча Конституція КНР (ст. 3) зазначає, що Всекитайські збори народних представників та місцеві збори різних ступенів “обираються демократичним шляхом, відповідають перед народом і перебувають під його контролем”.

Отже, можна виділити такі особливості Китайської виборчої системи:

· суб'єктивне виборче право нерівне;

· депутати Веекитайських зборів народних представників, вищого органу державної влади, обираються шляхом непрямих виборів;

· виборче законодавство визначає специфічний режим форму вання депутатського корпусу від Народно-визвольної армії Китаю.

Політична система КНР

Політична (у тому числі й державна) влада в Китаї здійснюється через ряд політичних інститутів і відносин, які характеризуються як взаємозв'язком, так і диференційованістю, становить політичну систему Китаю. Інститути - це структурна характеристика політичної системи, а норми відносин - функціональна. Велике значення в політичній системі КНР мають основні політичні, точніше, організаційно-політичні інститути - соціалістична держава, Комуністична партія Китаю, демократичні партії, Народна політична консультативна Рада, громадські організації та об'єднання, засоби масової інформації. Ці інститути створюють кістяк політичної системи КНР - механізми здійснення влади. До політичної системи КНР також включаються політичний режим, ідеологія - марксизм-ленінізм, ідеї Мао Цзе-дуна, релігійні общини та церква, а також право як регулятор суспільних відносин.

Важливим інститутом політичної системи Китаю є Комуністична партія Китаю. У Конституції зазначається особлива роль КПК в історії країни: перемога в революції та успіхи в будівництві соціалізму в минулому та майбутньому пов'язуються з її керівництвом. У Статуті Комуністичної партії Китаю, прийнятому на її XII з'їзді 1982 р., КПК називається “керівним ядром справи соціалізму в Китаї”. Статус Комуністичної партії як єдиної керівної та правлячої партії закріплено Конституцією Китаю.

Хоча в Китаї, крім КПК, існують ще вісім демократичних політичних партій, в юридичній літературі її характеризують як однопартійну країну, тому що тільки Комуністичній партії надано статус практично державної партії.Демократичні партії входять до політичної системи в рамках “Єдиного патріотичного фронту” Китаю. Існування цих партій дає підстави стверджувати, що в країні мають місце багатопартійність, багатопартійне співробітництво під керівництвом КПК, що являють собою “особливість та перевагу політичної системи Китаю”. На сьогодні в КНР існують і функціонують такі демократичні партії: Революційний комітет гоміндану Китаю (заснований 1948 p.); Демократична ліга Китаю (створена 1941 p.); Китайська асоціа-г.емократичного національного будівництва (1945 p.); Селянсько-робітнича демократична партія Китаю (1930 p.); “Партія Чжі-гундан” (“Прагнення до справедливості”) (1947 p.); “Товариство 3-го вересня” (1945 p.); Ліга демократичного самоврядування Тайваню (1947 p.). вашому устрої Китаю демократичні партії мають велике значення. Керівна роль КПК щодо цих партій є безспірною, що закріплено в їх статутах. Усі демократичні партії існують і функціонують у рамках Конституції КНР. Якщо КПК у цілому визначає внутрішньо- та зовнішньополітичний курс країни, то демократичні партії відіграють роль порадників і консультантів. Наявність у Китаї цих нечисленних порівняно з КПК партій - це позитивний чинник і в політичному, і в економічному відношенні.

Наступним політичним інститутом у політичній системі Китаю є закріплений Конституцією “широкий патріотичний Єдиний фронт”, керований Комуністичною партією. До його складу входять усі політичні партії та громадські організації країни.

До політичних інститутів, що складають кістяк політичної системи Китаю, належать засоби масової інформації (ЗМІ). Слід нагадати, що в Китаї вони являють собою об'єкт державної власності, не мають прав юридичної особи та фінансуються з коштів державного бюджету. Держава (точніше КПК в особі її центральних і місцевих партійних органів) здійснює контроль за радіомовленням і телебаченням та іншими засобами масової інформації. Тому засоби масової інформації Китаю не можна назвати вільними.

Розглядаючи політичну систему, слід пам'ятати, що в КНР чітко провадяться у життя ідеї марксизму-ленінізму, Мао Цзе-дуна без будь-яких намагань до реформування (політичної системи). У той самий час у країні результативно провадяться глибокі економічні реформи, що загалом визначає принцип будівництва соціалізму в країні “з китайською специфікою”.

3. Нормативно-правове забезпечення діяльності міжнародної торгівлі в Україні

Одним з перших законів незалежної України, спрямованих на забезпечення ринкової орієнтації вітчизняної економіки (і, відповідно, розвитку економічної конкуренції, насичення внутрішнього ринку різноманітними товарами, в тому числі іноземного походження, з метою забезпечення потреб споживачів та стимулювання вітчизняних виробників до модернізації власного виробництва, випуску нових товарів тощо) був Закон від 16.04.1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність" (далі - Закону "Про ЗЕД"). Набуття ним чинності дозволяло усім суб'єктам господарювання з відповідним обсягом правосуб'єктності (в тому числі відсутності заборон чи обмежень на здійснення такої діяльності/окремих її видів) здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, яка в умовах планово-розподільчої економіки була прерогативою держави та створених нею організацій.

Приймаючи цей Закон, законодавець однією з основних його цілей визначив запровадження правового регулювання всіх видів зовнішньоекономічної діяльності в Україні, включаючи зовнішню торгівлю, економічне, науково-технічне співробітництво, спеціалізацію та кооперацію в галузі виробництва, науки і техніки, економічні зв'язки в галузі будівництва, транспорту, експедиторських, страхових, розрахункових, кредитних та інших банківських операцій, надання різноманітних послуг.

Зовнішньоекономічна діяльність (далі - ЗЕД), згідно зі ст. 1 цього Закону, визначається як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

Характерними рисами ЗЕД є:

· належність ЗЕД до господарської діяльності, основним спрямуванням якої є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. З ГК України);

· обов'язкова наявність такої складової господарської діяльності, як перетин митного кордону України робочою силою та/або майном, що характеризується як сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів;

· особливий суб'єктний склад (ст. 378 ГК України): здійснення ЗЕД вітчизняними суб'єктами господарювання, які мають статус індивідуального підприємця чи господарської організації з правами юридичної особи, та підрозділами/структурними одиницями (без прав юридичної особи) іноземних господарських організацій, що мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані у встановленому законом порядку;

· спеціальний режим господарської діяльності, пов'язаний із спеціальним правовим регулюванням і, відповідно;

а) встановленням низки заборон, обмежень щодо кола суб'єктів ЗЕД, видів господарської діяльності, порядку її здійснення з метою забезпечення інтересів національної економіки та національного товаровиробника;

б) створенням системи спеціальних органів, що здійснюють державне регулювання у сфері ЗЕД (Державна митна служба, Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі), та покладенням певних функцій щодо регулювання ЗЕД на Міністерство економіки та з питань економічної інтеграції України, Антимонопольний комітет України, Національний банк України та інші органи;

в) застосуванням специфічних засобів державного регулювання, в тому числі: ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій, державної реєстрації зовнішньоекономічних договорів (контрактів), контролю за здісненням ЗЕД, можливістю застосування специфічних санкцій за порушення правил здійснення ЗЕД (припинення експортно-імпортних операцій, застосування антидемпінгових заходів, застосування індивідуального режиму ліцензування).

Зовнішньоекономічною діяльністю є господарська діяльність за участю вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання, складовою якої є перетин митного кордону України майном та/або робочою силою, і яка здійснюється в спеціальному правовому режимі.

Поняття зовнішньоекономічної діяльності слід відрізняти від поняття зовнішньоекономічної операції (ст. 379 ГК, статті 15-16 Закону "Про ЗЕД"). Змістом будь-якої діяльності (в тому числі ЗЕД) є систематичні дії певного спрямування, не обмежені у часі чи такі, що здійснюються протягом тривалого періоду (наприклад, протягом дії виданої на 5 років ліцензії). Зміст поняті "операція" (в господарсько-правовому сенсі) - значно вужчий. Це можуть бути окремі дії чи їх сукупність, спрямована на досягнення певного результату (наприклад, перерахування коштів іноземному контрагенту-підряднику відповідно до умов зовнішньоекономічного договору та будівництво об'єкта, що передбачає сплату замовником авансу до початку виконання робіт). Характерною ознакою зовнішньоекономічної операції є перетин робочою силою та/або майном, що використовується у ЗЕД, митного кордону України.

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, згідно з ч. 1 ст. 379, можуть здійснювати будь-які види ЗЕД і зовнішньоекономічних операцій, якщо інше не встановлено законом. Відкритий перелік видів ЗЕД, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, міститься в ст. 4 Закону "Про ЗЕД".

Одним з основних видів ЗЕД та складовою будь-якою ЗЕД с експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили. Ст. 1 Закону "Про ЗЕД" містить визначення цих понять, розрізняючи при цьому експорт/імпорт товарів та експорт/ імпорт капіталів.

Експорт (експорт товарів) - продаж товарів українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб'єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. При цьому термін "реекспорт" (реекспорт товарів) означає продаж іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані та територію України.

Імпорт (імпорт товарів) - купівля (у тому числі з оплатою в не грошовій формі) українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів з ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.

Експорт/імпорт капіталу - вивезення за межі України/ввезення з-за меж України капіталу у будь-якій формі (валютних коштів, продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших немайнових прав) з метою одержання прибутків від виробничої та інших форм господарської діяльності.

Закріплюючи широкі можливості щодо експорту-імпорту як різновиду зовнішньоекономічної діяльності та експортно-імпортних операцій як складової ЗЕД, законодавець встановлює і певні обмеження з метою захисту національних інтересів. Згідно зі ст. 17 Закону "Про ЗЕД", встановлюється заборона на такі види експорту та імпорту:

· експорт з території України предметів, які становлять національне, історичне або культурне надбання Українського народу, що визначається згідно з законами України,

· імпорт або транзит будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров'ю або становити загрозу життю населення та тваринного світу, або призвести до руйнування навколишнього середовища;

· імпорт продукції та послуг, що містять пропаганду ідей війни, расизму та расової дискримінації, геноциду і т. п., які суперечать відповідним нормам Конституції (Основного Закону) України;

· експорт та імпорт товарів, які здійснюються з порушенням прав інтелектуальної власності.

Конкретний перелік товарів, щодо яких встановлюється заборона на експорт та імпорт, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Законами України можуть встановлюватися обмеження/заборони і щодо певних методів імпортування товарів в Україну. Це стосується так званого демпінгу/ демпінгового імпорту та субсидованого імпорту.

Демпінг/демпінговий імпорт (відповідно до ст. 1 Закону "Про ЗЕД") - це ввезення на митну територію країни імпорту товару за ціною, нижчою від порівняної ціни на подібний товар у країні експорту, яке заподіює шкоду національному товаровиробникові подібного товару. Відносини, що складаються в процесі здійснення такого імпорту, регулюються Законом України від 22.12.1998 р. "Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту".

Субсидований імпорт - ввезення на митну територію країни імпорту товару (товарів), що користується пільгами від субсидії, яка надається для виробництва, переробки, транспортування або експорту такого товару. Небезпечність для національної економіки такого імпорту зумовила прийняття спеціального нормативно-правового акта вищої юридичної сили - Закону України від 22.12.1998 р. "Про захист національного виробника від субсидованого імпорту".

Система нормативно-правових актів про зовнішньоекономічну діяльність

Нормативно-правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється низкою актів господарського законодавства загальної сфери дії та спеціального законодавства про ЗЕД.

Спеціальне законодавство про ЗЕД складається з актів законодавства різної юридичної сили, присвячених регулюванню цієї діяльності (в тому числі окремих її аспектів) та окремих норм, що містяться в нормативно-правових актах загальної сфери дії чи присвячених регулюванню інших видів діяльності, що може поєднуватися із зовнішньоекономічною (банківська діяльність, страхування, спільне інвестування та ін.). Відтак, систему актів законодавства про ЗЕД можна поділити на загальну частину (включає нормативно-правові акти, що містять загальні положення щодо ЗЕД) та спеціальну частину, до якої входять акти законодавства чи норми, що визначають специфіку здійснення ЗЕД в окремих сферах економіки, на окремих територіях, за участю окремих суб'єктів тощо.

Враховуючи юридичну силу нормативно-правових актів, система законодавства про ЗЕД може бути представлена таким чином:

Акти вищої юридичної сили:

1. Конституція України (зокрема, положення щодо визначення виключно законами засад зовнішньоекономічної діяльності - п. 9 ст. 92; щодо закріплення за Кабінетом Міністрів України такого повноваження, як організація та забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи, - п. 8 ст. 116.

2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003p., який містить Розділ VII "Зовнішньоекономічна діяльність", що складається з двох глав, перша з яких (гл. 37 "Загальні положення") містить 13 статей, які визначають: поняття та принципи зовнішньоекономічної діяльності (ст. 377), коло суб'єктів цієї діяльності (ст. 378), види ЗЕД та зовнішньоекономічних операцій (ст. 379), основні засади державного регулювання ЗЕД (ст. 380), ліцензування та квотування ЗЕД (ст. 381), вимоги до зовнішньоекономічних договорів/контрактів (ст. 382), включаючи їх державну реєстрацію (ст. 383), основні засади/принципи митного регулювання ЗЕД (ст. 384), оподаткування ЗЕД (ст. 385), валютного регулювання (статті 386-387), кредитування ЗЕД (ст. 388), форми державного захисту прав та законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності (ст. 389). Гл. 38 "Іноземні інвестиції" містить основні положення щодо правового режиму такого різновиду зовнішньоекономічної діяльності, як іноземне інвестування (передбачає внесення в об'єкти інвестування на території України інвестицій іноземними інвесторами); (правовий режим іноземного інвестування розглядатиметься в наступній темі).

Закон України від 16.04.1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність" (Закон "Про ЗЕД") - акт малої кодифікації, спеціально присвячений регулюванню зовнішньоекономічної діяльності; складається із 39 статей, в яких містяться положення щодо: визначення термінів (ст. 1), принципів ЗЕД (ст. 2), кола суб'єктів ЗЕД (ст. 3), видів ЗЕД (ст. 4), порядку набуття статусу суб'єкта ЗЕД (ст. 5), щодо сторін, змісту, форми, видів, державної реєстрації зовнішньоекономічних договорів/контрактів (ст. 6), основних засад регулювання ЗЕД, форм участі в цьому держави в особі її органів, напрямів регулювання, в тому числі митного, податкового, валютного тощо (статті 7-23), спеціальних правових режимів ЗЕД (статті 24-25), економічних відносин України з іншими державами та міжнародними організаціями (статті 26-27), захисту інтересів держави та суб'єктів ЗЕД в процесі її здійснення (статті 28-31), відповідальності у сфері ЗЕД (статті 32-37), порядку розгляду спорів у сфері ЗЕД (статті 38-39).

Закони, що визначають умови дії міжнародних договорів в Україні (від 10.12.1991 р. "Про дію міжнародних договорів на території України" та від 22.12.1993 р. "Про міжнародні договори України") та низка законів про ратифікацію міжнародних договорів за участю України - двосторонніх, багатосторонніх (в тому числі укладених між країнами - учасницями міжнародних організацій економічного спрямування: Закон України від 20.09.2001 р. "Про ратифікацію Рішення Ради глав урядів Співдружності Незалежних Держав про Правила визначення країни походження товарів"), універсальна (Закон України від 16.03.2000 р. "Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами"; Закон України від 10.01.2002 р. "Про приєднаний України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів").

Митний кодекс України від 12.12.1991 р. і Закон України від 05.04.2001 р. "Про Митний тариф України" регулюють відносини, пов'язані з перетином митного кордону України та сплати мита;

Закон України від 24.02.1994 р. "Про міжнародний комерційний арбітраж" визначає правовий статус цього юрисдикційного органу, що вирішує спори .між українськими та іноземними суб'єктами господарювання за умови наявності відповідної домовленості між ними.

Закон України від 02.12.1997р. "Про торгово-промислові палати в Україні" визначає правове становище цих організацій, у тому числі повноваження у сфері зовнішньоекономічної діяльності: здійснювати у передбачених законом випадках декларування зовнішньоторговельних вантажів; проводити на замовлення українських та іноземних підприємців експертизу, контроль якості, кількості, комплектності товарів (у тому числі експортних та імпортних) і визначати їх вартість; організовувати міжнародні виставки, національні виставки іноземних держав і окремих іноземних фірм, забезпечувати підготовку і проведення виставок українських товарів в Україні, за її межами та ін.

Закони, що регулюють договірні відносини у сфері ЗЕД: від 7.11.1994 р. "Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні"; від 15.09.1995 р. "Про операції з давальницького сировиною в зовнішньоекономічних відносинах" (в редакції Закону від 04.10.2001 p.); від 23.12.199S р. "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності": від 14 серпня 1999 р. "Про угоди про розподіл продукції"; від 7 вересня 1999 р. "Про концесії" та від 14.12.1999 р. "Про концесії на будівництво автомобільних доріг"; від 04.07.2002 р. "Про забезпечення реалізації інвестиційних проектів у Туркменістані".

Постанова Верховної Ради України від 19.12.1992 р. "Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності".

Укази Президента України.

від 05.03.2002 р. № 217/2002 "Про Порядок .здійснення зовнішніх відносин Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями";

Положення про Державну службу експортного контролю в Україні, затв. Указом Президента України від 17.-4.2002 р. № 342/2002;

від 25.06.2002 р. "Про порядок здійснення захисту прав та інтересів України при розгляді справ у закордонних юрисдикційних органах".

Акти Уряду:

Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю";

постанова КМУ від 19.02.1996 р. № 229 "Про затвердження Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами майнових інвестицій за межами України і Положення про порядок контролю та звітності щодо використання майнових цінностей, які інвестуються за межами України";

постанова КМУ від 29.04.1999 р. № 756 "Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" (з наступними змінами);

Перелік товарів (робіт, послуг), експорт яких за бартерними (товарообмінними) операціями забороняється; Перелік товарів (робіт, послуг), імпорт яких за бартерними (товарообмінними) операціями забороняється; Перелік високоліквідних товарів, у разі експорту яких за бартерним договором термін ввезення на митну території України імпортних товарів не повинен перевищувати 60 календарних днів з дати оформлення вивізної вантажної митної декларації: затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1999 р. № 756 (у редакції постанови КМУ від 11.10.2002 р.№ 1493);

постанова КМУ від 04.04.2001 р. № 327 "Про Єдиний державний реєстр міжнародних організацій, членом яких є Україна";

постанова КМУ від 15.02.2002 р. № 155 "Про затвердження Порядку реєстрації зовнішньоекономічних контрактів (договорів) на здійснення експортних операцій з металоломом";

постанова КМУ від 30.03.2002 р. № 445 "Про затвердження Порядку віднесення операції) резидентів у разі провадження ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення та визнання такими, що втратили чинність деяких постанов Кабінету Міністрів України";

постанова КМУ від 12.12.2002 р. № 1855 "Про допущення товарів до переміщення через митний кордон України в режимі тимчасового ввезення (вивезення)";

постанова КМУ від 12.12.2002 р. № 1861 "Про затвердження Порядку верифікації сертифікатів про походження товарів з України";

постанова КМУ від 12.12.2002 р. № 1862 "Про затвердження Порядку взяття (надання) проб і зразків товарів, проведення досліджень (аналізу, експертизи) з метою їх митного оформлення, а також розпорядження зразками";

постанова КМУ від 12.12.2002 р. № 1863 "Про затвердження Порядку ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності";

постанова КМУ від 12.12.2002 р. №1864 "Про затвердження Порядку визначення країни походження товару, що переміщується через митний кордон України";

постанова КМУ від 12.12.2002 р. № 1865 "Про порядок ведення спеціальної митної статистики";

Перелік офшорних зон: розпорядження КМУ від 24.02.2003 р. № 77-р.

Спільні постанови КМУ та Нацбанку України: від 28.08.2001 р. № 1124 "Про Сорок рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF)"; від 10.10.2001 р. № 1371 "Про Порядок підготовки та реалізації проектів економічного і соціального розвитку України, що підтримуються міжнародними фінансовими організаціями";

Відомчі нормативно-правові акти:

· Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань екоєвропейської інтеграції України від 06.09.2001 р. № 201;

· Положення про валютний контроль, затверджене постановою Правління НБУ піл 08.02.2000 p. № 49 (з наступними змінами та доповненнями);

· Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валюті, затв. постановою Правління НБУ від 12.11.2003 р. № 492;

· наказ Державної податкової адміністрації та Державної митної служби від 12.07.2004 р. № 512/387 "Про затвердження Порядку взаємодії митних і податкових органів при здійсненні державного контролю за експортом окремих видів товарів суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності";

· наказ Державної податкової адміністрації та Державної митної служби під 29.07.2004 р. № 439/551 "Про затвердження Порядку взаємодії митних і податкових органів при організації та проведенні планових і позапланових виїзних перевірок суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності";

· наказ Міністерства економіки України від 16.03.2006 р. № 98 "Про порядок обліку (реєстрації) зовнішньоекономічних контрактів, предметом яких є операції з давальницькою сировиною українського замовника, коли контрактом передбачена реалізація готової продукції в країні виконавця або вивезення її до іншої країни" та ін

Спеціальна частина.

Закон України від 07.12.2000 р. "Про банки та банківську діяльність", статті 21-22 якого передбачають особливості створення та реєстрації банку з іноземним капіталом; включені до цього Закону відповідно до вимог FATF положення (статті 63-65) щодо запобігання підмиванню в банках коштів національного та іноземного походження, отриманих злочинним шляхом, а також прийняті відповідно до нього акти НБУ: Положення про порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті: затв. постановою Правління Національного банку України від 22.12.1999 р. № 602 (з наступними змінами та доповненнями); Положення про валютний контроль, затв. постановою Правління НБУ від 08.02.2000 р. № 49; Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валюті, затверджена постановою Правління НБУ від 12.11.2003 р. № 492; Положення про здійснення уповноваженими байками операцій за документарними акредитивами в розрахунках за зовнішньоекономічними операціями, затверджене постановою Правління НБУ від 03.12.2003 р. № 514 та ін.

Закон України від 07.03.1996 р. "Про страхування" (н редакції Закону від 04.10.2001 p.: ч. 1 ст. 2 передбачає як одну з основних вимог до страховиків (який може бути суб'єктом тих різновидів зовнішньоекономічної діяльності, що здійснюються страховиками) - наявність статусу резидента, тобто страхової компанії, створеної за законодавством України (в тому числі у випадках переважної чи виключної участі в ній учасників-нерезидентів), а також прийняті відповідно до цього Закону підзаконні нормативно-правові акти, втому числі: розпорядження ДКРРФГІ від 19.07.2006 р. № 6021 "Про затвердження Порядку реєстрації філій страховиків-нерезидентів"; Розпорядження ДКРРФП від 07.09.2006 р. № 6201 "Про затвердження Ліцензійних умов провадження страхової діяльності філіями страховиків-нерезидентів" та ін.

Закон України від 04.03.1992р. (з наступними змінами) "Про приватизацію державного майна": ч. З ст. 4 містить положення щодо визначення в Державній програмі приватизації особливості участі іноземних інвесторів у приватизації державного майна; ст. 6 передбачає можливість участі у приватизації державного майна н ролі покупців іноземних громадян та юридичних осіб, створених за зарубіжним (іншої держави чи міжнародним) законодавством; наказ Фонду державного майна України від 16.06.1999 р.№ 1138 "Про затвердження Положення про порядок здійснення підготовки до приватизації та продажу часток (паїв, акцій), що належать держані н майні підприємств з іноземними інвестиціями та господарських товариств" (визначає особливість приватизації державної частки в майні (статутному фонді) таких підприємств з урахуванням законних інтересів іноземних інвесторів).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Баклан О. До класифікації функцій державного регулювання в економічній сфері. // Підприємництво. Господарство. Право. - 2010. - № 7

...