Процес суспільного виробництва

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

1.1 Поняття суспільного способу виробництва як визначального чинника процесу суспільного виробництва

Виробництво - це не тільки процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього фізичного існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця - людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей. Щоб жити, трудитися, створювати блага, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. А споживати можна лише те, що створено людською працею. Тому суспільство завжди має виробляти засоби до життя. Процес виробництва матеріальних і духовних благ являє собою трудову діяльність людей. Проте створення матеріальних благ у певних межах може здійснюватися і без безпосередньої участі людини (автоматизоване виробництво, хімічний процес тощо). В цьому випадку праця не зникає, вона переміщується у сферу регулювання, управління.

Праця і виробництво - не тотожні поняття. Виробництво - це процес праці, яка має завершений, результативний характер. Така праця є продуктивною, а засоби її здійснення - засобами виробництва. Якщо вироблено продукт, процес виробництва відбувся. Може статися, що праця мала місце, але продукт з якихось причин не створено. Таке виробництво має незавершений характер. [1, с. 128-145]

Процес праці здійснюється результативно, тобто з певною продуктивністю або ефективністю, яка залежить від того, як поєднуються його фактори і наскільки повно вони використані. При цьому важливе значення мають як кількісні та якісні параметри факторів виробництва, так і їхня майнова належність, від якої багато в чому залежить мотивація праці учасників процесу виробництва. Коли відомо, які і як використовуються фактори виробництва, кому вони належать, можна більш-менш об'єктивно визначити рівень процесу виробництва.

Упродовж усієї історії людства існувало дві форми суспільного виробництва -- натуральна і товарна. Перша панувала в первісному суспільстві, при рабовласництві та феодалізмі. Друга, зародившись ще у період розквіту первісного ладу, існує й сьогодні і є визначальною формою виробництва в усіх розвинених країнах.

Натуральним називають тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для споживання у межах господарства, де вони вироблені.

Для цієї форми виробництва характерним є відсутність суспільного поділу праці, низький розвиток продуктивних сил, тому вона є не тільки примітивною, а й малопродуктивною. Елементи натурального господарства деякою мірою збереглися в різних країнах, у тому числі й в Україні (наприклад, виробництво на садово-городніх ділянках).

Товарне виробництво існувало вже 5-7 тисячоліть тому, за часів первісного суспільства. Тою чи іншою мірою воно було поширене в різних соціально-економічних системах.

Система товарного виробництва має три найважливіші специфічні ознаки: суспільне виробництво дослідження результативність

- відкрите господарство;

- розподіл праці;

- непрямі зв'язки.

Один з класиків політичної економії Адам Сміт високо оцінював значення поділу праці для зростання добробуту всіх одноосібних власників: “Кожен працівник може мати значну кількість продуктів своєї праці понад ту кількість, яка необхідна для задоволення його власних потреб; і оскільки всі інші працівники опиняються в такому самому становищі, він виявляється спроможним обміняти більшу кількість своїх продуктів на більшу кількість виготовлених ними продуктів…”. [2, с. 72-87] Товарному господарству притаманні непрямі, опосередковані зв'язки між виробництвом і споживанням. Вони розвиваються за формулою: виробництво - розподіл - обмін - споживання.

Кінцевою метою суспільного виробництва є споживання. Річ, предмет природи, відчужений людською працею, стає предметом праці і в своєму русі до кінцевого споживання проходить ряд суспільних стадій, які в економічній теорії мають назву "фази суспільного виробництва". Такими фазами є: безпосереднє виробництво як сам процес створення споживних цінностей, розподіл, обмін і споживання. Ці фази суспільного виробництва перебувають в органічній єдності, взаємообумовлюють і доповнюють одна одну.

У процесі безпосереднього виробництва члени суспільства пристосовують продукти природи до своїх потреб, створюють власною працею нові споживчі цінності. Розподіл встановлює пропорцію, відповідно до якої кожен індивід бере участь у виробленому. Обмін доставляє учасникам суспільного виробництва ті конкретні продукти, на які вони хочуть обміняти свою частку, що випала кожному при розподілі. Нарешті, у споживанні продукти стають об'єктами індивідуального чи групового використання, спільного привласнення. Виробництво створює предмети згідно з потребами; розподіл розподіляє їх за суспільними законами, обмін перерозподіляє уже поділене відповідно до окремих потреб. Отже, у споживанні продукт "випадає" з цього суспільного обігу і стає безпосередньо предметом окремої потреби, яку задовольняє в процесі використання. Виробництво виступає таким чином висхідним пунктом, споживання -- кінцевим, розподіл і обмін -- серединою, яка, в свою чергу, включає два моменти, оскільки розподіл виходить від суспільства, а обмін -- від індивіда. Розподіл визначає кількість продуктів, що належать індивідам, обмін -- ті продукти, в яких може реалізуватися та частина сукупно створеного блага, яка випала йому при розподілі. [3, с.7-13]

Фази виробництва тісно між собою пов'язані, хоча кожна з них відносно відособлена, має свої характерні особливості.

В єдності фаз пріоритет належить виробництву. Воно посідає вільне місце, бо закони, способи і умови виробництва диференціюють і трансформують закони розподілу, обміну, і споживання. Важливою характеристикою виробництва є його двоїстість. У кожний певний момент у процесі виробництва створюються блага, тобто має місце праця і здійснюються її витрати, і у такий спосіб відбувається формування вартості вироблюваних благ. З точки зору створення конкретних благ процес виробництва є продуктивною силою, яка сама себе створює. Коли він пов'язаний з формуванням вартості продукції, яка виявляє себе в обміні витратами праці, втіленими в різних благах з метою їх привласнення, цей процес виступає як розгортання певних економічних виробничих відносин (соціальне та організаційно-економічних).

Процес виробництва - це взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але відносно автономні у своєму розвитку. Останній може бути як еволюційним, так і стрибкоподібним.

Характерною рисою виробництва як процесу є також поєднання в ньому елементів розвитку і функціонування, тобто безперервного його повторення, в ході якого створюються передумови для розвитку. Нарощування кількісних змін під час функціонування виробництва робить можливим перехід на новий якісний рівень, на якому знову-таки забезпечується більш ефективне функціонування.

Важливою особливістю виробництва є створення не тільки матеріальних, а й нематеріальних благ та послуг, значення яких в сучасних умовах значно зросло.

Насамперед тісний зв'язок існує між власне виробництвом і споживанням. Споживання являє собою використання створених благ. Воно буває двох видів: виробниче й особисте.

Перед тим як надійти до споживання, продукт передусім має бути розподіленим (пройти стадію розподілу). У суспільній свідомості найважливішим виступає розподіл, оскільки визначає частку кожного у спільно створеному, а отже, майновий ценз індивідів і соціальний стан класів, верств і прошарків населення. Це призводить до досить поширеного висновку: немов розподіл має самостійне значення. Йдеться навіть не про радянську економічну систему, в якій усі пріоритети належати розподілу, тоді як обмін перебував поза законом. Проте розподіл у головних рисах завжди виступає необхідним результатом відносин виробництва і обміну в даному суспільстві.

Розрізняють такі види розподілу:

- розподіл засобів виробництва;

- розподіл трудових ресурсів;

- розподіл предметів споживання.

Особливе місце серед фаз суспільного виробництва посідає обмін. Основною формою сучасного виробництва виступає поділ праці, який і зумовлює необхідність обміну результатами праці. Виробництво і обмін являють собою дві різні суспільні функції. Кожна з них перебуває під впливом особливих зовнішніх факторів і тому має власні закони. Водночас вони в кожний даний момент обумовлюють одна одну і до такої міри взаємовпливають, що Ф. Енгельс називав їх абсцисою та ординатою економічної кривої.

Обмін виступає в трьох видах:

- обмін діяльністю і здібностями;

- обмін засобами виробництва;

- обмін предметами споживання.

Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле. Це дає змогу розкрити зміст економічного ладу як субординованої системи економічних відносин.

1.2 Структура виробництва

Історично виробництво пройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення найпростіших продуктів до виробництва найскладніших технічних систем. У процесі виробництва не тільки змінюється спосіб та вид виготовлення благ та послуг, але відбувається і моральне вдосконалення самої людини. Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним. Люди не можуть перестати виробляти тому, що вони не можуть перестати споживати.

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей.

Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво.

Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові галузі; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, консультаційних).

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.

В економічній теорії в практиці господарювання підприємства матеріальної сфери поділяють на два підрозділи: І - виробництво засобів виробництва і ІІ - виробництво предметів споживання. Це зумовлено тим, що засоби виробництва і предмети споживання виконують суттєво різні функції в процесі відтворення. Якщо перші призначено для відтворення переважно речових, матеріальних елементів продуктивних сил, то другі - для відтворення людських факторів виробництва.

Проблема співвідношення І і ІІ підрозділів суспільного відтворення має величезне значення для розвитку економіки.

Стосовно промисловості виділяють групу "А" (засоби виробництва) і групу "В" (предмети споживання).

Структура народного господарства, що склалася нині в Україні, характеризується значним переважанням галузей, які створюють засоби виробництва. Це свідчить про те, що в найближчі роки в національному господарстві необхідно значно підвищити частку виробництва предметів споживання. Для України це посильне завдання, бо тут є сприятливі природні ресурси для розвитку сільськогосподарського виробництва, а також багатьох галузей харчової та легкої промисловості.

Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Сфера соціальної інфраструктури включає: охорону здоров'я та фізичну культуру, освіту, побутове обслуговування, громадський транспорт і зв'язок, культуру, мистецтво та ін. [3, с. 176-182]

В сукупності виробництво матеріальних послуг (виробнича інфраструктура) і нематеріальних послуг становлять сферу послуг.

Співвідношення нематеріального та матеріального виробництва з розвитком суспільно-історичного прогресу змінюється. В умовах високого рівня розвитку науки і техніки зростають роль і значення сфери нематеріального виробництва і особливо продукування духовних цінностей. Швидко розвивається сфера послуг, виробнича і соціальна інфраструктура, сфера інформаційного обслуговування виробництва. Розширюється структура продуктивної праці: продуктивною стає праця у сфері не лише матеріального, а й нематеріального виробництва. [5, с. 37-48]

Досвід розвинутих країн переконує, що соціальна інфраструктура поступово перетворюється в основну сферу людської діяльності. Так, у США в сфері соціальних послуг зайнято близько 70% усіх найманих працівників і створюється понад 60% валового національного продукту. В нашій країні ці показники набагато нижчі.

Обсяг і якість соціальних послуг - важливий показник економічного прогресу суспільства й рівня життя населення. Тривалий час недооцінка ролі соціальної сфери спричинювала значне відставання у нас саме тих галузей, які сьогодні визначають рівень цивілізованості суспільства, характер соціальної спрямованості виробничої діяльності. Це проявляється у відставанні розвитку таких галузей, як охорона здоров'я, побутове обслуговування населення, в низькому рівні матеріально-технічної бази науки, вищої та середньої освіти тощо. Тому важливим стратегічним завданням економіки має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури.

Важливою складовою суспільного виробництва є також його організація й управління. Не потребує доведення те, що будь-який економічний процес має бути певним чином організований. Причому за умов посилення усуспільнення виробництва, поглиблення поділу праці, спеціалізації та кооперування значення чіткої організації всіх ланок економіки зростає.

Суспільна організація виробництва має відповідати передусім таким загальним вимогам:

- створювати широкі можливості для природно-історичного процесу економічного розвитку, не допускати волюнтаристського втручання у виробництво;

- забезпечувати науково-технічний прогрес і бути адекватною досягнутому рівню реального усуспільнення виробництва.

Лише за цих умов організація виробництва сприятиме економічному розвитку, підвищенню його ефективності.

1.3 Основні фактори суспільного виробництва та їх поєднання

Фактори виробництва, потрібні для виготовлення і збуту продуктів, а також для утримування підприємства у робочому стані, молена класифікувати за певними ознаками.

Організаційний (диспозитивний) фактор - це та частина праці як фактора виробництва, яка за своїм змістом є управлінською діяльністю. Управлінська діяльність охоплює всі сфери функціонування підприємства і, висловлюючись узагальнено, забезпечує залучення і комбінацію решти факторів виробництва, а також збут виготовлених продуктів. Внаслідок цих особливостей організаційний фактор підпорядкований іншим факторам і, що важливо, його дія не може бути прямо віднесена на окремі продукти чи виробничі процеси.

Поняття "додаткові фактори" охоплює низку факторів, потрібних для виробництва та реалізації його результатів, які впливають на вартість продукції, але у більшості випадків не мають кількісного виразу в межах виробничого процесу. Це, наприклад, податки, мито, проценти, що стосуються виробництва як мети діяльності підприємства.

Основні фактори є важливішими для формулювання виробничих функцій, ніж організаційні та додаткові фактори, оскільки їх взаємодію у виробничому процесі та обумовлені цим витрати досить легко визначити кількісно і па цій основі встановити функціональні зв'язки з результатом виробництва. Взагалі розрізняють три види основних факторів: праця у сфері виробництва (не організаційна), засоби виробництва, матеріали. Більш точне розмежування основних факторів полягає в тому, що залежно від їх участі у виробничому процесі вони поділяються на затрачувані та потенційні. Останні називають також застосовуваними або наявними факторами.

Затрачувані фактори використовуються у виробництві як окремі блага один раз. При цьому вони поглинаються виробництвом, як, наприклад, мастильні матеріали, швидкозношуваний інструмент, силова енергія, або ж їх властивості у виробничому процесі змінюються настільки, що вони стають благами іншого виду чи складовими нових благ. Приміром, матерію розкроюють на деталі викрійки, зшивають їх за допомогою машин і, прикріплюючи ґудзики й застібки, виготовляють сукні та спідниці.

Затрачувані фактори, в свою чергу, поділяються на дві групи. До першої належать фактори, які входять у продукт своєю субстанцією. Це основні та допоміжні матеріали. Іншу групу становлять затрачувані фактори, що не входять матеріально у продукт. Вони сприяють виробничому процесу, але самі при цьому не стають складовою продукту. До них належать виробничі матеріали.

Застосовувані фактори - це використовуваний потенціал, що віддає у процесі роботи свої корисні властивості. До них належать машини, робоча сила, інструмент тривалого користування. Потенційні фактори можна, у свою чергу, поділити залежно від того, чи беруть вони участь у виробництві безпосередньо чи тільки забезпечують його.

До перших належать потенційні фактори, що віддають свою потужність у виробничому процесі. Це персонал розумової та фізичної праці, діяльність якого пов'язана з виготовленням певної продукції або управлінням виробничими процесами, а також машини, інструмент, допоміжні засоби, що використовуються для виготовлення благ і витрачаються чи зношуються поступово. Крім зазначених існують потенційні фактори, які не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі. До них належить персонал розумової та фізичної праці, діяльність якого прямо не стосується певної продукції або виробничих процесів, наприклад працівники апарату управління.

Функціонуванню і взаємодії факторів виробництва передує їхнє поєднання. Процес виробництва передбачає об'єднання людей певним чином між собою та з відповідними речовими факторами виробництва. Характер і спосіб поєднання факторів виробництва - це однопорядкові, але нетотожні категорії. У характері поєднання факторів виробництва відображається сукупність важливих соціально-економічних рис тієї чи іншої економічної системи, її виробничих відносин, а у способі поєднання їх - конкретно-історична комбінація засобів виробництва та робочої сили, порядок їх застосування, тобто особливості продуктивних сил.

У характері відбивається соціально-економічне, а у способі - організаційно-трудове поєднання факторів виробництва. Першому відповідають економічні відносини (виробництво, розподіл, обмін, споживання), в основі яких знаходяться відносини власності або майнові; другому - організаційно-трудові відносини (спеціалізації, кооперації, наукової організації праці, дисципліни, ресурсного забезпечення, реалізації результатів праці, управління стандартами, якістю тощо), які походять з відносин організації безпосереднього використання факторів виробництва як елементів продуктивних сил.

Поєднання факторів виробництва - це не застигла система, а динамічне явище. Серед проблем, які виникають у процесі поєднання факторів виробництва, виділяють такі:

- забезпечення збалансованого розвитку засобів виробництва і трудових ресурсів, їхньої взаємної якісної та кількісної відповідності;

- формування і підтримка мотивації до впровадження більш прогресивних засобів виробництва;

- забезпечення заміни ручної, малокваліфікованої праці на технічно і технологічно оснащену, що дає змогу значно зменшити витрати всіх ресурсів на одиницю створеного продукту;

- досягнення доцільних пропорцій при формуванні техніко-технологічної бази виробництва і підготовці сучасного працівника;

- пошук і впровадження нових, прогресивних форм включення працівників у виробничий процес;

- створення і утримання на належному рівні механізму економічного управління процесом поєднання і використання факторів виробництва, за якого б досягався найбільший результат при найменших витратах. [9, c. 312-321]

1.4 Економічні показники результативності суспільного виробництва

У сучасних умовах ефективність суспільного виробництва визначають і оцінюють за спільним для всіх ланок економіки принципом -- зіставленням результатів виробництва та витрат. Ефективність виробництва характеризує його результативність, яка знаходить своє відображення в зростанні добробуту населення України.

Показники ефективності економіки в цілому й економіки регіонів зокрема визначають на аналітичній та прогнозній стадіях розробки індикативних планів, під час розрахунку найважливіших народногосподарських балансів, варіантних обґрунтувань темпів економічного зростання та пропорцій і розробки регуляторів розвитку економіки.

Ефективність виробництва -- це якісна характеристика, яка відображає рівень розвитку продуктивних сил і ступінь забезпечення потреб суспільства. Якісні показники визначаються діленням обсягу валової продукції на інший кількісний показник.

Під час аналізу розвитку виробництва предметів споживання в регіональному розрізі доцільно розрахувати обсяги їх випуску на душу населення.

До системи узагальнюючих показників економічної ефективності традиційно відносять рентабельність продукції (Дод. А) та виробничих фондів, виробництво продукції на 1 грн. затрат, відносну економію основних і оборотних фондів, а також матеріальних та трудових витрат і фонду оплати праці.

Показник виробництва національного доходу або чистої продукції на 1 грн. витрат відображає сукупну ефективність витрат ресурсів. Його визначають як відношення національного доходу (чистої продукції) до обсягів витрат у галузях матеріального виробництва.

Індекс виробленого національного доходу на душу населення характеризує темпи зростання ресурсів суспільства, які можуть бути використані для підвищення рівня життя народу та подальшого розвитку суспільного виробництва. Його розраховують за даними обсягу створеного національного доходу або чистої продукції та середньорічної чисельності населення.

У планах розвитку економіки ефективність використання живої праці визначається за допомогою показників темпів зростання продуктивності праці як вирішальної умови подальшого розвитку виробництва та підвищення добробуту народу.

Показником рівня продуктивності суспільної праці в цілому по країні є виробництво національного доходу на одного середньооблікового працівника сфери матеріального виробництва, а по галузях економіки, міністерствах -- виробництво чистої, товарної продукції на одного середньооблікового працівника.

Для оцінки ефективності використання праці на макрорівні застосовують такі показники:

- темпи зростання продуктивності суспільної праці;

- частка приросту національного доходу за рахунок підвищення продуктивності суспільної праці;

- економія живої праці -- відносне вивільнення середньорічної чисельності працівників виробничої сфери;

- співвідношення темпів приросту продуктивності суспільної праці та приросту середньої оплати праці одного працівника сфери матеріального виробництва.

Темпи зростання продуктивності суспільної праці в економіці визначають як їх співвідношення в базисному та прогнозному (плановому) періодах.

Узагальнюючим показником рівня використання основних виробничих фондів є фондовіддача. В економіці її визначають як відношення обсягу випущеної (товарної, валової, чистої) продукції (або в натуральному виразі) чи створеного національного доходу за певний період (рік) до середньорічної балансової вартості основних виробничих фондів.

Ефективність використання оборотних фондів і нормованих обігових коштів характеризується кількістю обертів у днях, їх витратами на 1 грн. валового національного продукту.

Ефективність використання капітальних вкладень обчислюють як відношення приросту національного доходу при заданій його матеріальній структурі в порівнянних цінах до обсягу капітальних вкладень, що зумовили цей приріст (у гривнях).

Другий показник -- термін окупності капітальних вкладень в економіці розраховують як відношення капітальних вкладень до обсягу приросту валового національного продукту.

Ефективність використання матеріальних ресурсів на макрорівні характеризують такі показники:

- матеріальні витрати (без амортизації) на 1 грн. валового національного продукту;

- витрати найважливіших видів матеріальних ресурсів у натуральному виразі на 1 млн. грн. валового національного продукту та національного доходу;

- відношення темпів приросту матеріальних витрат (без амортизації) до темпів приросту валового національного продукту та національного доходу.

На підвищення ефективності національного виробництва значно впливає прискорення обертання обігових коштів.

Під час обґрунтування планів підвищення ефективності виробництва поряд з розглянутою системою взаємопов'язаних показників мають широко застосовуватися специфічні техніко-економічні показники, які відображають удосконалення технології виробництва, широкий розвиток комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів, упровадження нового устаткування, заміну коштовної дефіцитної сировини й матеріалів.

Ефективність зовнішньоекономічних зв'язків визначається за такими показниками: обсяг виробництва продукції на експорт, ефективність зовнішньої торгівлі.

Найважливішим узагальнюючим показником результатів річного суспільного виробництва є ВНП. Це сума усіх виготовлених кінцевих товарів і послуг (або їх доданих вартостей) і реалізованих протягом року (без повторного рахунку) з урахуванням продукції, створеної закордонними філіями національних компаній. Розраховується за сумою витрат і сумою доходів.

Для оцінки реального обсягу ВНП номінальний ВНП (вимірюється у поточних цінах) звільняють від впливу зростання цін за допомогою індексу цін. ВВП відрізняється від ВНП тим, що не враховує продукцію, створену закордонними філіями національних компаній. Чистий національний продукт дорівнює ВВП мінус річна сума амортизаційних відрахувань. Якісними показниками ефективності суспільного виробництва є соціальна та економічна ефективність. Найбільш точно ефективність суспільної праці у межах народного господарства характеризує показник створеного НД або ВНП, ВВП у розрахунку на душу населення.

Таким чином, на основі опрацьованих матеріалів можна зробити висновок, що виробництво - це не тільки процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього фізичного існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

Суспільне виробництво за своєю структурою складається з чотирьох основних фаз, які тісно пов'язані між собою.

Як і його фактори, воно завжди має конкретну історичну та соціально-економічну форму. Тому і людина як головний фактор продуктивних сил в той самий час є суб'єктом економічних, виробничих і всіх суспільних відносин, адже економічні відносини виникають та існують у процесі спільної трудової діяльності людей.

Процес суспільного виробництва передбачає використання трудових та матеріальних ресурсів або, як їх ще називають, особистих і речових факторів виробництва, що в свою чергу набувають найсуттєвішої якості - суспільного характеру, коли постають не як індивідуальні, а як сукупні фактори. Функціонуванню і взаємодії факторів виробництва передує їхнє поєднання. Характер і спосіб поєднання факторів виробництва - це однопорядкові, але нетотожні категорії.

Види факторів виробництва також зумовлені різноманітною виробничою діяльністю людини у багатьох галузях, підгалузях, сферах, підрозділах і регіонах.

Оцінка наслідків діяльності факторів виробництва проводиться через призму поняття ефективності виробництва, що являє собою комплексне відбиття кінцевих результатів, використання засобів виробництва і робочої сили за певний проміжок часу.

Результативність використання речових та особистих факторів виробництва може бути відображена категорією ефективності виробництва (співвідношенням одержаного результату продуктивного використання факторів виробництва та їхніх витрат). Ефективність виробництва може бути підвищена за рахунок як збільшення використаних факторів, так і повнішого їх використання, тобто екстенсивним або інтенсивним шляхом. У реальному процесі виробництва обидва шляхи переплітаються при переважній ролі одного з них. З розвитком суспільства все більшого поширення набуває інтенсивний шлях. Процес інтенсифікації виробництва означає більш повне використання його факторів, їхнє якісне удосконалення, а також поліпшення технологій використання продуктивних можливостей їх та відповідне зменшення ролі простого кількісного нарощування факторів, не пов'язаних з суттєвим поліпшенням їхнього застосування.

Найбільший виробничий ефект досягається тоді, коли користувачі факторів водночас є їхніми власниками. Однак таке поєднання навряд чи може бути загальним і навіть широкомасштабним, оскільки це означає, що всі члени суспільства повинні бути не тільки номінальними, а й функціонуючими власниками, тобто виконавцями оперативних розпорядчих функцій. Проте кожний крок з наближення до такого поєднання факторів виробництва робить їх функціонування інтенсивнішим, підвищуючи результативність процесу виробництва і повніше задовольняючи потреби членів суспільства.

РОЗДІЛ 2

РОЗВИТОК СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА В УКРАЇНІ

2.1 Особливості факторів суспільного виробництва в Україні

Світовий досвід показує, що країни, як правило, експортують ту продукцію, для якої у них є надлишок факторів виробництва і яка має найменшу відносну вартість, а імпортують, навпаки, товари, що потребують дефіцитних факторів і підвищення витрат на їх виготовлення. Тому основна увага у практичній роботі з підвищення конкурентоспроможності повинна приділятися забезпеченості факторами виробництва, які можуть використовуватися для розвитку галузі і створення конкурентних переваг. Окремі фактори по-різному впливають на створення конкурентних переваг, до того ж вони можуть відрізнятися за характером дії та джерелами відтворення, що також треба враховувати. Свого часу конкурентоспроможність держави значною мірою залежала від наявності у неї трьох основних факторів виробництва - природних ресурсів, трудових ресурсів та капіталу. З розвитком виробництва і технічним прогресом конкурентоспроможність стали визначати фактори вищого рівня, так звані розвинуті - це, насамперед, інфраструктура країни, її науковий потенціал, рівень освіти населення тощо. Але визначальну роль у створенні конкурентних переваг відіграють спеціалізовані фактори, спеціальна інфраструктура, спеціальні знання у вигляді науково-технічних баз даних по окремих галузях і виробництвах, наявність фахівців відповідного профілю знань тощо. Аналіз рівнів забезпеченості України основними факторами виробництва та ефективності їх використання у порівнянні з 6-ома економічно найрозвинутішими країнами світу (США, Японія, Німеччина, Франція, Англія, Канада) свідчить, що наша держава має досить високий рейтинг: у забезпеченості сільгоспугіддями - 3 місце, трудовими ресурсами - 4 місце, науковим потенціалом - 3 місце. Але щодо реалізації цих можливостей, то на сьогодні це - парадокс. За ефективністю використання факторів виробництва Україна, як і Росія та інші країни СНД, посідають останні місця, набагато поступаючись розвинутим країнам світу. Від Франції, наприклад, відставання сягає: щодо використання сільгоспугідь - у 10-12 разів, трудових ресурсів - у 7-15 разів, основного капіталу - в 2-3 рази, наукового потенціалу - більш як у 20 разів.

Незважаючи на всі умовності таких порівнянь, відмінності настільки разючі, що не можна не звертати на це уваги при визначенні основних заходів промислової політики щодо підвищення конкурентоспроможності.

Разом з тим, світовий досвід свідчить, що наявність факторів виробництва є важливою, але недостатньою умовою успішної конкуренції. Для цього ще потрібні певний попит на продукцію, зокрема, вимогливі споживачі, конкурентноспроможні постачальники і суміжники, сумлінне ведення конкуренції, відповідна стратегія підприємств щодо їх розвитку і підвищення конкурентоспроможності. На жаль, практична відсутність конкуренції на внутрішньому ринку, його незначна місткість і патологічна невибагливість українських споживачів не дозволяють створити належні умови для зростання конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Підприємства не можуть виробляти конкурентноспроможну продукцію для зовнішніх ринків, якщо вона низької якості на внутрішньому. Інакше кажучи, конкуренція на зовнішньому ринку є її продовженням на внутрішньому. Країни, що сьогодні є лідерами на світовому ринку, в ретроспективі завжди відштовхувалися від внутрішнього попиту: їх експансія йшла через його насичення.

Певною мірою у нас теж спостерігається насичення внутрішнього ринку, але внаслідок різкого падіння внутрішнього споживання та незначних масштабів інноваційної діяльності підприємств. У деяких випадках українська продукція виявляється неконкурентоспроможною внаслідок відсутності відповідних сертифікатів якості або ж використання таких систем оцінки якості товарів, які не відповідають загальноприйнятим у світі. Відмічені негативні тенденції призвели до витіснення українських товарів не тільки з зовнішнього, а й з внутрішнього ринку. Нарощування обсягів імпорту, скорочення попиту на вітчизняну продукцію, а також неможливість її реалізації призвели до збільшення залишків такої продукції на складах підприємств. Головними причинами інноваційної кризи слід визнати брак коштів, недосконалість законодавчої бази, а також так звану політику невтручання з боку урядових структур в інноваційну діяльність.

Оцінка потенційних можливостей окремих галузей економіки України щодо підвищення конкурентоспроможності дозволяє визначити опорні галузі і виробництва, які повинні узяти на себе провідну роль у розвитку економіки, а згодом й зайняти ключові місця в її структурі. Для України це, насамперед, переробні галузі матеріаловиробляючого комплексу (металургійна, хімічна, будівельних матеріалів), наукоємні й високотехнологічні галузі машинобудування та оборонної техніки, а також легкої і харчової промисловості. Багато підприємств цих галузей вже зарекомендували себе конкурентоспроможними суб'єктами зовнішнього ринку, але їх позиції там поки що не досить стійкі через внутрішні проблеми і коливання кон'юнктури на світовому ринку.

Підсилення конкурентних позицій в опорних галузях переробної промисловості може бути досягнуто тільки за умов істотного збільшення інвестиційних можливостей і нагромадження інноваційного потенціалу. Інвестиції взагалі мають домінантне значення для галузей з підвищеною капіталоємністю, де економічні показники їх діяльності, власне ефективність, суттєво залежать від масштабів виробництва. Враховуючи, що в Україні переважна більшість галузей відповідає саме цим критеріям, проблема пошуку інвестиційних ресурсів набуває надзвичайного значення.

Загальним для країн СНД є й те, що всі вони при розробці промислової політики і, зокрема, конкурентної стратегії у тій чи іншій галузі повинні вирішувати проблему інвестиційного забезпечення заходів щодо оновлення виробничого апарату та підвищення конкурентоспроможності виробництва. Незважаючи на те, за рахунок яких джерел відбувається інвестування (залучення портфельних чи прямих інвестицій або використання власного прибутку), цей процес має здійснюватися в умовах превалюючого визначення, що направлення коштів у виробництво для забезпечення його конкурентних переваг має безперечний пріоритет над їх «проїданням». На жаль, відповідні умови для такої поведінки інвесторів поки що відсутні як в Україні, так і в інших країнах СНД.

Звідси робимо висновок, що для більшості галузей промисловості, особливо тих, де переважають застарілі виробничі фонди і не вистачає інвестиційного потенціалу, дуже мало шансів протистояти в конкурентній боротьбі на зовнішньому ринку. Але підстави для такого висновку виникають лише в разі конкуренції з високорозвинутими країнами. Що ж до країн СНД, де склалися відносно рівні умови щодо технічного оснащення та фінансового забезпечення виробництва, то успішна конкуренція між ними не тільки можлива, а й необхідна, бо саме вона спонукатиме національних виробників до пошуку резервів оновлення виробничого апарату, впровадження новітніх методів і технологій, освоєння сучасних галузей виробництва. Адже щоб повністю не втратити конкурентоспроможність і не опинитися на периферії світового господарства.

На сучасному етапі регулювання економіки України має проходити на основі комплексного аналізу та пошуку шляхів найбільш ефективного її розвитку. У практиці нашої країни такий оперативний аналіз ще недостатньо розвинений. Багато даних, наявних у звітності та прогнозних (планових) розробках, часто функціонально відірвані й не погоджені між собою, а тому без попереднього додаткового аналізу не дають повної картини існуючого стану та можливостей розвитку країни або окремого регіону.

Для вирішення цих питань у прогнозуванні та плануванні потрібні більш досконала методологія, форми та методи аналітичної роботи. Надання керівним органам обґрунтованих прогнозів і планів та результатів їх обробки значно скоротить потік інформації, дозволить направити більше сил і засобів на аналітичну роботу та пошук кращих шляхів розвитку. Формування такої прогнозної й планової інформації має досягатися систематизацією та комбінуванням показників у існуючих документах. Для цього впроваджується уніфікована форма показників довгострокових виробничих факторів, поточних витрат, загальних і кінцевих результатів. Основна маса показників виробництва може бути отримана зі статистичної звітності.

2.2 Основні показники суспільного виробництва в Україні

Розвиток суспільного виробництва підпорядковується головній меті -- найбільш повному задоволенню постійно зростаючих потреб всіх членів суспільства. Чим вищими є темпи соціально-економічного розвитку, тим динамічніше змінюються людські потреби і сама структура життєвих благ, покликаних їх задовольняти та забезпечувати всебічний і гармонійний розвиток особистості (Дод. Б).

Ефективність виробництва характеризує його результативність, яка знаходить своє відображення в зростанні добробуту населення України.

Під економічним ефектом розуміється результат людської праці, яка спрямована на виробництво матеріальних благ. У практиці економічних розрахунків розрізняють загальну (абсолютну) і порівняльну економічну ефективність.

Загальна (абсолютна) ефективність ресурсів може визначатися на всіх рівнях господарювання й характеризує загальну величину економічного ефекту в порівнянні з окремими видами витрат ресурсів. Визначення загальної ефективності виробництва базується на обчисленні показників, які характеризують рівень використання основних ресурсів

У процесі аналізу, прогнозування та планування ефективність суспільного виробництва визначають за допомогою системи показників, які охоплюють усі рівні управління економікою України в цілому, а також регіонами, міністерствами, підприємствами.

Показники ефективності економіки в цілому й економіки регіонів зокрема визначають на аналітичній та прогнозній стадіях розробки індикативних планів, під час розрахунку найважливіших народногосподарських балансів, варіантних обґрунтувань темпів економічного зростання та пропорцій і розробки регуляторів розвитку економіки.

Показники ефективності галузей матеріального виробництва, міністерств, підприємств розраховують під час підготовки пропозицій щодо планових намірів уряду та під час розробки планів на підприємствах і в міністерствах.

Одне із центральних місць серед показників ефективності суспільного виробництва займає валовий внутрішній продукт (Дод. В).

За даними Державної служби статистики ВВП України за III квартал 2011 р. порівняно з III кварталом 2010 р. (у постійних цінах 2007 р.) склав 106,6%.

ВВП за III і II квартал 2011 Г.С урахуванням сезонного фактора склав 102,2%.

У вересні державна служба статистики підтвердила оцінку реального ВВП України за II квартал 2011 р. в 3,8% в порівняння з відповідним періодом минулого року (у постійних цінах 2007 р.). Так, ВВП України в II кв. 2011 р. у фактичних цінах склав 316 млрд 480 млн грн. У порівнянні з I кварталом 2011 р., з урахуванням сезонного фактора, реальний ВВП склав 0,5%. Валовий національний доход складе 309 млрд 547 млн ??грн.

В НБУ прогнозують зростання ВВП в 2011 і 2012 рр.. на рівні попереднього прогнозу - 5 ± 0,5% і 4 ± 0,5% відповідно. Раніше Нацбанк переглянув прогноз інфляції на 2011 і 2012 рр.. в бік зниження на 1 п.п. (До 9 ± 1% і 7 ± 1% відповідно). Про це йдеться в макроекономічному огляді НБУ за серпень 2011 р. НБУ зазначає, що такий перегляд пов'язаний "як в результаті здобуття вищої врожаю як зернових, так і овочевих культур в поточному році і відповідно зниження їх вторинних ефектів в наступному році".

Проте Міжнародний валютний фонд прогнозує зростання ВВП України в 2011 р. на рівні 4,5% (прогноз за 6 жовтня), що на 0,2 процентних пункти нижче, ніж у вересневому прогнозі.

Зростання ВВП України в 2010 р. по відношенню до 2009-го склав 4,2% (Дод. Г).

Одним із основних показників суспільного виробництва також ВНП, що є найобширнішою мірою сукупного обсягу національного виробництва товарів і послуг. Це сума ринкових вартостей споживання, валових інвестицій, урядових покупок товарів і послуг та чистого експорту. Величина ВНП залежить не тільки від фізичного обсягу виготовленої за рік продукції, а й від рівня цін, що має вигляд індексу.

За допомогою показника реального ВНП вимірюється вартість загального обсягу виробництва в різні роки за умови, що рівень цін незмінний, починаючи з базового року і впродовж усього періоду, який розглядається. Реальний ВНП показує ринкову вартість обсягу продукції кожного року, виміряну у постійних цінах, тобто в грошах, які мають таку ж саму ціну, або купівельну спроможність, як і базового року. Реальний ВНП є значно точнішою порівняно з номінальним ВНП характеристикою функціонування суспільного виробництва. В Україні показник валового національного продукту також введений в практику економічних розрахунків з 1988 року.

Наступним показником суспільного виробництва є національний дохід --підсумок чистої продукції окремих галузей матеріального виробництва. Чиста продукція окремої галузі обчислюється як різниця між валовою продукцією і матеріальними виробничими затратами.

У статистичних щорічниках України поряд з даними про темпи зростання виробленого національного доходу (Дод. Г) наводяться також дані про темпи зростання національного доходу, який використовується для споживання і нагромадження. За кожний окремий рік загальна сума споживання і нагромадження (в фактичних цінах) відрізняється від національного доходу як підсумку чистої продукції галузей матеріального виробництва (виробленого національного доходу) на величину відшкодування втрат і зовнішньоторговельного сальдо.

У національних рахунках України застосовується і такий показник, як чиста продукція підприємств матеріального виробництва. Цей показник характеризує конкретний вклад підприємства у створення національного доходу і визначається як національний доход за вирахуванням надходжень від зовнішньоторговельних операцій і податку на добавлену вартість та акцизного збору (крім дотацій).

Оскільки Україна як суверенна держава намагається ввійти до світової господарської системи, вона має якнайшвидше перейти на систему показників макроекономіч-ного рівня, прийнятих у більшості країн світу.

ВНП не дає повної картини економічного добробуту народу. Однак він є вимірником річного обсягу орієнтованої на ринок діяльності. Поширена думка, що між реальним ВНП і суспільним добробутом обов'язково повинна існувати тісна позитивна кореляція. Тобто чим вищий рівень виробництва, тим суспільство мас більші потенційні можливості для забезпечення вищого життєвого рівня.

Варто зазначити, що за підрахунками Держкомстату у березні українська промисловість збільшила обсяги виробництва на 16,2% до лютого поточного року і на 13,8% - до березня минулого року,

Однак за даними експертів про стабільне зростання виробництва можна буде говорити лише через кілька місяців.

Спад до лютого показали лише видобуток енергетичних корисних копалин (-5,9%) і виробництво та розподілення електроенергії, газу та води (-6%). Найбільше зростання зафіксовано у сфері виробництва коксу та продуктів нафтопереробки (25,6%).

Темпи вище від середнього зафіксовано у всіх ключових галузях: металургійній (25,1%), машинобудівній (+22%), хімічній (19,3%) і харчовій (18,4%). Повільне відновлення внутрішнього ринку гальмує і розвиток харчової промисловості, яка, попри зростання в березні на 18,4%, за підсумками кварталу, показала плюс всього 1,1%. Після провального січня завдяки поліпшенню попиту в лютому та березні за підсумками кварталу вдалося збільшити зростання виробництва на 10%. Але ситуація на ринку не дозволяє говорити про продовження значного поліпшення попиту.

Загалом промислове виробництво в першому кварталі зросло на 10,8% (у першому кварталі 2009 року падіння становило 31,8%).

Позитивну динаміку продемонстрували також сільське господарство (+5,3%) і транспорт (+12,4%). Досі не можуть вийти з кризи будівництво (-21,4%) і роздрібна торгівля (-3,1%). Водночас, відновлення внутрішнього попиту відбувається з великим лагом. Якщо ця тенденція не зміниться, до кінця року ми вийдемо на зростання ВВП в межах 4%, що, на мій погляд, є дуже хорошою базою для відновлення економіки в 2011 році.

Таким чином можна зробити висновок, що Україна має досить потужний промисловий потенціал. Але для більшості галузей промисловості, особливо тих, де переважають застарілі виробничі фонди і не вистачає інвестицій, дуже мало шансів протистояти в конкурентній боротьбі на зовнішньому ринку.

На сучасному етапі регулювання економіки України має проходити на основі комплексного аналізу та пошуку шляхів найбільш ефективного її розвитку. У практиці нашої країни такий оперативний аналіз ще недостатньо розвинений. Багато даних, наявних у звітності та прогнозних розробках, часто функціонально відірвані й не погоджені між собою, а тому без попереднього додаткового аналізу не дають повної картини існуючого стану та можливостей розвитку країни або окремого регіону.