Економічні та соціальні проблеми розвитку сільського господарства України в сучасних умовах

На наш погляд, в умовах ринку держава проводить політику не ціноутворення, а регулювання продовольчого ринку, створення економічних передумов для розвитку сільськогосподарського виробництва через ціни. Останні виступають засобом, а не об'єктом державного впливу. З урахуванням цього автор рекомендує запровадити систему компенсацій сільськогосподарським товаровиробникам відхилення від індикативного плану ціни в розмірах, необхідних для здійснення їх діяльності на заданому рівні доходності.

Оцінюючи загалом можливість здійснення капітальних вкладень в агропромисловий комплекс на рівні нормативної потреби, автор відзначає, що реалізація цієї можливості є реальною за умови, якщо в найближчий час держава змінюватиме аграрну інвестиційну політику, спрямовану на стимулювання інвестицій за рахунок всіх джерел фінансування через систему економічних важелів.

В дисертаційному дослідженні замість відомчого принципу розподілу капітальних вкладень, який існував раніше, обгрунтовуються основні напрями розвитку інвестиційного процесу в умовах ринкових відносин. Визначаються методологічні підходи щодо формування механізму спеціальних цільових інвестиційних програм. Пропонується поряд з інвестуванням виробництва здійснювати інвестиційні проекти соціального плану. Особливістю розвитку інвестиційного процесу має стати регіональний підхід. Його забезпечення повинне здійснюватись в контексті загальнодержавної інвестиційної політики. При цьому прямі інвестиції за рахунок коштів державного бюджету мають здійснюватись по спеціальних цільових інвестиційних програмах державного значення.

Автор обгрунтовує необхідність і шляхи залучення іноземних інвестицій, які рекомендовано використовувати насамперед на техніко-технологічне переозброєння АПК. Потребує серйозного доповнення законодавство щодо захисту іноземних інвесторів та інвестицій.

В четвертому розділі “Трансформація трудових відносин в аграрній сфері” досліджуються питання адаптації системи мотивації праці до умов ринку, його економічного механізму, соціально-психологічні аспекти організації праці та соціально-економічні умови кадрового забезпечення галузі. Визначаються також перспективи розвитку ринку робочої сили та розв'язання проблем зайнятості на селі. В методологічному плані трудові відносини розглядаються з точки зору виробничих відносин. Трудові відносини характеризуються передусім відносинами власності на засоби виробництва, результатами виробництва, його ступенем гуманізації. Однією із складових трудових відносин виступає мотивація праці на рівні учасників виробництва. Мотивація праці є основним компонентом самосвідомості працівника, визначає його ставлення до праці. Вона спонукає людину до виробничої чи невиробничої діяльності для задоволення своїх потреб та запитів.

Мотивація до праці включає не лише задоволення своїх фізіологічних, матеріально-побутових, культурних потреб, але й здобуття певного іміджу в суспільній ієрархії. Вона зумовлена природною особливістю людини і перш за все необхідністю.

В дисертації визначаються основні нормативи фізіологічного існування працівника, житлових, побутових та інших матеріальних умов життя і забезпечення умов для духовного розвитку особи; відтворення й продовження роду.

У відношенні до роботи працівники, як правило, керуються кількома мотивами: розмір заробітної плати, умови і характер праці. Це дозволяє виділити кілька типів мотивації працівників - патріотично мотивований, інструментально мотивований, професіонально мотивований, господарсько-мотивований, люмпенований працівник. Практично вплив на поведінку людей можливий через їх потреби і реалізується засобами мотивації праці. При цьому важливу роль відіграють стимули до праці, які діляться на 4 групи: матеріальні, моральні, духовні і умови праці.

Мотиваційний механізм праці властивий кожній економічній системі. Соціально-економічна система із примусовою моделлю трудових відносин, в якій людина піддавалася економічним і неекономічним методам примусу до праці, повинна бути замінена на дійовий мотиваційний механізм. Необхідність його створення зумовлена тим, що люди являють собою основу успішного виконання поставленої мети, дійового та економічного використання ресурсів. Це аж ніяк не применшує значення технічних засобів і технологій, а лише підкреслює, що і вони створюються та використовуються людиною, а їх ефективність залежить від результативності праці. Тому істотною проблемою є виявлення мотивів та стимулів, що спонукають людину до ефективної праці.

Важливе місце в мотиваційній системі належить, як з'ясовано в процесі дослідження, обсягу повноважень та функціональному навантаженню кадрів управління.

Перед аграрно-економічною наукою в умовах переходу до ринкових відносин стоять завдання розробки як національної моделі розвитку агропромислового комплексу, так і національної системи мотивації праці, яка б враховувала особливості аграрного сектора на даному етапі. Проте, для її ефективної дії важливо створити мотиваційний механізм розвитку сільського господарства. До цього спонукають історичні події останніх років, набуття Україною політичної незалежності і процес докорінних перетворень виробничих відносин, змін форм власності та формування ринкової економіки.

У формуванні доходів сільських жителів, як встановлено дослідженням, заробітна плата перемістилася з першого на третє місце, її розмір значно нижчий, ніж в інших секторах економіки. У 1990 р. номінальна заробітна плата працівників сільського господарства була нижче заробітної плати працівників державного сектора економіки на 5,2 відсотка, у 1996 р. - вже на 46,1, а у 2000 р. - на 51,6 відсотка. Незважаючи на зростання номінальної зарплати в аграрних підприємствах, вона залишається низькою, посідаючи у 2000 р. останнє місце серед 26 галузей народного господарства. Оплата праці в аграрних підприємствах відстає від середньої по народному господарству і постійно знижується. Змінилось міжгалузеве співвідношення в оплаті праці. Крім того, на 10 січня 2001 року заборгованість по заробітній платі в сільському господарстві (у питомій вазі галузей народного господарства) становила 30,9 відсотка, а в кількісному виразі - понад 1,5 млрд. грн.

Аналіз проведеного дослідження переконує, що змінити ситуацію, домогтися певного прогресу в агропромисловому комплексі можна лише шляхом розвитку ініціативи головної рушійної сили - безпосередньо працівників, кадрів масових професій. З цього випливає, що перебудова економічної системи в аграрному секторі потребує відповідних змін і перетворень в системі народної освіти, професійної підготовки рядових працівників і спеціалістів.

В цілому загальноосвітня школа, професійно-технічні училища повинні стати фундаментом подальшої підготовки кваліфікованих кадрів суто ринкової сфери виробництва: орендарів, фермерів, брокерів, менеджерів у поєднанні з основами знань традиційних професій. Це вимагає, в першу чергу, зміни всього навчального процесу. За обгрунтуванням автора, тут одне з основних місць повинно приділятися формуванню у майбутніх фахівців комерційного мислення, вивченню прогресивних технологій виробництва та управління.

Чільне місце в дослідженні відведено також вивченню соціально-психологічних аспектів сільськогосподарської праці, її оплати та формуванню ринку робочої сили як одного з ефективних інструментів розв'язання проблеми зайнятості сільського населення.

До позитивних результатів із зазначених проблем автор відносить насамперед запропоновані заходи щодо вдосконалення економічної системи сільського господарства, узгодженості її з іншими галузями народного господарства країни. В нерозривній єдності з економічними умовами повинна розвиватися гуманітарна сфера. При цьому обгрунтовуються її якісні характеристики. Поєднання усіх складових людського фактора визначається основою для підвищення мотиваційних процесів в агропромисловому виробництві, насамперед через високий рівень оплати праці, інші матеріальні та духовні стимули.

Автор робить висновок, що реформа оплати праці має здійснюватися помірно, радикальним шляхом, тобто нові системи оплати праці повинні виникати в надрах апробованих на практиці систем, а сам перехід до нової організації матеріального стимулювання повинен бути поступовим і здійснюватись паралельно із становленням і зміцненням нових форм власності і господарювання. При цьому слід враховувати як психологію різних категорій працівників, так і професійну підготовку економічних кадрів.

В дисертації підкреслюється, що основні напрями економічної політики держави в сучасних умовах передбачають становлення і розвиток загальнодержавного та регіонального регульованих ефективних ринків робочої сили. При цьому не можна не враховувати специфіки формування ринку праці, існування прихованого безробіття в силу різних об'єктивних і суб'єктивних причин, наявності двох взаємопов'язаних проблем: соціально-демографічної і виробничої, а також наявності кризових явищ, які мають глибокий структурний характер.

У п'ятому розділі “Соціально-економічна результативність аграрних перетворень” приділена увага з'ясуванню організаційних наслідків та перспектив соціально-економічного розвитку в агропромисловому секторі економіки, дослідженню соціально-економічних умов стабілізації кадрів в аграрній сфері. Поряд з цим аналізується і такий важливий бік сільського життя, як демографічна ситуація на селі, з'ясовуються шляхи її поліпшення. Важливими факторами, що можуть сприяти цьому, на думку автора, є розвиток соціальної інфраструктури, підвищення ролі кадрів в агропромисловому виробництві.

В умовах перехідної економіки, коли відбувається руйнація продуктивних сил старої економічної системи, гостро постала проблема збереження соціальних надбань, оскільки різке погіршення економічного стану народного господарства зумовило різке скорочення асигнувань на соціальні потреби, а реформування економіки поки що не дало позитивних результатів. Тому узгодження заходів щодо стабілізації економічного розвитку і соціального прогресу повинні найбільш ефективно розв'язувати суперечності, притаманні перехідному періоду запровадження ринкових відносин.

Дослідження стану аграрної сфери економіки показують, що в країні здійснено ряд заходів, спрямованих на формування відносин власності ринкового типу, запроваджено зміни в майнових і земельних відносинах сільськогосподарських підприємств, започатковано формування сектора селянських (фермерських) господарств, розширено землекористування особистих підсобних господарств населення, насамперед селян. Державні сільськогосподарські підприємства, які підлягали приватизації, перетворені у приватні підприємницькі структури. Однак, ці соціально-економічні трансформації поки що не супроводжуються позитивним економічним ефектом. Причини тут різні. Одна з них -- недостатньо обгрунтована визначеність суті організаційно-господарських структур. Зміни організаційно-правового статусу підприємств протягом короткого періоду не можуть стати позитивним фактором різкого зростання виробництва. Основна причина, не рахуючи ідеологічних, полягає у загальній економічній ситуації (занепад економіки країни в цілому), відсутності стимулюючої фінансової, кредитної, цінової, податкової та інвестиційної політики. До негативних чинників слід віднести і низьку платоспроможність населення.

Виходячи з аналізу наслідків економічного розвитку і потреб суспільства та розвитку соціальної сфери, слід об'єктивно оцінювати можливості економіки по виробництву необхідного і додаткового продукту і ставити реальні завдання по отриманню доходів та підвищенню життєвого рівня, вирішенню проблем зайнятості і соціального захисту населення, правильно визначати співвідношення між споживанням і нагромадженням, що в подальшому зумовить економічне зростання виробництва.

Водночас слід мати на увазі й особливості діалектичної єдності економічного і соціального в процесі розвитку агропромислової інтеграції економіки, оскільки її наслідки зумовлені сучасною науково-технічною революцією, і тут мають місце більш складні економічні та соціальні явища.

В дослідженні проблеми соціально-економічного розвитку аграрного сектора розглядаються в тісному поєднанні з аналізом демографічної ситуації на селі. Аналіз сільського населення за основними віковими групами дає можливість простежити такі зміни: за 1970-1999 рр. частка населення віком 0-9 років коливалась від 17,4 до 11,6 відсотка, 10-19 - від 16,5 до 14,6 відсотка, 20-29 - від 10,2 до 12,9 відсотка, 30-39 - від 14,1 до 12,9 відсотка, 40-49 - від 14,1 до 12,1 відсотка, 50-59 - від 10,7 до 10,1 відсотка, 60-69 - від 10,2 до 12,8 відсотка, 70 і старше - від 6,8 до 13,0 відсотка.

Ці показники свідчать про стрімке старіння жителів села та звуження їх демографічної бази відтворення. Якщо у 1970 р. в розрахунку на 100 чол. працездатного віку припадала 41 особа старше працездатного віку, то у 2000 р. їх було уже 58 чол. Особливо тривожна ситуація склалась в Чернігівській, Сумській, Хмельницькій, Вінницькій областях, в яких коефіцієнт демографічного навантаження дорівнює 99-77 чол. Скорочується в селах України чисельність дітей і підлітків віком 0-15 років. Так, на 100 працездатних у 1970 р. їх припадало 60 чол., а у 2000 р. - лише 42 чол.

В дисертації зроблено наголос щодо того, що проблему подальшого відтворення сільського населення слід вирішувати комплексно, тобто за допомогою економічних, соціальних та правових важелів, основою яких є матеріальні, духовні, морально-психологічні інтереси населення, зокрема молоді.

На демографічні передумови відтворення сільського населення та його трудового потенціалу позитивний вплив матиме створення умов для надання сільським жителям максимуму послуг в найповнішому обсязі з урахуванням соціального і природного середовища, в якому вони працюватимуть.

В останні роки на фоні економічного спаду сільськогосподарського виробництва, зниження реальних доходів жителів села відбувається руйнування мережі соціальної інфраструктури.

В дисертації проведено детальний аналіз розвитку соціальної інфраструктури села, забезпечення сільського населення житлом, об'єктами освіти, охорони здоров'я, культури, побуту, комунальної служби, обгрунтовано необхідність і шляхи вирішення цих проблем.

За рівнем забезпеченості об'єктами соціальної сфери в цілому виділяється 7 характерних груп (типів) сільських поселень:

без об'єктів сфери обслуговування;

з мінімальною сферою обслуговування (як правило, магазин, клуб);

із слабо розвинутою сферою обслуговування (як правило, магазин, клуб, фельдшерсько-акушерський пункт);

з усіма галузями повсякденного, але без об'єктів періодичного обслуговування;

з усіма галузями повсякденного й однією галуззю періодичного обслуговування;

з добре розвинутою соціальною сферою (усіма галузями повсякденного і двома - трьома галузями періодичного обслуговування), при обмеженому наборі об'єктів;

з добре розвинутою соціальною сферою та необмеженим набором об'єктів.

Опрацювання матеріалів соціального обстеження сільських поселень України показало, що майже половина їх відноситься до 1-3 груп, тобто не забезпечена навіть повним набором об'єктів повсякденного обслуговування, в тому числі 10,5 відсотка не мають жодного об'єкта.

Наведені дані свідчать також про значні регіональні розбіжності у розподілі поселень за рівнем забезпеченості соціальною інфраструктурою.

До недавнього часу проблеми соціальної перебудови села значною мірою вирішувались за рахунок сільськогосподарських підприємств. Проте надмірна зорієнтованість галузей соціальної сфери в такому спрямуванні стала однією з причин деформацій її власного розвитку. Органи управління галузями соціальної інфраструктури певною мірою самоусувалися від вирішення проблем обслуговування сільського населення, перекладаючи на сільськогосподарські підприємства не лише організаційні питання, а й фінансові витрати.

Подальший розвиток галузей соціально-культурного та побутового призначення потребує створення нових формувань, які б певною мірою забезпечували сільське населення соціальними послугами у більш широкому асортименті.

В дисертаційному дослідженні значна увага приділяється визначенню ролі особистого фактора у функціонуванні і розвитку аграрного сектора, впливу соціально-економічних умов на підготовку і закріплення кадрів на селі.

Проведений аналіз свідчить, що майже по всіх професіях на перспективу виникає потреба в підготовці кваліфікованих робітничих кадрів і спеціалістів. У сільському господарстві недоукомплектованість кваліфікованими кадрами основних професій становить понад 130 тис. чол. Крім того, необхідна значна кількість працівників інших професій, що належать до кваліфікованих кадрів галузі.

Недостатня забезпеченість сільськогосподарського виробництва кваліфікованими кадрами значною мірою зумовлена їх плинністю. Причому, вибуває із села в основному молодь, яка має, як правило, необхідну загальноосвітню і професійну підготовку. Тільки за 2000 рік із сільської місцевості вибуло 252,7 тис. чол., або у 2,2 раза більше проти 1985 р., в тому числі молоді 16-19 років - у 2,5 раза. Середньорічний відплив, зокрема, випускників СПТУ становить понад 40 відсотків.

Дослідженням встановлено, що проблема стабілізації сільськогосподарського трудового потенціалу - широка і багатопланова. Вона пов'язана з дією значної кількості груп факторів - природних, соціально-економічних, соціально-психологічних, етнічних, демографічних та ін. Не ставлячи за мету з'ясування ролі і взаємодії всіх цих груп (що практично неможливо в межах однієї дисертації), зосереджено увагу на найважливіших соціально-економічних факторах, які здійснюють найбільший вплив на закріплення робочої сили в сільському господарстві. До них належать насамперед такі фактори як умови праці, організація виробництва, оплата і режим праці, зміст і престижність сільськогосподарської професії, рівень механізації, сезонність виробництва, житлові і культурно-побутові умови, обмеженість в підвищенні освітнього рівня. Крім того, існують так звані планові фактори механічного відпливу молоді із села: військовий призов, навчання, перехід на іншу роботу, сімейні обставини тощо.

Методом анкетного обстеження автор зробив спробу виявити деякі залежності між окремими факторами, які впливають на закріплення кадрів у сільському господарстві. Тенденції, виявлені в результаті досліджень, в основних моментах співпадають з результатами досліджень, проведених іншими авторами в ряді областей України. По-перше, чітко прослідковується закономірність зростання і змін матеріальних і духовних запитів сільських жителів. По-друге, встановлено диференційований підхід різних груп населення до одних і тих же факторів. Чимало з них здійснюють неоднаковий вплив і по-різному оцінюються залежно від рівня розвитку виробництва, освітнього, професійно-кваліфікаційного і вікового складу працюючих.

Впровадження новітніх технологій і підвищення матеріально-технічного забезпечення сільського господарства, насамперед трудонедостатніх районів, сприятимуть дальшому вдосконаленню організації виробництва і поліпшенню умов аграрної праці. У зв'язку з цим сільськогосподарським підприємствам, з метою закріплення молодих спеціалістів, слід ширше застосовувати матеріальні стимули й економічні важелі, сприяти створенню належних житлово-побутових умов; надавати кредити на будівництво жилих будинків тощо.

Постає питання: чому одні підприємства працюють добре, а інші банкрутують. Тривалий час серед економістів побутувала думка, що основна причина -- це податкове законодавство, розірвані зв'язки з країнами СНД, відсутність енергоносіїв та інші. Дослідження показали, що такий аналіз був досить поверховим. Адже в однакових умовах виживають ті підприємства, де професіоналізм і відданість справі керівників та спеціалістів завжди знаходяться на належному рівні. Вивірена кадрова політика особливо проявили себе в агропромисловому комплексі, де процес відтворення порівняно з іншими галузями складніший. Особливо це стосується реформованих господарств, до управління яких прийшли ініціативні господарники-власники ринкового типу.

Якісно нова система організації суспільного життя і побуту селян повинна змінити демографічну ситуацію та усунути вплив негативних тенденцій в соціальному розвитку села: формування молодих сімей, зростання народжуваності й зниження смертності сільського населення, особливо дітей і осіб працездатного віку, забезпечення природного приросту населення і припинення процесу депопуляції. В перехідний період до ринкової економіки здійснювані заходи в аграрній сфері повинні сприяти стабілізації чисельності селянства, оптимізації статево-вікової та професійно-кваліфікаційної структури трудових ресурсів, цілеспрямовано регулювати демографічні й соціальні процеси в сільських регіонах.

Поряд з введенням нових об'єктів соціальної інфраструктури і підвищенням рівня її забезпеченості, необхідно вишукувати нові форми обслуговування сільського населення, залучаючи до цього фінансові ресурси органів місцевого самоврядування та галузевих структур, що розташовані в межах адміністративних районів.

Висновки

Дослідження проблем агропромислового комплексу має системний комплексний характер. Важливими є багатопланові аспекти розвитку сільського господарства - політичні, економічні, соціально-економічні, соціальні, соціально-психологічні, кадрово-управлінські. Всі вони як елементи єдиного цілого перебувають у діалектичній єдності і взаємозв'язку. Висвітлення в однаковій мірі всіх цих аспектів є досить складним завданням. Разом з тим в процесі дослідження виходили з того, що кожний з даних аспектів є важливим, але є визначальні пріоритети, що грунтуються на законі загального й часткового.

Автор вперше серед вітчизняних дослідників приходить до висновку, що в умовах перехідного періоду економіку України, крім загальної, вразила ще й аграрна криза, яка переплелася із фінансовою кризою, структурною кризою та кризами в політиці й ідеології. В основі цього лежать насамперед причини глобального плану макро- та мікроекономічного характеру.

З метою вирішення проблем, що нагромадилися в аграрному секторі економіки, необхідно:

1. Розробити чітко окреслену політику держави щодо розвитку аграрної сфери, визнати її істинно пріоритетною, закріпивши це в законодавчому порядку. Необхідно прийняти "Національну концепцію соціально-економічного відновлення і подальшого розвитку села в умовах переходу до ринку"; ввести більш чітку і жорстку систему макроекономічного регулювання та управління, враховуючи особливості її дії в сільському господарстві, а також систему мікроекономічного управління (менеджменту) на підприємствах будь-яких форм власності та господарювання.

2. Основними концептуальними положеннями розвитку агропромислового виробництва, в першу чергу виробництва сільськогосподарської продукції, має бути забезпечення такого рівня рентабельності виробництва, який може створити належні умови для розширеного відтворення, підвищення родючості грунтів, зменшення забруднення навколишнього природного середовища, збереження й ефективного використання ресурсів, стабілізації і нарощування обсягів виробництва конкурентоспроможної продукції, мінімізації її собівартості, підвищення якості та розширення асортименту, зниження втрат, удосконалення галузевої структури виробництва.

3. Доцільно зорієнтувати економічний механізм регулювання доходів і витрат сільськогосподарських товаровиробників у напрямі забезпечення нормального відтворювального процесу способами, що відповідають збалансованості ринкового попиту і пропозиції. Зокрема, слід ввести цінову підтримку доходів сільськогосподарських товаровиробників, усунувши руйнівні цінові диспропорції в товарообміні між промисловістю і сільським господарством, між містом і селом, постійно регулювати паритет цін на сільськогосподарську продукцію та продукцію промислового виробництва, що надходить селу.

4. Для подальшого розвитку форм і відносин власності слід насамперед створити чіткий механізм процесу приватизації та реалізації прав власності. Процес приватизації має бути економічно прозорим, соціально та політично обгрунтованим, простим і зрозумілим для кожного трудівника.

Створення приватного власника на селі, перетворення великотоварних єдиних господарських структур в самостійні утворення не повинно призводити до руйнування загального стану, втрати реального високотоварного продовольчого ринку, зовнішніх ринків.

Регулювання і створення різних форм власності має здійснюватися за допомогою держави, що повинно передбачати:

економічну та юридичну підтримку з боку держави розвитку на селі різних форм власності через систему дотацій, пільг, знижок, фінансової стабілізації та ін.;

бюджетну підтримку на період становлення та розвитку малих і середніх підприємств, фермерських та підсобних господарств населення, акціонерних товариств тощо, а також на придбання нової техніки, нових технологій, запчастин, племінної худоби. Контроль за їх використанням з боку держави має покладатися на податкову систему;

інноваційне кредитування підприємств усіх форм власності, зокрема нових селянських господарств, фермерів, орендарів та ін. Таке ж кредитування повинно виділятися на технічне переоснащення сільського господарства під ефективні інвестиційні проекти;

пільгове бюджетне фінансування технічного оснащення сільськогосподарських господарств різних форм власності встановити на рівні 7-8 відсотків річних банківських ставок;

пільгове оподаткування сільськогосподарських господарств різних форм власності на період їх становлення (не менше, ніж на 2-3 роки);

підтримку та залучення зарубіжних інвестицій для організації спільних підприємств з виробництва та переробки сільськогосподарської продукції, обслуговування, матеріально-технічного постачання.

5. Низький рівень економічної ефективності (а в багатьох випадках збитковість) виробництва продукції у всіх сферах АПК зумовив руйнування соціальної інфраструктури оскільки, як правило, фінансування соціальної сфери здійснювалось за рахунок підприємств. Скорочення виробництва загострило проблему зайнятості, поставило на перше місце створення повноцінного цивілізованого ринку праці.

Аналіз основних факторів формування ринку праці свідчить про погіршення демографічної ситуації.

Державна політика зайнятості в сільській місцевості має бути спрямована на забезпечення повної зайнятості наявних трудових ресурсів, залучення в агропромислову сферу, в систему агробізнесу трудових ресурсів із міст, стимулювання переміщення в село промислової переробки сільськогосподарської сировини, інших видів сільськогосподарської діяльності і розвитку соціальної сфери. Для цього слід використати пільговий податок, кредит, формування державних інвестицій для організації фермерських господарств, створення різних акціонерних товариств з виробництва кінцевої продукції експортного спрямування.

Практична реалізація державної політики зайнятості на селі включає наступні основні питання:

а) підтримка економічних процесів, які стимулюють перехід до повноцінного цивілізованого ринку праці і сприяють відродженню українського села;

б) створення матеріальних, правових і кадрових умов для прискорення освоєння ринку праці на селі з необхідною інфраструктурою, що разом з тим виключає масове безробіття і соціальні конфлікти;

в) розробка механізму взаємодії міського і сільського ринків праці, формування цілісного ринкового простору на території України. Особливого вивчення потребує питання щодо сезонних працівників у структурі формування ринку праці.

6. Здійснення аграрної реформи вимагає проведення виробничих, земельних, майнових, господарських і докорінних соціальних перетворень. Вони можуть бути реалізовані лише при економічно виваженій цілеспрямованій соціальній політиці держави на селі, яка повинна сприяти збереженню та стабільному розвитку нації.

Для цього необхідно:

стабілізувати і поступово підвищувати життєвий рівень, зростання платоспроможного попиту сільського населення; гарантування основних прав людини (на працю, освіту, здоров'я, житло тощо);

поліпшити демографічну ситуацію, забезпечити підготовку і перепідготовку кадрів для потреб усіх сфер АПК.

7. У перехідний період до ринкових відносин посилюється потреба соціального захисту населення. Найближчим часом слід розробити пропозиції щодо удосконалення системи соціального захисту селян на підприємствах різних форм власності, а також модель організаційно-економічних основ розвитку соціальної інфраструктури сільської території.

8. Необхідно піднести престиж сільськогосподарської праці за допомогою соціально-економічних важелів: удосконалення організації виробництва, системи оплати праці, підвищення рівня механізації трудомістких процесів, поліпшення умов і режиму праці і відпочинку. Вирішити питання створення житлових, культурно-побутових умов сільських жителів, забезпечення сільських населених пунктів всіма необхідними елементами соціальної інфраструктури: газифікацією, дорогами з твердим покриттям, об'єктами побутового обслуговування (їдальні, лазні, пральні, перукарні, магазини, засоби зв'язку тощо), комунального і культурно-освітнього призначення.

9. Автор вважає, що якими важкими не були б наслідки економічної кризи, інші негаразди перехідного періоду, вихід з існуючої ситуації, яка склалася в агропромисловому комплексі, лежить на шляхах соціально-економічних реформ, пошуку нових форм і методів організації виробництва і соціальної сфери.

Одним з центральних завдань є активна реалізація дієвої аграрної політики держави, основа якої - аграрна реформа. Аналіз показує, що проблему аграрної реформи, незважаючи на те, що вона має чимало політичних противників, можна розглядати з оптимістичних позицій, хоча питання тактики здійснення реформ залишається актуальним.

Виважена аграрна політика має сприяти подоланню кризи не тільки в галузях АПК, але і в народному господарстві України. Тому положення реалізації програми стабілізації і розвитку всіх галузей сільськогосподарського виробництва, розробка концепції такої політики і методологічних основ прийняття рішень, які формулюються у даній роботі, є корисними для державотворчих процесів по зміцненню політичної незалежності України.

Список основних публікацій за темою дисертації

Монографії, розділи в монографіях, брошури

1. Рябоконь В.П. Соціально-економічні проблеми розвитку агропромислового комплексу України в сучасних умовах. - К.: ІАЕ УААН, 2000.- С.355 ( 20,9 ум. друк. арк.).

2. Рябоконь В.П. Тенденції формування трудового потенціалу агропромислового комплексу в контексті процесу державотворення. - К.: Стилос, 1998. - С.90 (3,7 ум. друк. арк.).

3. Рябоконь В.П. Агропромисловий комплекс: основні фактори кризових явищ. - К.: Стилос, 1998. - С.29 (1,2 ум. друк. арк.).

4. Рябоконь В.П. Трансформація агропромислового виробництва до ринкових відносин. - К.: ІАЕ УААН, 1999. - С.34 (2,09 ум. друк. арк.).

5. Рябоконь В.П. Шляхи вдосконалення агропромислового виробництва як умови соціального відродження села. - К.: ІАЕ УААН, 1999. - С.39 (1,8 ум. друк. арк.).

6. Рябоконь В.П. Подальший розвиток сільськогосподарської кооперації і агропромислової інтеграції та нових форм організації виробництва - основна умова відродження соціального розвитку села. - К.: ІАЕ УААН, 1999. - С.22 (1,08 ум. друк. арк.).

7. Рябоконь В.П. Напрями розвитку форм господарювання в аграрному виробництві. В кн. Розвиток господарських формувань і організація виробництва в аграрній сфері АПК. За ред. М.В. Зубця, П.Т. Саблука, В.Я. Месель-Веселяка. - К.: ІАЕ УААН, 1999, 17,2 ум. друк. арк. -С. 17-34 (2,4 друк. арк.).

8. Сільськогосподарська кооперація: суть та проблеми розвитку в Україні (авторський колектив). За ред. д.е.н. М.Й. Маліка. - К.: ІАЕ УААН. 1999. - С. 166, в т.ч. автора с. 32-44 (1,0 друк. арк.); автором розглядаються принципи формування сільськогосподарських виробничих кооперативів, їх особливості та специфіка створення у процесі реформування КСП.

9. Реформування соціальної сфери села: організаційно-методичні засади (авторський колектив). За ред. П.Т. Саблука. -К.: ІАЕ УААН, 2000. - С.468, в т.ч. автора с.101-111 (1,1 друк. арк.); автором розглядаються основні тенденції зайнятості сільського населення в умовах трансформації АПК.

10. Формування та функціонування ринку агропромислової продукції (практичний посібник) (авторський колектив). За ред. П.Т. Саблука. - К.: ІАЕ УААН, 2000. - С.550, в т.ч. автора с.494-500 (0,6 друк. арк.); автором визначаються нормативно-правові засади щодо соціального захисту працівників аграрної сфери.

11. Рябоконь В.П. Принципи організації та управління АПФГ. В кн. Фінанси сільськогосподарських підприємств (посібник з питань фінансових відносин у ринкових умовах). За ред. М.Я. Дем'яненка. - К.: ІАЕ УААН, 2000. - С. 393-399 (0,7 друк. арк.).

12. Рябоконь В.П. Принципи формування організаційно-правових структур. В кн. Основи аграрного підприємництва. За ред. М.Й. Маліка. - К.: ІАЕ УААН, 2000. - С. 430-438 (0,8 друк. арк.).

13. Проблеми ефективного функціонування в умовах нових форм власності та господарювання. В 2-х томах / За ред. П.Т. Саблука та ін. К.: ІАЕ УААН. - 2001. - 851 с. // Розд. Організаційно-економічний механізм ринкового виробництва. Т. 2 / Саблук П.Т., Рябоконь В.П. с. 4-7 (0,1 друк. арк.).

Размещено на Allbest.ru