Предмет та функції економічної теорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виникнення й основні етапи розвитку економічної теорії

Люди завжди прагнули усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності. На це наштовхували їх життєві потреби. Отже, економікою люди цікавилися з давніх-давен. Економічна діяльність досліджувалася ще мислителями стародавньої Індії, Китаю, Греції, Єгипту та Риму. Істотного розвитку економічна наука досягла в працях Ксенофонта (430-355 pp. до н.е.), Платона (427-347 pp. до н.е.), Арістотеля (384-322 pp. до н.е.). Але ні в стародавньому світі, ні в період середньовіччя ще не було самостійної економічної науки.

В окрему галузь економічна наука виділилась у XVII-XVTQ ст. У 1615 р. французький економіст А. Монкретьєн опублікував працю "Трактат політичної економії". З цього часу економічна наука розвивалась під назвою "політична економія". Назва походить від грецьких слів: поліс - місто, держава в стародавній Греції, ойкос - дім, господарство і номос - закон (буквально: господарські закони суспільного розвитку).

Головна заслуга Монкретьєна в тому, що він уперше виділив предмет дослідження економічної науки. Саме з часу опублікування зазначеної праці в загальному понятті "економіка" починають виділяти два аспекти: економіку як систему господарської діяльності та економіку як систему знань про господарську діяльність. А в самій економічній науці з одного боку формуються теоретичні економічні науки, а з іншого - прикладні. Відтоді економічна наука розвивається в систему дисциплін про економіку. Провідною серед них є політична економія, яка відіграє роль теоретичного фундаменту або методологічної основи інших економічних наук.

У процесі розвитку політичної економії можна виділити декілька етапів. Політекономія як наука формувалась у процесі розвитку капіталістичного ладу, тому об'єктом її вивчення була економіка капіталістичного способу виробництва. А оскільки капіталістичні відносини спочатку зародились у торгівлі, то в той період економісти досліджували саме сферу торгівлі, їхнє завдання полягало в тому, щоб з'ясувати джерела багатства. А багатство вони ототожнювали з грошима. Виробництво розглядали лише як передумову для створення багатства. Безпосереднім джерелом багатства вважали торгівлю, бо там товари на основі нееквівалентного обміну перетворювались у гроші й виникав прибуток.

Однак джерелом багатства вважалася тільки зовнішня торгівля. Звідси робився висновок: треба менше купувати і більше продавати. Продуктивною вважали лише працю в торгівлі.

Цей перший напрямок політичної економії почав формуватися ще в останній третині XV ст. (рис. 1.1). Широкого розвитку він набув з другої половини XVI ст. Його називають меркантилізмом (від італійського мерканте - торговець, купець). Головними представниками цієї школи були англійські економісти Томас Мен (1571-1641), Вільям Стаффорд (1554-1612) і француз Антуан Монкретьєн (1575-1621).

З розвитком капіталізму капітал проникає у сферу виробництва. Зі зростанням ролі виробництва основні положення меркантилізму про те, що джерелом багатства є торгівля, втрачають свою актуальність. Це призводить до того, що на зміну меркантилізму поступово приходить новий напрям в економічній науці - школа фізіократів у Франції і класична школа в Англії.

Фізіократи (назва походить від грецьких слів фізис - природа і кратос - влада) вважали, що джерелом багатства є виробництво, яке обмежували землеробством. Промисловість вони розцінювали як непродуктивну сферу. Визначними представниками школи фізіократів у Франції були Франсуа Кене (1694-1774), Жак Тюрго (1727-1781) і Віктор Мірабо (1715-1789).

Найбільшого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в працях класичної школи, яка сформувалася в Англії в XVII-XVIII - на початку XIX ст. її представниками були Вільям Петті (1623- 1687), Адам Сміт (1723-1790) і Давід Рікардо (1772-1823). Предметом їхнього дослідження було

виробництво. У ньому, на їхню думку, полягало джерело багатства. Вони прагнули виявити глибинні закономірності суспільного життя. Так вони започаткували теорію трудової вартості.

Рис. 1.1 Етапи розвитку економічної науки

З середини XIX ст. розвиток політичної економії йшов у двох протилежних напрямах - прагматичному і марксистському. Прагматичний напрям марксисти називають вульгарним. Назва походить від латинського vulgaris - грубий, спрощений. Представники прагматичного напряму основну увагу зосередили на використанні основних факторів виробництва для одержання прибутку та економічного зростання.

Видатними представниками прагматичного напряму були Томас Роберт Мальтус (1766-1834), Джеймс Міль (1773- 1836) в Англії, Жан-Батіст Сей (1766-1832) у Франції. У XX ст. - Джон Кейнс, Фрідріх фон Гаек в Англії, Веслі Мітчел та Поль Самуельсон у США.

Як противага прагматичній політекономії в середині XIX ст. виникає марксистська політекономія. її основи заклали Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895). Вони зосередили свою увагу на дослідженні суперечностей капіталізму і намагалися довести неминучість його загибелі.

Історія не підтвердила доказів і передбачень К. Маркса.

Основним питанням, яке розмежувало, зробило протилежними прагматичну і марксистську політекономію, було питання власності. Прагматики відстоюють приватну, а марксисти - суспільну власність на засоби виробництва. У другій половині XIX ст. в економічній науці з'явився цілий ряд шкіл або течій. Це пов'язано з тим, що економічна наука зачіпає інтереси всіх верств населення, класів, соціальних групі владних структур. Тому в її межах завжди формувалися різні концепції, школи, напрямки, які предмет науки та її окремі проблеми пояснювали з позицій інтересів свого класу, групи чи владної структури.

У сучасних умовах виділяються такі основні течії:

Економічний лібералізм (теорія економічної свободи). Його представники виступають проти втручання держави в економіку, природним регулятором вважають ринок. Найбільше прихильників - у СІЛА.

Економічний дирижизм.

Представники цього напряму вказують на важливість регулювання економіки державою. Вони допускають націоналізацію та утворення державного сектора, державне фінансування, планування економіки та адміністративний контроль над кредитом, цінами та заробітною платою.

Неолібералізм. Його представники намагаються обґрунтувати необхідність поєднання державного регулювання економіки і вільної конкуренції.

Кейнсіанство - один із провідних напрямів економічної думки, який обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку. Він сформувався в 30-х роках XX ст. Головним його представником е англійський економіст Дж. Кейнс. У 1936 р. він опублікував монографію "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей".

Неокласицизм. Узяв на себе функцію захищати капіталізм від марксизму. Його представники роблять спробу сформулювати закономірності оптимального режиму господарювання економічних одиниць в умовах вільної конкуренції.

Досить впливовим напрямом є монетаризм. Монетаристи надають вирішального значення в регулюванні економіки грошовій системі. Головною умовою стійкого розвитку вони вважають планове (4-5% на рік) зростання грошової маси в обігу. Монетаристська концепція лежить в основі діяльності Міжнародного валютного фонду (МВФ). Монетаризм є основою офіційної економічної політики і в Україні.

Предмет економічної теорії

Економічна теорія вивчається в усіх вищих навчальних закладах. Але в різних країнах і в різні періоди вона нерідко викладалася під різними назвами: "економічна теорія", "основи економічної теорії", "політична економія" і подібними. У сучасний період у США та деяких інших країнах вивчається під назвою "економіка".

У СРСР викладався курс політичної економії. Але вона була поділена на дві протилежні науки: "політична економія капіталізму" і "політична економія соціалізму". їх використовували в різних цілях. У першій ставилося завдання обґрунтувати неминучість загибелі капіталізму. У другій - необхідність побудови комуністичного суспільства. Викладання фактично було підпорядковане протиставленню двох суспільних систем. Зараз неправомірність такого підходу очевидна. її переконливо доведено крахом соціалістичної системи, яку часто називають командно-адміністративною.

На початковому етапі переходу до ринкової економіки в нас відмовилися від назви "політична економія" як від дисципліни надмірно затеоретизованої та заідеологізованої. Тепер вживається назва "політична економія" в економічних навчальних закладах і "економічна теорія" або "основи економічної теорії" в усіх інших навчальних закладах.

Предмет економічної теорії надзвичайно складний і багатогранний, так само як складна і багатогранна господарська діяльність. Економічна теорія, яка вивчає економічні процеси, постійно розвивається і змінюється, бо розвивається і змінюється суспільне виробництво. Отже, трактування предмета змінювалось. Так, давньогрецькі мислителі, меркантилісти, фізіократи, класична школа предметом вивчення економічної науки вважали закони домашнього господарства та дослідження джерел багатства. Щоб дати коротке, але всеохоплююче визначення економічної теорії (політичної економії), потрібно з'ясувати, які явища і процеси суспільного життя вона вивчає.

Економічна теорія вивчає:

1. Безмежні потреби. Діяльність людей підпорядкована задоволенню потреб. А вони є безмежними. І не тільки тому, що постійно відновлюються, а й тому, що змінюються за структурою та зростають кількісно й якісно. їх потрібно вивчати, бо вони підлягають задоволенню.

2. Обмежені економічні ресурси. Для створення благ, які задовольняють потреби людей, необхідні ресурси, а ресурси обмежені. Економічна наука досліджує, яким чином можна раціонально використати ресурси, щоб найповніше задовольняти потреби людей.

3. Економічні (виробничі) відносини. У процесі використання ресурсів і виробництва благ для задоволення потреб люди вступають у виробничі стосунки або економічні відносини. Виробничі відносини змінюються разом із продуктивними силами і потребами. Вони проявляються в різних формах володіння засобами виробництва, виробленою продукцією, в стосунках обміну, розподілу і споживання та в різних сферах виробництва: безпосередньо у виробництві, у фазах розподілу, обміну і споживання. Виробничі відносини становлять економічний базис суспільства.

4. Економічні закони, які регулюють суспільне виробництво. Економічні закови виражають постійні суттєві причинно-наслідкові зв'язки, які необхідно враховувати в практичній діяльності фірм та в економічній політиці держави. Розвиток економіки являє собою закономірний процес руху, де один економічний процес (явище) породжує інший, а внутрішнім імпульсом його є об'єктивна необхідність.

Економічна наука не може обійти й таких проблем як безробіття, інфляція, економічне зростання й ефективність виробництва, продуктивність праці, державні доходи і видатки, підвищення життєвого рівня населення, платіжний баланс і міжнародні валютні відносини, міграція робочої сили, конкуренція та багато інших.

Усе вищесказане означає, що всім державним працівникам, працівникам приватних економічних служб, бізнесменам потрібно знати основи економіки. Вирішення більшості конкретних проблем повсякденного життя вимагає економічних знань. Лише маючи певні економічні знання і виробивши певні рішення, можна зменшити безробіття, розробити програми, спрямовані на зростання добробуту людей, на підвищення темпів економічного зростання виробництва, розробити ефективну податкову політику, уникнути дефіциту державного бюджету і зовнішньоторгового балансу та інших проблем.

Володіння знаннями економічної теорії має важливе значення для організації бізнесу. Обізнаність із загальним характером функціонування економічної системи допомагає керівникові підприємства краще визначати господарську політику.

Економічна теорія озброює також виробника, споживача, найманого працівника знаннями, які дають можливість приймати оптимальні рішення з приводу купівлі товарів, найму на роботу та вирішення інших проблем.

Виходячи з вищесказаного, можна вважати, що предметом економічної теорії (політичної економії) є економічні відносини, що складаються в процесі використання виробничих ресурсів, їх взаємодія з продуктивними силами, закони економічного розвитку та діяльність економічних суб'єктів, спрямована на ефективне задоволення людських потреб. За визначенням К. Макконнела, економічна наука - це наука про ефективне використання обмежених ресурсів та управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб

Економічні закони і категорії

Пізнання сутності виробничих відносин здійснюється через економічні закони і категорії.

Економічні закони - це суттєві, стійкі, причинно-наслідкові зв'язки як середині виробничих відносин економічних процесів і явищ, так і між ними. Кожен закон має процес-причину і процес-наслідок (рис. 1.3).

Процес-наслідок економічного закону виникає в результаті подолання економічної суперечності між процесом-причиною та економічним процесом, який є чинником, що протидіє процесу-причині. Інакше кажучи, це наслідок розвитку продуктивних сил, кількісних змін у процесі виробництва. Наприклад, зростання рівня потреб суспільства - це не випадкове явище, воно народжується дією закону підвищення потреб і є процесом-наслідком цього закону. Це явище вступає в суперечність з недостатньою величиною суспільного багатства для задоволення потреб, що постійно зростають. Суперечність, що виникла, долається на основі збільшення суспільного багатства. В економічному законі перехід від процесу-причини до процесу-наслідку є особливою формою руху, де один економічний процес породжує інший, а внутрішнім імпульсом для цього є об'єктивні економічні суперечності.

Суперечності економічного закону розв'язуються не автоматично, а внаслідок суспільних дій людей. Цей процес за сприятливих умов завершує перехід до процесу-наслідку, який виявляється у різних формах. Таким чином, форми вияву економічного закону - це наслідок реалізації його причинно-наслідкового зв'язку. Вони впливають на економічні процеси, розвиток економіки в цілому. Це спричинює різні соціально-економічні наслідки залежно від умов дії закону. Оптимальні умови функціонування економіки зумовлюють раціональні форми вияву економічного закону. Якщо економічний закон реалізується в умовах, що відрізняється від нормальних, то форма його вияву призводить до соціально-негативних наслідків. Сутність економічного закону можна відобразити через його кількісне вираження, або математичну модель закону. Економічні закони, як правило, виражають через формули функціональної залежності, проте кількісне вираження деяких законів (законів сфери обігу товарів) можливе лише на основі визначення певних співвідношень. Це зумовлено дією декількох суб'єктивних чинників.

Визначення кількісного вираження економічного закону дає можливість зрозуміти напрям розвитку економічних процесів, своєчасно виявити недоліки і знайти відповідні заходи щодо їх усунення.

Отже, економічні закони мають певну структуру, яка містить чотири основні складові: причинно-наслідковий зв'язок, суперечність, кількісне вираження, форма вияву закону.

Економічні закони, як і закони природи, об'єктивні, тобто існують і діють незалежно від свідомості, волі та бажань людей.

Об'єктивний характер економічних законів означає, що - люди не можуть створювати, відміняти чи замінювати одні економічні закони на інші, як це буває із законами юридичними: "Вони діють не тому, що люди знають про них, а навпаки, люди знають про них тому, що вони діють". Проте держава може створювати передумови для розвитку економічних законів шляхом зміни умов. Отже, економічні закони незалежні від свідомості, але залежать від свідомої діяльності людей.

Проте закони природи і закони економічні різняться між собою:

- закони природи є дією сил природи незалежно від людини та поза її діяльністю. Економічні закони виникають, функціонують і розвиваються у сфері економічної діяльності людей;

- закони природи вічні, оскільки вічна матерія та її рух. Економічні закони, навпаки, історичні, минущі;

- економічні закони реалізуються не так чітко, як закони природи, а виступають як основний напрям економічного розвитку.

Пізнання економічного закону полягає в розкритті сутності закону, виявленні механізму її дії.

Існує два способи пізнання економічних законів:

1) через виявлення нових законів.

2) через поглиблення дослідження сутності, механізму дії та взаємодії відомих законів.

Науковий шлях вивчення економічних законів передбачає існування кількох рівнів пізнання.

На першому рівні відбувається пізнання економічних законів як законів об'єктивно існуючого життя суспільства, виробничих відносин. З багатьох тисяч зв'язків виявляють істотні, що мають сталий характер.

Другий рівень пізнання ґрунтується на результатах, отриманих на першому рівні і реалізується у процесі наукової діяльності. Пізнання відбувається через теоретичне відображення реально існуючих об'єктивних законів.

Третій рівень пізнання полягає в апробації законів на практиці. На основі результатів господарської діяльності робляться певні висновки та узагальнення, вносяться необхідні доповнення та зміни до наукових визначень і описів економічних законів, удосконалюють механізм їхнього використання.

Механізм використання економічних законів передбачає реалізацію комплексу заходів, спрямованих на подолання економічних суперечностей, розвиток форм, принципів і методів застосування цих законів для ефективного ведення господарства, зокрема дій державних органів, які на основі економічних законів регламентують діяльність різних ринкових структур, підприємців, фірм як основних ланок господарства. Він невіддільний від поняття "економічна політика", яка є найбільш загальною формою використання економічних законів на практиці в інтересах розвитку суспільства.

В економічній літературі розглядають три рівні економічних законів:

- політико-економічний (економіко-теоретичний) рівень - це функція політичної економії (економічної теорії);

- безпосередньо-управлінський рівень є компетенцією органів державної влади;

- практичний рівень - пов'язаний з прийняттям економічних рішень, використання економічних важелів фірмами, підприємствами, іншими організаціями.

Усі рівні використання економічних законів у широкому розумінні належать до системи управління національною економікою.

Економічні закони у своїй сукупності створюють систему економічних законів. Якісна визначеність цієї системи (класифікації законів) залежить від підходу, на базі якого та чи інша школа вивчає закономірності розвитку суспільства. Ті науковці, котрі як основу використовують формаційний підхід, виділяють та аналізують такі види законів:

1) загальні економічні закони - вони діють в усіх без винятку способах виробництва (Закон економії часу, Закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил, Закон усуспільнення виробництва й праці, Закон зростаючих потреб);

2) специфічні економічні закони - вони діють лише в межах одного способу виробництва та виражають сутність історично визначених виробничих відносин, які виникають на основі тих чи інших форм власності на засоби виробництва (Закон додаткової вартості, який діє при капіталізмі);

3) особливі економічні закони - вони діють за певних умов і можуть охоплювати кілька формацій. Так, з появою товарно-грошових відносин починають діяти закон вартості, закон попиту, закон пропозиції, закон грошового обігу тощо.

Вчені, які при вивченні економічних відносин відштовхуються від цивілізаційного підходу, виділяють у процесі аналізу тільки дві групи законів:

1) загальні економічні закони, що діють на всіх етапах розвитку суспільства та 2) особливі економічні закони, які діють за певних умов. На рис. 1.3 запропонована авторська концепція класифікації законів. Завершуючи аналіз економічних законів та їх класифікацію, відзначимо одну важливу в цьому зв'язку обставину: кожний економічний закон, до якого б класу він не належав, групує навколо себе відповідне коло економічних категорій.

Економічні категорії - це теоретичний вираз, мисленні форми виробничих відносин, економічних явищ і процесів, які реально існують. Будь-яка економічна категорія є поняттям, проте не кожне поняття є економічною категорією. В економічній науці часто застосовується поняття, пов'язане з економічною політикою, надбудовними явищами, проте вони не є економічними категоріями за своєю сутністю.

Економічні категорії мають такі ознаки:

- відображають не природні властивості речей і предметів, а суспільні виробничі відносини як свій головний предмет;

- мають об'єктивний характер, оскільки відображають об'єктивну дійсність;

- більшість з них має історичний характер. Це означає, що вони відповідають певним історичним умовам і відображають рівень економічного життя суспільства.

За типами економічні категорії класифікують на провідні, які відображають основні риси формації, усі стадії відтворення, і категорії, що стосуються лише однієї стадії руху суспільного продукту: безпосередньо виробництва, обміну, розподілу чи споживання. Система економічних категорій не хаотична, а субординована - у ній кожна наступна категорія підпорядкована попередній, виводиться з останньої, а вся система загалом визначається вихідною категорією історично конкретного суспільного способу виробництва.

Функції економічної теорії. Економічна теорія та економічна політика

Економічна теорія виконує такі функції: пізнавальну, практичну, методологічну та ідеологічну.

1. Пізнавальна функція економічної теорії полягає в систематизації, виявленні субординації, тлумаченні та узагальненні зібраних даних, що відображають розвиток економічних процесів. Завданням або результатом пізнавальної функції економічної теорії є формулювання економічних законів, принципів, економічних понять і моделей.

Економічні закони - це постійні, стійкі причинно-на-слідкові економічні зв'язки і взаємозалежності економічних процесів і явищ. Вони виражають сутність економічних відносин. Економічні закони об'єктивні. їх об'єктивність полягає в тому, що вони незалежні від волі людей. Однак вони проявляються через людську діяльність. Значимість економічного закону визначається ступенем важливості тих економічних зв'язків, які він виражає.

Економічні закони, як і закони інших наук, формулюються в категоріях. Економічні категорії - це абстрактні поняття, що виражають окремі сторони економічних явищ, їх суть. Щоб не виникло плутанини в науці, кожна категорія повинна мати певний конкретний термін. Економічні закони проявляються як середні тенденції.

Економічна теорія переважно ретроспективна наука. Вона вивчає те, що було і є в господарському житті. Але може також включати прогнози майбутнього, зокрема обґрунтування певних програм, планів розвитку економіки тощо.

2. Практична функція. Знання з економічної теорії мають практичне значення для всіх суб'єктів господарювання. Це полягає в тому, що всі економічні суб'єкти повинні здійснювати свою практичну діяльність, виходячи з економічних законів. І це вони роблять часто навіть тоді, коли не розуміють суті самого закону. Так, наприклад, кожен продавець, реалізуючи свій товар на конкурентному ринку, встановлює ціну на нього аналогічну тій, яка сформувалася на аналогічні товари, не знаючи законів ринку. Великі фірми для того, щоб визначити правильність напрямів своєї діяльності, мають у своїх штатах кваліфікованих економістів із різних спеціальностей. А обґрунтована державна економічна політика розробляється з участю значної кількості економістів-практиків і теоретиків, спираючись на економічну теорію.

3. Методологічна функція. Економічна наука в цілому включає ряд конкретних галузевих наук, які є своєрідними відгалуженнями, що виходять безпосередньо на господарську практику. А економічна теорія (політична економія) є їх теоретичною основою. Конкретні галузеві економічні науки досліджують господарську діяльність в окремих галузях господарства - промисловості, сільському господарстві, транспорті, будівництві, освіті та інших. Ці дослідження ґрунтуються на економічній теорії.

4. Ідеологічна функція. В економічній науці є різні школи, які певною мірою відстоюють інтереси окремих соціальних груп населення і націй. Кожна соціальна група, клас і нація мають свої інтереси, які обґрунтовуються і захищаються економічними школами. Різні класи і соціальні групи відрізняються своєю ідеологією, яка заснована на економічних інтересах. Отже, ідеологію класу, нації обґрунтовують на основі того економічного становища, яке вони займають у суспільстві. На основі відмінностей психології та ідеології різних соціальних груп і класів формується плюралізм різних течій і партій, без яких не може бути демократії. Усе це означає, що економічна теорія (політекономія), як і інші економічні дисципліни, виконує ідеологічну функцію. І в цьому немає нічого негативного.

Завданням економічної теорії (політекономії) як науки є дослідження дії економічних законів і передача одержаних результатів членам суспільства, у першу чергу органам управління економікою для використання в економічній політиці, для прийняття оптимальних економічних рішень.

Завдання економічної теорії як навчальної дисципліни полягає в ознайомленні студентів із досягненнями економічної науки, з можливостями її практичного використання в господарській практиці та економічній політиці. Знання економічної теорії потрібні для правильної орієнтації діяльності підприємств, яка має ґрунтуватися на виваженій стратегії господарювання, для вміння об'єктивно оцінювати цінову і податкову політику уряду, його дії щодо стабілізації валюти і забезпечення умов для нормальної діяльності підприємств.

На економічній теорії повинна ґрунтуватися економічна політика. Це означає, що заходи економічної політики повинні випливати з об'єктивних економічних законів і всієї сукупності інтересів суспільства. Економічна політика - це діяльність держави, спрямована на досягнення певних цілей. Завдання економічної політики повинні бути теоретично обґрунтовані. Для вироблення правильної економічної політики важливе значення має реалістична оцінка економічної ситуації, досягнень, труднощів, недоліків, що виникли; з'ясування причин, що викликали труднощі; оцінка наявних можливостей, ресурсів, потрібних для вирішення певних проблем економічного розвитку. На цій основі здійснюється розробка цільових програм.

Наукова розробка програм потребує також урахування притаманних суспільству суперечностей і труднощів.

Макконнел і Брю виділяють позитивну і нормативну економічну теорію. Дослідження фактичного стану економіки, відбір, класифікація та аналіз фактів, пояснення їх є функцією позитивної економічної теорії. Позитивна економічна теорія вивчає те, що є. Вона відповідає на питання що? і чому? А нормативна економічна теорія обґрунтовує економічну поведінку людей у тій чи іншій ситуації. Наприклад, пояснює, що потрібно зробити для зниження рівня безробіття, рівня інфляції, як через систему податків перерозподілити доходи на користь бідних, незахищених верств населення.

Позитивна економічна теорія відповідає на питання що? і чому? відбувається в реальній економіці. Нормативна - пояснює, що треба зробити, щоб досягти певних цілей в економічному та соціальному розвитку, тобто вона обґрунтовує економічну політику. Ті чи інші заходи економічної політики завжди мають в основі певні економічні положення економічної теорії.

Закон зростання потреб

Свідченням дії цього закону в сучасних умовах є те, що кількість різних видів споживчих товарів і послуг збільшується у розвинутих країнах більше ніж у два рази упродовж кожних 10 років.

Закон зростання потреб - всезагальний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб (або особистим споживанням), розвиток яких (зв'язків) викликає появу нових потреб та засобів їх задоволення.

Основною внутрішньою суперечністю закону є, з одного боку, досягнутий рівень виробництва і споживання, а з іншого - зрослі на цій основі потреби людей.

Матеріально-речова основа дії закону зростання потреб - розвиток технологічного способу виробництва. Так, за технологічного способу виробництва, що ґрунтується на машинній праці, на відміну від періоду переважання ручної праці, закон зростання потреб діяв значно інтенсивніше. Організовані у профспілки робітники в Англії у 1825 р., у Франції - в 1864 р., у Німеччині - в 1865 р. змушували підприємців певною мірою задовольняти їх вимоги щодо збільшення оплати праці, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці. Підвищився загальноосвітній рівень робітників.

Виникнення й еволюція технологічного способу виробництва, заснованого на автоматизованій праці, супроводжується зростанням потреб, пов'язаних передусім із змістом процесу праці, зокрема з якісним вдосконаленням умов праці кожного індивіда, трудового колективу та сукупного працівника. У межах прогресу технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці, закон зростання потреб також виявляється у потребах формування працівника нового типу. Вони розкриваються в основних рисах сучасного працівника.

Розвиток техніко-економічних відносин також супроводжується зростанням потреб в обміні результатами праці. Під час людської діяльності конкретним виявом зростання цих потреб є збільшення видів виробництва продукції. Приблизно 90 % сучасних споживчих товарів на початку XX ст. взагалі не виробляли.

Закон зростання потреб у контексті еволюції відносин економічної власності (що надає йому окремих ознак специфічного закону) виявляється у постійному зростанні потреб окремого працівника, трудового колективу та сукупного працівника бути власником засобів виробництва, інтелектуальної власності, створеного продукту та потреб в управлінні власністю. Конкретним виразом дії закону в цій сфері є збільшення кількості акціонерів у розвинутих країнах. У США, наприклад, їхня кількість за період 1929-2000 рр. зросла з 1 млн до 140 млн осіб. У колишньому СРСР цей аспект закону зростання потреб практично не діяв, а після проголошення незалежності створені лише формальні передумови для його дії (наявність 19 млн "паперових" акціонерів).

Цей закон у соціальній сфері виявляється в поліпшенні житлових умов, пенсійного забезпечення, гарантованого просування по службі тощо. У сфері політики його дія виражається у потребі людей, трудових колективів, соціальних верств і прошарків, основних класів впливати на формування політики, брати участь в управлінні державою на певному рівні, у подоланні процесу відчуження від політичної влади. Специфічні форми вияву закон зростання потреб має у правових, культурних, національних та інших сферах суспільних відносин.

Економічні інтереси

Економічна система формується у процесі взаємодії кількох підсистем. Ступінь розвитку кожної з них визначає рівень розвитку економічних інтересів, а місце людини в економічній системі формує її економічні інтереси.

Економічні інтереси - усвідомлені економічні потреби окремих людей, соціальних верств, класів і груп, об'єктивні спонукальні мотиви їх економічної діяльності, зумовлені розвитком їх потреб, досягнутим рівнем продуктивних сил, місцем у системі суспільного поділу праці, еволюцією відносин економічної власності та управління нею.

Економічні інтереси взаємопов'язані з економічними законами. У найзагальнішій формі цей взаємозв'язок зумовлений тим, що для найповнішого задоволення своїх економічних потреб люди повинні у господарській діяльності керуватися вимогами об'єктивних економічних законів. Крім того, економічні інтереси як об'єктивні спонукальні мотиви економічної діяльності людей зумовлює розвиток їх потреб. Будучи формою вияву економічних відносин, економічні інтереси є водночас і формою вияву та реалізації економічних законів, оскільки ці закони відображають сутність економічних відносин, є найглибшими, внутрішньо необхідними зв'язками між економічними явищами і процесами. Найтісніше економічні інтереси пов'язані із законами розвитку людини. Ті економісти, які зводять економічні інтереси до потреб, забувають, що потреби є і в тварин.

Органічний взаємозв'язок існує і між економічними інтересами та господарським механізмом, виконуваними ним основними функціями. Одна з них - розвиток людини (в єдності її біологічної та соціальної сторін), узгодження інтересів між класами, соціальними верствами і групами.

Економічні інтереси тісно взаємопов'язані насамперед з такими підсистемами сукупності економічних відносин, як продуктивні сили та відносини економічної власності і властиві їм економічні закони. Такі інтереси взаємозумовлені розвитком продуктивних сил, оскільки головною продуктивною силою є людина з притаманними їй потребами, інтересами й цілями. Це означає, що прогрес продуктивних сил найшвидше відбувається тоді, коли вони розвиваються відповідно до потреб та інтересів людей. Зв'язок економічних інтересів з відносинами економічної власності виражається в тому, що економічна власність - це відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності тощо в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). Отже, прогрес економічної власності найшвидше здійснюється тоді, коли типи і форми власності (а отже, й форми привласнення) найповніше забезпечують задоволення людських потреб та інтересів. Це безпосередньо виражають категорії економічної власності: "гроші", "прибуток", "заробітна плата", "земельна рента", "дохід", "торговий прибуток" та ін.

Оскільки у сучасній структурі відносин власності виокремлюють три основні типи власності (індивідуальна (приватна), колективна та суспільна), виділяють індивідуальні (особисті), колективні та суспільні економічні інтереси. Водночас такі інтереси є формою вияву відповідних видів економічних потреб, їх усвідомлення окремим індивідом, трудовим колективом та суспільством. Тому разом з економічними потребами економічні, інтереси - рушійна сила розвитку суспільного способу виробництва.

Західні економісти, а останнім часом і деякі українські, поділяють економічні інтереси лише на суспільні та приватні, а колективні нерідко розглядають як форму вияву приватних економічних інтересів. Це відображає реалії приблизно 200-річної давності, коли системі капіталізму були властиві два типи власності, а колективна форма власності (представлена акціонерними компаніями) була винятком. Нині таке твердження є застарілою догмою, оскільки кожна велика і навіть середня компанія існує у формі акціонерного товариства.

Поняття "приватний" походить від англійського слова "private" - приватний, особистий, а також від латинського "privaticus" - особистий. У словнику В. Даля цього терміна як самостійного немає, він вживається як синонім слова "часть" ("частний случай" на противагу "общественное", "государственное", лично чье-либо). В українській мові приватна власність - це форма привласнення, за якої засоби виробництва й продукти праці належать окремим особам. Отже, якщо виходити з термінологічного значення слова "приватний", то у висновку "приватною може бути власність об'єднань громадян і трудових колективів" підмінено поняття.

Практика еволюції капіталістичного способу виробництва свідчить, що з середини XIX ст., тобто з часу масового виникнення акціонерних компаній, в які об'єднують капітал кількох індивідуальних підприємств, власність стає колективною (груповою, асоційованою) капіталістичною. Прибуток привласнюється пропорційно сумі внесеного індивідом до акціонерної компанії капіталу. На цю суму він отримує певну кількість акцій, на які за результатами виробництва йому виплачуються дивіденди. Така форма власності якісно змінює сутнісну природу приватної капіталістичної власності (але не цілком, а частково). Прогрес продуктивних сил уже не могла забезпечувати індивідуальна (приватна) капіталістична власність, що й стало головною причиною виникнення розвинутішого колективного типу капіталістичної власності.

Останніми десятиліттями у розвинутих країнах в акціонерних компаніях паралельно з колективною капіталістичною власністю починає розвиватися власність найманих працівників, внаслідок чого вони поступово перестають бути найманими. Суб'єктами акціонерної власності частково стають трудящі, які отримують дивіденди на свої акції. За своєю природою така акціонерна власність стає протилежною приватній капіталістичній власності, але ці ознаки демократизації розвиваються в межах окремого акціонерного товариства капіталістичного типу, що утруднює їх виявлення.

Суб'єктом трудової колективної власності на викуплених трудящими підприємствах є лише трудовий колектив, працівники якого залежно від трудового стажу, кваліфікації тощо володіють неоднаковою кількістю акцій і привласнюють неоднакові дивіденди. Про її колективну природу свідчить, зокрема, той факт, що при звільненні робітник може претендувати тільки на вартісний еквівалент частини майна, а саме майно підприємства дробитися не може.

Отже, ні в першому (повністю колективна капіталістична власність), ні в другому (акціонерні товариства відкритого типу), ні, тим паче, в третьому разі (трудова колективна власність) не можна стверджувати, що "елемент колективності не змінює природи власності". Це нова догма, яка суперечить дійсності. З методологічної точки зору таке твердження означає заперечення якісних змін в межах сутності, а також недотримання вимог закону кількісно-якісних змін.

Виходячи з реалій сучасності (практики викупу багатьох підприємств трудовими колективами в США та країнах Заходу) і рішень Верховної Ради України про пріоритетність переходу державної власності до трудових колективів, доцільно поряд з приватною і публічною (англ. public - суспільна, публічна) виокремити в Основному Законі України й колективну власність. Цей висновок підтверджує розвиток ціннісних орієнтирів навіть у США - країні, де приватнопідприємницька ідеологія найсильніша порівняно з іншими розвинутими країнами.

Аналізуючи процес еволюції у США, Б. Гаврилишин зазначає, що головним її напрямом має бути перехід від "індивідуалістсько-егоїстично-конкурент-них цінностей, за якими стоїть верховенство особи (цей період розвитку США він називає "ковбойською економікою"), до громадсько-усвідомлених кооперативних, за яких особа є частиною громади". На його думку, в Японії вже давно панують групово-кооперативні цінності.

В Україні найважливішою соціально-економічною метою в процесі роздержавлення економіки має бути перехід значної частини державної власності до трудових колективів. Це основний шлях подолання відчуження найманих працівників від власності на засоби виробництва і результати праці, від управління виробництвом та власністю, від економічної влади тощо. У такий спосіб колективний характер виробництва буде приведено у відповідність з адекватною йому формою привласнення. Тому внесення до Основного Закону України тільки двох форм власності (приватної та публічної) суперечить практиці переходу окремих підприємств у власність трудових колективів.

Фіксація лише двох форм власності (а тим більше - в Конституції) матиме негативні теоретико-методологічні та практичні наслідки:

1) полярне (в чорно-білих тонах) бачення проблеми, всього спектру відносин власності, відсутність плюралізму внаслідок фіксування форм власності, властивих суспільству кілька століть тому. Це суперечить реаліям дійсності і не відповідає вимогам діалектики, однією з яких є необхідність визначення проміжної (між власністю, що належить окремій особі (сім'ї), і державною власністю) ланки, якою є колективний тип і форми власності;

2) ігнорування окремого, відносно самостійного, до того ж панівного, типу економічних інтересів у сучасному суспільстві. Оскільки економічні інтереси є формою вияву відповідних відносин власності, то ігнорування колективної власності означає відкидання і колективних економічних інтересів, ототожнення їх з приватними. За цих умов між ними не можуть існувати суперечності, що не відповідає дійсності;

3) відсутність в теорії і на практиці стимулювання пошуку мотивів і механізмів посилення ролі колективних інтересів у підвищенні ефективності виробництва, продуктивності праці тощо, тобто вагомої рушійної сили соціально-економічних перетворень;

4) ігнорування колективної власності як основи економічної свободи трудових колективів. Відповідно суспільна власність є основою економічної свободи суспільства загалом, умовою задоволення його суспільних потреб (розвиток освіти, охорона здоров'я, навколишнього середовища тощо);

5) проповідування застарілої догми щодо наявності лише суспільної (тотожної з державною власністю) і приватної форм власності;

6) штучний розрив колективного характеру праці переважної більшості працівників з відповідною формою власності (привласнення).

Намагаючись теоретично обґрунтувати тезу про наявність в економічній системі тільки двох форм власності (приватної та публічної), деякі вчені стверджують, що колективна власність - похідна від приватної, а тому її недоцільно виокремлювати. Але при цьому до уваги беруть лише процес виникнення приватної власності, а не її роль у сучасній економічній системі. Аналогічно публічну власність можна визначити як похідну від приватної. У такому разі проігноровано й те, що колектив не є арифметичною сумою працівників, а має власні специфічні інтереси, особливості та закономірності розвитку.

Останніми десятиліттями у розвинутих країнах завдяки широкому розповсюдженню акцій серед трудящих, появі й розвитку трудової колективної власності інтереси безпосередніх працівників спрямовуються і на розвиток власності на засоби виробництва, отже, - і привласнення частини додаткового продукту. Побічно такі інтереси (але значно меншою мірою) внаслідок використання різноманітних сучасних методів мотивації до праці поширюються на інші категорії працівників.

Найглибша сутність економічних потреб розкривається в законі зростання потреб.

теорія економічний потреби інтереси

Економічні потреби, їх суть і структура

З попереднього матеріалу ми знаємо, що в основі існування як окремої людини, так і суспільства в цілому лежить обмін речовин між людиною і природою. Цей процес є об'єктивним, так би мовити, умонтованим в самоіснування й розвиток людини як однієї з конкретних форм організації матерії. Але оскільки людина має здатність до оцінки всього різноманіття явищ, які і являють собою життя, то вона усвідомлює необхідність цього обміну речовин, а тому цей об'єктивний процес на поверхні реалізується через її певні почуття і свідомі дії.

Первинним проявом такого почуття є бажання як відчуття нестачі чогось. Бажання притаманні будь-якій людині і завжди персоніфіковані, але якщо характеризувати їх в цілому, то слід підкреслити їх багатогранність і постійне зростання, бо життя людини - це такий процес руху матерії, який характеризується розвитком, а відтак, і постійним ускладненням.

Бажання, як усвідомлення людиною нестачі чогось, завжди виявляється в певній формі, яка загалом залежить від стану розвитку суспільства і відображає рівень культури людини. Саме під впливом останнього бажання перетворюється на потребу. Отже, у дуже стислому формулюванні, потреба - це бажання, яке набуло специфічної форми відповідно до рівня культури людини. З цього погляду можна зазначити, що бажання задовольнити, наприклад, голод, однакове як для первісної людини, так і для сучасної. Але різний рівень їх культури приводить до різних форм прояву цього бажання, до різних потреб. Для первісної людини ця потреба буде виявлятися, наприклад, у бажанні задовольнити голод сирим або тільки просмаженим шматком м'яса, тоді як для пересічного громадянина сучасної розвиненої країни ця потреба буде виявлятися не тільки в бажані отримати цей продукт у багатьох формах його кулінарної переробки, але й у зовсім інших умовах самого процесу споживання.

Таким чином, потреба є історичною формою бажання, яке, у свою чергу, на рівні усвідомленого людиною почуття відображає об'єктивно необхідний процес обміну речовин між людиною і природою. Цей обмін реалізується через процес праці, а в більш загальній формі - через процес суспільного виробництва, кінцевою метою якого виступає задоволення потреб.

Багатогранність потреб і необхідність функціонування всього суспільного виробництва для організації їх задоволення завжди привертали увагу дослідників, що визначало потребу і їх класифікації. Так, уже видатний історик і філософ Стародавньої Греції Ксенофонт висловлює думку про економічну природу людських потреб і говорить про те, що їх задоволення залежить від доходу людей. Інший славнозвісний мислитель стародавнього світу, Аристотель, уперше робить їх класифікацію, поділивши їх на рослинні (тваринні) та дійсно людські, які він пов'язував з людськими доброчинностями.

У середньовіччя представники школи каноністів (Хома Аквінський та ін.) розглядали потреби крізь призму християнського вчення. Потреби людей у них були наслідком помислів і дій верховної істоти-бога, а самі потреби вони класифікували на вищі - це потреба любові до бога, і нижчі - це потреби, що забезпечували земне існуванні людини.

Великий англійський учений А.Сміт вважав, що людина завжди намагається покращити своє матеріальне становище, задовольнити свої потреби. Цього можна досягти, вважав він, тільки збагачуючись, а це означає, що першоджерелом задоволення всіх потреб людини виступає потреба людини у власній вигоді, потреба в збагачуванні.

Д.Рікардо розглядає потреби з боку їх кількісної характеристики і робить висновок про їх безмежність. У своїх дослідженнях він просувається значно далі від попередників і проводить різницю між потребою як бажанням, що виникає безвідносно до забезпечення його грішми, і потребою, що забезпечена грішми. У першому випадку потреба економічно є малозначущою. У другому випадку ця потреба має назву платоспроможного попиту, який є конкретним проявом саме тих потреб, з якими і має справу економіка.

Значну увагу питанню потреб приділяв і великий німецький учений-філософ Гегель (1770-1831 рр.). Він вважав, що основою всіх дій людини є їх потреби, які, трансформуючись в інтерес, цілі та ідеали, виступають рушійною силою дій людини. Гегель уперше розглядає потреби як систему, що складається з індивідуальних і суспільних потреб. У межах останніх він виділяє також соціальні потреби, що обумовлені громадянським суспільством.

Слід хоча б коротко зупинитись на поглядах соціалістів-утопістів (Т.Мора, Р.Оуена, О.Сен-Симона та ін.). Погляди цих учених не однозначні, але представники пізнього соціалутопізму (Фурьє, Оуен, Сен-Симон) виходили з необхідності досягнення в майбутньому суспільстві повного достатку для кожної людини і задоволення всіх її потреб. Такий підхід вимагав від них значної уваги до проблем формування потреб, розподілу самих предметів споживання тощо. У зв'язку з цим вони класифікують усі потреби на розумні й нерозумні.

Перші потреби вони поєднують з тими, що забезпечують людині фізичний розвиток, здатність до праці, продовження роду. Нерозумні потреби - це всі ті потреби, які шкодять розвитку людини або ж пов'язані з не дуже важливими (з позиції суспільства) уявленнями і смаками людини. Аналізуючи потреби, соціалісти-утопісти приділяли дуже багато уваги узгодженню індивідуальних потреб і потреб усього суспільства.

Сучасна економічна теорія теж приділяє багато уваги як сутності, так і класифікації потреб. Сьогодні більшість фахівців схиляється до думки, що сутність потреби може бути зведена до об'єктивної необхідності відтворення всього багатства умов існування й життя людини в суспільстві. При цьому сама потреба виступає як бажання, що прийняло специфічну форму, відповідну до рівня культури людини, який загалом відображає відповідний рівень розвитку суспільного виробництва і виробничих відносин. Самі потреби реалізуються в споживанні матеріальних та духовних благах, у діяльності людини, у різноманітних умовах, необхідних для забезпечення життя й розвитку людини і суспільства.

Значно складніше визначити потреби як певну систему. Справа в тому, що структурні елементи, а відтак, і класифікація потреб залежить від тієї ознаки, яка покладена в основу групування. А оскільки ознак групування може бути дуже багато, то, відповідно, буде існувати і багато класифікацій. Скажімо, часто вирізняють потреби первинні і вторинні. Перші задовольняють найнагальніші потреби людського життя (потреби в їжі, одежі, житлі тощо), другі можуть бути задоволені після задоволення первинних. Ця класифікація базується на основі значущості тих чи інших потреб людини з позиції її існування як біосоціальної істоти. Така класифікація має право на існування, хоч і є певною мірою умовною. Досить поширеною є класифікація потреб на матеріальні та нематеріальні (духовні), яка теж може бути певним чином використана. В основу цієї класифікації покладено таку ознаку, як уречевленість (матеріальні) або неуречевленість (нематеріальні, духовні) блага, яке задовольняє відповідну потребу.

В економічній літературі часто наводять класифікацію потреб за суб'єктом потреби. З цього погляду виділяють потреби індивідуальні, колективні та суспільні. Прикладом індивідуальних може бути, скажімо, потреба людини в їжі, одежі тощо. До колективних потреб належить усе те, що становить сформоване бажання конкретного колективу як певної спільноти людей. Це може бути, наприклад, потреба в досягненні значного прибутку, потреба в забезпечені гідних умов організації праці тощо. Більш узагальненими потребами виступають потреби всього суспільства. Вони можуть існувати, наприклад, у вигляді потреби забезпечення зростання продуктивності суспільної праці, потреби в зменшені безробіття і т.ін.

Досить поширеною є класифікація потреб за ступенем їх реалізації. З цього погляду виділяють:

а) абсолютні потреби, породжені сучасним рівнем розвитку суспільного виробництва;

б) дійсні, які відображають рівень розвитку економіки певної країни;

в) платоспроможні, тобто ті потреби, які людина може задовольнити відповідно до своїх доходів.

Наведеними класифікаціями потреб не можна вичерпати все їх різноманіття. Вони залежать від ознаки, яка покладена в основу класифікації, і кожна з них має, як правило, певне практичне значення. Але в економічній науці завжди постає питання про визначення системи потреб, тобто такої субординованої їх сукупності, яка являє собою стійку цілісність і гармонійно пов'язана із системою всього суспільного виробництва, невід'ємною частиною якого вона є сама.

У підході до питання про визначення системи потреб слід, перш за все, визначитись з методологічними принципами, що мають бути покладені в основу такого визначення. Серед таких принципів слід назвати системність, необхідність розгляду сукупності потреб з урахуванням їх генезису і діалектичний зв'язок потреб з діяльністю людини. Системність вимагає розгляду сукупності потреб як певної підсистеми в складній системі суспільного виробництва. При цьому сама система потреб повинна являти собою внутрішню цілісність із своїми компонентами (підсистемами) і внутрішніми закономірностями розвитку. Генетичний підхід або принцип вимагає розгляду сукупності потреб як системи, яка у своїх внутрішніх зв'язках відображає процес їх історичного становлення. Важливим принципом розробки системи потреб є урахування їх зв'язку з діяльністю людини. Це дає змогу отримати певне стале підґрунтя для формування дійсно наукової системи потреб, адже вони нерозривно пов'язані з процесом суспільного виробництва.

...